Вступ

Актуальність теми. Високий рівень концентрації промисловості в багатьох регіонах світу та інтенсифікація сільськогосподарського виробництва привели до надмірних технологічних навантажень на природні ресурси [1-3]. У зв’язку з тим у світі значна увага приділяється охороні довкілля й удосконаленню механізмів управління природокористуванням і екологічною безпекою [4]. В основу екологічної політика економічно розвинених країн покладено такі принципи:

—         створення нових державних проектів і приватних компаній, які запобігають виникненню будь-яких екологічних проблем;

—         запровадження відповідальності підприємств, які забруднюють навколишнє середовище;

—         екологічні проблеми успішно разом розв’язують держава, приватний сектор і громадськість [1].

Підтримування екологічної рівноваги на території України є обов’язком держави. А тому й контроль за станом природокористування здійснюється на державному рівні [5; 6]. Державна система управління має свої специфічні принципи, які зумовлені особливостями об’єкта управління, а саме [7]:

—         єдність екологічного і технологічного підходів;

—         комплексне розв’язання завдань раціонального використання природних ресурсів і охорони довкілля;

—         облік територіальних можливостей розташування виробництв і використання природних ресурсів, які вимагають диференційованого підходу до вирішення проблем щодо природокористування.

Проблемам раціонального використання природних ресурсів у виробничій сфері присвячені роботи Качана Є.П., Шматька В.Т., Шевчука Л.Т., Гавриленко О.П., Шапари А.Г., Степанюк Н.А., Іванової Т.В., С.Дорогунцова, М.А.Хвесика та ін. Однак у роботах недостатньо висвітлені аспекти управління процесами ефективного використання природних ресурсів.

Метою дослідження є аналіз основних складових управління процесами раціонального використання природних ресурсів.

1. Управління процесами ефективного використання природних ресурсів

Метою управління процесами ефективного використання природних ресурсів є: реалізація законодавства, контроль за додержанням вимог екологічної безпеки та забезпечення проведення ефективних і комплексних заходів щодо охорони довкілля та раціонального використання природних ресурсів.

Перехід до принципів сталого розвитку тісно пов’язаний із раціональним використанням природних ресурсів і функціонуванням еколого-економічної системи, концепція якої ґрунтується на економічних, соціальних, технологічних і біологічних процесах, котрі тісно пов’язані та взаємозалежні. У зв’язку з тим, для управління процесами переходу до сталого розвитку та оцінки ефективності використання засобів доцільно встановлювати цільові орієнтири й обмеження із забезпеченням процедури контролю за їх дотриманням [8; 9].

Світовий досвід підтверджує те, що система екологічного менеджменту залежить від ефективності економічного механізму природокористування, який ґрунтується на поєднанні регуляторів примусово-обмежувального та стимулюючо-компенсаційного характеру. Це забезпечує створення екологічного безпечних технологій і способів господарювання [10].

У країнах ЄС створені організаційні структури та діє механізм правового регулювання охорони природних ресурсів і їх раціонального використання.

В Україні на сьогоднішній день практично не діє економічний механізм екологічного регулювання, внаслідок того не функціонують механізми кредитування природоохоронних заходів, пільгового оподаткування та цінового заохочення екологічної діяльності. Водночас потребують удосконалення механізми надання субсидій для створення екологічної інфраструктури та національного ринку екологічних послуг [7].

Механізм управління природокористуванням — це органічне поєднання методів і інструментів управління, які сприяють організації, регулюванню та координуванню процесами використання природних ресурсів, тим самим забезпечуючи належний рівень екологічної безпеки виробництва і споживання, водночас відтворюючи належну чистоту довкілля [6].

Основними складовими управління природокористуванням є: об’єкт управління, заходи управління та мета управління [4]. Об’єкт управління охоплює взаємозв’язок технологічних процесів щодо навколишнього середовища, а також вплив на нього як виробництв, так і галузей національного господарства країни.

Якість довкілля на даній території залежить від організації на ній різних видів господарської діяльності, яка тісно пов’язана з використанням матеріальних ресурсів. Необхідно зазначити, що навколишнє середовище є джерелом сировини для різних суб’єктів господарювання, а також ще й реактором для переробки відходів виробництва [8].

В Україні суспільство усе наполегливіше вимагає від суб’єктів господарювання не забруднювати довкілля та будувати очисні споруди й устаткування для переробки відходів виробництва. Звичайно, це приводить до збільшення витрат, які потім відображаються на рості вартості продукції, внаслідок чого знижується її конкурентоспроможність. Підприємці це добре розуміють ї приймають такі господарські рішення, які забезпечують найменші витрати, та обумовлені вирішувати екологічні проблеми.

Досвід країн ЄС свідчить про те, що системи регулювання якістю довкілля можуть бути жорсткими або м’якими. У першому випадку економічний механізм передбачає штрафи та екологічний податок, які накладаються на забруднювачів навколишнього середовища. У другому — штрафні санкції застосовуються, але пропонується низка пільг і заохочень для виробників з метою зменшення забруднення довкілля. Найбільш поширеними є комбіновані системи, які стимулюють ресурсозбереження та захист довкілля. Все це підтримується організаційними заходами, зокрема:

—         аналіз, прогнозування та програмування стану довкілля на даній території;

—         економічне стимулювання ресурсозбереження та захист навколишнього середовища в процесі виробничої діяльності підприємств;

—         сприяння виконанню природоохоронних робіт.

Важливим завданням держави є створення таких умов господарювання, за якими підприємства змушені займатися захистом довкілля або були б матеріально зацікавлені у реалізації заходів у цьому напрямі. Цей шлях передбачає застосування адміністративного механізму управління, котрий ґрунтується на встановленні стандартів, норм і правил природокористування та відповідних пільгових показників підприємства із охорони навколишнього середовища, а також передбачає юридичну відповідальність, яка охоплює дисциплінарне, адміністративне, матеріальне та карне покарання [7].

Господарські рішення, які приймаються на підприємстві повинні передбачати охорону довкілля і це повинно бути невід’ємною частиною внутрішнього планування на підприємстві. Підприємства, що працюють у рамках Закону про охорону довкілля, автоматично забезпечують виконання територіальних програм щодо якості навколишнього середовища й екологічної безпеки.

Важливою ланкою механізму управління процесами ефективного використання природних ресурсів є поєднання адміністративно — контрольних і економічних інструментів. Враховуючи досвід країн ЄС у цьому напрямку, в Україні можна використати низку методів еколого-економічного регулювання [4]:

—         встановити економічні обмеження на виробничу діяльність підприємств, які забруднюють довкілля;

—         створити систему екологічної сертифікації продукції та послуг підприємств;

—         впровадити в практику надання підприємствам сертифіката про вплив їхньої діяльності на довкілля;

—         ліцензувати виробничу діяльність підприємств щодо екологічної безпеки;

—         проводити комплексну еколого-економічну експертизу діяльності підприємств;

—         створити екологічний ринок, на якому продукція з найгіршими екологічними показниками знімається з реалізації;

—         змінити податкову політику щодо раціонального використання природних ресурсів і охорони довкілля;

—         запровадити систему екологічного аудиту;

—         враховувати природний чинник під час економічної оцінки виробничої діяльності підприємства.

Одне з центральних місць у регулюванні відносин щодо охорони навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів відводиться поєднанню заходів територіального та галузевого чинника у формуванні основних якісних параметрів довкілля.

В системі планового управління раціональним природокористуванням провідним є територіальний підхід, тобто повноправним розпорядником природних ресурсів, які залучаються в сферу виробничої діяльності підприємств, є Ради народних депутатів. Надані місцевим Радам права повинні використовуватися якнайефективніше, поєднувати в собі територіальні та галузеві інтереси, орієнтувати виробничо-господарську та експлуатаційну діяльність підприємств, фірм відомств і міністерств на вирішення актуальних екологічних проблем [2]. Органи місцевого самоврядування відіграють важливу роль в управлінні процесами ефективного використання природних ресурсів, оскільки вони відповідають за економічний і соціально-екологічний розвиток своїх територій. До їх компетенції входить реалізація загально-державної стратегії захисту довкілля, зокрема:

—         контроль гранично допустимих меж забруднення та викидів у навколишнє середовище;

—         застосування економічних регуляторів щодо використання природних ресурсів;

—         встановлення обмеження на виробничу діяльність підприємств, які забруднюють довкілля;

—         запровадження системи екологічного страхування підприємств.

У випадку, якщо в процесі виробничої діяльності підприємств виникає загроза екології довкіллю даної місцевості, то подальше його функціонування може відбуватися лише за погодженням із відповідними органами самоврядування. В умовах ринкової економіки відповідальність підприємств за результатами своє виробничої діяльності відображаються на їхніх економічних показниках.

Але є випадки, коли суспільство для задоволення своїх соціальних потреб погоджується з функціонуванням підприємства забруднювача довкілля даної території. Це свідчить про те, що воно приймає таку якість навколишнього середовища і це є результат соціального життя суспільства. З метою підвищення якості навколишнього середовища та ефективного використання природних ресурсів необхідно розробити механізм переходу від неправових екологічних відносин у правові між суб’єктами господарювання [3].

Для ефективного використання природних ресурсів і захисту довкілля від забруднення необхідно застосовувати механізм екологічного управління, який охоплює низку інструментів і стимулів,          зокрема: адміністративно-правових, економічних, фінансово-кредитних, соціально-політичних і морально-психологічних.

Вибір господарських рішень, які будуть мати вплив на розвиток територій, вимагає корінних змін щодо врахування екологічних вимог, оскільки він є інструментом централізованого адміністративного управління національним господарством і директивного планування.

В ринкових умовах господарювання робота всіх служб підприємства повинна бути спрямована на раціональне використання природних ресурсів і захист довкілля від різних видів забруднення. Центральною ланкою в організації природоохоронної роботи на підприємстві є служби маркетингу та менеджменту. Вони контролюють реалізацію відходів виробництва та зменшення витрат на викиди. Необхідно зазначити, що продаж права на викиди проводиться таким чином, щоб сума викидів шкідливих речовин у навколишнє середовище не перевищувала асиміляційної здатності природних процесів до самоочищення [4]. Таким чином, реконструкція джерела забруднення дозволяється у тому випадку, якщо викиди від нього компенсуються за рахунок скорочення викидів від інших джерел.

Питаннями охорони довкілля та раціонального використання природних ресурсів повинна займатися держава. Одним із дієвих державних інструментів є акумуляція внутрішніх фінансових ресурсів у вигляді екологічного оподаткування. Воно виконує водночас фіскальну і компенсаційну функції.

Введення екологічного податку в Україні почалося з 2014 року [4]. Збір за забруднення навколишнього середовища передбачає цільове використання коштів, але є небезпека, що зібрані кошти можуть “розчинитися” в бюджеті, не маючи цільового призначення. Тому впровадження екологічного оподаткування має гарантувати прозорий механізм розподілу бюджетних коштів і ефективного податкового регулювання.

Ефективним інструментом фінансового забезпечення природоохоронних заходів є встановлення податкових пільг і надання субсидій, які мають довготривалий ефект гарантування сталого розвитку. Економічні субсидії та податкові пільги широко застосовуються в країнах ЄС як для фізичних осіб, так і для підприємств. В Україні вони практично не використовуються. Для забезпечення екологічного сталого розвитку та ефективного використання природних ресурсів наша країна має в основному спиратися на фінансові ресурси внутрішнього походження, а також при можливості використовувати кошти міжнародних джерел фінансування, залучення яких є найбільш раціональним із погляду одержуваного економічного ефекту та вартості їх надання.

Стимулювання раціонального природокористування й охорони довкілля потребує комплексного     підходу, який передбачає          систему різних форм впливу на природокористувачів, котра залежить від характеру виробництва, ресурсів підприємств, галузі та елементів природного середовища, в якому вони функціонують [5].

2. Шляхи покращення використання природних ресурсів

На сьогоднішній день однією з найбільших гострих і складних проблем є раціональне використання, відтворення та охорона природних ресурсів від забруднення, деградації та виснаження. Раціональне природокористування та охоронна довкілля потребує комплексного підходу, який передбачає систему різних форм впливу на природокористувачів, яка залежить від характеру виробництва, ресурсів підприємств, галузі та елементів природного середовища, в якому вони функціонують. Тому пошук шляхів покращення природокористуванням є актуальним завданням.

Удосконалення управління в галузі охорони і відтворення природних ресурсів повинно відбуватися шляхом уточнення ролі і місця територіального і галузевого чинників у формуванні основних якісних параметрів навколишнього середовища.

В системі планового управління раціональним природокористуванням провідним є територіальний підхід. Це означає, що повноправним розпорядником природних ресурсів, які залучаються в сферу виробничої діяльності, є Ради народних депутатів. Завдання полягає в тому, щоб надані місцевим Радам права використовувались якнайефективніше, поєднували в собі територіальні та галузеві інтереси, орієнтували виробничо-господарську та експлуатаційну діяльність промислових підприємств і об’єднань, міністерств і відомств на вирішення актуальних екологічних проблем [7-9].

Правовою основою охорони природи є внутрішньодержавні та міжнародні законодавчі акти. В них наводяться обов’язкові для всіх громадян вимоги, спрямовані на забезпечення нормальних умов функціонування екосистем біосфери та раціональне використання людиною природних ресурсів. Виконання цих законів забезпечується різними методами: виховними, просвітніми, адміністративними та кримінальними покараннями порушників [8].

Одним із важливих методів економічного управління є фінансування, тобто надання грошових коштів на чітко визначені природоохоронні заходи. Джерелами фінансування можуть бути бюджетні кошти, власні кошти підприємств (собівартість продукції або прибуток), банківські кредити та різні екологічні фонди [9].

Створення екологічних фондів також є одним з економічних методів управління в природокористуванні. Під фондами слід розуміти установи, які надають будь-яку матеріальну допомогу та грошові матеріальні кошти, а також їх джерела. Наприклад, в екологічні фонди надходять платежі всіх підприємств за природокористування, а потім ці кошти видають на проведення невідкладних та дорогих природоохоронних заходів. Крім цього підприємства можуть робити внески у фонди екологічного страхування.

Ефективним є застосування матеріального стимулювання природоохоронної діяльності, встановлення податкових пільг (сума прибутку з якої вираховується податок, зменшується на величину, яка повністю чи частково відповідає природоохоронним витратам), звільнення від податків екологічних фондів; застосування пільгових цін та надбавок на екологічно чисту продукцію та надання пільгових кредитів [8; 9].

До заходів матеріального покарання відносяться: штрафи за екологічні порушення, додаткові податки за екологічно шкідливу продукцію та технологію.

В Україні сформовано одну з найрозвиненіших у Європі систему екологічного законодавства, визначено основні напрями держаної політики в галузі охорони довкілля, використовування природних ресурсів, розроблено низку проектів природоохоронних програм.

Поруч із правовим механізмом на охорону довкілля впливає й економічній механізм, який охоплює цілу низку інструментів впливу на матеріальні інтереси підприємств і окремих працівників. Одним із таких важливих інструментів є лімітування природокористування. Це є дієвий елемент механізму охорони навколишнього природного середовища. Оскільки існують підприємства, котрі з погляду екології краще було б закрити або перепрофілювати, тобто перевести на випуск іншої продукції, що завдало б менше шкоди навколишньому середовищу. Наприклад целюлозо-паперовий комбінат можна перепрофілювати в меблеву фабрику. Проте це економічно не вигідно, а часом і соціально і не завжди доцільно, оскільки підприємство може бути постачальником потрібних суспільству товарів і робочих місць. В цьому випадку його діяльність у галузі природокористування деякий час регулюється не нормативними ГДС (гранично допустимі скиди) чи ГДВ (гранично допустимі викиди), а індивідуальними лімітами, тобто ТПВ (тимчасово погоджені викиди) [7].

Довгий час природокористування в нашій країні було безкоштовним, тобто підприємства використовували землю, воду та інші природні ресурси, а також забруднювали навколишнє природне середовище безкоштовно. Лише у випадку сильного забруднення, з катастрофічними наслідками для навколишнього середовища, підприємства виплачували штрафи, але не завжди. Така безвідповідальність зумовлювала нераціональне використання природних ресурсів.

Проблеми регулювання чисельності населення, виснаження природних ресурсів, транскордонного забруднення навколишнього природного середовища і, як наслідок, зникнення існуючої цивілізації мають глобальний, всесвітній характер і вирішити їх можна тільки разом — усім світовим співтовариством. Вирішення цих проблем не можливе без широкого й активного міжнародного співробітництва. Таке співробітництво в галузі охорони навколишнього природного середовища розпочалося наприкінці XX століття громадськими організаціями, такими як Міжнародний союз охорони природи та природних ресурсів (МСОП), науковий комітет із проблем навколишнього середовища (СКОПЕ) та Всесвітній фонд дикої природи [7].

Україна, ставши на шлях незалежності, приєдналася до процесу державного регулювання збереження якості природного середовища, раціонального використання природних ресурсів і дотримання екологічної безпеки. Вона є Стороною понад 20 міжнародних конвенцій і двосторонніх угод, пов’язаних з охороною довкілля. їх кількість у найближчі роки, без сумніву, збільшиться, оскільки існує низка конвенцій, приєднання до яких має істотне політичне значення в галузі охорони довкілля, використання та відтворення природних ресурсів. Інтеграція нашої країни у світове співтовариство сприяла міжнародній економічній, технічній та експертній допомозі. В подальшому можливе використання кредитів Міжнародних банків, допомога Європейського союзу в рамках програми “TACIS” для країн СНД, допомога окремих розвинених країн як у рамках багатосторонніх програм, так і на підставі двосторонніх угод.

Таким чином, тільки органічне поєднання правового та економічного механізмів регулювання процесу природокористування і тісне міжнародне співробітництво нашої країни в сфері охорони природи дозволить забезпечити раціональне природокористування та охорону довкілля на високому рівні. 

Висновки

Таким чином, на сьогоднішній день однією з найбільш гострих і складних є проблема раціонального використання, відтворення та охорони довкілля.

Метою управління процесами ефективного використання природних ресурсів є: реалізація нормативних актів і законів щодо природокористування, контроль за дотриманням вимог екологічної безпеки, забезпечення проведення ефективних комплексних заходів щодо охорони довкілля та раціонального використання природних ресурсів. Механізм управління природокористуванням — це органічне поєднання методів і інструментів управління, які сприяють організації, регулюванню та координуванню процесами природокористування.

Важливу роль в управлінні процесами ефективного використання природних ресурсів відіграють органи місцевого самоврядування, оскільки вони відповідають за економічний і соціальний розвиток своїх територій.

Одним із дієвих державних інструментів щодо ефективного використання природних ресурсів є акумуляція внутрішніх фінансових ресурсів у вигляді екологічного податку, який виконує водночас фіскальну та компенсаційну функції. 

Список використаної літератури

1. Бардась, В. Економіка природокористування і сталий розвиток: реалії та перспективи [Текст] / Михайло Хвесик ; підгот. Вадим Бардась // Економіст. — 2015. — № 4. — С. 4-5
2. Вахович І. М. Методичні підходи до формування стратегії розвитку інформаційної економіки регіонів України / І. М. Вахович, С. О. Пиріг, Л. І. Іщук // Актуальні проблеми економіки. — 2012. — № 4. — С. 208-216
3. Дзядикевич Ю.В. Механізми менеджменту природокористування / Ю.В. Дзядикевич, І.М. Куликовська // Інноваційна економіка. — 2013. — № 1. — С. 125-127.
4. Дорогунцов С.І. Екологія: підручник / С.І. Дорогунцов, К.Ф. Коценко, М.А. Хвесик. — К. : КНЕУ. — 2005. — 371 с.
5. Дорогунцов С. Екологічні аспекти розвитку і розміщення продуктивних сил України/С. Дорогунцов // Економіка України. — 2002. — № 10. — С. 65-70
6. Дорогунцов С. Сталий розвиток в управлінні еколого — економічними системами / С.Дорогунцов // Економіка України. — 2001. — № 1. — С. 74-83
7. Касюхнич В.Ю. Ефективність використання природно-ресурсного потенціалу земель лісогосподарського призначення [Текст] / В. Ю. Касюхнич // Збалансоване природокористування. — 2017. — № 2. — С. 134-139
8. Пашков А.П. Управління використанням природних ресурсів на засадах сталого розвитку суспільства — обов’язок державної влади [Текст] / А.П.  Пашков, Л. А. Щаслива // Екологічний вісник. — 2016. — № 5. —  С. 6-9
9. Хвесик М. А. Екологічна криза в Україні: соціально-економічні наслідки та шляхи їх подолання [Текст] / М. А. Хвесик, А. В. Степаненко // Економіка України. — 2014. — № 1. — С. 74-86
10. Хвесик М. А. Просторова організація та напрями використання природного багатства України / М. А. Хвесик // Економіка України. — 2016. — № 7. — С. 46-65
11. Хвесик М. А. Управління розвитком національної економіки в контексті дії глобальних процесів [Текст] / М. А. Хвесик, А. М. Сундук // Економіка України. — 2013. — № 3. — С. 4-16
12. Шульга, Є. Теоретичні аспекти застосування методів адміністративно-правового регулювання використання, охорони та відтворення природних ресурсів в Україні [Текст] / Євгеній Шульга // Підприємництво, господарство і право. — 2015. — № 12. — С. 25-28