Вступ

Друга половина ХХ століття характеризується кардинальними змінами міжнародної системи. Вони полягають у формуванні двополярної структури міжнародних відносин, базованої на системному протистоянні, перманентної конфронтації наддержав та  постійній загрозі використання руйнівної для цивілізації ядерної зброї. За умов конфронтації головним принципом, який дозволив двом наддержавам проіснувати у відносному мирі всю другу половину XX століття, стала концепція ядерного стримування в політиці США й СРСР, коли обидві держави розуміли, що початок війни означатиме взаємне самознищення. Формально ця ситуація  перетворилась на основу стратегічної стабільності, хоча водночас  протягом усього періоду “холодної війни” провокувала  наддержави на гонку озброєнь. Виявлення політичної суті цієї суперечливості, котра зберегла своє значення і в  постбіполярну епоху, є ключовою науковою проблемою, яка розв’язується в дисертації. Інший аспект наукової проблеми – виявлення й оцінка перспектив збереження ядерного стримування.

 Актуальність теми дослідження зумовлена новими сутнісними характеристиками міжнародної безпеки у постбіполярному світі, а також досі незавершеною трансформацією  ядерного стримування після закінчення “холодної війни”,  внаслідок впливу нових викликів, що провокують створення адекватних відповідей. З одного боку,  такі події останнього десятиліття, як вихід США з Договору із ПРО, прихильність Вашингтона до стратегії превентивного стримування, і, нарешті, певна спроба налагодження відносин із колишнім суперником – Росією, свідчать на користь реальної зміни характеру ядерного стримування.

Метою роботи є поглиблений аналіз ядерного роззброєння у воєнних стратегіях країн в  80-90-х рр.. ХХ ст, порівняння еволюції політики держав у взаємозалежності  з головними постулатами цього феномену глобальної стратегічної стабільності.

Відповідно до поставленої мети були визначені такі дослідницькі завдання:

1. Виявити сутнісні характеристики етапів розвитку роззброєння в теоріях західної політології, розкрити основні складові й умови її функціонування, ступінь впливу ядерного фактора на історичну зміну масштабів ролі, яку стримування традиційно відігравало в політиці великих держав.
2. Визначити роль роззброєння у формуванні ядерних стратегій США і Радянського Союзу, проаналізувати періоди її еволюції у рамках окремих військово-політичних режимів і оформлення як основи глобальної стратегічної стабільності в умовах досягнення ядерного паритету.
3. Дослідити перспективність роззброєння у контексті тенденцій розвитку концепції ядерного стримування в нових умовах.
4. Виокремити основні напрямки політичної думки США, присвячені як аналізу концепції ядерного стримування на сучасному етапі, так і розгляду вузлових проблем 90-х років, таких, як питання ПРО, ядерне нерозповсюдження.

Об’єктом дослідження стали відносини у сфері роззброєння країн.

Предметом дослідження є процес роззброєння в аспекті ефективності перспектив підтримки стратегічної стабільності, а також визначення його місця в системі  глобальної безпеки.

Розділ 1. Теоретичні основи роззброєння: етапи та передумови

1.1. Етапи та передумови роззброєння у світі

Середина ХХ століття позначилася ядерним протистоянням СРСР та США. Після 1962 року (Карибської кризи) стало зрозуміло, що ядерна політика найбільших та наймогутніших держав світу — США та СРСР мусить мати на меті захист, а не напад. Уже на середину-кінець 60х років ХХ століття припало й обопільне усвідомлення цими наддержавами катастрофічних наслідків воєнного зіткнення в умовах нагромадження величезних арсеналів зброї масового знищення з обох сторін.

США та СРСР поступово усвідомлювали недоцільність конфронтаційного типу міждержавних відносин. Відбувається перехід від політики відкритої конфронтації до політики ядерного стримування. Крім того, неодноразово, починаючи десь з кінця 40х років міжнародні організації, серед них головну роль відігравала ООН, намагалися звернути погляди політиків та громадськості на можливі та уже існуючі екологічні проблеми, пов’язані з розробкою та випробовуваннями ядерної зброї.

Ситуація навколо ядерної зброї вимагала хоча б спроби обмеження гонки ракетно-ядерних озброєнь та встановлення контролю над нагромадженими арсеналами. США та СРСР ступили на цей шлях саме наприкінці 60-х років ХХ століття, і впродовж послідуючих 25 років міжнародний політичний клімат суттєво змінився. Уже зараз можна сказати, що фундамент цих змін було закладено саме в еволюції ядерної політики держав.

Найважливішими здобутками Конференції та форумів, що їй передували, стала розробка таких важливих міжнародно-правових документів у галузі контролю над озброєннями та роззброєння, як ДНЯЗ (1968 р.), Договір про заборону розміщення на дні морів і океанів та в його надрах ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення (1971 р.), Конвенція про заборону розробки, виробництва і накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) і токсичної зброї та про їх знищення (1971 р.), Конвенція про заборону військового або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище (1977 р.), Конвенція про заборону розробки, виробництва, накопичення і застосування хімічної зброї та про її знищення (1992 р.), а також Договір про всеосяжну заборону ядерних випробувань (ДВЗЯВ, 1996 р.)  [23, c. 144].

Хоч Конференція з роззброєння не є органом ООН, вона має особливий статус. З одного боку, Конференція не підпорядковується жодному з органів ООН і визначає свої власні правила процедури, найважливішим з яких є принцип прийняття рішень лише шляхом консенсусу. З іншого ж боку, Генеральний секретар КР призначається Генеральним секретарем ООН і є його персональним представником. Крім того, Конференція щороку подає доповіді про свою роботу Генеральній Асамблеї і враховує при підготовці свого щорічного порядку денного рекомендації її сесій. Вироблені на КР угоди мають також передаватись до ГА ООН на схвалення.

Україна завжди брала активну участь у роботі Конференції по роззброєнню спершу як спостерігач, а починаючи з червня 1996 року, як її повноправний член. Наша держава неодноразово вносила пропозиції до тексту ДВЗЯВ, що поширювались як робочі документи КР та були враховані при виробленні остаточного варіанта цього Договору. Крім того, сейсмічну та інфразвукову станції Міністерства оборони України було включено до переліку станцій Міжнародної системи моніторингу, передбаченої ДВЗЯВ, що дасть Україні можливість безпосередньо контролювати дотримання його положень.

На сьогодні Конференція з питань роззброєння зіткнулася з цілою низкою проблем, пов’язаних з пошуком нових пріоритетів у її роботі. Цей процес супроводжується певним протистоянням між державами Руху неприєднання (т.зв. група 21) та державами Західної групи, викликаним різним баченням ними ролі КР у процесах ядерного роззброєння та у вирішенні інших актуальних проблем контролю над озброєннями. Більшість держав Західної групи вважає, що Конференція має проводити переговори передусім щодо встановлення заборони на виробництво тих матеріалів для ядерної зброї та інших вибухових пристроїв, які розщеплюються (угода «cut-off»).

Делегації ж Руху неприєднання наголошують на необхідності першочергового розгляду на КР проблеми ядерного роззброєння. При цьому вони розглядають питання про укладання угоди «cut-off» як одного з аспектів ядерного роззброєння, яке, на їх думку, мало б починатися з укладення юридично зобов’язуючого документа про прагнення усіх держав — як ядерних, так і неядерних — до повної ліквідації ядерної зброї. Другим кроком у цьому напрямі є початок переговорів з програми повної ліквідації такої зброї в конкретних і узгоджених часових рамках. І тільки після цього має вирішуватись проблема заборони виробництва матеріалів, що розщеплюються, для використання в ядерних вибухових пристроях. [4, c. 93-94]

Україна зі свого боку заінтересована у пошуку взаємоприйнятних компромісів, які спрямували б роботу КР у конструктивне русло. Безумовно, для нашої держави, яка добровільно відмовилась від третього за величиною ядерного потенціалу в світі, найпріоритетнішим є питання ядерного роззброєння. Водночас з метою розблокування роботи КР на сучасному етапі ми дотримуємось гнучкого підходу і готові вести переговори з інших питань контролю над озброєннями і роззброєння, які хвилюють світове співтовариство, включаючи укладення «cutoff «і заборону протипіхотних мін.

1.2. Найважливіші здобутки міжнародної системи роз­гляду і прийняття рішень у галузі контролю над озброєннями і роззброєнням

Відносно самостійна роль у міжнародній системі розгляду і прийняття рішень у галузі контролю над озброєннями і роззброєння належить механізму багатосторонніх переговорів з питань нерозповсюдження ядерної зброї, основним компонентом якого є Міжнародне агентство з атомної енергії. 29 липня 1997 р. минуло 40 років з дня набрання чинності його Статуту МАГАТЕ є універсальною міжнародною організацією, яка пов’язана з ООН спеціальною угодою. Агентство повідає про свою діяльність Генеральній Асамблеї ООН, а в разі необхідності — безпосередньо Раді Безпеки. Це підкреслює надзвичайно важливе значення тих питань, які перебувають у віданні МАГАТЕ.

Головною метою створення Агентства було сприяння розвитку міжнародного співробітництва в галузі мирного використання атомної енергії. При цьому з самого початку було передбачено, що при здійсненні такого співробітництва МАГАТЕ має запобігати «переключенню» ядерної енергії з мирного використання на ядерну зброю та інші ядерні вибухові пристрої. Для забезпечення цього і було розроблено т.зв. систему гарантій МАГАТЕ. В подальшому на Агентство було покладено контрольні функції за реалізацією ДНЯЗ та ряду інших угод у галузі контролю над озброєннями та роззброєння. Всі договори про створення зон, вільних від ядерної зброї, передбачають застосування відповідних гарантій МАГАТЕ для контролю за їх дотриманням: Договір Тлателолко (зона в Латинській Америці), Договір Раротонга (зона в Південній частині Тихого океану), Договір Пеліндаба (зона в Африці) і Бангкокський договір (зона в Південно-Східній Азії).

Гарантії МАГАТЕ застосовуються до всього вихідного або спеціального матеріалу, що розщеплюється, у всій мирній ядерній діяльності неядерної держави-учасниці Договору або діяльності, яка здійснюється під її контролем, де б то не було — в межах території цієї держави або території, що перебуває під її юрисдикцією. Гарантії МАГАТЕ поширюються також на ядерні матеріали і спеціальне обладнання, що поставляються кожною з держав-учасниць ДНЯЗ до неядерних країн (у тому числі і до тих, ідо не є учасницями Договору). Система гарантій МАГАТЕ складається з трьох основних елементів:

—         облік (ведення інвентарного переліку матеріалів згідно з процедурами надання звітів і внесення змін у звітні документи);

—         зберігання (застосування замикаючих пристроїв, печаток та іншого обладнання при зберіганні ядерного матеріалу з метою запобігання зміні його кількості без повідомлення Агентства);

—         нагляд (включаючи проведення інспекцій, які можуть здійснюватись Агентством періодично, постійно або без повідомлення відповідно до вимог конкретної ситуації). Основна мета всіх інспекцій полягає у проведенні незалежних вимірювань і спостережень, які потім Агентство порівнює з інформацією, яку надає йому держава [5, c. 7-8].

Неодмінною умовою ефективності системи гарантій є наявність точних і останніх відомостей про кількість і місцезнаходження всіх ядерних матеріалів у рамках конкретного паливного циклу, що перебуває під гарантіями.

Дієвість застосування гарантій забезпечується тим, що угоди про гарантії, які укладаються між МАГАТЕ і неядерними державами — учасницями Договору, передбачають заходи, яких може вжити Агентство в разі недотримання якою-небудь державою угоди про гарантії. Вони, зокрема, включають призупинення подання допомоги, вимогу щодо повернення вже поставлених матеріалів і обладнання, а також, відповідно до статті 19 Статуту, тимчасове позбавлення держави, що порушила угоду, прав і привілеїв, які випливають з її членства в Агентстві.

Рутинна робота МАГАТЕ із застосування гарантій до певного часу давала світовому співтовариству достатню впевненість у тому, що угоди про гарантії виконуються. Проте війна в Перській затоці виявила серйозні недоліки в їх практичному застосуванні. З’ясувалося, що Ірак — учасник ДНЯЗ, який поставив під гарантії свої атомні установки, паралельно здійснював широку таємну програму створення ядерної зброї.

У зв’язку з цим, йдучи назустріч побажанням держав-членів Агентства щодо вжиття негайних заходів з метою зміцнення системи гарантій, Секретаріат МАГАТЕ розробив «Програму 93+2′, схвалену Радою Керуючих у травні 1997 року. Ця програма створює міцні технічні, правові і фінансові підвалини для підвищення ефективності системи гарантій, включаючи моніторинг зовнішнього середовища, проведення раптових інспекцій тощо.

Крім того, МАГАТЕ намагається поширити систему гарантій і на ті держави, які до цього часу не приєдналися до ДНЯЗ. Для цього в Агентстві розроблено цілу низку типових та виняткових угод, які передбачають поставлення під гарантії окремих ядерних установок, поширення інспекційної діяльності на окремі науково-дослідницькі об’єкти, залучення держав, які не є членами Договору, до багатосторонніх заходів (навчальних курсів, семінарів, симпозіумів, конференцій і т.п.), що, в свою чергу, ефективно сприяє розширенню універсальності міжнародного режиму нерозповсюдження ядерної зброї.

Звичайно, жодна верифікаційна система не може на 100 відсотків запобігти розвитку таємної програми створення ядерної зброї. Проте, удосконалена система гарантій спроможна істотно завадити використанню ядерних матеріалів, установок і певних елементів інфраструктури в незаявлених цілях, оскільки «переключення» матеріалів або незадекларована діяльність на установці в більшості випадків можуть бути виявлені.

Таким чином, МАГАТЕ не стоїть на місці, постійно рухається вперед, неухильно зміцнюючи свою здатність забезпечувати ефективні гарантії недопущення розповсюдження ядерної зброї. В 1995 році під гарантіями перебувало 1112 установок у 125 країнах [3, c. 40-41].

На 38-ій сесії Генеральної Конференції МАГАТЕ у вересні 1994 року Україна,—  держава—засновниця Агентства підписала з ним Угоду про застосування гарантій до всього ядерного матеріалу у всій мирній ядерній діяльності України, яка набрала чинності 13 січня 1995 року. Згідно з положеннями Угоди Україна підготувала і передала Агентству первісний звіт про весь ядерний матеріал, що підлягає гарантіям, а також надає інформацію, що відображає зміни інвентарної кількості ядерного матеріалу. Після того, як у грудні 1994 року наша держава приєдналась до ДНЯЗ як така, що не володіє ядерною зброєю, у вересні 1995 року з Агентством було підписано типову Угоду про застосування гарантій у зв’язку з ДНЯЗ, яка набула чинності у січні 1998 року. При співробітництві з МАГАТЕ нині Україна проводить активну роботу з подальшого впровадження в державі системи гарантій Агентства і вдосконалення системи експортного контролю.

Природно, що в майбутньому внесок МАГАТЕ у зміцнення контролю над озброєннями та роззброєння не обмежуватиметься лише вищезгаданим. У зв’язку з інтенсивним демонтажем ядерних боєзарядів, який здійснюється нині в першу чергу Росією та США, важливою функцією Агентства стане також контроль за матеріалами, що розщеплюються, збройового походження. На сьогодні уже зроблено перший крок у цьому напрямі — створено російсько-американську робочу групу для вирішення технічних, правових і фінансових питань, пов’язаних з використанням контролю МАГАТЕ за високозбагаченим ураном та плутонієм, що вивільняються при розукомплектуванні ядерних боєзарядів [12, c. 34].

Вагому роль у галузі нерозповсюдження зброї масового знищення відіграють також багатосторонні режими: Група ядерних постачальників (ГЯП), Комітет Цангера (КЦ), Режим контролю за ракетними технологіями (РКРТ) та Австралійська група (АГ).

ГЯП контролює міжнародні передачі ядерних матеріалів, обладнання і відповідних технологій, а також товарів подвійного використання в ядерній галузі. На відміну від ДНЯЗ, норми експортного контролю та обсяг речовин, що підлягають контролю з боку ГЯП, є конкретнішими і жорсткішими. На сьогодні Група об’єднує 34 держави, серед яких всі, крім Китаю, основні світові експортери ядерних матеріалів, обладнання і технологій.

Відповідно до Керівних принципів ядерного експорту, які застосовуються в рамках ГЯП, поставки ядерних матеріалів дозволяються тільки за умови отримання від імпортера запевнень у невикористанні таких матеріалів для проведення ядерних вибухів, застосування щодо них гарантій МАГАТЕ, виконання вимог фізичного захисту і здійснення контролю за реекспортом.

Щодо товарів подвійного використання у ядерній галузі, то держави-члени ГЯП погодились не передавати їх іншій стороні у випадку, коли ядерний паливний цикл у державі-імпортері не перебуває під повномасштабними гарантіями МАГАТЕ, існує ризик їх «переключення» на незаявлену діяльність і поставка суперечить цілям нерозповсюдження.

Одним із основних засобів забезпечення ефективності Групи є обмін інформацією щодо небезпечних, з точки зору створення ядерної зброї, програм окремих держав, можливого несанкціонованого використання предметів експорту, маршрутів і шляхів придбання ядерних матеріалів тощо.

Прийнявши Постанову Кабінету Міністрів України № 302 від 12 березня 1996 року «Про затвердження Положення про порядок контролю за експортом/імпортом та транзитом товарів, що мають відношення до ядерної діяльності та можуть бути використані у створенні ядерної зброї», наша держава привела національну нормативно-правову базу у відповідність з вимогами Керівних принципів ГЯП і у квітні минулого року стала повноправним членом цієї організації [15, c. 4-5].

На відміну від Групи ядерних постачальників Комітет Цангера є здебільшого науковим клубом в ядерній сфері. Він надає ГЯП необхідну наукову інформацію, хоча також має відповідні контрольні переліки предметів ядерного експорту. Приєднання України в травні 1997 року до цього авторитетного міжнародного форуму свідчить не тільки про визнання тієї ролі, яку відіграє Україна в політичних процесах у сфері ядерного нерозповсюдження, а й про високе реноме науково-виробничого потенціалу вітчизняної ядерної галузі.

Значний внесок у справу нерозповсюдження робить також Режим контролю за ракетними технологіями — асоціація держав, уряди яких домовились дотримуватись певних правил у галузі експорту/імпорту ракетних засобів доставки зброї масового знищення, ракетного обладнання та відповідних технологій подвійного використання.

В основу діяльності держав—членів РКРТ покладено Керівні принципи (КП), які визначають порядок передачі ракетних виробів та технологій, а також Додаток КП, який містить перелік виробів, обладнання та технологій, що підлягають експортному контролю. їх поставки дозволяються лише в разі отримання зобов’язуючого запевнення від імпортера на урядовому рівні про те, що вони використовуватимуться лише у задекларованих цілях; таке використання не зазнає змін так само, як і самі предмети не будуть модифіковані чи скопійовані без отримання попередньої згоди постачальника і що ні самі предмети, ні їх копії чи похідні не будуть реекспортовані без згоди постачальника. На додаток до цього передбачається можливість проведення стороною-постачальником інспекцій на місцях для перевірки кінцевого використання товарів та технологій.

На сьогодні до РКРТ входять 29 держав, а ще ряд країн, включаючи Україну, зобов’язалися дотримуватись його Керівних принципів. З урахуванням того, що. РКРТ робить істотний внесок у справу нерозповсюдження зброї масового знищення та засобів н доставки, а також фактично контролює світовий ринок ракетних технологій, Україна на сучасному етапі докладає зусиль, спрямованих на налагодження повномасштабного співробітництва з Режимом. Українська сторона переконана, що наша участь у РКРТ має бути не декларативною, а надавати Україні реальні як політичні, так і економічні переваги. Ми виходимо з того, що наше приєднання до Режиму буде виправдане лише за умов застосування до України загальновизнаних недискримінаційних критеріїв членства в РКРТ.

Істотною завадою на шляху розповсюдження хімічних, біологічних (бактеріологічних) та токсичних речовин, які можуть бути використані для створення відповідних видів зброї масового знищення, є Австралійська група (АГ) у складі 28 держав-членів [7, c. 25-26].

Багато в чому створення АГ у 1985 році було викликане небезпекою застосування хімічної та біологічної зброї, а також появою у країнах Близького та Середнього Сходу потужностей по її виробництву. Зростання стурбованості щодо подальшого розповсюдження хімічної і біологічної зброї зумовило розробку переліків відповідних речовин, а також обладнання, що можуть бути використані для їх виробництва, які підлягають експортному контролю.

Одним з головних принципів функціонування АГ є обмін конфіденційною інформацією щодо міжнародних передач згаданих товарів і технологій, вироблення колективних та індивідуальних дій у галузі контролю за такими передачами.

У своїй діяльності члени АГ керуються принципами, закладеними в Конвенції про заборону біологічної і токсичної зброї. Держави-учасниці Групи зобов’язались також ратифікувати Конвенцію про заборону хімічної зброї і привести власне національне законодавство у відповідність з її вимогами.

Хоча на сьогодні наша держава офіційно не проводить роботу з АГ в напрямі приєднання до цієї організації, на національному рівні згідно з відповідним переліком видів сировини, матеріалів, обладнання і технологій, затвердженим Постановою КМ України № 159 від 04.03.93 р., здійснюється контроль за передачами хімічних та біологічних речовин, що можуть бути використані при створенні зброї масового знищення.

Нині в Україні розробляється новий перелік хімічних, біологічних та токсичних речовин, що підлягатимуть експортному контролю. Цей документ повинен відповідати як вимогам АГ, так і Конвенції про заборону хімічної зброї (КХЗ), яку Україна підписала в січні 1993 року.

З набранням чинності КХЗ значення АГ об’єктивно знижується, оскільки її функції частково перебирає на себе створений згідно з положеннями Конвенції Технічний секретаріат Організації по забороні хімічної зброї.

В цьому контексті не можна обійти увагою й інший багатосторонній режим — Вассенаарську домовленість (ВД), що замінила колишній Координаційний комітет з багатостороннього експортного контролю (КОКОМ). ВД у складі 33 держав-членів, включаючи Україну, здійснює контроль за експортом звичайних озброєнь та товарів і технологій подвійного використання.

Метою Вассенаарської домовленості є сприяння зміцненню регіональної, міжнародної безпеки і стабільності через підвищення транспарентності та відповідальності у передачі звичайних озброєнь та товарів і технологій подвійного використання.

Контроль за міжнародною передачею вищезгаданих товарів і технологій у рамках ВД здійснюється відповідно до Керівних принципів (Початкових положеннь) та узгоджених переліків цих товарів і технологій [5, c. 11-12].

Участь України в Режимі позитивно впливає на міжнародний імідж нашої держави, дає доступ до інформації про існуючі ринки озброєнь та попит на продукцію військового призначення, а також можливість налагодження співробітництва з передовими країнами Заходу в галузі високих технологій та обміну високотехнологічною продукцією з іншими учасниками Режиму-Членство України у ВД також сприяло виключенню нашої держави з переліку країн, до яких забороняються поставки озброєнь згідно з законодавством деяких учасників Домовленості.

Важливою ланкою у механізмах контролю над озброєннями та роззброєння є також двосторонні та п’ятисторонні переговори щодо кількісних і якісних обмежень ядерної зброї. Вони проводяться поза рамками будь-яких існуючих міжнародних організацій та багатосторонніх форумів у зв’язку з чутливістю для залучених сторін питань, які є предметом обговорення.

Результатом складних і тривалих двосторонніх радянсько-американських переговорів у цій галузі, що проходили в умовах блокового протистояння та жорсткої ідеологічної боротьби між наддержавами, стало укладення договорів про обмеження систем протиракетної оборони (Договір про ПРО, 1972р.), про ліквідацію ракет середньої дальності та меншої дальності (Договір про РСМД, 1987р.) та про скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь (Договір про СНО, 1991 р.).

На сьогодні ці первісно двосторонні договори, як і раніше, не втрачають своєї актуальності та продовжують залишатися наріжним каменем підтримання стратегічної стабільності та міжнародної безпеки. Разом з тим у зв’язку з радикальними військово-політичними змінами, що відбулися у світі з часу їх підписання, виникла ціла низка проблем, пов’язаних з реалізацією договорів про ПРО, РСМД та СНО в нових геополітичних умовах сьогодення [2, c. 38-39].

Щодо Договору про ПРО, то це, в першу чергу, — необхідність оформлення правонаступництва за Договором у зв’язку з тим, що після розпаду Радянського Союзу значна кількість об’єктів за Договором (зокрема, радіолокаційні станції) залишилась поза межами Росії. Потребувала свого вирішення і проблема визначення чітких критеріїв розмежування систем стратегічної та нестратегічної протиракетної оборони. Саме ці питання перебували протягом більш як чотирьох років у центрі уваги Постійної консультативної комісії, створеної за Договором про ПРО з метою сприяння реалізації його цілей та положень. В результаті тривалої та копіткої роботи Комісії за активної участі делегації України вдалося врешті-решт вийти на підписання 26 вересня 1997 р. у Нью-Йорку пакета домовленостей, з набранням чинності якими буде забезпечено збереження життєздатності Договору в новій геополітичній обстановці.

У чому ж зміст підписаних документів?

По-перше, відповідно до Меморандуму про домовленість щодо правонаступництва за Договором про ПРО Україна, Білорусь, Казахстан і Росія разом зі Сполученими Штатами Америки визнаються сторонами Договору з рівним правовим статусом. Таким чином, де-юре закріплюється участь України в Договорі, положення якого вона виконує стосовно своєї території, починаючи з серпня 1992 року, відповідно до Бішкекського Рішення держав-учасниць СНД щодо участі в Договорі про ПРО.

По-друге, знаходить своє вирішення питання про розмежування систем ПРО та ПРО театру воєнних дій (ТВД) на основі двох узгоджених заяв. Перша узгоджена заява у зв’язку з Договором про ПРО встановлює чіткі критерії розмежування для низько-швидкісних (зі швидкістю ракети-перехоплювача до 3 км/с) систем ПРО ТВД. Друга узгоджена заява у зв’язку з Договором про ПРО визначає принципи, умови та напрями взаємовідносин сторін Договору в процесі створення високошвидкісних систем ІрО ТВД (зі швидкістю ракети-перехоплювача понад 3 км/с).

По-третє, в документах підтверджуються фундаментальні положення Договору 1972 року. Разом з тим відповідно до досягнутих домовленостей сторони Договору, в тому числі й Україна, мають право розробляти, випробовувати та розгортати високоефективні системи нестратегічної ПРО для захисту своїх військ на театрах воєнних дій від загрози застосування нестратегічних балістичних ракет з боку «третіх» країн. З метою підвищення впевненості в тому, що діяльність сторін у галузі нестратегічної ПРО не має на меті обійти вимоги Договору, документи передбачають відповідні заходи зміцнення довір’я. Крім того, категорично забороняється випробовування та розгортання оборонних ракетних систем космічного базування.

По-четверте, відповідно до Положення про ПКК визначаються процедурні та організаційні питання, пов’язані з функціонуванням Договору про ПРО на багатосторонніх засадах. У Положенні відображено рівноправний юридичний статус сторін при прийнятті рішень, що стосуються виконання положень Договору та пов’язаних з ним домовленостей.

У цьому контексті слід зазначити, що укладення вищезгаданого пакета документів позитивно впливає також і на здійснення Росією та США подальших кроків у галузі скорочення стратегічних наступальних озброєнь, оскільки створює передумови для ратифікації Росією Договору про СНО-2 та початку переговорів між США та Росією щодо вироблення Договору про СНО-3 [1, c. 15-16].

Щодо реалізації Договору про РСМД, то відповідно до його положень станом на 1 червня 1991 року були повністю знищені наявні у СРСР та США ракетні засоби наземного базування, що підпадали під його дію.

Після розпаду Радянського Союзу сторони продовжували дотримуватись положень цього Договору, який, до речі, є безстроковим. Зокрема, Україна виконує положення Договору стосовно своєї території, починаючи з жовтня 1992 року, відповідно до Бішкекського Рішення про участь держав-учасниць СНД у Договорі про РСМД. Проте невирішеність проблем адаптації Договору до нових умов його багатосторонньої імплементації призводила до додаткових ускладнень. Наприклад, у зв’язку з рядом об’єктивних причин американська сторона протягом 1992-1993 років була фактично позбавлена можливості проводити інспекції на колишніх об’єктах РСМД, розташованих в Україні.

З метою розв’язання низки проблем, що виникли, Сполучені Штати погодились на вироблення механізму реалізації Договору на багатосторонніх засадах. Першим кроком у цьому напрямі став обмін листами 25 жовтня 1993 року між Держсекретарем США та Міністром закордонних справ нашої держави стосовно здійснення на тимчасових засадах інспекційної діяльності за Договором. У травні 1994 року Україна та США обмінялися заявами щодо їх політики стосовно такої діяльності та щодо відшкодування Україні витрат за забезпечення інспекційної діяльності США на її території.

На підставі цих документів з початку березня 1994 року Сполучені Штати відновили інспекційну діяльність на колишніх об’єктах РСМД в Україні. Багато в чому усуненню завад на шляху реалізації Договору сприяє створена відповідно до його вимог Спеціальна контрольна комісія (СКК), в діяльності якої бере активну участь делегація України.

З розпадом колишнього СРСР для України одним з пріоритетів її зовнішньополітичної діяльності у галузі контролю над озброєннями та роззброєння було також забезпечення рівноправного статусу нашої держави за Договором про скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь (Договір про СНО) поряд зі Сполученими Штатами Америки, Росією, Білоруссю та Казахстаном.

Результатом наполегливих дій української сторони в цій царині стало підписання 23 травня 1992 року Лісабонського протоколу до Договору про СНО, згідно з яким Україна вже більш не розглядалась лише як певна територія, на якій мають бути скорочені стратегічні наступальні озброєння, а була визнана рівноправним суб’єктом Договору про СНО.

Разом з тим, виходячи з того, що Україна мала скорочувати стратегічні наступальні озброєння в умовах різкого спаду виробництва, існуючих міжетнічних конфліктів у сусідніх країнах, прямих загроз її територіальній цілісності, з самого початку вона висувала ряд вимог, виконання яких було необхідне для забезпечення ратифікації Договору Верховною Радою України. Йшлося, насамперед, про надання гарантій національної безпеки України з боку ядерних держав, фінансово-технічної допомоги Україні для надійного та безпечного демонтажу ядерної зброї, справедливої та своєчасної компенсації за вартість високозбагаченого урану, вилученого з її ядерних боєприпасів [22, c. 14-15].

18 листопада 1993 року Верховна Рада України прийняла Постанову про ратифікацію Договору про СНО з певними застереженнями, більшість з яких була неоднозначно розцінена країнами Заходу.

Для розблокування патової ситуації, що склалася, було задіяно механізм українсько-американсько-російських переговорів, результатом роботи якого стало укладення Тристоронньої заяви Президентів України, США та Росії від 14 січня 1994 року. Цей важливий документ більшою мірою врахував занепокоєння та вимоги української сторони.

З лютого 1994 року Верховна Рада України прийняла рішення про відповідність згаданої заяви національним інтересам України та зняття більшості застережень, зроблених нею при ратифікації Договору про СНО. Крім того, Уряду України було доручено здійснити обмін ратифікаційними грамотами з цього Договору.

5 грудня президенти України, США, Росії, Білорусі та Казахстану обмінялися грамотами про ратифікацію Договору про СНО. Одночасно лідери чотирьох держав — США, Росії, Великої Британії та України підписали Меморандум про гарантії безпеки України — унікальний політично-зобов’язуючий документ, що фіксує зобов’язання ядерних держав стосовно національної безпеки нашої держави відповідно до загальновизнаних принципів міжнародного права. Крім того, цього ж дня в односторонньому порядку гарантії безпеки України було надано Францією та Китаєм.

31 травня 1996 року останній ядерний боєзаряд залишив територію України.

У грудні 1998 р. закінчується перший етап скорочення та ліквідації стратегічних наступальних озброєнь за Договором про СНО. Україна в повному обсязі виконує взяті нею зобов’язання за Договором, бере участь в інспекційній діяльності та її забезпеченні. В рамках СКВІ за активної участі української сторони було створено багатосторонній механізм роботи Комісії, вирішено питання щодо здійснення інспекційної діяльності та безперервного спостереження, а також питання, спрямовані на підвищення життєздатності та ефективності Договору [24, c. 235].

Розділ 2. Міжнародні механізми контролю над озброєннями в трансатлантичному просторі та участь в них України

2.1. Характеристика договорів щодо системи контролю над озброєннями та роззброєння

Вагомий внесок у розбудову всеохоплюючоі системи контролю над озброєннями та роззброєння, зміцнення довір’я та безпеки роблять регіональні переговори щодо скорочення звичайних збройних сил і озброєнь в Європі. їх значним здобутком став Договір про звичайні збройні сили в Європі (Договір про ЗЗСЄ), підписаний у Парижі 19 листопада 1990 року.

Головна ідея Договору про ЗЗСЄ, що розроблявся в умовах жорсткого протиборства та конфронтації двох військових блоків, полягала в тому, щоб зменшити небезпечну концентрацію озброєнь, яка існувала в той час на межі розташування угруповань збройних сил Організації Варшавського Договору (ОВД) і Північноатлантичного союзу (НАТО), насамперед у Центральній Європі, а також у прилеглих до Центральної Європи районах, тобто в так званій розширеній Центральній Європі, тиловому і фланговому районах.

Для досягнення встановлених Договором рівнів озброєнь протягом 40-місячного періоду скорочення передбачалося зменшити існуючі їх кількості майже в півтора рази. Крім того, держави-учасниці зобов’язалися скоротити певну кількість особового складу їхніх збройних сил. Велике значення для успішної реалізації Договору мають передбачені ним режими обміну інформацією та верифікації, тобто перевірки на місцях.

Невдовзі після підписання Договору в світі відбулися істотні геополітичні зміни, які викликали певні труднощі на шляху його реалізації.

По-перше, припинила своє існування ОВД. По-друге, війська СРСР було виведено з Центральної та Східної Європи. По-третє, замість СРСР утворилось 15 незалежних суверенних держав, кожна з яких успадкувала частину єдиної військової організації колишнього СРСР. Україна також стала незалежною державою і суб’єктом міжнародного права.

У цій ситуації виникла проблема збереження Договору про ЗЗСЄ. її було врегульовано в Угоді про принципи і порядок виконання Договору про ЗЗСЄ, підписаній главами держав і урядів восьми країн-членів СНД у Ташкенті 15 травня 1992 року (Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Казахстан, Молдова, Росія, Україна), де було підтверджено всі відповідні зобов’язання колишнього СРСР, визначено основні принципи взаємодії і співробітництва учасників Угоди і для кожної держави встановлено максимальні рівні озброєнь і техніки, що обмежуються Договором (ОТОД), по п’яти основних категоріях. Це було визнано всіма державами-учасницями Договору про ЗЗСЄ під час Надзвичайної конференції в Осло, що відбулася 5 червня 1992 року [2, c. 44].

Україна зробила істотний внесок у справу зменшення рівнів озброєнь в Європі. Незважаючи на економічні труднощі, які нам доводиться долати в складний перехідний період реформування національної економіки, наша держава виконала зобов’язання за Договором про ЗЗСЄ щодо скорочення надлишків зайвих озброєнь. Ми скоротили 1974 танки, 1551 бойову броньовану машину, 550 бойових літаків.

В результаті скорочень Україна на сьогодні вийшла на такі рівні наявності озброєнь: 4063 танки, 4847 бойових броньованих машин, 3764 артсистеми, 294 ударних вертольоти та 940 бойових літаків. Ці рівні — дещо менші за максимально встановлені Договором, але є одними з найбільших серед учасників Договору і цілком достатніми для забезпечення безпеки нашої держави.

Одним з головних положень Договору є зобов’язання держави-учасниці приймати іноземні інспекційні групи на своїй території та право проводити інспекції за кордоном. Цей інспекційний режим, а також режим обміну інформацією утворюють верифікаційну систему перевірки на місцях виконання вимог Договору. З набранням чинності Договору (17 липня 1992 року) станом на 8 вересня 1997 р. Україна прийняла на своїй території 360 інспекцій та провела 113 інспекцій в інших державах-учасницях.

З метою запобігання концентрації ОТОД в окремих, небезпечних з точки зору військової стратегії, регіонах Договором передбачено стабілізуючі заходи, які полягають у встановленні додаткових обмежень у т.зв. фланговому районі. До цього району ввійшла і територія колишнього Одеського військового округу. З розпадом СРСР в результаті цих обмежень виникла проблема, яка, зокрема для України, полягала в необхідності обмежити чисельність озброєнь майже на третині своєї території не більш як на 10-12% від максимальних норм наявності для держави в цілому.

Виконання таких зобов’язань було пов’язане з необхідністю передислокації значної кількості ОТОД та особового складу в інші райони України на непідготовлені місця, що спричинило б небажані соціально-економічні наслідки. З військово-політичної точки зору це призвело б до надмірної концентрації збройних сил, в першу чергу на території Прикарпаття, що викликало б зрозуміле занепокоєння наших сусідів [6, c. 37-38].

Тому Україна 14 вересня 1993 р. порушила це питання в Спільній консультативній групі (СКГ) Договору про ЗЗСЄ і в подальшому спільно з іншими державами-учасницями вела активну роботу з вирішення цієї важливої військово-політичної та економічної проблеми, виходячи з можливостей, що передбачаються Договором. Фактично для України проблему було вирішено шляхом використання передбаченої Договором можливості щодо тимчасового додаткового розгортання озброєнь. Відповідну заяву Україна зробила на засіданні СКГ в січні 1995 року. Практично цей крок не потягнув за собою розгортання додаткових військових підрозділів, а лише узаконив перебування зайвої (з точки зору положень Договору) кількості ОТОД у фланговому районі.

На Першій Конференції з розгляду дії Договору про ЗЗСЄ, яка відбулася 15-31 травня 1996 року у Відні, було прийнято т.зв. «фланговий» Документ, головним змістом якого була зміна кордонів флангового району та впровадження у зв’язку з цим додаткових верифікаційних заходів. Так, для України питання було вирішено шляхом виведення за межі флангового району території Одеської області та встановлення для неї окремих обмежень на кількість озброєнь.

15 травня 1997 року, після його схвалення усіма 30-а державами-учасницями Договору про ЗЗСЄ, «фланговий» Документ набув чинності. Він, безумовно, став істотним позитивним зрушенням у чотирирічних намаганнях України вирішити «флангову» проблему. Водночас згадана домовленість не може розглядатися як така, що ставить крапку у цьому процесі і повністю влаштовує нашу державу так само, як і інші держави, що знаходяться у фланговій зоні.

Істотні зміни у політичній ситуації на європейському континенті і водночас розуміння непересічного значення Договору про ЗЗСЄ для цілей загальноєвропейської безпеки створили передумови для ініціювання процесу його адаптації. Відповідне рішення було прийнято Першою Конференцією з розгляду дії Договору про ЗЗСЄ.

Під час Лісабонського саміту ОБСЄ (2-3 грудня 1996 року) було ухвалено Документ щодо цілей, обсягів та параметрів адаптації Договору про ЗЗСЄ.

Процес адаптації Договору про ЗЗСЄ має на меті підвищення ефективності і життєздатності Договору шляхом приведення базових положень у відповідність до сучасної політичної ситуації і забезпечення можливості застосування Договору про ЗЗСЄ в разі її зміни [12, c. 34-35].

Ключовими напрямами адаптації є перехід від зонально-групової структури Договору до системи національних і територіальних рівнів; перегляд функціонування у сучасних умовах системи обмежень та її окремих елементів; відкриття Договору для приєднання нових членів; регулювання розміщення іноземних військ, вдосконалення системи контролю та обміну інформацією; функціонування Договору в кризових ситуаціях.

На сьогодні ще не вдалося досягти консенсусу з усіх ключових питань адаптації ДЗЗСЄ.

Серед основних елементів адаптації, що потребують подальшого узгодження, залишаються питання встановлення територіальних рівнів і визначення співвідношення між національними рівнями і розміщеними іноземними силами. Підхід України полягає в необхідності збереження досягнутого на сьогодні балансу сил. Територіальні рівні не повинні перевищувати діючих максимальних рівнів для наявності озброєнь. Цей підхід не поширюється на російські озброєння зі складу Чорноморського флоту Російської Федерації, що перебуває на території України на тимчасових засадах [5, c. 12].

2.2. Особливості розміщення озброєнь на території держав

Стосовно розміщення озброєнь на території держав, де їх зараз немає, українська сторона не поділяє підходу щодо заборони такого розміщення або його значного обмеження. Проте Україна вважає за необхідне визначити конкретне співвідношення між національними рівнями і розміщеними силами. У такий спосіб вдалося б забезпечити належну передбачуваність ситуації в Європі, досягти більшої стабільності та транспарентності у військовій сфері. Це рівною мірою має стосуватися всіх категорій озброєнь, що обмежуються Договором, включаючи авіаційний компонент.

Досягнення прогресу в процесі адаптації ДЗЗСЄ без сумніву матиме винятково важливе значення не тільки для його учасників, а й для всієї Європи в цілому в світлі реалізації рішення Форуму ОБСЄ зі співробітництва в галузі безпеки (ФСБ) щодо «Концептуальної бази для контролю над озброєннями4, прийнятого в Лісабоні в грудні 1996 року. Згідно з цим рішенням вищезгаданий Договір є однією з підвалин системи взаємодоповнюючих юридичних і політичних зобов’язань держав-членів ОБСЄ в галузі контролю над озброєннями.

Іншим важливим елементом цієї системи є Договір з відкритого неба (ДВН), підписаний 24 березня 1992 року у м.Гельсінкі, що став для України однією з перших міжнародних угод, яку вона підписала як незалежна держава. Учасницями ДВН є 27 країн, а район його застосування — Північна Америка, Європа, вся територія Росії. Договір є безстроковим і встановлює так званий режим «відкритого неба», який надає державам-учасницям право здійснювати спостережні польоти над територіями одна одної.

Під час таких польотів за маршрутом, узгодженим з представниками країни, яка спостерігається, має здійснюватись аерозйомка місцевості за допомогою апаратури спостереження: аерофотоапаратів, відеокамер, інфрачервоних пристроїв та радіолокаційних станцій бокового огляду. Враховуючи чутливий характер такого спостереження, в Договорі передбачається ціла низка обмежувальних заходів, які унеможливлюють перетворення спостережного польоту у звичайнісінький шпигунський політ.

Якщо одна держава висловлює намір здійснити спостережний політ, інша має право переконатися, що цей політ буде виконано у цілковитій відповідності з Договором.

Інформацію про будь-який політ можуть отримати всі його учасники. Фактично Договір позбавляє країни-власниці космічних супутників монополії на інформацію щодо інших країн. Більш того, ця інформація набуває легітимного характеру і стає вагомим превентивним інструментом на шляху загрози миру і безпеки як держав-учасниць Договору, так і інших країн на просторі ОБСЄ [10, c. 15].

З метою забезпечення належної ефективності Договору для кожної держави залежно від чисельності і складу її збройних сил визначалась пасивна квота, тобто кількість спостережних польотів, яку держава зобов’язана прийняти протягом року. Максимально пасивну квоту — 42 було встановлено для США і Росії. Для України, так само як і для Великої Британії, Франції, ФРН, Туреччини, Канади, Італії, було встановлено пасивну квоту -12 польотів.

Але пасивна квота має ще інше значення. Для набрання ДВН чинності необхідно, щоб його ратифікували 20 держав, серед яких обов’язково мають бути депозитарії (Канада і Угорщина) та країни, чия пасивна квота становить 8 або більше польотів. До країн, які мають таку квоту, але ще не ратифікували Договір, належать Росія, Білорусь та Україна.

З моменту підписання ДВН перебуває в стані тимчасового застосування, а з моменту набуття чинності передбачено два етапи його виконання. На першому етапі, який триватиме 3 роки, спостережні польоти можуть виконуватися лише з використанням аерофотоапаратів. На другому етапі передбачено використання повного фунціонального набору обладнання для спостереження, який, окрім аерофотоапаратів, включає радіолокаційні станції бокового огляду, відеокамери, інфрачервоні пристрої.

Реалізація положень ДВН є важливою для України як з точки зору участі у міжнародних загальноєвропейських інституціях безпеки, так і з точки зору отримання інформації про діяльність збройних сил держав-учасниць. В умовах відсутності супутникових систем спостереження використання спостережних польотів є важливим джерелом отримання відповідної інформації.

Для виконання положень Договору у нашій країні було створено спеціальний підрозділ Військово-Повітряних Сил — авіаескадрилью «Блакитна стежина», підготовлено два літаки спостереження Ан-3ОБ, необхідне наземне обладнання; ескадрилью укомплектовано особовим складом. Починаючи з 1994 року було здійснено 18 тренувальних спостережних польотів, результати яких є доказом готовності України до виконання ДВН на першому етапі.

Водночас із підготовкою країн-учасниць до виконання ДВН у Відні проходять засідання Консультативного комітету з відкритого неба (ККВН), на яких за участю делегації України розглядається широке коло питань щодо вдосконалення тексту Договору [6, c. 41-42].

Законопроект про ратифікацію ДВН неодноразово подавався на розгляд Верховної Ради України, але через ряд суб’єктивних чинників так і не був схвалений. Будемо сподіватися, що депутати Верховної Ради України нового складу, керуючись національними інтересами України, зроблять свій внесок у справу вдосконалення механізмів контролю над озброєннями в Європі, і Договір про відкрите небо буде ратифіковано.

Разом з тим слід враховувати, що сфера діяльності ФСБ не обмежується ДЗЗСЄ і ДВН, вона є значно ширшою.

Форум з питань співробітництва у галузі безпеки було створено 10.07.1992 р. згідно з рішенням Гельсінської зустрічі НБСЄ (з 1995 року — ОБСЄ) на найвищому рівні. Завданнями ФСБ визначено проведення переговорів з питань контролю над озброєннями, роззброєння та зміцнення довір’я і безпеки, розширення регулярних консультацій та активізація співробітництва з метою зменшення небезпеки виникнення конфліктів і створення єдиної загальноєвропейської всеохоплюючої системи безпеки. Порядок денний ФСБ складено відповідно до Програми негайних дій, прийнятої 10 липня 1992 року в Гельсінкі, та рішень Будапештського саміту 1994 року.

На ФСБ було підготовлено і прийнято такі важливі документи, як «Кодекс поведінки щодо військово-політичних аспектів безпеки»-політично зобов’язуючий документ, мета якого полягає в упорядкуванні та кодифікації діючих і деяких нових міжнародних норм та правил, що регулюють дії держав із забезпечення міжнародної і внутрішньої безпеки та демократичного контролю над збройними силами; «Віденський документ 1994 року переговорів щодо заходів зміцнення довіри і безпеки», який став результатом подальшого розвитку і вдосконалення Віденських документів 1990 і 1992 років і є дійовим механізмом досягнення цілей ФСБ; «Глобальний обмін військовою інформацією», межі дії якого виходять за рамки суто європейської зони (від Атлантики до Уралу) і охоплюють також території держав-учасниць Центральної Азії; «Заходи стабілізації локальних кризових ситуацій», «Співробітництво та контакти у військовій галузі», «Принципи, що регулюють передачу звичайних озброєнь», «Принципи, що регулюють нерозповсюдження», інші документи.

Результатом подальшої діяльності ФСБ стали розробка і ухвалення на Лісабонському саміті «Концептуальної бази для контролю над озброєннями» та документа щодо «Розвитку порядку денного Форуму зі співробітництва в галузі безпеки», які є істотним внеском у справу вироблення моделі загальної всеохоплюючої безпеки для Європи XXI століття, зокрема щодо її військово-політичних аспектів.

Виходячи з ухвалених під час Лісабонського саміту рішень, значна увага на ФСБ приділяється регіональним заходам забезпечення безпеки, належному виконанню зобов’язань держав-членів ОБСЄ в галузі контролю над озброєннями та заходів зміцнення довіри і безпеки, поширення цих заходів на нові сфери.

Україна бере активну участь у роботі ФСБ, прагнучи повною мірою використовувати потенціал ОБСЄ для відстоювання інтересів безпеки нашої держави. Важливим з точки зору підвищення ефективності роботи делегації України на Віденських переговорах є зміцнення взаємодії з делегаціями країн, позиції яких збігаються або є близькими до позицій нашої держави. Постійного характеру набувають контакти між делегаціями України, Азербайджану, Грузії, Молдови (т.зв. група ГУАМ), спільні заяви яких змушують учасників переговорів уважніше ставитись до відповідних пропозицій групи чотирьох держав.

Разом з тим одним з основних напрямів діяльності ФСБ на сучасному етапі лишається пошук шляхів щодо вдосконалення Віденського доку-мента-94. Вперше Віденський документ переговорів щодо заходів зміцнення довіри і безпеки був схвалений державами-учасницями НБСЄ 17 листопада 1990 року (ВД-90). Він був спрямований на розвиток заходів довіри і безпеки, передусім у військовій сфері, роззброєнні, утриманні від застосування сили та погроз силою. Протягом наступних років розвитком ВД-90 стали документи ВД-92 та ВД-94, останній з яких, прийнятий на Будапештському саміті НБСЄ 1994 року, є нині діючим документом [15, c. 10-11].

Учасницями ВД-94 є всі 54 держави-члени ОБСЄ, а район його застосування — вся територія Європи від Атлантики до Уралу, а також території Казахстану, Киргизстану, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану.

ВД-94 є політично зобов’язуючим документом і передбачає здійснення широкого кола заходів, спрямованих на обмін інформацією державами-учасницями на взаємній основі щодо структури і чисельності їх збройних сил, нових типів озброєнь, здійснення контролю за військовою діяльністю шляхом візитів з оцінки, інспекцій, відвідування авіабаз, повідомлень і запрошень на навчання тощо.

Згідно з вимогами ВД-94 обмін інформацією здійснюється раз на рік. Є чітко визначені критерії, за яких країни-учасниці повинні обмежувати масштаби військових навчань, надавати повідомлення про їх проведення, запрошувати спостерігачів. Крім того, надається інформація щодо політики в галузі оборони, планування розвитку збройних сил, військового бюджету. Документ передбачає також співробітництво у питаннях з’ясування занепокоєностей, пов’язаних з діяльністю збройних сил. Передбачено проведення щорічної наради у рамках ФСБ з питань оцінки виконання ВД-94.

На відміну від Договору про ЗЗСЄ, ВД-94 не передбачає поділ держав-учасниць на групи, отже, кожна країна, що проводить інспекції та відвідування за оцінкою інформації, здійснює їх незалежно від того, чи належить країна, яка інспектується, до військово-політичного союзу. Іншою істотною відзнакою ВД-94 від ДЗЗСЄ є значно ширше коло питань, які охоплюються цим документом, зокрема, йдеться про планування в галузі оборони, військовий бюджет, обмеження на проведення навчань тощо. Крім того, відмінною рисою є й те, що ВД-94 не передбачає будь-яких кількісних обмежень і скорочень озброєнь.

Україна виконує вимоги ВД-94 у повному обсязі. На сьогодні наша держава прийняла 34 інспекції та відвідування за оцінкою інформації. У свою чергу, представники України взяли участь у проведенні 25 заходів з виконання ВД-92 і ВД-94, у тому числі провели 4 інспекції, 6 відвідувань з оцінки інформації, 6 відвідувань авіабаз тощо.

Питання імплементації ВД-94 та його подальшого розвитку постійно розглядаються на засіданнях ФСБ у

Відні. Відпрацьовуються основні напрями концептуальної дискусії з адаптації ВД-94, які передбачатимуть уточнення політичних цілей та вдосконалення практичних заходів. Серед таких заходів — інформаційний обмін, режими проведення інспекцій і візитів. Розглядається також можливість розробки додаткових заходів щодо раннього попередження конфліктів. Хоч концептуальна дискусія з адаптації ВД-94 ще не розпочалася, передбачається, що ФСБ доповість про результати виконаної у цьому напрямі роботи Раді міністрів закордонних справ ОБСЄ, яка відбудеться наприкінці цього року у Копенгагені.

У політичному житті Європи великого значення набуває розробка регіональних заходів безпеки та довіри, які мають стати істотним доповненням до загальноєвропейського процесу в цій сфері, важливим елементом поступового руху до єдиної та стабільної Європи. Відповідно до рішень Лісабонського саміту 1996 року зміцненню європейської безпеки сприятиме поширення заходів довіри і безпеки на нові сфери військової діяльності, зокрема на військово-морські сили, військову інфраструктуру тощо [25, c. 104-105].

Висновки

Без перебільшення можна сказати, що на початку 90-х років проблематика контролю над озброєннями була одним із пріоритетів зовнішньої політики нашої держави. І саме в цей період були вирішені надзвичайно складні проблеми, які мали для України принциповий характер.

Так, у 1992-93 роках, тимчасово запровадивши адміністративне керівництво ракетними військами стратегічного призначення на своїй території, Україна домовилася про поступову ліквідацію непотрібного їй ядерного потенціалу (не зайве нагадати — третього в світі!), приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, домоглася максимально можливих на той час гарантій своїй безпеці від усіх п’яти ядерних держав.

Безумовно, «ядерне роззброєння» України — це тема не однієї дисертації або науково-дослідницької чи мемуарної праці. Проте хотілося, хоча б у загальних рисах, нагадати, у яких складних умовах, за відсутності базової інформації, майже на дотик було знайдене принципово правильне рішення, яке, без перебільшення, відкрило Україні шлях у міжнародну політику, і не тільки у сфері контролю над озброєннями.

Зокрема, слід особливо наголосити, що зазначені домовленості були досягнуті на політично й економічно вигідних для України засадах, в умовах неабиякого тиску з боку як Росії, так і Сполучених Штатів Америки. До цієї роботи залучалися не тільки зовнішньополітична служба та військові відомства України, а й науково-дослідницькі установи, різні політичні сили, керівництво нашої держави. Проте, основна робота з проведення безпосередньо переговорного процесу лягла на МЗС, зокрема, на Відділ проблем обмеження озброєнь та роззброєння, а з лютого 1993 року на створене на його снові Управління контролю над озброєннями і роззброєння (УКОР). Упродовж 1994-2004 років у складних умовах удалося забезпечити належну компенсацію за вивезені до Росії ядерні боєголовки шляхом безоплатного отримання від Росії значного обсягу ядерного палива для українських АЕС.

Доцільно нагадати також, що ядерні боєголовки, які фінансово-економічно знаходились у власності України, але з оперативно-технічної та воєнно-політичної точки зору не могли бути використані, вивозили до Росії у тісній взаємодії з російською стороною. Завдяки наполегливості наших дипломатів було узгоджено, що «українські» ядерні боєголовки утилізуватимуться в Росії під наглядом українських спостерігачів, які, таким чином, могли переконатися в тому, що компоненти цих боєголовок у майбутньому не можуть бути застосовані у військових цілях.

Реальна ліквідація розташованих в Україні ракетно-ядерних сил (шахтних пускових установок, ракетних носіїв, відповідної інфраструктури тощо) здійснювалася за суттєвої допомоги США за відомою «Програмою сенаторів Нанна-Лугара», у рамках якої на ці цілі було виділено понад 373 млн. дол. США.

Україна у 1993 році, підписала Конвенцію про заборону хімічної зброї (КХЗ) і стала державою-засновником цього важливого міжнародно-правового документа у сфері роззброєння та нерозповсюдження зброї масового знищення. Україна ратифікувала цю Конвенцію 16 жовтня 1998 року, а набула вона чинності для нашої держави 15 листопада 1998 року. Як відомо, Україна не має хімічної зброї, і тому вимоги Конвенції щодо ліквідації хімзброї безпосередньо її не стосуються. Водночас, за відповідними положеннями Конвенції, 26 хімічних підприємств України підлягають періодичним інспекціям з боку Технічного секретаріату Організації із заборони хімічної зброї (ОЗХЗ). Для забезпечення проведення таких інспекцій та для виконання інших зобов’язань за Конвенцією МЗС виконує функції Національного органу України з виконання КХЗ.

Список використаної літератури

1. Арбатов А. Взаимосвязь ядерного разоружения и нераспространения // Мировая экономика и международные отношения. — 2010. — № 1. —  С. 14-25
2. Арбатов А. Проблемы разоружения , безопасности и военной политики // Мировая экономика и международные отношения. — 2006. — № 4. —  С. 35-46
3. Бєлашов В. П’ятнадцять років роботи у сфері роззброєння // Політика і час. — 2007. — № 2. — С. 40-42
4. Васильев В. Международное сотрудничество Украины в сфере разоружения и контроля над вооружениями // Підприємництво, господарство і право. — 2001. — № 6. — С. 93-97
5. Грищенко К. В ім`я запобігання війнам: Міжнародні механізми контролю над озброєннями в трансантлантичному просторі та участь в них України // Політика і час. — 1998. — № 5. — С. 7-15
6. Грищенко К. В ім`я запобігання війнам: Міжнародні механізми контролю над озброєннями в трансантлантичному просторі та участь в них України / К.Грищенко // Політика і час. — 1998. — № 6. — С. 36-42
7. Денисов В. Правовые аспекты разоружения в ракетно-ядерную эру: монографія / В. Н. Денисов,, 1990. — 177 с.
8. Дмитричев Т. Женевские форумы переговоров по разоружению, 1945-1987: громадсько-політична література / Тимур Дмитричев,, 1988. — 89 с.
9. Калядин А. Международный механизм переговоров по разоружению: громадсько-політична література / А. Калядин, Ю. Назаркин, 1984. — 102 с.
10. Кухарь В. Международные инструменты химического разоружения // Зеркало недели. — 2008. — № 8 (март). — С. 15
11. Лещенко Л. Розрядці немає альтернативи: громадсько-політична література / Леонід Лещенко, 1987. — 47 с.
12. Лысенко М. Договор новой эпохи: (К вступлению в силу Договора о СНП) // Международная жизнь. — 2003. — № 6. — С. 32-37
13. О проблемах разоружения: Сб. ст. / Редкол.: Г. М. Корниенко (отв. ред.) и др.; Предисл. Г. М. Корниенко, 1980. — 270 с.
14. Петровский В. Разоружение: концепция, проблемы, механизм: громадсько-політична література / В. Ф. Петровский,, 1982. — 335 с.
15. Пикаев А. Перспективы российско-американского ядерного разоружения // Мировая экономика и международные отношения. — 2009. — № 2. — С. 3-12
16. Разоружение — веление времени: [Документы и материалы] / Сост. Николай Прожогин. Вып. 9, 1987. — 317 с.
17. Романов В. Против гонки вооружений и конфронтации на морях: суспільно-політична інформація / Валентин Романов, 1989. — 261 с.
18. Рощин А. Международная безопасность и ядерное оружие / А. А. Рощин, 1980. — 287 с.
19. Светлов А. Новый этап борьбы за разоружение: суспільно-політична інформація / А. Светлов, 1982. — 111 с.
20. Семенов, Владимир Алексеевич. Политика мира и курс на конфронтацию / В. А. Семенов, 1986. — 150 с.
21. Сухарев В. Европа после Хельсинки: суспільно-політична інформація / В. В. Сухарев, 1987. — 133 с.
22. Холловэй Д. Реально ли видение мира, свободного от ядерного оружия // Мировая экономика и международные отношения. — 2009. — № 11. — С. 12-20
23. Шкуратенко О. Правові засади діяльності Української РСР як члена ООН з питань загального роззброєння // Право України. — 2006. — № 11.- С.144-148
24. Щорічник СІПРІ 2001 [Текст] : Озброєння, роззброєння та міжнародна безпека: Пер. з англ. / Cтокгольм. міжнар. ін-т дослідження миру ; Укр. центр економічних досліджень ім. О. Разумкова, 2002. — 739 с.
25. Щорічник СІПРІ 2003: Озброєння, роззброєння та міжнародна безпека: Пер. з англ. / Cтокгольм. міжнар. ін-т дослідження миру ; Укр. центр економічних досліджень ім. О. Разумкова, 2004. — 651 с.