Причетність до злочину: поняття і види

Вступ

Актуальність теми. Об’єкт причетності в науці кримінального права досліджувався безпосередньо під час вивчення інституту причетності до злочину, а також в рамках вивчення окремих видів причетності, інколи питання об’єкта причетності ставало дотичним під час дослідження проблем співучасті у злочині, відмежуванні причетності від інших злочинів.

Не вдаючись до дискусії щодо питання, що є об’єктом злочинного посягання, при з’ясуванні об’єкта причетності ми відштовхнемося від найбільш усталеної позиції, що об’єктом злочину є суспільні відносини, а точніше правовідносини. Автор поділяє думку про те, що не всі суспільні відносини є об’єктом кримінально-правової охорони, а лише правовідносини, оскільки «загальним об’єктом злочинів слід вважати ті відносини, які склалися в суспільстві між окремими його членами та їх об’єднаннями і які в інтересах всього суспільства піддані нормативному регулюванню».

При спробі визначити причетність до злочину, таким називають відносини у сфері правосуддя (домінуючий погляд в радянській теорії кримінального права), погляд про те, що об’єкт причетності є тотожним з об’єктом основного злочину, поєднана позиція про те, що причетність є двооб’єктним посяганням (посягає на об’єкт основного злочину та правосуддя), окремі автори визначають об’єкт причетності як громадський порядок, суспільну або громадську безпеку.

Тому мета нашого дослідження є визначити причетність до злочину, її форми та види.

Поставлена мета зумовила необхідність вирішення таких завдань:

— розглянути актуальність даної теми та її рівень дослідження в юридичній літературі;

— розкрити теоретико-методологічні аспекти аналізу теми дослідження;

— розглянути основні види причетності до злочину;

— навести кваліфікаційно-правову характеристику причетності до злочину;

— систематизувати матеріал та зробити висновки.

При дослідженні даної теми для проведення глибокого та всеохоплюючого аналізу були використані методи:

— ретроспективного аналізу;

— абстракції;

— індукції та дедукції;

— аналізу та синтезу;

— порівняння тощо.

Інформаційною базою даною роботи є чинне законодавство України, навчальні посібники, монографії, наукові праці, періодична література, а також судова практика.

Розділ 1. Теоретичні засади причетності до злочину

1.1. Поняття й види причетності до злочину

Причетність до злочину — це така злочинна діяльність, яка пов’язана із вчиненням злочину іншою особою, але не є співучастю у ньому.

Очевидно, що історично вийшовши з інституту співучасті у злочині, причетність залишила за собою певні схожі риси з цим інститутом кримінального права. Напевне саме з цих позицій дискусійним стало питання об’єкта причетності, думка науковців розділилась.

Більшість вчених-криміналістів радянського періоду зазначали, що причетність до злочину має самостійний від основного злочину об’єкт і що об’єктом причетності до злочину є суспільні відносини в сфері правосуддя. Очевидно, така думка домінувала заради обґрунтування самостійності інституту причетності та відмежування причетності від співучасті у злочині. Більшість авторів зазначають, що правосуддя в розумінні об’єкта причетності охоплює не лише правозастосовну діяльність суду з розгляду і вирішення кримінальних справ, а й діяльність інших правоохоронних органів, спрямовану на розкриття злочинів та притягнення винних до кримінальної відповідальності [2, с. 38].

Сучасна кримінально-правова доктрина підтверджує думку про те, що причетність до злочину посягає на відносини правосуддя. М.Й. Коржанський родовим об’єктом потурання злочинній діяльності та неповідомлення про злочин вважає посягання діяльністю органів правосуддя і вказує на доцільність віднесення статей про відповідальність за ці злочини до розділу «Злочини проти правосуддя» [7, с. 68]. О.М. Лемешко, ґрунтовно досліджуючи потурання злочину як один з видів причетності, вважає, що родовим об’єктом причетних злочинів є суспільні відносини у сфері правосуддя, оскільки причетні злочини посягають на суспільні відносини, що забезпечують своєчасне попередження і припинення злочинів [8, с. 41]. Нормальна діяльність органів досудового слідства і суду за всебічним, повним та об’єктивним дослідженням обставин справи зазначений як об’єкт приховування злочину в навчальних підручниках та коментарях кримінального закону [9, с. 867].

У чинному законодавстві не розкривається поняття «причетності до злочину». Однак у низці норм передбачається кримінальна відповідальність за окремі різновиди причетності.

Під причетністю в теорії кримінального права прийнято розуміти умисну діяльність, пов’язану із закінченим злочином або діями, які утворюють незакінчений злочин. Причетність посягає на відносини у сфері попередження і розкриття злочинів. Небезпечність осіб, причетних до злочину, полягає в тому, що, потураючи його здійсненню або допомагаючи злочинцеві в прихованні злочину, ці особи створюють умови для його здійснення, нейтралізують діяльність правоохоронних органів у викритті злочинця і розкритті злочину.

При причетності особа не сприяє виконавцю або іншим співучасникам злочину в досягненні злочинного результату. Її злочинна діяльність не находиться із злочином, до якого ця особа причетна, ні в причиновому, ні у винному зв’язку. Отже, наявність причетності виключає співучасть і навпаки, наявність співучасті виключає причетність. Термін «причетність» у законодавстві не застосовується, він запропонований теорією кримінального права.

Видами причетності є: 1) заздалегідь не обіцяне переховування злочину; 2) заздалегідь не обіцяне придбання або отримання, зберігання чи збут майна, завідомо здобутого злочинним шляхом; 3) заздалегідь не обіцяне потурання злочину.

Дослідник П.К. Євдокимов висловлював думку, що «трактування приховування лише як посягання на нормальну діяльність органів правосуддя не може бути визнана правильною, протидія правосуддю не є головним, основним в діяльності приховувача. В окремих випадках лише приховуючи злочин, приховувач і в цих випадках приєднується до злочину, виконує невід’ємну частину конкретної злочинної діяльності. Відповідно, самостійного об’єкта приховування немає, безпосереднім об’єктом посягання дій приховувача буде, відповідно, об’єкт того злочину, приховуванню якого і сприяє приховувач [12, с. 118 ].

Натомість В.Г. Смірнов зазначав, що природа суспільно-небезпечних дій осіб, причетних до злочину, має подвійний характер. З одного боку, це сприяння злочинцю, який вчинив злочин, з іншого боку, це протидія органам правосуддя. Визначальним об’єктом посягання осіб, причетних до злочину, необхідно визнати той об’єкт, на який було спрямовано приховуваний злочин, злочин про який не повідомлено владі чи злочин, якому потурала посадова особа» [13, с. 27].

На думку В.Н. Зирянова, об’єкт потурання має складний структурований характер і визначається передусім трьома моментами, зокрема: а) шкодою інтересам правосуддя; б) об’єктом злочину, якому потурали; в) шкодою інтересам тієї сфери суспільно-корисної діяльності, в якій була задіяна особа, яка вчинила потурання, якщо суб’єкт спеціальний» [14, с. 150-152]. Варто також зазначити, що об’єкт потурання злочину в кримінальному законодавстві більшості країн Європи збігається з об’єктом основного злочину [14, с. 68].

М.І. Мельник вважає, що «суспільна небезпека причетності до злочину обумовлюється тим, що вона створює умови для вчинення злочинів, нейтралізує діяльність суду, органів досудового слідства та дізнання зі своєчасного виявлення, припинення та розкриття злочинів» [15, с. 167]. Тут М.І. Мельник не вказує безпосередньо на об’єкт причетності, проте з визначення суспільної небезпеки причетності можна виокремити, що «створення умов для вчинення злочинів» означає, що причетність посягає на той же об’єкт, що і основний злочин, крім того, також і на інтереси правосуддя, про це свідчить друга частина визначення. Справді, вказуючи на те, що причетність до злочину посягає на той самий об’єкт, що й основний злочин, автори звертають увагу на низку особливостей причетності, які характерні лише для причетності.

Різниця між співучастю і причетністю полягає у тому, що при співучасті у наявності сукупні дії співучасників, які умисно вчиняються для досягнення єдиного суспільно небезпечного результату, тоді як причетність до злочину не детермінує діяльність виконавця й інших співучасників і не перебуває в причиновому зв’язку з кінцевим суспільно небезпечним наслідком.

1) Заздалегідь не обіцяне переховування злочину — це активна діяльність, яка полягає в необіцяному заздалегідь переховуванні злочинця, знарядь, засобів вчинення злочину, слідів злочину чи предметів, здобутих злочинним шляхом. Особи, які вчинили ці діяння, підлягають кримінальній відповідальності лише у випадках, передбачених статтею 396 КК (ч. 6 ст. 27 КК).

Характеристика цих діянь розкрита вище при розгляді одного з видів пособництва. Різниця полягає в тому, що там переховування злочину є заздалегідь обіцяне, тобто дане до моменту доведення злочину до кінця.

Якщо такий вид пособництва викликає кримінальну відповідальність у всіх випадках, то при причетності до злочину кримінальна відповідальність настає тільки за переховування (заздалегідь не обіцяне) тяжкого або особливо тяжкого злочину (ч. ч. 4 і 5 ст. 12 КК). Переховування невеликої та середньої тяжкості злочинів не тягне кримінальної відповідальності.

Крім того, згідно з ч. 2 ст. 396 КК не підлягають кримінальній відповідальності за заздалегідь не обіцяне приховування злочину (будь-якого) члени сім’ї чи близькі родичі особи, яка вчинила злочин (у будь-якій якості), коло яких визначається законом (згідно з п. 11 ст. 32 КПК близькі родичі — це батьки, дружина, діти, рідні брати і сестри, дід, баба, внуки). Крім цих осіб членами сім’ї можуть бути визнані співмешканка (співмешканець), прийомні (але не усиновлені, не удочерінні) діти, інші особи, що постійно проживають із особою, яка вчинила злочин. Сутність заздалегідь не обіцяного приховування злочину аналогічна розглянутому раніше у п. п. «а», «б», «в», «ґ», «г» § 2 цього розділу переховуванню злочинів, яке є заздалегідь обіцяним і створює співучасть у виді фізичного пособництва.

Особливим, підвищено небезпечним є вид причетності до діянь, передбачених ст. 255 КК (створення злочинної організації), який зафіксовано у ст. 256 КК (сприяння учасникам злочинних організацій та укриття їх злочинної діяльності).

У ст. 256 КК кримінальна відповідальність настає за заздалегідь не обіцяне сприяння учасникам злочинних організацій (ч. 4 ст. 28 КК) та укриття їх злочинної діяльності шляхом надання приміщень, сховищ, транспортних засобів, інформації, документів, технічних пристроїв, грошей, цінних паперів, а також заздалегідь не обіцяне здійснення інших дій щодо створення умов, які сприяють їх злочинній діяльності. Кваліфікуючими ознаками (обставинами) цього діяння є вчинення його службовою особою або повторно.

Заздалегідь не обіцяне придбання або отримання, зберігання чи збут майна, завідомо одержаного злочинним шляхом (ст. 198 КК). Йдеться про дії, які не були заздалегідь обіцяні, в іншому разі вони будуть пособництвом у злочині (п. 5 ст. 27 КК). Особа розуміє, що придбані або отримані нею предмети чи надані їй для зберігання чи для збуту предмети, здобуті злочинним шляхом (крім випадків, коли така особа допомагає легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом), тобто шляхом крадіжки, незаконного полювання тощо.

На характеристику такої діяльності як причетності вказує ч. 6 ст. 27 КК. Її сутність наведена у п. «д» § 2 цього розділу, в якому розкривається зміст фізичного пособництва.

Заздалегідь не обіцяне потурання. Загальна частина не містить формулювання такого виду причетності, як потурання. Його сутність полягає в тому, що особа, яка повинна була і могла запобігти або перешкодити вчиненню злочину, цього не робить, і завдяки цьому злочин вчиняється.

Йдеться тільки про заздалегідь не обіцяне потурання, бо якщо воно було заздалегідь обіцяне, то стає пособництвом у вигляді усунення перешкод вчиненню злочину. Заздалегідь не обіцяне потурання тягне за собою кримінальну відповідальність, зокрема, за ст. 364 КК (зловживання владою або службовим становищем), ст. 367 КК (службова недбалість), ст. 426 КК (бездіяльність військової влади) тобто за діяння, суб’єктом яких є, як правило, службова особа.

Потурання може знайти свій вияв у потуранні або неналежній дії особи, яка відповідно до свого службового становища, професійної діяльності або спеціальної вказівки в законі повинна була і могла перешкодити вчиненню злочину.

Скажімо, міліціонер, побачивши, як вчинюється злочин (хуліганство, умисне нанесення тяжких тілесних ушкоджень тощо), повинен і може перешкодити його подальшому скоєнню, але уникає цього, і злочин доводиться злочинцем до кінця.

У КК 1960 р. видом причетності було недонесення про достовірно відомий підготовлюваний або вчинений злочин (не будь-який, а здебільшого тяжкий). У КК 2001 р. відповідальність за недонесення не передбачена.

Згідно з ч. 7 ст. 27 КК не є співучастю обіцяне до закінчення вчинення злочину неповідомлення про достовірно відомий підготовлюваний або вчинюваний злочин. Такі особи підлягають кримінальній відповідальності лише у випадках, коли їхнє діяння містить ознаки іншого злочину.

Отже, навіть заздалегідь обіцяне неповідомлення про достовірно відомий підготовлюваний або вчинюваний злочин не є співучастю. А недонесення як вид причетності виключено в новому КК і не становить складу злочину.

1.2. Поняття причетності до злочину та її форми

Причетність до злочину — це дія чи бездіяльність, яка хоча і пов’язана з вчиненням злочину, але не є співучастю в ньому.

З викладеного вище випливає, що причетність може мати місце при вчиненні дій, передбачених статтями Особливої частини КК. В чинному КК прямо не вказано, які ж злочини слід відносити до причетності, а в теорії кримінального права з цього приводу є певні розбіжності.

Традиційно було прийнято вважати, що причетність до злочину існує в таких формах:

1) переховування злочину;

2) потурання злочину;

3) неповідомлення про злочин.

Такий підхід до виділення форм причетності базувався на нормах Загальної та Особливої частини КК України 1960 р. Однак в КК 2001 р., на відміну від раніше чинного законодавства немає окремої статті про відповідальність за недонесення до злочину, в Особливій частині, змінені умови кримінальної відповідальності за приховування злочину, з’явилися нові кримінально-правові норми, які інколи оцінюються як такі, що передбачають причетність до злочину. В зв’язку зі змінами в кримінальному законодавстві позиції вчених щодо виділення форм причетності уточнюються.

Так, відзначається, що недонесення законом взагалі злочином не вважається, що особа за недонесення про злочин, вчинений іншими особами, ні за яких умов не відповідає137. Погодитися з такою категоричною думкою важко. Адже, можна назвати принаймні три-чотири випадки, коли неповідомлення про злочин іншої особи настає кримінальна відповідальність:

— службова особа підлягає відповідальності за неповідомлення про злочин, вчинений підлеглими чи підконтрольними їй особами. Такі діяння кваліфікуються за статтями про злочини у сфері службової діяльності;

— завідомо неправдиве показання (ст.384 КК) може полягати у наданні показань, спрямованих на приховування відомостей про злочин іншої особи;

— відмова від давання показань (ст.385 КК) охоплює собою діяння, які вчиняються з метою неповідомлення про злочин, вчинений іншою особою.

— перешкоджання з’явленню свідка, потерпілого, експерта, примушування їх до відмови від давання показань чи висновку (ст.386 КК) звичайно мають на меті добитися того, щоб вказані учасники процесу не надали інформації про злочини, вчинені іншими особами.

Тому є підстави вважати, що виключення з КК окремої статті про недонесення (ст.187 КК України 1960 р.) не означає повної декриміналізації такого роду діянь.

Висловлюється думка, що аналіз положень нового КК дозволяє виділити ще один вид причетності до злочину — заздалегідь не обіцяне сприяння учасникам злочинних організацій (ст.256 КК)138. Відзначається, що це особливий вид причетності, оскільки такого роду причетність можлива лише щодо окремих злочинів, пов’язаних зі створенням та функціонуванням злочинних організацій, а також, що таким видом причетності охоплюються діяння, які не відпадають під інші види причетності (приховування злочину, неповідомлення про злочин, потурання злочину)139. Така позиція також не видається безспірною і потребує, принаймні, конкретизації та розвитку.

По-перше, в ст.256 КК передбачена відповідальність не лише за заздалегідь не обіцяне сприяння учасникам злочинних організацій, але й за укриття їх злочинної діяльності. Тому, слід уточнити, що ця стаття передбачає відповідальність за причетність до злочину в двох формах. По-друге, заздалегідь не обіцяне сприяння злочину, який вчиняється іншими особами, передбачене не лише в ст.256 КК, а і рядом інших кримінально-правових норм. Це, зокрема, сприяння створенню або діяльності терористичної групи чи терористичної організації (ч.4 ст.258 КК), фінансування чи постачання не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань (ч.3 ст.260 КК), з певними застереженнями — найманство (ч.1 ст.447 КК). Закон не обмежує вчинення цих злочинів випадками, коли відповідні дії заздалегідь обіцяні. Будучи послідовним, такі злочини також слід віднести до причетності у формі заздалегідь не обіцяного сприяння злочинній діяльності інших осіб.

Таким чином, можна констатувати, що чинне кримінальне законодавство передбачає причетність до злочинів, які вчиняються іншими особами у формах заздалегідь не обіцяного:

1) потурання;

2) приховування;

3) неповідомлення;

4) сприяння.

У теорії кримінального права розрізняють потурання в широкому та вузькому значеннях. Так, О. Лемешко вважає, що в широкому значенні, потуранням є бездіяльність будь-якої особи, що не припиняє правопорушення, створює умови для його вчинення, а у вузькому — це бездіяльність спеціально зобов’язаної особи, що полягає в невиконанні обов’язку щодо припинення злочину [8, с. 58].

У Загальній частині КК України прямо не встановлено відповідальність за потурання. Питання про відповідальність за потурання вирішується таким чином:

1) якщо воно було заздалегідь обіцяним, то стає пособництвом, тому що таке потурання є, фактично, усуненням перешкод до вчинення злочину чи сприянням приховуванню злочину (ч. 5 ст. 27 КК України);

2) заздалегідь же не обіцяне потурання утворює у випадках, передбачених в Особливій частині КК України, службовий злочин («Зловживання владою або службовим становищем» — ст. 364, «Службова недбалість» — ст. 367). Можлива й відповідальність за згаданою вище ст. 256, а також за ст. 426 КК України.

Отже, із закону випливає, що наявність заздалегідь даної обіцянки чи її відсутність надає змогу дати різну юридичну оцінку приховуванню, придбанню чи збуту предметів, здобутих злочинним шляхом, і потуранню. Якщо ці дії (бездіяльність) були заздалегідь обіцяні — це пособництво злочину, якщо така обіцянка була дана після закінчення злочину, відповідальність настає за самостійний злочин у випадках, передбачених у КК України.

Неповідомлення про злочин — це заздалегідь не обіцяне неповідомлення про достовірно відомий злочин, який готується, вчинюється чи вчинено.

Чинний КК України окремо не передбачає спеціальної норми про відповідальність за недонесення (як це було передбачено в КК України 1960 р.). На думку М. Мельника, відповідальність за недонесення передбачена статтями 384, 385 КК України, якщо ж заздалегідь не обіцяне неповідомлення про злочин створює умови, що сприяють злочинній діяльності учасників злочинної організації, вчинене слід кваліфікувати за ст. 256 КК України [7].

Науковець Б.Т. Разгільдієв, визнаючи об’єктом причетності суспільну безпеку, вказує, що небезпека суспільству зі сторони осіб, які уникли покарання, стає можливою значною мірою в силу діянь причетних осіб. Але оскільки перспектива вчинення нового злочину основним злочинцем для причетної особи не конкретизована, то виникає загроза посягання на весь комплекс суспільних відносин, які знаходяться під охороною кримінального закону [16, с. 27].

Розділ 2. Кваліфікація причетності до злочину

2.1. Кваліфікація причетності до злочину, її відмінність від співучасті

Поняття причетності звичайно досліджують в зв’язку з характеристикою співучасті у злочині. Це обумовлено наявністю певних суміжних ознак. Насамперед — це участь кількох суб’єктів злочину. Якщо причетність має місце тоді, коли є предикатний злочин, вчинений іншою особою і самостійна злочинна діяльність, то це означає, що при причетності слід давати оцінку діяльності кількох суб’єктів. Існує і певний суб’єктивний зв’язок між такими суб’єктам, як співучасть, так і причетність можливі лише щодо умисних злочинів.

Ознаки, що відрізняють причетність до злочину від співучасті в ньому :

— при причетності відсутній причинний зв’язок між діями виконавця цього самого злочину;

— причетність – це зв’язок з вже закінченим злочином;

— кримінальна відповідальність настає за причетність не до всіх злочинів;

Самостійними злочинами (видами причетності), які тягнуть за собою кримінальну відповідальність є:

— заздалегідь не обіцяне приховування злочину (ч. 1 ст. 396 КК, ст. 256 КК);

— заздалегідь не обіцяне придбання або збут майна, добутого злочинним шляхом (ст. 198 КК);

— заздалегідь не обіцяне потурання (н-д, ст.ст. 364, 367, 256, 426 КК).

Недонесення чинним КК злочином не визнається. Лише у випадку, якщо в діях такої особи містяться ознаки іншого самостійного складу злочину, вона підлягає за нього кримінальній відповідальності.

Поряд зі спільними ознаками співучасті і причетності, мають місце і розбіжності між цими правовими інститутами. Для наочності їх можна відобразити у формі таблиці.

Таблиця 1. Відмінність між співучастю у злочині та причетністю до злочину

Розмежувальна ознака	Характерно для співучасті	Характерно для причетності
Протиправність діяння	Вчиняються діяння, які не описані в статті Особливої частини КК	Визначено статтями Особливої частини КК
Перелік діянь, у яких полягає	Не обмежений	Обмежений
Кількість злочинів	Один — єдиний для всіх співучасників	Щонайменше два — предикатний, та який становить собою причетність
На якій стадії вчинення злочину можлива	До моменту закінчення злочину	Як щодо достовірно відомих підготовлюваних або вчинюваних злочинів, так і вже закінчених
Зв’язок зі злочинним результатом	Причиновий	Не причиновий
Роль суб’єкта в злочинній діяльності	Участь у своєму власному злочині	Відношення до злочину іншої особи

Очевидно, що відмежувавшись від інституту співучасті у злочині, трансформувавшись у вторинну злочинну діяльність, причетність до злочину тим не менше залишила за собою окремі риси співучасті. Більшість дослідників інституту причетності до злочину однією з головних ознак причетності називають її зв’язок з основним злочином, проте жоден з авторів чітко не визначив характеру цього зв’язку, в чому він полягає. Видається, що цей зв’язок полягає саме у спільності об’єкта, тобто сутність зв’язку причетності з основним злочином полягає у тому, що причетність до злочину посягає також і на ті суспільні відносини, що й основний злочин [3, c. 98].

2.2. Особливості визначення об’єкту причетності до злочину

думка про те, що об’єктом причетності до злочину є відносини у сфері правосуддя достатньо обґрунтована та відповідає потребам практики застосування норм про причетність до злочину.

Водночас, на противагу домінуючій позиції про те, що об’єктом причетності є лише правосуддя, деякі автори схиляються до думки, що причетність до злочину посягає на об’єкт основного злочину. При цьому прихильники думки щодо тотожності об’єктів причетності до злочину та основного делікту були протягом всього періоду існування дискусії щодо інституту причетності до злочину, триває ця дискусія і сьогодні.

Більше того, праці більшості авторів, які категорично заперечували можливість посягання причетності на об’єкт основного злочину, містять аргументи, які наводять на думку, що причетність посягає також на об’єкт основного злочину. Так, Г. Баймурзін зазначає, що «та чи інша діяльність утворює причетність та, відповідно, набуває суспільну небезпеку лише тією мірою, наскільки вона об’єктивно пов’язана зі злочином, вчиненим іншими особами, і безпосередньо випливає з нього, в той час, коли як при всіх інших формах злочинної діяльності такої залежності не існує» [2, с. 54]. При цьому об’єктивна пов’язаність зі злочином, вчиненим іншими особами, і є підтвердженням того, що причетність посягає на той самий об’єкт, що й основний злочин. Далі Г. Баймурзін порівнює суспільну небезпеку причетності та співучасті [2, с. 41]. Натомість якщо причетність та співучасть посягають на різні об’єкти, то чи можна було б їх узагалі порівнювати, адже не можна ставити на терези два різні об’єкти і при цьому казати, що один з них є більш небезпечний.

Спірну позицію щодо з’ясування об’єктивних ознак причетності до злочину висловила О.І. Семикіна, зазначаючи, що приховування, хоча об’єктивно і поєднане з основним злочином, проте не заподіює дійсної шкоди його безпосередньому об’єктові і спрямоване на заподіяння шкоди суспільним відносинам винятково у сфері правосуддя [12, с. 70]. Водночас об’єкт злочину належить до об’єктивних характеристик складу злочину, тому, вказуючи на об’єктивну спільність причетного та основного злочину, О.І. Семикіна тим самим підводить до думки про спільність об’єкту основного злочину та причетності. Так само і К.Н. Серьожкіна зазначає, що норми інституту причетності історично виникли як правовий засіб попередження окремих злочинів і ці норми забороняють діяння, які виконують роль умови, що сприяє або полегшує вчинення злочину іншою особою, його приховування чи продовження злочинної діяльності [17, с. 8].

Н.С. Косякова вказує на подвійну попереджувальну силу норм інституту причетності до злочину: з одного боку, усуваючи сприятливі умови для здійснення злочинної діяльності, вони спрямовані на створення безпечних умов життя членів суспільства; з іншого, забезпечуючи невідворотність відповідальності за конкретні злочини, сприяють скороченню латентних деліктів, їх розкриттю і виявленню злочинців [18, с. 6].

Дослідники Г. Віттенберг, П. Панченко вказують на наявність спільних об’єктивних ознак між основним злочином та причетністю [19, с. 8-9]. На нашу думку, цими об’єктивними ознаками і є посягання причетності на той самий об’єкт, що й основний злочин.

На користь позиції, що причетність, окрім відносин правосуддя, посягає також на об’єкт основного злочину, свідчить і аргумент А.В. Зарубіна, що «встановлення кримінальної відповідальності за причетність до злочину першу чергу, з прагненням держави отримати додаткові засоби протидії злочинності в цілому, а не окремим видам злочинів» [10, с. 83]. Далі автор допускає двооб’єктність окремих видів причетності, пояснюючи свою думку тим, що «причетність до злочину в окремих її формах, оскільки злочини, які до неї належать розташовані в різних главах КК РФ, посягає і на різні об’єкти кримінально-правової охорони» [10, с. 88].

Науковець А.В. Савченко, аналізуючи об’єкт злочину, вказує, що «при заподіянні шкоди хоча б одному елементу суспільних відносин, руйнуються, спотворюються всі інші. Механізм спричинення шкоди суспільним відносинам полягає в тому, що злочин, посягаючи хоча б на один з його елементів, руйнує їх у цілому» [20, с. 81].

Досліджуючи питання причинного зв’язку у кримінальному праві, взаємозв’язок необхідності та випадковості, Н.Н. Ярмиш вказує на існування систем, утворених великою кількістю елементів. Кожне з явищ у системі розглядається як випадковість, оскільки між елементами немає прямих безпосередніх залежностей один від одного. Роль системного, синтезуючого начала виконує спільність походження чи існування складових такої системи. Тому взаємозв’язок між елементами в таких системах носить узагальнений, глибоко опосередкований характер [21, с. 160-161]. Справді, між основним злочином та причетним немає прямої безпосередньої залежності, але тим не менше спільним між ними є наявність певної системи, яка полягає у залежності причетності до основного злочину. Тому те, що і основний злочин, і причетний належать до однієї системи, і пояснює посягання причетності на об’єкт основного злочину. Тож зв’язок між основним злочином та причетністю є нічим іншим, як поясненням того, що причетність посягає на той же самий об’єкт, що й основний злочин. А.Д. Макаров твердо переконаний, що приховування, наприклад, родича-убивці, не лише глибоко аморально, але й суспільно-небезпечно. Продовжувати приховувати його — це давати мовчазну згоду на вчинення ним нових злочинів [22, с.95]. Справді, приховуючи вбивцю, винна особа ставить у небезпеку суспільні відносини щодо права інших осіб на життя, оскільки усвідомлює, що внаслідок її дій по приховуванню можуть бути вчинені інші насильницькі злочини. Незважаючи на те, що приховування вчиняється після вчинення злочину, воно посягає на об’єкт основного злочину, оскільки потрібно керуватися тим, що особа, яка вчинила основний злочин є суспільно-небезпечною і може вчинити аналогічний злочин, а приховування злочину створює умови для того, щоб виконавець основного злочину продовжував створювати загрозу для суспільства вчинення тотожних із уже вчиненим злочинів.

Натомість В. Н. Зирянов зазначає, що спрямовуючи репресію проти осіб, причетних до злочину, держава бореться не з приховуванням, недонесенням чи потуранням, а з суспільно-небезпечним посяганням на той чи інший об’єкт, тому визначальним об’єктом посягання осіб, причетних до злочину, необхідно визнати той об’єкт, на який було направлено приховуваний злочин або злочин, про який не було повідомлено владі, чи злочин, який не припинила посадова особа [14, с. 173-174].

На користь спільності об’єкта посягання причетності з об’єктом основного злочину говорить те, що приховування злочину є кримінально-караним залежно від важкості основного злочину, тобто від того, наскільки серйозна була заподіяна шкода суспільним відносинам, що охороняються кримінальним законодавством. Також і більшість дослідників інституту причетності вказують на залежність суспільної небезпеки причетності від суспільної небезпеки основного злочину.

Ще одним підтвердженням того, що причетність, в тому числі і приховування злочину посягає на об’єкт основного злочину є та обставина, що визнаючи об’єктом причетності нормальну діяльність органів правосуддя, не бралося до уваги, що система правосуддя працює для того, щоб припинити правопорушення, притягнути винного до відповідальності, при цьому одним із завдань відповідальності є запобігання вчиненню винним злочинів у майбутньому, а якщо особу не притягнули до відповідальності внаслідок причетних дій іншої особи, це означає загрозу вчинення аналогічних злочинів у майбутньому, а отже, і порушення суспільних відносин щодо основного злочину.

Узагальнивши зазначене доходимо до висновку, що об’єкт причетності до злочину становлять правовідносини, що забезпечують правосуддя, а також правовідносини, на які посягає основний злочин. При цьому жодні з відносин не мають домінуючого значення в об’єкті.

Висновки

Як ми з’ясували, чинний КК поняття причетності до злочину (на відміну від поняття співучасті у ньому) не містить. Таким чином, воно становить собою теоретичну конструкцію. В теорії кримінального права не існує загальновизнаного визначення причетності до злочину.

Тому слід намагатися визначити поняття причетності до злочину через встановлення ознак цього правового явища. Видається, що причетність до злочину характеризується такими рисами:

1) це діяння, передбачене Особливою частиною КК. Тобто, причетність має власну об’єктивну сторону, вона становить собою конкретні діяння, описані в КК;

2) існує у формах, передбачених Особливою частиною КК. Причетність не становить собою якогось одного злочину. Це збірне поняття, яке охоплює собою ряд посягань, кожне з яких передбачене окремою кримінально-правовою нормою;

3) вона пов’язана зі злочином, вчиненим іншою особою (його ще називають предикатним). Тому не можна бути причетним до свого “власного” злочину — того, який вчинила особа або в якому вона виступає одним із співучасників.

Таким чином, наявність причетності передбачає вчинення принаймні двох злочинів — один із них “основний”, щодо якого має місце причетність, та інший — у вчиненні якого й полягає діяння причетної особи.

4) злочин, щодо якого має місце причетність, вже вчинений іншою особою, або є достовірно відомим підготовлюваним або вчинюваним. Він вчиняється без сприяння причетної особи — відсутній причиновий зв’язок між діяльність учасників предикатного злочину і поведінкою причетної особи. Або, інакше кажучи, предикатний злочин вже вчинений чи буде вчинений і тоді, коли причетності не було б.

Список використаної літератури

Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 р. (зі зм. та доп.) // К.: Атіка, — 2001. 160с.
Александров Ю. В.. Кримінальне право України: Заг. частина: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Ю. В. Александров, В. А. Клименко. — К.: МАУП,2004. — 328 с.
Жаровська Г.П. Причинний зв’язок і співучасть: проблеми кримінально-правової теорії та практики / Г.П. Жаровська // Науковий вісник Чернівецького національного університету. Збірник наукових праць. Вип. 273: Правознавство. – Чернівці: Рута, – 2005. – С. 97-101.
Мочкош Я. Форми співучасті у кримінальному праві України: проблемні питання / Я. Мочкош // Право України. — Київ. — 2006. — №3. – С113-116.
Новицький Г.В. Поняття і форми співучасті у злочині за кримінальним правом України : Науково-практичний посібник / Новицький Г.В. – К. : Вища школа, 2001. – 96 с.
Олійник Є. Особливості кваліфікації співучасті у злочинах зі спеціальним суб’єктом / Є. Олійник // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ. – Львів. – 2003. – №2(1).– С.111-114.
Коржанський М.Й. Кваліфікація злочинів : навч. посіб. — 2-ге вид. / М.Й. Коржанський. — К. : Атіка, 2002. — 640 с.
Лемешко О.М. Кримінально-правова оцінка потурання вчиненню злочину : дис. канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 / О.М. Лемешко. — Х., 2001. — 201 с.
Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. — 2-е вид, перероб. та доп. ; відп. ред. С.С. Яценко.- К. : А.С.К., 2002. — 968 с.
Зарубин А.В. Уголовно-правовое регулирование прикосновенности к преступлению : дисс… канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 / А.В. Зарубин. — Тюмень, 2004. — 190 с.
Васильев А.А. Уголовно-правовая характеристика прикосновенности к преступлению : автореф. дисс. на соискание уч. степени канд. юрид. наук : спец. 00.08 / A. А. Васильев. — Екатеринбург, 2009. — 28 с.
Семыкина О.П. Ответственность за укрывательство преступлений по уголовному праву России : дисс. канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 / О. П. Семыкина. — Ставрополь, 2003. — 212 с.
Зырянов В.Н. Попустительство по службе, совершаемое в правоохранительной сфере: дисс. д-ра. юрид. наук : спец. 12.00.08 / В.Н. Зырянов. — Ставрополь, 1999. — 606 с.
Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 р. / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. — К. : Каннон; А.С.К, 2003. — 1104 с.
Сережкина К.Н. Прикосновенность к преступлению в уголовном праве России : Оптимизация норм и практики их применения : автореф. дисс. на соискание уч. степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 / К.Н. Сережкина. — Самара, 2009. — 24 с.
Косякова Н.С. Прикосновенность к преступлению по российскому уголовному праву : Становление, состояние и перспективы развития: автореф. дисс. на соискание уч. степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 / Н.С. Косякова. — М, 2001. — 24 с.
Ярмыш Н.Н. Теоретические проблемы причинно-следственной связи в уголовном праве (философско-правовой анализ) / Н.Н. Ярмыш. — Харьков : Право, 2003. — 512 с.
Макаров А.Д. Уголовная ответственность за прикосновенность к преступлению : дисс. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 / А.Д. Макаров. — М., 2004. — 176 с.

Освіта та самоосвіта