Вступ

Термін «фізична особа» означає людину як суб’єкта права і застосовується в різних галузях права, у тому числі в МПрП. Фізична особа має свій статус, але законодавство виділяє за самостійним статусом різновиди фізичних осіб:

1) громадяни;

2) іноземні фізичні особи (іноземці), особи без громадянства;

3) біженці;

4) мігранти та ін.

У даному разі нас цікавлять іноземці та особи без громадянства, яких необхідно відрізняти (за обсягом прав та обов’язків) від громадян України.

Іноземець — особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав. Особа без громадянства — особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином (згідно зі ст. 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства») [2].

Тема: «Правовий статус іноземців та осіб без громадянства в Україні».

Розділ 1. Права та свободи  іноземців та осіб без громадянства в Україні

Іноземці та особи без громадянства мають ті самі права і свободи та виконують ті самі обов’язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією та Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» [1, 2] та іншими законами України, а також її міжнародними договорами.

Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять та інших обставин. Якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод громадянами України, Кабінет Міністрів України може прийняти рішення про запровадження відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянами цієї держави на території України. Це рішення набуває чинності після його опублікування і може бути скасоване у разі зникнення підстав, за яких воно було прийняте.

Здійснення іноземцями та особами без громадянства своїх прав і свобод не повинно завдавати шкоди національним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні. Іноземці та особи без громадянства зобов’язані поважати та дотримуватися Конституції і законів України, шанувати традиції та звичаї народу України (ст. 2 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства») [2].

Серед основних прав і обов’язків, у ч. II «Основні права, свободи та обов’язки іноземців та осіб без громадянства» цього закону зазначається:

1) право на інвестиційну та підприємницьку діяльність — іноземці та особи без громадянства мають право займатися в Україні інвестиційною, а також зовнішньоекономічною та іншими видами підприємницької діяльності, передбаченими законодавством України. При цьому вони мають такі самі права та обов’язки, що і громадяни України, якщо інше не випливає з Конституції та законів України (ст. 7);

2) право на трудову діяльність — іноземці та особи без громадянства мають рівні з громадянами України права та обов’язки у трудових відносинах, якщо інше не передбачено законодавством України та її міжнародними договорами;

3) іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, а також яким надано статус біженця в Україні, мають право працювати на підприємствах, в установах та організаціях або займатися іншою трудовою діяльністю на підставах і в порядку, встановлених для громадян України;

4) іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну для працевлаштування на визначений термін, можуть займатися трудовою діяльністю відповідно до одержаного у встановленому порядку дозволу на працевлаштування. Працевлаштування в Україні іноземців, найнятих інвестором у межах і за посадами (спеціальністю), визначеними угодою про розподіл продукції, здійснюється без отримання дозволу на це (ст. 8) [2].

У Конституції України (ст. 26) зазначено, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Такими винятками є:

— ст. 70 розділу III Конституції «Вибори. Референдум» — право голосу на виборах і референдумах мають громадяни України, які досягли на день їх проведення вісімнадцяти років;

— ч. 2 ст. 76 розділу VI Конституції «Верховна Рада» — народним депутатом України може бути громадянин України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п’яти років;

— ч. 3 ст. 127 розділу VIII конституції «Правосуддя» — на посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України [1];

— ч. 4 ст. 22 Земельного кодексу України — землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватись у власність іноземним громадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам;

— ч. 2-4 ст. 81 Земельного кодексу:

1) іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також за межами населених пунктів, на яких розташовано об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності;

2) іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки відповідно до ч. 2 цієї статті у таких випадках:

а) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

б) викуп земельних ділянок, на яких розташовано об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності;

в) прийняття спадщини;

3) землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню [4, с. 21];

— ч. 4 ст. 8 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» — іноземці та особи без громадянства не можуть призначатися на окремі посади або займатися певною трудовою діяльністю, якщо відповідно до законодавства України умовою призначення на ці посади або заняття такою діяльністю є належність до громадянства України;

— ст. 68 розділу IX «Міжнародні відносини» Кодексу України «Про надра»:

1) іноземним юридичним особам і громадянам надра у користування та право на переробку мінеральної сировини надаються на конкурсній основі на підставі угод (контрактів), що укладаються відповідно до вимог цього Кодексу та інших законодавчих актів України;

2) порядок укладання контрактів на користування надрами та переробку мінеральної сировини за участю іноземних юридичних осіб та громадян визначається Кабінетом Міністрів України [4, с. 22].

Відповідно до ст. 13 Закону «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземці можуть відповідно до законодавства України мати у власності будь-яке майно, успадковувати і заповідати його, а також мати особисті немайнові права.

Також у даному законі зазначено:

— іноземці та особи без громадянства можуть укладати і розривати шлюби з громадянами України та іншими особами відповідно до законодавства України;

— іноземці та особи без громадянства мають рівні з громадянами України права та обов’язки у шлюбних і сімейних відносинах (ст. 18);

— іноземцям та особам без громадянства гарантуються недоторканність особи, житла, невтручання в особисте і сімейне життя, таємниця листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень, повага їх гідності нарівні з громадянами України (ст. 19);

— іноземці та особи без громадянства можуть пересуватися на території України і обирати місце проживання в ній відповіднодо порядку, встановленого Кабінетом Міністрів України. Обмеження в пересуванні та виборі місця проживання допускаються, коли це необхідно для забезпечення безпеки України, охорони громадського порядку, охорони здоров’я, захисту праві законних інтересів її громадян та інших осіб, які проживають в Україні;

— іноземці та особи без громадянства, яким надано статус біженця в Україні, мають рівні з громадянами України права на пересування, вільний вибір місця проживання, за винятком обмежень, встановлених законом (ст. 20);

— іноземці та особи без громадянства мають право на звернення до суду, інших державних органів для захисту їх особистих, майнових та інших прав;

— у судочинстві іноземці як учасники процесу користуються такими самими процесуальними правами, що й громадяни України (ст. 22) [2].

Господарський кодекс України у розділі ІІ «Суб’єкти господарювання» визначає ними громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці (п. 2 ч. 2 ст. 55). Іноземці та особи без громадянства при здійсненні господарської діяльності в Україні користуються такими самими правами і мають такі самі обов’язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено цим Кодексом та іншими законами.

Розділ 2. Міжнародні нормативні акти щодо правового статусу іноземців та осіб без громадянства в Україні

Важливими міжнародними нормативними актами є:

1. Загальна декларація прав людини. Проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. Відповідно до її положень: «Кожна людина, де б вона не перебувала, має право на визнання її правосуб’єктності; всі люди рівні перед законом і мають право, без будь-якої різниці, на рівний їх захист законом. Усі люди мають право на рівний захист від якої б то не було дискримінації, що порушує цю Декларацію, і від якого б то не було підбурювання до такої дискримінації; кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом та ін» [6, с. 168].
2. Протокол №7 до Конвенції про захист прав людини та основних свобод. Підписаний у Страсбурзі 22 листопада 1984 p., містить положення стосовно іноземців. Іноземець, який законно проживає на території держави, не може бути висланий за її межі інакше, ніж на виконання рішення, прийнятого відповідно до закону, і повинен мати можливість:

а) наводити аргументи проти свого вислання;

б) вимагати перегляду своєї справи;

в) бути представленим з цією метою перед компетентним органом або перед особою чи особами, призначеними цим органом.

Іноземець може бути висланий до здійснення своїх прав, передбачених у п/п «а»-«в» п. 1, якщо таке вислання є необхідним в інтересах публічного порядку або зумовлене міркуваннями національної безпеки.

3. Конвенція 1962 р. про рівноправність у галузі соціального забезпечення Генеральної конференції Міжнародної організації праці.
4. Конвенція про правову допомогу і правові відносини з цивільних, сімейних та кримінальних справ. Укладена в Мінську 22 січня 1993 р. у межах СНД.
5. Двосторонні договори України про правову допомогу та правові відносини (у цивільних, сімейних, кримінальних та інших справах). Згідно з ними громадяни однієї договірної сторони користуються на території другої договірної сторони таким самим правовим захистом своїх особистих та майнових прав, як і громадяни цієї другої договірної сторони. Вони мають право звертатися до суду та інших установ, до компетенції яких належать цивільні та кримінальні справи, можуть порушувати клопотання і здійснювати інші процесуальні дії за тих самих умов, що і громадяни другої договірної сторони. Двосторонніми договорами зазвичай встановлюються також порядок відносин при наданні правової допомоги; обсяг правової допомоги; форми доручень про надання правової допомоги; порядок виконання доручень; порядок виконання окремих процесуальних дій; певні гарантії щодо свідків, потерпілих та експертів; несення витрат, пов’язаних із наданням правової допомоги; порядок визнання і виконання судового рішення; визнання і виконання рішень арбітражу та ін.
6. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (International Covenant on Economic, Social and Cultural Rights).

Прийнятий на Генеральній Асамблеї ООН 16 грудня 1966 p.

7. Міжнародний пакт про цивільні та політичні права (International Covenant on Civil and Political Rights). Прийнятий на Генеральній Асамблеї ООН 16 грудня 1966 p.
8. Конвенція про рабство (Slavery Convention). Укладена в Женеві 25 вересня 1926 p., змінена Протоколом, підписаним у штаб-квартирі ООН 7 грудня 1953 р. Її учасниками є понад 90 держав.
9. Додаткова конвенція про скасування рабства, торгівлі рабами та інститутів і практики, подібних до рабства [6, с. 170].

Конвенції з питань правового статусу фізичної особи. У перші роки діяльності Ради Європи (РЄ) було прийнято конвенції з питань правового статусу особи. Так, 1955 р. у Парижі було підписано Європейську конвенцію про поселення № 19. Договірні держави зобов’язалися сприяти в’їзду на свою територію іноземних громадян, дозволяти їм вільно пересуватися нею, заохочувати їхнє проживання, за винятком випадків, що суперечать суспільному порядку, національній безпеці, здоров’ю чи моральності населення.

Конвенція передбачала надання громадянам договірних держав національного режиму стосовно багатьох аспектів життя, у тому числі особисті та майнові права, їх судові та адміністративні гарантії, здійснення прибуткових видів діяльності, питання заробітної плати та умов праці в цілому тощо.

Положення Конвенції про поселення щодо сприяння в’їзду розвинула Європейська угода про правила, які регулюють пересування осіб між державами — членами РЄ № 25 (Угода щодо пересування), яку було відкрито для підписання 1957 р. в Парижі. Вона передбачала спрощений режим пересування осіб між державами — членами РЄ: для в’їзду на територію держави вимагався лише один документ із зазначених кожною договірною державою у Додатку до Угоди. При цьому власникові такого документа дозволявся повторний в’їзд на територію держави без дотримання будь-яких формальностей, навіть якщо його громадянство є спірним [6, с. 171].

Попри рекомендаційний характер багатьох положень зазначених конвенцій, а також збереження за державами широких дискреційних повноважень щодо обмеження сфери їхнього застосування, ці конвенції стали важливим кроком у поліпшенні правового статусу іноземців та зміцненні міжнародних зв’язків, заклали основи для подальшого розвитку міжнародного законодавства у цій сфері, особливо у межах ЄС.

Найширше у конвенціях РЄ з питань правового статусу суб’єктів регламентовано становище трудящих-мігрантів. У 1977 р. у Страсбурзі було підписано Конвенцію № 93 — Конвенцію про трудящих-мігрантів, яка врегулювала низку питань праці та зайнятості цих осіб — від форм добору з метою подальшого працевлаштування у приймаючій державі до остаточного повернення до країни походження. Конвенція визначає переважно зобов’язання договірних держав і безпосередньо не надає тру-дящим-мігрантам певних прав, за винятком права на безпечні умови праці (ст. 20), на звернення до суду та адміністративних органів приймаючої держави (ст. 26) та на створення організацій (ст. 28) [6, с. 172].

Основне зобов’язання договірних держав, яке передбачає Конвенція, — забезпечення трудящим-мігрантам національного режиму стосовно багатьох аспектів життя:

— працевлаштування;

— доступу до житла та квартирної плати;

— права на загальну освіту, професійну підготовку і перепідготовку, на доступ до вищої освіти;

— умов праці та їх інспектування;

— соціального забезпечення, соціальної та медичної допомоги;

— оподаткування доходів, припинення дії трудового договору та звільнення;

— судочинства, правового та судового захисту особи, її майна;

— участі у справах підприємства;

— збереження набутих прав тощо [6, с. 173].

Висновки

Таким чином, підводячи підсумки аналізу правового статусу іноземних фізичних осіб та осіб без громадянства, слід зазначити, що закріплений в законодавстві національний режим стосовно цивільної правоздатності іноземців має безумовний характер, тобто він надається іноземцю у кожному конкретному випадку без вимоги взаємності.

Іноземці та особи без громадянства мають ті самі права і свободи та виконують ті самі обов’язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією та Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» та іншими законами України, а також її міжнародними договорами .

Національний режим щодо окремих прав іноземців може гарантуватися багатосторонніми конвенціями, угодами про правову допомогу, двосторонніми договорами в силу відповідних домовленостей або на підставі принципу взаємності.

Список використаних джерел

1. Конституція України, прийнята 28 червня 1996 р. //Відомості Верховної Ради України. – 1996. — № 30
2. Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 4.02.1994 р. // ВВР України. –1994. –№ 23. – Ст.161
3. Закон України «Про громадянство України» від 18.01.2001 р. // ВВР України. –2001. –№ 13. –Ст.65
4. Константінов С.В. Адміністративно-правовий статус іноземців в Україні та механізм його забезпечення: Дис… канд. юрид.наук. -К., 2002. –195 с.
5. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник. –Харків: Консум, 2001. –656 с.
6. Юлдашев О. Х. Міжнародне приватне право: Теоретичні та прикладні аспекти. — К.: МАУП, 2004. — 576 с.