Актуальність теми дослідження. Врегулювання придністровського конфлікту є питанням безпеки не лише сторін-учасниць цього конфлікту, країн-гарантів його вирішення, зокрема України, але й всієї Східної Європи. За 20 років існування зазначеного конфлікту було чимало спроб розв’язати його, проте всі вони виявилися безрезультатними. Через постійну неузгодженість позицій безпосередніх учасників конфлікту процес переговорів щодо врегулювання «заморожувався» знов і знов.

Для України придністровське питання набуває особливого значення з огляду на його місце в зовнішній та безпековій політиці нашої держави.

Молдова, на території якої існує невизнана Придністровська Молдавська Республіка (ПМР), є безпосереднім сусідом України. Таким чином існування зазначеного конфлікту на кордоні між Україною та Молдовою затягує процес делімітації та демаркації українсько-молдовського кордону, зокрема його центральної ділянки (придністровський сегмент – 452 км).

До того ж, українсько-молдовський кордон, а саме його придністровський сегмент, уразливий перед незаконною діяльністю, особливо контрабандою. Організовані кримінальні групи, що діють на кордоні, здатні швидко пристосовуватися до всіх можливих обставин та ризиків окремо для кожної категорії товару.

На всій території Молдови проживає значна кількість етнічних українців: за даними останнього перепису населення країни – 11,2% населення (8,3% − на території Молдови без Придністровського регіону; на території Придністровського регіону – 28,8%) (2005 р.). Останнім часом набув обертів процес набуття мешканцями Придністровського регіону громадянства України, у зв’язку з чим наша держава може зіштовхнутися із необхідністю забезпечення їх прав.

Крім того, Молдова, як і Україна, є членом регіональних організацій, зокрема ОДЕР-ГУАМ та ОЧЕС, а також країною-партнером у деяких програмах ЄС, що передбачає створення нових форм регіональної кооперації. Наявність придністровського конфлікту уповільнює процес інтеграції регіону та створює додаткові перепони на шляху втілення спільних регіональних проектів.

Розвиток відносин між Україною та Молдовою певним чином впливає на розвиток українсько-російських та українсько-румунських взаємин. Як Росія, так і Румунія прагнуть перетворити Молдову на зону свого геополітичного домінування, де кожна з цих країн має свої як політичні, так і силові важелі впливу. Отже, участь та роль України у процесі врегулювання придністровського конфлікту має бути спрямована на досягнення позитивного результату в контексті інтересів нашої країни. Наявність в даному регіоні зони нестабільності створює загрозливу ситуацію передусім для національної безпеки України та її активної регіональної політики у Чорноморському регіоні.

На сьогоднішній день необхідність розв’язання цього «замороженого» конфлікту для України підсилюється також її євроінтеграційними прагненнями та участю у низці європейських проектів. По-перше, це проект дев’яти транспортних коридорів, які були визначені Другою Пан’європейською (Критською) конференцією з питань транспорту, чотири з яких проходять територією нашої держави, а два з них — безпосередньо через Одеську область: сьомий Дунайський (Австрія – Угорщина – Болгарія – Румунія – Молдова – Україна) та дев’ятий (Гельсінкі – Санкт-Петербург – Київ (Москва) – Одеса (Кишинів) – Бухарест – Александрополіс). По-друге, в рамках проекту Євросоюзу TRAСECA впевнено розвивається Євро-Азіатський транспортний коридор (Іллічівськ – Поті – Тбілісі – Баку), який після початку проектної роботи нафтопроводу Одеса – Броди та нафтотерміналу «Південний» має реальний шанс перетворитися на нафтотранспортний. Успішність реалізації цих проектів значною мірою залежить від політичної стабільності у цьому регіоні, та, відповідно, від врегулювання придністровського конфлікту.

Питанню етнополітичних конфліктів, до яких автор відносить і придністровський конфлікт, а також деяким теоретичним аспектам етнополітичної конфліктології присвячено чимало досліджень вітчизняних та зарубіжних науковців: Е. Блека, К. Боулдінга, М. Брауна, Г. Готліба, А. Дацюка, Л. Дробижевої, А. Здравомислова, А. Кіссе, Л. Косера, В. Котигоренка, М. Лебедєвої, О. Маруховскької, М. Пірен, Б. Позена, М. Тофт, М. Хечтера та інші.

Широке коло проблем етнополітичних конфліктів Чорноморського регіону висвітлено в працях таких дослідників як Р. Асмус, А. Большаков, С. Кавтарадзе, Ч. Кінг, М. Майер, Л. Ніковська, Є. Степанова та ін. Безпосередньо проблема придністровського конфлікту, причини виникнення, еволюція та методологія даного конфлікту розглядаються в працях М. Бабілунга, Н. Беліцер, М. Валя, М. Вершиніна, Т. Вокса, А. Дируна, М. Емерсона, В. Кулика, О. Нантойя, Г. Перепелиці, І. Петрової, П. Смірнова та ін.

Різні аспекти безпекової політики України щодо зовнішніх загроз, зокрема, від неврегульованих конфліктів регіону, були проаналізовані такими вітчизняним науковцями, як О. Бодрук, О. Власюк, О. Гончаренко, В. Горбулін, О. Литвиненко, Б. Парахонський, С. Пирожков, Т. Стародуб, О. Сушко та ін.

Водночас, аналіз наукових джерел вказує на відсутність комплексного вивчення питання захисту Україною своїх національних інтересів в процесі врегулювання придністровського конфлікту, а також окремих праць, присвячених впливу придністровського конфлікту на реалізацію інтересів України у Чорноморському регіоні, що й обумовило актуальність теми дослідження.

Актуальність теми визначила ключове наукове завдання дисертаційного дослідження, яке полягає у визначенні впливу неврегульованості придністровської проблеми на реалізацію інтересів України у Чорноморському регіоні та розробці практичних рекомендацій щодо мінімізації наслідків цього впливу.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана в рамках науково-дослідних тем відділу зовнішньої політики Національного інституту стратегічних досліджень: Щорічні оцінки суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку України – 2005 (№ державної реєстрації 0105U001182); Стратегічні пріоритети оновленого зовнішньополітичного курсу Української Держави – 2006 (№ державної реєстрації 0106U002636); Стратегія зовнішньої політики Української Держави – 2007 (№ державної реєстрації 0107U002503); Щорічні оцінки суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку України – 2008 (№ державної реєстрації 0108U000949); Проект щорічного послання Президента України до Верховної Ради України (№ державної реєстрації 0108U000948); Зовнішня політика України (№ державної реєстрації 0109U000495); Проект щорічного послання Президента України до Верховної Ради України (№ державної реєстрації 0109U001517). А також протягом 2006 – 2007 рр. в рамках науково-дослідної теми відділу геополітики та геостратегії НДІ Українознавства Міністерства освіти та науки України «Україна як геополітична реальність» (№ державної реєстрації 0107U002240).

Об’єкт дослідження – придністровський конфлікт.

Предмет дослідження – процес врегулювання придністровського конфлікту у контексті його впливу на реалізацію інтересів України.

            Метою дисертації є визначення впливу придністровської проблеми на реалізацію національних інтересів України у Чорноморському регіоні. Реалізація цієї мети передбачає вирішення наступних завдань:

• уточнити основні теоретичні підходи до вивчення етнополітичних конфліктів;
• з’ясувати основні підходи позиціонування придністровського конфлікту у цивілізаційному вимірі;
• визначити причини та етапи розвитку придністровського конфлікту;
• з’ясувати роль гарантів врегулювання та спостерігачів у переговорному процесі навколо Придністров’я;
• провести аналіз механізмів врегулювання придністровського конфлікту в контексті національних інтересів України у Чорноморському регіоні;
• визначити та проаналізувати вплив конфлікту на національні інтереси Української Держави у Чорноморському регіоні.

Методи дослідження. У роботі використовувався комплекс загальнонаукових методів, обумовлений метою та завданням дисертаційного дослідження, його об’єктом та предметом. Методи аналізу, синтезу та порівняння дозволили глибше дослідити етнополітичний конфлікт як теоретичну категорію. Системний метод дозволив дослідити механізми врегулювання придністровського конфлікту, визначити оптимальні шляхи до вирішення даного конфлікту.

Логічний метод та метод узагальнення дозволили глибше проаналізувати дані, отримані в результаті теоретичних та емпіричних досліджень, визначити вплив придністровського конфлікту на інтереси України у Чорноморському регіоні.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у здійсненні цілісного та системного аналізу впливу неврегульованого придністровського конфлікту на національні інтереси України, а також визначені ролі придністровської проблеми в структурі інтересів України у Чорноморському регіоні.

Наукові положення, що найбільшою мірою розкривають новизну дослідження, полягають у тому, що у дисертаційній роботі

вперше:

• доведено, що позиціонування придністровською інтелектуальною елітою даного конфлікту як конфлікту між цивілізаційними цінностями східнослов’янського православ’я та західного експансіонізму свідчить про інтеграцію придністровського суспільства на новій основі, певній ідентичності населення, що необхідно враховувати при виробленні механізмів врегулювання;
• визначено, що процес формування нової ідентичності населення Придністров’я та чинник політизації етнічності на кордоні з Україною може загрожувати реалізації інтересів Української Держави у Чорноморському регіоні;

дістали подальшого розвитку:

• вивчення основних закономірностей «заморожених» конфліктів пострадянського простору, здійснення їх типологізації та визначення спільних рис;
• історико-політологічний аналіз етапів придністровського конфлікту: історичні витоки конфлікту, сучасний стан переговорного процесу навколо його врегулювання у форматі «5+2»;
• комплексні дослідження місця та ролі всіх зовнішніх акторів, задіяних у врегулюванні даного конфлікту (США, ЄС, Румунія, РФ та Україна);
• визначення основних зовнішньополітичних інтересів України у Чорноморському регіоні, на які впливає придністровський конфлікт.

удосконалено:

• системний аналіз досліджень щодо придністровського конфлікту за країнами-учасниками, які безпосередньо беруть участь у переговорному процесі навколо його врегулювання, а саме досліджень науковців США, ЄС, РФ, Молдови, ПМР та України; визначення змісту поняття невизнаних державних утворень і доведено, що їх існування безпосередньо пов’язано із етнополітичними конфліктами;
• визначення шляхів врегулювання придністровського конфлікту, аналіз механізмів вирішення, які були запропоновані протягом періоду врегулювання даної кризи;

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що основні положення дисертації можуть бути використанні у діяльності МЗС України та РНБО України. Матеріали дослідження можуть бути також використанні у системі політологічної освіти, зокрема при підготовці спеціальних навчальних курсів із політології, конфліктології, теорії міжнародних відносин, історії міжнародних відносин, геополітики, основ національної безпеки України.

Основні положення дисертації були впроваджені Національним інститутом стратегічних досліджень при Президентові України (довідка про впровадження № 293/126 від 23 березня 2010 р.).

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою працею, яка містить отримані автором результати, що забезпечують розв’язання важливої теоретичної та теоретико-прикладної проблеми в межах здійснюваних нових досліджень у сфері політичних наук. Здобувачем особисто проведено аналіз придністровського конфлікту та визначено його вплив на реалізацію національних інтересів України у Чорноморському регіоні.

Апробація результатів дисертації. Основні ідеї дисертаційного дослідження були оприлюднені під час участі у наукових та науково-практичних конференціях та «круглих столах»:

1. Міжнародний експертний круглий стіл «Покращення міжрегіонального співробітництва України з сусідніми країнами в контексті глобалізації» – 27 травня 2005 р, м. Київ;
2. Круглий стіл «Проблеми та пріоритети зовнішньої політики України на сучасному етапі» – 15 грудня 2005 р., м. Київ;
3. Круглий стіл «Придністров’я: внутрішні проблеми чи фактор ризику євро інтеграції для України та Молдови» – 9 лютого 2006 р., м. Київ;
4. Презентація Аналітичної доповіді Молдово-Українсько-Румунської експертної групи «Тристоронній план розв’язання придністровської проблеми. Регіональне партнерство заради спільних взаємозобов’язуючих підходів» – 6 березня 2006 р., м. Київ;
5. Міжнародна конференція «Перспективи розвитку Організації чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС) як чинник регіональної стабільності» – 12 травня 2006 р., м. Київ;
6. Міжнародний конгрес «Українська освіта у світовому часопросторі» – 19-21 жовтня 2006 р., м. Київ;
7. Міжнародна конференція «Перспективи співробітництва між ЄС та регіональними організаціями чорноморського регіону» – 27 квітня  2007 р., м. Київ;
8. Круглий стіл «Зовнішня політика України: головні підсумки І кварталу 2008 року» — 4 квітня 2008 р., м. Київ;
9. Міжнародна конференція «Підсумки Бухарестського саміту та чорноморський вимір європейської безпеки» − 22 квітня 2008 р., м. Київ.
10. Міжнародної конференції «Чорноморські держави і Європейський Союз: від взаємодії до співпраці» – 17-18 липня 2008 р., м. Одеса;
11. Міжнародна конференція «Додаткові можливості «Східного партнерства» для європейської інтеграції України і східних партнерів» — 27-28 квітня 2009 р., м. Київ;
12. Міжнародний круглий стіл «Відносини Україна − Молдова: перспективи співпраці та виклики сьогодення» — 6 травня 2009 р.,

м. Київ;

1. Круглий стіл «Проблеми глобальної безпеки в регіональних інтерпретаціях та вимірах» – 18 червня 2009 р., м. Київ.

Публікації. Основні положення дисертації було розкрито у двадцять одній статті загальним обсягом 10,17 ум. друк. арк., десять з яких у фахових виданнях з політології (6,6 ум. друк. арк.), п’ять у колективних монографіях Національного інституту стратегічних досліджень.

Структура дисертації обумовлена метою, об’єктом та предметом наукового дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, що включають підрозділи, висновків та списку використаної літератури (208 найменувань на 24 сторінках). Обсяг дисертації складає 182 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження; визначено ступінь її наукової розробки, об’єкт, предмет, мету і завдання дослідження; показано зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; розкрито методологічну основу дисертації; сформульовано наукову новизну роботи, визначено практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі – «Теоретико-методологічні засади дослідження етнополітичних конфліктів» розглядаються засоби аналізу феномену етнополітичних конфліктів, насамперед політологічні; особливості феномену  конфлікту на пострадянському просторі, зокрема придністровського, проблема невизнаних державних утворень в контексті конфліктів, які дали поштовх їх виникненню.

У підрозділі 1.1. – «Методологія дослідження етнополітичних конфліктів» проведено аналіз теоретичних концепцій В. Авкентьєва, А. Большакова, С. Блека, М. Брауна, Г. Готліба, Л. Дробижевої, Д. Лейка, Дж. Ротшильда, М. Тофт, М. Хечтера (важливим для нас також є висновки вітчизняних фахівців з питань етнополітичних конфліктів А. Дацюка, В. Котигоренка, О. Маруховської, М. Пірен, Г. Перепелиці та ін.) та визначено, що етнополітичний конфлікт – це конфлікт між представниками різних етнічних груп, що виникає у результаті боротьби за владу та життєво важливі ресурси (зокрема, території) на ґрунті етнічних відмінностей. Відмінність саме етнополітичного конфлікту від інших видів соціальних конфліктів полягає саме у одночасній кризі двох суспільних сфер – політичної та етнічної. При цьому політична складова такого конфлікту, що включає боротьбу за владу, ресурси, зокрема територію, посідає в ньому ключове місце.

Сутність всіх етнополітичних конфліктів (Дж. Ротшильд) полягає в тому, що відбувається так звана «політизація етнічності». Цей процес політизації етнічності прискорює або гальмує політичний розвиток держави, внаслідок чого на політичній арені світу зникають старі та з’являються нові суб’єкти міжнародних відносин. Політизація етнічності супроводжується конфліктами на етнічному, культурному, соціальному та економічному підґрунті, при цьому політична складова такого конфлікту посідає ключове місце. Тобто, у будь-якому разі міжетнічні протиріччя переходять на політичний рівень, де відбувається зародження етнополітичного конфлікту.

Процес політизації етнічності / ідентичності (М. Маршалл) призводить до дезінтеграції від комплексного суспільства до складових компонентів. Тому політизація етнічності, прагнення етнічних меншин до самовизначення, влади та ресурсів, зокрема, власної території, неминуче призводить до конфронтації, яка поступово переходить у стадії насильства, дезінтеграції соціальної системи та далі у ненасильство та тривалий переговорний процес.

На основі проведеного теоретичного аналізу та міждисциплінарного синтезу досягнень конфліктології, етнополітології та політології у напрямку визначення етнополітичного конфлікту, ми пропонуємо використовувати підхід, який в політологічній думці називається методологічним індивідуалізмом і є методологічною основою реалістичної школи етноконфліктології. Використання реалістичної концепції дозволяє висвітлити та проаналізувати діяльність суб’єктів конфлікту, зокрема влади, конфліктуючої сторони, механізми задіяння національних аргументів як інструменту мобілізації мас.

У підрозділі 1.2. – «Придністровська проблема як об’єкт теоретичного дискурсу» розглядаються методи та підходи до вивчення ґенези конфліктів Чорноморського регіону, а саме придністровського конфлікту.

Проаналізувавши наукові дискусії, методи та підходи до вивчення придністровського конфлікту вітчизняних та зарубіжних вчених (М. Бабілунг, А. Дирун, М. Емерсон, А. Здравомислов, Ч. Кінг, Б. Коппитерс, Г. Перепелиця, Н. Попеску та інші), а також витоки даного конфлікту та його вплив на систему регіональної безпеки можна стверджувати, що даний конфлікт є конфліктом етнополітичним.

Було визначено, що основним рисами придністровського конфлікту є його внутрішня асиметричність за типологією суб’єктів конфлікту та структурних відносин. Придністровський конфлікт є конфліктом відносин, тобто таким, який виник внаслідок прагнення до отримання та збереження матеріальних та нематеріальних ресурсів, конфліктом інституційним, позиційним та структурним, що проявляється в культурній сфері – етнополітичне протиріччя на цивілізаційних засадах.

І врешті-решт, це конфлікт «заморожений», який автор пояснює як законсервований етнополітичний конфлікт на пострадянському просторі, який неможливо вирішити через небажання конфліктуючих сторін врегулювати протиріччя, що характеризується дестабілізацією у всьому регіоні та залежністю від зовнішнього впливу, є грою з нульовою сумою.

Сформульоване визначення «замороженого» конфлікту та риси, які властиві придністровському конфлікту, характерні і для інших «заморожених» конфліктів пострадянського простору (з різницею у переваженні того чи іншого конфліктогенного чинника — мовного, релігійного, економічного та геополітичного).

Проведений аналіз наукових джерел щодо даного конфлікту, а саме дослідження науковців США, ЄС, Росії, Молдови, Придністров’я та України, свідчить про різноманітність поглядів на дану проблематику та виокремлення різних пріоритетів при його вирішенні.

Характерною рисою досліджень американських вчених та експертів є їх глобальний геополітичний характер. Більшість цих досліджень визначає роль США, а також інших країн НАТО у реалізації Чорноморської стратегії та місце цього актора в Чорноморському регіоні. Європейські дослідження з придністровського врегулювання здебільшого мають нейтральний характер та спрямовані на пошук якнайшвидшого мирного врегулювання цієї проблеми.

Російські дослідження з цієї тематики присвячені багатосторонньому вивченню причин, еволюції та можливих варіантів вирішення конфлікту. Головною та важливою для нашого дослідження рисою більшості цих робіт є «цивілізаційний» підхід до придністровської проблеми, завдяки якому придністровський конфлікт є протистоянням між російською цивілізацією та західним експансіонізмом, де знаряддям виступає «румуно-молдовський націоналізм».

Більше того, дана теорія знаходить своє продовження у роботах придністровських науковців. Їх аналіз щодо конфліктної ситуації навколо регіону характеризується всебічною тенденцією до обґрунтування придністровської державності, з позиції цивілізаційного підходу до історії Придністров’я. Дослідники зазначають геополітичну значимість Придністров’я, роль яку відігравав цей регіон протягом багатьох тисячоліть, роль прикордонну, місце зустрічі різних пластів людських цивілізацій та культур. Стверджується, що починаючи з початку 90-х років ХХ століття Придністров’я утверджується як південно-західний форпост східнослов’янської православної цивілізації, її геополітичних інтересів, духовних цінностей та культурного впливу. Саме тому, в цьому регіоні відчувається дія різних факторів світової політики.

Таким чином, можна констатувати, що цивілізаційні підходи до вивчення конфлікту в Придністров’ї, насамперед у самому регіоні, свідчить про інтеграцію суспільства Придністров’я на певній новій основі. Можна говорити про формування нової політичної свідомості та ідентичності у населення цього регіону, що необхідно враховувати при виробленні механізмів врегулювання.

В українській науковій думці тематика придністровського конфлікту є достатньо дослідженою. Існує декілька фахових робіт, які безпосередньо дослідили причини, еволюцію та феномен придністровського конфлікту. Достатньо широко аналізується місце придністровської проблеми в системі забезпечення регіональної стабільності та безпеки, її роль та вплив на безпосередню безпеку України. Втім, треба зазначити, що коло проблем, пов’язаних із придністровським конфліктом дуже широке, тому і існує необхідність дослідження та аналізу даних проблем та пошуку шляхів виходу з них. Саме тому дане дисертаційне дослідження присвячене визначенню впливу придністровської проблеми на реалізацію національних інтересів України у Чорноморському регіоні.

У другому розділі – «Придністровський конфлікт: причини виникнення, механізми врегулювання» – розглянуті  та виявлені причини, етапи придністровського конфлікту, його динаміка. Крім того, проаналізована роль гарантів врегулювання даного конфлікту та спостерігачів у переговорному процесі. Визначені та дослідженні механізми врегулювання придністровського конфлікту, які були застосовані або могли бути застосовані відносно конфлікту в Придністров’ї протягом всього періоду його існування.

У підрозділі 2.1. – «Причини, етапи та динаміка придністровського конфлікту» визначені та подані причини конфлікту між Молдовою та Придністровським регіоном, які в свою чергу зумовлені певними конфліктогенними чинниками. До основних чинників його появи можна віднести наступні. По-перше, це історичний чинник, який був породжений примусовим входженням Придністров’я до складу Республіки Молдова при створенні Молдовської РСР. По-друге, це мовний чинник, що виник внаслідок етнополітизації молдовського суспільства в момент етнічного ренесансу 1985 – 1991 років. По-третє, чинником стали глибинні структурні зміни в складі населення, пов’язані із швидким розвитком Придністровського регіону у післявоєнні роки — індустріалізація, урбанізація та мілітаризація Придністров’я, що відігравало важливу роль у розвитку військово-промислового потенціалу СРСР, і заселялося переважно вихідцями з РРФСР та Української РСР. Четвертим і, напевно, вирішальним є геополітичний чинник, зумовлений протилежним цивілізаційним тяжінням двох конфліктуючих сторін. Адже сторони конфлікту розраховували на підтримку зовнішніх партнерів: Кишинів очікував на підтримку з боку Румунії, а Тирасполь з боку союзного Центру, тобто Москви. Таким чином, діаметрально протилежне бачення свого майбутнього сторонами призвело до ескалації конфлікту та збройної експансії в наслідок політики керівництва Радянського Союзу в останній період його існування.

Подано дослідження перших спроб врегулювання конфлікту в період із закінчення збройного протистояння до 1997 року, коли відповідно до Меморандуму «Про нормалізацію взаємин між Республікою Молдова та Придністров’ям» у переговорний процес були офіційно введені країни-гаранти досягнутих умов щодо врегулювання – Росія та Україна.

У підрозділі 2.2. – «Роль гарантів та спостерігачів у переговорному процесі» обґрунтовано, що переговорний процес навколо врегулювання придністровського конфлікту безпосередньо пов’язаний із діяльністю зовнішніх гравців, зокрема гарантів досягнутих умов врегулювання – Україною та Росією, а також спостерігачів переговорного процесу – ЄС та США, що зумовлено форматом переговорного процесу, який існує сьогодні – «5+2» (Молдова, Придністров’я — сторони конфлікту, Україна, РФ — країни-гаранти, ОБСЄ — посередник, ЄС та США — спостерігачі).

Можна виділити чотири основних етапи, на кожному з яких придністровське питання мало особливий вплив на національну безпеку нашої країни. Перший – охоплює період з 1990 по 1996 рік, починаючи із створення ПМР – і до заяви України про готовність виступити разом з Російською Федерацією гарантом дотримання статусу Придністров’я, визначеного відповідними документами. Другий етап – з 1996 до кінця 2001 року, протягом якого Україна виступає посередником у врегулюванні придністровського конфлікту та гарантом безпеки сторін. Третій – з кінця 2001 року, відзначений заявами України про прагнення приєднатися до Європейського Союзу та НАТО та виходом питання врегулювання даного конфлікту на новий вимір національних інтересів України. Четвертий — з 2005 року, з моменту, коли Україна виступила із власним Планом врегулювання Придністровського конфлікту, який і досі залишається основою переговорів та процесу врегулювання.

Другою країною-гарантом у переговорному процесі є Російська Федерація, яка залишається найвпливовішим актором у розв’язанні всіх «заморожених» конфліктів на пострадянському просторі, зокрема конфлікту навколо Придністров’я. Це підсилюється російською військовою присутністю на території ПМР, економічним, енергетичними та політичними важелями впливу на Молдову, а також загальною тенденцією до домінування на пострадянському просторі. Росія є ключовим елементом переговорного процесу, виступаючи, здебільшого, в якості актора із власними інтересами.

Важливу роль у переговорному процесі навколо врегулювання відіграють спостерігачі – ЄС та США, які приєднались до цього процесу у 2005 році. Зацікавленість ЄС у врегулюванні придністровського конфлікту зрозуміла: Молдова, на території якої розташована невизнана ПМР, є безпосереднім сусідом ЄС і даний конфлікт становить загрозу безпеці самому Євросоюзу. ЄС зацікавлений у стабільному та передбачуваному просторі навколо своїх кордонів, тому існування ПМР, який є зоною неконтрольованого трафіку контрабанди на кордоні з ЄС, викликає особливе занепокоєння євро спільноти.

Роль іншого спостерігача – США у процесі врегулювання придністровського конфлікту є також важливою, хоча і менш активною. По суті США не висунули жодної ініціативи з врегулювання, а головною метою участі у переговорах є зменшення ролі РФ в цьому пострадянському регіоні. США, так само як і всі інші члени переговорного формату виступають за реінтеграцію Республіки Молдови на основі її цілісності, суверенітету та непорушності кордонів.

У підрозділі 2.3. – «Механізми врегулювання придністровського конфлікту» досліджені механізми врегулювання придністровського конфлікту, серед яких автор виявила наступні, які виступали у різний період його існування в якості складової механізму вирішення даного конфлікту:

• інтеграція невизнаної країни до міжнародного співтовариства, зокрема на регіональному рівні;
• пошук прецеденту розв’язання конфлікту;
• примушування до миру;
• інтернаціоналізація процесу розв’язання конфлікту.

На нашу думку, інтернаціоналізація (європеїзація) придністровського конфлікту, як механізм врегулювання – тобто більш активне та глибоке залучення міжнародного співтовариства до переговорного процесу – призведе до позитивних кроків в контексті врегулювання. Адже недостатньо активна міжнародна позиція, в тому числі й міжнародних організацій, насамперед ООН, зменшує значимість неврегульованості даних «заморожених» конфліктів. Це, у свою чергу, призводить до посилення ролі локальних гравців, які в принципі не здатні до переговорів та прийняття будь-яких дієздатних рішень.

Для України, яка виступає посередником в переговорах навколо Придністров’я з кінця 1992 року та є «країною-гарантом» досягнутих умов з 1997 року, існування цього конфлікту на її кордоні є безпосереднім викликом її  національній безпеці. На сьогоднішній день остаточна урегульованість цієї проблеми для України важлива тим, що вона може розглядатися однією зі сприятливих умов для швидкого просування шляхом європейської інтеграції, перетворюючи Україну на важливого актора світової політики та регіонального лідера, реалізації на практиці своєї ролі «країни-гаранта» врегулювання придністровського конфлікту.

Можна констатувати перехід придністровського питання у якість одного з головних у діалозі Україна – ЄС. Від України чекають максимально активної політики щодо придністровського конфлікту, бо його врегулювання може також позитивно вплинути на подальшу євроінтеграцію Української Держави.

В основу врегулювання придністровського конфлікту має бути покладена двостороння співпраця України та Молдови у вигляді стратегічного пріоритету – інтеграції до Європейського Союзу. Проблема Придністров’я може бути ефективно вирішена в рамках спеціальної програми поступової інтеграції до ЄС, подібно до тієї, що застосовується нині стосовно країн Західних Балкан. Найбільш ефективним засобом засвідчити спільну політичну волю в контексті процесу європейської інтеграції міг би стати спільний (Україна – ЄС) проект врегулювання придністровської проблеми, який би виходив з необхідності як закріплення суверенітету Молдови над усією її територією, так і забезпечення всього комплексу прав та свобод національних меншин, що проживають на території Придністров’я.

У третьому розділі – «Місце придністровського конфлікту в системі інтересів України у Чорноморському регіоні» на основі аналізу геополітичного положення держави визначено, що для України відповідно до її географічного та геополітичного положення пріоритетним напрямком регіонального співробітництва є Чорноморський регіон. Відповідно, для реалізації регіональної політики, орієнтованої на національні інтереси України,  необхідним є вирішення всіх проблемних питань, що загрожують національним інтересам та національній безпеці України, зокрема вирішення придністровського конфлікту.

У підрозділі 3.1. – «Чорноморський регіон та національні інтереси України» проведений геополітичний аналіз процесів у Чорноморському регіоні та зроблені відповідні висновки для національних інтересів України. Так, зростання зацікавленості світових гравців до Чорноморського регіону обумовлене трьома факторами.

Перший фактор — це прагнення нових членів НАТО та ЄС до забезпечення власної безпеки шляхом приєднання сусідніх країн до них, зокрема України та Молдови, та, відповідно, їх небажання бути рубіжними країнами.

Другий – більш глобальний – приєднання Чорноморського регіону до європейських та євроатлантичних структур розглядається країнами Заходу як гарантування стабільності в рамках більш широкої стратегії, а саме: закріплення південних кордонів євроатлантичної спільноти в умовах все більш непередбачуваного та нестабільного Близького Сходу.

Третій – енергетичний фактор, який завдяки транзитному потенціалу регіону і, зокрема, України, в найближчому майбутньому гратиме велику роль у диверсифікації енергопостачань в Європу. Проте, весь зазначений потенціал регіону викликає конкурентну боротьбу між США, ЄС та РФ, де кожен з цих гравців вбачає свої інтереси, які не завжди збігаються з інтересами країн регіону, зокрема України.

Крім цього, можна говорити про нову геополітичну ситуацію в Європі, початок якісних змін у східноєвропейському регіоні шляхом трансформації посткомуністичних політико-економічних систем. Ці зміни підштовхують до якісно нового розвитку регіону Східної Європи, появи сприятливих умов для підвищення ролі України у забезпеченні регіональної стабільності та співробітництва, розвитку відносин з країнами близького оточення, а також для діяльності у регіональних та субрегіональних об’єднаннях.

Основною характерною рисою геополітичних трансформацій є регіоналізація, як складова частина широкого глобалізаційного процесу. В Чорноморському регіоні, де Україна є ключовим елементом безпеки внаслідок свого геополітичного розташування, регіоналізація проявляється, перш за все, в інтеграційних регіональних об’єднаннях. Реалізація багатьох перспективних проектів в цих організаціях, зокрема в ОДЕР-ГУАМ та ОЧЕС, а також майбутня співпраця країн регіону з ЄС в рамках «Східного партнерства» тощо залежить від стабільності та безпеки всього регіону.

В умовах цих регіональних трансформацій для України важливим є пошук свого місця на геополітичній мапі при максимальному задоволенні її національних інтересів та забезпеченні національної безпеки. Невирішеність придністровського конфлікту є прямою загрозою реалізації Україною своїх національних інтересів в енергетичній, транспортно-комунікаційній, економічній та безпековій сферах.

У підрозділі 3.2. – «Вирішення проблеми Придністров’я як складова реалізації інтересів України» обґрунтовано, що невирішеність придністровського конфлікту є прямою загрозою реалізації Україною своїх національних інтересів в енергетичній, транспортно-комунікаціній, економічній та безпековій сферах.

Аналіз національних інтересів України у Чорноморському регіоні доводить, що існування конфлікту несе крім загрози реалізації зазначених інтересів, ще й прямі економічні втрати нашої держави. Неврегульованість питання кордону між двома країнами загрожує незаконною діяльністю, особливо контрабандою, яка також впливає на безпеку як України, так і Молдови в умовах спільного європейського курсу двох держав. Крім того, наявність придністровського конфлікту уповільнює процес інтеграції регіону та створює додаткові перепони на шляху втілення спільних регіональних проектів.

Саме тому вирішення придністровського конфлікту є важливою складовою напряму державної зовнішньої політики з питань національної безпеки України у Чорноморському регіоні. Спільна, інтегративна безпекова політика держав регіону, заснована на європейських цінностях, де Україна відіграватиме провідну роль, здатна впливати на перебіг подій в регіоні, зниження існуючих та потенційних загроз безпеці, насамперед, на процес врегулювання конфліктів.

ВИСНОВКИ

У дисертації теоретично узагальнено та запропоновано розв’язання наукового завдання, що полягає у визначенні впливу неврегульованості придністровської проблеми на реалізацію інтересів України у Чорноморському регіоні. Основні наукові й практичні результати полягають у наступному.

Проведений теоретичний аналіз етнополітичних концепцій дає підстави для визначення етнополітичного конфлікту як конфлікту між представниками різних етнічних груп, що виникає у результаті боротьби за владу та життєво важливі ресурси (зокрема, території) на ґрунті етнічних відмінностей. Втім, відмінність саме етнополітичного конфлікту від інших видів соціальних конфліктів полягає у одночасній кризі двох суспільних сфер — політичної та етнічної. При цьому етнічна складова такого конфлікту, що включає боротьбу за владу, ресурси, зокрема території, посідає в ньому ключове місце.

Основними підходами до вивчення етнополітичних конфліктів є історичний, соціальний та політологічний. Дане дисертаційне дослідження є політологічним, тому автор використовує саме політологічний підхід, який розглядає конфлікт в площині політизації етнічності, що призводить до винесення системних конфліктних процесів на рівень етнічного протистояння. Даний підхід дозволив нам простежити за динамікою розвитку придністровського конфлікту, розкрити механізми трансформації етнічного конфлікту від однієї стадії до іншої, із насильницької до ненасильницької.

Аналіз наукових досліджень придністровського конфлікту за країнами, що беруть активну участь у переговорному процесі, а саме США, ЄС, РФ, Молдови, ПМР та України, дозволив виокремити різні погляди науковців щодо конфлікту, визначити певні відмінності та спільні погляди. Так, нами було визначено, що придністровська та російська наукові думки мають спільні риси і здебільшого орієнтовані на обґрунтування придністровської державності, їх дослідження будуються на засадах цивілізаційного чинника. Власне позиціонування придністровською інтелектуальною елітою даного конфлікту як конфлікту між цивілізаційними цінностями східнослов’янського православ’я та західного експансіонізму свідчить про інтеграцію придністровського суспільства на новій основі, утворення політичної свідомості нової нації, що необхідно враховувати при виробленні механізмів врегулювання;

Теоретичне дослідження придністровського конфлікту надало нам можливість визначити цей конфлікт як внутрішньо асиметричний за типологією суб’єктів конфлікту та структурних відносин; конфлікт відносин, тобто такий, який виник внаслідок прагнення до отримання та збереження матеріальних та нематеріальних ресурсів; конфлікт інституційний, тобто вмотивований бажанням змінити існуючі інституційні норми та процедури на чиюсь користь, адже придністровський конфлікт знаходиться в регіоні, який є сценою геополітичної боротьби між впливовими міжнародними гравцями. Це конфлікт позиційний та структурний, що проявляється в культурній сфері – етнополітичне протиріччя на цивілізаційних засадах. Це конфлікт «заморожений», який автор пояснює як конфлікт, зокрема на пострадянському просторі, який неможливо вирішити внаслідок небажання конфліктуючих сторін врегулювати протиріччя, що характеризується дестабілізацією у всьому регіоні та залежністю від зовнішнього впливу, а також є грою з нульовою сумою Таке визначення «замороженого» конфлікту та риси, які властиві придністровському конфлікту, характерні для інших «заморожених» конфліктів пострадянського простору (з різницею у переваженні того чи іншого конфліктогенного чинника — мовного, релігійного, економічного та геополітичного).

Історико-політологічний аналіз дозволив нам визначити причини конфлікту між Молдовою та Придністровським регіоном. Була визначена різноманітність причин конфлікту, які в свою чергу зумовлені певними конфліктогенними чинниками, зокрема історичним, мовним, соціальним, що проявився у глибинній структурній зміні в складі населення (індустріалізація, урбанізація та мілітаризація Придністров’я) та геополітичним чинником, що зумовлений протилежним цивілізаційним тяжінням двох конфліктуючих сторін.

Було визначено ступінь впливу придністровського конфлікту на національну безпеку України протягом періоду свого існування: від перших спроб врегулювання протягом 1990-х років до 2005 року, коли Україна висунула власний План врегулювання конфлікту.

Аналіз динаміки розвитку переговорного процесу протягом 20 років дозволив визначити вплив на врегулювання придністровського конфлікту  інших учасників переговорного процесу, насамперед РФ, США та ЄС. Доведена виключність російського фактору у переговорному процесі та його необмежений вплив на ситуацію в середині ПМР.

Аналіз механізмів врегулювання придністровського конфлікту, які застосовувалися у різний період його існування в якості складової процесу вирішення даного конфлікту, дозволив нам визначити наступні: інтеграція невизнаної країни до міжнародного співтовариства, зокрема на регіональному рівні; пошук прецеденту врегулювання; примушування до миру; європеїзація, під якою ми розуміємо інтернаціоналізацію процесу врегулювання.

Власне саме інтернаціоналізація – тобто більш активне та глибоке залучення міжнародного співтовариства до переговорного процесу – на нашу думку, призведе до позитивних кроків в контексті врегулювання. Адже недостатньо активна міжнародна позиція, в тому числі й міжнародних організацій, насамперед ООН, зменшує значимість неврегульованості даних «заморожених» конфліктів. Це, у свою чергу, призводить до посилення ролі локальних гравців, які в принципі не здатні до переговорів та прийняття будь-яких дієздатних рішень.

Важливість врегулювання придністровського конфлікту для України обґрунтовується євроінтеграційними прагненнями України та амбіційним планами на регіональне лідерство. У свою чергу, аналіз Чорноморського регіону свідчить про глибинні геополітичні трансформації, які обтяжені конкурентною боротьбою за вплив у регіоні найбільших світових гравців – США, ЄС та РФ. Відповідно до цієї боротьби у Чорноморському регіоні, існує три вірогідних сценаріїв розвитку придністровського конфлікту: євроатлантичний, російський та європейський, в кожному з яких Україна у будь-якому випадку гратиме другорядну роль. На нашу думку, розвиток конфлікту має відбуватися за європейським сценарієм, тим не менш при задоволенні національних інтересів України.

В умовах цих регіональних трансформацій для України важливим є пошук свого місця на геополітичній мапі при максимальному задоволенні своїх національних інтересів та забезпеченні національної безпеки. Тому аналіз регіональної ситуації та певних тенденцій у зовнішній політиці України дозволив нам визначити основні національні інтереси України у Чорноморському регіоні: забезпечення енергетичної безпеки шляхом диверсифікації енрегопостачань; забезпечення функціонування транспортних коридорів; налагодження зовнішньоекономічних зв’язків з країнами регіону; ліквідація загроз власної безпеки, насамперед, пов’язаних із врегулюванням придністровського конфлікту та облаштуванням кордонів: нелегальна міграція, наркоторгівля, кіднепінг та ін.

Аналіз придністровського конфлікту та національних інтересів України дозволив нам визначити вплив неврегульованості конфлікту на реалізацію зазначених інтересів України у Чорноморському регіоні.

По-перше, придністровський конфлікт впливає на енергетичну безпеку України та пов’язані з цим національні інтереси у Чорноморському регіоні шляхом загрози безперебійного функціонування енергопотоків, чим створює такі умови, за яких енергопостачальники змушені шукати нові шляхи транспортування нафти та газу і так в доволі конкурентному Україні середовище.

По-друге, функціонування транспортно-комунікаційних коридорів, які йдуть територією України, також знаходиться від загрозою внаслідок існування конфлікту, оскільки змушує партнерів України шукати нові шляхи транспортування товарів та послуг.

По-третє, конфлікт несе прямі економічні втрати Україні як на двосторонньому рівні, насамперед, у торгівельних відносинах з Молдовою, так і на багатосторонньому – під загрозою функціонування ЗВТ ГУАМ.

По-четверте, існування конфлікту на кордоні загрожує безпеці самої України шляхом утворення сприятливих умов для існування контрабанди, діяльності злочинних угруповань тощо. Також нами було визначено взаємозалежність національних інтересів один від одного та відповідно від врегулювання придністровського конфлікту.

СПИСОК ПРАЦЬ, ОПУБЛІКОВАНИХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Статті у наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України:

1. Рязанова М.Л. Придністровський конфлікт – зміни формату врегулювання / М.Л. Рязанова // Стратегічна панорама. – 2005. — №2. – С.83-89.
2. Плаксенко М.Л. Інтернаціоналізація придністровського конфлікту / М.Л. Плаксенко // Політика і час. – 2006. – №10 – С.30-33.
3. Плаксенко М.Л. Роль США та Євросоюзу у врегулюванні придністровського конфлікту / М.Л. Плаксенко // Стратегічна панорама. – 2007. – №1. – С.95-101.
4. Плаксенко М.Л. Роль та інтереси Росії в урегулюванні Придністровського конфлікту / М.Л. Плаксенко // Стратегічні пріоритети. – 2008. – №3. – С. 233 -239.
5. Плаксенко М.Л. Динаміка українсько-румунських відносин після приєднання Румунії до ЄС / М.Л. Плаксенко // Стратегічні пріоритети. – 2009. –  №1. – С. 254 -261.
6. Плаксенко М.Л. Роль та місце України в системі забезпечення регіональної стабільності / М.Л. Плаксенко // Стратегічні пріоритети. – 2009. – №2. – С. 231-238.
7. Плаксенко М.Л. Актуальні питання україно-білоруських відносин в контексті ініціативи ЄС “Східне партнерство” / М.Л. Плаксенко // Стратегічні пріоритети. – 2010. –  №1(14). – С. 153-158.
8. Плаксенко М.Л. Організації Чорноморсько-Каспійського регіону: місце і роль України / М.Л. Плаксенко // Стратегічні пріоритети. – 2010. –          №3 (16). – С. 40-46.
9. Плаксенко М.Л. Аналіз деяких безпекових ініціатив щодо врегулювання “заморожених конфліктів” на просторі ОДЕР ГУАМ / М.Л. Плаксенко // Проблеми глобальної безпеки в регіональних інтерпретаціях та вимірах : : Матер. Наук.- теорет. конф. / Відп. ред. В.К. Гура / К.: Ін-т світової економіки і міжнародних відносин НАН України, 2009. – С. 119-123.
10. Плаксенко М.Л. Новий етап україно-румунських відносин / М.Л. Плаксенко //  Трибуна. – 2010. – №7-8. – С. 15-17.