Право на охорону здоров’я є базовим у системі соціальних прав. Здоров’я населення загалом і кожної людини зокрема як члена суспільства має визначальне значення для існування і розвитку держави, що визнано Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 1979 р. і Програмою ВООЗ.

Розбудова Української держави почалася пошуком шляхів для подолання кризи в успадкованій економіці. Загальна економічна криза в нашій країні болюче позначилася на стані здоров’я населення.

По витратах на охорону здоров’я в розрахунку на одного громадянина ми посідаємо у світі 111-те місце серед 191 країни та 8-ме місце – серед країн колишнього Радянського Союзу. Ця статистика виглядає, справді, несприятливою для України [3]. Декларовані державою гарантії на надання медичної допомоги населенню не виконуються, внаслідок чого громадяни змушені сплачувати все більші суми за медичні послуги.

Таким чином, на сьогодні виникли об’єктивні обставини необхідності реформування державної системи охорони здоров’я. Одним із виходів з державної кризи є введення системи страхової медицини в Україні.

Взагалі, медичне страхування передбачає страхування на випадок втрати здоров’я з будь-якої причини. Воно має певні переваги перед державними і приватними системами, а також відомчою медициною, забезпечує більшу доступність, якісність і повноту щодо задоволення різноманітних потреб населення в наданні медичних послуг, є ефективнішим порівняно з державним фінансуванням системи охорони здоров’я [1].

Об’єктом медичного страхування є життя і здоров’я громадян. Мета проведення медичного страхування – забезпечення громадянам у разі виникнення страхового випадку одержання медичної допомоги за рахунок накопичених коштів і фінансування профілактичних заходів [4].

На жаль, сьогодні у нас ще немає закону, який би регулював відносини у сфері медичного страхування, є лише Проект Закону «Про загальнообов’язкове державне медичне страхування в Україні». У двох читаннях цей закон вже ухвалено.

Майже ухвалений закон означає, що відтепер у обов’язковому порядку у фінансуванні охорони здоров’я братимуть участь і громадяни України. Тобто і кожний працюючий, і його роботодавець, і навчальні заклади, і всі державні соціальні фонди, під чиїм доглядом перебувають пенсіонери, безробітні (обов’язкове медичне страхування непрацюючого населення здійснюється згідно з договорами адміністрацій територій зі страховими організаціями.) і т.д., щомісяця повинні будуть відраховувати певний процент від усіх доходів у спеціально для цього створений солідарний Фонд загального державного соціального медичного страхування. А у разі настання страхового випадку – хвороби громадянина – він зможе розраховувати на безкоштовне медичне обслуговування у медичній установі будь-якої форми власності (всі витрати на його лікування сплатить Фонд). Для обов’язкового медичного страхування характерним є те, що сплата страхувальниками внесків здійснюється у встановлених розмірах і у встановлений час, а рівень страхового забезпечення однаковий для всіх застрахованих.

Очікується, що обов’язкове медичне страхування в Україні набуде ознак соціального страхування і грунтуватиметься на принципі: «багатий платить за бідного, здоровий – за хворого, молодий – за особу похилого віку». Соціальна система фінансування охорони здоров’я заснована на цільових внесках підприємств, працівників, на державних субсидіях. Причому внески підприємців є переважаючим джерелом надходжень. Незважаючи на те, що внески сплачують одержувачі доходів, існують винятки, які стосуються пенсіонерів та осіб з низьким рівнем доходів.

Обов’язкове медичне страхування базується на таких принципах: загальності, державності, некомерційності. Принцип загальності полягає в тому, що всі громадяни незалежно від статі, віку, стану здоров’я, місця проживання, рівня особистого доходу мають право на одержання медичних послуг. Принцип державності означає, що кошти обов’язкового медичного страхування – це державна власність. Держава забезпечує сталість системи обов’язкового медичного страхування і є безпосереднім страхувальником для непрацюючої частини населення (наприклад, пенсіонерів). Некомерційний характер обов’язкового медичного страхування базується на тому, що його здійснення і прибуток – це несумісні речі. Прибуток від проведення обов’язкового медичного страхування не може бути засобом збагачення, а є джерелом поповнення фінансових резервів системи такого страхування.

Обов’язкове медичне страхування охоплює практично все населення і задовольняє основні першочергові потреби, але воно не може охопити весь обсяг ризиків. Тому незадоволений страховий інтерес реалізується організацією добровільного медичного страхування. Добровільне медичне страхування є доповненням до обов’язкового. У рамках добровільного медичного страхування передбачається оплата медичних послуг понад програму обов’язкового медичного страхування [2].

В Україні згідно з Декретом Кабінету Міністрів «Про страхування» від 10 травня 1993 р. та Законом України «Про страхування» від 7 березня 1996 р. запроваджено добровільне медичне страхування. Воно має на меті забезпечити застрахованому гарантії повної або часткової компенсації страховиком додаткових витрат, пов’язаних із зверненням до лікувальних установ. Джерелом фінансування тут є особисті доходи громадян. Добровільна форма медичного страхування передбачає застосування видів страхування, в яких відповідальність страховика виникає за фактом захворювання або лікування. Виплату за цими видами страхова компанія здійснює у вигляді фіксованої страхової суми або добових.

Тарифи на медичні та інші послуги з добровільного медичного страхування мають установлюватися за згодою страховика та медичної установи, що надає відповідні послуги [1]. Договір добровільного медичного страхування включає перелік умов, за яких страховик має право не виконувати свої зобов’язання зі страхової виплати. Страховик має право не відшкодовувати медичній установі вартість послуг, наданих застрахованому, коли той звернувся до цієї установи у зв’язку з травматичними пошкодженнями, яких він зазнав у стані алкогольного, наркотичного або токсичного сп’яніння чи іншого розладу здоров’я внаслідок здійснення умисного злочину, у разі спроби самогубства або умисного завдання собі тілесних пошкоджень [2].

Досвід показує, що добровільне медичне страхування має не лише багато позитивних якостей, а й певні недоліки, а саме:

• охоплення страхуванням нечисленних видів медичної допомоги;
• жорсткий відбір страхувальників за критерієм імовірності здійснення виплат; витратний порядок фінансування;
• залежність обсягу медичної допомоги від платоспроможності клієнта або фінансового становища роботодавця.

Таким чином, такий вид медичного страхування є малоефективним, і пересічна людина стає незахищеною. За таких обставин на допомогу повинно прийти обов’язкове медичне страхування. Люди повинні зрозуміти, що піклуватися про своє здоров’я вони повинні в першу чергу самі, зберігаючи перш за все те, що дісталося їм від природи. І кожен громадянин повинен брати участь у витратах по збереженню свого здоров’я. Система обов’язкового медичного страхування дозволяє не залишати без медичної допомоги нікого з членів суспільства, яке б соціальне становище він не займав.

Література:

1. Базилевич В.А., Базилевич К.С. Страхова справа – К.,Знання. –
2. Осадець С.С. Страхування. Підручник. – К.-КНЕУ, 1998р
3. Пономаренко В.М., Ціборовський О.М., Євсєєв В.І. // Програма реформування системи охорони здоров’я України і перспективи її реалізації. – К., Український інститут громадського здоров’ я
4. Рудень В. Страхова медицина і медичне страхування. – Львів. – Обл.книжкова друкарня.99р