Обов’язок для лікаря не розголошувати лікарську таємницю прийшов із глибини віків. Відомості, які лікар отримує від хворого, містять дані про його хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя. Так, лікар повинен цінувати і виправдати довіру хворого та зберегти таємниці всю отриману від нього інформацію. Таким чином діяли лікарі протягом всієї історії людської цивілізації, про що свідчить клятва Гіппократа, яка містить такі слова: „Чого б під час лікування – а також і без лікування – я не бачив чи не чув стосовно життя людського з того, що не слід коли-небудь розголошувати, я промовчу про це, вважаючи подібні речі таємницею”. Однак навіть у сучасних умовах щораз більшої актуальності набуває питання кримінально-правової охорони лікарської таємниці.

Точка зору щодо можливості визнання цієї таємниці предметом злочину є дискусійною, оскільки будь-яка таємниця – це певна інформація . Саме тому в одному з коментарів до Кримінального кодексу України не згадується про ознаку предмета у складі злочину, передбаченого ст. 145 КК [1, c.45].

У перші роки радянської влади була висунута пропозиція про необхідність відміни лікарської таємниці. Обгрунтуванням цього виявилось положення про те, що хвороба – це не ганьба, а нещастя, „ і тому немає необхідності зберігати відомості про хворобу в таємниці”[5, c.55].

З прийняттям нового Кримінального кодексу України було криміналізовано незаконне розголошення лікарської таємниці. В зв’язку з цим виникають запитання :

• Чи достатньо ясно сформульовано поняття „лікарської таємниці” на законодавчому рівні?
• Чи були дотримані критерії криміналізації цього діяння?
• Які відомості доцільно включати в це поняття ?

Ми поділяємо позицію тих вчених, які вважають необхідним дещо розширити поняття „лікарська таємниця”. Оскільки вважаємо спірним твердження про те, що інформація є річчю матеріального світу. Видається неправильним надавати інформації матеріальну ознаку, пов’язуючи її з певним документом. Погоджуємося з Д.С.Азаровим, що „далеко не всі відомості, наприклад про інтимну і сімейну сторони життя особи , документуються, до того ж вербальне передання  інформації не передбачає існування матеріальної форми останньої”. Отже, сама форма надання чи фіксації відомостей немає вирішального значення для віднесення їх до таємниці [3, c.7].

Багато вчених (Є.П. Чеботарьова, М.Є. Телешевськая, Н.І. Погібко ) під лікарською таємницею розуміють відомості подвійного характеру :

1.Відомості про хворого, одержані медичними працівниками, іншими особами при виконанні професійних або службових обов’язків, які не підлягають розголошенню.

2.Інформація про хворого, яку лікар не повинен повідомляти йому [5, c.89].

Необхідно проаналізувати відомості першого виду, оскільки саме вони є предметом злочину, передбаченого ст. 145 КК України. Для вирішення цього питання слід розглянути предмет цієї таємниці. Як зазначає І.Л. Петрухін, у зміст лікарської таємниці входять відомості:

• про сам факт звернення особи за медичною допомогою;
• про хворобу (діагноз, перебіг, прогноз);
• про застосовані методи лікування та їх ефективність;
• про особу, яка звернулася за допомогою, її минуле, зв’язки, фізичні і психічні вади, інтимні зв’язки та ін.;
• про сім’ю хворого та домашній устрій життя [2, c.55].

В юридичній літературі немає єдиної думки з питання суспільної небезпеки даного діяння. Так, В.П. Осипов та А.Ф.Коні вважали можливим на прохання близького родича хворого повідомити йому про тяжкість захворювання. М.Є. Телешевська і Н.І. Погібко підкреслюють, що в більшості західних країнах світу діагноз раку не приховують [3, c.5].

Безперечно, з цього приводу Є.П.Чеботарьова справедливо вважає, що в питанні збереження лікарської таємниці необхідно виходити виключно з інтересів хворого, „ступінь усвідомлення пацієнтів про свій стан повинна бути такою, щоб це допомагало, а не шкодило його здоров’ю. Таємницею від хворого повинні бути не всі відомості про його здоров’я, а лише ті, які пов’язані з небезпечним як для нього, так і для суспільства наслідками захворювання”. Н.А.Семашко підкреслював, що лікар повинен повідомляти про інфекційні захворювання людям, які оточують хворого [5, c.54].

Заслуговує на підтримку точка зору А.Л. М’ясникова, який вважав, що свідома людина повинна знати правду про своє здоров’я, оскільки пацієнт є не об’єктом лікування, а його природним учасником. Тому, ступінь усвідомлення суспільної небезпеки розголошення відомостей про стан здоровя хворого великою мірою залежить від рівня професійної підготовки та особливостей психіки лікаря [ 6, c.77].

Питання про збереження в таємниці діагнозу хворого його захворювання має велике практичне значення, воно не виникає у лікаря, якщо це не створює суспільної небезпеки. В цьому випадку немає ніякої необхідності приховувати від хворого характер такого „хворобливого процесу”.

У цьому аспекті вбачаються протиріччя між інтересами особи і суспільства. Проте в Конституції України записано, що людина є найвищою соціальною цінністю. Тому погоджуємося з думкою про те, що для усунення зазначених проблем насамперед потрібно помістити відповідну статтю у розділ V особливої частини КК „ Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина”. Зазначене вимагає подальшого дослідження і заслуговує на окремий розгляд.

ЛІТЕРАТУРА

1. Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / Ю.В.Баулін, В.І.Борисов, С.Б. Гаврик та ін.; За заг. ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – К.: ВД „Ін.Юре”, 2003.
2. Основи законодавства про охорону здоров’я //Відомості Верховної Ради України. – 1992. — 19 листоп.
3. Амосов Н.М. Спорное и беспорное // Литературная газета. – 1968. — № 8.
4. .Крылов И.Ф. Врач и закон . — Л: „Знание”.- 1972. — №5.
5. Чеботарьова С.П. Врачебная тайна // М., „ Медицина”.- 1970.
6. Азаров Д.С. Лікарська таємниця як медико-правова проблема// Юридичний вісник України. – 2001. – 27 липня.