Право Європейського співтовариства, ЄС, протягом півстоліття зазнало безпрецедентної еволюції, яка має надзвичайно вагоме значення для юридичної науки як самих країн Співтовариства, так і інших країн світу, оскільки закладені у ньому новації є визначальними для формування нових форм правового регулювання міждержавних відносин. Принцип прямої дії (direct effect), а ще більше – той спосіб, у який його було введено до системи права ЄС, став без перебільшення революційним, і жоден інший принцип, а також жодне інше нововведення не носило настільки ясного характеру впровадження змін самої сфери функціонування права.

На початку ми б хотіли коротко зупинитися на основних віхах еволюції права ЄС, які створили передумови для появи у системі останнього принципу прямої дії.

Впродовж 1951-1957 років шістьма країнами-засновниками було укладено та ратифіковано 3 міждержавні угоди, які і на даний момент є основою функціонування ЄС, – Договір Європейського об¢єднання вугілля і сталі (Рим, 1951), Договір Євроатому та Договір Європейського економічного співтовариства (Париж, 1957). У 1965 р. було об¢єднано керівні структури усіх трьох міжнародних організацій, утворених за вказаними вище договорами. Наступної важливої віхи у своїй історії ЄС сягнув 1986 р., коли було підписано Єдиний Європейський Акт, яким задекларовано розширення стратегічних цілей існування та діяльності Співдружності. Нарешті, серія самітів – Маастрихтський у 1991 р., Амстердамський 1997р. та, врешті, саміт у Ніцці 2001 р. –започаткували та законодавчо оформили існування Європейського Союзу, до відання якого, з правової та організаційної точок зору, окрім трьох ділянок компетенції, передбачених трьома договорами (1950-ті), котрі (ділянки) утворили собою так звану першу «колону» права ЄС, було долучено ще дві сфери впливу, що, відповідно, іменуються другою та третьою «колонами».

Вищепереліченими договорами було закладено достатньо солідну нормативну базу існування ЄС. Не варто й казати, що спочатку усі вони носили характер норм винятково міжнародно-публічного характеру і покладали зобов’язання (та, відповідно, надавали повноваження) винятково державам-учасницям. З часом діяльність судового органу, під юрисдикцією якого перебувають відносини суб’єктів права ЄС, – Європейського Суду Справедливості (ECJ) – породила вельми об’ємну сферу прецедентного права. Як прийнято вважати, відбулося це внаслідок реалізації повноважень, які на Суд покладено Договорами, а ще більше, внаслідок тих повноважень, що їх він сам собі присвоїв шляхом більш ніж широкого тлумачення тексту цих договорів.

Таким чином, правове регулювання відносин, що виникають у межах, окреслених договорами, здійснюється доволі значним обсягом норм, закріплених у цих договорах. Очевидним є те, що цими ж договорами було впроваджено і ряд принципів, на основі яких здійснюється це правове регулювання. Такими принципами, наприклад, є принцип заборони дискримінації (ст. 12), який накладає заборону на будь-яку дискримінацію на грунті громадянства. (Зауважимо, Дискримінацції (ст.12), який накладає заборону на будь-яку дискримінацію на грунті громадянства. (Зауважимо, що усі номери статей подані згідно нової нумерації).

Проте у жодному з цих положень ми не знаходимо закріплення принципу прямої дії права ЄС. Річ у тім, що даний принцип було проголошено не у договорі, а у висновку Європейського Суду Справедливості, винесеного у справі №26/62 «En Expeditie Onderneming van Gend en Loos v. Netherlandse Administratie der Belastingen». Назва цієї справи, більш вживана як просто «Van Gend en Loos», стала синонімом радикальних змін у розумінні, тлумаченні та застосуванні не лише права ЄС, але й усього міжнародного публічного права.

Суд ЄС, згідно статті 220, повинен забезпечувати законність у тлумаченні та застосуванні права ЄС. Окрім цього, серед інших повноважень, ст. 234 надає Суду право виносити попередні висновки (preliminary reference) у випадках, коли перед національною судовою установою країни-учасника стоїть питання тлумачення права ЄС – у цих випадках згадана національна установа може – а за ряду обставин і зобов’язана – звернутися до Суду за попереднім висновком з питань тлумачення права ЄС, що постають у справі.

Саме за таким попереднім висновком звернувся відповідний судовий орган Нідерландів, юрисдикція якого поширюється на спори щодо митних відносин – Tariefcomissie. Суть справи полягала у наступному: згідно законодавства ЄС, забороняється дискримінаційна політика, у тому числі податкова, щодо товарів і послуг на спільному ринку. Не зважаючи на це, голандська транспортна компанія»Van Gend en Loos» була зобов’язана голандською митною установою сплатити додаткове мито за ввезення хімікалій, яке було стягнено не внаслідок введення нових ставок мита чи зміни попередньо діючих, а через перегрупування категорій товарів. Компанія-перевізник, яка у даному випадку, будучи також і власником товару, не захотіла втрачати істотну частину прибутку, звернулася до вищевказаного судового органу, до компетенції котрого було віднесено вирішення спорів такого характеру.

Проте назва прибуткової голандської компанії так і залишилася б не відомою широким колам європейської правової спільноти, якби не інше питання, котре постало одночасно із прийняттям справи до провадження, – питання, яке у фаховій літературі позначається терміном locus standi, а саме: чи мав суб’єкт правовідносин право звертатися до національного органу судочинства, посилаючись на нормативні акти ЄС? Чи створює законодавство ЄС права і обов’язки безпосередньо для осіб – фізичних і юридичних, – а не лише для держав-членів?

Специфіка сукупності повноважень Суду ЄС полягає у тому, що, даючи попередні висновки, він обмежується тими питаннями, які були поставлені перед ним у зверненні (загалом інститут попередніх висновків має чимало подібних рис з інститутом конституційного звернення в Україні). У даному випадку судовий орган Нідерландів, який звернувся до Суду ЄС, поставив перед ним два питання. Перше з них було сформульовано наступним чином: чи має стаття 12 Договору Європейського економічного співтовариства пряму дію на території держави-члена ЄС, іншими словами, чи громадяни держави-члена ЄС мають право, посилаючись на розглядувану статтю, вимагати судового захисту суб’єктивних прав (to lay claim to individual rights which the courts must protect)? Національний судовий орган Нідерландів зауважив, що питання стосується не тлумачення норм установчих документів ЄС, а їх застосування (application) на національному рівні і, таким чином, відносини, що розглядаються, стосуються сфери конституційного законодавства Нідерландів. Поряд з іншим, було також зазначено, що справа не підвідомча Суду, оскільки повноваження вирішувати питання верховенства права ЄС належить винятково системі національних судів Нідерландів, адже міжнародні угоди, які становлять собою законодавство ЄС, були належним чином інкорпорованї до національного законодавства.

Друге питання носило менш доктринальний характер і стосувалося безпосередньо того, чи являють собою порушення права ЄС дії, вчинені уповноваженими митними органами щодо зміни системи тарифів і ставок митних зборів, –вочевидь, для цілей даного дослідження питання явно вторинне.

Стосовно першого з питань Суд зазначив, що предметом звернення є не те, наскільки застосування норм права ЄС відповідає національному законодавству Нідерландів (що становить собою компетенцію національних судів), а інтерпретація положення ст. 12 Договору у контексті права ЄС на предмет того, які повноваження вона надає особам (only to interpret the scope of article 12 of the said treaty within the context of community law and with reference to its effects on individuals).

Розвиваючи свою доктрину, суд ЄС навів достатньо широкий спектр аргументів на користь власної позиції. Узагальнивши цю аргументацію, можна вказати на наступні принципи, викладені у рішенні. По-перше, праву ЄС судом було відведено більш аніж значущу роль у механізмі юридичного регулювання країн-учасників: у рішенні вказувалося, що Європейське Співтовариство являє собою нову правову структуру (new legal order) міжнародного права, для користі якої держави-учасники обмежили свій суверенітет, хоча й лише у окремих галузях (albeit within limited fields), і суб’єктами котрої (структури) є не лише держави-учасниці, а і їх громадяни, – зокрема, Суд послався на преамбулу відповідного Договору, яка містить звертання не лише до самих держав, але і до їхніх громадян, а також на те, що, внаслідок укладення цих договорів, було створено інституції, наділені повноваженнями, які перебувають у тісному взаємозв’язку із правами не лише держав, але і їх громадян. Критерій, застосований Судом, може, на нашу думку, бути визначений як «тест на справедливість». Суд зазначив (цитуємо дослівно): «Той факт, що відповідно до статті 12 саме держави-учасниці є суб’єктами обов’язку (згідно Договору), не презюмує неможливість для громадян цих країн одержувати переваги від згаданих зобов’язань.

Викликає також цікавість той спосіб, у який було обґрунтовано таку можливість: Суд провів паралель між повноваженням Європейської комісії та держав-учасниць звернутися до суду ЄС для притягнення до відповідальності згідно права ЄС державу, яка не виконує своїх зобов’язань, та правом громадянина звернутися до суду країни-учасниці із аналогічною вимогою. На нашу думку, таке обґрунтування є явно не однозначним і залишає певний плацдарм для критичних зауважень. Зокрема якщо виходити із розуміння природи зобов’язання, можна дійти висновку, що Договори, дійсно породжуючи обов’язок між сторонами, а також між сторонами та тими інституціями, які вони встановлюють для досягнення задекларованих у них цілей, насправді не залучають громадян ані як сторону, ані як інституцію. Громадян держав-учасниць можна вважати хіба що особою, яка є вигодонабувачем за даними договорами, оскільки дійсно статті Договорів і, зокрема, стаття 12, яка забороняє дискримінацію, прямо створюють для них переваги. Проте міжнародне право різниться від цивільного права більшим динамізмом розвитку і ще більше – складністю юридичного статусу як тих суб’єктів, які виступають суб’єктами правовідносин, так і тих, хто може виступати «вигодонабувачем». Прикладом цьому є дедалі актуальніша для сьогоднішньої України діяльність Європейського суду з прав людини у Страсбурзі.

Тим не менш, на нашу думку, не однозначною є проведена судом аналогія. Суд ЄС не вказав ані на те, що громадяни можуть набувати певних переваг завжди, коли на державу покладається певне зобов’язання, ані на те, коли саме можна констатувати наявність такого повноваження у громадян, обмежившись натомість конструкцією не презюмує неможливість (does not imply that their nationals cannot benefit from this obligation), очевидно, залишаючи вирішення цього питання на майбутнє.

Згодом мало місце достатньо багато (десятки, якщо бути більш точним) справ, що стосувалися принципу прямої дії та ряду споріднених аспектів правового захисту – наприклад, справа Commission v. Italy 39/72, де Суд встановлював різницю між термінами «пряма дія» та «пряме застосування»: останнє властиве таким нормативним документам ЄС, як розпорядження (regulations). Власне кажучи, Суд встановив, що різниці між цими двома термінами, а, відповідно, і природою дії цього та інших типів правових документів не було: усі вони мали пряму дію. Обсяг даної статті не передбачає можливості коротко зупинитися навіть на декількох із них, проте варто згадати справу, яка, після справи Van Gend en Loos, стала наступною віхою у розвитку прецедентного права ЄС, котре забезпечує право громадян ЄС на судовий захист безпосередньо на підставі європейського законодавства. Дана справа іменується R v. Secretary of Transport, Ex Parte Factortame C-213/89, або просто Factortame (2).

Справа пов’язана із введенням для країн-учасниць квот на вилов риби. Використавши свою квоту, ряд іспанських риболовних підприємств вирішили скористатися із квоти іншої країни, а саме: Великої Британії. Для цього було створено відповідні компанії безпосередньо у Об’єднаному Королівстві. Проте британські риболовні компанії із таким тлумаченням не погодилися, і в результаті парламентом Великої Британії було прийнято закон про заборону використання згаданої квоти іноземними компаніями. Представники іспанських компаній негайно звернулися до суду ЄС за попереднім висновком щодо відповідності такого закону праву ЄС. Проте складність полягала у тому, що, як і більшість інших судових установ, Суд, на жаль, має властивість тримати справи у власному провадженні довгий час. У зв’язку із цим, очевидно, щойно створені компанії і, відповідно, їхній флот, перебували б у невигідній бездіяльності. Тому іспанські представники у належному порядку звернулися до національного суду із вимогою зупинити дію цього закону на період, поки буде вирішено питання його відповідності праву ЄС. Справа пройшла усі інстанції англійського правосуддя, і, врешті-решт, Палата Лордів у зупиненні дії закону відмовила. Рішення ґрунтувалося на тому, що подібні засоби забезпечення інтересів сторін (national remedy – своєрідний еквівалент забезпечення виконання позовних вимог в Україні) могли стосуватися винятково провадження у національних судових інституціях, але не провадження у суді ЄС. Після цього представники компаній не знайшли іншого виходу, як знову звернутися до суду ЄС із проханням дати ще одне роз’яснення – на цей раз з приводу відповідності праву ЄС такої відмови. Не варто й казати, що саме це роз’яснення у справі Factortame [2] стало одним із базових прецедентів, у той час як Factortame [1] залишився типовим господарським спором.

Суд зауважив, що якщо єдиною перешкодою для застосування згаданих засобів забезпечення була відсутність відповідних національних правоположень, то відмова у забезпеченні не відповідає праву ЄС.

Історія еволюції прецедентного права ЄС – в тому числі й зародження та розвиток принципу прямої дії як квінтесенції цієї еволюції – є свідченням небаченого до ХХ століття зростання ролі міжнародних судових інституцій – насамперед, у тлумаченні міжнародних договорів, котре іноді може сягати доволі широких меж. Те, яким чином можна встановити закономірності такого процесу і визначити його оптимальні межі, очевидно, належить до царини запальної дискусії, котра, очевидно, триватиме не одне десятиліття, проте необхідно констатувати, що саме завдяки згаданим судовим інституціям виконання міжнародних договорів стає динамічним процесом, який, тонко реагуючи на зміни у суспільному житті, живиться не стільки буквою, скільки духом договорів, – і діяльність суду ЄС є цьому прекрасним прикладом.

Традиція високозначущого становища суду у вирішенні питань відповідності одних норм іншим, яка походить із прецедентного права і котра у той же час живиться багатьма здобутками права континентального типу, є прикладом корисності конвергенції правових систем; і успадкування новими структурами міжнародного права тенденцій убирати в себе кращі надбання права як мистецтва добра і справедливості заслуговує на всемірне схвалення.

Використана література:

1. Consolidated Treaties. Luxembourg: Office for Official Publications of the European Communities. – 1997.
2. Craig & DeBurca.-Evolution of EU Law.
3. C. Hartley.-The Foundations of European Community Law.4^th ed.-Oxford University Press: Oxford –1998.
4. Cremona.-The EU and the External Dimension of Human Rights Policy. – London Publishing House, London. –1999.