Метою дисципліни визначене формування уявлення про науковий підхід до явищ та процесів, що вивчаються; ознайомлення студентів з історією розвитку науки як взаємодії людського суспільства та природи; підготовку студентів до наукової, виробничо-технічної, проектно-конструкторської та дослідницької діяльності, пов’язаної зі створенням, експлуатацією біотехнологічного устаткування, аналізом результатів дослідів. Освоєння дисципліни надасть майбутнім спеціалістам можливість використовувати знання, отримані в результаті фундаментальної підготовки, для вирішення інженерних завдань, пов’язаних з біотехнологічними процесами.

Еволюція ролі науки у розвитку суспільства і формування основних рис наукового дослідника.

Все очевидніше стає з часом, наскільки ми залежимо один від одного в кожному прояві нашого життя. Але це не змінює нашого ставлення до ближнього і до навколишнього середовища. Ми живемо в такий час, коли діяльність людини перетворилась на творчо руйнівну силу, що набула глобального розміру. Однак це не збільшує наше почуття відповідальності за те, що відбувається.

Якщо ми дихаємо чистим повітрям і п’ємо чисту воду, якщо наш добробут росте, а кількість корисних копалин, що споживаються, помножується, ми сприймаємо це як належне. Ми знаємо, що ці ресурси не безмежні, однак задовольняємо лише власні потреби і поводимось так, ніби проблеми не існує. Наш егоцентричний і обмежений підхід не тільки заважає нам бути в курсі потреб часу, але й руйнує процес розкриття своїх можливостей. Нам необхідно хоча б спробувати вирішити глобальні проблеми як особисті. Ні окрема людина, ні окреме співтовариство або нація не зможуть зробити це самостійно. Це доводить, яким маленьким і взаємозалежним став наш світ. Якщо ми маємо намір вирішувати проблеми, з якими стикаємось, нам необхідне те, що називають почуттям сукупної відповідальності.

Сьогодні виживання людства залежить від тих, кого хвилює доля всього людства, а не тільки свого співтовариства або нації. Сьогодні виживання людства залежить від людини, яка розуміє, що тільки її виживання забезпечує виживання людства. Реальність даної ситуації спонукає нас діяти і мислити більш свідомо. Якщо егоцентрична та бездумна поведінка, можливо, не приносила явної шкоди у минулому, то зараз вона може призвести тільки до катастрофи. У нас є можливість здолати це, з’єднавши знання і практику.

У проекті Постанови Верховної Ради України стратегічним завданням визначено перетворення освіти на провідну галузь формування інтелектуального потенціалу держави, нової системи світоглядних цінностей, основу яких складають наукові знання, екологічна культура й етика. Без цього, навіть за умови впровадження найефективніших ресурсо- і енергозаощаджуючих технологій, перехід суспільства до сталого розвитку неможливий.

Пріоритетним завданням названа також розробка освітніх програм, що будуть містити знання про взаємозалежність економічного процвітання, добробуту та здоров’я людини, соціальної справедливості, та збереження довкілля, про межі допустимого втручання в природу. Одним з першочергових заходів для виконання пріоритетних завдань є створення загальнодержавної системи безперервної екологічної освіти і виховання.

Ключовим засобом реалізації Національної стратегії розвитку є керована системна трансформація суспільства, економіки та держави, як технологія конструювання нової нації та формування сучасної людини. Ідеалом сучасної людини повинна стати така людина, яка має внутрішню гнучкість, мобільність сприйняття, є відкритою новому життєвому досвіду та зорієнтована більшою мірою на сьогодення й майбутнє, ніж на минуле, яка керується універсальними, раціональними цінностями і правилами, і з довірою та оптимізмом дивиться на перспективи розвитку українського суспільства.

Під системною трансформацією суспільства тут слід розуміти кумулятивні зміни суспільства в цілому та його інституцій (зокрема, економіки та держави), які призводять до набуття суспільством нової якості і переходом його на інший, більш високий, рівень розвитку. Системна трансформація українського суспільства повинна забезпечити випереджальний характер розвитку в сенсі швидкого набуття ним, у порівнянні з іншими країнами, опираючись на власний інтелектуальний і культурний потенціал, нові власні технології, такої нової якості, яка дозволить йому в подальшому розвиватись необмежено у часі.

Окрема увага при збалансованому розвитку приділяється посиленню ролі науки та технологій. Засобом посилення ролі науки і технологій в українському суспільстві вважається більш надійна і досконала взаємодія науки, політичних діячів, представників влади та широкої громадськості з тим, щоб політичні діячі і урядовці отримали доступ до найновіших знань, які потрібні для розробки планів щодо сталого розвитку. Краще взаєморозуміння з політиками допомогло би вченим і технічним фахівцям визначити наукові пріоритети і знайти рішення з самих актуальних проблем.

Більш тісна взаємодія між представниками науки і громадськістю необхідна також і для того, щоб наукові дослідження відповідали громадським інтересам.

Вчені і технічні фахівці несуть особливу відповідальність за дослідження біосфери і допомогу в її захисті. Вони повинні розробити кодекс дій та керівні засади для узгодження потреб людини та інтересів захисту довкілля. Для того, щоб бути ефективними та заслуговувати на довіру, ці кодекси і керівні засади повинні визнаватися суспільством в цілому.

Формування нової моделі розвитку як розвитку на випередження у досягненні нової необхідної якості суспільства передбачає розробку власних технологій по глибокому рівню використання ресурсів, їх відтворенню, технологій, які б передбачали залучення нових недефіцитних або поновлюваних ресурсів (наприклад, до винайдення двигуна внутрішнього згоряння нафта існувала, але не була ресурсом, і в разі винайдення двигуна, який використовує інші фізичні принципи, перестане бути ресурсом як пальне для спалювання у двигунах), формування чи зміну суспільних інституцій, які б базувались на культурі та традиціях українського народу. Для цього необхідно забезпечити повноцінний розвиток фундаментальної науки, широку мережу дослідницьких та розробницьких центрів, які б досягнення фундаментальної науки змогли перетворити в нові технології задля сталого розвитку суспільства. Особливу увагу слід звернути на ланку впровадження розробок, забезпечивши через економічний механізм економічну ефективність її діяльності.

Базою для розвитку фундаментальної науки та прикладних досліджень і розробок є розвиток освіти та модернізація її засобів. Збереження та розвиток культури є засобом підтримання того середовища, в якому формуватиметься нова модель розвитку. Без розвитку освіти і культури втрачається можливість успішного (в контексті ресурсозабезпечення розвитку як тривалого у часі процесу) функціонування наукових досліджень та розробок, що є визначальним у формуванні випереджальної моделі розвитку.

Неможливо ефективне вирішення екологічних проблем в хворому суспільстві. Неможливо покращувати здоров’я нації, не вирішуючи екологічних проблем. Сьогодні стоїть завдання: створити таку систему освіти і виховання, яка б безперервно нагадувала людині про рівну відповідальність перед собою і довкіллям. Така відповідальність можлива лише за умови усвідомлення єдності усього сущого.

В документі, який подавався в Кабінет Міністрів України на затвердження, стосовно сталого розвитку освіти і науки було зазначено: «Сфера науки і технологій є тією сферою, де інтелектуальний ресурс людини знаходить способи ефективнішого та виснажливого використання наявних ресурсів, їх відтворення або заміщення, створення штучних ресурсів і впровадження їх у виробництво. Досягнення науки мають вирішальне значення для прогресу України на шляху до сталого розвитку.

Для нарощування і підвищення ефективності використання існуючого наукового потенціалу необхідно вжити з боку держави та української громадськості такі заходи:

1. Посилити роль і дії держави щодо реформування національної системи науки у напрямі забезпечення національних інтересів та зміцнення держави.
2. Сприяти розробці та впровадженню сучасних високоефективних наукоємних технологій через надання податкових пільг організаціям і підприємствам, які фінансують науково-дослідні і конструкторсько- технологічні роботи.
3. Здійснювати державну підтримку досліджень, пов’язаних із розробкою теоретичних основ та методології розв’язання гуманітарних проблем національного розвитку з урахуванням тенденцій і процесів у сучасному світі.
4. Вважати інтелектуальний ресурс одним із найважливішим у державі, забезпечити надійну законодавчу та нормативну систему його захисту.
5. Підтримувати наукові напрями, здатні призвести до чіткішого розуміння функціонування процесів навколишнього середовища.
6. Вченні повинні обґрунтувати шляхи ефективнішого використання енергії і природних ресурсів у таких галузях, як промисловість, сільське господарство і транспорт, а також створення штучних ресурсів, для заміни вичерпуваних або важкодоступних на основі нано- та біотехнологій.
7. Підтримувати наукові дослідження з оцінки наявності природних ресурсів, використання енергії, впливу різноманітних факторів на стан здоров’я, а також демографічних тенденцій разом з іншими пріоритетними напрямами розвитку науки і техніки.
8. Розробляти актуальні програми і проекти сталого розвитку, приймати управлінські рішення на всіх рівнях з урахуванням сучасних досягнень науки.
9. Повний і відкритий обмін інформацією серед учених та державних і бізнесових керівників, а також членів місцевих громад.

• Забезпечити питомі витрати на науку у внутрішньому валовому продукті до 4,0%.»

Кожен фахівець повинен мати уявлення про методику та організацію науково-дослідницької діяльності, про науку та основні її поняття.

Наука — це сфера людської діяльності, спрямована на вироблення нових знань про природу, суспільство і мислення. Як специфічна сфера людської діяльності вона є результатом суспільного розподілу праці, відокремлення розумової праці від фізичної, перетворення пізнавальної діяльності в особливу галузь занять певної групи людей.

Необхідність наукового підходу до всіх видів людської діяльності змушує науку розвиватися швидшими темпами, ніж будь-яку іншу галузь діяльності.

Поняття «наука» включає в себе як діяльність, спрямовану на здобуття нового знання, так і результат цієї діяльності — суму здобутих наукових знань, що є основою наукового розуміння світу.

Науку ще розуміють як одну із форм людської свідомості.

Термін «наука» застосовується для назви окремих галузей наукового знання.

Поняття науки слід розглядати з трьох основних позицій.

• По-перше, з теоретичної, як систему знань, як форму суспільної свідомості;
• по-друге, як певний вид суспільного розподілу праці, як наукову діяльність, пов’язану з цілою системою відносин між ученими і науковими установами;
• по-третє, з позицій практичного застосування висновків науки, тобто її суспільної ролі.

Існує понад сто визначень науки. Їх можна класифікувати за кількома групами:

•  перша розглядає науку як систему знань;
• друга — як рід або форму діяльності людини;
•  третя — як форму суспільної свідомості; л четверта — як всезагальний духовний досвід людства; л п’ята — як мистецтво передбачення; л шоста — як усе те, чим займаються науковці; л сьома — як безпосередню виробничу силу.

Найсуттєвішим є визначення науки як організованого виробництва відповідного різновиду знання.

Наука, як специфічна діяльність спрямована на отримання нових теоретичних і прикладних знань про закономірності розвитку природи, суспільства і мислення, характеризується такими основними ознаками:

• системністю — має структуру, систематизоване знання (наукові ідеї, теорії, концепції, закони, закономірності, принципи, гіпотези, основні поняття, факти);
• наявністю наукової проблеми, об’єкта і предмета дослідження;
• практичною значущістю як явища (процесу), що вивчається, так і знань про нього;
• універсальністю — повідомляє знання, дійсні для всього універсуму.
• фрагментарністю — вивчає не буття в цілому, а різні фрагменти реальності або її параметри.
• загальнозначимістю — знання, які одержуються за її допомогою, придатні для всіх людей.
• знеособленістю — індивідуальні особливості вченого не представлені в кінцевих результатах наукового пізнання.
• незавершеністю — наукове знання не може досягти абсолютної повноти.
• спадкоємністю — нові знання співвідносяться зі старими знаннями.
• критичністю — готова поставити під сумнів і переглянути навіть самі основоположні результати.
• достовірністю — висновки вимагають, допускають і проходять перевірку.
• позаморальністю — наукові істини нейтральні в морально-етичному плані.
• раціональністю — отримує знання на основі законів логіки, формулює теорії, що виходять за рамки емпіричного рівня.
• чуттєвістю — її результати вимагають емпіричної перевірки з використанням сприйняття, і тільки після цього визнаються достовірними.

Завдання науки:

Накопичення і узагальнення фактів.

Кожна наука повинна відповідати системі вимог: мати чітко визначений предмет, закони, відкриті в його межах, розвинутий категоріальний апарат, специфічні методи дослідження, сформовану теорію, сферу практичного застосування, бути актуальною та інституційованою в певних наукових, суспільних і державних колах, організаціях, установах.

Безпосередня мета науки — це опис, пояснення і передбачення процесів та явищ дійсності, що становлять предмет її вивчення на основі відкритих нею законів, інакше кажучи, теоретичне відображення дійсності з метою використання в практичній діяльності людей. Тому наука як сфера людської діяльності виконує функцію розробки і теоретичної систематизації об’єктивних знань про дійсність. У перебігу історичного розвитку наука перетворилася на виробничу силу суспільства і найважливіший соціальний інститут.

Головна функція науки — пізнання об’єктивного світу, щоб його вивчати і при можливості удосконалювати.

У розвиненому суспільстві важливою функцією науки є розвиток системи знань, які сприяють найраціональнішій організації виробничих відносин та використанню виробничих сил в інтересах усіх членів суспільства. Вона включає в себе ряд конкретних функцій.

Функції науки:

1. Соціальної пам’яті — накопичення, трансляція, зберігання, традиції, попередньо накопиченого досвіду.
2. Гнесеологічна (пізнавальна) — задоволення потреб людей у пізнанні законів природи і суспільства, забезпечення необхідними знаннями для вирішення поставлених задач.
3. Пояснююча — розробляє теорії, теоретичні аспекти та концепції, що дозволяють спостерігати і пояснювати зв’язки явищ в їхньому постійному функціонуванні.
4. Нормативна — встановлює, організовує відносини між науковими структурами за допомогою системи норм і правил.
5. Комунікативна — реалізація за допомогою наукової мови як зрозумілого та важливого засобу спілкування.
6. Аксеологічна (ціннісна) — формує в суспільстві ціннісні орієнтації, які виступають як результат наукових відкриттів на благо людства, розвиток культури.
7. Креативна (творча) — реалізується за допомогою становлення творчого потенціалу, створює нові теорії, методи, виявляє закони і закономірності на основі вивчення вже наявних, визначає можливості збереження, захисту навколишнього світу і Всесвіту в цілому.
8. Виховна — дозволяє підвищити рівень освіти в суспільстві, інтелектуальний потенціал, гуманізація виховання та формування нової людини.
9. Практично-діюча — удосконалення виробництва і системи суспільних відносин, тобто безпосередньої виробничої сили матеріального виробництва.
10. Прогностична — пропонує напрями розвитку і проявів феноменів на основі відкритих законів і закономірностей, передбачає проблеми тієї чи іншої галузі науки і можливості їх вирішення.

Об’єктом науки є процес наукового дослідження у його цілісності, тобто вся науково-пізнавальна діяльність в органічній єдності її складових частин.

Предметом науки є самі знання, їх генезис, способи отримання і практичного застосування.

Закономірності функціонування та розвитку науки, структури і динаміки наукового знання та наукової діяльності, взаємодію науки з іншими соціальними інститутами і сферами матеріального й духовного життя суспільства вивчає спеціальна дисципліна — наукознавство.

Одним з основних завдань наукознавства є розроблення класифікації наук, яка визначає місце кожної науки в загальній системі наукових знань, зв’язок усіх наук. Найпоширенішим є розподіл усіх наук на науки про природу, суспільство і мислення.

Дедалі зростаючі витрати на наукові дослідження, перетворення науки у безпосередню виробничу силу викликали підвищений інтерес до вивчення теорії науки, історії, соціології, економіки науки та інших її аспектів. Сукупність знань про науку зумовила формування нової науки — наукознавства, науки про науку.

Наукознавство — це вчення про загальні закономірності розвитку і функціонування науки як системи знань. Наукознавство у логічному, соціологічному, політичному, економічному, психологічному та інших аспектах відображає те загальне і суттєве, що характерне для різних наук, їх взаємозв’язок, а також відносини між теорією науки, з одного боку, технікою, виробництвом і суспільством — з другого. Наукознавство, як і будь-яка інша галузь знання, виконує функції, що пов’язані з одержанням і накопиченням матеріалів, фактів, їх систематизацією і теоретичним узагальненням, прогнозуванням і розробкою практичних рекомендацій.

Вирішення цих задач пов’язане з використанням відповідних методів і понять філософії, історії, соціології, політичної економії, психології, логіки, математики, кібернетики та інших наук.

Таким чином, наукознавство являє собою цілісну методолого- соціологічну систему знань науки. При цьому комплексність даної науки виражається у використанні різноманітних методів і досягнень усього розмаїття наук для розробки специфічних проблем, не розв’язаних жодною з даних наук окремо.

Процес розвитку науки знаходить своє відображення не тільки в зростанні суми накопичених позитивних знань. Він охоплює також усю структуру науки. На кожному історичному етапі наукове пізнання використовує відому сукупність пізнавальних форм — фундаментальних категорій і понять, методів, принципів і схем пояснення, тобто всього того, що розуміють під поняттям стилю мислення. Наприклад, для античного стилю мислення було характерним спостереження як основний спосіб отримання знань. Наука нового часу спиралася на експеримент і в основному аналітичний підхід до досліджуваної реальності. Сучасну науку характеризує прагнення до цілісного і різнобічного вивчення об’єктів. Однак накопичення нового матеріалу, що не піддається поясненню на основі існуючих на даний час схем, потребує пошуку нових шляхів розвитку науки, що приводить час від часу до наукових революцій, інакше кажучи, до висунення нових принципів пізнання, категорій і методів науки. Усе це знаходить своє відображення і у відповідних змінах форм організації науки.

Наука виникла в момент усвідомлення незнання, що у свою чергу, викликало об’єктивну необхідність здобуття знання. Знання — перевірений практикою результат пізнання дійсності, адекватне її відбиття у свідомості людини. Це — ідеальне відтворення умовною формою узагальнених уявлень про закономірні зв’язки об’єктивної реальності. Процес руху людської думки від незнання до знання називають пізнанням, в основі якого лежить відбиття і відтворенняу свідомості людини об’єктивної дійсності. Наукове пізнання — це дослідження, яке характерне своїми особливими цілями і задачами, методами отримання і перевірки нових знань. Воно сягає сутності явищ, розкриває закони їх існування та розвитку, тим самим зазначаючи практиці можливості, шляхи і способи впливу на ці явища та зміни згідно з їхньою об’єктивною природою. Наукове пізнання покликане освітлювати шлях практиці, надавати теоретичні основи для вирішення практичних проблем. Основою і рушійною силою пізнання є практика, вона дає науці фактичний матеріал, який потребує теоретичного осмислення. Теоретичні знання створюють надійну основу розуміння сутності явищ об’єктивної дійсності. Діалектика процесу пізнання полягає в протиріччі між обмеженістю наших знань і безмежною складністю об’єктивної дійсності. Пізнання — це взаємодія суб’єкта й об’єкта, результатом якого є нове знання про світ. Процес пізнання має двоконтурну структуру: емпіричні і теоретичні знання, які існують в тісній взаємодії та взаємообумовленості.

Істинні знання існують як система принципів, закономірностей, законів, основних понять, наукових фактів, теоретичних положень і висновків. Тому істинне наукове знання об’єктивне. Разом з тим наукове знання може бути відносним або абсолютним. Відносне знання — це знання, яке, будучи в основному адекватним відображенням дійсності, відрізняється певною неповнотою збігу образу з об’єктом. Абсолютне знання — це повне, вичерпне відтворення узагальнених уявлень про об’єкт, що забезпечує абсолютний збіг образу з об’єктом. Безперервний розвиток практики унеможливлює перетворення знання на абсолютне, але дає змогу відрізнити об’єктивно істинні знання від помилкових поглядів.

Наука як специфічна діяльність, спрямована на отримання нових теоретичних і прикладних знань про закономірності розвитку природи, суспільства і мислення, характеризується такими основними ознаками:

• наявністю систематизованого знання (наукових ідей, теорій, концепцій, законів, закономірностей, принципів, гіпотез, основних понять, фактів);
• наявністю наукової проблеми, об’єкта і предмета дослідження;
• практичною значущістю як явища (процесу), що вивчається, так і знань про нього.

Для кожної епохи характерна своя парадигма мислення, тобто сукупність неявно заданих регулятивних принципів, переконань, цінностей і технічних засобів. Вони втілюються у підручниках і наукових працях, забезпечують існування наукових традицій, визначають коло проблем, методологію і методи їх розв’язання у кожній галузі науки. Розвиток науки характеризується зміною парадигм, методів, стереотипів мислення. Для суб’єкта пізнання парадигма слугує своєрідним фільтром, який коригує, деформує і формує образ об’єкта дослідження.

Парадигма (від грец. — приклад, взірець) — це інтегральна характеристика тієї чи іншої науки в певну епоху. Вона включає до себе: по- перше, символічні узагальнення (формалізовані компоненти теорії); по-друге, картину світу (модельні уявлення, образи об’єктів науки); по-третє, загальноприйняті у даному співтоваристві вчених методологічні вимоги й ціннісні орієнтації; по- четверте, загальноприйняті в наукових колах зразки опису, пояснення, базисні приклади розв’язання конкретних наукових проблем.

Парадигми виконують як пізнавальну, так і нормативну функції: вони є джерелом методів, проблемних ситуацій і стандартів розв’язання проблем. Використовуючи поняття парадигми, можна виділити три основних періоди розвитку наукового знання: по-перше, це переважно особистісно-світоглядна орієнтація науки (основною метою наукової діяльності в цей період було формування загального уявлення про світ і місце людини в ньому); по-друге, переважно технологічна, матеріально-виробнича орієнтація науки (основною метою наукової діяльності в цей період промислової революції став розвиток техніки як «певної сили знання», як фактора виробничого процесу); по-третє, орієнтація на розвиток інтелектуального творчого потенціалу особистості (основною метою наукової діяльності в цей період науково-технічної революції стає людина як провідний фактор матеріального і духовного виробництва).

Стиль мислення — це певний історично конкретний тип мислення, який будучи загальним для даної епохи, стійко виявляється у розвитку основних наукових напрямків та обумовлює деякі стандартні уявлення в усіх фундаментальних теорій. Стиль мислення називають також стратегією в історії пізнання.

Кожний стиль мислення претендує на універсальність, намагається поширитись на всі галузі наукового знання. Разом з тим історія розвитку пізнання вказує на часові й просторові межі кожного стилю мислення. Так, наприклад, розвиток механіки у ХУІІ — ХУШ ст. привів до механіцизму як стилю мислення, тобто жорсткої детермінації всіх явищ і процесів, в тому числі й поза її межами. Розвиток статистичної фізики, теорії ймовірностей, статистики у ХІХ ст. привів до заміни механістичного на імовірнісний стиль мислення. Успіхи в галузі біології, економічних науках, кібернетики, системотехніки призвели до розповсюдження системного стилю. Кінець ХХ ст. і початок ХХІ ст. характеризуються успіхами екології, культурології, глобалістики, конфліктології, міжнародної економіки і права, прогностики і стверджують глобалістський (планетарний) стиль мислення.

Наукова картина світу (НКС) — це сукупність загальних уявлень про структуру того чи іншого фрагмента об’єктивної реальності, що визначається даною наукою і лежить в основі теоретичної діяльності в даній науці. Етимологія слів, що складають це поняття, свідчить про те, що їхній зміст, з одного боку, відображає об’єктивну реальність у певній наочній формі.

Для позначення метатеоретичного рівня наукового пізнання використовується поняття «архетипу теоретичного мислення», яке включає у свій обсяг як поняття «стилю мислення», так і поняття НКС. Архетипом теоретичного мислення називають сукупність принципів, які на конкретному історичному етапі розвитку науки задають певний спосіб теоретичної діяльності для пояснення явищ, визначають вибір засобів цієї діяльності, відбір її кінцевих результатів, певне бачення світу. За змістом принципи архетипного знання поділяються на дві великі групи. До першої з них належать принципи, що лежать в основі НКС, а також змістові принципи будь-якої конкретної науки, до другої — гносеологічні та методологічні принципи, в яких безпосередньо не відображається реальність, а фіксуються особливості самої пізнавальної діяльності. На архетипному рівні наука пізнає сама себе, свої логічні, методологічні та гносеологічні основи.

Основні поняття науки

Наукова ідея — інтуїтивне пояснення явища (процесу) без проміжної аргументації, без усвідомлення всієї сукупності зв’язків, на основі яких робиться висновок. Вона базується на наявних знаннях, але виявляє раніше не помічені закономірності. Наука передбачає два види ідей: конструктивні й деструктивні, тобто ті, що мають чи не мають значущості для науки і практики. Свою специфічну матеріалізацію ідея знаходить у гіпотезі.

Гіпотеза — наукове припущення, висунуте для пояснення будь-яких явищ (процесів) або причин, які зумовлюють даний наслідок. Наукова теорія включає в себе гіпотезу як вихідний момент пошуку істини, що допомагає суттєво економити час і сили, цілеспрямовано зібрати і згрупувати факти. Розрізняють нульову, описову (понятійно-термінологічну), пояснювальну, основну робочу і концептуальну гіпотези. Якщо гіпотеза узгоджується з науковими фактами, то в науці її називають теорією, або законом. Гіпотези (як і ідеї) мають імовірнісний характер і проходять у своєму розвитку три стадії:

• накопичення фактичного матеріалу і висунення на його основі припущень;
• формулювання гіпотези і обґрунтування на основі припущення прийнятної теорії;
• перевірка отриманих результатів на практиці і на її основі уточнення гіпотези.

Якщо при перевірці результат відповідає дійсності, то гіпотеза перетворюється на наукову теорію. Гіпотеза висувається з надією на те, що вона, коли не цілком, то хоча б частково стане достовірним знанням.

Будь-яка справжня наукова гіпотеза органічно пов’язана з практикою не тільки тим, що практика є умовою виникнення нових гіпотез, а й тим, що вся наступна виробнича діяльність людей безпосередньо удосконалює гіпотезу, шліфує її, приводить теоретичні положення у відповідність із об’єктивними закономірностями. Перевірена і доведена на практиці гіпотеза переходить у розряд вірогідних істин і стає науковою теорією. Тісний, нерозривний зв’язок гіпотези, теорії, закону й практики розкривається в ході наукового дослідження. Теорія є найбільш розвинутою формою наукового пізнання.

Теорія — це система узагальненого знання, основних наукових ідей, законів і принципів, які відображають певну частину навколишнього світу, а також матеріальну й духовну діяльність людей. Термін «теорія» використовується в широкому значенні. Дуже часто під теорією розуміють людське пізнання взагалі, на відміну від практики, або в сукупності вірогідних знань, на відміну від гіпотези, а часом просто як сукупність суджень у тій чи іншій сфері пізнання. Термін «наукова теорія» використовується і в більш вузькому розумінні — як сукупність понять і суджень щодо деякої предметної сфери, об’єднаних у єдину істинну, вірогідну систему знань за допомогою певних логічних принципів.

У споглядальному, теоретично-пізнавальному плані під теорією розуміють систему знань, що описує і поєднує сукупність явищ деякої сфери дійсності і зводить відкриті в ній закони до єдиного об’єднуючого підґрунтя. У цьому плані наукова теорія як система знання характеризується деякими ознаками.

• Першою ознакою наукової теорії є предметність, бо вся сукупність понять і тверджень відноситься до однієї і тієї ж предметної області, повинна відображувати одні і ті ж об’єкти дослідження. Правда, ця ознака не включає того, що для пояснення одних і тих же об’єктів можуть існувати декілька теорій.
• Друга ознака — адекватність і повнота відображення об’єктивної реальності. Це значить, що знання, які дає теорія, відповідали б тому оригіналу, який вона описує, тобто вона повинна бути вірогідною, мати характер об’єктивної істини.
• Ознака перевірочності характеризує теорію з точки зору змістовної істинності і здатності її до розвитку і вдосконалення. Перевірочність виступає як встановлення відповідності змісту твердженням теорії, властивостям, відношенням реальних об’єктів. Вирішальним засобом такого встановлення є науковий експеримент, практика в її широкому розумінні. Відповідно з цим повинна виконуватись вимога внутрішньої несуперечливості теорії і відповідності її дослідним даним. У протилежному випадку теорія повинна бути удосконалена або навіть заперечена.
• Ознака істинності та вірогідності полягає в тому, що істинність основних тверджень наукової теорії вірогідно встановлена. У цьому відношенні наукова теорія відрізняється від наукової гіпотези, де істина встановлюється тільки з тим або іншим ступенем вірогідності.

Наукова теорія розвивається під дією різних стимулів, які можуть бути внутрішніми або зовнішніми. Зовнішні стимули -це суперечності теорії й досвіду. Внутрішні стимули являють собою виявлені у складі теорії невирішені завдання. Як ті, так і інші спонукають розвиток теорії, що може здійснюватись у трьох основних формах:

• у інтенсифікаційній формі, коли відбувається заглиблення наших знань без зміни області застосування теорії;
• друга форма — екстенсифікаційна, коли теорію використовують ширше без суттєвих змін її змісту. Прикладом цього може бути поширення теорії електромагнетизму на сферу оптичних явищ;

• третя форма — комбінована, екстенсифікаційно-інтенсифікаційна. Такою формою є процес диференціації наукових теорій.

У розвитку теорії виділяють два відносно самостійні етапи:

• еволюційний, коли теорія зберігає свою якісну визначеність;
• революційний, коли здійснюється злам її основних вихідних засад, компонентів, математичного апарату, методології. Врешті-решт такий стрибок у розвитку теорії є створенням нової теорії. Дійсна, зріла теорія являє собою не просто суму пов’язаних між собою знань, але й містить певний механізм побудови знання, внутрішнього розгортання теоретичного змісту, втілює деяку програму дослідження. Усе це створює цілісність теорії як єдиної системи знання.

Наука — це сукупність теорій.

Теорія — вчення, система ідей, поглядів, положень, тверджень, спрямованих на тлумачення того чи іншого явища. Це не безпосереднє, а ідеалізоване відображення дійсності. Теорію розглядають як сукупність узагальнюючих положень, що утворюють науку або її розділ. Вона виступає як форма синтетичного знання, в межах якого окремі поняття, гіпотези і закони втрачають колишню автономність і перетворюються на елементи цілісної системи.

До нової теорії висуваються такі вимоги:

• адекватність наукової теорії описуваному об’єкту;
• можливість замінювати експериментальні дослідження теоретичними;
• повнота опису певного явища дійсності;
• можливість пояснення взаємозв’язків між різними компонентами в межах даної теорії;
• внутрішня несуперечливість теорії та відповідність її дослідним даним.

Теорія являє собою систему наукових концепцій, принципів, положень, фактів.

Наукова концепція — система поглядів, теоретичних положень, основних думок щодо об’єкта дослідження, які об’єднані певною головною ідеєю.

Концептуальність — це визначення змісту, суті, смислу того, про що йде мова.

Під принципом у науковій теорії розуміють найабстрактніше визначення ідеї. Принцип — це правило, що виникло в результаті об’єктивно осмисленого досвіду.

Поняття — це думка, відбита в узагальненій формі. Воно відбиває суттєві й необхідні ознаки предметів та явищ, а також взаємозв’язки. Якщо поняття увійшло до наукового обігу, його позначають одним словом або використовують сукупність слів — термінів. Розкриття змісту поняття називають його визначенням. Останнє має відповідати двом найважливішим вимогам:

• вказувати на найближче родове поняття;
• вказувати на те, чим дане поняття відрізняється від інших понять.

Поняття, як правило, завершує процес наукового дослідження, закріплює результати, отримані вченим особисто у своєму дослідженні. Сукупність основних понять називають понятійним апаратом тієї чи іншої науки.

Науковий факт — подія чи явище, яке є основою для висновку або підтвердження. Він є елементом, який у сукупності з іншими становить основу наукового знання, відбиває об’єктивні властивості явищ та процесів. На основі наукових фактів визначаються закономірності явищ, будуються теорії і виводяться закони.

Закон — внутрішній суттєвий зв’язок явищ, що зумовлює їх закономірний розвиток. Закон, винайдений через здогадку, необхідно потім логічно довести, лише в такому разі він визнається наукою. Для доведення закону наука використовує судження.

Судження — думка, в якій за допомогою зв’язку понять стверджується або заперечується що -небудь. Судження про предмет або явище можна отримати або через безпосереднє спостереження будь-якого факту, або опосередковано — за допомогою умовиводу.

Умовивід — розумова операція, за допомогою якої з певної кількості заданих суджень виводиться інше судження, яке певним чином пов’язане з вихідним.

Рух думки від незнання до знання керується методологією.

Методологія наукового пізнання — вчення про принципи, форми і способи науково-дослідницької діяльності.

Метод дослідження — це спосіб застосування старого знання для здобуття нового знання. Він є засобом отримання наукових фактів.

Наукова діяльність — інтелектуальна творча діяльність, спрямована на здобуття і використання нових знань. Вона існує в різних видах:

• науково-дослідницька діяльність;
• науково-організаційна діяльність;
• науково-інформаційна діяльність;
• науково-педагогічна діяльність;
• науково-допоміжна діяльність та ін.

Кожен із зазначених видів наукової діяльності має свої специфічні функції, завдання, результати роботи.

У межах науково-дослідницької діяльності здійснюються наукові дослідження.

Наукове дослідження — цілеспрямоване пізнання, результати якого є системою понять, законів і теорій. Розрізняють дві форми наукових досліджень: фундаментальні та прикладні. Фундаментальні наукові дослідження — наукова теоретична та (або) експериментальна діяльність, спрямована на здобуття нових знань про закономірності розвитку та взаємозв’язку природи, суспільства, людини. Прикладні наукові дослідження — наукова і науково- технічна діяльність, спрямована на здобуття і використання знань для практичних цілей. Наукові дослідження здійснюються з метою одержання наукового результату.

Науковий результат — нове знання, здобуте в процесі фундаментальних або прикладних наукових досліджень та зафіксоване на носіях наукової інформації у формі наукового звіту, наукової праці, наукової доповіді, наукового повідомлення про науково-дослідну роботу, монографічного дослідження, наукового відкриття тощо. Науково-прикладний результат — нове конструктивне чи технологічне рішення, експериментальний зразок, закінчене випробування, яке впроваджене або може бути впроваджене у суспільну практику. Науково-прикладний результат може мати форму звіту, ескізного проекту, конструкторської або технологічної документації на науково-технічну продукцію, натурного зразка тощо.

Суб’єктами наукової діяльності є: вчені, наукові працівники, науково- педагогічні працівники, а також наукові установи, наукові організації, вищі навчальні заклади Ш-ІУ рівнів акредитації, громадські організації у сфері наукової та науково-технічної діяльності.

Контрольні питання

1. Дати визначення поняття «наука». Еволюція поняття.
2. У чому полягає зміст науки? Навести приклади.
3. Дати визначення основних понять науки.
4. Охарактеризувати основні функції науки.
5. Охарактеризувати основні наукові проблеми і способи їх вирішення.