ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Здійснюючи функцію регулювання суспільних відносин, держава визначає зміст прав і свобод громадян, межі їх здійснення, встановлює заборони та відповідальність за їх порушення. Зв’язок між людиною та правом найбільш повно характеризується через поняття правового статусу, в якому відбиваються всі основні сторони юридичного буття індивіда: його інтереси, потреби, взаємовідносини з державою, трудова та суспільно-політична діяльність, соціальні домагання та їх задоволення.

Конституція України вперше у практиці державотворення України визначила принципове положення про те, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а утвердження та забезпечення цих прав складають головний обов’язок державної влади. Внаслідок цього процес побудови демократичної, правової, соціальної держави Україна було чітко пов’язано із забезпеченням як конституційних прав і свобод людини і громадянина, так і її правового статусу в цілому.

Подібна значущість проблематики забезпечення правового статусу людини і громадянина, як одного із стратегічних напрямів розвитку української державності, обумовила значне підвищення уваги наукової спільноти до розробки питань, пов’язаних з дослідженням окремих елементів правового статусу людини в Україні.

Актуальність звернення до аналізу теоретико-методологічних основ визначення змісту і сутності правового статусу людини і громадянина має загальнотеоретичне обґрунтування. Адже з позиції загальної теорії права, дослідження правового статусу людини і громадянина є тісно пов’язаним з проблемою визначення предмета права щодо правового статусу людини і громадянина. У цьому сенсі в науці права існують принаймні два способи відповіді на порушене питання. Один з них предметом права трактує виключно основні принципи правового статусу людини, а інший до предмета науки права долучає ще й проблеми захисту та забезпечення правового статусу людини і громадянина. З іншого боку, висвітлення проблем правового статусу людини і громадянина має суто методологічну актуальність. Мається на увазі, що завдяки категорії правового статусу людини і громадянина виникає можливість аналізу його структури та складових елементів. При цьому аналіз набуває ознак комплексності, тому що досліджуються не обмежені інститути громадянства, правосуб’єктності, прав і свобод людини, обов’язків громадян, гарантій прав і свобод людини тощо, але один з елементів правового статусу людини, що тісно пов’язаний з іншими і складає цілісну систему, через яку встановлюються та регулюються відносини людини з державою та іншими суб’єктами правовідносин.

Це дає підстави для висновку про актуальність дослідження поняття правового статусу людини і громадянина, а також про перспективність подібних наукових розвідок як для науки права, так і для реалізації процесу практичного забезпечення правового статусу людини і громадянина. Разом з тим, вирішення питань, пов’язаних із забезпеченням правового статусу людини і громадянина, сприятиме вдосконаленню процесу практичної реалізації норм Основного Закону країни, подальшому розвитку теорії права України як галузі права, законодавства, юридичної науки та навчальної дисципліни.

Таким чином, актуальність проблеми забезпечення правового статусу людини і громадянина у контексті питань політико-правового реформування, яке триває в Україні, недостатня розробленість цілої низки питань, що стосуються тематики забезпечення правового статусу людини зумовили вибір теми дослідження.

Теоретичною основою роботи стали наукові розробки дослідників вітчизняної та зарубіжної науки, зокрема проблематика правового статусу людини і громадянина розроблялася в роботах таких авторів як: М. Антонович, К. Арановський, А. Венгеров, Л. Воєводін,  А. Георгіца, В. Грищук, Ю. Грошевий, В. Денисов, Є. Додін, Р. Калюжний,  В. Карташкін С. Ківалов, М. Козюбра, В. Коновалова, М. Корнієнко,  В. Кравченко, О. Кутафін, О. Лукашева, М. Малеїн, Г. Мальцев, Г. Манов,  О. Марцеляк, Г. Мурашин, Є. Назаренко, А. Олійник, В. Опришко, М. Орзіх, М. Панов, О. Петришин, В. Погорілко, П. Рабінович, В. Селіванов,  О. Скрипнюк, В. Тацій, І. Тимченко, В. Тихий, Є. Тихонова, О. Тодика,  Ю. Тодика, О. Фрицький, М. Цвік, В. Шаповал, В. Шемшученко, Л. Юзьков.

Втім, незважаючи на значну кількість праць, присвячених окремим інститутам та елементам правового статусу людини: правам людини і громадянина, інституту громадянства, обов’язкам тощо, слід зазначити, що у межах науково-теоретичних розробок у галузі теорії права не існувало спеціальних монографічних робіт, присвячених проблематиці забезпечення правового статусу людини і громадянина в Україні.

Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є здійснення всебічного теоретико-правового аналізу проблеми забезпечення правового статусу людини і громадянина в сучасному процесі державотворення незалежної України.

З метою практичної реалізації зазначеної мети розв’язувалися такі задачі:

• розглянути наукові підходи до визначення поняття статусу особи;
• проаналізувати класифікацію прав і свобод людини;
• дослідити головні принципи у сфері прав людини і громадянина;
• виявити сукупність найважливіших прав, свобод і обов’язків особи;
• проаналізувати структурні елементи правового статусу особи;
• охарактеризувати основні права, свободи й обов’язки, які закріплені в Конституції України;
• здійснити аналіз правового статусу людини і громадянина в Україні;
• розглянути основні елементи правового статусу людини і громадянина в Україні;
• дослідити систему принципів правового статусу людини і громадянина.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, які пов’язані із забезпеченням правового статусу людини і громадянина в контексті сучасних державотворчих процесів в Україні.

Предметом дослідження є інститут правового статусу людини та юридичні засоби його забезпечення.

Методи дослідження. Основу роботи складає метод комплексного аналізу, який дозволив всебічно висвітлити проблеми забезпечення правового статусу людини і громадянина в Україні, визначити взаємозв’язок між окремими інститутами правового статусу, виокремити його основні елементи та обґрунтувати необхідність їх чіткого правового регулювання. Разом з тим, широко залучалися такі загальнонаукові методи як: методи аналізу і синтезу, структурно-функціональний, системний, порівняльно-правовий.

Структура роботи. Дослідження складається зі вступу, трьох розділів, які структуровані у сім підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи становить 32 сторінки, з них список джерел загальною кількістю 25 найменувань, на 3 сторінках. 

РОЗДІЛ І. ПРАВОВИЙ СТАТУС ОСОБИ В УКРАЇНІ ТА КЛАСИФІКАЦІЯ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ

1.1. Наукові підходи до визначення поняття статусу особи

Правовий статус особи — це поняття багатоаспектне, врегульоване юридичними нормами, які встановлюють взаємозалежний характер зв’язку людини з державою: для особи — це необхідна міра її свободи; для держави — реалізація свого сутнісного початку як правової, демократичної організації суспільства. Ці питання стали предметом дослідження фахівців у галузі права, зокрема, О.Ф. Скакун, О.П. Горбаня, А.М. Шульги, В.М. Шаповала, В.В. Панасюка, В.О. Ріяки, А.З. Георгіца. Вказані вчені мають як загальні підходи щодо розуміння сутності конституційно-правового статусу особи, так і роблять своєрідні висновки щодо структури, змісту, класифікації цього явища. Зокрема, О.Ф. Скакун дослідила загальнотеоретичні питання правового статусу особи; О.П. Горбань акцентував увагу на конституційно-правовому статусі іноземців та осіб без громадянства; A.    М. Шульга висвітлив низку традиційних видів правового статусу особи (загальний, спеціальний, індивідуальний тощо); В.В. Панасюк визначив складові інституту конституційно-правового статусу особи. Підручники з конституційного права зарубіжних країн B.М. Шаповала, В.О. Ріяки, А.З. Георгіца містять узагальнюючий матеріал зарубіжного досвіду врегулювання конституційного статусу особи. В цих дослідженнях майже відсутні засади практичного втілення теоретичних доробок в сучасну світову практику.

В науковій літературі, конституційних, законодавчих актах термін «особа» вживається як родове поняття на позначення людини, учасника суспільних відносин. Зокрема, О.Ф. Скакун зазначає, що «людина саме тоді стає істотою суспільно, коли вона є біологічно сформованим індивідом із волею та свідомістю» [1, с.24]. Вважаємо слушним висновок О.П. Горбаня, що основу правового статусу людини створюють відносини громадянства, бо саме від суспільства людина отримує свої права, гарантовані законодавчими актами держави [2, с.26].

Щоби з’ясувати структурні елементи правового статусу особи, звернемось до його понятійного визначення. Становище індивіда в суспільстві, відображене та закріплене в основному законі, визначається як конституційний статус особи. Варто відмітити, що на сьогодні склалися різні підходи до розуміння терміну «правовий статус». Зокрема, М.М. Рассолов вважає, що це «сукупність прав, свобод, обов’язків та відповідальність особистості, що встановлюють її правовий стан в суспільстві» [3, с.217]. В.М. Корельський, В.Д. Перевалов вважають, що «це правовий стан людини, відображаючий її фактичний стан у взаємовідносинах з суспільством та державою» [4, с.503]. На думку М.Н. Марченко, це «складова частина системи прав, що виступає у якості відносно самостійного регулятора суспільних відносин» [5, с.267].

Як бачимо, більшість сучасних дослідників розглядають поняття «правового статусу» з точки зору системи санкціонованих Конституцією, законами прав, свобод, обов’язків особи та її відповідальності перед суспільством [6, с.91].

Права, свободи, обов’язки, на нашу думку, виступають центральними елементами змістовної структури правового статусу особи, проте не вичерпують його. Більш слушною, в цьому сенсі, є позиція Т. Шаповал, яка визначає правовий статус особи через сукупність прав, обов’язків та юридичних гарантій цих прав, що закріплені в статтях Конституцій та законодавчих актах [7, с.32]. Фахівець конституційної галузі права В.В. Панасюк стверджує, що правові принципи є невід’ємними складовими правового статусу особи [8, с. 132].

Враховуючи наукові здобутки фахівців у галузі права, можна дійти висновку, що структурними елементами конституційно-правового статусу виступають: права, свободи, обов’язки особи, правові принципи та юридичні гарантії їх реалізації, закріплені в основному законі держави. На слушність цієї позиції вказує назва й зміст розділу II Конституції України «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» [9]. Так, суб’єктивні права виступають мірою дозволеної поведінки особи в державі; суб’єктивні обов’язки виступають необхідною мірою поведінки особи в державі; свободи особи — це вираз міри автономії особистості в суспільстві; правові принципи — керівні ідеї та засади, що визначають зміст правого регулювання статусу особистості; юридичні гарантії являють собою систему правових засобів захисту суб’єктивних прав, закріплених в конституційних актах та законах держави.

1.2. Класифікація правового статусу особи

Видова класифікація правового статусу особи може бути здійснена за ознакою громадянства: правовий статус громадянина; правовий статус іноземця; правовий статус особи без громадянства [10, с.20].

Стан громадянства втілює особливість політико-правового зв’язку між особою та державою, є засобом інституціоналізації принципів їхніх взаємовідносин, наділяючи осіб усією повнотою прав у сфері владарювання.

Конституційна теорія та практика розрізняють два аспекти громадянства: державно- правовий й міжнародно-правовий. З другим пов’язують термін «держана належність» під яким розуміють існування між державою та особою юридичного зв’язку особливого характеру, але при цьому особа може і не бути громадянином. Така особа є політично підвладною відповідній державі і має право на міжнародно-правовий захист з її боку. Але якщо ця особа не є громадянином, держава не зобов’язана гарантувати її права і свободи в повному обсязі [11, с. 103].

Особливість юридичного зв’язку, що виникає між громадянином та державою, полягає в тому, що він є сталим у часі та просторі. Це означає, що відносини громадянства не можуть перериватися автоматично, навіть, якщо особа-громадянин тимчасово перебуває на території іншої країни, вона продовжує знаходитись під захистом держави своєї належності.

Іноземцями визнаються особи, які не мають громадянства держави, на території якої вони перебувають, але мають докази громадянства іншої держави. Правове становище іноземців регулюється законодавством країни перебування та міжнародними угодами.

Сукупність прав та обов’язків, встановлених національним та міжнародним правом по відношенню до іноземних осіб, створює їхній статус, правовий режим іноземних громадян. Існує кілька його видів: національний, найбільшого сприяння і спеціальний правові режими. Так, надання країною перебування іноземцю обсягу прав в основному рівному тому, що мають громадяни цієї країни, створює національний правовий режим. Виключенням тут можуть бути політичні права (право участі в референдумах, виборчому процесі, право нести військову службу), а також деякі трудові права (працювати на державних посадах, в адвокатурі, нотаріаті). Режим найбільшого сприяння для іноземців встановлюється на підставі договору і має створювати для них в основному той самий обсяг прав та обов’язків, що їх мають громадяни будь-якої третьої держави. Спеціальний режим — встановлює пільговий або обмежувальний режим користування правами іноземними громадянами на підставі багатосторонніх регіональних і двосторонніх угод між державами (безвізовий в’їзд, спрощений режим перетинання державного кордону).

Особами без громадянства (апатридами) визнаються особи, які за рішенням державно- владного органу чи за власним бажанням позбавлені громадянства і не набули іншого громадянства [12, с.73]. Апатризм з позицій національного і міжнародного права сприймається негативно [11, с.109].

Запропоновані А.М. Шульгою класичні види правового статусу особи за ознакою громадянства, на наш погляд, не вичерпують існуючи в світі юридичні зв’язки між особою і державою. В науковій літературі та практиці виділяють категорію осіб з подвійним, множинним громадянством, яких узагальнено називають «біпатриди». Так, B.C. Семенов визначає біпатризм як правовий статус особи, за яким вона одночасно має громадянство двох або більше країн [12, с.72]. Таке явище може виникати в силу різних обставин: шлюбних відносин осіб, що мають громадянство різних країн, законодавством яких встановлено принцип неможливої автоматичної втрати громадянства жінкою та обов’язкового набуття дружиною громадянства чоловіка; у зв’язку з народженням дитини від іноземців, законодавством країни походження яких встановлено принцип «права крові» на території держави, де діє принцип «права ґрунту»; під час натуралізації осіб, у випадку, якщо законодавство країни нової належності не вимагає відмови від попереднього громадянства.

В національному та міжнародному праві біпатризм вважається аномальним явищем, а у законодавстві більшості країн не визначаються його юридичні наслідки [11, с. 109]. Навпаки, застосовуються різні заходи, щоб запобігти цьому явищу: законодавчо скасовується принцип автоматичної втрати громадянства жінкою у випадку її одруження; використовується практика оптації — вибору громадянства на підставі міжнародно-правових договорів [13, с.109].

Принцип невизнання множинного громадянства закріплений у Гаазькій конвенції 1930 року «З деяких питань стосовно колізій законів про громадянство» [14]. Принцип єдиного громадянства закріплений в статті 4 Конституції України [9].

1.3. Принципи у сфері прав людини і громадянина

Добре відомо, що в правах людини в понятійній та буденній формі втілені давно і широко відомі ідеали людства, які охоплюють всі сфери соціальності: свобода, рівноправність, солідарність, толерантність (терпимість), демократія тощо. Але права не кінцевий етап, вони можуть переглядатися, удосконалюватися тощо.

Принципи пояснюють і доводять цінність прав людини. В результаті як ціннісне явище останні виступають стійким поданням про щось як улюбленому, як про благо, тобто про те, що відповідає якимось потребам, інтересам, планам людини і пр. (Апресян Р.Г.). Тому принципи, що лежать в обґрунтуванні прав людини, слід розуміти не як застиглу догму, а як розвивається разом із суспільством уявлення, яке від ідеалу до дійсності, від цінності до факту.

Сучасне людське співтовариство поступово визначає свої пріоритети. У правовій сфері це, наприклад, демократія, соціальне і праве держава, правозаконності, права людини. Останні центром уваги роблять особистість (індивіда), його перевага в повсякденному житті, актуалізацію його творчих можливостей, збереження людини в коеволюції з природою. Тому права людини відносяться до числа творчих, що розвиваються і консолідуючих ідей.

Основоположним принципом прав людини є принцип гуманізму. Витоками гуманізму з’явилася ідея про моральної цінності людського життя і особистості, її свобода і необхідність захисту гідності людини, боротьба за його права. Сутність гуманізму полягає в турботі про людину, визнання його як особистості, його право на свободу та недоторканність.

Держава повинна використовувати владу лише на благо членів суспільства. Тільки та держава, яка визнає права людини, спирається на принципи поділу влади і верховенство права може вважатися правовим і моральним.

Принцип поваги людської гідності. Цей принцип стверджує цінність кожного людського особистості незалежно від наявного статусу. Він припускає шанобливе ставлення до кожного з боку інших людей, а також суспільства і держави. Усвідомлення власної гідності і шанобливе ставлення з боку інших людей і держави надзвичайно важливі для самоствердження особистості, її практичних успіхів.

Однак, слід зазначити, що самозвеличування і впевненість у власній перевазі над іншими призводять до деформації особистості і до неконструктивним відносинам з оточуючими.

У контексті принципів прав людини, а не окремого права людську гідність інтерпретується значно ширше — як якість цінності всякого представника людського роду.

Повага людської гідності відбивається всією системою прав людини і найбільш яскраво в таких правах, як право на ім’я, життя, заборона катувань, заборона рабства, недоторканність честі та репутації, право на захист своїх прав та ін.

Принцип свободи. Головне для людини — свобода, яка повинна бути середовищем його проживання. У сфері свободи людина обирає свій власний життєвий шлях, реалізує свої інтереси. Висування свободи в якості головного принципу життєдіяльності людини означає розрив з колишнім підходом до його взаємовідношенням з державою, коли людина виступав як підданого, покликаного покірливо виконувати волю правителя, держави. Свобода перетворює залежної людини в громадянина, визначаючи новий характер його взаємин з державою. Без свободи неможливо громадянське суспільство, визнають і дотримуються права людини.

Принцип рівноправності і рівності. Із загального властивості людей, що вони люди і володіють людською гідністю, слід принцип їх рівний, однаковою значимістю для політичної, правової, економічної, соціального життя, отже, і рівність їх прав.

Правова рівність — це універсальний спосіб вираження юридичного рівноваги, тобто поєднання інтересів окремих людей, окремих соціальних груп і верств населення, різних народів і національностей.

Принцип рівноправності породжує багато інших прав, як, наприклад, право на рівність перед законом і судом, неприпустимість всіх форм дискримінації, право на культурне, релігійне і мовне розмаїття, право на інтеграцію інвалідів, літніх людей та багато іншого. Принцип рівності не визнає будь-яких привілеїв для одних людей, а для інших ні. Це розцінюється в суспільстві, як дискримінація.

З іншого боку, встановлення рівності, і більше того, якщо воно ще затверджене законодавчо, то це природно позначиться і обмежить потенційні прояви індивідуальності, такі необхідні для розвитку особистості і суспільства в цілому.

Не можна ставити знак рівності між рівноправністю і зрівнялівкою, бо рівність у правах означає гарантію ряду можливостей, а от питання про втілення їх у життя цілком і повністю залишається на розсуді самого індивіда. Зрівнялівка не враховує особистої участі кожного індивіда в створенні загального блага відповідно до його можливостями і потребами.

Принцип рівноправності виражає вимогу до встановлення характеру відносин між людьми на основі поваги, гідності кожного, він становить конститутивний ознака справедливості, а також є найважливішою стороною демократичного способу життя.

Принцип солідарності. У вихідному сенсі цей принцип означає єднання, спільність, взаємодопомогу і підтримку. Він ґрунтується на взаємному визнанні прав, а, отже, на обов’язках і відповідальності.

Права людини здаються індивідуальними лише на перший погляд, їх загальна організація — явище глибоко соціальне. Права можливі, якщо їх забезпечують обов’язки інших осіб (держава, індивіди, суспільство тощо). Загальна зв’язок і залежність людей, їх допомогу один одному у реалізації прав та інше — є умовою існування прав і робить їх суспільним і солідарним інститутом, якість якого проявляється, наприклад, у сфері праці та капіталу (страйки, колективні переговори, рівні умови праці), у сфері соціальної діяльності влади (охорони здоров’я, пенсійне забезпечення, охорони здоров’я тощо).

Теорія прав людини передбачає, що користування правами здійснюватиметься, по-перше, відповідально, тобто без порушень прав інших людей, по-друге, з повагою до прав інших людей; і, по-третє, за умови сприяння і допомоги один одному. За таких умов солідарність перетворюється на гарантію існування прав, а також гарантію особистої та соціальної безпеки.

Сьогоднішня правосвідомість сприймає солідарність порівняно негативно, що частково пояснюється офіційним статусом цієї цінності в радянську епоху заформалізованість, колективним способом організації суспільних відносин, правовим безкультур’ям населення, відсутністю досвіду спільного захисту прав людини тощо. Все це ставить перед українським суспільством і державою цілий ряд складних завдань, у тому числі і пов’язаних з формуванням культури прав людини, подоланням моральної кризи і збереженням духовності, які є невід’ємними якостями особистості.

Принцип демократії. Головний зміст цього принципу пов’язаний з характеристикою особливого соціального середовища (суспільними відносинами, які гарантували б права людини), способами здійснення суб’єктивних прав, формуванням практики політичної участі, громадянськістю особистості, «формою влаштування будь-якої організації, заснованої на рівноправній участі її членів в управлінні і ухваленні в ній рішень по більшості »(Пугачов В.П., Соловйов А.І.).

При демократії (в ідеалі) стають реальними виборчі права громадян, право брати участь у громадських справах, при яких виключається всяке насильство або примус, гарантується висока ступінь свободи у створенні різноманітних організацій тощо. Вона здатна принести користь як найбільш раціональна форма організації та управління, при якій максимально можливі права людини. Демократія дозволяє за допомогою співпраці, компромісу, виявлення альтернатив гармонізувати різні права, інтереси і переваги, залагоджувати розбіжності мирним шляхом, виправляти помилки тощо.

Плюралізм, прийнятий при демократії, забезпечує широкий діапазон думок і варіантів дії. Він дає можливість врахувати думку й інтереси різних груп населення, компенсувати політичну пасивність громадян діяльністю активних представників груп і тим самим наблизити владу до народу. Залучення в політичне участь громадян посилює контроль за діяльністю осіб, бюрократизацією чиновництва, попереджає зловживання владою представників держави.

Демократія змістовно розвиває суспільно-політичні права, навчає громадян користуватися ними, дозволяє розвивати самосвідомість особистості, настільки необхідне для реальності прав людини, виховує громадянську культуру і культуру прав людини, які в свою чергу формують активну участь у політиці, владі, готовність до самообмеження, компромісів, підпорядкування закону тощо.

Демократія не означає твердження людини та її прав за рахунок і на шкоду суспільству. Принцип демократії сам по собі не є абсолютною цінністю, оскільки автоматично не гарантує свободи, рівності і справедливості. За зовнішньою «оболонкою» демократія має і негативні сторони. Однак, прагнення сучасного світу до демократії не випадкове явище, бо за наявності низки обставин демократія має ряд переваг перед іншими формами соціальної організації і діяльності. У системі, де визнаються права людини, високо цінується людське життя і людську гідність, зберігається легальна можливість для вдосконалення суспільних відносин.

Принцип демократії універсальний, має значення не тільки як ідеал, умова, режим або сторона прав людини, але і як компонент глобальності суспільства, активно бере участь в процесі становлення єдиного людства.

Принцип терпимості (толерантності). Це особливий принцип прав людини, який стверджує повагу до чужої думки, до різних форм самовираження і прояву людської індивідуальності.

Терпимість як особиста якість проявляється у ставленні індивіда до інших людей і їх прав, випливає з факту поваги прав інших людей. Вона висловлює переконання, що всі вільні мати власну думку і віру, свободи від авторитетів і забобонів, кожен має право критикувати інших людей і влади, а також уважно прислухатися до критики.

Однак терпимість має межі. Поблажливість і прощення не повинні перетворюватися на потурання беззаконню, аморальності, безправ’я і несправедливості. Ігнорування норм моралі, закону, прав людини має знаходити адекватні засоби опору.

Боротьба з порушеннями прав людини не повинна перетворюватися на порушення прав, захист власних прав не може перероджуватися в аморальну акцію.

Принцип справедливості. В системі прав людини вміст справедливості проявляється досить широко і багатогранно. Істотно права людини виражають справедливість як об’єктивно необхідну потребу індивіда в самовизначенні та самодіяльності. Здійснена справедливість — критерій правильності позитивно сформульованих норм про права людини. Справедливість присутня як оцінний фактор в процесах здійснення прав; за формою й суттю користування та реалізація прав повинні відрізнятися тією правильністю, пропорційністю, чесністю, неупередженістю тощо, що буде свідчити про наявність справедливості [12, c. 65]. 

РОЗДІЛ ІІ. СУКУПНІСТЬ НАЙВАЖЛИВІШИХ ПРАВ, СВОБОД І ОБОВ’ЯЗКІВ ОСОБИ

2.1. Структурні елементи правового статусу особи

До поняття правового статусу входять такі основні елементи (вони складають його зміст і структуру): громадянство; загальна правоздатність; принципи правового статусу; конституційні права, свободи й обов’язки громадян; гарантії прав і свобод; відповідні правові норми.

У звичаєвому праві різних країн проблема правового статусу людини і громадянина вирішується неоднаково. Можна виділити такі чотири усталених підходи, що визначають вирішення цієї проблеми.

Ліберальна концепція виходить з того, що кожна людина від моменту народження природою наділена невід’ємними правами.

Обмеження прав людини і громадянина можливе лише у зв’язку із забезпеченням охорони суспільного ладу, правопорядку, прав і свобод громадян, запобіганням насильства та ін.

У дусі цієї моделі конституційні обов’язки громадян визначаються в обмеженому вигляді, або взагалі не згадуються в конституції.

Колективістський підхід до вирішення проблеми прав людини надає пріоритет не особистості, а колективу (суспільству, класам, об’єднанням). І тому головними є соціально-економічні права, розрізняються права громадян (людини) і права трудящих, у конституціях наводиться широкий перелік обов’язків громадян (у Конституції УРСР 1978 р. їх було 11).

Третій підхід до правового статусу особи пов’язаний з класичним мусульманським правом. Тут статус особи визначається за шаріатом. Вселенський суверенітет належить лише Аллаху: людина не має права розпоряджатися собою на свій розсуд, її дії мають бути підпорядковані вказівкам Аллаха. Акцент переноситься не на права, а на обов’язки перед Аллахом, перед спільнотою правомірних мусульман. [4 ,c.26]

Особливий підхід до правового статусу особи склався у звичаєвому праві деяких країн Тропічної Африки, Океанії та Латинської Америки. Людина тут розглядається як невід’ємна клітина племені, її права не можуть реалізовуватися окремо від племені.

Сьогодні необхідний пошук синтетичних підходів, оскільки права та обов’язки людини повинні відповідати міжнародним документам. У цьому плані перспективною є інтеграція двох основних напрямів юридичної думки — природно-правового та позитивістського.

Природно-правові теорії розглядають людину як істоту, яка має певні невід’ємні від її буття права, що випливають або з розуму, або з божественної волі, або з природи людини.

Позитивістські теорії підходять до прав людини як до категорії, що встановлюється державою.

Поєднання цих двох напрямів практично здійснюється шляхом прийняття конкретних конституційних положень, що інкорпорують перелік прав людини, або «білля про права». Таким чином, права людини, залишаючись морально-політичним імперативом, набувають юридичної форми та стають одним із важливих інститутів конституційного права.

Розробники діючої Конституції України і, зокрема, моделі конституційно-правового статусу особи та громадянина спиралися на ліберальну концепцію прав людини. У Конституції України із 48 статей II Розділу, що присвячені правам людини і громадянина, 37 стосуються особистих прав та свобод. У Конституції лише 4 статті закріплюють обов’язки громадян.

При цьому розробники Основного Закону нашої держави виходили з того, що особа не може існувати як повноправний член суспільства без належних їй прав та свобод. Людину не можна позбавити її природних прав — це принижує її природу. Невід’ємні права людини — відправний пункт в обґрунтуванні свободи та рівноправності, непорушності власності, поділу влади та інших цінностей цивілізації.

У ст. 3 Конституції України сказано, що людина є «найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність…».

В юридичній літературі є різні визначення правового статусу особи. Так, д. ю. н. М. І. Матузов вважає, що правовий статус особи — це юридичне закріплене становище особи в суспільстві. Інші автори кажуть, що це поняття складається з соціальне допустимих і необхідних можливостей особи не просто як індивіда, а як громадянина. М. В. Вітрук визначає правовий статус як систему юридичних прав, свобод, обов’язків і законних інтересів у їх єдності, як основу чи ядро її правового становища[2 , c.109].

2.2. Основні права, свободи й обов’язки, які закріплені в Конституції України

Права людини в сучасному світі — це проблема, вирішення якої стоїть у центрі практичної діяльності міжнародного співтовариства і кожної держави.

Права людини — це її можливість діяти певним чином для того, щоб забезпечити своє нормальне існування, розвиток і задоволення власних потреб.

Поняття про права людини включає два аспекти:

• природні права людини, неподільно пов’язані з її існуванням та розвитком;
• набуті права людини, що характеризують її соціально-політичний статус.

Другий розділ Конституції України закріплює систему прав, свобод і обов’язків, яку можна поділити на особисті (природні, громадянські), політичні, соціальні, економічні, культурні, екологічні та сімейні права і обов’язки. Сукупність конституційних норм, що закріплюють ці права і обов’язки визначає конституційно правовий статус людини і громадянина.

Свобода людини є вихідним поняттям проблеми прав людини-громадянина. Вона характеризується ознаками:

— всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності і правах;

— людина має право робити все, що прямо не заборонено діючим законодавством;

— всі люди рівні в правових можливостях, правовому сприянні і правовій охороні;

— свобода людини — об’єктивна реальність, вона виходить за межі врегульовані правом, так як на неї впливають і інші соціальні норми (моралі, етики, релігійні норми та інші).

Міжнародне співтовариства приділяє правам людини велику увагу, для цього визначає міжнародно-правові стандарти в цій галузі, тобто в договірному порядку встановлює правові норми мінімально припустимого поводження держав з індивідами, що перебувають на її території.

Ці стандарти закріплені:

• Загальною декларацією прав людини (1948 р.);
• Міжнародним пактом про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.);
• Конвенцією про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (1979 р.);
• Конвенцією про права дитини (1989 р.);
• іншими міжнародно-правовими документами.

Права людини випливають з природного права, притаманного людині від народження, поширюються на всіх людей, що проживають в конкретній державі (громадян держави, громадян інших держав, осіб без громадянства). Права громадянина закріплюються за особою в силу її приналежності до громадянства держави (громадяни мають політичні й інші права, яких не мають інші особи).

Конституція визначає життя людини, її здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпеку найвищою соціальною цінністю. Саме утвердження прав і свобод людини є головним обов’язком держави, це визначає зміст і спрямованість її діяльності.

Конституційні права і свободи людини і громадянина можна поділити на три групи:

1. Особисті права і свободи людини (громадянські, природні) безпосередньо пов’язані з сутністю людини, як фізичної особи:

— право на вільний розвиток своєї особистості (ст. 23 Конституції України);

— невід’ємне право на життя (ст. 27);

— право на повагу до гідності (ст. 28);

— право на свободу та особисту недоторканість (ст. 29);

— право на недоторканість житла (ст. ЗО);

— право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31);

— право на невтручання в особисте та сімейне життя (ст. 32);

— право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання (ст. 33);

— право на свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34);

— право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35).

2. Політичні права і свободи громадянина України пов’язані з взаємовідносинами особи і держави, особи і органів державної влади та місцевого самоврядування, особи і політичних партій та інших політичних інститутів держави і суспільства:

• право на об’єднання у політичні партії та політичні організації (ст. 36);
• право брати участь в управлінні державними справами, всеукраїнському і місцевому референдумах (ст. 38);
• право вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ст. 38);
• право на мирні збори, мітинги, походи і демонстрації (ст. 39);

3. Економічні, культурні, соціальні, екологічні та сімейні права людини:

— право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатом своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41);

— право кожного на підприємницьку діяльність (ст. 42);

— право на працю (ст. 43);

— право працюючих на страйк для захисту своїх економічних та соціальних інтересів (ст. 44);

— право працюючих на відпочинок (ст. 45);

— право громадян на соціальний захист (ст. 46);

— право кожного на житло (ст. 47);

— право кожного на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї (ст. 48);

— право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49);

— право на безпечне для життя і здоров’я довкілля, на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст. 50);

— право пов’язане з забезпеченням вільної згоди на шлюб, охороною материнства і батьківства, дитини і сім’ї (ст. 51-52);

— право кожного на освіту (ст. 53);

— право на свободу літературної, художньої, іншої творчої діяльності та її результати (ст. 54).

Держава зобов’язана забезпечити реалізацію і захист прав і свобод людини і громадянина. Іноземці і особи без громадянства мають такі самі права, свободи і обов’язки, як і громадяни України, за виключенням окремих, які згідно законодавства можуть належати лише громадянам.

Україна гарантує забезпечення гідних умов життя, певних політичних, соціальних і інших прав і свобод тільки своїм громадянам.

Гарантії прав людини конституційно закріплені в ст. 40, 55-63:

— право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення, або особисто звергатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів (ст. 40);

— право на судовий захист (ст. 55);

— право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових та службових осіб (ст. 56);

— зворотна дія нормативно-правових актів (ст. 58);

— право на правову допомогу (ст. 59);

— право не виконувати явно злочинні розпорядження чи накази (ст.60);

— індивідуальний характер юридичної відповідальності (ст. 61);

— презумпція не винуватості (ст. 62);

— право відмови від показань або пояснень щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів (ст. 63).

Гарантією реалізації прав і свобод людини є також право кожного захищати їх від протиправних посягань, в тому числі від держави, її органів, посадових осіб.

Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, інститут якого закріплений в Законі України від 23.12.1997 р., а також після використання всіх національних засобів правового захисту до відповідних міжнародних судових установ чи органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна [9]. 

РОЗДІЛ ІІІ. АНАЛІЗ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА В УКРАЇНІ

3.1. Основні елементи правового статусу людини і громадянина в Україні

За характером правового регулювання розрізняють три види правового статусу.

Загальний (конституційний) — це правовий статус, який передбачає основні конституційні права та обов’язки громадянина. Він характеризує загальні та рівні можливості, вихідні позиції всіх тих людей, які є громадянами однієї держави. Цей статус надається найбільшій кількості осіб.

Спеціальний (колективний) — це правовий статус, який надається окремим групам осіб і громадян. Він охоплює особливі, своєрідні (додаткові) права та обов’язки певної групи суб’єктів. Наприклад, студентів, ветеранів, пенсіонерів, військовослужбовців. Цей статус характеризує «групові» можливості людей.

Індивідуальний (персональний) — це правовий статус, який надається окремій особі чи громадянину правозастосовчими актами. Такий правовий статус характеризує індивідуалізовані юридичні можливості соціального суб’єкта в певній державі.

Усі зазначені правові статуси поєднані між собою. Наприклад, особа може бути одночасно громадянином України (загальний правовий статус), викладачем у вузі (спеціальний правовий статус, передбачений Законом України «Про освіту» від 23 травня 1991 р.), Героєм України (індивідуальний правовий статус, який надається особі правозастосовним актом — Указом Президента України) [5, c. 62].

Найоптимальнішим, на наш погляд, є підхід російського дослідника В. В. Невинського, який до елементів правового статусу людини і громадянина відносить:

1) права, свободи і обов’язки як основи конституційного статусу особи;

2) громадянство, правосуб’єктність, юридичні гарантії як умови реалізації прав, свобод та обов’язків;

3) принципи правового статусу особи як вихідні засади, що інтегрують у собі нормативний зміст прав, свобод та обов’язків особи, а також умови їх реалізації.

На думку О. А. Лукашевої, громадянство не має включатися безпосередньо до правового статусу особи, оскільки громадянство — це передумова, що визначає правовий статус індивіда без обмежень. Науковець вважає, що як передумову правового статусу слід розглядати і загальну правосуб’єктність. Юридичну відповідальність, яка іноді включається до структури правового статусу, О. А. Лукашева пропонує розглядати як вторинний елемент щодо обов’язку, який виступає первинним елементом. Підтвердженням цієї думки є факт їхнього взаємозв’язку, оскільки, якщо немає обов’язку, то немає і відповідальності. Щодо системи гарантій, то їх варто віднести до категорій, які виходять за межі правового статусу. Отже, на переконання О. А. Лукашевої, поняття правового статусу слід обмежити категоріями прав і обов’язків, а всі інші названі елементи варто включити в поняття «правове положення особистості», як це пропонують Н. В. Вітрук та В. А. Кучинський.

Поширене також інше розуміння співвідношення понять «правовий статус» та «правове положення». Згідно з ним правовий статус — це сукупність нормативно закріплених прав та обов’язків абстрактного суб’єкта, а правове положення — потенційні і реальні права та обов’язки конкретного суб’єкта. При цьому правове положення реальної особи, на думку автора цієї позиції, постійно змінюється, тоді як статус суб’єкта права незмінний, допоки не змінюються відповідні правові норми [8, c. 39-40].

3.2. Система принципів правового статусу людини і громадянина

Правовий статус людини і громадянина в Україні ґрунтується на таких принципах.

1. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека — найвища соціальна цінність (ст. 3 Конституції України).
2. Конституційний принцип рівноправ’я, який передбачає:

— рівність громадян перед законом (частини 1,2 ст. 24 Конституції України), яка полягає в тому, що стосовно кожної особи закону належить мати однакову силу впливу. Іншими словами, закон не повинен зважати на існуючі індивідуальні відмінності між людьми;

— рівність прав жінки і чоловіка (ч. 3 ст. 24 Конституції України). На розвиток регламентування цього аспекту принципу рівноправ’я було прийнято Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» від 08.09.2005 р. (набув чинності з 01.01.2006 р.);

— рівний доступ громадян до публічних посад (ч. 2 ст. 38 Конституції України);

— рівність у галузі політичних прав (статті 38, 71 Конституції України);

— рівність у виборі професії та роду трудової діяльності (ч. 2 ст. 43 Конституції України);

— рівність прав і обов’язків у шлюбі та сім’ї кожного з подружжя (ч. 1 ст. 51 Конституції України) та рівність дітей незалежно від походження, а також незалежно від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним (ч. 1 ст. 52 Конституції України);

— рівність перед судом (п. 2 ч. 3 ст. 129 Конституції України), що означає рівний судовий захист прав та інтересів (причому у країнах з англосаксонською системою права цей принцип обумовлений ще й тим, що суд виступає не тільки правозастосовним, а й правотворчим органом).

Не слід плутати поняття «рівноправ’я» і «соціальна рівність», оскільки рівноправ’я — це виключно рівність прав, свобод та обов’язків. Виходячи ж з учення марксизму, соціальна рівність — це рівне ставлення до засобів виробництва. Однак така рівність є утопією, відтоді як людина почала виробляти більше, ніж споживає. Водночас досвід демократичних країн свідчить про те, що в умовах соціально-економічної нерівності рівноправ’я цілком можливе, хоча з певними застереженнями (наприклад, внесення грошової застави звільняє особу від утримання під вартою; якщо ж особа відповідної грошової суми не має, вона змушена перебувати під вартою)[7, c. 84].

Отже, конституційний принцип рівності людини і громадянина слід розглядати як гарантування кожному члену суспільства, незважаючи на будь-які його індивідуальні ознаки (за винятком обставин, передбачених Конституцією і законодавством), однакових можливостей для реалізації конституційних прав і свобод, покладення на осіб, які перебувають в однаковому правовому становищі, рівних обов’язків, а також забезпечення рівності всіх перед законом і судом. Принцип рівноправ’я являє собою правило, звернене до держави, яка повинна протидіяти будь-якій дискримінації громадян з боку своїх органів.

3. Принцип невідчужуваності та непорушності основних прав і свобод (статті 21, 22, ч. 1 ст. 157 Конституції України). У випадках, передбачених Конституцією України, деякі права і свободи людини і громадянина можуть бути обмежені. Обмеження прав і свобод людини і громадянина можуть бути постійно діючими (наприклад, вони передбачені ч. 3 ст. 30, ч. З ст. 34, ч. 2 ст. 35, ст. 37 Конституції України) та тимчасовими, обумовленими надзвичайним станом (ст. 64 Конституції України). Перелік тих прав та свобод, які не можуть бути обмежені за жодних умов, встановлено в ст. 64 Конституції України.
4. Принцип єдності конституційних прав і обов’язків (принцип природного обмеження реалізації прав і свобод людини і громадянина правами та свободами інших осіб (ст. 23 Конституції України). Цей принцип потрібно розуміти так, що виконання людиною і громадянином своїх обов’язків є передумовою нормального існування суспільства і держави та реалізації нею кореспондуючого обов’язку права. Так, наприклад, відповідно до ст. 13 Конституції України, з одного боку, кожний громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону. Однак, з іншого боку, власність зобов’язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.

Цей принцип не можна зводити до формулювання проте, що якщо людина не виконує певних обов’язків, вона не має прав, оскільки не можна, наприклад, стверджувати, що якщо людина не виконала загальний військовий обов’язок, то її можна позбавити активного виборчого права, тобто права обирати.

5. Принцип безпосередньої дії прав і свобод лютиш і громадян! г на (ч. З ст. 8 Конституції України) означає, що права і свободи людини і громадянина, передбачені Конституцією України, діють незалежно від того, чи конкретизовані вони у відповідних нормативних актах. Однак відсутність такої конкретизації часто значно ускладнює або взагалі унеможливлює реалізацію відповідних прав і свобод. Цей принцип також передбачає можливість звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України.
6. Принцип невичерпності прав і свобод людини і громадянина, передбачених Конституцією України. Існування цього принципу свідчить про те, що в Україні застосовується так звана змішана система формулювання прав і свобод людини і громадянина, відповідно до якої поєднується письмове закріплення прав і свобод людини і громадянина із визнанням природних прав (тобто таких, якими людина наділена від народження і які є первинними щодо позитив його права та повинні ним гарантуватися). Аналогічна система формулювання прав і свобод людини і громадянина існує і в багатьох інших країнах (наприклад, у США).
7. Принцип гарантованості прав і свобод людини і громадянина відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права (детально цей принцип ми охарактеризуємо у наступній главі) [15, c. 17-18].

ВИСНОВКИ

1. Правовий статус особи утворюється сукупністю всіх прав, свобод і обов’язків людини і громадянина та є основою її правового становища.
2. Правове становище особи – це складне поняття, що включає правовий стан особи, загальну правоздатність, політико-правові принципи, права, свободи і обов’язки людини і громадянина, а також гарантії реалізації і захисту прав, свобод і обов’язків людини і громадянина.
3. Правовий статус особи – це сукупність або система суб’єктивних прав, свобод і обов’язків, які належать конкретній особі і закріплені в чинній системі права. Суб’єктивне право в загальній теорії права розуміють як сукупність прав, свобод і обов’язків особи, які можуть бути реалізовані у правовідносинах. Об’єктивне право – це система законодавства та інших форм права, у яких закріплюються суб’єктивні права і обов’язки всіх суб’єктів суспільних відносин.
4. Правове положення особи як сукупності встановлених державою прав, обов’язків і свобод не є чимось постійним, незмінним, вічним. Не тільки кожна суспільно-економічна формація характеризується відомою своєрідністю в юридичному закріпленні свободи особи, але, як правило, і кожна окрема держава намагається по-своєму вирішити дане питання, закріплюючи правовий статус особи. При цьому в кожній окремій державі правовий статус іноземців і осіб без громадянства є різний.
5. Необхідно прийняття якісно нового комплексного закону України, що чітко регламентував би правове положення іноземних громадян при перебуванні їх на території України, де під правовий статус іноземних громадян має бути закладена сучасна законодавча база, принципово нова за суттю, тому що в сучасних умовах змінилась роль і співвідношення структурних елементів правового положення іноземних громадян, в якому пріоритет віддається їх правам.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Скакун О. Ф. Теорія держави і права : підручник / Скакун О. Ф. — Харків : Консум, 2001.-656 с.
2. Горбань О. П. Правовий та соціальний статус іноземця та особи без громадянства / О. П. Горбань // Форум права. — 2007. — № 1. — С. 26-33.
3. Андрусяк Т. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Тарас Григорович Андрусяк,; Фонд сприяння розвитку української правової думки та пропаганди державницьких традицій «Право для України». — Львів: Фонд «Право для України», 2007. — 198 с.
4. Волинка К. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Катерина Волинка,; Міжрегіональна акад. упр. персоналом. — К.: МАУП, 2003. — 238 с.
5. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник/ М-во освіти України, Укр. держ. пед. ун-т ім.М.П.Драгоманова; За ред. В.В.Копєйчикова. — К.: Юрінком, 2007. — 317 с.
6. Шаповал Т. Правовий статус фізичної особи: деякі питання теорії / Шаповал Т. // Вісник Нац. акад. прокуратури України. — 2008.-№ 3,-С. 32-38.
7. Панасюк В. В. Конституційно-правовий статус особи. Український вимір / В. В. Панасюк // Бюлетень Мін-ва юстиції України. -2011.-№ 10-С. 131-138
8. Конституція України [Електронний ресурс]. — Режим доступу: гаkon5.rada.gov.ua/laws/show/254k/96-Bp.
9. Шульга А. М. Правовий статус особистості, його види / А. М. Шульга // Право і безпека. — 2012 — № 2 — С. 19-22.
10. Шаповал В. М. Конституційне право зарубіжних країн : підручник / Шаповал В. М. — 4-е стереотип, вид. — К. : АртЕк, 2001. — 264 с.
11. Конституційне право зарубіжних країн : навч. посібник / М. С. Горшеньова, К. О. Закоморна, В. О. Ріяка та ін. ; за заг. ред. В. О. Ріяки. — 2-е вид. допов. і перероб. — К. : Юрінком Інтер, 2004. — 544 с.
12. Георгіца А. 3. Конституційне право зарубіжних країн : підручник / Георгіца А. 3. — Тернопіль : Астон, 2003. — 432 с.
13. Гаазька Конвенція 1930 року з деяких питань стосовно колізій законів про громадянство [Електронний ресурс]. — Режим доступу: zakon5.rada.gov.ua/laws/show/995_218.
14. Бостан С. К. Державне право зарубіжних країн : навчальний посібник / Бостан С. К., Тимченко С. М. — К. : Центр навчальної літератури, 2005. — 504 с.
15. Бондаренко Н. О. Конституційно-правовий статус особи: теоретико-практичні засади / Н. О. Бондаренко // Форум права. — 2016. — № 4. — С. 35—40
16. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник для вузів/ М-о освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого ; За ред. М. В. Цвік, В. Д. Ткаченко, О. В. Петришин. — Х.: Право, 2002. — 427 с.
17. Кельман М. Загальна теорія держави і права: Підручник для вузів/ Михайло Кельман, Олександр Мурашин. — К.: Кондор, 2006. — 475 с.
18. Кравчук М. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права: Навч. посібник для підгот. до держ. іспитів/ Микола Кравчук,; М-во освіти і науки України, Юрид. ін-т Терноп. акад. нар. госп.. — 3-тє вид., змін. і доп.. — Тернопіль: Карт-бланш, 2002. — 243 с.
19. Лисенков С. Л. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник/ С. Л. Лисенков. — К.: Юрискон-сульт: КНТ, 2006. — 355 с.
20. Олійник А. Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ Анатолій Олійник, Станіслав Гусарєв, Олена Слюсаренко,. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — 174 с.
21. Теорія держави і права. Підруч. для студ. вищ. навч. закл./За заг. ред. О. В. Петришин — X.: Право, 2014.
22. Теория государства и права: Учебник для вузов / Под ред. проф. В.М. Корельского, В.Д. Перевалова. — 2-е изд., изм. и доп. — Москва : НОРМА, 2002. — С. 548-549.
23. Ківалов С.В., Музиченко П.П., Крестовська Н.М., Крижановський А.Ф. Основи правознавства України: Навчальний посібник. — Х. : Одіссей, 2002. — С. 90-134.
24. Малько А.В. Теория государства и права в вопросах и ответах: Учебно-методическое пособие. — 4-е изд., перераб. и доп. — Москва : Юристъ, 2002. — С. 116.
25. Панчишин А. В. Поняття, ознаки та структура категорії «правовий статус». Часопис Київського університету права. — 2010. — № 2. — С. 95-98.