Вступ

Диференційна психологія – галузь психологічної науки, що вивчає індивідуально-психологічні відмінності між людьми. Причому вивчаються як індивідуальні відмінності окремих індивідів, так і типологічні відмінності цілих груп (професійних, навчальних, расових, національних).

Диференційна психологія – галузь науки, що вивчає індивідуальні, типологічні та групові відмінності між людьми, а також природу, джерела і наслідки цих відмінностей. Це наука про закономірності психічного варіювання. Також слід вказати, що диференційна психологія займається пошуком та виділенням найбільш суттєвих параметрів, характеристик, за якими різняться люди.

Під індивідуально-психологічними відмінностями розуміють особливості психічних процесів, станів і властивостей, що відрізняють людей одного від одного, а саме індивідуальні пороги відчуття, увага, пам’ять, мислення. Емоційна реактивність, інтереси, здібності, характер тощо.

Предметом диференційної психології є об’єктивне кількісне дослідження індивідуальних відмінностей у поведінці. Однак при цьому також вивчають якісну своєрідність психічних явищ. З одного боку, відмінності між людьми можна показати як кількісні, вимірявши їх і співставивши їх між собою, проте за окремими параметрами психічних особливостей подібне порівняння зробити не можна (коли кількісні зміни приводять до якісних) – і тоді говорять про якісні відмінності між психічними феноменами. Наприклад, щодо проблеми здібностей. Б. М. Теплов вважає, що відмінності у здібностях носять якісний характер, а не кількісний. 

1. Предмет диференціальної психології й методи дослідження

Розмаїтість і відмінність людей, навіть по зовнішності, відомо ще з давніх часів.

Хоча людське обличчя складається лише з десяти частин, але й серед багатьох тисяч не існує двох обличь, які не можна було б відрізнити одне від іншого. Люди відрізняються не тільки будовою обличчя, або будовою тіла (конституцією). Вони відрізняються поводженням, діями, вчинками, бажаннями, сенсом життя.

Люди живуть у різних історичних, суспільних і державних умовах, а останні, як зрозуміло, накладають свій відбиток на особистість. Все це становить розмаїтість індивідуальних відмінностей людей.

Але люди не тільки відрізняються один від іншого, вони схожі один на одного. Так у кожної людини, у її психічному складі існують пізнавальні процеси: відчуття, сприйняття, пам’ять, мислення, уява. Пізнавальні процеси проявляються в поводженні, що дозволяє людині адаптуватися до навколишнього світу. Як видно, наявністю пізнавальних процесів у психічному складі ми схожі один на іншого, а проявом цих процесів у поводженні ми відрізняємося один від іншого. У цілому можна сказати так: у психіці кожного індивіда є таке, чим ми схожі один на інший, є таке, чим дечим схожі, а дечим відрізняємося, але є й таке, чим ми ніколи не можемо бути схожими.

Індивідуальні відмінності прояву психіки в поводженні людей  на якісному рівні були виявлені ще античними дослідниками, а на кількісному рівні ці відмінності були зафіксовані в перших експериментальних дослідженнях психічних процесів у лабораторії В. Вундта. Саме опис відмінностей по кількісному рівні й можна вважати початком диференціальної психології.

Передумовою виникнення Д. п. з’явилося впровадження в психологію експерименту, а також генетичних і математичних методів.

Але в границях історії психології вважається, що засновником диференціальної психології є англійський учений Френсіс Гальтон, що першим організував Королівську лабораторію для виміру індивідуальних відмінностей людей на рівні сенсорної чутливості й ряд, що створив, прийомів і приладів для вивчення індивідуальних розходжень, у тому числі для їхнього статистичного аналізу.

Таким чином, диференціальна психологія, як складова загальпсихологічного знання, беручи до уваги можливість кількісного опису індивідуальних відмінностей, виникла в межах експериментальної психології.

Диференціальна психологія — це область психологічних досліджень, у межах якої вивчаються індивідуальні відмінності в суб’єктів, у їхньому психічному складі, поводженні, діях, учинках, інтелекті й здатностях. Тому, насамперед, диференціальна психологія це наука про індивідуальні відмінності в психіці людей.

Диференціальна психологія (від лат. differentia — розходження) — галузь, що вивчає психологічні розходження як між індивідами, так і між групами людей, причини й наслідки цих розходжень.

Поряд з розходженнями між індивідами в розумовому відношенні широко досліджуються розходження у творчих і організаторських здібностях, у загальній структурі особистості, у мотиваційній сфері.

Термін “диференціальна психологія ” увів німецький психолог В. Штерн у роботі “Про психологію індивідуальних розходжень” (1900).

Першими великими представниками нового напрямку були А. Бине, А.- Ф. Лазурский, Дж. Кеттел і ін.

Треба відзначити, що вивченню індивідуальних відмінностей на рівні світової психології надається велике значення.

• Так у Варшавському університеті діє сектор психології інд. відмінностей, яким керує професор Ян Стреляу,
• в Інституті психології РАН (м. Москва) створена лабораторія диф. психофізіології (керівник проф. Русалов).
• У Лондонському інституті психіатрії видається заснований професором Г. Айзенком журнал «Особистість і індивідуальні відмінності», у редакційну раду якого входять такі відомі психологи, як А. Дженсен (США), П. Неттер (Німеччина), К. Спилберг (США), Ян Стреляу (Польща) та інші фахівці в області диференціальної психології.

Основним методом диференціальної психології стали тести — спершу індивідуальні, а потім групові,— використовувані для визначення розумових розходжень, а з винаходом тестів проективних — для виміру інтересів, установок, емоційних реакцій.

Шляхом обробки тестів методами факторного аналізу виявляються фактори, що сигналізують про загальні властивості (параметрах, вимірах) інтелекту або особистості. На цій підставі визначаються кількісні варіації в психологічних властивостях окремих індивідів. У закордонній психології найбільшу популярність придбали:

1)       теорія двох факторів Ч. Спирмена, згідно якої у кожному виді діяльності представлений як загальний для кожної з них фактор, так і специфічний, необхідний тільки для даного виду діяльності (наприклад, для рішення математичних завдань, літературної творчості й т.п.);

2)       мультифакторні теорії (Л. Терстон, Дж. Гилфорд і ін.), що заперечують загальний фактор і думають, що є широкий спектр первинних розумових здатностей (швидкість сприйняття, асоціативна пам’ять і ін.). Як би не вдосконалювалися тести і їхня статистична обробка, вони самі по собі не здатні пояснити причини психологічних розходжень. Питання про ці причини протягом всієї історії Д. п. служить предметом гострих дискусій.

У межах диференціальної психології була прийнята принципова схема психодіагностичного методу, що є основним. Суть цього методу полягає в наступному. Якщо діяти подразником на індивіда, то його реакція залежить від модальності (специфічної якості) самого подразника. Крім того, реакція, як зовнішній прояв психічних властивостей залежить і від самого індивіда, тобто від його власного психічного складу. Залежність від особливостей подразника з’ясовується в межах експериментальної психології, а в межах диференціальної психології дослідника цікавить залежність реакції від особливостей суб’єкта , подразник залишається незмінним, а дослідник варіює індивідами.

Реалізація методу може проводитися в повній відповідності з вимогами до експерименту, або з використанням допоміжних методів (опросники, тести). У допоміжних методах самі опросники й тести, вірніше завдання й питання, які в них входять, виконують роль стимулів.

Завдання й питання діляться на два типи: » А-Тип» і » В-Тип». У завданнях » А-Типу» треба дати правильну відповідь, а в завданнях » В-Типу» правильної відповіді не існує. Завдання » А-Типу» використовуються для диференціації задатків, здатностей, інтелекту. Завдання » В-Типу» використовуються для з’ясування властивостей темпераменту індивіда й ступінь їхньої виразності в балах.

Методики дослідження діляться на вербальні й невербальні. Перші мають потребу в розумінні завдання (питання) і формулюванні словесної відповіді з використанням резервів пам’яті й уяви. Другі мають потребу в прийняття завдання у формі інструкції, а виконання завдання будується на сенсорно-перцептивних і моторних можливостях суб’єкта. Невербальні методи частіше реалізуються з використанням різної апаратури.Останнім часом, завдяки появі персональних комп’ютерів, психолог може бути мінімально задіяний у процедуру з апаратурною реалізацією диференціального методу. Необхідно також прийняти до уваги,що існують вербальні методики, діалогічного типу, у яких психолог максимально включений у взаємодію із суб’єктом у диференціальній процедурі. Це метод клінічної бесіди, тому результати багато в чому залежать від уміння психолога «витягнути» з душі суб’єкта ту або іншу особливість і ступінь її прояву.

Обов’язково повинен бути підготовлений психодіагностичний інструментарій. Мається на увазі, що будь-який апаратурний метод, опросник або тест повинні бути перевірені на великій вибірці на репрезентативність, стійкість, надійність і валідність. Обробка результатів повинна вестися на основі статистичних норм із розрахунком середнього значення, математичного очікування, квадратичного відхилення й коефіцієнтів кореляції між виміряними складовими психіки індивіда. Дані про індивідуальні властивості суб’єкта накопичуються в банк даних психолога.

У закордонній Д. п. довгий час панувало переконання в біологічній зумовленості здібностей і характеру людини. Вирішальне значення приписувалося при цьому спадковості й дозріванню організму, а залежність індивідуально-психологічних особливостей від способу життя особистості, соціально-економічних і культурних умов її розвитку ігнорувалася.

2. Диференціальна психологія як теоретична наука

Донедавна наукова психологія орієнтувалася тільки на розробку проблем із загальних позицій. У дослідженнях зверталися до основних елементів, з яких будується все психічне життя, і до загальних законів, яким підкоряються всі психічні процеси; у пошуках загального й співпадаючого не враховувалося все те нескінченне різноманіття, у якому проявляється сутність психічного в різних особистостей, народів, станів, підлог, типів і т.д

Подібне абстрагування виправдане, оскільки воно виникає з розуміння обмеженості наших можливостей; однак забуваючи, що маємо справу саме з рівнем абстракцій, ми могли б дійсно затвердитися в думці, що всі проблеми, що становлять душу науки, можливо вирішити з позицій загального підходу. Цю небезпеку, що тривалий час була в психології, сьогодні можна вважати перебореною. Навіть проти своєї волі при звертанні до будь-якої теми дослідник зіштовхувався з індивідуальними варіаціями психічного; і якщо вона спочатку оцінювалося як джерело помилок для узагальненого розгляду, то в остаточному підсумку (як це вже було в історії науки) із самого джерела помилок виникла проблема.

Було визнано, що диференціація психічного має таке ж право на психологічне вивчення, як і загальпсихологічні закономірності й факти. Таким чином, саме вивчення психіки привело до виділення диференційно-психологічного аспекту. У більшості випадків, щоправда, мова йшла тільки про побічні продукти властиво загальпсихологічного аналізу; досліджень, націлених на проблеми диференціювання, усе ще недостатньо, і процес свідомого обмеження диференціальної психології від загальної починається лише в наші дні.

Про термінологію. Існують різні назви області, що формується, дослідження: “Характерологія” (Базен, Люка), “Етологія” (Милль), “Індивідуальна психологія” (Бине, Анри, Крепелин і ін.), «Спеціальна психологія» (Хейманс).

Дві перших назви, безумовно, занадто вузькі. Визначення «характер» охоплює не вся своєрідність щиросердечного життя, а в основному сферу її вдачі й волі. Навіть для повсякденного мислення цілком очевидне розходження між характером і інтелектом; і немає ніякої причини це розходження ігнорувати. Намагаючись звести вся психічна своєрідність – в області функціонування пам’яті, сприйнятливості до емоційного й естетичним враженням, в інтелектуальній сфері – тільки до «характерологічних ознак» явно недостатньо. До того ж характерологія звичайно виходить із певних філософських теорій про сутність людини; ми ж обговорюємо шляхи створення емпіричної науки.

Назва “Індивідуальна психологія” могла б підійти; однак вона вже використовується для певної частини досліджень і має вкорінений сенс як протилежність “соціальної психології” і “психології народів”; отже вона охоплює лише те, що належить до духовного життя індивіда, включаючи й загальпсихологічні характеристики окремої людини. Галузь науки, який ми даємо  визначення, повинна мати своїм предметом не тільки міжіндивідуальні розходження, але й розходження між народами, станами, статями, віками, все коло проблем диференціації.

Диференціальна психологія, подібно загальної, — наука, що виходить на загальні значимості, однак це значимості зовсім іншого роду.

Вона повинна насамперед досліджувати ті формальні закономірності, які визначають реальність психічного варіювання. Категорія психічної варіабельності (мінливості) вимагає точного визначення:

• має бути наповнити змістом поняття варіації, індексу варіабельності;
• розглянути види варіацій, типи й щаблі;
• точно визначити суть нормального, супер- і субнормального.
• Подібного ж пошуку загальних орієнтирів вимагає поняття кореляції, що означає зв’язок декількох варіативних рядів, і, що підводить до визначення самої структури індивідуальності.
• Особливий ракурс здобуває й питання про причинність: варто запитати, яка роль у виникненні психічних розходжень, з одного боку, внутрішніх (спадковості, нахилів), з іншого боку, зовнішніх (впливу навколишнього світу, виховання, еталонів і норм і т.п.) причин.
• Нарешті, вивчення того, наскільки зовні сприймані психічні прояви можна вважати характерними ознаками іманентних психічних особливостей, веде до обґрунтування диференціальної симптоматології.

По чисто науковому й філософському змісті значимість всіх представленных проблем зовсім рівноцінна загальпсихологічним. Однак диференціальна психологія повинна досліджувати закономірності змістів більш вузького обсягу — істотна якість і функції певних індивідуальних варіантів.

• У цьому змісті вона стає дійсно «спеціальною» психологією темпераментів, характерів, здібностей або навіть окремого темпераменту, окремої здібності;
• вона досліджує весь спектр поділів однієї функції на типи й щаблі,
• установлює особливі зв’язки між варіаціями декількох функцій;
• вона вивчає психічну диференційованість усередині різних станів, націй, статей або дає узагальнений психологічний опис певного стану або народу, або статі.

Значимість «особливого» в «загальному» стає все більшою, і ціль досягається тільки тоді, коли науковою проблемою стає сама окрема індивідуальність.

Індивідуальність завжди означає одиничність. Кожний індивід — це картина ніде й ніколи більше не існуюча в ідентичній формі. Звичайно, на нього впливають певні закономірності, у ньому втілюються певні типи, його можна в багатьох відносинах зіставити з іншими індивідами, але він не цілком розчиняється в цих узагальнюючих закономірностях, типах і рівняннях, завжди залишається той «плюс», той зміст, яким він відрізняється від інших індивідів, що підкоряються тим же законам і ставляться до тих же типам.

Якщо дійсно, як це хотілося б представити деяким теоретикам, єдине завдання науки — пошук загальнозначущого, тоді не може існувати ніякої психології одиничної індивідуальності. Але ми, однак, знаємо, що ця спроба зв’язати, як гамівною сорочкою, всю науку взагалі чітко заданими й перенесеними із природознавства методам дослідження, повинна бути відкинута. Ідеоографічний підхід, що займається не загальним, а особливим, історичним, рівноправно протистоїть номотетичному. Вибір того або іншого методу не пов’язаний з поділом наук на природні й гуманітарні; скоріше в кожній науці є області, дослідження яких вимагають постановки питань як номотетичного, так і ідеографічного характеру.

Хоча вимога, що гуманітарні науки (на що вказує вже їхнє найменування) повинні використовувати психологію як допоміжну дисципліну, звучало часто, здійснити його була неможливо, адже сучасна психологія тяжіла винятково до природничих наук.

Історик хоче зрозуміти не загальні закони психічного життя, а індивідуальні види поводження, характери, особистісна своєрідність, сам процес їхнього розвитку; він прагне довідатися, як зі сполучення творчої обдарованості з певним видом психічної роботи, розумінням життя й темпераментом могла виникнути зріла художня індивідуальність; він досліджує співвідношення внутрішніх схильностей і впливу навколишніх умов, що у підсумку приводить до появи яскравого політичного або релігійного діяча. Загальна психологія могла запропонувати так мало корисного для вирішення його проблем, що цікавлять, що історик у більшості випадків просто відмовлявся від її допомоги.

Але створюючи систему й методику психографії наукова психологія стає його дійсним помічником. Система психографії повинна максимально повно відбити всі точки зору, що стосуються описи психічної індивідуальності; методика ж повинна забезпечити зв’язок властиво методу історично-біографічного вивчення видів поведінки з методами диференційно-психологічного дослідження.

3. Диференціальна психологія як прикладна наука

Факти й висновки, отримані диференціальною психологією, мають важливе значення для рішення багатьох практичних завдань (добір і навчання персоналу, діагностика й прогностика розвитку окремих властивостей, схильностей, здатностей індивідів і ін.).

З початку нового часу форми практичного життя свідомо засновували на науковому дослідженні супутній людині обставин. «Через знання — до вміння», — такий був девіз цієї епохи. Але протягом сторіч це стосувалося лише зовнішньої сторони (економічної, технічної, промислової, гігієнічної) культурного життя, що перетворювали при сприянні наук; і відповідно, саме природничі науки як прикладні дисципліни надавали найбільш сильний вплив. Навпроти, та внутрішня сторона культури, що має справу з людиною (а є чи такі види життєвої діяльності, як би «зовнішніми» вони не були, де не брало участь би психічне?), залишалася поза сферою наукового дослідження.

Там, де було необхідним зрозуміти й оцінити психічне поводження людини в практичному житті, керувати їм і впливати на нього, там задовольнялися наївною популярною психологією або дилетантськими системами, позбавленими всіх переваг, що є наслідком впливу наукового пізнання. Від цього й донині страждає виховання й викладання, вибір професії й спілкування, гігієна й психотерапія й ряд інших областей практики.

Часто скаржилися, що не можна було навести ніяких мостів між популярно-психологічними цілями й потребами, з одного боку, і науковими, з іншої сторони; здавалося навіть, що наукова психологія як би ізольована на острові й засуджена на безплідність відносно завдань культури.

Звичайно, що розділяє їх пропасти, почасти, обумовлена методом пізнання дійсності: наука повинна йти вперед, керуючись строго критичним осмисленням, систематичним досвідом, логічним проробленням проблем; психологія здорового людського змісту використовує некритичне тлумачення, випадковий досвід, інтуїцію.

З іншого боку, протилежність обох напрямків корениться в об’єкті: інтерес науковця був узагальнюючої, а того, хто не має відносини до науки — переважно індивідуалізує й диференціює; тому в першому випадку він був спрямований на аналіз і механістичне конструювання психічного, а в другому — на складні види психічної працездатності. Таким чином, дотепер вони говорили на двох різних мовах: якщо, з одного боку, мова йшла про загальні закони утворення подань, про дію, що спонукує, емоцій, то з іншого боку — про своєрідність інтелекту й обдарованості, темпераменту й характеру; якщо, з одного боку, пам’ять обговорювали як загальну функцію відтворення, то з іншого боку — як властивість, що здобуває спеціальні характеристики залежно від області додатка й т.д.

Розвиваючись, наукова психологія, звичайно ж, мала повне право відкинути грубий метод популярної психології й почати розробляти область із самої підстави, створюючи навіть нову термінологію. Але вона зробила фатальну помилку, проігнорувавши багато важливих питань, поставлені популярною психологією, і без заперечення залишивши всі прикладні проблеми некритичному методу. Можливо, її стримував помилковий страх, а ймовірно також, і помилкова гордість. Але як мало була принижена фізика тим, що з її надр у практику ввійшли мікроскоп, телефон, рентгенотерапія, так і психологія не загубить характеру щирої науковості, якщо візьме участь у рішенні практичних завдань культури й буде своїми методичними засобами сприяти їхній розробці.

Психологія, втім, уже тим мотивується до відмови від цієї стриманості, що весь розвиток нашої сучасної культури здійснюється в напрямку освоєння психологічного й уже «психологізуються» такі області, які раніше розглядалися із зовсім інших точок зору. 

Висновки

Отже, ми з’ясували, що завдання диференційної психології:

– Виділити найсуттєвіші параметри організації психічної діяльності, від яких залежить індивідуально-типологічна характеристика індивіда.

– З’ясувати принципи та природу індивідуальних відмінностей.

– Виявити вплив на індивідуальні відмінності підготовки, розвитку, фізичного стану індивідів.

– Дослідити співвідношення та співіснування різних характеристик.

– Проаналізувати природу і властивості різноманітних груп, що різняться по ознаках статі, раси, національності і культури.

Мета вивчення групових відмінностей:

– Через конкретні групи характеризувати сучасне суспільство.

– Через дослідження різних груп виявити фундаментальні проблеми індивідуальних відмінностей в цілому.

– Порівняти як деякі психологічні феномени виявляються у різних групах і може сприяти більш чіткому розумінню самого феномену.

Застосування даних диференційної психології можливе у педагогічній психології, психіатрії, психотерапії, профорієнтації, психології праці. Важливо відзначити, що на сучасному етапі диференційна психологія розглядається як дисципліна, яка інтегрує знання інтерпретації людської поведінки і не є самостійною областю психології, хоча й виступає її самостійним розділом. 

Список використаної літератури

1. Анастази А. Дифференциальная психология. Индивидуальные и групповые различия в поведении / Пер. с англ. − М.: Апрель Пресс, Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2001. – С. 5-74.
2. Егорова М.С. Психология индивидуальных различий. – М.: Планета детей, 1997. – С. 11-33.
3. Либин А.В. Дифференциальная психология: на пересечении европейских, российских и американских традиций: учебное пособие. – М.: Эксмо, 2006. – С. 13-25, 40-64.
4. Палій А.А. Диференціальна психологія: Курс лекцій. – Івано-Франківськ: ВДВ ЦІТ Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, 2007. –31-69.
5. Государев Н.А. Дифференциальная психология в вопросах и ответах: Учебное пособие. – М.: «Ось-89». – С. 8-31.
6. Ломов Б. Ф. Методологические проблемы личности. – М.: Издательство «Наука», 1984. – 448 с.
7. Машков В.Н. Дифференциальная психология человека. – СПб.: Питер, 2008. – 6-32.