Вступ

1. Проблеми адаптації України до формування нового міжнародного порядку

2. Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу

2. Розвиток інтеграції в ЄС та вплив розширення ЄС на Україну

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Україна прагне стати рівноправним партнером у стосунках з європейськими державами і часто можна почути про «прагнення України увійти в Європу», але ж Україна і є європейською країною в географічному та історичному вимірі. Наша країна уславила Європу іменами своїх синів і дочок протягом багатовікового розвитку, а тому розмови про її неєвропейський статус є недоречними.

Сучасний етап української історії — це період подолання багатьох бар'єрів, упереджень та стереотипів, зокрема — стереотипу меншовартосності українця.

Інтеграція — сукупність процесів, спрямованих на консолідацію, злиття суспільних, політичних, військових, економічних структур або етносів у рамках однієї чи кількох держав з метою протидії деструктивним внутрішнім і зовнішнім чинникам; це наслідок і форма прояву інтернаціоналізації всього суспільного життя — однієї з провідних тенденцій світового цивілізаційного розвитку, якому належить важливе місце у житті європейських держав з другої половини XX століття.Інтеграційний процес в Європі пройшов уже ряд стадій розвитку: 1948 р. — створення Оборонної Організації Західного Союзу, 1957 р. — оформлення ЄЕС — Європейського Економічного Співтовариства, 1 992 р. — підписання Договору про Європейський Союз.

За цих умов Україні доцільно принципово і стабільно розглядати перспективу загальноєвропейської, а далі й трансатлантичної інтеграції цілковито здійсненною, а проходження етапу ринкових перетворень і суспільної демократизації держав Центрально-Східної Європи і колишнього СРСР на засадах верховенства міжнародного права обов'язковою передумовою приєднання до інтеграційних процесів на теренах економічно розвинутих країн та водночас зміцнення європейської і загальносвітової стабільності.

1. Проблеми адаптації України до формування нового міжнародного порядку

Проблема адаптування України до умов сучасної системи міжнародних відносин позначена впливом загальнопланетарних тенденцій: глобалізації, регіоналізації, інтеграції, фрагментації та демократизації. Вплив цих процесів означатиме подальшу необхідність адаптації зовнішньої політики України до нового міжнародного порядку. Адже наша країна і далі прагнутиме інтегруватися у світ країн$лідерів, приєднання до яких означатиме, перш за все, виконання певних умов, які диктуються переліченими вище тенденціями з метою відповідності їхнім критеріям та стандартам.

При реалізації зовнішньої політики України слід враховувати постійне зменшення ролі держави і збільшення ролі недержавних і наддержавних учасників міжнародної системи. Безсумнівно, існує питання, що пов’язане із роллю державного суверенітету, яке Україні доведеться вирішувати найближчим часом. Прагнення участі в європейській інтеграції — асоціативного співробітництва або повного членства в ЄС — обумовлює необхідність позбутися принаймні частини державного суверенітету. У той же час участь в євроатлантичній інтеграції — співробітництво з НАТО або членство в ньому — вимагатиме не лише наявності суверенітету, а й готовності його захищати. Зрозуміло, що тут постає складна проблема узгодження діяльності в різних сферах державної політики і знаходження компромісу між концентрацією функцій на державному рівні у сфері політичній і військово-політичній та переміщенням повноважень на наддержавний рівень у сфері економіки, соціальної політики і фінансів.

В умовах зростаючої взаємозалежності структурні обмеження міжнародної системи істотно впливають на реалізацію зовнішньополітичних цілей України та захист її національних інтересів.

Різний ступінь організації полюсів, що виявляється на всіх рівнях міжнародної взаємодії, викликає активізацію асиметричних загроз. Загострення етнічних проблем, міжнаціональних суперечностей є наслідками структурних змін. Параметри регіональної безпеки визначають деякі особливості зовнішньої політики України. Як незалежна держава, вона, з одного боку, є наслідком структурних змін у період біполярності, а з іншого — каталізатором наступних системних змін як у структурному вимірі, так і в інших системних факторах.

Основними імперативами зовнішньої політики України в епоху постбіполярності є її системні особливості, а саме: участь у процесах глобалізації для збільшення функціональної взаємозалежності в рамках європейської підсистеми та участі у формуванні гомогенного «полюсу сили» в Європі; подальша демократизація як засіб зміцнення цієї гомогенності в її внутрішньополітичному вимірі та запобігання виникненню традиційних військових конфліктів; виконання «стабілізуючої» ролі в системі з метою не допустити революційної зміни основних параметрів постбіполярності в Європі та збільшити «симетричність» у системі на противагу загрозливим асиметричним тенденціям; структурне і функціональне розширення простору взаємозалежності шляхом побудови відносин із «третіми країнами», активізації відносин з існуючими інститутами: ЄС, НАТО, СОТ, СНД та ін. [1].

Слід зазначити, що процес адаптування України до сучасних умов міжнародної системи відбувається під впливом декількох полюсів. Перш за все тих, що належать до євроатлантичної цивілізації, а саме — ЄС та США з одного боку та Російської Федерації з іншого.

2. Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу

Національні інтереси України потребують утвердження України як впливової європейської держави, повноправного члена ЄС.

Адаптація законодавства України до законодавства ЄС полягає у зближенні із сучасною європейською системою права, що забезпечить розвиток політичної, підприємницької, соціальної, культурної активності громадян України, економічний розвиток держави у рамках ЄС і сприятиме поступовому зростанню добробуту громадян, приведенню його до рівня, що склався у державах-членах ЄС.

Адаптація законодавства України передбачає реформування її правової системи та поступове приведення у відповідність із європейськими стандартами і охоплює приватне, митне, трудове, фінансове, податкове законодавство, законодавство про інтелектуальну власність, охорону праці, охорону життя та здоров'я, навколишнє природне середовище, захист прав споживачів, технічні правила і стандарти, транспорт, а також інші галузі, визначені Угодою про партнерство та співробітництво.Важливим чинником реформування правової системи України слід вважати участь України у конвенціях Ради Європи, які встановлюють спільні для цієї організації та ЄС стандарти.

Глобалізація світового господарства, уніфікація національних економік на засадах ГАТТ/СОТ, економічні тенденції в державах-членах ЄС щодо консолідованого єдиною грошовою одиницею Європейського Союзу, потенційна взаємовигідність вільної торгівлі є важливими факторами економічної інтеграції та розвитку торгівлі між Україною та ЄС.

Базовим документом, що визначає засади економічної інтеграції України до ЄС та засади розвитку торгівлі, є Угода про партнерство та співробітництво.

Розвиток процесу економічної інтеграції полягає у лібералізації і синхронізованому відкритті ринків ЄС та України, взаємному збалансуванні торгівлі, наданні на засадах взаємності режиму сприяння інвестиціям з ЄС в Україну та українським експортерам на ринках ЄС, запровадженні спільного правового поля і єдиних стандартів у сфері конкуренції та державної підтримки виробників. Економічна інтеграція базується на координації, синхронізації та відповідності прийняття рішень у сфері економіки України та ЄС і передбачає ліквідацію обмежень розвитку конкуренції та обмеження застосування засобів протекціонізму, формулювання основних економічних передумов для набуття Україною повноправного членства у ЄС [4, c. 2-4].

Зовнішньополітична консолідація спрямована, насамперед, на зміцнення європейської безпеки. З одного боку, вона включає всебічне входження України в європейський політичний (у тому числі зовнішньої політики і політики безпеки), правовий, економічний, інформаційний, культурний простір. З іншого — ідентифікацію політики ЄС щодо України, відокремлення її від політики ЄС щодо Росії та підтримку державами Європи та світовим співтовариством стратегії інтеграції України до ЄС. У цьому контексті важливим є співробітництво з Європейською Комісією, Європарламентом та іншими загальноєвропейськими інституціями, а також поглиблення відносин з окремими державами-членами ЄС. Істотною складовою зовнішньополітичної консолідації слід вважати згоду ЄС на поступове залучення України до регіональних ініціатив Союзу, а також відповідних форм політичного діалогу, партнерства та співробітництва ЄС з державами — асоційованими членами ЄС та іншими державами. Одним з реальних внесків на шляху до зближення політичних позицій України та ЄС було б досягнення згоди щодо спільної платформи в ООН з глобальних міжнародних питань та приєднання України до спільних заяв ЄС, заяв, що приймаються державами — членами ЄС в рамках Спільної зовнішньої політики і політики безпеки та у відповідних міжнародних організаціях, у тому числі ООН та ОБСЄ, залучення України до спільних дій ЄС, а також вироблення і прийняття спільних позицій та проведення спільних дій України та ЄС.

Галузева співпраця являє собою координацію і взаємодію між Україною та ЄС у конкретних галузях і сферах господарської діяльності. Пріоритет на найближчі роки у галузевій співпраці слід віддати сфері транс'європейських транспортних, включаючи магістральні газо- та нафтопроводи, електроенергетичних та інформаційних мереж, співробітництву у галузі юстиції, запобіганню та боротьбі з організованою злочинністю і поширенням наркотиків, митній справі, науково-дослідницькій сфері, промисловій та сільськогосподарській кооперації тощо. Окремим і винятково важливим напрямом галузевого співробітництва є співробітництво в галузі використання атомної енергії в мирних цілях.

Правовою основою галузевої співпраці є УПС, відповідні законодавчі акти сторін, угоди та протоколи, укладені між Україною і ЄС та державами-членами ЄС щодо співпраці і взаємодії як у цілому, так і у визначених галузях [8, c. 19-20].

Стратегічними перспективами фундаментальних системних трансформацій, що мають бути здійснені, є:

— реалізація стратеги випереджального розвитку, яка має забезпечити щорічні темпи зростання ВВП в Україні на рівні не нижче 6-7% (у 1,5-2 рази вищі, ніж загалом у країнах ЄС), подолання на цій основі розриву в обсягах ВВП на одну особу між Україною та державами-членами ЄС;

— опанування інноваційної моделі структурної перебудови та зростання, реалізація якої має забезпечити істотне підвищення конкурентоспроможності української економіки, ствердження України як високо-технологічної держави;

— соціальній сфері головним завданням має стати цілеспрямоване забезпечення надійних передумов скорочення розриву в рівні та якості життєвих стандартів з країнами ЄС, ствердження середнього класу — основи політичної стабільності та демократизації суспільства, суттєве обмеження загрозливої диференціації доходів населення та подолання бідності;

— завершення необхідних процедур, які б забезпечували досягнення позитивних рішень щодо набуття членства у COT, що створить передумови ствердження, як це передбачено УПС, зони вільної торгівлі між Україною та ЄС;

— Україна має активно вирішувати завдання так званої секторальної (або галузевої) інтеграції. Йдеться про поглиблення інтеграційних процесів між Україною та ЄС в енергетичній сфері, співробітництво у розвитку транспортно-комунікаційних мереж, в інформаційній сфері та сфері високих технологій;

— у центрі уваги Уряду та ВР України мають бути проблеми адаптації законодавства України, національної системи права, включаючи правову культуру, судову та адміністративну практику, до системи законодавства та права Євросоюзу. Формування правового поля держави є тривалим суспільним процесом, органічно пов'язаним зі змінами в усіх інших сферах життя держави.

Євросоюз наполегливо закликає Україну посилити заходи, спрямовані на побудову функціонуючої ринкової економіки шляхом потужніших структурних, економічних та адміністративних реформ у рамках комплексної програми реформування, узгодженої з МВФ. ЄС активізуватиме діяльність у напрямку з'єднання українських транспортних систем із транс'європейськими мережами. Серед конкретних проектів: INOGATE (міжнародний транзит нафти і газу в Європу) та TRACECA (транспортний коридор «Європа — Кавказ — Центральна Азія»)[11, c. 14-15].

3. Розвиток інтеграції в ЄС та вплив розширення ЄС на Україну

Естонія, Латвія, Литва, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина, Чехія, Кіпр і Мальта з 2004 року стануть рівноправними членами ЄС. Територія ЄС збільшиться майже на чверть, а населення — на одну п'яту. 75 мільйонів чоловік приєднаються до 375 мільйонів нинішніх жителів Євросоюзу, перетворюючи його в найбільший у світі торговельний блок. У квітні 2003 року 10 нових країн підписали Угода про вступ до ЄС. Угоду про розширення ЄС повинні ратифікувати парламенти всіх 15 країн, що входять до ЄС [ 2, c. 12]. Позиція східноєвропейських країн у відношенні війни в Іраку може ускладнити ратифікацію. Населення всіх країн-кандидатів в основному підтримує вступ у ЄС, однак в Естонії і Латвії рівень підтримки коливається на рівні близько 50% [4, c. 11].

Виникнуть проблеми і політичного характеру. Коли до складу Євросоюзу буде входити вже 27 членів, то процедура прийняття рішень, використовувана в ньому, може дуже ускладнитися. Оскільки для прийняття рішень із ключових питань, таких як оподаткування, бюджет й основні права, а також в інших галузях потрібна одностайність всіх членів Євросоюзу, то за існуючої неоднорідності їхніх економік це означає, що спільний знаменник для прийняття рішень в Євросоюзі ставатиме дедалі меншим. Збільшиться ймовірність виникнення коаліцій країн-учасників, створених для блокування прийняття певних рішень. Але в умовах зростаючої неоднорідності Союзу-27 буде потрібна ще гнучкіша інституційна структура. Потрібно змінити структурний та регіональний фонди Євросоюзу до того, як відбудеться розширення на Схід, оскільки після цієї події новоприйняті східноєвропейські країни зможуть утворювати коаліційну меншість, що блокує прийняття певних рішень. Політика в галузі сільського господарства має бути переорієнтована таким чином, щоб замість субсидій, регулюючих ціни, виділялися субсидії, які б збільшували прибутки, отримувані у вигляді соціальних виплат, причому ці виплати повинні перетворюватися в національні боргові зобов'язання, а не в боргові зобов'язання Євросоюзу.

Самостійні національні держави Європи під час укладення договору про об'єднану Європу вже передали наднаціональному союзному органу з прийняття рішень ряд важливих питань, що стосуються їхнього суверенітету. Якщо цій передачі підлягатиме ще більше питань, що стосуються національного суверенітету, то проблема "дефіциту демократії" в Євросоюзі буде вирішена, а Європарламент отримає більше повноважень для визначення політики Євросоюзу.

Розширення ЄС підвищить внутрішню різнорідність ЄС і фінансовий тиск на найбільш розвинуті країни, що сповільнить розвиток Європи і послабить її позиції в конкуренції зі США, і підсилить внутрішньоєвропейські розбіжності, створивши погрозу внутрішньої фрагментації ЄС. Передвістя цього — Берлусконі, який прийшов до влади під гаслом пріоритетного розвитку півдня Італії, а не найбільш слабких членів ЄС. Розширений ЄС стане набагато біднішим: середній доход на душу населення в країнах, що приєднуються, складає усього 40% від існуючого у Союзі рівня. Сукупний ВВП нових членів єдиної Європи складає тільки 5% від сукупного ВВП "старих" членів ЄС. По оцінках Еврокомісії, за найближчі 10 років ВВП західноєвропейських країн може вирости лише на 0,5%. При цьому основне значення для економічного росту буде мати не стільки торгівля, скільки міграція й умови конкуренції [3, c. 54]. Також не виключається можливість того, що введення євро в менш благополучних країнах Східної Європи приведе до дестабілізації валюти. Одна із серйозних проблем — європейська аграрна політика, що обходиться занадто дорого. Нідерланди наполягають на реформах, оскільки, у противному випадку, незабаром прийдеться вливати гігантські суми в сільськогосподарські підприємства, насамперед, у Польщі, що вкрай нерентабельні.

Крім того, розширення вимагає значних фінансових уливань. Сума в 40 мільярдів євро (37,6 мільярда доларів), яку буде виділено на реорганізацію економіки нових членів ЄС із 2004-го до 2006 року, на перший погляд здається досить великою. Але якщо обчислити відношення виділеної суми до сукупного ВВП, тоді виявиться, що реконструкція Європи обійшлася б США в 1,5 відсотка національного ВВП на той період, а ЄС збирається обмежитися 0,08 відсотка свого ВВП. Виділяючи зі свого бюджету 40 мільярдів євро на своїх нових членів, ЄС розраховує поповнити скарбницю за рахунок їх же членських внесків, які становять 15 мільярдів євро.

Однак Західна Європа йде на приєднання "десятки" охоче. Для бізнесу це насамперед гарантія повернення вже вкладених у центральноєвропейський регіон інвестицій та можливість повною мірою використовувати дешеву робочу силу з Центрально-Східної Європи. Та основні дивіденди Західна Європа отримає у військово-політичній площині. Доленосний для Європи самміт 1999 року в Ніцці, де було оголошено намір прийняти до ЄС нових членів, мав ще одну історичну декларацію — про створення європейських сил швидкого реагування [8, c.23]. Цілком можливо, що прийняття нових членів до ЄС із позиції Західної Європи є геополітичним проектом, що має на меті створення нового потужного та незалежного від США військово-політичного блоку.

Якщо розглядати переваги та втрати окремих країн, зокрема України, від інтеграції з ЄС у фінансовому аспекті, то слід зазначити, що вони залежать перш за все від економічної політики та юридичної системи країн, а також від здатності підприємств протистояти конкурентному тиску в рамках ЄС, який є позитивним фактором вирівнювання економічного розвитку його членів. Детально прораховувати усі витрати та надходження неможливо, проте усі надходження можна чітко розділити на прямі та непрямі. До прямих можна віднести зростання можливостей доступу до ринку, приплив капіталу, прямі трансферти фінансових ресурсів з Євросоюзу, а до непрямих — поліпшення перерозподілу факторів виробництва, підвищення ефективності економічних процесів, економію фінансових ресурсів внаслідок послаблення бар'єрів в операціях з країнами ЄС[7, c. 39-41].

Висновки

Основною метою держав при створенні економічних угрупувань є розширення присутності національних виробників на світових ринках товарів, послуг, капіталів та робочої сили при одночасному розвитку кооперації у виробництві. У процесі економічної інтеграції держави ставлять перед собою першочерговою задачею створення зони вільної торгівлі. Угрупування, які мають економічно — політичне ядро, здійснюють поетапний перехід до більш високих рівнів інтеграції: від зони вільної торгівлі до митного союзу – валютного союзу – економічного союзу – політичного союзу. Це доводить приклад ЄС як класичної моделі поетапного розвитку економічного співтовариства.

Аналіз тенденцій у економічній глобалізації і її наслідків для країн з перехідною економікою та країн, що розвиваються, дозволяє зробить висновок про необхідність посилення ролі держави у створенні умов для підвищення конкурентоспроможності її економіки (в першу чергу в регіональних економічних угрупуваннях).

Для забезпечення державного регулювання інтеграції економіки України до економічної системи ЄС розроблено концептуальні положення, які включають аналіз геополітичної ситуації в Європі та визначають основну мету України, її задачі та базові документи у цьому процесі; роль України у реалізації Концепції “Розширена Європа – Сусідні країни: Нова структура відносин з нашими східними та південними сусідами” (економічний аспект); етапи інтеграції та дії Уряду України у процедурі набуття нею статусу члена ЄС.

У процесі економічної інтеграції України до ЄС доцільно виділити два основних етапи, які за своєю суттю більш повно відображають цілі обох сторін у часовому вимірі і більш чітко, ніж в Програмі інтеграції України до ЄС, розподіляють пріоритети та задачі в цьому процесі. Перший етап – етап зближення (конвергенції) економічної системи України з ЄС, і другий – власне інтеграція України до ЄС. Ознакою досягнення цілей першого етапу є вступ України до СОТ, створення зони вільної торгівлі Україна – ЄС, визнання України державою з ринковою економікою, і як наслідок – досягнення Копенгагенських критеріїв членства в ЄС.

Список використаної літератури

1.Баштанник В. Політико-тансформаційна складова зовнішньої політики національної держави в системі євроатлантичної інтеграції/ В. Баштанник //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2007. — № 2. — C. 224-236.

2. Глинкина С.П. Центрально-восточная Европа на пути в Евросоюз //Новая и новейшая история. — 2007. — № 3. — C. 46-65

3. Гончар М. Енергетична інтеграція України в ЄС: перспективи, проблеми, шляхи подолання //Євроатлантикінформ. — 2006. — № 5. — C. 52-54

4. Друзенко Г. Європейська інтеграція України: оцінка в загальноєвропейському контексті //Парламент. — 2005. — № 8. — C. 2-11

5. Касич А. О. Інтеграційні завдання України в умовах трансформації моделі розвитку глобальної економіки //Актуальні проблеми економіки. — 2006. — № 7. — C. 78 — 86.

6. Курс європейської інтеграції обрали самі українці //Політика і час. — 2007. — № 7. — C. 6-7

7. Лондар С. Входження України у світовий економічний простір та трансформація фінансових визначень //Фінанси України. — 2006. — № 5. — С.39-49.

8. Нижник Н. Євроінтеграція України в умовах ймовірного розвитку системи колективної безпеки //Україна-НАТО. — 2004. — № 4. — C. 19-28

9. Радецький В. Європейська та євроатлантична інтеграція України як важливий фактор національної безпеки держави //Євроатлантикінформ. — 2006. — № 5. — C. 42-44

10. Рябінін Є. Процеси інтеграції у XX столітті: основні концепціїї їх вивчення //Політичний менеджмент. — 2006. — № 5. — C. 122-130

11. Стан і перспективи європейської інтеграції України: позиції представників влади //Національна безпека і оборона. — 2007. — № 2. — C. 13-29