Актуальність дослідження правовідносин у сфері охорони здоров’я загалом та медичних правовідносин зокрема зумовлено такими факторами.

Насамперед життя і здоров’я людини є найвищою соціальною цінністю держави і суспільства. Це невід’ємне і невідчужуване благо, яке людина отримує від народження. Здоров’я населення загалом і кожної людини зокрема, як члена суспільства, має визначальне значення для існування і розвитку держави, що визначено Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН та програмою ВООЗ.

Право на охорону здоров’я як базове в системі соціальних прав знайшло своє закріплення у низці міжнародних документів, зокрема у Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права, Європейській Соціальній Хартії.

Ще одним фактором є невідповідність правового забезпечення охорони здоров’я в Україні сучасним потребам.

Правовою основою охорони здоров’я громадян у нашій країні є Конституція України, ст. 49 якої проголошує право кожного на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. В Україні створено певну законодавчу базу в цій сфері.

Проте не всі відносини, що стосуються життєво важливих прав людини, врегульовано на рівні закону. Як зазначає Н. Б. Болотіна, “недопустимим є регулювання відносин, які виникають у зв’язку із корекцією статі, штучним заплідненням тощо, на рівні відомчих підзаконних нормативно-правових актів. Вимагають законодавчого врегулювання питання проведення біомедичних дослідів на людині, встановлення правового статусу пацієнтів та лікарів”[1].

Ще одним фактором виступає стрімкий розвиток медичної науки, виникнення нових галузей охорони здоров’я, що зумовлює появу нових суспільних відносин, які потребують якісного правового регулювання.

Окрім того, сучасні проблеми охорони здоров’я, предмет правового регулювання медичного права залишаються на сьогодні малодослідженими. Це питання розглядається головним чином в окремих працях і статтях, де воно, звичайно, не може бути всебічно досліджено.

Право регулює суспільні відносини, тому в основу поділу права на окремі галузі покладені суспільні відносини, які регулюються тією чи іншою галуззю права.

У теорії права правовідносини розглядають як суспільний зв’язок, що виникає на основі норм права, учасники якого мають суб’єктивні права та юридичні обов’язки, забезпечені державою [2, с. 338]. Правовідносини – це вид суспільних відносин.

Перш ніж визначити поняття правовідносин у сфері охорони здоров’я та медичних правовідносин, необхідно з’ясувати галузеву належність відповідних суспільних відносин і правових норм, що їх регулюють. З цього приводу чітку позицію займає ряд російських вчених-правознавців. Так, М. Ю. Федорова наголошує, що відносини в сфері охорони здоров’я регулюються нормами різних галузей права. В зв’язку з цим медичне право можна вважати комплексним правовим утворенням [3, с. 13]. М. Н. Малеіна як тотожні трактує такі поняття, як лікарське, медичне право та право про охорону здоров’я, визначаючи його як комплексну галузь права (законодавства) [4, с. 5]. Отже, цей підхід полягає в тому, що, не проводячи розмежування між медичним правом та правом про охорону здоров’я, відбувається ототожнення правовідносин у сфері охорони здоров’я і медичних правовідносин. Більш обґрунтованим видається підхід вітчизняних науковців, зокрема Н. Б. Болотіної, яка вважає, що право про охорону здоров’я може застосовуватися до галузі законодавства, яка охоплює усі нормативно-правові акти, що регулюють комплекс суспільних відносин у галузі охорони здоров’я. Така галузь законодавства є комплексною, вона містить норми різних галузей права (цивільного, адміністративного, фінансового, трудового, екологічного), які регулюють спільний об’єкт – охорону здоров’я [4, с. 117]. На нашу думку, до переліку цих галузей потрібно віднести медичне право та право соціального забезпечення.

Правовідносини у сфері охорони здоров’я – це комплекс суспільних відносин, врегульованих нормами різних галузей права, основним об’єктом яких виступає життя і здоров’я людини. Систему правовідносин у сфері охорони здоров’я складають: правовідносини у сфері медичної діяльності та правовідносини, які забезпечують здійснення медичної діяльності, – правовідносини з приводу організації системи охорони здоров’я, управління охороною здоров’я, фінансування охорони здоров’я (система обов’язкового і добровільного медичного страхування та ін.), контроль за якістю продукції (робіт, послуг) та деякі інші.

Правовідносини у сфері охорони здоров’я можна класифікувати за різними критеріями. Спробуємо визначити основний критерій такого поділу.

За сферою правового регулювання правовідносини у сфері охорони здоров’я поділяються на: адміністративно-правові (наприклад проведення санітарно-гігієнічних та протиепідеміологічних заходів); медично-правові (відносини з приводу медичного втручання, корекції (зміни) статі та багато інших); цивільно-правові (відносини з приводу відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, відносини добровільного медичного страхування тощо); кримінально-правові (застосування примусових заходів медичного характеру); відносини, врегульовані нормами трудового права (взаємовідносини медичного працівника та лікувально-профілактичної установи); соціально-забезпечувальні правовідносини (пільгове надання санаторно-курортного лікування, відносини з приводу обов’язкового медичного страхування); відносини, які регулюються нормами фінансового права (порядок фінансування лікувально-профілактичних установ із державних та комунальних бюджетів тощо).

Що ж являють собою власне медицина і медична діяльність?

Медицина – це система наукових знань і практичної діяльності, метою якої є зміцнення і збереження здоров’я, продовження життя людей, попередження і лікування хвороб людини [5, с. 114]. З цього можна зробити висновок, що медична діяльність – це діяльність, спрямована на збереження здоров’я, попередження і лікування хвороб людини, позбавлення її від страждань або їх полегшення.

Медичні правовідносини – це якісно однорідний комплекс суспільних відносин, які виникають у результаті безпосереднього впливу на людину медичних засобів і врегульовані нормами медичного права як самостійної галузі права. Проте не всі суспільні відносини, які складають предмет медичного права, врегульовані нормами права, тобто стають правовідносинами. Багато з них регламентується правилами медичної деонтології (сукупністю етичних норм при виконанні медичними працівниками професійних обов’язків). Це, на наш погляд, є суттєвим недоліком і, безумовно, потребує нормативного врегулювання.

Розрізняють такі види медичних правовідносин: відносини з приводу надання медичної допомоги (діагностичної, лікувальної, невідкладної, спеціалізованої, реабілітаційної щодо репродуктивної діяльності людини тощо); трансплантації органів і тканин людині; корекції (зміни) статі; відносини з приводу забезпечення хворих лікарськими, протезно-ортопедичними, коригуючими засобами; проведення медичної експертизи; проведення біомедичних дослідів з участю людини.

Специфіка медичних правовідносин проявляється через їхні ознаки.

1. Об’єктивний характер відносин. Кожна людина обов’язково, поза своєю волею, стає суб’єктом медичного права, воно супроводжує її протягом усього життя.
2. Публічно-приватний характер медичних правовідносин. Наявність цієї ознаки обґрунтовується А.А. Моховим. Пацієнти при зверненні за медичною допомогою діють відповідно до власного інтересу, виходячи з наявних уявлень про здоров’я і хвороби. Послугодавець (лікувально-профілактична установа, приватна клініка, індивідуальний підприємець), здійснюючи цей вид діяльності, також діють відповідно до власного інтересу: надаючи належну допомогу, він отримує грошові засоби (із різних джерел), які повинні покривати наявні витрати. І в одному, і в другому випадку має місце приватний інтерес, який виступає основою їх правового зв’язку. В окремих випадках відносини між медичною організацією і громадянином повністю позбавлені зазначеної договірної складової; їх відносини виникають з огляду на закон, імперативний припис. Одна особа стає зобов’язаною надавати допомогу, інша – перетерпіти наявні «незручності», обумовлені обмеженням свободи дій, свободи переміщення тощо [6, с. 78-80].
3. Врегулювання медичних відносин спеціальними юридичними нормами, пов’язаними із методикою лікування, констатацією смерті, встановленням ступеня втрати працездатності та ін. Такі норми є водночас і технічними, і правовими.
4. Обмежений суб’єктний склад. Суб’єктами правовідносин у сфері охорони здоров’я виступають фізичні та юридичні особи, державні органи, посадові особи та держава. Медичні правовідносини характеризуються наявністю специфічних суб’єктів – лікаря та пацієнта. С. Г. Стеценко визначає пацієнта як людину, що звернулася до лікувально-профілактичної установи за діагностичною, лікувальною або профілактичною медичною допомогою або бере участь як особа, на якій проводять випробування, при клінічних випробуваннях лікувальних засобів [7, с. 163]. Лікар – це особа, яка безпосередньо надає медичну допомогу.

Як відомо, у структурі правовідносин, крім суб’єкта, виділяють об’єкт і зміст.

Об’єкт правовідносин – це те реальне благо, на використання або охорону якого спрямовані суб’єктивні права та юридичні обов’язки.

Як і в правовідносинах у сфері охорони здоров’я, так і в медичних правовідносинах спільним об’єктом виступає життя і здоров’я людини.

Зміст відповідних правовідносин є реальною сукупністю прав і обов’язків, які реалізуються у поведінці їх суб’єктів.

Виходячи із вищенаведеного, можна зробити такі висновки.

Не можна ототожнювати правовідносини у сфері охорони здоров’я та медичні правовідносини. Вони співвідносяться радше як загальне і окреме. Медичні правовідносини складають предмет самостійної галузі права – медичного права – і, разом із тим, виступають ядром правовідносин у сфері охорони здоров’я, які входять до предмета різних галузей права.

Список використаних джерел

1. Теория государства и права / За ред. В. М. Корельского и В. Д. Перевалова – М.: Норма-Инфра, 1998.
2. Федорова М. Ю. Медицинское право: Учеб. пособ. для вузов. – М.: Гуманит. изд. центр «ВЛАДОС», 2003.
3. Малеина М. Н. Человек и медицина в современном мире.– М., 1995.
4. Болотіна Н. Б. Медичне право в системі права України // Право України. – 1999.– № 7.
5. Краткая Медицинская Енциклопедия: В 3 т.– М., 1989.– Т.2.
6. Мохов А. А. Сочетание частных и публичных интересов при правовом регулировании медицинской деятельности. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2003.
7. Стеценко С. Г. Медицинское право: Учебник. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2004.