Метою кримінально-процесуального доказування є встановлення об’єктивної істини, і її досягнення можливе лише тоді, коли при провадженні у кримінальній справі з достатньою повнотою і достовірністю будуть встановлені всі факти і обставини, які мають значення для правильного вирішення цієї справи. Тому можна констатувати, що сукупність таких фактів і обставин утворює предмет доказування у кримінальній справі.

В юридичній літературі можна побачити різні підходи вчених до визначення предмета доказування у кримінальному процесі. Одні науковці вважають, що це коло обставин, які належить встановити у кримінальній справі [1, с. 47].  Інші правознавці визначають предмет доказування як систему обставин, які відтворюють властивості і зв’язки досліджуваної події, що є суттєвими для правильного вирішення кримінальної справи та реалізації в кожному конкретному випадку завдань судочинства [2, с. 139]. Треті вчені розуміють під предметом доказування сукупність передбачених кримінально-процесуальним законом обставин, встановлення яких є необхідним для вирішення заяв і повідомлень про злочини, кримінальної справи в стадії виконання вироку, а також для прийняття процесуальних профілактичних заходів у справі [3, с. 99]. З вищевикладеного випливає, що предмет доказування включає всі факти і обставини, які підлягають встановленню у кожній кримінальній справі.

Деколи обставини, що входять до предмета доказування, поділяють на  “обставини, що підлягають доказуванню” (головний факт) та “інші обставини, які мають значення для справи” (допоміжні факти). Однак видається недоцільним розмежовувати “головний факт” і “доказові факти”, бо це може призвести до дезорієнтації практичних працівників  у діяльності зі збирання цих фактів і перетворення останньої у самоціль [2, с. 142].

Деякими вченими була висловлена пропозиція поділити предмет доказування на декілька видів: загальний предмет доказування (ст.64 КПК України), родовий (щодо окремих видів злочинів), спеціальний (у справах про суспільно небезпечні діяння неосудних і злочини неповнолітніх) та індивідуальний (по кожній конкретній справі) [4, с. 33].

Проте, як справедливо відзначає М. М. Михеєнко, в такому поділі немає потреби, оскільки загальний (він  же – родовий) предмет доказування як єдиний для всього кримінального процесу лише конкретизується при провадженні у кримінальних  справах щодо різних складів злочинів, але не утворює нового самостійного виду предмета доказування [3, с. 101].

Доречним видається  підкреслити, що законодавець формулює лише родові властивості цього процесуального інституту і цим самим надає можливість органам досудового розслідування та суду їх конкретизувати з урахуванням обставин кожної кримінальної справи (ст. 433, 417 КПК України) та певних складів злочинів.

Вважається, що сукупність норм Кримінального кодексу України, які визначають коло фактичних обставин, що підлягають пізнанню у кримінальній справі, та категорій, вироблених теорією і практикою застосування кримінального закону,  визначає предмет доказування у справі та його структуру.

Хоча зміст обставин, які входять до предмета доказування  у кримінальній справі, постійно досліджуються, але все одно є ще немало невирішених проблем, що зумовлено багатьма чинниками, але одним із них, як справедливо зауважив М. М. Михеєнко, є недосконалість кримінально-процесуального законодавства в цій частині [3, с. 107].

Щодо елементів предмета доказування, то відповідно до п.1 ст.64 КПК України в першу чергу органи досудового розслідування та суду мають встановити подію злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину).

Формулювання «встановити подію злочину»  збережено і в проекті нового КПК України (зареєстрованого 25.05.2006 р. в Секторі реєстрації законопроектів Верховної Ради України за № 0952), але воно видається не зовсім правильним, бо не дає можливості вибору, а відразу програмує на встановлення події злочину. Напевно, саме тому більш коректним видається положення п.1 ст.131 у проекті КПК України (зареєстрованого 23 червня 2001 року в Секторі реєстрації законопроектів Верховної Ради України за № 7431), яка називається “Предмет доказування у кримінальній справі”, записано, що при провадженні дізнання, досудового слідства і розгляді справи в суді підлягають доказуванню : “наявність чи відсутність передбаченого законом складу злочину, час, місце, спосіб та інші обставини його вчинення”.

Встановлення часу вчинення діяння, у свою чергу, дає відповідь на ряд запитань: можливість скоєння його за певний проміжок часу чи в певний час; про непричетність або ж про можливу причетність окремих осіб, які перевіряються слідством. Також цей фактор дає можливість визначитися щодо застосування амністії, строків давності тощо.

Важливим також є встановлення місця події, оскільки допомагає з’ясувати, як усе відбувалося, хто міг бути свідком події, а також  визначити підслідність та підсудність кримінальної справи.

Не меншого значення мають спосіб вчинення діяння, наслідки цього діяння, оскільки нерідко вони є ознаками того чи іншого складу злочину.

Іншою обставиною, що підлягає встановленню за чинним КПК України, є винуватість особи та мотиви злочину.

Вимога законодавця – встановити винуватість особи і мотиви вчинення злочину через призму кримінально-правових понять – означає встановлення особи, яка вчинила злочин (суб’єкт злочину), і суб’єктивну сторону цього ж злочину.

Крім цього, не меншого значення набуває встановлення форми вини особи, наприклад  при обранні виду запобіжного заходу, призначенні покарання тощо.

Цей елемент предмета доказування  більш повно та ґрунтовно зафіксований у проекті КПК України (зареєстрованого 23 червня 2001 р. в Секторі реєстрації законопроектів Верховної Ради України за № 7431): “…винуватість чи невинуватість підозрюваного, обвинуваченого, підсудного у вчиненні злочину, форма вини, мотив і мета злочину”[5, с. 55].

“Обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом’якшують та обтяжують покарання” теж входять до предмета доказування.

Статті 66 та 67 КК України дають перелік обставин, що пом’якшують та обтяжують покарання. Пом’якшуючими суд вправі також визнати й інші обставини, незважаючи на те, що їх немає в переліку ч. 1 ст.66 КК України. Що ж стосується обтяжуючих обставин, то законодавець визначив їх чіткий перелік і заборонив розширювати межі цього переліку.

Доказуванню також підлягають обставини, які характеризують особистість обвинуваченого. До таких обставин належать наявність чи відсутність судимості, участь у громадській діяльності, ставлення до виконання громадських доручень, негативні та позитивні риси характеру тощо.  Пленум Верховного Суду України в своїй Постанові № 7 від 24 жовтня 2003 р. і змінами, внесеними згідно з Постановою № 18 від 10.12.2004 р. “Про практику призначення судами кримінального покарання” вказав, що дані про особу підсудного мають істотне значення для визначення виду і розміру покарання, тому суди повинні всебічно, повно й об’єктивно їх досліджувати.

Встановленню у процесі доказуванні підлягають характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розміри витрат закладу охорони здоров’я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння.  Цілком зрозуміло, що в ряді випадків злочином заподіюється майнова шкода державі або ж окремому громадянину. Щоб з’ясувати, чи можливе заявлення  цивільного позову, треба довести причинний зв’язок заподіяної шкоди і суспільно небезпечного діяння. Розмір заподіяної шкоди може впливати на кваліфікацію злочину, тому ця обставина підлягає з’ясуванню з усією повнотою.

Відповідно до ст. 49 КПК потерпілим визнається особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду. Однак у ст. 28, ч.1 ст 29 КПК законодавець зазначає, що цивільний позов у кримінальній справі може заявити лише особа, яка зазнала матеріальної шкоди від злочину, але нічого не зазначає про відшкодування такого виду шкоди, як моральної, що забезпечується також цивільним позовом.

Законодавець передбачає також можливість відшкодування витрат закладу охорони здоров’я на стаціонарне лікування особи, потерпілої від злочину, за винятком випадку завдання такої шкоди при перевищенні межі необхідної оборони або в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства чи тяжкої образи з боку потерпілого. У зв’язку з цим підлягає встановленню розмір такої шкоди.

Наявність причин злочину та умов, які сприяли його вчиненню, також підлягають встановленню (ст. 23 КПК України). Ця обставина є важливою для правильного вирішення кримінальної справи, оскільки впливає на ступінь і характер відповідальності обвинуваченого. Саме тому законодавець зобов’язує органи досудового розслідування та прокурора в кожній кримінальній справі виявляти причини й умови, які сприяли вчиненню злочину.

Хоча ця норма і має імперативний характер, але це положення не зафіксоване у ст. 64 КПК, і тому, на наш погляд,  щоб уникнути суперечок стосовно належності чи неналежності цієї обставини до предмета доказування, було б доцільно продублювати це положення у статті, де зазначені всі обставини, що підлягають доказуванню. І хоча законодавець використовує термін “виявити”, а не “доказати”, то, як слушно зауважує М. М. Михеєнко, ці терміни за своїм юридичним змістом є тотожними [3, с. 115].

Отже, видається доцільним внести зміни до ст.64 КПК України, щоби врахувати всі проблемні питання щодо визначення обставин, які входять до предмета доказування у кримінальному процесі України.

Виходячи з вищевикладеного, предметом доказування є передбачена законом сукупність обставин, які підлягають обов’язковому встановленню у кожній кримінальній справі з метою її правильного вирішення.

ЛІТЕРАТУРА

1. Тертышник В. М., Слинько С. В. Теория доказательств. – Х., 1998. – 256 с.
2. Теория доказательств в советском уголовном процессе. – М., 1973. – 735 с.
3. Михеенко М. М. Доказывание в советском уголовном судопроизводстве. – К., 1984. – 134 с.
4. Зеленецкий В. С. Проблемы формирования совокупности доказательств в уголовном процессе. – Х., 2004. – 105 с.
5. Кримінально-процесуальний кодекс України: Проект, підготовлений народними депутатами України. – К., 2001. – 290 с.