Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Проблеми забезпечення миру і безпеки в міжнародному праві

Вступ

Актуальність теми. У XXI ст. проблема забезпечення безпечного існування людини не тільки зберегла свою гостроту, а й значно актуалізувалася у зв’язку з новими викликами, небезпеками й загрозами, що набувають глобального характеру. Поряд із традиційними небезпеками й загрозами XX ст. — війнами, політичною нестабільністю, природними катаклізмами — з ’ явилися нові небезпеки й загрози у вигляді поширення міжнародного тероризму й злочинності, значного погіршення екологічного стану середовища перебування людини, наркоманізації та алкоголізації населення багатьох країн, масштабних техногенних аварій і катастроф, зміни клімату планети Земля, вичерпання природних ресурсів, зміни спрямованості демографічних процесів тощо. Процеси глобалізації підсилили взаємозв’язок і взаємозалежність природи, людини і суспільства.

Аналізуючи зміст терміна «безпека», дослідники доходять висновку, що у суспільній свідомості це поняття ототожнюється не стільки з «відсутністю загроз», скільки зі станом, почуттями та переживаннями людей. Загалом із поняттям «безпека» асоціюються стан та почуття перебування в безпеці, відсутність тривоги, упевненість, стабільність.

Зазначені тенденції обумовили нагальну потребу в теоретичній розробці проблеми міжнародно-правового регулювання співробітництва регіональних організацій колективної безпеки з ООН у контексті розвитку процесів регіональної інтеграції, реформування НАТО та його реагування на нові виклики регіональній безпеці у тісній співпраці з іншими регіональними та універсальними міжнародними організаціями.

Таким чином, актуальність дослідження визначається необхідністю наукової розробки проблеми участі у миротворчій діяльності найбільш активної наразі регіональної міжнародної організації — НАТО і комплексного дослідження участі України у цьому процесі. Правові підстави залучення НАТО до процесу миротворчої діяльності та порівняння цих підстав з нормами Статуту ООН також є актуальними для України, яка була учасником трьох миротворчих операцій, що проводилися за керівної ролі НАТО на Балканах.

Проблема міжнародно-правового регулювання співробітництва регіональних організацій колективної безпеки з ООН в галузі проведення миротворчих операцій і, зокрема, міжнародно-правові аспекти участі НАТО в цьому процесі досліджені недостатньо. Не існує жодної цілісної роботи, присвяченої міжнародно-правовим аспектам миротворчої діяльності Організації Північноатлантичного договору.

Зазначимо, що певна повільність із розробленням права національної безпеки базується передусім на тому, що наукова громадськість зберігає обережність і небажання розглядати національна безпеку і безпеку взагалі як правову категорію. Звичайно, за таких умовах сприйняття чогось нового, прогресивного стає вкрай тяжким. Адже без достатніх і ґрунтовних досліджень, будови усталеного розуміння у наукової громади про правову сутність безпеки, наближення до формування права національної безпеки є вкрай важким завданням. Саме у таких умовах, у такий спосіб і розвиваються наукові дослідження останніми роками. Певні зрушення почали відбуватися з появою захищених дисертацій, де безпека піддавалося аналізу відповідно до конкретної галузі юридичних знань, тобто набувала правового змісту. Серед таких досліджень останніх років, можна виділити:

— у теорії держави і права (Левицька М.Б., Максименко Ю.Є.,  Медведчука В.В., Пендюра М.М.);

— у конституційному праві (Петрів І.М., Чуйко З.Д.);

— в адміністративному праві і державному управлінні (Городянко С. В., Логінов О. В., Ольховський Є.Б., Пашков С. М., Ситник Г.П., Теличкін О. О., Хіміч О. М.);

— у кримінальному праві (Горбачова І. М., Литвин О. П., Мисливий В. А., Окнян В. К., Пащенко О. О.);

—         у міжнародному праві (Білоцький С.Д., Делинский А. А., Дмитрієв А. І., Микієвич М. М., Ржевська В. С., Фисун Ю. Ю.).

Та треба ще раз наголосити, що саме правові аспекти питання проведення миротворчих операцій за участі регіональних організацій, зокрема НАТО, є недостатньо дослідженими. У 60-80-х р. ХХ ст. радянські правники-міжнародники, такі, як Е.С. Александрова, Г.К. Єфімов, В.М. Федоров та інші, розпочали дослідження загальних проблем проведення миротворчих операцій ООН, розглядаючи стан проблеми на той час.

Українські та російські фахівці в галузі міжнародного права, серед яких варто виділити І.Г. Біласа, М.В. Буроменського, В.Г. Буткевича, В.А. Василенка, В.Н. Денисова, Л.Г. Заблоцьку, І.І. Лукашука, М.І. Неліпа, О.О. Мережка, В.М. Репецького, В.С. Ржевську, Б.Р. Тузмухамедова, досліджували окремі питання міжнародної та регіональної безпеки, операції ООН, проблеми гуманітарної інтервенції та трансформації НАТО.

Теоретичною розробкою питань, пов’язаних з проведенням миротворчих операцій, в тому числі і під керівництвом НАТО, займалися такі американські та західноєвропейські правники, як: Е. Андерсен, Д. Беннет, П. Гета, Ч. Грінвуд, І. Х. Далдера, Б. Деніч, П.Ф. Діль, Дж.Ф. Кембела, А. Коффі Аннан, У. Крістофер, М.Г. Манварінг, М. Мандельбаум, Ш. Мерфі, Л. Оппенгейм, Б. Рамхаран, М. Роуз, М.Ч. Уільямс, Дж. Фінк, Н. Фіц-Талєменс, М. О’Хенлона, Ч. Шоу. Майже всі вони відстоюють право НАТО на здійснення миротворчих акцій в євроатлантичному просторі. Можливість для цього вони вбачають або через наявність санкції від Ради Безпеки ООН, або через передачу частини повноважень з проведення миротворчих операцій в євроатлантичній зоні від ООН до НАТО.

Головною метою дослідження є аналіз проблеми забезпечення миру і безпеки в міжнародному праві.

Відповідно до цього у роботі зосереджується увага на вирішенні таких завдань:

— розглянути мир і безпеку як об’єкт захисту до створення Ліги націй ;

— дослідити спроби створити універсальний механізм міжнародної безпеки 1919-1945 рр.;

— охарактеризувати колективний захист міжнародної безпеки в рамках ООН (історичний аспект);

— дослідити співвідношення регіонального і універсального розуміння безпеки;

—  виявити багатоаспектність міжнародної безпеки в сучасному світі;

— охарактеризувати правомірність розбудови регіональних систем колективної безпеки;

— розглянути реалізацію регіонального розуміння колективної безпеки на прикладі НАТО.

Об’єктом дослідження є міжнародно-правові аспекти проведення миротворчих операцій для забезпечення миру та колективної безпеки.

Предметом дослідження є сучасне право міжнародної безпеки та право міжнародних організацій.

Методологічна основа дослідження. Філософсько-методологічною основою дослідження є принципи, закони і категорії діалектики. Системний метод полягав у залученні категоріального апарату теорії систем, і застосовувався, зокрема, при аналізі правових відносин, що виникають в миротворчих операціях як системи. Широко застосовувався історично-правовий метод при зверненні до генезису предмета дослідження. Методом порівняльно-правового аналізу досліджувались проведення миротворчих операцій. На підставі методу прогнозування зроблено висновки щодо шляхів подальшого розвитку системи безпеки у євроатлантичному регіоні. Широке застосування у роботі знайшли категорії та способи формальної логіки. У дослідженні використовувалися й інші традиційні для сучасної юриспруденції методи.

Розділ 1. Історія формування поняття миру і безпеки в міжнародному праві

1.1. Мир і безпека як об’єкт захисту до створення Ліги націй

Першою, хоча й досить недосконалою моделлю системи міжнародних відносин, вважається Вестфальська, оформлення якої пов’язане із завершенням Тридцятирічної війни й заключенням в 1648 р. Вестфальского миру. Її підсумком стало формування в Західній Європі ряду великих, національних держав. Навколо них групувалися більш слабкі держави, і в такий спосіб у Європі виникли перші порівняно стійкі центри сили, протиборство між якими визначало загальну динаміку міжнародного життя. Вестфальский мир 1648 року підвів наступні підсумки Тридцятирічної війни:

  • дві основні сили того часу — папство й Імперія — були розтрощені;
  • був створений Швейцарський союз;
  • Іспанія втратила домінуючі позиції в Європі, поступившись їхньої Франції, що перетворилася на півтора сторіччя в регіональну наддержаву;
  • інші країни, такі як Швеція, Португалія, Чехія, Данія, Італія й Нідерланди, перетворилися в національні держави.

Цій системі властива ідея балансу сил. Визнання в якості одного із ключових «принципу національного державного суверенітету», коли кожна держава має всю повноту влади на своїй території. Характерна деідеологізація, тобто усунення конфесіонального фактора як одного з основних факторів політики.

Міждержавні союзи в нових умовах ставали більше гнучкими й ситуативними. Зміна партнера по коаліції стала не таким уже рідким явищем. Суть її зводилася до того, щоб політичним або дипломатичним маневром не дозволити якому-небудь одній європейській державі або коаліції держав акумулювати сили, що значно перевершують міць їхніх імовірних суперників.

Основні принципи Вестфальскої системи міжнародних відносин:

пріоритет національного інтересу

принцип балансу сил

пріоритет держав — націй

принцип державного суверенітету: право вимагати невтручання у свої справи, рівність прав європейських держав, зобов’язання виконувати підписані договори

принцип дії міжнародного права й застосування дипломатії в міжнародних відносинах

Історію цієї моделі відрізняє виняткова тривалість фази консолідації, що розтяглася аж до Утрехтского миру (1713 р.), і, що протікала на тлі практично що не припинялися воєн. Важливою рисою цієї моделі була географічна обмеженість сфери її дії. Вона носила чітко виражений европоцентристский характер, а на ранній стадії її вплив обмежувався лише Західною й Центральною Європою.

Утрехтський мир (за іспан.спадщину) розширив і адаптував умови Вестфальского миру на європейське співтовариство, що розширюється. Система міжнародних відносин вступає в сферу стабільного розвитку. Була ліквідована асинхронность у розвитку основних компонентів системи. Відбувається подальше розширення сфери дії системності.

Вестфальскую епоху (або систему) міжнародних відносин розбивають на кілька підсистем: систему переважно англо-французького суперництва в Європі й боротьби за колонії в XVІІ — XVІІІ ст.; систему «європейського концерту націй» або Віденського конгресу в XІХ ст.; більше глобальну по географії Версальско- Вашингтонську систему між двома світовими війнами; нарешті, систему холодної війни, або, по визначенню деяких учених, Ялтинско-Потсдамську.

Принципи Вестфальского миру, які базувалися на суверенітеті держав і розглядали порушення міжнародних границь міжнародними структурами як агресію, — ідуть у минуле

Особливості та базові засади сучасної системи геополітичних відносин, зокрема централізація політичної влади, спільні механізми адміністративного керування, професійні армії, легітимізація влади мають своє коріння у Вестфальській політичній системі.

Отже, Вестфальська система вперше санкціонувала принцип територіального суверенітету у міждержавних відносинах. З певними модифікаціями вона проіснувала до 1939-го, тобто до початку Другої Світової війни. Деякі елементи цієї системи продовжували діяти й у період ялтинсько-потсдамської системи міжнародних відносин.

Таким чином, Вестфальська угода фактично санкціонувала розпад Священної Римської Імперії Ґерманської Нації на 355 самостійних держав і встановила Вестфальську геополітичну систему. Відтоді за ґрунтовну форму політичної організації суспільства править “держава-нація”, а домінуючим принципом міжнародних відносин стають засади національного суверенітету.

Вестфальською системою встановлено баланс сил великих держав, передусім Королівств Франції, Великої Британії, Швеції, а також Австрії та Речі Посполитої Польської.

Отже, серед основних характеристик Вестфальської системи геополітичного устрою слід назвати такі пункти:

  • національна держава — основна форма політичної організації суспільства;
  • національний державний суверенітет — головний принцип міжнародних відносин;
  • ієрархія держав (слабкіші/могутніші); відповідні геополітична нерівність та система політичної рівноваги;
  • встановлення чітких стабільних кордонів між європейськими державами.

Тим часом у світі відбувалися такі кардинальні геополітичні перетворення:

  • формування європоцентристського світу; європейська історія почала перетворюватися на світову;
  • головні силові центри Європи розгорнули боротьбу за поділ світу.
  • початок занепаду Туреччини на Балканах та в Передній Азії;
  • остаточний занепад монголо-татар у Великому Степові;
  • кінець глобальної ізольованості цивілізацій та культур внаслідок Великих Географічних відкриттів;
  • поява та розвиток капіталістичних відносин.

Завдяки цьому устроєві покінчено з багаторівневою феодальною системою, де підданство існувало на кількох рівнях: місцевої політичної влади (сеньйора), короля, церкви й імператора. На зміну йому прийшла вертикальна структура, в якій усе суспільство політично тяжіє до однієї єдиної влади — влади держави, вписаної у визначені кордони, й яка є дійовою особою міжнародних відносин. Це система такого силового балансу, коли тільки вищі органи державного управління володіють водночас суверенною владою у межах кордонів країни і могутністю у міжнародних відносинах.

Вестфальською угодою закладено основи системи міжнародних відносин, яка зберігала свої основні риси, переходячи через такі події як Велика Французька Революція, франко-прусська війна, об’єднання Німеччини, Італії, Перша й Друга Світові війни.

1.2. Спроби створити універсальний механізм міжнародної безпеки 1919-1945 рр.

25 січня 1919 р. був одноголосно прийнятий Пакт Ліги Націй, що являв собою складову частину мирних договорів 1919-1920 р. Членами організації стали союзники по антинімецькій коаліції, що підписали зазначені договори, 13 інших держав, що не приймали участь у Першій світовій війні, а також ряд держав, що підписали    міжнародні зобов’язання, що випливають із Пакту, і отримали дві третини голосів членів Асамблеї Ліги на користь їхнього прийняття. Германія була прийнята в 1926 р.

Структура Ліги включала Асамблею, Раду й Секретаріат. В Асамблеї були представлені всі держави-члени. Кожне розташовувало одним голосом і трьома представниками. Асамблея приймала резолюції й рекомендації Ліги, обирала непостійних членів Ради й суддів Міжнародного суду з місцеперебуванням у Гаазі.

Щорічні сесії Ліги проходили в Женеві. Рада складалася з п’яти постійних членів (хоча фактично із чотирьох, через відсутність представника США) і чотирьох непостійних членів, що обираються по черзі. Рішення Ради приймалися на основі одноголосного голосування. Рада також призначала членів Секретаріату, що готовив документи й доповіді для Асамблеї й Ради. Генеральний секретар повинен був готовити порядок денний для кожної сесії Асамблеї й скликати Раду на вимогу кожного з держав-членів.

Із самого початку її існування основні держави Ліги Націй — Великобританія, Італія, Франція і Японія — не випробовували стосовно   неї ні великого інтересу, ні довіри. Це серйозно підривало шанси на можливість досягнення її основної мети — створення колективної безпеки країн-членів, збереження миру й урегулювання конфліктів. Германія в. 1933 р. вийшла з Ліги й, у порушення Версальських договорів, стала на шлях переозброєння.

Японія захопила китайську провінцію Маньчжурію й оголосила про створення тут фіктивної держави » Маньчжоу-Го», що стали, по суті, японським протекторатом. (В 1933 р. вона також вийшла з Ліги Націй.) У жовтні 1935 р. Італія окупувала Ефіопію, а потім на: упала на Албанію. Нарешті, СРСР в 1939 р. зробив збройний напад на Фінляндію. Однак всі ці порушення Пакту й самого духу Ліги Націй фактично не спричинили яких-небудь серйозних санкцій з її боку: оголошені з економічні й фінансові санкції проти Італії ніким не дотримувалися й незабаром минулого скасовані. Виключення з Ліги СРСР у грудні 1939 р. відбулося занадто пізно й уже не могло сприяти дозволу її внутрішньої кризи, тим більше що вона не змогла протидіяти німецькому реваншизму, Аншлюсу й розчленовуванню Чехословаччини. З початком Другої світової війни Ліга Націй остаточно припинила своє існування.

Оформлення нового світового порядку в Європі після Першої світової війни було ускладнено революцією в Росії і хаосом у Східній Європі. Виробленням Версальського договору займалися тільки переможці, що найчастіше переслідували різні цілі. Для Франції основне значення мало максимальне ослаблення Німеччини, що дозволяло закріпити французьку гегемонію в Європі й убезпечити її східні границі. Англія і США були більш зацікавлені в збереженні європейської рівноваги. Для цього було потрібно в більшому ступені враховувати інтереси Німеччини, що в умовах розпаду Австро-Угорщини, революції в Росії, загального національно-революційного підйому і діючої більшовицької пропаганди можна було використовувати як стабілізуючий фактор у Центральній і Східній Європі. У підсумку версальські домовленості були компромісом між цими крайніми позиціями за рахунок переможених, що визначило революційний підйом в Угорщині, становлення масових комуністичних партій і реваншистський вектор зовнішньої політики Німеччини. Англія і Франція намагалися використовувати нові держави, що виникли в Європі, як проти більшовицької революції, так і проти німецького реваншизму. Однак роль союзників Лондона і Парижа ніколи не була занадто висока і мала тенденцію до зниження.

Гарантією міцності Версальської системи могла б стати погоджена позиція Англії, Франції і США. Однак США з ряду причин самоусунулися від політичних проблем Європи, а Англія і Франція по-різному бачили перспективу європейської рівноваги. Німеччина, що стала об’єктом Версальського договору, і СРСР, що взагалі знаходився поза рамками нової системи міжнародних відносин, цілком природно стали її супротивниками. Тим самим Версальська система залишалася неврівноваженою і не універсальною, а її відносно високий ступінь конфліктності, незважаючи на широку пропаганду пацифізму, визначалася збереженням розподілу політичної карти Європи на переможців і переможених.

У рамках Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних відносин усі великі держави переслідували власні цілі, що коливаються в діапазоні від повної зміни світового порядку до його значної трансформації.

Говорячи про розвиток Версальсько-Вашингтонській системи в міжвоєнне двадцятиліття, слід зазначити наявність глобальних протиріч, що зробили першорядний вплив на політику великих держав. Формування післявоєнної системи міжнародних відносин проходило без врахування інтересів Німеччини і СРСР, що зробило їх її супротивниками, і в Європі склався політичний трикутник (Англія і Франція — Німеччина — СРСР), учасники якого прагнули досягти своїх зовнішньополітичних цілей, граючи на протиріччях суперників. Побоюючись радянсько-німецького зближення, Англія і Франція в середині 20-х рр. пішли на поступки Німеччини, що привело до деякого згладжування протиріч у Європі. Однак проблема СРСР, стремившегося повернути собі роль великої держави, так і залишилася невирішеної, і в 20-х рр. основним світовим протиріччям було зовнішнє стосовно системи міжнародних відносин протиріччя між СРСР і світовим порядком, що в основному улаштовував всі інші великі держави.

У 30-і рр. зміна балансу сил великих держав привело до того, що ряд держав зробили відверту ставку на насильницьку трансформацію Версальсько-Вашингтонської системи, принципи якої перестали відповідати їх інтересам. Периферійне положення цих країн у системі міжнародних відносин дозволяло їм використовувати основне протиріччя для поліпшення своїх позицій. До цього варто додати загальний ріст регіоналізма, прагнення усіх великих держав використовувати складності суперників для поліпшення власних позицій. Тим самим позначилася внутрішня криза системи міжнародних відносин, що неможливо бути усунути без досягнення нового балансу сил і інтересів. Однак досить переконливі стимули його досягнення були відсутні. Криза світової економіки збіглася з кризою Версальсько-Вашингтонської системи, і усі великі держави в тім чи іншому ступені стали на шлях гонки озброєнь, готуючись до нової боротьби за переділ світу. Просто одні робили ставку на грубу силу, а інші — на використання ситуації у своїх інтересах. Таким чином, у 30-х рр. зовнішнє протиріччя (СРСР — Версальсько-Вашингтонська система) було доповнено внутрісистемним, наслідком чого з’явилася криза і крах системи міжнародних відносин.

1.3.Колективний захист міжнародної безпеки в рамках ООН (історичний аспект)

Після Другої світової війни гарантом безпеки та миру у світовому масштабі є Організація Об’єднаних Націй(ООН).

Загальна зацікавленість держав у справі збереження міжнародного правопорядку сприяла створенню системи колективної безпеки.

Колективна безпека представляє систему спільних дій держав, установлену Уставом ООН з метою підтримки міжнародного миру й безпеки, запобігання або придушення актів агресії.

Колективна безпека як система спільних дій держав включає наступні елементи: 1) загальновизнані принципи сучасного міжнародного права, найважливішими з яких є принцип незастосування сили або погрози силою, непорушності границь, територіальної цілісності, невтручання у внутрішні справи; 2) колективні міри для запобігання й усунення погрози миру й актів агресії; 3) колективні заходи щодо обмеження й скороченню озброєнь, аж до повного роззброювання.

Колективні міри для запобігання й усунення погрози миру й актів агресії як елемент колективної безпеки — це дії неозброєного або збройного характеру, чинені групою держав або регіональними й універсальними організаціями, уповноваженими на підтримку й відновлення міжнародного миру й безпеки.

В основу створення системи колективної безпеки покладений принцип неподільності миру, змістом якого є небезпека військових конфліктів для всіх держав миру. Цей принцип жадає від держав реагувати на будь-які порушення миру й безпеки в будь-якому районі земної кулі, брати участь у спільних діях на основі Уставу ООН з метою запобігання або ліквідації погрози миру.

У міжнародному праві розрізняють два види системи колективної безпеки: універсальну й регіональну.

Універсальна система колективної безпеки була заснована на нормах Уставу ООН і передбачає дії держав відповідно до  рішень цієї організації. Початок універсальній системі колективної безпеки було покладено союзом держав антигітлерівської коаліції, із прийняттям Декларації Об’єднаних Націй від 1 січня 1942 р. Спрямована проти блоку агресивних країн, коаліція представляла приклад можливості широкого співробітництва держав з різними соціально-економічними системами й ідеологічними поглядами. До моменту розгрому гітлерівської Німеччини (1945 р.) коаліція поєднувала 47 держав.

У післявоєнний період була створена всесвітня система колективної безпеки у формі Організації Об’єднаних Націй, основне завдання якої полягає в тому, щоб «позбавити прийдешні покоління від нещасть війни». Система колективних заходів, передбачена Уставом ООН, охоплює: заходу щодо заборони погрози силоміць або її застосування у відносинах між державами (п. 4 ст. 2); міри мирного дозволу міжнародних суперечок (гл. VІ); міри роззброювання (ст. 11, 26, 47); заходу щодо використання регіональних організацій безпеки (гл. VІІІ); тимчасові заходи щодо припинення порушень миру (ст. 40); примусові міри безпеки без використання збройних сил (ст. 41) і з їхнім використанням (ст. 42).

Підтримка міжнародного миру й безпеки будується на базі загальновизнаних принципів і норм міжнародного права й здійснюється Генеральною Асамблеєю й Радою Безпеки ООН, компетенція яких у цій сфері чітко розмежована.

Особливої уваги заслуговують операції ООН по підтримці миру. Їхнє завдання зводиться до наступного: а) розслідування інцидентів і проведення переговорів з конфліктуючими сторонами з метою їхнього примирення; б) перевірка дотримання домовленості про припинення вогню; в) сприяння підтримці законності й правопорядку; г) надання гуманітарної допомоги місцевому населенню; д) спостереження за ситуацією.

Залежно від  майбутнього завдання операції ООН можуть являти собою місії військових спостережень або уведення обмеженого контингенту військ.

У всіх випадках операції строго повинні витримувати принципи: 1) прийняття СБ рішення про проведення операції, визначення її мандата й здійснення загального керівництва при згоді сторін у конфлікті на проведення операції;

2) добровільність надання військових контингентів державами- членами, прийнятними для сторін; 3) фінансування міжнародним співтовариством; 4) командування Генерального секретаря з наданням повноважень, що випливають із мандата, наданого СБ; 5) неупередженість сил і відомість до мінімуму застосування військової сили (тільки для самооборони).

Регіональні системи колективної безпеки представлені угодами й організаціями, що забезпечують безпека на окремих континентах і в регіонах. Їхнє значення аж ніяк не применшується тим, що сучасні засоби ведення війни придбали глобальний характер. Можливість запобігання будь-якого локального конфлікту, що може перерости в повномасштабну війну, змушує держави поєднуватися на різних рівнях. Це положення закріплене в п. 1 ст. 52 Уставу ООН, що допускає існування регіональних угод або органів «за умови, що такі угоди або органи і їхня діяльність сумісні із цілями й принципами Організації». Ефективні регіональні системи колективної безпеки вимагають участі в них всіх держав даного регіону, незалежно від їх суспільного й державного ладу. Вони переслідують та ж мета, що й універсальний механізм колективної безпеки, — підтримка міжнародного миру й безпеки. Разом з тим сфера їхньої дії обмежена стосовно   універсальної системи колективної безпеки. По-перше, регіональні організації не правочинні приймати деякі рішення з питань, що зачіпають інтереси всіх держав миру або інтереси держав, що належать до іншим або декількох регіонам; по-друге, учасники регіональної угоди вправі вирішувати тільки такі питання, які стосуються регіональних дій, зачіпають інтереси держав відповідної групи.

До компетенції регіональних організацій ставиться насамперед  забезпечення мирного дозволу споровши між їхніми членами. Згідно п. 2 ст. 52 Уставу ООН, члени цих організацій повинні додавати всі зусилля для досягнення мирного дозволу  місцевих суперечок у рамках своїх організацій до передачі споровши в Рада Безпеки, а останній у свою чергу повинен заохочувати такий метод дозволу споровши.

З огляду на розходження регіонів і ситуацій, що відбуваються в них, Утомившись ООН не дає точного визначення регіональних угод і органів, чим забезпечується гнучкість заходів, здійснюваних групою держав для дозволу питання, що підходить для регіональних дій. Таке положення дає підставу говорити про сформовану модель відносин між регіональними організаціями й ООН і про формальне «поділі праці» по підтримці миру.

Рада Безпеки може використовувати регіональні організації для здійснення під своїм керівництвом примусових дій. Самі ж регіональні організації не повноважні приймати ніяких примусових мір без дозволу Ради Безпеки. Регіональні організації вправі застосовувати примусові міри тільки для відбиття вже зробленого нападу на один з учасників регіональної системи колективної безпеки.

Інше важливе завдання регіональних організацій складається в сприянні скороченню й ліквідації озброєння й у першу чергу зброї масового знищення.

Створенню регіональних систем колективної безпеки в практичній діяльності держав приділяється значна увага. На Європейському континенті до другої світової війни, незважаючи на зусилля Радянського Союзу, створити систему колективної безпеки на вдалося. У післявоєнний період міжнародні відносини в Європі будувалися на засадах протиборства двох «світових систем». Західні країни в 1949 р. уклали Північноатлантичний договір (НАТО). Відповідним кроком соціалістичних країн стало підписання в 1955 р. Варшавського Договору.

У текстах обох договорів утримувалися конкретні зобов’язання сторін по підтримці миру й безпеки: утримуватися від погрози силоміць або її застосування, дозволяти міжнародні суперечки мирним шляхом. Але мова йшла про дані зобов’язання тільки відносно  держав — учасників цих договорів. Що стосувалося відносин організацій друг до друга, то вони перебували в стані «холодної війни». Не можна не відзначити той факт, що НАТО була оформлена в порушення основних умов висновку регіональних угод безпеки, зафіксованих у гл. VІІ Уставу ООН «Регіональні угоди»: у нього ввійшли країни, які розташовані в різних регіонах.

Відповідно до  договору метою НАТО є об’єднання зусиль всіх її членів для колективної з і для збереження миру й безпеки. Однак із цією метою не погодяться заходи щодо створення потужної військової структури.

Прийняття нових держав у НАТО свідчить про порушення ст. 7 Договору, що передбачає запрошення держав, а не прийняття по їхній особистій заяві. Саме розширення НАТО на схід свідчить про збільшення військової машини за рахунок нових членів, що не сприяє європейській безпеці «Трансформація» НАТО, про яку заявляють її керівники, також не відповідає її цілям. Проведення миротворчих операцій і реалізації програми «Партнерство в ім’я миру» не передбачена Договором 1949 р. Роль, що на себе покладає НАТО на Європейському континенті, також виходить за межі її держави.

Варшавський Договір був укладений у строгій відповідності з Уставом ООН і відмінною рисою його як оборонної організації було прагнення до створення системи колективної безпеки всіх держав Європи. У ст. 11 Договору вказувалося: «У випадку створення в Європі системи колективної безпеки й висновки із цією метою Загальноєвропейського Договору про колективну безпеку, до чого неухильно будуть прагнути Договірні Сторони, даний Договір втратить свою силу від дня вступу в дію Загальноєвропейського Договору».

Процеси, що відбувалися в країнах Центральної й Південно-Східної Європи із середини 80- х років, які спричинили ліквідацію «світової системи соціалізму», визначили долю Організації Варшавського Договору. В 1991 р. ОВД перестала існувати.

Основи системи колективної безпеки в Європі були закладені Нарадою по безпеці й співробітництву в Європі. У підписаному в Хельсінкі Заключному акті  (1975 р.) утримується звід принципів співробітництва держав і їхніх взаємин, намічені конкретні міри в області роззброювання, у тому числі міри довіри у військовій області, зазначені практичні кроки по забезпеченню європейської безпеки. Відмінна риса Заключного акту як основи європейської системи колективної безпеки полягає в тім, що в ньому не передбачене застосування примусових мір.

За час, що пройшов від дня підписання Заключного акту НБСЄ (1975 р.), норми, що забезпечують стабільність безпеки в Європі, були прийняті в наступних документах НБСЄ. Особливої уваги заслуговують пакети рішень, прийнятих на зустрічах глав держав і урядів держав — учасників НБСЄ в Хельсінкі 9-10 липня 1992 р. і в Будапешті 5-6 грудня 1994 р. У числі актів Будапештської зустрічі — Кодекс поводження, що стосується військово-політичних аспектів безпеки. Заслуговує на увагу теза, відповідно до якого демократичний політичний контроль над військовими й воєнізованими силами, силами внутрішньої безпеки, розвідувальними службами й поліцією розцінюється як незамінний елемент стабільності й безпеки.

Прийняті в рамках СБСЕ- ОБСЄ документи сприяли створенню нової форми відносин між європейськими державами, заснованої на спільних підходах до питань створення системи безпеки. Істотним підсумком у цьому процесі з’явилося підписання в березні 1995 року в Парижу Пакту про стабільність у Європі, що пізніше був переданий Європейським Союзом в ОБСЄ для доробки й проведення в життя в тісному співробітництві з Радою Європи.

Практиці діяльності регіональних організацій, у документах яких утримуються положення про колективні міри у випадку збройного нападу проти якого-небудь зі членів (ЛАГ, ОАЕ, ОАГ), відомі випадки використання сил по підтримці миру (наприклад, створення в 1981 р. Організацією африканської єдності міжафриканських сил по стабілізації положення в Чаді).

Так, ООН, один із центральних елементів Ялтинсько-Потсдамської системи, мала стати головним механізмом координації зусиль з метою виключення з міжнародного життя війн і конфліктів шляхом гармонізації відносин між державами та створення глобальної системи колективної безпеки. Повоєнні реалії, непримиримість конфронтаційних відносин між СРСР та США значно обмежили спроможність ООН зреалізовувати свої уставні функції та цілі. Головне завдання ООН переважно зосереджувалося на попередженні збройного зіткнення між СРСР та США як на глобальному, так і, переважно, на регіональному рівнях, тобто на підтриманні стабільності радянсько-американських відносин в якості основної передумови міжнародної безпеки та миру у повоєнний час.

Розділ 2. Співвідношення регіонального і універсального розуміння безпеки

2.1. Багатоаспектність міжнародної безпеки в сучасному світі

На наш погляд, варто погодитися з тим, що сучасні процеси глобалізації суттєво впливають на постановку проблем безпеки і трансформують зміст світової політики.

Наявна тенденція міцнішого зв’язку поняття міжнародної безпеки з поняттям стабільності. Так, на поч. ХХІ ст. масового поширення набули дослідження про можливість створення безпеки через сталий розвиток — процес досягнення такого соціально-економічного балансу в житті світової спільноти, за якого задоволення життєвих потреб відбувається без глобальних конфліктів; у вузькому розумінні – це система стратегічних пріоритетів, складених з наукового, екологічного, соціально-економічного і політичного факторів розвитку.

На наш погляд, сучасний світовий порядок потребує розробки нових концепцій безпеки з урахуванням принципів кооперації та переглядом можливостей використання несилового інструментарію для врегулювання сучасних конфліктів.

Термін «міжнародна безпека» традиційно підкреслював відносини між державами, проте в міжнародних відносинах все більшу роль відіграють недержавні актори, і дійсно доцільніше говорити про глобальну безпеку як сферу забезпечення інтересів усього людства в сукупності – держав, груп держав, окремих особистостей.

Слід зазначити, що в сучасному світі підвищення безпеки інших не послабляє власну безпеку, а досконала зброя виключає можливість створення безпеки народу однобічними зусиллями, тому міжнародна безпека повинна охоплювати взаємопов’язані військові, економічні, політичні, екологічні й інші загрози життєвим інтересам планети.

2.2. Правомірність розбудови регіональних систем колективної безпеки

Посилення культурного виміру регіональної/глобальної системи безпеки має визначити хід процесу його імплементації протягом наступних десятиріч. Це своєрідна точка перетину культури, безпеки людства та боротьби з такими нетрадиційними загрозами, як міжнародний тероризм. РБ ООН акцентує увагу регіональних організацій на необхідності усвідомлення процесу, коли культура (система цінностей, ідеологія) керує політикою, визначає поведінку держав на регіональному та глобальному рівнях, наполягає на вдосконаленні існуючих регіональних механізмів забезпечення безпеки. Недотримання рекомендацій РБ ООН, на думку експертної спільноти, може призвести до посилення конфліктогенності у світі у майбутньому та звести нанівець світові зусилля щодо впровадження культури миру у планетарному масштабі.

Політичний вимір регіональної безпеки необхідно розглядати крізь призму існуючих підходів світового співтовариства в цілому та окремих регіональних спільнот до вирішення глобальних проблем, передусім проблем миру та війни у міжнародних відносинах. Перед науковою спільнотою постає питання щодо управління світу: віддати усі важелі одному актору — глобальному гегемону, що поширює свій вплив на всю планету, або декільком регіональним гегемонам, що здійснюватимуть власні функції контролю над світом через регіональні інституції, повноваження яких та механізми реалізації покладених на них завдань окреслюватимуться глобальною інституцією (ООН) та існуючим міжнародним правом. При здійсненні вибору необхідно визначити, що більше сприяє міжнародній стабільності: глобальна чи регіональна гегемонія, чи мають дії основних гравців бути синхронізованими в рамках створення нового світового порядку – багатостороннього регіоналізму, кінцева мета якого – всесвітня інтеграція.

Питання регіональної гегемонії тісно пов’язане з ідеєю глобальної легітимності. У світі «досконалого регіоналізму» кожна країна-член ООН належала б до одного чітко визначеного регіону. РБ ООН могла б делегувати відповідальність за врегулювання будь-якого конфлікту одній конкретній регіональній/субрегіональній інституції та відповідно не втручатись у процес вирішення, надаючи регіональній агенції повну свободу дій з метою поступового розв’язання конфліктної ситуації, зобов’язуючи її лише інформувати про роботу центральній (глобальній – авт.) інституції, тобто РБ ООН. Проте таке бачення не відповідає реаліям сучасної системи міжнародних відносин, яка являє собою сукупність складних схем переплетених національних інтересів регіональних та позарегіональних держав, які є різноспрямованими та конкуруючими. Наприклад, позиція та роль однієї наддержави, США, ускладнюється будь-якими спробами побудувати «досконалий регіоналізм» з метою підтримки міжнародного миру та стабільності, оскільки ця держава – єдина поки що у світі, яка може заявити, маючи усі на це підстави, що сприймає весь світ як свій «регіон».

Миротворчість — військово-політична й економічна діяльність цивільного і військового персоналу, контингентів збройних сил, здійснювана відповідно до мандата міжнародної універсальної (ООН) або регіональної організації (ОБСЄ, НАТО, ОАД і ін.) і спрямована на запобігання, вирішення або постконфліктне врегулювання між– або внутрішньодержавних спорів, припинення конфліктів, у тому числі і з застосуванням силових методів з метою безпеки, стабільності й усунення загрози миру.

Наразі доктрина і практика сучасного міжнародного права не виробили остаточної і загальновизнаної класифікації видів миротворчої діяльності, проте найбільш прийнятною, на нашу думку, є наступна: операції з примушення до миру (peace enforcement, при застосуванні глави VII Статуту ООН), діяльність з підтримання миру (peacekeeping, так звані операції ООН першого покоління), зміцнення миру (peacemaking), гуманітарна інтервенція (humanitarian intervention: колективна та одностороння) та розширені операції з підтримання миру (wider peacekeeping) або з посиленою силовою складовою (peace enforcement, peace support operations: так звані операції третього покоління). До дій, що сприяють міжнародній та регіональній безпеці, відносять також превентивну дипломатію і миробудівництво.

Діяльність з підтримання миру — це дії щодо забезпечення присутності ООН або вповноваженої нею організації в конкретному регіоні, пов’язані з розгортанням військового або/та поліцейського і цивільного персоналу за погодження всіх зацікавлених сторін, що втягнуті у конфлікт. Ці операції є винаходом ООН і з часом їх характер еволюціонував.

Одним з їх різновидів є розширені операції з підтримання миру, проведення яких стало можливим тільки після закінчення “холодної війни” і передбачає, як і в звичайних миротворчих операціях, згоду сторони, що приймає на розміщення миротворчих сил, але миротворці можуть більш широко застосовувати силу і не лише у випадку самооборони, але й для припинення ворожих дій або й загрози їх виникнення. Тобто відбувається саме той перехід від VI до VII глави Статуту ООН, а у резолюціях РБ ООН, що надають мандат на їх проведення, посилання робиться саме на VII главу Статуту ООН. Типовим прикладом цього різновиду миротворчих операцій стали операції, на чолі яких стояло НАТО (Багатонаціональні сили з втілення у Боснії і Герцеговині (Implementation Force) (ІФОР), Багатонаціональні сили по стабілізації у Боснії і Герцеговині (Stabilization Force), (СФОР) та Сили для Косово (Kosovo Force) (КФОР)).

Розглядаючи перспективи подальшої імплементації механізму забезпечення регіональної/глобальної системи безпеки, необхідно звернути увагу на те, що в реальності, незважаючи на можливість делегування регіональній агенції функцій врегулювання конфліктів в окремо взятому просторі, на процес розв’язання все одно впливатимуть як США, так і регіональні гегемони та інші держави, які зацікавлені у затягуванні або розв’язанні конфліктних ситуацій.

2.3. Реалізація регіонального розуміння колективної безпеки

НАТО є регіональною міжнародною організацією, що діє на підставі статуту — Північноатлантичної угоди 1949 р. і наділена функціями як колективної безпеки, так і оборони у євроатлантичному регіоні (ст. 5), але не володіє наднаціональною компетенцією (ст. 11) та за згоди своїх членів відкрита для приєднання інших європейських держав (ст. 10). У НАТО чітко визначено кордони територій, напад на які тягне за собою колективну, в тому числі і військову, відповідь держав-членів (ст. 6), проте цією територією обмежувалося лише застосування ст. 5 угоди щодо колективного відбиття агресії.

Стаття 5 Північноатлантичної угоди відповідає міжнародному праву, оскільки передбачає вжиття лише тимчасових заходів, які ґрунтуються на ст. 51 Статуту ООН — невід’ємне право на індивідуальну або колективну самооборону.

Складним процесом поступової адаптації та трансформації НАТО до нових світових реалій, що відбувався від початку 90-х р. ХХ ст., керували як політичні, так і правові механізми. Проте таке переплетіння правових і “навколоправових” аспектів не повинно призвести до нехтування їхнім аналізом. Запропоновані представниками НАТО як правові засади участі цієї міжнародної організації у миротворчих операціях: а) динамічне тлумачення ст. 4 Північноатлантичної угоди та б) Стратегічні концепції 1991 та 1999 рр. важко визнати такими, першу — через фактичні ознаки, другі — через неможливість вносити зміни до регіональних, локальних, диспозитивних норм, що містяться у Північноатлантичній угоді за допомогою так званих норм “м’якого права”, що містяться в рішеннях саміту регіональної організації і мають скоріше політичний характер, ніж правовий.

На нашу думку, стратегічні концепції НАТО 1991 та 1999 рр. можна вважати, з певними зауваженнями, функціональним тлумаченням Статуту НАТО, через яке не повинен докорінно змінюватись зміст угоди, перетворюючи її текст на фіктивний акт, оскільки з передбачених Північноатлантичною угодою колективного відбиття агресії (ст. 5) і консультацій з приводу безпеки членів НАТО (ст. 4) досить важко вивести проведення НАТО миротворчих операцій. Проте такі зміни і трансформації були визнані як ООН (домовленості між Генеральними секретарями НАТО та ООН, резолюції РБ), так і світовим співтовариством (домовленості між НАТО та третіми державами, що висловили бажання взяти участь у миротворчих операціях, очолених НАТО). Крім того, у НАТО був приклад ООН, яка також не змінювала свого Статуту, коли вводила до своєї практики проведення миротворчих операцій.

Те, що створені відповідно до резолюції 1031(1995) РБ ООН та Дейтонської угоди миротворчі сили ІФОР/СФОР з мандатом на основі глави VII Статуту ООН було очолено НАТО, суперечило ст.ст. 39, 42, 44 та 50 Статуту ООН, що передбачають керівництво такими діями лише Радою Безпеки ООН і аж ніяк не регіональною організацією. Проте можна звернути увагу на те, що не було використано весь інструментарій глави VII Статуту ООН, що і дозволило РБ  ООН вповноважити на використання частини своїх прав РМО (у нашому випадку — НАТО).

З самого початку НАТО створювалося як регіональна організація, що діє на основі статуту — Північноатлантичної угоди 1949 р. і наділена функціями як колективної безпеки, так і оборони у євроатлантичному регіоні (ст. 5), що не володіє наднаціональною компетенцією (ст. 11) та відкрита для приєднання інших європейських держав (ст. 10). У регіональній організації НАТО було чітко визначено кордони територій, напад на які тягне за собою колективну, в тому числі і військову, відповідь держав-членів (ст. 6), проте цією територією обмежувалося лише застосування ст. 5 угоди щодо колективного відбиття агресії.

На думку учасників Північноатлантичної угоди 1949 р., підґрунтя участі НАТО у миротворчій діяльності треба шукати у динамічному тлумаченні ст. 4, що передбачала консультації з питань, які становлять небезпеку для учасників угоди. Відповідно формальних змін до статуту НАТО не вносилося, а політичні зміни, що відбувалися у світі, і відповідно до яких Альянс модифікував свої функції і цілі, фіксувалися у внутрішніх документах РМО — стратегічних концепціях НАТО 1991 та 1999 р., що вважаються так званими “нормами м’якого права”. При цьому НАТО активувало свої функції і як організації колективної безпеки. Такий підхід був наслідком політичних причин і, на нашу думку, може викликати сумніви у правових засадах миротворчих операцій під проводом НАТО. З іншого боку, стратегічні концепції можна вважати функціональним тлумаченням статуту НАТО. Але тлумачення не повинно докорінно змінювати текст угоди, перетворюючи її текст на фіктивний акт, адже з передбачених Північноатлантичною угодою колективного відбиття агресії (ст. 5) і консультацій з приводу безпеки членів НАТО (ст. 4) досить важко вивести проведення миротворчих операцій. Проте такі зміни і трансформації були визнані як ООН (домовленості між Генеральними секретарями НАТО та ООН, резолюції РБ), так і світовим співтовариством (домовленості між НАТО та третіми державами, що висловили бажання взяти участь у миротворчих операціях, очолених НАТО). Крім того, в НАТО був приклад ООН, яка також не змінювала свого Статуту, коли вводила до своєї практики проведення миротворчих операцій.

В той же час ст. 5 Північноатлантичної угоди відповідає міжнародному праву, оскільки передбачає вжиття лише тимчасових заходів, які ґрунтуються на ст. 51 Статуту ООН — невід’ємне право на індивідуальну або колективну самооборону.

У Стратегічних концепціях від початку 1990-х р. НАТО визначило “багатоманітність існуючих у новій Європі” загроз, поступово розробивши нові місії для себе, які виконувалися спочатку разом з іншими організаціями (НБСЄ та ООН), а пізніше — фактично особисто. Відповідно НАТО досягло високого рівня інституціоналізації і інтеграції, яка, звичайно, дозволила автономне використання цієї РМО для здійснення дій, передбачених главою VII Статуту ООН за рішенням Ради Безпеки ООН. Проте в НАТО відсутній потенціал для вирішення багатьох невійськових завдань, що виникають у сучасних миротворчих операціях, і це пов’язує його з ООН, ОБСЄ, ЄС. Тому навіть незважаючи на таку фактичну самостійність, з юридичної точки зору НАТО завжди визнавало “головну відповідальність РБ ООН за підтримання міжнародного миру та безпеки” і “діяло від її імені”.

Висновки

У сучасних геополітичних умовах світ став значно складнішим. Розширився спектр глобальних загроз всій системі безпеки, що одержав інтернаціональний характер, який інтенсивно проникає у світовий соціокультурний простір і стає більше руйнівним і загрозливим. На порядок денний постає питання про вироблення консолідованого ставлення світової громадськості й наступного його втілення в політичних рішеннях і законодавчих актах. Тому особливо складною політичною проблемою є завдання з розвитку громадянського демократичного суспільства й наділення його найважливішими функціями, що дасть змогу зберегти життєздатність країни.

В умовах глобалізації, коли концепція цивільного захисту кардинально змінюється, РБ несе відповідальність за реагування на агресію з боку окремих держав. Але механізм реагування на недержавну агресію відсутній. Питання полягає в тому, якою має бути правильна реакція РБ ООН на агресію з боку приватних осіб та окремих груп. На сучасному етапі РБ ООН реагує на агресію з боку приватних осіб так, ніби це своєрідний вид традиційної агресії, проте, на мою думку, воєнізована відповідь на агресивні дії окремих осіб не є доцільною стратегією в даному випадку. Ймовірно, необхідно створити інший орган у рамках системи ООН для кримінального розслідування, переслідування та засудження на світовому рівні, що, безумовно, доцільно враховувати при реформуванні РБ ООН та структури організації в цілому.

На підставі проведеного аналізу культурного, політичного та правового вимірів регіональної безпеки можна стверджувати, що саме ці складові закладені в основу процесу забезпечення безпеки та стабільності на регіональному та глобальному рівнях. Вироблення ефективного підходу до розуміння чинників, які впливають на архітектуру глобальної безпеки, можливо лише за умови досягнення балансу між здатністю гнучко реагувати на новітні загрози (міжнародний тероризм, неконтрольоване розповсюдження зброї масового ураження тощо) та мобільно діяти з метою покращення процесу імплементації механізму забезпечення регіональної/глобальної системи безпеки.

Список використаної літератури

  1. Білоцький С. Д. Міжнародне-правове регулювання співробітництва регіональних організацій колективної безпеки з ООН (на прикладі миротворчих операцій НАТО в Південно-Східній Європі): автореф. дис.. канд. юрид. наук: 12.00.11 / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. — К., 2008. — 18 с.
  2. Білоцький С.Д. Міжнародно-правові проблеми участі НАТО у миротворчих операціях. Тези доповіді на міжнародно-правовій секції П’ятої Міжнародної науково-практичної конференції студентів, аспірантів та молодих вчених “Шевченківська весна” // Український часопис міжнародного права. – № 1/2007. – Київ, 2007. – С. 102-103.
  3. Бодрук О. С. Системи національної та міжнародної безпеки в умовах формування нового світового порядку 1991-2001 роки: Дис… д-ра. політ. наук: 21.01.01 / Нац. ін-т проблем міжнар. безпеки. — К., 2003.¬ — 415 с.
  4. Головатий С. Верховенство права: український досвід: монографія. — Книга третя. К.: Фенікс, 2006.
  5. Горбачова І. М. Заходи безпеки в кримінальному праві (порівняльно-правовий аналіз): автореф. дис.. канд. юрид. наук: 12.00.08 / Одеська національна юридична академія. — О., 2008. — 20 с.
  6. Горбулін В. П. Качинський А. Б. Системно-концептуальні засади стратегії національної безпеки України. — К. : Євроатлантикінформ, 2007. — 592 c.
  7. Городянко С. В. Організаційно-правове забезпечення безпеки діяльності працівників ОВС України: автореф. дис.. канд. юрид. наук: 12.00.07 / Київський національний ун-т внутрішніх справ. — К., 2007. — 20 с.
  8. Данільян О.Г., Дзьобань О.П., Панов М.І. Національна безпека України: структура та напрямки реалізації: Навч. посіб. — Х.: Фоліо, 2002. — 285 с.
  9. Делинский А. А. Европейская система безопасности: международно-правовые аспекты становления и развития: Дис. .. канд. юр. наук: 12.00.11 / Одес. нац. юр. акад. — О., 2002. — 186 с.
  10. Дмитрієв А. І. Вестфальський мир 1648 року і сучасне міжнародне право: Дис. .. д-ра. юр. наук: 12.00.11 / НАУ України, Ін-т держави та права ім. В.М. Корецького. — К., 2003. — 426 с.
  11. Левицька М.Б. Теоретико-правові аспекти забезпечення національної безпеки органами внутрішніх справ України: Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01 / Національна академія внутр. справ. — К., 2002. — 206 с.
  12. Литвин О. П. Кримінально-правова охорона громадської безпеки і народного здоров’я: Дис.. д-ра юрид. наук: 12.00.08 / Київський ін-т внутрішніх справ. — К., 1999. — 400 с.;
  13. Ліпкан В.А. Безпекознавство: Навчальний посібник. — К.: Вид-во Європ. ун-та, 2003. — 208 с.
  14. Ліпкан В.А. Національна безпека України: Навчальний посібник. — К.: Кондор, 2008. — 552 с.
  15. Ліпкан В.А. Основи права національної безпеки // Право України. — 2009. — № 1. — С. 108—116.
  16. Ліпкан В.А. Теоретико-методологічні засади управління у сфері національної безпеки України: Монографія. — К.: Текст, 2005. — 350 с.
  17. Ліпкан В.А. Теорія національної безпеки : [підручник]. — К.: КНТ, 2008. — 631 с.
  18. Ліпкан В.А., Діордіца І.В. Національна безпека України: кримінально-правова охорона: Навчальний посібник. — К.: КНТ, 2007. — 292 с.
  19. Ліпкан В.А., Ліпкан О.С. Національна і міжнародна безпека у визначеннях та поняттях. Вид. 2- доп. і перероб.— К.: Текст, 2008. — 400 с.
  20. Ліпкан В.А., Максименко Ю.Є., В.М.Желіховський Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції: Навчальний посібник. — К.: КНТ, 2006. — 280 с. (Серія: Національна і міжнародна безпека).
  21. Логінов О. В. Адміністративно-правове забезпечення інформаційної безпеки органів виконавчої влади: Дис.. канд. юрид. наук: 12.00.07 / Національна академія внутрішніх справ України. — К., 2005. — 236 с.
  22. Луньков А. В. Гарантування державної безпеки України: історичний досвід провідних держав та сучасність: Автореф. дис.. канд. іст. наук: 20.02.22 / Національний ун-т «Львівська політехніка» — Л., 2007. — 19 с.
  23. Максименко Ю. Є. Теоретико-правові засади забезпечення інформаційної безпеки України: автореф. дис.. канд. юрид. наук: 12.00.01 / Київський національний ун-т внутрішніх справ. — К., 2007. — 20 с. — 20 с.
  24. Медведчук В. В. Сучасна українська національна ідея і актуальні питання державотворення: Дис. … д-ра юрид. наук: 12.00.01., 12.00.02 / Нац. акад. внутр. справ України. — К., 1997.
  25. Микієвич М. М. Правові засади організації та діяльності Європейського Союзу у сфері зовнішньої політики та безпеки: Автореф. дис.. д-ра юрид. наук: 12.00.11 / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького. — К., 2007. — 40 с.
  26. Мисливий В.А. Злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту (кримінально-правове та кримінологічне дослідження): Дис.. д-ра юрид. наук: 12.00.08 / Дніпропетровський держ. ун-т внутрішніх справ. — Д., 2005. — 543 с. : рис., табл. — Бібліогр.: с. 413-78.
  27. Настюк В. Я. Адміністративно-правові режими у сфері національної безпеки та протидії тероризму: монографія / Академія правових наук; Інститут вивчення проблем злочинності; Служба безпеки України; Інститут оперативної діяльності та держ. безпеки. — К., 2008. — 245 с.
  28. Нижник В. Н., Ситник Г.П., Білоус В. Т. Національна безпека України (методологічні аспекти, стан і тенденції розвитку ): Навч. посіб. / За заг. ред. П.В. Мельника, Н.Р. Нижник. — Ірпінь, 2000. — 304 с.
  29. Окнян В. К. Кримінально-правова відповідальність за порушення правил пожежної безпеки: Автореф. дис.. канд. юрид. наук: 12.00.08 / Національна академія внутрішніх справ України. — К., 1997. — 24 с.
  30. Ольховський Є Б. Адміністративно-правові засоби забезпечення громадської безпеки: Дис.. канд. юрид. наук: 12.00.07 / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. — Х., 2003. — 191 с.
  31. Пашков С. М. Організаційно-правові засади діяльності судової міліції по забезпеченню безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві: автореф. дис.. канд. юрид. наук: 12.00.07 / Національний ун-т держ. податкової служби України. — Ірпінь, 2008. — 18 с.
  32. Пащенко О. О. Кримінальна відповідальність за порушення правил ядерної або радіаційної безпеки: соціальна обумовленість і склад злочину: Автореф. дис. .. канд. філософ. наук: 12.00.08 / Нац. юрид. акад. ім. Ярослава Мудрого. — Х., 2004. — 18 с.
  33. Пендюра М. М. Національна безпека України в контексті сучасних європейських геополітичних трансформацій: Автореф. дис.. канд. юрид. наук: 12.00.01 / Київський національний ун-т внутрішніх справ. — К., 2006. — 19 с.
  34. Петрів І. М. Конституційно-правові засади організації та діяльності Ради національної безпеки і оборони України: Дис.. канд. юрид. наук: 12.00.02 / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького. — К., 2004. — 209 с.
  35. Пономаренко Г. О. Адміністративно-правові засади управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави: автореф. дис.. д-ра юрид. наук: 12.00.07 / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. — Х., 2008. — 39 с.
  36. Пономаренко Г. О. Управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави: адміністративно-правові засади: монографія / Харківський національний ун-т внутрішніх справ. — Х. : Видавець ФО-П Вапнярчук Н.М., 2007. — 448 с. — Бібліогр.: с. 404-446.
  37. Ржевська В. С. Право держави на самооборону в світлі розвитку юридичних гарантій міжнародної безпеки: Автореф. дис.. канд. юрид. наук: 12.00.11 / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. Інститут міжнародних відносин. — К., 2003. — 22 с.
  38. Ситник Г. П. Державне управління у сфері забезпечення національної безпеки України: теорія і практика: Дис.. д-ра наук з держ. упр.: 25.00.01 / Національна академія держ. управління при Президентові України. — К., 2004. — 429 с. — Бібліогр.: с. 367-408.
  39. Степанов О.А. Условия формирования права безопасности // Государство и право. — № 2. — 2007. — С. 82 — 85.
  40. Теличкін О. О. Правоохоронна діяльність у сфері забезпечення міжнародного миру і безпеки: організаційно-правові засади: Дис.. д-ра юрид. наук: 12.00.07 / Національний ун- т внутрішніх справ. — Х., 2004. — 428 с.
  41. Фисун Ю. Ю. Міжнародно-правове регулювання інституту релігійної безпеки: Дис.. канд. юрид. наук: 12.00.11 / Одеська національна юридична академія. — О., 2004. — 197 с. — Бібліогр.: с. 180-197.
  42. Хіміч О. М. Забезпечення екологічної безпеки адміністративно-правовими заходами, які застосовуються міліцією: Автореф. дис.. канд. юрид. наук: 12.00.07 / Національна академія внутрішніх справ України. — К., 2006. — 16 с.
  43. Храбан І. А. Конфігурація європейської безпеки в контексті реалізації національних інтересів України (воєнно-політичний аспект): автореф. дис.. д-ра політ. наук: 21.01.01 / Національний ін-т проблем міжнародної безпеки Ради національної безпеки та оборони України — К., 2008. — 32 с. — 32 с.
  44. Чуйко З.Д. Конституційні основи національної безпеки України: Дис. … на здобуття наук. ступ. канд.. юрид наук : 12.00.02 „Конституційне право” / Зоряна Дмитрівна Чуйко. — Х., 2007. — 209 с.