Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Причини актуальності завдання розробки основних понять етносоціальної проблематики

Вступ

Кожна людина ідентифікує свою належність до певної спільноти. Етнічна самоідентифікація є однією з її базових ідентифікаційних практик. Почуття етнічної спільності у давніх суспільствах було першим у розмежуванні на «своїх» і «чужих». Етнічне самовизначення людини є значно суттєвішим за усвідомлення територіальної відокремленості. В етнічності відображаються особливості соціальних практик, культурної спадщини тощо. Феномен етнічного, національного вивчають етнографія, соціальна антропологія, історія, філософія, політологія та ін. У просторі соціологічної науки проблемами етнічного та національного займається етносоціологія.

Етносоціологія є спеціальною соціологічною теорією, тобто теорією середнього рівня. Як зазначав Р.К. Мертон, теорії середнього рівня є перехідною ланкою між загально соціологічною теорією, яка має найвищий рівень абстрактності, та суто емпіричними дослідженнями, які майже не містять в собі теоретичних узагальнень [1, с. 61]. Відповідно, повинна була б існувати певна відповідність між теоріями нації та загально соціологічними парадигмами й підходами. Проте існуючі класифікації теорій нації ґрунтуються на двох критеріях: 1) часові виникнення націй; 2) причин їхнього виникнення, а тому не підходять до структури соціологічного знання. Наприклад, класифікація етносоціологічних парадигм, запропонована Е. Смітом, ніяк не співвідноситься із соціологічними парадигмами. Англійській дослідник послуговується першим критерієм — час виникнення націй. — коли виокремлює такі парадигми: примордіалістську, переніалістську, модерністську та етносимволістську [2, с. 46]. Інші дослідники наводять підходи до вивчення феномену нації, які також не співвідносяться з соціологічними парадигмами.

1. Причини актуальності завдання розробки основних понять етносоціальної проблематики

Етносоціальна проблематика належить до числа злободенних, складних і актуальних. Мало хто із відомих істориків минулого зміг оминути увагою проблеми етнічного, що не е дивним, оскільки на історичній авансцені завжди були присутні, взаємодіяли два протилежних феномени: особистість і спільнота.

Проголошення незалежності України поклало початок національному відродженню, а відтак і межі зміни тенденції етнонаціональної диференціації, етнічної і національної деідентифікації народів на етнонаціональну інтеграцію, відновлення і зближення етнічних і національних ідентитетів (чинників) і формування на їх основі етнонаціональної ідентичності (тотожності), яка розглядається автором як перехідний ступінь на шляху викристалізації специфічно національних рис. загалом, процесу націотворення.

У цьому контексті поняття «етнонаціональна ідентичність» являє собою сукупність взаємопов’язаних і взаємообумовлених етнічних і національних ідентифікаційних чинників які. з одного боку, є підставою для віднесення окремої особи чи групи людей до певної етнонаціональності, а, з іншого, їх відокремлення від іноетнічних або ж інонаціональних спільностей. При цьому зауважимо, що процес етнонаціональної ідентифікації характерний як для народів з державними так і бездержавними традиціями, з тією лише різницею, що останнім значно складніше сформувати власне національні компоненти ідентичності, ніж зберегти сталими, багато в чому незмінними, етнічні ідентитети. Позаяк перехід від бездержавного до державного стану, а від нього до утвердження засад громадськості — такі основні етапи еволюції етнонаціональної ідентичності для народів, які в силу різних обставин були позбавлені, або ж не мали своєї державності. В руслі саме цієї традиції і перебуває процес націотворення в Україні.

Феномен етнонаціональної ідентичності притаманний будь-якому націотворчому процесу, хоча темпи і строки його розгортання, як загалом і консолідації нації неоднакові і залежать від зрілості етно- і національних ідентифікаційних чинників, в яких він протікає. За таких умов етнонаціональна ідентифікація являє собою процес визрівання національних якостей етносу і системи національних ідентитетів.

Специфічно відбувається етнонаціональна ідентифікація, як і загалом націотворчин процес в Україні. На темпах і строках етнонаціональної ідентичності українців негативно позначаються багатовікова їх залежність від сусідніх держав, денаціоналізація етнічних українців, регіональні економічні, соціально-політичні, мовні і інші відмінності. Переборення цих і деяких інших негативних явищ процесу етнонаціональної ідентифікації українців потребує спеціальних досліджень, яких поки що сьогодні немає. Щоправда, вони є. але в них досліджується не етнонаціональна, а етнічна і національна ідентичності, які розглядаються як результат процесу ідентифікації відповідно етнічних і національних чинників [4, c. 27-28].

На наш погляд, наявні дослідження вітчизняних етнополітологів створили добрий «імідж» для неупередженого сприйняття понять «етнічна» і «національна» ідентичність, терміну ж «етнонаціональна ідентичність» належить себе ще ствердити, довести своє «право на життя». Автор виходить із того, що на перехідному етапі націостановлення в якому нині і перебуває українське суспільство, де лише третина населення однозначно ідентифікує себе з українською політичною нацією, а дві третини ще не самовизначилися, вживання пірамідального поняття «етнонаціональна ідентичність» є цілком виправданим.

Наскільки ця проблема сьогодні є важливою для України свідчать, зокрема, ті тривалі і гострі дискусії, що відбуваються в Верховній Раді при прийнятті законів, котрі хоч би побіжно торкаються усталених, і не завжди, науково-достовірних постулатів щодо визначення етнічної чи національної приналежності, тобто права громадянина на самоідентифікацію. Ця проблема найбільш яскраво проявилася в період прийняття Конституції України, зокрема, при прийнятті її преамбули, коли визначався носій державного суверенітету — «український народ» чи «народ України», «українська нація» чи «український народ». В Конституції, як відомо, закріплено компромісний варіант згідно якого право на самовизначення здійснюється «українською нацією, всім Українським народом».

Отже, проблема етнонаціональної ідентичності є актуальною не лише в теоретичному, а й у політичному сенсі, який зумовлений, насамперед, неадекватним рівнем єдності українців в перехідний період націостановлення, проблемами їх національної консолідації. Дослідження етнонаціональної ідентичності продиктоване також необхідністю розв’язання наявних суперечностей внутрінаціональної єдності, зміцнення стабільності і міжетнічної злагоди в Україні. На думку автора такі дослідження дали б можливість уникнути багатьох непорозумінь в контексті розробки етнонаціональної політики української держави. її практичної реалізації. За таких умов етнонаціональна ідентичность виступає важливою науково-практичною проблемою етнополітологічної науки.

В основу таких досліджень має бути покладений певний стан народу, і, насамперед, етнічних українців, що складають більшість населення держави. Має бути відновлена на новому,сучасному рівні порушена в минулому історична справедливість, яка передбачала б як відродження природного стану етнічних українців, так і етнічних, у тому числі і російської, меншин в Україні. Остання, навіть після розпаду Радянського Союзу, хоч і не зазнала в Україні ніякої дискримінації, все ж перехід її у статус меншини у ряді випадків для етнічних росіян виявився болісним. Це підтверджують, зокрема, дані «Соціс — Гелапа», згідно яких у 1996 році частка прихильників реінтеграції серед росіян досягла 60,5%. Реінтеграційні настрої особливо виразно виявилися в Криму, де курс на об’єднання республік СНД в єдину державу підтримували 69,6% респондентів [3, c. 62-63].

Етносоціальні процеси є загальносвітовими, тому природно що вони не оминули й нашої держави. Основними напрямками досліджень сучасних українських і західних соціологів, що спеціалізуються на етнічних проблемах нашої держави у контексті етносоціальних процесів є:

  • дослідження процесу національного відродження українців;
  • вивчення проблеми міжетнічних взаємин;
  • аналіз державної політики щодо захисту прав національних меншин України.

Наведені дані, з одного боку свідчать про те, що в окремих регіонах України «радянська ідентичність» поки що залишається популярною для її громадян, а, з іншого, ці дані орієнтують дослідників етнонаціональних і етнодержавознавчих проблем і політиків у своїй теоретично-практичній діяльності враховувати рівні національної ідентичності українського соціуму. За таких умов значимість науково-обгрунтованої етнонаціональної державної політики, в якій би враховувались інтереси всіх мешканців України, зростає. Оскільки, тільки така політика може забезпечити суверенність, незалежність, демократизм, соціальність держави, її національну безпеку, а нація може стати системною спільнотою, що є найбільш надійним фундаментом її існування.

Проте, питання національного відродження і на сьогодні залишається доволі актуальним, підтвердженням чому є полеміка щодо введення російської мови в Україні як другої державної. Процес національного відродження в Україні узагалі доволі суперечливий, оскільки як відомо стадії націогенезу ідуть в такій послідовності — визначення самоідентифікації — розвиток культури — утворення держави. У нашій країні остання фаза навпаки виявилася першою, у той час як фаза самоідентифікації та культурна фаза завершені не до кінця. Тому слід і далі сприяти розвитку процесу національного відродження українців на рівні держави. Для цього потрібно вести відповідну пропагандистську, культурно-просвітницьку та освітньо-виховну роботу, тобто збільшувати кількість українських шкіл, центрів української культури, сприяти видавництву праць що стосуються історії рідного краю, культури, традицій і звичаїв українського народу тощо [1, c. 26-27].

Отже, необхідність з’ясування сутності етнонаціональної ідентичності, її складових ознак є актуальним завданням етнополітологічної науки. При цьому зауважимо, що актуальність теми обумовлюється як » лабораторними», суто творчими проблемами вивчення етнонаціональної ідентичності, так і «живим» потоком етнонаціонального буття, національної самоорганізації українства, його духовним самоутвердженням, яке може відбутися лише у фарватері руху людства як системи національних елементів. Зясування проблеми етнонаціональної ідентичності відкриває нові можливості, з одного боку, — глибше усвідомити природний процес саморозвитку українства, більш чітко визначити його місце і роль в системі розвинених націй світу, а, з іншого, — почати практично відроджувати етнічну і національну свідомость — найважливішу умову етнонаціональної ідентифікації будь-якої людини і її національної консолідації.

Етнонаціональна ідентичність структурно складний феномен, в якому тісно переплетені і взаємодіють як етнічні, національні так і державотворчі чинники, дослідження яких занаходиться в сфері етнополітології і етнодержавознавства.

Серйозну проблему для національного відродження українців складає той факт, що населення держави територіально розмежоване на спільноти заходу і сходу. Таке розмежування спричинено відмінностями соціокультурного, економічного і політичного розвитку цих територій, що роз’єднує націю. Про це свідчать і події «Помаранчевої революції», де сторонами, котрі протистояли одна одній, можна вважати названі спільності. Відмінності між цими територіальними спільнотами найперше проявляються у їх політичних уподобаннях, що ускладнює насамперед, процес державного будівництва, викликає часті політичні кризи, які заважають успішному економічному, культурному і соціальному розвитку українського суспільства.

Іншою проблемою етносоціального розвитку нашої держави є міжетнічні взаємини. Україна є поліетнічною державою, на території якої проживають представники понад 100 національностей, тому проблема міжнаціональних відносин для України є вкрай актуальною.

Захист прав і свобод національностей гарантує і Конституція України, прийнята в 1996 році. Зокрема, її 11 стаття гарантує державне сприяння розвиткові культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Згідно з ст. 24 у громадян не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками етнічного походження. Ст. 53 гарантує громадянам, що належать до національних меншин, право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у навчальних закладах або через національні культурні товариства [5, c. 41-42].

2. Роль етнічних меншин у процесі націєтворення

Нація — особлива історична сукупність людей, що характеризується спільністю походження, мови, території, економічного становища, психічного стану та культури, що виявляються в єдиній етнічній свідомості та самосвідомості.

Важливою ознакою нації є внутрішній державний устрій та чіткі державні кордони, у межах яких завершується їх формування.

Останнім часом стала поширеною точка зору, згідно з якою відмінність між народністю та нацією є досить умовною, а окремі етнічні групи були закріплені за цими поняттями довільно. За іншими підходами нація, на відміну від народності, містить, передусім, не етнічний, а політичний сенс. Та й у світовій практиці вживається термін «нація» саме у значенні політичної чи громадянської спільноти.

Дослідження етнонаціональної структури українського суспільства передбачає насамперед визначення змісту її базових категорій. Йдеться передусім про категорії «національна меншина11, «етнічна меншина», «етнічна група», «етнічна спільнота», «етнонаціональна група». Як правило цими поняттями оперують у своїх працях науковці, визначаючи різні категорії населення, яке зараховують до національних меншин. Необхідно відзначити, що ці меншини не однорідні, існує багато тлумачень та підходів щодо їх визначення. Кожна окрема держава, враховуючи власні історичні та політичні реалії, дає свої дефініції суб’єктам етнонаціональної політики, виробляє власний підхід до реал нації їх прав. Відсутня єдність щодо наповнення змісту етнополітичних термінів і серед вітчизняних учених. Загалом учені намагаються узагальнити типологічні параметри поняття «національна меншина».

Найбільш поширена та найвдаліша дефініція поняття «національна меншина» на сьогодні належить члену Підкомісії з прав людини ООН Ф. Капоторті. Він вважає, що національною меншиною є: «Група населення, яка відрізняється від основної групи населення своїм етнічним походженням, чи то своєю національністю, чи то своєю мовою, чи то своєю релігією; за своєю кількістю поступається основній групі населення; не займає домінантної позиції в країні; демонструє бажання зберігати свою самобутність і свою культуру, традиції, релігію чи мову; не складається з недавніх емігрантів або біженців; має глибоке коріння в країні проживання (як правило, громадяни цієї країни)» [1, с. 96].

Розглядаючи суспільно-політичні аспекти формування націй, передусім європейських, маємо насамперед звернутися до питання про роль держави у націотворенні. Звичайно, тут не йдеться про ототожнення процесу націотворення з процесом державотворення, проте слід визнати, що формування націй за «класичним сценарієм» (Англія, Франція та ін.), тобто історія «старих, тяглих націй», було тісно пов’язане з формуванням держав, які, за висловом Е. Сміта, стали матрицями цих націй, а в ширшому розумінні — й зразком для «нових» націй.

Необхідно зазначити, що, незважаючи на своєрідність кожної етнонаціональної моделі, виділяють типові етапи їх формування: політизація етнічності (етнічний етап), утворення нації (національний етап) та побудова власної держави (державницький етап).

Кожний народ у процесі ставлення нації та держави повинен пройти в більшій чи меншій мірі через поневолення і процес своєї національної боротьби, і  скоріше чи пізніше мусить мати не тільки своїх ідеологів нації, але й теоретиків, що більше чи менше науково обґрунтовують засади та загальну програму його визвольних змагань, а пізніше і функціонувння всередині держави. В процесі формування та ставлення нації велику роль відіграє національна ідея, яка є передумовою формування національної ідентичності нації. Для пошуку та реалізації національної ідеї величезну роль відіграє національне лідерство. Національний лідер можливий лише за умови існування нації як такої, його присутність необхідна для втілення ідеї нації, бо такий лідер є втіленням самої нації і вона дає саме йому можливість довести її до самореалізації у практичному плані.

Як правило, держави-нації еволюціонують у напрямі ігнорування етнічних особливостей: вони зацікавлені у культурно-мовній однорідності соціуму, яка полегшує завдання управління. У цьому ж напрямі діють змішані шлюби, міграції тощо. І все ж етнічна самоідентифікація проявляється надзвичайно рельєфно навіть у тих країнах, де в документах фіксується громадянство, а не етнічне походження.

Продовжуючи питання держава-нація, можна зазначити, що у зв’язку з національними визвольними змаганнями неминуче мусив виринути і виринає в багатьох державах і досі конфлікт між державою і нацією, особливо ж там, де кілька народів було скупчено під чужим політичним пануванням, і де державний централізм вороже ставиться навіть до культурних змагань недержавних народів.

Так як існує небагато однонаціональних держав, і постає питання не тільки розвитку національних цінностей автохтонного населення, але й у допомозі іншим етносам та культурам.

Формування національної ідеї та національної ідентичності, сприяння розвитку національних цінностей не тільки титульної нації, але і всіх інших народностей, нац. меншин, сила державної еліти сприяє нації не опинитись на узбіччі соціуму, не бути зведеною до найнижчого щаблю суспільної ієрархії. Тобто не стати не нацією-маргіналом. Бо якщо ти поважаеш інших, інші поважають тебе.

Внаслідок спорідненості культур та історичних традицій тих народів, які мешкають на території України, процес самоідентифікації національних меншин відбувається без загострень. Але не брати до уваги цього питання не слід, особливо при розгляді внутрішні та зовнішніх міграційних процесів. Міжнаціональні проблеми, якщо і є в Україні, то вони існують в кулуарах. І тому держава повинна все робити для створення якомога гармонічніших зв’язків між різними націями [3, c. 74-75].

Нормальний розвиток національної культури цієї чи іншої нації всередині будь-якої політичної держави потребує якомога органічної узгодженості соціального і духовного життя. І не та культура, не та нація велична, котра сама стародавня, чи сама народна, чи та яка найбільш національно-однорідна, а та котра вистояла у боротьбі з невіглаством, тупістю, лінню і з офіціозом на кінець.

Проаналізувавши різні підходи до визначення поняття «національна меншина», на нашу думку, в Україні під цією категорією потрібно розуміти спільноту громадян України, історично осілих на території країни, чисельність яких становить менше половини населення України, які етнічно самоідентифікуються від більшості населення, відрізняються від більшості громадян своїм етнічним походженням, зберігають та розвивають свою самобутність, культуру, мову, релігію.

Отже, поняття «національна меншина» відтворює сутність різнохарактерних сегментів поліетнічного суспільства та поступається ширшому терміну «етнічна меншина». «Національна меншина» виступає різновидом «етнічної меншини» та відрізняється від останньої своїми претензіями (прихованими чи явними) на особливий статус у системі адміністративно-державних стосунків щодо титульного етносу, що іноді пов’язане з вимогою автономії чи незалежності. Головною визначальною рисою сутності етнічної меншини є здатність до самовідтворення: збереження і розвитку етнокультурної ідентичності, що не передбачає територіальних чи політичних претензій до країни проживання. Вихідним моментом і найважливішою передумовою формування системи захисту прав меншин є заходи, «спрямовані на збереження і розвиток національної, етнічної, релігійної чи мовної, коротко кажучи, тієї чи іншої культурної ідентичності, а не заснування державного чи принаймні автономно-територіального утворення. Терміном «етнічна меншина» визначається статус груп населення в розшаруванні поліетнічного суспільства та їх місце в системі міжетнічної взаємодії у двох головних напрямках: меншина — домінуюча більшість, меншина — меншини».

Загалом етнічну групу можна, на погляд автора, визначити, як певну спільність людей етнічно самоідентифікованих, споріднених етнічними характеристиками та генетичним міфом розвитку. Етнічна група охоплює як меншинні групи, так і домінуючу етнічну групу населення, котре чисельно й культурно домінує в державі, навіть якщо вона досягла статусу нація. Національні меншини — це ті етнічні групи, які формуються на основі етнічних ознак та певних політичних орієнтацій, домагаються свого захисту на підставі своєї чисельної меншості і культурної не домінантності [4, c. 92-93].

Висновок

Найрельєфніше сучасний світ поділений за етнічною і національною ознаками. Причому національна ознака у цьому контексті поступово висувається на передній план, а тому не випадково, що саме національна людина, для характеристики якої традиційно вживають поняття «нація», визначає основний зміст сучасної епохи, її націоцентричність. При чому автор не абсолютизує, як це може видатися, на перший погляд, ідею нації і епоху, яку вона репрезентує. Оскільки автор свідомий того, що не ідея нації визначає зміст націоцентричної епохи, а людина, яка обєктивно є національною, тобто належить до якогось певного національного соціуму, в якій самоорганізовується людство в ході власної еволюції. Утвердження такої епохи, як свідчить сучасний суспільний розвиток, проходить не безпроблемно, а нерідко суперечності між етнічним і національним вступають у конфлікт, відвернути який можна лише на шляху «зняття» причин, що викликали його появу.

Аналіз становлення людини в націотворчому аспекті показує, що: а) історично людина розвивається за законами органічної еволюції, відповідно до дивергентивного закону суспільного розвитку; б) біологічна еволюція пралюдини і людини обєктивно створила основу для формування соціальних форм організації людського буття; в) на певному етапі еволюції людини з~ являються притаманні лише природі людини соціальні форми організації співжиття — племінні, родові, етнічні і національні; г) розвиток соціальних відносин, основу яких становлять політичні відносини, помітно впливає на зміну біологічної еволюції людини; д) з часу виникнення соціальних форм організації людського життя людина перестала бути суто біологічною істотою. З цього періоду взаємодія біологічного і соціального в людині поглиблюється. Наочним цьому підтвердженням є процес формування етносу — одного з основних типів соціоцивілізаційної еволюції людини.

Список використаних джерел

  1. Арбєніна В. Етносоціологія: навч. посібник / Харківський національний ун-т ім. В.Н.Каразіна. — Вид. 2-ге, доповн. і перероб. — Х. : ХНУ ім.В.Н.Каразіна, 2007. — 315с.
  2. Євтух В. Б., Трощинський В. П., Галушко К. Ю., Данилюк І. В., Малиновська О. А.. Етносоціологія: терміни та поняття: Навч. посіб. / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка; Центр сучасного суспільства. — К. : Видавництво УАННП «Фенікс», 2003. — 280с.
  3. Матвієнко О. Соціальний час українського етносу: аксіологічний аспект: дис… канд. філос. наук: 09.00.03 / Південноукраїнський держ. педагогічний ун-т ім. К.Д.Ушинського. — О., 2007. — 182 с.
  4. Обушний М.І. Етнос і нація: проблеми ідентичності — К.: Український Центр духовної культури, 1998. — 204 с.
  5. Попов Б. Життя етносу: соціокультурні нариси: Навч. посібник / Міжнародний фонд «Відродження». — К. : Либідь, 1997. — 240с.
  6. Сніжко В. В., Кононенко М. Україна: природа та психологія етносу: науково-метод. розробка на допомогу лектору-викладачу народного ун-ту українознавтсва / Товариство «Знання» України ; Центр «Українознавство» ; Координаційний комітет допомоги Україні (США). — К. : Товариство «Знання» України, 2006. — 112с.