ВСТУП

Актуальність дослідження. В Україні відбувається процес формування економічних відносин, в яких важливу роль відіграє підприємницька діяльність (підприємництво), що складає значну питому вагу в господарської діяльності. У ст. 42 Конституції України проголошено право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом, та обов’язок держави забезпечення захисту конкуренції та прав споживачів. Не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція.

У ст. 42 Конституції України [1] присутня єдність двох протилежностей – право на підприємницьку діяльність та її державне регулювання: у ч. 1 ст. 42 закріплено право на підприємницьку діяльність, а в ч.2 ст.42 — заборона зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірного обмеження конкуренції і недобросовісної конкуренції, що є одним з проявів державного регулювання підприємництва.

Це обумовлено тим, що приватні інтереси підприємця можуть суперечити інтересам держави. Держава бере участь в економічному обороті не для задоволення своїх інтересів, а з метою найбільш ефективного здійснення публічної влади. Реальні протиріччя громадського життя, переломлюючись у правовій формі, можуть викликати колізії під час реалізації конституційних норм (наприклад, принцип свободи підприємництва і договорів може суперечити принципові безпеки держави).

Одним із ключових напрямів у здійсненні економічної політики держави є державне регулювання підприємницької діяльності. На протязі 90-х років ХХ ст. були апробовані різні моделі в пошуках оптимального варіанта державного регулювання підприємництва. Україна зараз знаходиться на перехідному періоді, для якого характерне становлення ринкових механізмів регулювання економіки держави, що не завжди обходиться без помилок та прорахунків. Відмічається позитивний перехід від адміністративно-планового управління економікою до тенденції побудови системи господарювання з ринковими елементами. Економічна функція держави має виявлятися в трьох основних напрямах: нормативне регулювання, контроль та управління державною власністю.

Основні положення щодо державного регулювання господарської діяльності містяться у Господарському кодексі України.

У Концепції переходу України до ринкової економіки, схваленої Верховною Радою України в 1990 р., зазначено, що:

1) метою державного регулювання економіки є досягнення ефективного, поступового та стабільного розвитку;

2) державне регулювання забезпечується управлінською, плануючою та контролюючою діяльністю міністерств, державних комітетів та інспекцій України.

Державне регулювання підприємницької діяльності є одним з важливих напрямів в діяльності органів влади та місцевого самоврядування. Оскільки державні органи на різних рівнях впливають на підприємницьку діяльність, то результати її здійснення залежать, у тому числі, від держави. Держава встановлює правові засади та засоби на ринку, у межах яких суб’єкти підприємництва мають певну свободу. Типові засади стосуються конкурентної поведінки, управлінських відносин, цінних паперів, реклами, об’єднань підприємців. Ці засади та засоби закріплені в низці законів України та розрізняються за ступенем обмеження підприємництва, але усі вони служать установленню певних обмежень та підтримки діяльності підприємців. Таким чином держава здійснює безліч форм впливу на суб’єктів підприємницької діяльності, від оподаткування до ціноутворення.

Кардинальна зміна ролі держави в економіці України, перехід від державного управління економікою до її державного регулювання обумовили необхідність створення нової правової бази, що регулює державно-правовий вплив на економічну, в тому числі підприємницьку, діяльність. Таке державно-правове регулювання необхідне для забезпечення захисту суспільних та державних інтересів в економічній сфері. Також сучасний період розвитку суспільства характеризується глобалізацією підприємництва, створенням міжнародних об’єднань підприємців та важливістю передових технологій для економічного розвитку держав, унаслідок чого багато держав допомагають, направляють, регулюють і контролюють підприємництво для досягнення технологічної переваги. Конкуренція на світовому ринку, що підсилюється, глобалізація бізнесу і підвищення значення інновацій обумовлюють необхідність розвитку відносин співробітництва між державою і підприємництвом.

Однак у цій сфері ще залишається значна кількість не вирішених вітчизняним законодавством проблем, одною з яких є ефективне правове забезпечення державного регулювання підприємницької діяльності (підприємництва).

Таким чином, однією з найважливіших проблем у сфері підприємництва є його державне регулювання. Це поняття є спірним у науковій літературі, що стосується як його засобів, способів тощо, так і ступеня державного регулювання та його сполучення із саморегулюванням у сфері підприємництва.

Створення оптимальної системи державного регулювання господарської діяльності та підприємництва є предметом наукових досліджень як економічних, так і юриспрудичних. Низку проблем державного регулювання економіки та підприємництва досліджено в працях вчених-економістів, зокрема, Л. Абалкина, Є.Ф. Борисова, Д.В. Валового, Г.П. Журавльової, Т.Г. Морозової, А.С. Пелиха, К. Гамільтона, Т. Гулфасона, А. Ісаксена, П. Самуельсона [20, c. 112] та інших вчених.

Окремі аспекти державного регулювання підприємницької діяльності з юридичної точки зору аналізувались у роботах таких сучасних вчених-юристів, як Є.П. Губін, В.С. Бєлих, В.В. Долинська, І.В. Дойніков, Д.В. Задихайло, Н.Є. Карягін, Н.І. Клейн, М.І. Кулагін, П.Г. Лахно, В.К. Мамутов, В.М. Мандриця, Л.А. Морозова, О.М. Олейник, О.П. Подцерковний, В.Ф. Попондопуло, О.П. Рябченко, Н.О. Саніахметова, Ю.А. Тихомиров [20, с. 112] та ін. Разом з тим для більш чіткого визначення правових засад в системі державного регулювання підприємницької діяльності необхідні подальші правові наукові дослідження у цій сфері, зокрема, в зв’язку з виникненням нових суспільних відносин. З огляду на вищевказане, дослідження проблем правових засад державного регулювання підприємницької діяльності є актуальним.

Таким чином, для забезпечення надійного і стабільного правового регулювання державного впливу на господарську діяльність необхідне його наукове дослідження.

Об`єкт дослідження — суспільні відносини за участю суб`єкта господарювання, що реалізує право на здійснення підприємницької діяльності в Україні.

Предмет дослідження — концептуальні положення про право на здійснення підприємницької діяльності, правовий механізм забезпечення підприємницької діяльності, правовові джерела та перспективи реформування господарського законодавства.

Мета дипломної роботи проаналізувати теоретичні і практичні етапи правового забезпечення підприємницької діяльності в Україні.

Завданнями написання зазначеної дипломної роботи постають:

1. розглянути правові засади забезпечення права здійснення підприємницької діяльності;
2. дослідити механізм забезпечення права здійснення підприємницької діяльності;
3. окреслити проблеми забезпечення підприємницької діяльності та шляхи їх вирішення.

Теоретичною та методологічною основою даного дослідження стало вивчення правового забезпечення підприємницької діяльності в Україні.

Структура роботи: робота складається зі вступу, 3-х теоретичних розділів, висновків та списку використаних джерел і має загальний обсяг 108 сторінок друкованого тексту.

РОЗДІЛ 1. ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВА ЗДІЙСНЕННЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

1.1. Поняття підприємницької діяльності як економічної і правової категорій

Підприємництво є одним із різновидів творчої, пошукової, ризикової соціальної діяльності і в більшості країн світу з ринковою економікою вважається одним із найпрестижніших. Адже саме цей вид діяльності у відповідних умовах найкращим чином виявляє людську суть, допомагає прояву працівника як особистості. Підприємництву властивий більш індивідуальний характер, високий ступінь стимулювання співробітників, що призводить до більш повної реалізації потенціалу кожного з них. Здійснюючи самостійну підприємницьку діяльність, працівник значно зростає як людина: він росте і професійно і інтелектуально. І це має цілком реальні позитивні наслідки для всього суспільства. Історія доводить, що підняти економіку, інші сфери буття до високого рівня розвитку можливо переважно через прояв членами цього суспільства їх господарської ініціативи.

Згідно зі ст. 42 ГК України [4] підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Визначення підприємницької діяльності і відокремлення її від інших видів діяльності, що мають на меті отримання прибутку або доходу, має як теоретичне, так і суто практичне значення. Наприклад, ст. 164 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачає відповідальність, зокрема, за зайняття підприємницькою діяльністю без державної реєстрації. Якщо ж не буде доведено, що діяльність, яка провадилася, була саме підприємницькою, притягти особу до відповідальності за вищевказаною статтею буде неможливо. Для чіткого розмежування підприємництва та інших видів діяльності необхідно усвідомлювати ознаки підприємницької діяльності.

Характеристика (ознаки) підприємницької діяльності (підприємництва)

1. Підприємництво є самостійною діяльністю.

Це означає, що, по-перше, підприємництво в Україні може здійснюватися в будь-яких організаційних формах, визначених законами України, на вибір підприємця (ст. 45 ГК України) [4]. Також фізичні особи мають можливість зареєструватись як громадяни — суб’єкти підприємницької діяльності і провадити таким чином діяльність без створення організації. По-друге, зважаючи на передбачений ч. 1 ст. 44 ГК України принцип вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності, підприємці мають право здійснювати самостійно будь-яку діяльність відповідно до потреб ринку, на власний розсуд приймаючи відповідні рішення, що не суперечать законодавству.

2. Підприємництво є ініціативною діяльністю.

Це означає, що зайняття підприємницькою діяльністю є добровільним вчинком. Жоден державний орган, недержавна організація, посадова особа не можуть примусити до зайняття підприємницькою діяльністю. Проте це не означає, що особа не може бути примушена до виконання добровільно взятих на себе зобов’язань (наприклад, за договором, укладеним в процесі провадження підприємницької діяльності) або зобов’язань, що передбачені державою і випливають зі здійснення особою підприємницької діяльності (наприклад, зобов’язань зі сплати податків).

3. Підприємництво є систематичною діяльністю.

Проте чітких кількісних критеріїв систематичності (тобто, скільки разів потрібно зайнятися діяльністю для того, щоб вона вважалася підприємницькою) законодавством не встановлено.

4. Підприємництво є діяльністю на власний ризик.

Це означає, що за порушення договірних зобов’язань, кредитно-розрахункової і податкової дисципліни, вимог до якості продукції та інших правил здійснення господарської діяльності підприємство та приватний підприємець самостійно несуть відповідальність, передбачену законодавством України. Тобто суб’єкт підприємницької діяльності бере на себе як позитивні, так і негативні наслідки підприємницької діяльності. Підтвердженням цього є положення ЦК України, що встановлюють самостійну відповідальність фізичної особи — суб’єкта підприємницької діяльності (ст. 52) та юридичної особи (ст. 96) за зобов’язаннями, пов’язаними з їх підприємницькою діяльністю. За загальними правилами ч. З ст. 96 цього Кодексу учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов’язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов’язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом. Тобто законодавство розрізняє відповідальність юридичної особи за наслідки своєї господарської діяльності (ризик) і відповідальність її засновника із винятками, передбаченими законодавством.

5. Підприємництво є господарською діяльністю.

Це означає, що, незважаючи на свою специфіку, підприємницька діяльність є складовою ширшого за обсягом поняття „господарська діяльність”.

Згідно зі ст. З ГК України [4] під господарською діяльністю розуміється діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Категорія „господарська діяльність” є економічною категорією, тому деяким складовим, що вона містить, неможливо дати суто правову характеристику.

Ознаки господарської діяльності:

— господарською є саме діяльність визначених суб’єктів як активна, специфічна форма людського відношення до навколишнього світу, зміст якої складає його доцільну зміну і перетворення в інтересах людей. За визначенням того ж словника діяльність повинна включати в себе мету, засоби, результат та власне процес.

Природно, що наведене визначення є загальним і не може враховувати особливості специфіки діяльності саме у сфері господарювання. Водночас наведені складові категорії „діяльність” стосовно господарської діяльності знаходять свій вияв у формах господарської діяльності (підприємницька діяльність та некомерційна господарська діяльність);

— господарська діяльність повинна здійснюватися спеціально уповноваженими суб’єктами, які ГК України називає „суб’єктами господарювання” або суб’єктами господарської діяльності. Такими „повноваженнями” або „господарською компетенцією” [4] суб’єкт господарювання наділяється як в нормативному, так і в добровільному порядку — власне суб’єктом господарської діяльності (його засновниками або учасниками);

— господарська діяльність спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру. Це означає, що в межах господарської діяльності реалізується продукція, виконуються роботи, надаються послуги, які можливо оцінити у грошовому еквіваленті. Під терміном „вартісний характер” законодавець має на увазі первісну вартість товару (робіт, послуг) для їх власника — виробника товару (виконавця робіт, надавача послуг), яка узагальнено характеризується економіко-правовою категорією „собівартість” товару (робіт, послуг), до складу якої п. 11 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 16 „Витрати”, затв. наказом Міністерства фінансів України від 31 грудня 1999 р. № 318, відносить виробничу собівартість продукції (робіт, послуг), яка була реалізована протягом звітного періоду, нерозподілені постійні загальновиробничі витрати та наднормативні виробничі витрати;

— продукція, яка реалізується, роботи, які виконуються та послуги, які надаються в межах господарської діяльності, мають цінову визначеність. Іншими словами, зазначені складові предмета господарської діяльності мають ціну продажу, складається з собівартості, що була нами розглянута вище, та суми виробничої або торговельної націнки, зі складу якої згодом формується прибуток (для фізичних осіб — суб’єктів господарської (підприємницької) діяльності у цьому разі вживається не категорія „прибуток”, а категорія „доход”) [20, с. 113].

6. Підприємницька діяльність здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями).

Іншими словами, підприємницька діяльність провадиться фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб’єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством. Це означає, що підприємницькою діяльністю можуть займатися як юридичні, так і фізичні особи, які набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності за правилами Закону України від 15 травня 2003 р. № 755-ІУ „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців” [6].

Проте наявність у визначенні підприємницької діяльності вищевказаного положення призводить до колізії з положеннями нормативних атів, що встановлюють відповідальність за порушення порядку зайняття підприємницькою діяльністю. Адже з нього випливає, що діяльність, яка здійснюється особами, не зареєстрованими як суб’єкти підприємницької діяльності, не можна відносити до підприємницької, а тому вищезазначені положення ст. 164 Кодексу України про адміністративні правопорушення фактично не можуть застосовуватися.

7. Внаслідок підприємницької діяльності досягаються економічні й соціальні результати.

Підприємницька діяльність суттєво впливає на розвиток економіки і соціальної сфери.

Серед економічних результатів найбільш принциповими є утворення конкурентного середовища, насичення ринку товарами і послугами, значна активізація міжнародних економічних стосунків. Водночас ринкова переорієнтація спричиняє і нові проблеми. Наприклад, поширюються тіньові операції, які, як правило, супроводжуються уникненням від оподаткування, дефіцитністю державного бюджету, дестабілізуючи тим самим офіційну економіку. Через поширення цієї негативної тенденції гальмуються соціальні програми, поглиблюється майнове розшарування населення, ідейно-політичне протистояння в суспільстві.

Проте слід зазначити, що малий і середній бізнес дає нові робочі місця, значно стимулює підвищення кваліфікації працівників, їх ініціативу і творчість, загалом сприяє виживанню населення в кризові періоди. Поступове зміцнення суб’єктів підприємництва, їх прибутковість закладає додаткову фінансову базу для такої соціально корисної діяльності, як благодійництво та спонсорство. Отже підприємництво має позитивні і окремі негативні наслідки, що разом здатні суттєво впливати на розвиток суспільства і історичний досвід доводить, що за наявності якісної правової бази шлях ринкової організації економіки є найбільш ефективним і перспективним для досягнення суспільного прогресу.

8. Метою підприємницької діяльності є отримання прибутку.

Якщо метою тієї чи іншої діяльності не є отримання прибутку, вона не може бути віднесена до підприємницької. Ця мета, як правило, знаходить своє відображення в установчих документах суб’єкта підприємницької діяльності і простежується, виходячи з характеру його діяльності1. За цією ж ознакою підприємницька діяльність відмежовується від розглянутого нами вище поняття господарської діяльності, в якій отримання прибутку не ставиться за основну мету [20, с. 115].

Згідно зі ст. 44 ГК України [4] підприємництво здійснюється на основі таких принципів:

1) вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності. Суб’єкт підприємницької діяльності самостійно вирішує, якими видами діяльності йому займатися з огляду на обмеження, встановлені чинним законодавством (наприклад, згідно зі ст. 4 Закону України від 7 лютого 1991 р. № 698-ХІІ „Про підприємництво” — єдиною статтею, що є чинною у цьому Законі — діяльність, пов’язана з проведенням криміналістичних, судово-медичних, судово-психіатричних експертиз може здійснюватися тільки державними підприємствами та організаціями);

2) самостійного формування підприємцем програми діяльності, вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону;

3) вільного найму підприємцем працівників. Цей принцип обмежується положеннями спеціального законодавства про зайнятість, що містить положення, якими обмежуються трудові права іноземних громадян та осіб без громадянства — ст. 8 Закону України від 1 березня 1991 р. № 803-ХІІ „Про зайнятість населення” передбачена необхідність отримання дозволу на працевлаштування у державній службі зайнятості України (див. також Порядок оформлення іноземцям та особам без громадянства дозволу на працевлаштування в Україні, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 1 листопада 1999 р. № 4);

4) комерційного розрахунку та власного комерційного ризику;

5) вільного розпорядження прибутком, що залишається у підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законом. На практиці цей принцип суттєво обмежується шляхом встановлення правил щодо цільового використання коштів суб’єкта підприємницької діяльності — юридичної особи, обмежень на проведення операцій у готівкових коштах та ін.;

6) самостійного здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд. Цей принцип обмежується, зокрема, положеннями Закону України від 23 вересня 1994 р. № 185/94-ВР „Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті”, ст. 1 якого встановлені правила щодо обов’язкового зарахування на їх валютні рахунки в уповноважених банках виручки резидентів у іноземній валюті у терміни виплати заборгованостей, зазначених в контрактах, але не пізніше 90 календарних днів з дати митного оформлення (виписки вивізної вантажної митної декларації) продукції, що експортується [20, с. 117].

Розмежування підприємницької діяльності за видами має здебільшого теоретичний, до того ж — неофіційний, характер. Тому допускається застосування різних ознак і, відповідно, критеріїв та видів підприємницької діяльності.

За ознакою предмета діяльності учасників відповідних правовідносин підприємницьку діяльність можна класифікувати на:

1. Виробничу підприємницьку діяльність, тобто діяльність, у процесі якої виробляється певна продукція.
2. Невиробничу підприємницьку діяльність, у межах якої виділяється:

— діяльність із виконання робіт, надання послуг (виконання ремонтних робіт, надання інформаційних послуг, здійснення транспортних перевезень);

— діяльність із зайняття торгівлею;

— інша невиробнича діяльність, зокрема діяльність на фінансовому ринку.

За ознакою суб’єкта — учасника відповідних правовідносин підприємницька діяльність поділяється на:

1. Підприємництво без створення юридичної особи (просте). Воно здійснюється фізичними особами, що набули в установленому порядку статусу суб’єкта підприємницької діяльності.
2. Підприємництво зі створенням юридичної особи (складне). Залежно від наявності обмежень у зайнятті підприємницькою діяльністю останню можна поділити на:

2.1. Вільну підприємницьку діяльність. Для провадження такої діяльності не потрібна згода (дозвіл) держави в особі уповноважених нею органів. Така діяльність провадиться за принципом „дозволено все, що не заборонено законом”. При цьому, наприклад, державна реєстрація суб’єкта підприємницької діяльності не є дозволом на зайняття підприємницькою діяльністю, оскільки здійснюється за заявочним принципом. У той же час виготовлення печатки суб’єктом підприємницької діяльності вимагає дозволу відповідного органу внутрішніх справ, що є своєрідним обмеженням у провадженні підприємницької діяльності;

2.2. Дозвільну підприємницьку діяльність, провадження якої потребує певної згоди державних органів. Дозвільною є також діяльність, що провадиться з обмеженнями, встановленими законодавством, які, в свою чергу, можна поділити на:

— обмеження, пов’язані з організаційно-правовою формою підприємців (наприклад, згідно зі ст. 4 Закону України від 7 лютого 1991 р. № 698-ХІІ „Про підприємництво” [2] проведення ломбардних операцій може здійснюватися повними товариствами);

— обмеження, пов’язані з формою власності суб’єкта підприємництва (наприклад, діяльність, пов’язана з виготовленням і реалізацією військової зброї та боєприпасів до неї, видобуванням бурштину, охороною окремих особливо важливих об’єктів права державної власності, може здійснюватися тільки державними підприємствами та організаціями);

— обмеження, пов’язані з необхідністю придбання ліцензії. Перелік видів діяльності, що підлягають ліцензуванню, міститься у ст. 9 Закону України від 1 червня 2000 р. № 1775-ПІ „Про ліцензування певних видів господарської діяльності”;

— обмеження діяльності, пов’язані із необхідністю придбання патенту (види діяльності, що підлягає патентуванню, а також порядок патентування визначається Законом України від 23 березня 1996 р. № 98/96-ВР „Про патентування деяких видів підприємницької діяльності”) [6].

Класифікувати підприємницьку діяльність можна також за ознакою законності її здійснення на легальну та тіньову, а також за іншими ознаками.

1.2. Наукові концепції підприємництва

Концепції підприємництва – спосіб пізнання та сукупність ідей, положень про сутність підприємництва й підприємницької функції, а також їх змін у процесі еволюції економічної системи капіталізму.

Термін „підприємництво” запровадив Р. Кантільон у XVIII ст. щодо ризику підприємця як основної функціональної характеристики підприємництва. Він вважав, що підприємець – індивід, який володіє передбаченням і має бажання взяти на себе ризик, спрямований у майбутнє, дії якого характеризую і ь як сподівання отримати прибуток, так і готовність до втрат. Цю ідею – трактування підприємницької функції як тягаря ризику й невизначеності в процесі економічного розвитку – розвинули Дж. Тюнен, Д. де Тресі, Г. Мангольт та ін. Елементи ризику й невизначеності є центральними в концепції підприємництва Ф. Найта. На його думку, люди, які беруть на себе тягар ризику, що прораховується, і невизначеності, що не прораховується, і які гарантують більшості працівникам фірми заробітну плату, здобувають право керувати діяльністю цієї більшості та привласнювати відповідну частку прибутку.

Класики політичної економії Ф. Кене, Ж. Тюрго, А. Сміт, Д. Рікардо вбачали в підприємцеві лише власника капіталу. У Тюрго, В. Рошера і Б. Гільдебранда підприємець не лише управляє своїм капіталом, а й поєднує власницькі функції з власною виробничою працею. Згодом підприємця дедалі рідше ототожнюють з власником, „капіталістом”, його розглядають як організатора виробництва, не обов’язково обтяженого правами власності. Такого погляду дотримувалися Ж.-Б. Сей і Дж. С. Мілль, причому Сей уперше ґрунтовно описав підприємницькі функції та якості, необхідні промисловцеві, купцеві, фермеру. К. Маркс також функціонально розмежовував власника і підприємця. Визначення підприємця як менеджера утвердилося в працях неокласиків – А. Маршалла, Л. Вальраса, К. Менгера, Ф. Візера, які вважали, що розвиток економічної думки відбувається паралельно із змінами реального підприємця. Спочатку він поєднував у собі якості власника й управлінця, а на межі XIX–XX ст. „підприємницька фірма” поступається місцем „корпорації”, підприємство очолює менеджер – „бюрократ від економіки”, і нейтральність щодо володіння власністю стає звичайним елементом теорій підприємництва – класичних (Й. Шумпетер) і сучасних (А. Коул, П. Дракер) [17, с. 168]. Щодо змісту підприємницької функції, то, на думку неокласиків, вона полягає у пристосуванні факторів виробництва до умов ринку, що змінюються, відновленні порушеної рівноваги, в ефективнішому використанні ресурсів і задоволенні попиту. „Організація і знання” проголошуються „четвертим фактором виробництва”, а підприємництво – певним вбудованим елементом саморегулюючого механізму цін.

„Друга хвиля” в науковому осмисленні феномена підприємництва пов’язана з виокремленням ідеї інновації та активності як головної його риси. Основоположник цього напряму Шумпетер розглядав підприємця як центральний елемент механізму економічного розвитку в його прагненні використати таку „нову комбінацію” факторів виробництва, наслідком якої і є „нововведення”, „інновація”. У такому трактуванні підприємства, якого дотримуються Т. Шмоллер, Ф. Тоссіг, Дракер, наголошується на активному, інноваційному характері соціальної та економічної дій підприємця і не лише у виборі з наявних альтернатив розподілу ресурсів, а й у створенні нових ринкових можливостей. іноді „інноваційне” підприємництво протиставляється „рутинному” (Х. Лайбенстайн), але „рутинне” підприємництво перестає бути підприємництвом. Поява „третьої хвилі” в розвитку теорії підприємницької функції пов’язана з „поліфункціональною моделлю підприємництва”, яка ґрунтується на ідеях неоавстрійської школи економічного аналізу (видатні представники – Л. Мізес і Ф. Хаєк) [17, с. 170]. Вони досліджували функції підприємця, що діє в умовах принципової нестачі необхідної інформації і є не „балансувальником” ринків, а їх активним перетворювачем і творцем.

„Третя хвиля” теорії підприємницької функції вирізняється також особливим зосередженням уваги на особистих якостях підприємця – його вмінні адекватно реагувати на зміни економічної та суспільної ситуації, самостійності у виборі й прийнятті рішень та наявності управлінських здібностей. Звертається увага й на особливу роль підприємництва як регулюючої основи в економічній системі, що врівноважується (Р. Коуз) [17, с. 170].

Сучасний етап розвитку теорії підприємницької функції – „четверта хвиля”, що характеризується зміщенням акценту з аналізу „суто економічних” дій підприємця більшою мірою на управлінські й соціокультурні аспекти. Зокрема, своє четверте трактування підприємницька функція набуває в межах інституційної економічної теорії (Коуз, Д. Норт, О. Вільямсон та ін.), згідно з якою підприємець стає суб’єктом, який робить вибір між контрактними відносинами вільного ринку й організацією фірми з метою заощадження трансакційних витрат. Підприємництво є особливим регулюючим механізмом інститутів ринку, що відрізняється від цінового механізму й механізму державного регулювання, а в чомусь альтернативне їм обом. Про тріумф сучасного інституціоналізму свідчить присудження Нобелівських премій з економіки його основоположнику Коузу (1991) та одному з нинішніх розробників цього напряму Норту (1993). Прихильники інституціоналізму намагаються розширити можливості неокласичного аналізу вивченням проблем організації й того, як структури прав власності й трансакційні витрати (на підготовку й реалізацію господарських операцій) впливають на мотивацію та економічну поведінку [17, с. 171]. У межах такого підходу виділяють дві течії – теорію прав власності й теорію трансакційних витрат. Концепцію Вільямсона, що репрезентує другу з них, наприкінці XX ст. оцінювали як одну з найперспективніших для розвитку підприємницької теорії фірми. Оригінальність методології Вільямсона – в його трактуванні поняття „інститути”. В інституціоналізмі кінця XX ст. існували два підходи до його визначення. історично перший (з часів Веблена) і підтриманий багатьма авторами (Д. Норт, Р. Ріхтер, Е. Фуруботн та ін.) – розуміння інститутів як „правил гри”, що є неформальними обмеженнями взаємодії людей (табу, звички, традиції, кодекси поведінки), і формальних норм (конституції, закони, права власності). В теорії Вільямсона така інтерпретація відповідає рівню інституційного середовища, а самі інститути розглядаються як механізми управління контрактними відносинами, що дає змогу перенести центр інституційного аналізу підприємницьких функцій на рівень опосередкованих ними окремих трансакцій. Межа між командно-адміністративним, характерним для великої фірми, ринковим і змішаними механізмами координації та контролю рухома, і вибір на користь будь-якого з них є наслідком порівняння їх ефективності в організації таких переходів (трансакцій), що в реальному житті виявляється у внутрі- і міжфірмових господарських операціях, контрактній формі підприємницької поведінки [17, с. 171].

„Четверта хвиля” розвитку теорії і практики підприємницької функції пов’язана також з переходом на міждисциплінарний рівень аналізу проблем підприємництва загалом та інтрапренерства зокрема. Нерідко в аналізі управлінського підходу «четвертої хвилі» в теорії розвитку підприємницької функції на рівні організації об’єкт управління підприємництвом аналізується з погляду підприємницької економіки в термінах Дракера, яку розуміють як інноваційну економіку, що є витвором „колективного підприємця” – власників, підприємців, менеджерів, робітників. Підприємництво в сучасному суспільстві перестає бути справою одинаків, які керуються своїми корисливими інтересами, і зумовлює потребу в співпраці, оскільки без активності менеджерів і робочого персоналу неможливо здійснювати нововведення, звідси й поняття „колективна інноваційна функція”. Ця функція поширена між багатьма учасниками великого ділового підприємництва і втілюється в „латентній техноструктурі” (Дж. Гелбрейт) – неформальній структурі ділових відносин людей, які готові виявити себе, часто – ризикнути і скористатися шансами, які надає їм ідея підприємницького стилю управління інтрапренерства, або інноваційного менеджменту. Праця неформальною командою – сучасна типова форма підприємницької діяльності, яка передбачає реалізацію нових комбінацій виробничих факторів для створення нових продуктів. Якщо розглядати феномен інновації як сутність підприємництва, то насамперед слід виділити системний аспект інновації: так, введення нового елемента у вже існуючі елементи створює нову економічну якість. Тому характерною рисою нового підприємця є здатність побачити систему там, де інші бачать лише не пов’язані між собою елементи. Дизайн майбутнього фактора невизначеності конструюється самим підприємцем і стає результатом прагнення змін і пошуку [17, с. 172].

Таким чином, принципи успіху організаційної підприємницької поведінки ґрунтуються на перманентних нововведеннях й аналізі можливостей і шансів в конкретних ситуаціях: здійснювати систематичні нововведення – означає контролювати основні джерела нових можливостей і використовувати шанси, надані ринковим середовищем. Підприємницьке управління на мікрорівні потребує: формування соціальних структур, сприйнятливих до змін і нововведень, створення в них організаційного клімату та структур, що систематично оцінюють підприємницьку діяльність; створення механізму самонавчання персоналу фірми; зміни практики формування організаційних структур, кадрової політики, механізмів мотивації та стимулювання персоналу; виявлення чинників, що гальмують підприємницьку активність, і методологічно неправильних ініціатив (наприклад, зміщення лінійно-функціональних та інноваційних підрозділів); управління венчурними (ризикованими) проектами в умовах невизначеності. Підприємницька поведінка залежить від обраного типу стратегій і найбільшою мірою відповідає певним типам нововведень, має свої обмеження та рівні ризику. Визначальні риси справжніх підприємців: уміння здійснювати інновації, творчий талант для вирішення технічних, комерційних і фінансових проблем з використанням нових комбінацій факторів. Оскільки ці рішення є новими, ефекту від їх реалізації часто не досягають, тобто підприємництво завжди пов’язане з ризиком.

Наприкінці XX ст. за допомогою методів використання „олігархічних соціально-примусових мереж управління” було поділено всі найпривабливіші ринки. Структури й моделі російської та української підприємницької поведінки організовано за принципом статусно-рольової поведінки, виходячи з принципу дії вертикальної ієрархії влади, а в світовому бізнесі домінують горизонтальні зв’язки. Оскільки кожний підприємницький сектор має власну ринкову нішу, він, згідно з цим, і виживає: представники великих державних монополій і великого приватного бізнесу ведуть боротьбу за вплив на управлінську еліту, оскільки малий бізнес їм не загрожує.

„Модель управління” підприємництвом складається з формальної (нормативної або адміністративно-організаційної) і неформальної (соціокультурної з фундаментальними цінностями й нормами) систем управління. Формальну систему управління порівнюють з офіційною ідеологією влади і стандартними державними засобами регулювання підприємницької діяльності, а неформальну – зі справжньою системою норм поведінки, що визначається цінностями домінантних груп. Механізм дії неформальної системи управління передбачає визначені функції, керуючі впливи (сигнали), контроль. Щодо цього неформальна система, яка є реальним механізмом управління, функціонує жорстко, як злагоджена дія елементів „соціальних мереж”, втілених у відповідних соціокультурних цінностях і фундаментальних нормах поведінки, неформальних правилах гри. За такого управління головна роль належить лідеру, який створює матеріальні (нові техніко-технологічні) та соціокультурні (нові символічні) елементи господарського середовища, причому елементи субкультури (ідеологія, філософія, стереотипи, символи, специфічна мова спілкування, ритуали, вірування) наповнюють глибоким змістом кожний акт поведінки підприємця. У підприємницькій субкультурі заохочуються будь-які нововведення, максимальний вияв себе у відповідній сфері діяльності. Офіційна система норм ґрунтується на організаційній структурі держави та на офіційній ідеології, де індивід функціонує рутинно, праця підлягає регламентації та кількісній оцінці, система орієнтована на слухняність і посередність, а в неформальній системі праця ґрунтується на ініціативі, творчому підході, самостійній постановці та вирішенні завдань. Неформальна система зорієнтована на індивідуальність, інновації, чинить опір формальній системі управління. Формальна система спирається на організаційну структуру суспільства, неформальна – на його соціокультурну сферу. З огляду на це, якщо держава прагне стати прогресивним суб’єктом управління підприємництвом, вона повинна здійснити норматив-но-інституційні перетворення передусім на правовому рівні, адекватно співвіднесеш з конкретним соціокультурним рівнем підприємницьких прошарків як об’єкта управління, з домінуючими груповими цінностями, мотиваціями, моделями поведінки. Однак, здійснивши такі перетворення, держава втрачає значну частину влади й, отже, можливість неекономічними методами привласнювати рідкісні ресурси суспільства. Фундаментальною функцією підприємництва є спосіб економічної діяльності (поведінки, дії) індивіда, який ґрунтується на екстремальному принципі виживання і спрямований на отримання підприємницького прибутку. Проте в Україні та Росії адміністративні тенденції бізнесу – способи його виживання. Фундаментальну функцію підприємництва поділяють на підфункції: творчу (принципово забезпечує виживання підприємця), ресурсну (мобілізація капіталу, персоналу, фінансів, інформації та інших рідкісних ресурсів), організаційно-виробничу (організаційно-управлінську), владну, захисну. Підприємницька функція – способи реалізації продуктивних форм соціально-економічної дії, ефективний вияв організаційної творчості та новаторства в реальних результатах поведінки підприємця [34, с. 54].

Операціоналізація саме в такому розумінні фундаментальної функції підприємництва може бути здійснена у відповідних структурних змінних:

1) в інноваційних (творчих), що дають змогу вести пошук можливостей і реалізації шансів, наданих ринковим середовищем, у генеруванні та освоєнні ідей, що реалізується в нових технологіях і продуктах; у прийнятті рішень, які забезпечують підприємницький прибуток, виражений матеріально й соціальне, і саме виживання в екстремальних умовах ринкового середовища;

2) у ресурсних, що забезпечують пошук, мобілізацію, володіння, нагромадження, концентрацію рідкісних ресурсів з метою їх ефективного використання в ринковому обороті, в нових ринкових сегментах у власних особливих інтересах;

3) в організаційно-виробничих, що дають можливість починати і вести справу, виявляти й використовувати ініціативу, ризикувати, долати опір середовища; створювати і просувати на ринок нові технологи, продукти і послуги; знаходити нові способи обслуговування споживачів; опановувати перспективні фактори розвитку;

4) у владних і водночас у захисних, що передбачають протидію посяганням на результати підприємницької праці інших структур, які мають владу і вплив [34, с.55].

Керуючись таким підходом, соціальне управління підприємницькою поведінкою може розглядатися як засіб реалізації владних функцій суб’єктом управління в цільовому впливі на параметри об’єкта управління, внаслідок якого після процедури взаємодії (узгодження цілей, цінностей, особливих інтересів) або конфлікту (протидії цілей, цінностей, особливих інтересів), або того й того відбувається задоволення (повне або часткове) чи незадоволення потреб, запитів об’єкта управління, що реалізується в різних формах співвідношення соціальних сил. Управлінський процес повинен бути засобом забезпечення ефективного функціонування об’єкта управління. Українська влада як суб’єкт управління надто повільно і непослідовно створює об’єктивні умови (організаційні, інституціональні, правові) для розвитку всіх форм підприємництва.

Підприємці потребують свободи дій, самостійності в прийнятті рішень і в безпеці щодо захисту правових норм у суспільстві. Самостійність є виявом економічної свободи фізичних та юридичних осіб у здійсненні свого бізнесу на принципах законності. Самостійність та економічна свобода нерозривно пов’язані та взаємообумовлені, але економічна свобода – ширше поняття, пов’язане з правами, обов’язком і відповідальністю підприємця за результати своєї діяльності перед державою, партнерами, споживачами. Економічна свобода виникає із загального рівня політичних свобод, демократичного розвитку суспільства, формування правової держави, що гарантує всім громадянам захист їх особистих прав і свобод. Самостійність та економічна свобода суб’єктів підприємницької діяльності не означає їх свавілля, тому законодавством кожної країни розробляються конкретні заходи державного регулювання підприємницької діяльності й відповідальності підприємців за порушення відповідних нормативних актів. Головним повинен бути основоположний принцип: підприємництво розвивається на основі самостійного прийняття його суб’єктами рішень у межах закону. А держава не повинна втручатися в конкретне ділове життя підприємців. В Україні наприкінці XX ст. цей принцип не було втілено в життя.

1.3.        Підприємницька діяльність як об’єкт правового забезпечення (регулювання) в Україні та її форми

Відповідно до ст. 45 ГК України [4] підприємницька діяльність в Україні здійснюється в будь-яких організаційних формах, передбачених законами, на вибір підприємця. Допускаючи можливість вибору будь-яких організаційних форм зайняття підприємницькою діяльністю, кодекс їх види не розкриває і не перераховує. У ньому йдеться лише про те, що порядок створення, діяльності, реорганізації і ліквідації окремих організаційних форм підприємництва визначається відповідними законодавчими актами України.

За такого підходу змішуються два поняття: організаційна (організаційно-правова) форма підприємництва, з одного боку, та організаційно-правова форма суб’єктів підприємництва – з іншого. Тим часом названі поняття відбивають різні явища, що перебувають в ієрархічній залежності: обранням організаційно-правових форм підприємницької діяльності зумовлюється вибір конкретної організаційно-правової форми (виду) суб’єктів підприємництва, тобто друге залежить від першого.

При цьому, якщо через аналіз організаційно-правової форми підприємництва можна виявити особливості способів організації та безпосереднього здійснення підприємницької діяльності за різноманітними критеріями (з різних точок зору), то характеристика організаційно-правової форми суб’єктів підприємництва надає уявлення про всю сукупність таких особливостей й містить відповідь на питання про те, хто (суб’єкт господарювання якого виду) здійснює підприємницьку діяльність або буде її здійснювати.

У способах організації та безпосереднього здійснення підприємницької діяльності з майнової, організаційної, правової та інших точок зору, особливості можуть бути позначені через відповідні класифікаційні ознаки.

Зокрема, підприємницька діяльність в Україні може здійснюватися у таких основних формах:

а) одноосібно, однією фізичною особою (індивідуально) або групою фізичних осіб спільно (колективно);

б) на власній майновій основі або чужій (позиченій, орендній, на іншому обмеженому речовому праві) майновій основі;

в) зі створенням юридичної особи або без створення юридичної особи;

г) за участю іноземного інвестора або без участі іноземного інвестора;

д) під керівництвом власника майна суб’єкта господарювання або під керівництвом уповноваженої особи власником майна суб’єкта господарювання;

ж) із використанням найманої праці або без використання найманої праці;

з) з повною майновою відповідальністю за своїми зобов’язаннями або з неповною майновою відповідальністю за своїми зобов’язаннями [42, с. 39].

Класифікацію основних організаційно-правових форм підприємництва можна було б продовжити й під іншими кутами зору. Але суть проблеми тісного взаємозв’язку, обумовленості та завчасної визначеності вибору виду суб’єкта підприємництва, сукупністю конкретних організаційно-правових форм підприємництва полягає в іншому. Різний набір цих форм в їхній конкретній сукупності цілком однозначно визначає, з одного боку, вибір суб’єкта господарювання того або іншого виду, а з другого – опосередковано обумовлює особливості застосування адміністративно-правових засобів впливу на відповідні суб’єкти підприємництва.

Важливо також зазначити, що відповідно до ст. 63 ГК України [4] залежно від форм власності в Україні можуть діяти підприємства таких видів:

а) приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб’єкта господарювання (юридичної особи);

б) підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);

в) комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;

г) державне підприємство, що діє на основі державної власності;

д) підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об’єднання майна різних форм власності) [42, с. 40].

Також можуть діяти інші види підприємств, передбачені законом.

Кожен з цих об’єктів має свої особливості, які безпосередньо або опосередковано впливають на характер і зміст, форми і методи державного управління і державного регулювання у сфері підприємницької діяльності.

У ст. 12 ГК України [4] законодавцем використано термін „державне регулювання” (термін вже використовувався у Законі України „Про підприємництво” ). Конкретний його зміст полягає у тому, що:

1. держава для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм і програм економічного і соціального розвитку застосовує різноманітні засоби і механізми регулювання господарської діяльності;
2. основними засобами регулюючого впливу держави на діяльність суб’єктів господарювання є: державне замовлення, державне завдання; ліцензування, патентування і квотування; сертифікація та стандартизація; застосування нормативів та лімітів; регулювання цін і тарифів; надання інвестиційних, податкових та інших пільг; надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій;
3. умови, обсяги, сфери та порядок застосування окремих видів засобів державного регулювання господарської діяльності визначаються ГК України, іншими законодавчими актами, а також програмами економічного і соціального розвитку. Встановлення та скасування пільг і переваг у господарській діяльності окремих категорій суб’єктів господарювання здійснюються відповідно до цього Кодексу та інших законів;
4. обмеження щодо здійснення підприємницької діяльності, а також перелік видів діяльності, в яких забороняється підприємництво, встановлюються Конституцією України та законом [2].

Одразу необхідно акцентувати увагу, що вказані засоби державного регулювання не охоплюють усієї багатоманітності засобів адміністративно-правового впливу на підприємницьку діяльність, котрі використовуються у реальній практиці. Так, законодавець, очевидно підкреслюючи значення цих інструментів, виокремив оподаткування у ст. 17 ГК України, а обмеження монополізму – у ст. 18 Кодексу [4].

Норми ст. 19 ГК України встановлюють загальні засади державного контролю та нагляду за господарською діяльністю, які полягають у наступному:

1. суб’єкти господарювання мають право без обмежень самостійно здійснювати господарську діяльність, що не суперечить законодавству;
2. суб’єкти господарювання підлягають державній реєстрації відповідно до цього Кодексу та Закону;
3. держава здійснює контроль і нагляд за господарською діяльністю суб’єктів господарювання у таких сферах:
4. збереження та витрачання коштів і матеріальних цінностей суб’єктами господарських відносин – за станом і достовірністю бухгалтерського обліку та звітності;
5. фінансових, кредитних відносин, валютного регулювання та податкових відносин – за додержанням суб’єктами господарювання кредитних зобов’язань перед державою і розрахункової дисципліни, додержанням вимог валютного законодавства, податкової дисципліни;
6. цін і ціноутворення – з питань додержання суб’єктами господарювання державних цін на продукцію і послуги;
7. монополізму та конкуренції – з питань додержання антимонопольно-конкурентного законодавства;
8. земельних відносин – за використанням і охороною земель; водних відносин і лісового господарства – за використанням та охороною вод і лісів, відтворенням водних ресурсів і лісів;
9. виробництва і праці – за безпекою виробництва і праці, додержанням законодавства про працю; за пожежною, екологічною, санітарно-гігієнічною безпекою; за дотриманням стандартів, норм і правил, якими встановлено обов’язкові вимоги щодо умов здійснення господарської діяльності;
10. споживання – за якістю і безпечністю продукції та послуг;
11. зовнішньоекономічної діяльності – з питань технологічної, економічної, екологічної та соціальної безпеки;
12. органи державної влади і посадові особи, уповноважені здійснювати державний контроль і державний нагляд за господарською діяльністю, їх статус та загальні умови і порядок здійснення контролю і нагляду визначаються законами;
13. незаконне втручання та перешкоджання господарській діяльності суб’єктів господарювання з боку органів державної влади, їх посадових осіб при здійсненні ними державного контролю та нагляду забороняються;
14. органи державної влади і посадові особи зобов’язані здійснювати інспектування та перевірки діяльності суб’єктів господарювання неупереджено, об’єктивно і оперативно, дотримуючись вимог законодавства, поважаючи права і законні інтереси суб’єктів господарювання;
15. суб’єкт господарювання має право на одержання інформації про результати інспектування і перевірок його діяльності не пізніш як через тридцять днів після їх закінчення, якщо інше не передбачено законом. Дії та рішення державних органів контролю та нагляду, а також їх посадових осіб, які проводили інспектування і перевірку, можуть бути оскаржені суб’єктом господарювання у встановленому законодавством порядку;
16. усі суб’єкти господарювання зобов’язані здійснювати первинний (оперативний) та бухгалтерський облік результатів своєї роботи, складати статистичну інформацію, а також надавати відповідно до вимог закону фінансову звітність та статистичну інформацію щодо своєї господарської діяльності, інші дані, визначені законом. Забороняється вимагати від суб’єктів господарювання надання статистичної інформації та інших даних, не передбачених законом або з порушенням порядку, встановленого законом [36, с. 116].

Таким чином, у ГК України визначається широкий спектр засобів державного регулювання підприємницької діяльності, включаючи і інструменти належного державного контролю за законністю в сфері підприємництва.

Слід підкреслити, що суб’єктами управлінської діяльності є як державні органи, так і органи місцевого самоврядування. Наприклад, державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, котра віднесена у ГК України до державного контролю та нагляду за господарською діяльністю (ст. 19), являє собою процедуру, виконання котрої розпочинається у виконавчому комітеті міської, районної у місті ради або в районній державній адміністрації за місцезнаходженням або місцем проживання даного суб’єкта, якщо інше не передбачено законом (ст. 58 ГК України) [4]. Також органи місцевого самоврядування здійснюють регулювання підприємницької діяльності самостійно затверджуючи ставки місцевих податків і зборів, ставку єдиного, фіксованого податку, спеціального торгового патенту, розмір ринкового збору.

Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що суб’єкти управління, а саме, органи державної влади, спеціалізовані установи та організації, органи місцевого самоврядування, посадові особи вказаних органів, наділені визначеними у законодавстві повноваженнями стосовно суб’єктів підприємництва, здійснюють регулювання підприємницької діяльності.

РОЗДІЛ 2. МЕХАНІЗМ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВА ЗДІЙСНЕННЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

2.1. Адміністративно-правове регулювання підприємницької діяльності

Підприємницька діяльність в Україні не є стихійною і некерованою. За умов удосконалення ринкових відносин вона відчуває на собі сильний керуючий вплив з боку держави.

Державне регулювання підприємництва забезпечується за допомогою спеціального державно-правового механізму, який складається, по-перше, з організаційно-структурних формувань, по-друге, з адміністративно-правових засобів впливу на відносини, що складаються в даній сфері.

Організаційно-структурні формування — це виконавчо-розпорядчі органи держави і місцевого самоврядування, наділені управлінськими повноваженнями у сфері підприємництва. На практиці відомі два таких органи:

а) спеціально створені для реалізації державної політики у сфері підприємництва, наприклад, Державний комітет України з питань розвитку підприємництва;

б) що виконують регулюючі функції у сфері підприємництва поряд з іншими функціями державного управління, наприклад, МВС України здійснює видачу ліцензій на такі види підприємницької діяльності, як виготовлення і реалізація спеціальних засобів, споряджених речовинами сльозоточивої дії; виготовлення, ремонт та реалізацію спортивної вогнепальної зброї [24, с. 104].

Адміністративно-правові засоби — це перш за все акти управління, призначені для регулювання відносин у сфері підприємництва. До них належать: Конституція України, закони України, укази та інші акти Президента України, нормативні документи Кабінету Міністрів, акти міністерств, інших органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування.

Особливе місце серед органів управління у сфері підприємництва посідає Державний комітет України з питань розвитку підприємництва. Він створений Указом Президента України від 29 липня 1997 року з метою реалізації державної політики щодо розвитку і підтримки підприємництва, а також ефективного використання наданих підприємцям можливостей. Даний Комітет є центральним органом виконавчої влади, якому підпорядкована Ліцензійна палата України.

До основних функцій Комітету належать:

— участь у формуванні та реалізації державної політики в галузі розвитку і підтримки підприємництва, а також ліцензування підприємницької діяльності;

— координація діяльності органів виконавчої влади, пов’язаної з розробкою і реалізацією заходів підтримки і розвитку підприємництва;

— узагальнення практики застосування законодавства щодо питань підприємництва;

— підготовка пропозицій щодо усунення правових, адміністративних, економічних, організаційних перешкод на шляху розвитку підприємництва;

— підтримка зовнішньоекономічної діяльності суб’єктів підприємництва;

— формування пропозицій щодо розміщення державних замовлень серед підприємств недержавних форм власності, в тому числі на конкурсних засадах;

— взаємодія з міжнародними організаціями з питань розвитку підприємництва тощо [24, с. 105].

Центральне місце в системі правових актів, що регламентують підприємницьку діяльність, які розвивають і конкретизують відповідні положення Конституції України, належить Закону України „Про підприємництво” [2] від 26 лютого 1991 p. (з наступними змінами та доповненнями). Цей Закон визначає загальні правові, економічні та соціальні засади здійснення підприємницької діяльності (підприємництва) громадянами та юридичними особами на території України, встановлює конкретні гарантії свободи підприємництва та його державної підтримки.

У ст. 15 даного Закону зафіксовано, що правове регулювання підприємницької діяльності здійснюється в цілях забезпечення свободи конкуренції між підприємцями, недопущення монополізму і захисту прав споживачів.

Держава взяла на себе обов’язок підтримувати і гарантувати розвиток підприємництва незалежно від його організаційно-правових форм, проголосила рівність усіх форм власності, а також рівні можливості доступу підприємців до матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів (ст. 12 Закону „Про підприємництво”) [2].

Держава заявила про свою готовність створити інфраструктуру підприємництва, надавати підприємцям на умовах і в порядку, передбаченому законодавством, земельні ділянки, державне майно і цільові кредити, а також сприяти їх матеріально-технічному й інформаційному обслуговуванню, підготовці та перепідготовці відповідних кадрів.

Визначені також основи, на яких ґрунтуються відносини органів державного управління з підприємцями. У цьому Законі йдеться, що органи державного управління будують свої взаємини з підприємцями, застосовуючи податкову і фінансово-кредитну політику, включаючи встановлення ставок податків і відсотків по державних кредитах; податкових пільг; цін і правил ціноутворення; цільових дотацій; валютного курсу; розмірів економічних санкцій. Крім того, вони використовують державне майно і систему резервів; ліцензії, патенти, концесії, лізинг; соціальні, економічні та інші нормативи; республіканські і регіональні програми; угоди на виконання робіт і поставок для державних потреб. Разом з тим, вони не втручаються у господарську діяльність підприємців, якщо вона не зачіпає прав державних органів по здійсненню контролю за нею.

Важливе значення для розвитку підприємництва мають правила і порядок реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності, оскільки саме в результаті державної реєстрації здійснюється їх легалізація, набуваються права і обов’язки у даній сфері, встановлюється відповідний правовий статус.

Порядок державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності регулюється Законом України від 15 травня 2003 р. № 755-ІУ „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців” (далі — Закон про державну реєстрацію). Відповідні норми щодо порядку здійснення державної реєстрації містяться і в ст. 58 ГК України, проте, зважаючи на те, що загальні норми цього Кодексу у цьому питанні суперечать нормам спеціальним, що містяться в означеному вище Законі, застосовуються правила саме Закону про державну реєстрацію.

Згідно зі ст. 4 Закону про державну реєстрацію державною реєстрацією юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців вважається засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців.

Ознаки державної реєстрації

1. Державною реєстрацією, зокрема, вважається засвідчення факту створення юридичної особи.

Згідно зі ст. 80 ЦК України юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Таким чином, для того, щоб утворення, намір про створення якого висловили засновники шляхом оформлення установчих документів, перетворилось на суб’єкта права (суб’єкта господарювання — ч. 2 ст. 55 ГК України) [4], який має цивільну право- і дієздатність — юридичну особу, необхідно його зареєструвати в установленому законодавством порядку. Підтвердженням цього є ч. 4 ст. 87 ЦК України, згідно із якою юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації.

Іншими словами, юридична особа створюється за рішенням її засновників, проте із підтвердженням (засвідченням) цього факту шляхом державної реєстрації, набуваючи при цьому як статусу юридичної особи взагалі, так і статусу суб’єкта підприємницької діяльності зокрема.

2. Державною реєстрацією, зокрема, вважається засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою.

За загальним визначенням ст. 24 ЦК України фізичною особою вважається людина, тобто біологічна істота. Відтак, в загальному розумінні, людина стає фізичною особою з моменту її народження і перестає нею бути з моменту смерті. Проте здатність займатися певними видами діяльності (у нашому разі — підприємницькою) виникає у цієї особи лише з моменту її державної реєстрації як відповідного суб’єкта. На відміну від юридичних осіб, державна реєстрація суб’єкта підприємницької діяльності-фізичної особи підтверджує (засвідчує) не факт виникнення нової людини (фізичної особи), а лише факт набуття нею статусу суб’єкта підприємницької діяльності. Громадяни із дня народження мають статус фізичних осіб, а тому державна реєстрація необхідна їм лише для набуття додаткового елементу їх статусу — статусу суб’єктів підприємницької діяльності.

3. До процедури державної реєстрації належить і вчинення „інших реєстраційних дій”, які передбачені Законом про державну реєстрацію, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців.

Це означає, що державна реєстрація юридичних осіб, окрім правонаділяючих і статусоутворюючих функцій, має і суто статистичну мету, що полягає у внесенні відповідних відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців до спеціальної автоматизованої системи збирання, накопичення, захисту, обліку та надання інформації. Відомості, що містяться в Єдиному державному реєстрі, є відкритими і можуть бути надані за відповідну плату на запит зацікавленої особи.

4. Порядок проведення державної реєстрації юридичних осіб.

Місцезнаходженням юридичної особи, за визначенням Закону про державну реєстрацію, вважається місцезнаходження постійно діючого виконавчого органу юридичної особи, а в разі його відсутності — місцезнаходження іншого органу чи особи, уповноваженої діяти від імені юридичної особи без довіреності, за певною адресою, яка вказана засновниками (учасниками) в установчих документах і за якою здійснюється зв’язок з юридичною особою. Згідно із роз’ясненням Міністерства юстиції України від 17 листопада 2003 р. № 14-34-1406 „Відносно деяких положень Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців” місцезнаходженням юридичної особи на дату державної реєстрації може бути місцезнаходження (місце проживання) одного із засновників або місцезнаходження за іншою адресою, яка підтверджується договором, що передбачає передачу засновнику у власність або користування приміщення, частини приміщення (договір купівлі-продажу, міни, дарування, оренди, лізингу, безоплатного користування майном, про спільну діяльність, засновницький договір тощо).

Згідно зі ст. 24 Закону про державну реєстрацію для проведення державної реєстрації юридичної особи засновник (засновники) або уповноважена ними особа повинні особисто подати державному реєстратору (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) такі документи:

1. Заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації юридичної особи. Нею є документ встановленого зразка, який, на момент державної реєстрації, підтверджує волевиявлення особи щодо внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру. Після державної реєстрації реєстраційна картка виконує функцію періодичного інформування державного реєстратора щодо актуальності зазначених записів, зроблених у Єдиному державному реєстрі, оскільки згідно із ч. 7 ст. 19 Закону про державну реєстрацію юридична особа щорічно, починаючи з наступного року з дати її державної реєстрації, протягом одного місяця зобов’язана подати (надіслати рекомендованим листом) державному реєстратору реєстраційну картку встановленого зразка про підтвердження відомостей про юридичну особу. Крім того, у разі настання змін у відомостях про юридичну особу, які містяться в Єдиному державному реєстрі, державному реєстратору за місцезнаходженням реєстраційної справи юридичної особи подається заповнена реєстраційна картка про внесення змін до відомостей про юридичну особу, які містяться в Єдиному державному реєстрі.

Реєстраційна картка заповнюється машинодруком або від руки друкованими літерами. Якщо документи надсилаються державному реєстратору рекомендованим листом, підпис заявника на реєстраційній картці повинен бути нотаріально посвідчений.

2. Копію рішення засновників або уповноваженого ними органу про створення юридичної особи у випадках, передбачених законом.

Наявність або відсутність цього документа, а також його форма обумовлені кількістю засновників юридичної особи, її організаційно-правовою формою, а також існуванням відносин підпорядкованості засновників іншим особам.

Відповідно до ч. 2 ст. 87 ЦК України юридична особа, створена однією особою, діє на підставі статуту, затвердженого цією особою. Саме у затвердженні статуту виявляється воля (рішення) засновника на створення юридичної особи. Тому окремий документ на її створення у цьому разі не складається.

Якщо засновників юридичної особи декілька (господарські товариства, кооперативи тощо), рішення про її створення приймається зборами засновників. Рішення установчих зборів оформляється протоколом, який і вважається, в розумінні Закону про державну реєстрацію, „рішенням засновників або уповноваженого ними органу про створення юридичної особи”. Воно підтверджується підписанням засновниками засновницького договору (у разі створення господарського товариства) або затвердженням статуту (у разі створення кооперативів, які діють виключно на підставі статуту).

3. Два примірники установчих документів.

Згідно з ч. З ст. 8 Закону про державну реєстрацію до установчих документів належать: установчий акт, статут або засновницький договір, положення.

Установчі документи юридичної особи викладаються письмово, прошиваються, пронумеровуються та підписуються засновниками (учасниками), якщо законом не встановлено інший порядок їх затвердження. Підписи засновників (учасників) на установчих документах повинні бути нотаріально посвідчені. У випадках, які передбачені законом, установчі документи повинні бути погоджені з відповідними органами державної влади.

4. Документ, що засвідчує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації юридичної особи. Згідно із ч. 1 ст. 10 Закону про державну реєстрацію за проведення державної реєстрації юридичної особи справляється реєстраційний збір у розмірі 10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Документом, що підтверджує внесення реєстраційного збору, є копія квитанції, виданої банком, або копія платіжного доручення з відміткою банку.
5. Чинна довідка з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців про резервування найменування юридичної особи.

Частиною 2 ст. 23 Закону про державну реєстрацію передбачене право засновника (засновників) юридичної особи зарезервувати найменування юридичної особи строком на 2 місяці, а для відкритих акціонерних товариств — строком на 9 місяців. Якщо ці особи скористалися цим правом, до комплекту означених вище документів, що подаються для державної реєстрації відповідної юридичної особи, додається відповідна довідка.

6. У випадках, що передбачені законом, додатково подається (надсилається) копія рішення органів Анти монопольного комітету України або Кабінету Міністрів України про надання дозволу на узгоджені дії або на концентрацію суб’єктів господарювання. Такі випадки передбачені розділами II, V Закону України від 11 січня 2001 р. № 2210-Ш „Про захист економічної конкуренції”, зокрема щодо створення об’єднання підприємств. Порядок отримання такого рішення міститься у Положенні про порядок подання заяв до Антимонопольного комітету України про попереднє отримання дозволу на концентрацію суб’єктів господарювання (Положенні про концентрацію), затв. розпорядженням Антимонопольного комітету України від 19 лютого 2002 р. № 33-р (Типові вимоги до узгоджених дій суб’єктів господарювання для загального звільнення від попереднього одержання дозволу органів Антимонопольного комітету України на узгоджені дії суб’єктів господарювання, затв. розпорядженням Антимонопольного комітету України від 12 лютого 2002 р. № 27-р).

У разі відмови Антимонопольного комітету України в наданні згоди на створення суб’єкта підприємницької діяльності засновник останнього, який є юридичною особою, вправі звернутися до господарського суду із заявою про визнання недійсним відповідного рішення (розпорядження) Антимонопольного комітету України (п. З роз’яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 12 вересня 1996 р. № 02-5/334 „Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств”).

7. У разі державної реєстрації юридичної особи, для якої законом встановлено вимоги щодо формування статутного фонду, додатково подається документ, що підтверджує внесення засновником (засновниками) вкладу (вкладів) до статутного фонду юридичної особи в розмірі, який встановлено законом.

Згідно зі ст. 42 Закону про державну реєстрацію для проведення державної реєстрації фізичної особи, яка має намір стати підприємцем, вона особисто подає державному реєстратору або надсилає рекомендованим листом з описом вкладення такі документи:

1. Заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця.
2. Копію довідки про включення заявника до Державного реєстру фізичних осіб — платників податків та інших обов’язкових платежів (довідку про присвоєння ідентифікаційного номера згідно із Законом України від 22 грудня 1994 р. № 320/94-ВР „Про Державний реєстр фізичних осіб — платників податків та інших обов’язкових платежів”).
3. Документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця. Згідно із ч. 1 ст. 10 Закону про державну реєстрацію за проведення державної реєстрації фізичної особи справляється реєстраційний збір у розмірі 2 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Окрім вищенаведених документів, якщо вони подаються заявником особисто, державному реєстратору додатково пред’являється паспорт.

Державному реєстратору забороняється вимагати додаткові документи для проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця, якщо вони не передбачені Законом про державну реєстрацію.

Як і у разі реєстрації юридичних осіб, Закон про державну реєстрацію передбачає підстави для залишення зазначених документів без розгляду та підстави відмови у проведенні державної реєстрації фізичної особи-підприємця.

Державний реєстратор має право залишити без розгляду документи, які подані для проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця, якщо:

— документи подані за неналежним місцем проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця;

— документи не відповідають вимогам Закону про державну реєстрацію;

— документи подані не у повному обсязі.

Про залишення документів, які подавалися для проведення державної реєстрації, без розгляду заявнику в день надходження документів державним реєстратором видається (надсилається рекомендованим листом з описом вкладення) відповідне повідомлення із зазначенням підстав залишення документів, які подавалися для проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця, без розгляду та документи, що подавалися для проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця. Залишення документів без розгляду не перешкоджає повторному зверненню заявника до державного реєстратора в загальному порядку після усунення причин, що були підставою для залишення цих документів без розгляду.

Підставами для відмови у проведенні державної реєстрації фізичної особи-підприємця є:

— невідповідність відомостей, які вказані у реєстраційній картці на проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця, відомостям, які зазначені у документах, що подані для проведення державної реєстрації;

— наявність обмежень на зайняття підприємницькою діяльністю, які встановлені законом, щодо фізичної особи, яка має намір стати підприємцем;

— наявність в Єдиному державному реєстрі запису, що заявник є підприємцем.

Відмова у проведенні державної реєстрації фізичної особи-підприємця з інших підстав не допускається.

Підрозділи суб’єкта підприємницької діяльності (філії, відділення, представництва), що функціонують без створення юридичної особи, державної реєстрації не потребують.

Про їх створення та ліквідацію суб’єкт підприємницької діяльності зобов’язаний зробити повідомлення за місцем своєї державної реєстрації. Повідомлення здійснюється шляхом внесення відповідних додаткових відомостей до реєстраційної картки суб’єкта підприємницької діяльності.

Орган державної реєстрації зобов’язаний у 10-денний термін подати відомості щодо створення та ліквідації зазначених підрозділів відповідному органу державної статистики та органу державної податкової служби за місцезнаходженням цих підрозділів.

Зміни (доповнення) в установчих документах суб’єкта підприємницької діяльності підлягають державній реєстрації у 5-денний термін з дня надходження відповідної інформації до органу державної реєстрації за наявності документа, що підтверджує внесення плати за державну реєстрацію змін (доповнень) до установчих документів.

Внесення змін (доповнень) оформляється у вигляді окремих додатків або шляхом викладення установчих документів у новій редакції з додержанням вимог, визначених цим Положенням. На титульному аркуші оригіналу статуту чи установчого договору робиться відмітка про внесення змін (доповнень), а на титульних аркушах додатків до установчих документів про те, що зазначені документи є невід’ємною частиною відповідних установчих документів. У разі подання установчих документів у новій редакції на титульному аркуші робиться відповідна відмітка [12, с. 35].

У разі зміни а) назви, б) організаційно-правової форми, в) форми власності — здійснюється перереєстрація суб’єкта підприємницької діяльності. Її термін — один місяць з моменту настання зазначених змін.

Перереєстрація суб’єктів підприємницької діяльності проводиться в порядку, встановленому для його державної реєстрації.

Положенням регламентовано скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності. Воно здійснюється органом державної реєстрації шляхом виключення його з Реєстру суб’єктів підприємницької діяльності.

Визначено два види підстав скасування державної реєстрації: а) за заявою власника (власників), якщо йдеться про юридичну особу, і за заявою підприємця-громадянина; б) на підставі рішення арбітражного суду.

Рішення про скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності суд може прийняти у разі:

— визнання недійсними або такими, що суперечать законодавству, установчих документів;

— провадження діяльності, що суперечить установчим документам та законодавству;

— несвоєчасного повідомлення суб’єктом підприємницької діяльності про зміну його назви, організаційної форми, форми власності та місцезнаходження;

— визнання суб’єкта підприємницької діяльності банкрутом (у випадках, передбачених законодавством); неподання протягом року до органів державної податкової служби податкових декларацій, документів бухгалтерської звітності згідно із законодавством.

Процедура скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності — юридичної особи включає проведення ліквідаційною комісією заходів щодо ліквідації суб’єкта і подання до органу державної реєстрації таких документів:

— заяви (рішення) власника (власників) або уповноваженого ним (ними) органу чи рішення арбітражного суду у випадках, передбачених законодавством;

— акта ліквідаційної комісії з ліквідаційним балансом, затвердженого органом, що призначив ліквідаційну комісію;

— довідки аудитора, якщо це необхідно відповідно до вимог законодавства для перевірки достовірності ліквідаційного балансу;

— довідки установ банків про закриття рахунків;

— довідки органу державної податкової служби про зняття з обліку;

— підтвердження про опублікування у друкованих засобах масової інформації оголошення про ліквідацію суб’єкта підприємницької діяльності;

— довідки архіву про прийняття документів, які підлягають довгостроковому зберіганню;

— довідки органу внутрішніх справ про прийняття печаток і штампів;

— оригіналів установчих документів (статут, установчий договір);

— свідоцтва про державну реєстрацію [12, с. 37].

Для скасування державної реєстрації підприємця-громадянина необхідна наявність таких документів:

— особистої заяви підприємця-громадянина або рішення суду (арбітражного суду) у випадках, передбачених законодавством;

— довідки органу державної податкової служби про зняття з обліку;

— довідки установ банків про закриття рахунків;

— довідки органу внутрішніх справ про здачу печаток і штампів;

— оригіналу свідоцтва про державну реєстрацію [12, с. 37].

Орган державної реєстрації у 10-денний термін повідомляє відповідні органи державної податкової служби та державної статистики про скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності. Реєстраційна справа суб’єкта підприємницької діяльності, державну реєстрацію якого скасовано, передається органом державної реєстрації до місцевої державної архівної установи в установленому порядку.

Важливу роль у адміністративно-правовому регулюванні підприємництва відіграє ліцензування підприємницької діяльності. У Концепції розвитку державної системи ліцензування підприємницької діяльності за її видами, що затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 23 вересня 1996 p., зазначено, що ліцензування — є складовою частиною державного регулювання підприємництва в Україні. Воно спрямоване на забезпечення єдиної державної політики у цій сфері і впроваджується відповідно до Конституції України, щодо права кожного на здійснення підприємницької діяльності, яка не заборонена законом.

Головним завданням ліцензування є захист економічних та інших інтересів держави, її громадян шляхом встановлення з боку держави певних умов і правил здійснення окремих видів підприємницької діяльності.

16 листопада 2011 р. розпорядженням Кабінету Міністрів України затверджено Концепцію проекту Закону України Про внесення змін до Закону України „Про ліцензування певних видів господарської діяльності”.

Одним із завдань, передбачених програмою проведення економічних реформ, є зменшення впливу державних органів на діяльність суб’єктів господарювання, зокрема шляхом упорядкування системи її ліцензування.

З метою забезпечення функціонування сфери ліцензування на належному рівні важливо встановити оптимальний механізм недопущення недобросовісних суб’єктів господарювання до провадження ліцензованої діяльності та надання сумлінним суб’єктам господарювання можливості у найкоротші строки отримати ліцензію на відповідний вид діяльності.

Крім того, на сьогодні у системі ліцензування спостерігається невиправдано високий ступінь централізації функцій органів ліцензування, що створює труднощі, пов’язані із збільшенням часу та обсягу коштів для отримання ліцензії суб’єктами господарювання, і труднощі, пов’язані із здійсненням контролю за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов, — для зазначених органів ліцензування.

Необхідно також розробити нові підходи до забезпечення виконання державою функцій з контролю за діяльністю ліцензіатів з урахуванням того, що контроль є засобом отримання інформації про процеси, які відбуваються у сферах господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, визначення відповідності дій, спрямованих на досягнення мети, вимогам законодавства, виявлення причин їх недотримання, розроблення заходів щодо запобігання виникненню таких причин. Так, контрольні функції у сфері ліцензування виконуються переважно шляхом проведення перевірок, що створює перешкоди для провадження господарської діяльності безпосередньо під час їх проведення. Крім того, у разі застосування засобів і механізмів впливу на суб’єктів господарювання, які порушують законодавство у сфері ліцензування, немає змоги належним чином урахувати ступінь значущості порушення та вжити відповідних заходів реагування.

Для отримання ліцензії на кожний вид діяльності суб’єкт підприємницької діяльності подає до органу, що видає ліцензії, заяву, у якій зазначаються:

а) відомості про заявника (для громадянина-підприємця — прізвище, ім’я, по батькові та паспортні дані, місце проживання, ідентифікаційний номер фізичної особи — платника податків та інших обов’язкових платежів; для юридичних осіб — найменування);

б) місцезнаходження, банківські реквізити, організаційно-правова форма, ідентифікаційний код;

в) вид діяльності, на який заявник має намір отримати ліцензію;

г) термін дії ліцензії.

Суб’єктом підприємницької діяльності — юридичною особою до заяви додаються копії свідоцтва про державну реєстрацію та установчих документів. Підприємцями-громадянами — копії документів, які засвідчують рівень освіти і кваліфікації, необхідний для провадження відповідного виду діяльності, копія свідоцтва про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності [12, с. 38].

Орган, що видає ліцензії, приймає рішення про видачу ліцензії або про відмову у її видачі протягом не більш як 30 днів з дня одержання заяви та відповідних документів. У разі необхідності проводиться перевірка відомостей, які містяться у цих документах, та спроможності виконання заявником ліцензійних умов провадження певного виду підприємницької діяльності.

Ліцензія видається за встановленою формою і є документом суворої звітності. Бланки ліцензій виготовляються друкарським способом із забезпеченням їх захисту від підробки та несанкціонованого тиражування.

У ліцензії зазначаються:

— найменування та ідентифікаційний код органу, що видав ліцензію;

— прізвище, ім’я, по батькові, місце проживання, ідентифікаційний номер фізичної особи — платника податків та інших обов’язкових платежів або найменування, місцезнаходження та ідентифікаційний код юридичної особи;

— вид діяльності, на яку видається ліцензія;

— місце провадження діяльності;

— особливі умови та правила провадження даного виду діяльності;

— номер реєстрації ліцензії;

— дата видачі і термін дії ліцензії.

Ліцензія скріплюється підписом відповідальної за видачу ліцензій посадової особи і печаткою органу, що її видав.

Якщо підприємницька діяльність, вид якої підлягає ліцензуванню, провадиться у кількох територіальне відокремлених підрозділах суб’єкта підприємницької діяльності, у ліцензії зазначаються їх адреси.

Передача ліцензій іншим юридичним і фізичним особам забороняється.

Термін дії ліцензії встановлюється органом, що її видає, але не менше ніж на три роки і може бути продовжений за заявою суб’єкта підприємницької діяльності в порядку, встановленому для її видачі.

Ліцензія видається не пізніше трьох днів з дня прийняття рішення про її видачу за умови подання заявником до органу, що видає ліцензію, документа про внесення плати за її видачу.

У видачі ліцензії може бути відмовлено у разі виявлення недостовірних відомостей у документах, поданих заявником, а також у разі неможливості провадження заявником певного виду підприємницької діяльності відповідно до ліцензійних умов. У рішенні про відмову у видачі ліцензії, яка видається заявнику у письмовій формі у термін не пізніше 30 днів з дня одержання заяви, зазначаються підстави відмови.

Рішення про відмову у видачі ліцензії може бути оскаржено в судовому порядку.

Продовження дії ліцензії провадиться у порядку, встановленому для її отримання.

Орган, який видає ліцензії, має право зупинити дію ліцензії, а також анулювати ліцензію.

Підставами зупинення дії ліцензії є:

— порушення суб’єктом підприємницької діяльності ліцензійних умов;

— невиконання суб’єктом підприємницької діяльності у визначений термін розпоряджень Ліцензійної палати або органу, що видав ліцензію, щодо дотримання ліцензійних умов.

У разі своєчасного усунення порушень, що привели до зупинення дії ліцензії, орган, який видав ліцензію, приймає рішення про поновлення її дії.

Підставами анулювання ліцензії є:

— виявлення недостовірних відомостей у заяві на видачу ліцензій чи в документах, що додаються до неї;

— передача суб’єктом підприємницької діяльності ліцензій іншій особі;

— повторне або грубе порушення суб’єктом підприємницької діяльності ліцензійних умов.

Ліцензія вважається анульованою з дати прийняття рішення про її анулювання або з дати скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності.

Мотивоване рішення про зупинення дії ліцензії або її анулювання доводиться у письмовій формі до відома суб’єкта підприємницької діяльності у 5-денний термін.

Контроль за дотриманням суб’єктом підприємницької діяльності ліцензійних умов здійснюється органом, що видає ліцензії, та Ліцензійною палатою.

Контроль за дотриманням порядку видачі суб’єктам підприємницької діяльності ліцензій здійснює Ліцензійна палата [12, с. 40].

Основними завданнями Ліцензійної палати є:

— узагальнення практики застосування законодавства з питань ліцензування підприємницької діяльності та державної реєстрації суб’єктів підприємництва, розроблення пропозицій щодо його вдосконалення;

— методичне керівництво роботою, пов’язаною з ліцензуванням підприємницької діяльності та державною реєстрацією суб’єктів підприємництва;

— координація роботи органів, що здійснюють ліцензування підприємницької діяльності та державну реєстрацію суб’єктів підприємництва;

— ведення Єдиного ліцензійного реєстру;

— ведення Реєстру суб’єктів підприємницької діяльності;

— контроль за додержанням порядку видачі суб’єктам підприємницької діяльності ліцензій та здійснення державної реєстрації суб’єктів підприємництва органами, що виконують ці функції.

Ліцензійна палата відповідно до покладених на неї завдань:

1) розробляє та подає в установленому порядку проекти актів законодавства з питань ліцензування підприємницької діяльності та державної реєстрації суб’єктів підприємництва, вносить пропозиції щодо впорядкування системи ліцензування підприємницької діяльності та державної реєстрації суб’єктів підприємництва, зокрема щодо доцільності ліцензування окремих видів підприємницької діяльності;

2) бере участь у підготовці проектів актів законодавства з питань запровадження ліцензування підприємницької діяльності та державної реєстрації суб’єктів підприємництва;

3) затверджує за поданням відповідних органів інструктивно-методичні матеріали щодо умов і правил здійснення видів підприємницької діяльності, які підлягають ліцензуванню, та контролю за їх дотриманням;

4) координує роботу представництв Ліцензійної палати України та органів, які здійснюють ліцензування підприємницької діяльності та державну реєстрацію суб’єктів підприємництва;

5) сприяє адаптації системи ліцензування підприємницької діяльності та державної реєстрації суб’єктів підприємництва, до міжнародних норм і стандартів;

6) здійснює контроль за додержанням порядку видачі суб’єктам підприємницької діяльності ліцензій та контроль за проведенням державної реєстрації суб’єктів підприємництва;

7) контролює додержання суб’єктами підприємницької діяльності вимог нормативно-правових актів з питань ліцензування відповідного виду діяльності;

8) здійснює аналітичні та наукові дослідження у сфері ліцензування підприємницької діяльності та державної реєстрації суб’єктів підприємництва;

9) інформує громадськість про свою діяльність та стан розвитку ліцензування підприємницької діяльності та державної реєстрації суб’єктів підприємництва в Україні;

10) роз’яснює порядок застосування чинного законодавства щодо ліцензування підприємницької діяльності та державної реєстрації суб’єктів підприємництва;

11) веде Єдиний ліцензійний реєстр та Реєстр суб’єктів підприємницької діяльності;

12) здійснює обмін інформацією з відповідними органами та організаціями України та іноземних держав з питань ліцензування підприємницької діяльності та державної реєстрації суб’єктів підприємництва;

13) сприяє створенню відповідної нормативно-довідкової літератури, публікує у вітчизняних та іноземних друкованих засобах масової інформації відповідні дані стосовно ліцензування підприємницької діяльності та державної реєстрації суб’єктів підприємництва, видає „Вісник Ліцензійної палати”;

14) проводить конференції, у тому числі міжнародні, семінари, виставки тощо з питань ліцензування підприємницької діяльності та державної реєстрації суб’єктів підприємництва;

15) організує підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації працівників, які займаються питаннями ліцензування підприємницької діяльності та державної реєстрації суб’єктів підприємництва;

16) бере участь в організації та проведенні відповідних конкурсів, а у випадках, передбачених законодавством, — міжнародних торгів (тендерів) щодо одержання ліцензій;

17) надає консультації українським та іноземним учасникам міжнародного економічного співробітництва з питань, що належать до компетенції Ліцензійної палати;

18) забезпечує у межах своєї компетенції реалізацію державної політики стосовно державної таємниці, контролю за її збереженням у центральному апараті Ліцензійної палати та її представництвах;

19) створює Єдину інформаційну систему ліцензування підприємницької діяльності та державної реєстрації суб’єктів підприємництва;

20) здійснює інші функції, що випливають з покладених на неї завдань [33, с. 83-84].

Ліцензійна палата має право:

— представляти Кабінет Міністрів України за його дорученням у міжнародних організаціях та під час укладання міжнародних договорів України;

— вживати відповідно до чинного законодавства заходів у разі порушення підприємцем зазначених у ліцензії особливих умов і правил здійснення відповідного виду підприємницької діяльності;

— створювати групи координації та супроводження відповідних програм і проектів з питань ліцензування підприємницької діяльності та державної реєстрації суб’єктів підприємництва;

— залучати спеціалістів центральних та місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ і організацій (за погодженням з їхніми керівниками) для розгляду питань, що належать до її компетенції;

— створювати за погодженням з іншими заінтересованими центральними органами виконавчої влади комісії, робочі групи, брати участь у роботі урядових, галузевих та інших комісій, а також залучати на контрактній основі вітчизняних та іноземних вчених, фахівців і експертів для консультацій з питань, пов’язаних з діяльністю Ліцензійної палати;

— скликати в установленому порядку наради з питань, що належать до її компетенції;

— одержувати в установленому законодавством порядку безплатно від центральних та місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування інформацію, документи, матеріали, необхідні для виконання покладених на неї завдань.

Рішення Ліцензійної палати, прийняті у межах її компетенції, є обов’язковими для виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями всіх форм власності та підприємцями-громадянами [33, с. 84].

Важливим напрямом організаційно-правового забезпечення державою підприємницької діяльності стало вжиття заходів до ліквідації різного роду обмежень і бар’єрів. Найбільш характерними у даному розумінні є Укази Президента України від лютого 1998 року „Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності” і від 23 липня 1998 року «Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності» [6].

Указ Президента України „Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності” прийнятий з метою зменшення втручання державних органів у підприємницьку діяльність, усунення правових, адміністративних, економічних та організаційних перешкод у розвитку підприємництва, запровадження нових підходів до державного регулювання підприємництва, забезпечення економічного зростання України.

У ньому наголошується, що дерегулювання є одним із пріоритетних напрямів реформування державного управління економікою, а також визначається, що під дерегулюванням слід розуміти сукупність заходів, спрямованих на зменшення втручання державних органів у підприємницьку діяльність, усунення правових, адміністративних, економічних та організаційних перешкод у розвитку підприємництва заходів, які включають:

— спрощення порядку створення, реєстрації та ліквідації суб’єктів підприємницької діяльності;

— скорочення переліку видів підприємницької діяльності, що підлягають ліцензуванню та патентуванню, вимагають одержання сертифікатів та будь-яких інших дозволів на здійснення підприємницької діяльності;

— лімітування перевірок та контролю за діяльністю суб’єктів підприємництва;

— спрощення процедури митного оформлення вантажів при здійсненні експортно-імпортних операцій;

— забезпечення послідовності та стабільності нормативно-правового регулювання підприємницької діяльності.

Важливою рисою Указу є визначення шляхів, якими забезпечується дерегулювання. Такими шляхами є:

а) аналіз законодавства України з питань про регулювання підприємницької діяльності з метою підготовки пропозицій щодо внесення до нього відповідних змін та доповнень;

б) експертиза проектів нормативно-правових актів з питань підприємницької діяльності щодо відповідності їх основним принципам дерегулювання;

в) систематичний контроль за належним виконанням відповідних нормативно-правових актів щодо дерегулювання [13, с. 138].

У нормах Указу, адресованих Кабінету Міністрів України, міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади викладені конкретні завдання щодо забезпечення дерегулювання:

— максимальне скорочення витрат суб’єктів підприємницької діяльності, пов’язаних з виконанням нормативно-правових актів;

— створення рівних умов захисту суб’єктів підприємницької діяльності всіх форм власності;

— спрощення змісту нормативно-правових актів, механізму їх впровадження та прозорості контролю за їх виконанням;

— адекватність відповідальності суб’єктів підприємництва характеру вчинених правопорушень та розміру заподіяної шкоди;

— відповідальність органів державної влади, їх посадових і службових осіб за прийняття незаконних рішень, дії чи бездіяльність, що призвели до заподіяння шкоди суб’єктам підприємницької діяльності, порушення прав підприємців, встановлених законами.

В цьому зв’язку особливими функціями наділяється Державний комітет України з питань розвитку підприємництва:

— по-перше, це забезпечення реалізації заходів щодо дерегулювання;

— по-друге, це забезпечення координації діяльності органів виконавчої влади у цій сфері;

— по-третє, це аналіз нормативно-правових актів центральних органів виконавчої влади, рішень голів місцевих державних адміністрацій нормативно-правового характеру з питань підприємницької діяльності з метою зменшення надмірного державного регулювання [13, с. 139].

Для виконання покладених завдань Державний комітет України з питань розвитку підприємництва наділений особливими правами. Так, у разі виявлення порушень норм Указу він приймає рішення щодо необхідності усунення виявлених порушень, про яке письмово повідомляє відповідно центральний орган виконавчої влади, голову місцевої державної адміністрації. Рішення Державного комітету України з питань розвитку підприємництва є обов’язковими для виконання.

Якщо в місячний строк не вжито заходів щодо виконання рішення Державного комітету України з питань розвитку підприємництва, дія відповідного нормативно-правового акта центрального органу виконавчої влади, голови місцевої державної адміністрації зупиняється до усунення порушень, зазначених у рішенні Державного комітету України з питань розвитку підприємництва.

Державний комітет України з питань розвитку підприємництва повідомляє про зупинення дії відповідного нормативно-правового акта в засобах масової інформації.

Указ Президента України „Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності” [6] регламентує питання перевірок фінансово-господарської діяльності суб’єктів підприємницької діяльності контролюючими органами.

Він встановлює, що органи виконавчої влади, уповноважені від імені держави здійснювати перевірку фінансово-господарської діяльності суб’єктів підприємницької діяльності проводять лише планові та позапланові виїзні перевірки.

Плановою виїзною перевіркою вважається перевірка, яка передбачена у плані роботи контролюючого органу. Вона проводиться:

— за сукупними показниками фінансово-господарської діяльності,

— тільки за письмовим рішенням керівника відповідного контролюючого органу,

— не частіше одного разу на календарний рік,

— у межах компетенції відповідного контролюючого органу.

Забороняється проведення планових виїзних перевірок за окремими видами зобов’язань перед бюджетами, крім зобов’язань за бюджетними позиками і кредитами, що гарантовані бюджетними коштами.

Право на проведення планової виїзної перевірки суб’єкта підприємницької діяльності надається лише у тому разі, коли йому не пізніше ніж за десять календарних днів до дня проведення зазначеної перевірки надіслано письмове повідомлення з зазначенням дати її проведення.

Позаплановою виїзною перевіркою вважається перевірка, яка не передбачена в планах роботи контролюючого органу і проводиться за наявності хоча б однієї з таких обставин:

а) за наслідками зустрічних перевірок виявлено факти, які свідчать про порушення суб’єктом підприємницької діяльності норм законодавства;

б) суб’єктом підприємницької діяльності не подано в установлений строк документи обов’язкової звітності;

в) виявлено недостовірність даних, заявлених у документах обов’язкової звітності;

г) суб’єкт підприємницької діяльності подав у встановленому порядку скаргу про порушення законодавства посадовими особами контролюючого органу під час проведення планової чи позапланової виїзної перевірки;

д) у разі виникнення потреби у перевірці відомостей, отриманих від особи, яка мала правові відносини з суб’єктом підприємницької діяльності, якщо суб’єкт підприємницької діяльності не надасть пояснення та їх документальні підтвердження на обов’язковий письмовий запит контролюючого органу протягом трьох робочих днів від дня отримання запиту;

е) проводиться реорганізація (ліквідація) підприємства. Позапланові виїзні перевірки з цієї підстави проводяться лише органами державної податкової служби та органами контрольно-ревізійної служби в межах їх повноважень [13, с. 143].

Позапланова виїзна перевірка може здійснюватись і на підставі рішення Кабінету Міністрів України.

Вищестоящий контролюючий орган може за власною ініціативою перевірити достовірність висновків нижчестоящого контролюючого органу шляхом перевірки документів обов’язкової звітності суб’єкта підприємницької діяльності або висновків акта перевірки, складеного нижчестоящим контролюючим органом. Вищестоящий контролюючий орган вправі прийняти рішення щодо повторної перевірки суб’єкта підприємницької діяльності лише у тому разі, коли стосовно посадових або службових осіб контролюючого органу, які проводили планову або позапланову перевірку зазначеного суб’єкта, розпочато службове розслідування або порушено кримінальну справу.

Державна податкова адміністрація України вправі прийняти рішення про проведення повторної перевірки суб’єкта підприємницької діяльності у разі, коли таке рішення оформляється наказом за підписом її Голови.

Контролюючими органами, які мають право проводити планові та позапланові виїзні перевірки фінансово-господарської діяльності суб’єктів підприємницької діяльності, є:

а) органи державної податкової служби. Здійснюють перевірки стосовно сплати податків і зборів (обов’язкових платежів) до бюджетів та державних цільових фондів, неподаткових платежів;

б) митні органи. Здійснюють перевірки стосовно сплати ввізного мита, акцизного збору та податку на додану вартість, які справляються у разі ввезення (пересилання) товарів на митну територію України в момент перетинання митного кордону;

в) органи державного казначейства, державної контрольно-ревізійної служби та органи державної податкової служби в межах їх компетенції. Здійснюють перевірки стосовно бюджетних позик, позик та кредитів, гарантованих коштам бюджетів, цільового використання дотацій та субсидій, інших бюджетних асигнувань, коштів позабюджетних фондів, а також належного виконання державних контрактів, проавансованих за рахунок бюджетних коштів [13, с. 144].

Планові виїзні перевірки проводяться всіма контролюючими органами одночасно в день, визначений органом державної податкової служби. Порядок координації проведення таких перевірок встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Рішення про вилучення документів первинного обліку, зупинення операцій на рахунках в установах банків, інших фінансово-кредитних установах, а також заборону відчуження майна суб’єкта підприємницької діяльності у зв’язку з порушенням податкового, бюджетного або валютного законодавства можуть прийматися лише органами державної податкової служби, а у випадках, визначених митним законодавством, — митними органами.

Установити, що нормативно-правові акти контролюючих органів, які регламентують порядок проведення перевірок суб’єктів підприємницької діяльності, погоджуються з Державним комітетом України з питань розвитку підприємництва.

Позапланові перевірки дотримання суб’єктами підприємницької діяльності пожежної безпеки не провадяться, якщо суб’єкт підприємницької діяльності уклав договір страхування цивільної відповідальності перед третіми особами стосовно відшкодування наслідків можливої шкоди. У такому разі шкода, завдана третім особам у зв’язку з порушенням суб’єктом підприємницької діяльності вимог пожежної безпеки, компенсується в повному обсязі страховою компанією.

Державні органи у справах захисту прав споживачів здійснюють позапланову перевірку діяльності суб’єктів підприємницької діяльності виключно на підставі отриманих від споживачів скарг про порушення такими суб’єктами вимог законодавства про захист прав споживачів.

Скарга споживача повинна подаватися в .письмовому вигляді і містити відомості про його прізвище, ім’я, по батькові, місце проживання, серію і номер паспорта або іншого документа, що посвідчує особу, а також дані про товар, при продажу якого були порушені права споживача. Органи у справах захисту прав споживачів не мають права розголошувати зазначені відомості про споживача, який подав скаргу.

2.2. Підприємці та їх спілки як суб’єкти господарювання. Кодифікація та стимулювання права здійснення підприємницької діяльності

Для того, щоб успішно працювати в умовах ринкової конкуренції, підприємства прагнуть об’єднуватись у промислові, промислово-фінансові та інші групи. Господарський Кодекс надає підприємствам право об’єднуватись у групи підприємств за галузевим, територіальним чи іншим принципом, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству України.

Такі групи підприємств у теорії господарського права визначаються як господарські об’єднання, які слід відрізняти від господарських товариств, що є підприємствами, а не об’єднаннями. Наведене визначення з юридичної точки зору означає, що господарське об’єднання — це один з видів суб’єктів господарського права. Підприємства, які ввійшли до об’єднання, є його членами або його учасниками [6].

Як суб’єкт права об’єднання має свої економічні, організаційні та юридичні ознаки, які відрізняють його від підприємства.

По-перше, підприємства консолідуються у групи — об’єднання на основі певних матеріальних (економічних) інтересів (спільність інтересів). Це об’єднання виробничої, науково-технічної, комерційної діяльності членів об’єднання, централізація управлінських, координаційних функцій тощо.

Матеріальні інтереси як основу об’єднання визначають засновники у договорі або статуті як мету, завдання та функції об’єднання. Договір укладають між собою підприємства — засновники об’єднання. Статут затверджують власники майна об’єднання. Єдність матеріальних інтересів членів як основа об’єднання — це його економічна ознака.

По-друге, об’єднання як суб’єкт господарського права має майно, юридичне відокремлене від майна членів об’єднання. Майном об’єднання є: а) основні фонди і оборотні кошти, передані членами об’єднання на його баланс згідно з договором чи статутом; б) майно, набуте об’єднанням у результаті господарської діяльності; в) майно створених об’єднанням підприємств [10, с. 121].

Майно такого суб’єкта є колективною власністю. Майно членів об’єднання не входить до складу майна об’єднання. З урахуванням цього розмежовується відповідальність об’єднання і його членів як суб’єктів права: об’єднання не відповідає за зобов’язаннями своїх членів, а останні не відповідають за зобов’язаннями об’єднання і один одного. Договором (статутом, положенням) можуть бути передбачені винятки з цього правила. Після припинення діяльності об’єднання майно, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, розподіляється між його колишніми членами. Порядок розподілу (як правило, відповідно до часткової участі) встановлюється договором або статутом. Цю ознаку об’єднання можна вважати економіко-юридичною ознакою.

Третьою ознакою об’єднання є централізація в руках об’єднання як суб’єкта права функцій і повноважень його членів. Це організаційно-правова ознака. Склад функцій, які централізує об’єднання, визначають його засновники у договорі або статуті. Це можуть бути виробничо-господарські, науково-технічні, комерційні, правозастосовні (захисні) та інші функції. Юридичним вираженням їх централізації є делегування членами об’єднанню у відповідних частинах повноважень, передбачених Законом України „Про підприємства в Україні”, з метою централізованого керівництва їхньою діяльністю з боку органів об’єднання. Правовою формою делегування є договір або статут об’єднання.

Четвертою ознакою об’єднання є особлива (складна) право-суб’єктність. її особливість обумовлена організаційною структурою об’єднання. Членами об’єднання можуть бути лише підприємства (організації) — юридичні особи, кожне з яких при входженні до об’єднання зберігає права юридичної особи і діє на основі Господарського Кодексу. Цим об’єднання відрізняється від підприємства, яке не має у своєму складі Інших юридичних осіб. Тобто підприємства як члени об’єднання залишаються самостійними суб’єктами господарського права. Разом з тим об’єднання підприємств також є самостійним суб’єктом права. Об’єднання створюється і реєструється як суб’єкт права; діє на основі договору або статуту; володіє майном, яке юридичне відокремлене від майна членів об’єднання; має самостійний (власний) і зведений (спільний для членів) баланси, поточний та інші рахунки в установах банків, печатку зі своєю назвою, і є юридичною особою. Реєстрація об’єднання як суб’єкта права здійснюється у тому самому порядку, який встановлено для підприємств [10, с. 122].

Отже, з точки зору правосуб’єктності об’єднання являє собою сукупність самостійних суб’єктів права, спільні майнові права та інтереси яких реалізує об’єднання. У теорії господарського права такі організаційні структури визначаються як господарські системи, у теорії цивільного та адміністративного права — як складні юридичні особи.

Таким чином, господарське об’єднання є складною господарською організацією, яка створена на основі поєднання матеріальних інтересів підприємств-учасників, діє на підставі установчого договору або статуту і реєструється як юридична особа.

У господарському законодавстві немає окремого спеціального нормативного акта, який би містив норми про господарські об’єднання. Загальними для всіх видів об’єднань актами є, по-перше, Господарський Кодекс визначає види господарських об’єднань, основи і порядок їх створення та реєстрації, ознаки об’єднання як суб’єкта права, правове становище підприємств — членів об’єднання; по-друге, Закон України „Про власність”, яким визначено господарське об’єднання як суб’єкт права колективної власності (ст. 20), підстави виникнення цього права (ст. 21), об’єкти права власності господарського об’єднання (ст. 27); по-третє, декрети і постанови Кабінету Міністрів, якими створено господарські об’єднання в окремих галузях народного господарства (зв’язку, вугільної промисловості, транспорту і дорожнього господарства тощо), а також договори, статути та положення про окремі об’єднання (тобто локальні нормативні акти, укладені або затверджені засновниками і власниками майна об’єднань).

Оскільки, як зазначалося вище, створення господарських об’єднань не може суперечити законодавству про захист економічної конкуренції, законодавство про господарські об’єднання узгоджується з відповідними статтями Закону України „Про захист економічної конкуренції”.

Матеріальним критерієм класифікації об’єднань на види закон визначає мету або інакше — основу їх створення та діяльності, це може бути: досягнення спільних матеріальних та інших інтересів членів об’єднання, координація їхньої діяльності, централізоване виконання виробничо-господарських і управлінських функцій, реалізація спільного інвестиційного проекту (програми) тощо.

Юридичним критерієм класифікації об єднань на види закон визначає правовий режим членства учасників в об’єднаннях. Відповідно до цього критерію розрізняють договірні і статутні об’єднання. Договірними згідно зі ст. З Закону України „Про підприємства в Україні” [2] є асоціації та корпорації. Статутними (недоговірними) закон визначає концерни і консорціуми.

Договірні і статутні об’єднання класифікуються також залежно від їхньої організаційно-правової форми: державні, недержавні, змішані.

Наведена класифікація об’єднань не є вичерпною, оскільки законом передбачено, що підприємства можуть об’єднуватися і в інші структури за галузевим чи територіальним принципом. До них відносять як договірні, так і статутні об’єднання, що мають свої власні назви, відмінні від наведених у ст. З Закону України „Про підприємства в Україні” [2]. Це можуть бути компанії, виробничі об’єднання, комбінати, трести та інші об’єднання підприємств з традиційними назвами (наприклад, Південно-Західна залізниця, Українська державна авіакомпанія „Авіалінії України”).

Договірні об’єднання. Серед об’єднань цього виду помітне місце посідають корпорації — найпоширеніший вид об’єднань державних підприємств.

Корпорацію як договірне об’єднання можуть створювати підприємства будь-яких форм власності на основі поєднання їхніх спільних виробничих, наукових і комерційних інтересів та централізованого управління діяльністю членів об’єднання. Для централізованого управління діяльністю групи члени об’єднання делегують правлінню частину своїх повноважень, визначених законом. Певний ступінь централізації управлінських функцій і повноважень у руках правління — це основна кваліфікаційна ознака корпорації як договірного об’єднання.

Іншим видом договірного об’єднання визначено асоціацію. Це договірне об’єднання, яке створюється учасниками для координації їхньої діяльності, тобто узгодження дій стосовно, наприклад, номенклатури продукції (робіт, послуг), освоєння ринків збуту (маркетинг), визначення цін. Координація не вимагає централізації управління підприємствами — членами асоціації. Тому асоціації (правлінню) не дозволяється втручатися у виробничу та комерційну діяльність підприємств [34, с. 245].

Договірні об’єднання відрізняються від статутних правовим режимом створення і функціонування. Засновниками цих об’єднань можуть бути підприємства всіх форм власності. Створюються вони на добровільних засадах. Засновники для створення договірного об’єднання укладають між собою багатосторонній установчий договір, у якому визначають усі необхідні умови діяльності об’єднання (склад сторін, мета і предмет діяльності, спільне майно, централізовані функції і повноваження). Юридичною основою створення договірного об’єднання є волевиявлення сторін договору.

Основним у правовому становищі договірних об’єднань, що відрізняє їх від статутних, вважається принцип добровільного членства. По-перше, підприємства добровільно входять до цих об’єднань як їх засновники або члени. По-друге, підприємства-члени на свій розсуд (згідно з власними рішеннями) можуть вийти зі складу діючого договірного об’єднання. У разі виходу зберігають силу взаємні зобов’язання та укладеш договори підприємств з об’єднанням і між собою. Це загальне правило.

Статутні об’єднання. Основним видом статутних об’єднань визначено концерн. Це об’єднання промислових, будівельних, транспортних, торговельних підприємств, наукових організацій, банків та ін., яке створене на основі повної фінансової залежності членів об’єднання від одного або групи підприємців.

Фінансовою залежністю обумовлено те, що в концерні застосовується найбільш високий ступінь централізації управлінських функцій і повноважень підприємств концерну.

До статутних об’єднань відносять також державні корпорації (хоч за законом це договірні об’єднання).

Особливості правового становища статутних об’єднань полягають у тому, що:

— засновниками їх є власники і уповноважені органи, а не самі підприємства. Зокрема, це стосується державних концернів і корпорацій. Так, українські корпорації та концерни державної власності створюються, реорганізуються та ліквідуються рішеннями Кабінету Міністрів України (декретами, постановами). Склад членів і статути цих об’єднань затверджують відповідні галузеві міністерства і держкомітети (безпосередньо або за погодженням з Антимонопольним комітетом, Мінекономіки, Мінфіном України). Статутні об’єднання галузевого масштабу створюють безпосередньо галузеві міністерства і держкомітети (Мінтранс, Мінпаливенерго, Держкомзв’язок). Територіальні статутні об’єднання комунальної власності створюються, реорганізуються і ліквідуються відповідними радами чи держадміністраціями;

— статутні об’єднання діють на підставі затверджених засновниками статутів, тобто не мають установчих договорів. Отже, предмет і цілі їхньої діяльності визначають власники (уповноважені органи), а не самі члени об’єднань;

— особливістю правового становища державних статутних об’єднань є обмежене право виходу з них підприємств. Державні підприємства мають право вийти з державних об’єднань за згодою органів, визначених в актах про їх створення [34, с. 248].

Третім видом статутних об’єднань визначено консорціум.

Консорціум — це тимчасове статутне об’єднання промислового і банківського капіталу для досягнення статутної мети. Консорціуми, за загальним правилом, створюються для реалізації певних інвестиційно-будівельних проектів (програм).

Після досягнення статутної мети консорціум або ліквідується, або перетворюється рішенням його засновників і реєструється як постійне господарське об’єднання.

Господарському об’єднанню, як правило, притаманні такі функції:

— виконання завдань, визначених договором, статутом, актом про створення об’єднання (промислова діяльність, будівництво, транспортна діяльність та ін.);

— вирішення спільних для групи підприємств питань, зокрема питань соціально-економічного розвитку;

— проведення спільної для галузі науково-технічної політики (поліпшення якості продукції, підвищення технічного рівня виробництва, ефективне використання потужностей, зовнішньоекономічна діяльність тощо);

— виконання за необхідності планових функцій, якщо це передбачено статутом або установчим договором;

— координаційні;

— захист прав та інтересів підприємств об’єднання тощо. Існує також практика делегування Кабінетом Міністрів

України окремим господарським об’єднанням функцій і повноважень центральних органів виконавчої влади. Зокрема, це здійснено Декретом Кабінету Міністрів України „Про управління майном, що є у загальнодержавній власності, в будівництві та промисловості будівельних матеріалів” від 19 лютого 1993 р. Цим декретом державним корпораціям, створеним у будівництві та промисловості будівельних матеріалів, надано статус центральних органів виконавчої влади, тобто вони є вищестоящими органами щодо підприємств, які входять до об’єднання.

Делегування функцій і відповідних повноважень означає, що господарські об’єднання діють у відносинах з підприємствами, які до них входять, як вищестоящий орган. Це означає, що вони виконують такі функції і реалізують такі повноваження:

— приймають рішення про створення, реорганізацію і ліквідацію підприємств та організацій;

— затверджують статути цих суб’єктів або положення про них;

— контролюють додержання підприємствами статутів (положень);

— вживають заходів до керівників підприємств у разі порушення статутів (положень);

— здійснюють контроль за ефективним використанням і збереженням майна, закріпленого за підприємствами;

— укладають і розривають контракти з керівниками підприємств;

— дають згоду Фонду державного майна України на створення спільних підприємств, у статутні фонди яких передається майно, що є державною власністю, тощо.

Корпораціям як центральним органам державного управління заборонено безпосередньо втручатися в господарську діяльність підприємств, вищестоящими органами щодо яких вони є [34, с. 250].

Промислово-фінансова група (ПФГ) являє собою об’єднання, до якого можуть входити промислові підприємства, сільськогосподарські підприємства, банки, наукові і проектні установи, інші установи та організації всіх форм власності, що мають на меті отримання прибутку, і яке створюється за рішенням Уряду України на певний термін з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, включаючи програми відповідно до міждержавних договорів, а також виробництва кінцевої продукції.

Особливістю ПФГ є наявність у ній головного підприємства, тобто підприємства, створеного відповідно до законодавства України, яке виготовляє кінцеву продукцію ПФГ, здійснює її збут, сплачує податки в Україні і офіційно представляє інтереси ПФГ в Україні та за її межами.

Крім головного підприємства, до складу ПФГ входять її учасники. Учасником ПФГ може бути підприємство, банк або інша наукова і проектна установа, організація, створена згідно із законодавством України, чи іноземна юридична особа, що входить до складу ПФГ, виробляє проміжну продукцію ПФГ або надає банківські та інші послуги учасникам і головному підприємству ПФГ і має на меті отримання прибутку.

Учасники ПФГ, серед яких обов’язковою є наявність банківської установи, зберігають статус юридичної особи, тоді як ПФГ статусу юридичної особи не має. Право діяти від імені ПФГ має виключно головне підприємство ПФГ.

Ініціаторами створення ПФГ виступають підприємства, банки, наукові і проектні установи, інші установи та організації всіх форм власності. Ініціатори на добровільних засадах проводять загальні збори, на яких вони:

— приймають протокольне рішення про намір створити ПФГ;

— приймають Генеральну угоду про сумісну діяльність у виробництві кінцевої продукції ПФГ;

— розробляють та затверджують техніко-економічний проект обгрунтування створення ПФГ;

— розробляють проекти двосторонніх угод про поставки проміжної продукції ПФГ (або надання відповідних послуг);

— визначають уповноважену особу ініціаторів створення ПФГ.

Генеральна угода про сумісну діяльність підписується керівниками всіх ініціаторів створення ПФГ і засвідчується їхніми печатками.

Генеральна угода включає: назву ПФГ; перелік затверджених у встановленому порядку державних програм, з метою реалізації яких створюється ПФГ; визначення головного підприємства ПФГ; місцезнаходження головного підприємства ПФГ; кандидатуру президента ПФГ, його права та обов’язки, порядок звільнення з посади; перелік учасників ПФГ; перелік кінцевої продукції ПФГ; термін дії угоди; взаємні зобов’язання учасників ПФГ; порядок прийняття рішень; порядок виходу зі складу ПФГ; інші умови діяльності ПФГ, які визнають необхідними ініціатори її створення.

Уповноважена особа подає Генеральну угоду та техніко-економічне обгрунтування створення ПФГ відповідному галузевому міністерству чи відомству, Мінекономіки, Фонду державного майна та Антимонопольному комітету, які у двомісячний термін повинні скласти висновки стосовно поданих документів [43, с. 264].

Для визначення можливості монополізації ринків у результаті створення ПФГ і складання відповідних висновків Антимонопольний комітет відповідно до встановлених законодавством повноважень може запитати також інші документи, перелік і порядок розгляду яких визначається Комітетом.

Уповноважена особа подає на ім’я Прем’єр-міністра України такі документи:

— доручення ініціаторів представляти в Кабінеті Міністрів України проект створення ПФГ;

— Генеральну угоду про сумісну діяльність у виробництві кінцевої продукції, підписану всіма ініціаторами створення ПФГ;

— техніко-економічний проект обгрунтування створення ПФГ;

— висновки відповідного галузевого міністерства чи відомства, Мінекономіки, Фонду державного майна та Антимонопольного комітету про доцільність створення ПФГ, стосовно техніко-економічного обгрунтування та Генеральної угоди;

— документ про перерахування до державного бюджету державного мита. Кабінет Міністрів України приймає до розгляду проекти створення ПФГ за умов розрахункового обсягу реалізації кінцевої продукції ПФГ, еквівалентній сумі в 100 млн. доларів США за рік, починаючи з другого року після створення ПФГ. Цей термін може бути продовжено окремою постановою Кабінету Міністрів України у разі створення ПФГ для виробництва новоосвоюваних видів кінцевої продукції та з довгостроковим циклом виробництва.

Кабінет Міністрів України в місячний термін приймає рішення про створення ПФГ або відмову в її створенні.

Щодо створення транснаціональної ПФГ рішення приймається у двомісячний термін.

Реєстрація ПФГ проводиться Міністерство економічного розвитку і торгівлі на підставі постанови Кабінету Міністрів України про створення ПФГ та затвердженої Генеральної угоди про сумісну діяльність у двотижневий термін. Після реєстрації ПФГ видається свідоцтво встановленого зразка.

Ліквідація ПФГ здійснюється шляхом прийняття постанови Кабінету Міністрів України:

— у зв’язку із закінченням затвердженого терміну її діяльності;

— через неможливість реорганізації ПФГ у випадках, передбачених ст. 6 Закону України „Про промислово-фінансові групи в Україні”;

— з ініціативи учасників ПФГ.

Пропозиції щодо ліквідації ПФГ надсилаються до Кабінету Міністрів України.

Постанова Кабінету Міністрів України про ліквідацію ПФГ є підставою для виключення ПФГ з Реєстру промислово-фінансових груп України [34, с. 265].

2.3. Механізми розвитку підприємництва в Україні як складова антидепресійної економічної політики

Стан розвитку економіки України потребує чітких та обґрунтованих заходів щодо здійснення системної політики розвитку підприємництва, результатом чого має стати створення базису для розвитку вітчизняної економіки у посткризовий період. Його формат об’єктивно вимагатиме від країни пошуку нових джерел економічного зростання, модифікації чинників конкурентоспроможності й покращення на підґрунті цього добробуту населення.

Активізації підприємництва як інтегрального соціально-економічного процесу, розбудові ефективних підприємницьких стратегій має приділятися основна увага при розбудові нової моделі вітчизняної економіки в умовах посткризового відновлення. Крім того, вимір підприємництва має включатися в усі напрями економічної політики держави з метою формування дієвої системи умов, стимулів і мотивацій реалізації економічного потенціалу країни. Це особливо актуалізується у період формування нового економічного устрою, пошуку нових економічних моделей та стратегій, що сприятимуть посиленню стійкості та формуванню джерел розвитку національної економічної системи.

Ураховуючи значний негативний ефект, завданий економічній активності в Україні різким зменшенням внутрішнього споживчого та інвестиційного попиту, передусім слід спрямувати зусилля на його пожвавлення. При цьому пріоритетними мають бути напрями, що сприятимуть швидкому позитивному ефекту розкриття потенціалу внутрішнього ринку для економічного зростання, зберігаючи при цьому збалансованість розвитку окремих складових попиту.

По-перше, слід максимально використати потенціал стимулювання попиту, що міститься у політиці щодо бюджетних видатків, шляхом раціоналізації їх структури та механізмів здійснення, а саме:

— забезпечити реалізацію низки великих інфраструктурних проектів, що мають підвищити внутрішній попит на вітчизняну промислову продукцію. Крім заходів у рамках підготовки до Євро-2012 нагальної модернізації вимагають вітчизняна енергетика, вугільна промисловість, газотранспортна система, житлово-комунальне та дорожнє господарство. Державні інвестиції у ці сектори національної економіки значно розширять попит на продукцію вітчизняної промисловості (передусім машинобудування та гірничо-металургійного комплексу), виробництво будівельних матеріалів тощо. Оскільки бюджетні ресурси досить обмежені, додатковими джерелами фінансування таких проектів могли б стати довгострокові кредитні ресурси, залучені спеціалізованим державним банком розвитку, цільові емісійні ресурси НБУ, позичкові ресурси, отримані від цільових державних позик, залучення приватних інвестицій на концесійних засадах тощо;

— упорядкувати сферу державних закупівель. За умов звуження інших складових (внутрішнього споживання, інвестицій, експорту) саме державні закупівлі є найдієвішим важелем, який уряд може застосувати з метою розширення сукупного попиту. Для формування публічного та прозорого механізму державних закупівель необхідно здійснити комплекс заходів, спрямованих на:

— формування та розвиток широкої інформаційної системи, що надавала б підприємцям необхідну інформацію про можливості реалізації державі продукції;

— установлення прямих відносин з вітчизняними компаніями, що безпосередньо займаються виготовленням продукції, оминаючи посередників;

— посилення відповідальності за зловживання у сфері державних закупівель;

— раціоналізувати структуру бюджетних соціальних видатків з метою посилення їх цільової спрямованості, монетизації частини соціальних пільг. Надання дієвішої підтримки саме низькодохідним категоріям населення має сприяти переважаючому зростанню попиту на продукцію вітчизняного виробництва (насамперед – харчову).

По-друге, слід вжити заходів для розбудови внутрішнього ринку з метою якнайповнішого та якнайшвидшого доведення стимулюючого ефекту внутрішнього попиту безпосередньо до виробника. За умов утруднення кредитного забезпечення діяльності суб’єктів підприємництва, знижених можливостей забезпечення належної прибутковості через обмеженість внутрішнього попиту пріоритетним напрямом розбудови внутрішнього ринку має стати зменшення трансакційних витрат його учасників. Цьому сприятиме реалізація положень Державної цільової програми розвитку внутрішнього ринку до 2012 р., затвердженої у серпні 2009 р. Зазначену програму слід суттєво доповнити положеннями, що стосуються власне розбудови ринкової інфраструктури:

— забезпечення територіального розвитку мережі роздрібної торгівлі;

— розвитку оптового сегменту торгівлі товарами споживання (насамперед – сільгосппродукцією); запровадження дієвих засобів відповідальності за безпечність продукції тощо.

По-третє, збільшення попиту та розбудова внутрішніх ринків мають неодмінно супроводжуватися комплексом заходів щодо підтримки вітчизняного виробника, дієвого регулювання та обмеження небажаного імпорту до України, оскільки в протилежному випадку дефіцит пропозиції, що виникатиме внаслідок розширення внутрішнього попиту, покриватиметься імпортованою продукцією. Такі заходи можуть забезпечити поетапну адаптацію національного виробництва до конкурентних умов, створення продуктивних робочих місць у секторах із виробництва продукції, що задовольняє внутрішній попит [39, с. 81].

Однією з головних проблем, що нині постала перед системою державного управління та суспільством в Україні, є часті порушення, недотримання вимог законодавства усіма суб’єктами – органами державної влади, громадянами та бізнесом.

Позитивний вплив на розвиток підприємницького середовища матимуть такі кроки щодо вдосконалення дозвільної діяльності:

— скасування документів дозвільного характеру, що є недоцільними та економічно невиправданими;

— максимальне скорочення переліку дій щодо провадження господарської діяльності, що не можуть провадитися на підставі подання декларації відповідності матеріально-технічної бази суб’єкта господарювання вимогам законодавства та затвердити його, враховуючи ступінь ризику діяльності підприємства для безпеки держави, людини та навколишнього середовища;

— затвердження переліку документів дозвільного характеру, що дають право на провадження певних дій щодо здійснення господарської діяльності, а також визначення об’єктів, на які видаються документи дозвільного характеру;

— заміна окремих видів дозвільної діяльності страхуванням;

— усунення дублюючих функцій на кожному етапі дозвільної процедури;

— створення на місцях «єдиних інвестиційних вікон» та сприяння забезпеченню взаємодії регіональних центрів з інвестицій та розвитку з суб’єктами надання адміністративних та господарських послуг;

— забезпечення відкритого доступу до інформації щодо надання адміністративних послуг дозвільними органами (платність, термін тощо);

—  підвищення освітнього та кваліфікаційного рівня кадрів посадових осіб органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, що здійснюють свою діяльність у сфері видачі документів дозвільного характеру;

— посилення громадського контролю за рішеннями посадових осіб у сфері надання дозволів;

—  посилення адміністративної відповідальності дозвільних органів та посадових осіб за порушення законодавства з питань видачі документів дозвільного характеру [39, с. 84].

З метою удосконалення механізму реалізації регуляторної політики держави, мінімізації проявів негативного впливу на функціонування підприємництва, поліпшення підприємницького клімату необхідно:

— підготувати та затвердити методологію розробки та прийняття регуляторних актів органами державної влади та органами місцевого самоврядування;

— закріпити механізм здійснення регулярного та систематичного аналізу регуляторних актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування з метою анулювання економічно недоцільних та неефективних;

— активізувати взаємодію органів державної влади усіх рівнів з органами місцевого самоврядування та громадськістю щодо інформування про виявлені факти порушення прав суб’єктів господарювання унаслідок прийняття регуляторних актів з порушенням вимог та принципів державної регуляторної політики;

— підвищити відповідальність посадових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо дотримання вимог та принципів державної регуляторної політики.

Значний потенціал поліпшення підприємницького клімату криється в удосконаленні системи державного нагляду (контролю).

Забезпечення прозорості та відкритості процедур реалізації державного контролю за діяльністю суб’єктів господарювання, перехід на здійснення превентивних заходів щодо здійснення контролю стали одними з основних складових реформування механізму державного контролю в країнах Європейського Союзу.

Значного поліпшення дієвості системи державного нагляду (контролю) можна досягти шляхом її організаційного впорядкування.

Ключовими кроками у цьому напрямі мають стати:

— законодавче закріплення принципу наявності одного органу державного нагляду (контролю) у складі ЦОВВ, що своєю чергою дозволить скоротити кількість контролюючих органів удвічі;

— запровадження обов’язкового застосування органами державного контролю актів перевірок з переліком питань;

— внесення змін до переліку критеріїв оцінки розподілу суб’єктів господарської діяльності на групи за ступенем небезпеки для держави, людини та навколишнього середовища;

— зменшення періодичності проведення планових заходів державного контролю;

— перехід від каральної функції при здійсненні контролю до превентивної – попередження, профілактики та запобігання порушенням;

—  проведення аудиту та аналізу контролюючих функцій, здійснюваних органами державної влади та органами місцевого самоврядування з метою виявлення недоцільних та затратних;

— усунення дублюючих контролюючих функцій з подальшою ліквідацією контролюючих органів, у діяльності яких зникла необхідність;

— посилення відповідальності за збитки, завдані суб’єкту господарювання неправомірними діями контролюючих органів у зв’язку з недотриманням процедури здійснення державного контролю;

— модернізація системи здійснення електронного документообігу суб’єктів господарювання з контролюючими органами;

— передача окремих контрольно-наглядових функцій професійним амоврядним організаціям, що потребує чіткого визначення державних функцій, які доцільно передати таким організаціям з подальшим закріпленням їх ролі та статусу в окремих нормативно-правових актах [26, с. 36].

За оцінками експертів, делегування контрольно-наглядових функцій професійним самоврядним асоціаціям має становити не менше 10 %.

Значущість ролі технічного регулювання у системі нетарифного захисту внутрішнього ринку також посилюється у контексті завдань відновлення економічного зростання та підтримки розвитку національного виробника. В умовах лібералізації зовнішньоекономічної діяльності застосування цього методу нетарифного захисту дозволяє обмежувати доступ на внутрішній ринок іноземної продукції, що через низьку якість може реалізовуватися практично за демпінговими цінами та завдавати шкоди вітчизняному виробникові та споживачеві.

Причому, на відміну від традиційного протекціонізму, що може консервувати низьку якість вітчизняних товарів, система технічного регулювання, діюча за принципом рівності умов для вітчизняних та іноземних виробників, навпаки, протистоїть тенденції до консервування технологічного рівня національних виробництв.

Зазначене підкреслює важливість конструктивного реформування системи технічного регулювання України, якій на сьогодні притаманні обтяжливість процедур, механістичність підходів до систематичного контролю, несумісність з аналогічними процедурами міжнародного рівня. Через відсутність гармонізованої системи сертифікації продукції українські експортери часто змушені проходити додаткову сертифікацію у країнах збуту. Це підвищує імовірність необґрунтованого застосування проти українських виробників протекціоністських засобів нетарифного характеру, призводить до втрати коштів, що могли б спрямовуватися на перебудову й удосконалення української системи технічного регулювання. Тому важливим є удосконалення вітчизняної системи сертифікації та укладання міжнародних угод з основними торговельними партнерами щодо взаємного визнання сертифікатів.

Отже, рух до європейської (міжнародної) моделі технічного регулювання має здійснюватися послідовно та супроводжуватися скоординованою роботою щодо створення на законодавчому, нормативному та інфраструктурному рівнях ефективної системи контролю за якістю та безпекою продукції.

Основними завданнями у цій сфері є:

— адаптація рамкового і секторального законодавства (розробка пакету взаємопов’язаних проектів законів про державний ринковий нагляд; про загальну безпеку продукції; про відповідальність за збитки, заподіяні унаслідок дефекту продукції; проекту Закону України „Про внесення змін до деяких законів України” відносно реєстрації декларації виробника про відповідність; проекту Закону України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо стандартизації та обов’язкової сертифікації”); нової редакції Закону України „Про метрологію і метрологічну діяльність”);

— впровадження в українське законодавство європейських директив Нового і Глобального підходів (розробка проектів документів відносно безпеки машин і механізмів, устаткування, що працює під тиском, прогулянкових суден, піротехнічних виробів; підготовка нормативно-правового акту про затвердження плану прийняття технічних регламентів на період до 2010 р.);

— удосконалення системи стандартизації згідно з вимогами ЄС і міжнародними вимогами (підготовка та внесення до Кабінету Міністрів України пропозицій щодо створення Національного органу стандартизації відповідно до принципів, діючих у ЄС; розробка не менше 1500 стандартів, необхідних передусім для запровадження технічних регламентів);

— перегляд застарілих міжнародних стандартів, що діють в Україні (ГОСТ);

— поступовий перехід від обов’язкової сертифікації до оцінки відповідності шляхом запровадження технічних регламентів, еквівалентних європейським директивам;

— удосконалення системи державного нагляду на принципах ринкового нагляду, що діють у ЄС;

— підготовка і забезпечення виконання плану модернізації випробувальних, перевірочних, калібрувальних і вимірювальних лабораторій для укладання угоди про оцінку відповідності та придатності [26, с. 38].

Стратегічною метою податкової реформи має стати формування сприятливого фіскального простору для бізнесу шляхом оптимального поєднання таких інструментів: зниження ставки податку на прибуток. При цьому не обов’язково знижувати номінальну ставку податку. Доцільнішим є уведення „податкової вилки” для податку. З метою стимулювання інвестиційної діяльності, необхідно знизити до 10 % ставку податку на частину прибутку, що реінвестується в модернізацію основних фондів; запровадження прискореної амортизації. Необхідно збільшити нормативи амортизації для більшості основних фондів з метою вивільнення ресурсу для розширення інвестицій. Суттєвий позитивний ефект буде лише за умови перевищення фіскальної амортизації над економічною (бухгалтерською); зниження податкового навантаження на фонд оплати праці.

Оскільки в Україні найвищий рівень податкового навантаження на фонд оплати праці несуть роботодавці, в умовах досить низької номінальної ставки податку з доходів фізичних осіб цілком можливим є перерозподіл податкового тиску в бік працівників; надання територіальних податкових пільг. Така система пільг за їх обґрунтованого застосування дозволить вирішити шляхом активізації підприємництва низку структурних та соціальних проблем окремих територій. Водночас їх введення має супроводжуватися запровадженням критеріїв надання пільг, що унеможливлять їх масове використання для мінімізації оподаткування чи отримання позаекономічних конкурентних переваг над іншими учасниками ринку; спрощення процедури відшкодування ПДВ. Перш за все такий інструмент має бути застосований до тих підприємницьких структур, що здійснюють виробництво та експорт високотехнологічної продукції [26, с. 39].

Це дозволить створити їм сприятливі умови для розширення виробництва в Україні.

Урядовий варіант реформи спрощеної системи оподаткування, що був зафіксований у проекті Податкового кодексу, виявився надмірно асиметричним із питання співвідношення нових обмежень і можливостей для бізнесу. Отже, уряд в умовах кризи керувався передусім фіскальним пріоритетом.

Необхідність стимулювання розвитку малого бізнесу потребує досить обережного підходу до реформування даної сфери. У процесі реформування спрощеної системи оподаткування необхідно не лише запровадити низку обмежень для бізнесу, а й надати йому нові можливості, компенсуючи тим самим негативний ефект. Для досягнення балансу між державними та підприємницькими інтересами необхідно реалізувати комплекс пропозицій:

— збільшити граничний обсяг доходу від реалізації продукції, товарів, робіт, послуг. Як було зазначено, інфляція не лише знизила реальні доходи бюджету від справляння єдиного податку (стосується єдиного податку з фізичних осіб та фіксованого податку), а й зменшила реальні обороти підприємців. Таким чином зниження фіскального навантаження компенсувалося звуженням сфери застосування даної системи. Граничний обсяг виручки від реалізації необхідно прив’язати до мінімальної заробітної плати (станом на 1 січня відповідного року), що дозволить створити автоматичний індексатор та в майбутньому не вносити додаткові зміни до законодавства з метою його коригування у зв’язку з підвищенням рівня інфляції;

— створити фіскальні стимули для зацікавленості місцевих органів влади в розвитку малого бізнесу. На даний момент єдиний податок для малих суб’єктів підприємницької діяльності, що обрали спрощену систему оподаткування, обліку та звітності, є загальнонаціональним податком, закріпленим за місцевими бюджетами (у даному випадку бюджетами органів місцевого самоврядування). Він належить до кошику доходів, що враховуються при визначенні розміру міжбюджетних трансфертів. Тобто, якщо доходи від сплати податку зростуть, на аналогічну величину скоротиться обсяг трансферту з держбюджету [26, с. 40].

Єдиний податок доцільно віднести до місцевих податків, що відповідно до Бюджетного кодексу України не враховуються при визначенні обсягу державного трансферту. Оскільки кошти від єдиного податку залишатимуться у місцевих бюджетах, місцеві органи влади будуть зацікавлені у збільшенні доходів, тобто у створенні максимально зручних умов для розвитку малого бізнесу;

— надати право платникам єдиного податку реєструватися платниками ПДВ. Відсутність такого права (передбачалося проектом Податкового кодексу) призведе до того, що частина контрагентів суб’єктів підприємницької діяльності, що працює за спрощеною системою оподаткування, відмовиться від співробітництва через неможливість включати фактично сплачений ПДВ у вигляді торговельної надбавки (видається досить сумнівним, що після виключення з числа платників ПДВ платники єдиного податку автоматично знизять ціни на 20 %) до податкового кредиту.

У Національній програмі сприяння розвитку малого підприємництва в Україні одним із головних напрямів визначено створення умов для ефективної фінансово-кредитної підтримки діяльності суб’єктів підприємництва шляхом побудови небанківського фінансово-кредитного сектора, спрямованого виключно на малий бізнес і самозайнятість населення;

— формування мережі регіональних фондів підтримки підприємництва;

— розробки та запровадження ефективних кредитно-гарантійних механізмів мікрокредитування суб’єктів малого підприємництва.

Логіка розвитку ринкових відносин вимагає поєднання різних форм державного фінансового регулювання й підтримки підприємництва, основними серед яких є:

— державна фінансово-кредитна підтримка, що передбачає прямі гарантовані позики, цільове субсидіювання, цільове бюджетне фінансування за умови пріоритетності власних коштів підприємців;

— сприятлива податкова політика, що передбачає пільгове оподаткування як комерційних банків, так і суб’єктів господарювання, зокрема надання підприємцям права прискореної амортизації;

— сприяння розвитку недержавних фондів кредитної підтримки вітчизняних товаровиробників, системи гарантування та страхування кредитів, кредитної кооперації;

— заходи щодо розвитку мікрокредитування, венчурного та експортного кредитування, фінансового лізингу та франчайзингу як гнучких фінансових технологій і водночас конструктивних способів ведення підприємницької діяльності, що поєднують інтереси великого та малого підприємництва [26, с. 42].

Завданнями державної підтримки експорту мають стати:

— стимулювання розвитку експортоорієнтованих виробництв для забезпечення сталого економічного зростання економіки України;

— диверсифікація товарної структури експорту;

— зміцнення конкурентоспроможності України на світових ринках;

— захист експортерів від дискримінаційних дій інших держав.

Відповідний комплекс інструментів державної політики має створювати можливості для отримання максимально позитивного ефекту від членства України в СОТ та участі в міжнародному поділі праці.

Серед таких інструментів мають бути експортне кредитування, удосконалення нормативно-правової бази експортної діяльності, правова, методологічна, інформаційна та політична підтримка на зовнішніх ринках українських експортерів, у першу чергу – підприємств малого й середнього бізнесу, що вперше розпочинають зовнішньоекономічну діяльність.

Вагомим напрямом державної політики у цій сфері має стати розвиток системи фінансової підтримки експортної діяльності, що має здійснюватися на основі врахування вимог СОТ у формі:

— субсидування (компенсації) процентної ставки українським експортерам промислової продукції;

— страхування експортних кредитів у формі надання державних гарантій для забезпечення платіжних доручень урядів та експортно-кредитних агенцій (ЕКА) іноземних країн, гарантії платіжних зобов’язань банку-агента (передусім виділення державних гарантій за позиками Укрексімбанку, а також відшкодування його видатків у зв’язку з наданням авансових гарантій за контрактами українських експортерів);

— активізація діяльності експортно-кредитних агенцій, кредитування під гарантії яких може здійснюватися за двома схемами:

1) кредит надається вітчизняному банку для фінансування цільового контракту вітчизняного експортера;

2) зарубіжний банк-кредитор надає прямий кредит вітчизняному експортеру під гарантії вітчизняного банку.

Вибір конкретної схеми залежить від того, хто саме – банк або підприємство-експортер – користується більшою довірою банку й ЕКА.

Інноваційна функція підприємництва значно актуалізується в умовах фінансово-економічної кризи, що обумовила значне падіння обсягів залучених ззовні та створених вітчизняним бізнесом інвестицій.

Пріоритетним питанням розвитку інноваційного підприємництва стає запровадження нових організаційних форм інноваційної діяльності, оскільки воно стосується безпосередньо розробки мотиваційного механізму прогресивного розвитку національної економіки. Специфіка інноваційної діяльності об’єктивно порушує питання про необхідність створення нових форм організації такої діяльності (венчурні фірми, технопарки, наукові парки, промислові парки, технополіси, зони розвитку високих технологій, науково-промисловий комплекс/науково-технічний центр, стратегічні альянси (консорціум, спільне підприємство), бізнес-інкубатори). Реалізуючись у формі малого та частково середнього бізнесу, інноваційне підприємництво спроможне оперативно коригувати напрями інноваційної діяльності та наукових досліджень залежно від зміни попиту та умов виробництва, використовувати нові перспективи, що відкриваються в результаті наукових досліджень. Це, відповідно, вимагає мінімізації бюрократичних процедур та високої швидкості прийняття управлінських рішень [26, с. 51].

РОЗДІЛ 3. ПРОБЛЕМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТА ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ

3.1. Матеріально правові та процесуальні проблеми забезпечення права здійснення підприємницької діяльності в Україні

Питання фінансового забезпечення є невід’ємною складовою будь-якого суб’єкта підприємництва, так як характеризує рівень стабільності грошових надходжень і прибутковості; формування фінансових ресурсів для започаткування, ведення поточної операційної, фінансової та інвестиційної діяльності; забезпечує виконання фінансових зобов’язань перед діловими партнерами, бюджетом і цільовими фондами.

Головні завдання фінансового забезпечення підприємницької діяльності

громадян полягають у мобілізації та спрямуванні грошових ресурсів, їх еквівалентів та майнових активів на фінансування поточної і перспективної діяльності підприємця, у виборі форм фінансування та гарантуванні повернення кредиторам залучених до підприємницького обороту грошових ресурсів. Інакше кажучи, фінансове забезпечення є комплексом заходів, що забезпечують мобілізацію фінансових ресурсів у обсягах, достатніх для фінансування підприємницької діяльності.

Важливе місце у дослідженні фінансового забезпечення відіграють фінансові ресурси, суть яких не варто зводити лише до сукупності усіх грошових ресурсів (власних і позичених), які перебувають у підприємця на певну дату, чи обмежуватись одним джерелом – нерозподіленим прибутком. Такі погляди на природу фінансових ресурсів звужують коло джерел їх формування. Надзвичайно важливим при дослідженні фінансового забезпечення є вироблення єдиних підходів до класифікації фінансових ресурсів за джерелами формування.

Характерним для такої класифікації, запропонованої теоретиками (В.Г.Бєлоліпецький, Л.Д. Буряк) [30, с. 124], є включення до джерел їх формування не лише власних (чистий прибуток), а й прирівняних до власних коштів у вигляді кредиторської заборгованості, бюджетних асигнувань, позик банків, коштів інших суб’єктів підприємництва.

При цьому доцільно розглядати проблеми фінансового забезпечення приватних підприємців на всіх етапах ведення підприємницької діяльності, основними з яких є: створення власної справи; поточна діяльність підприємця; розширення бізнесу.

Власні кошти як джерело фінансових ресурсів у розпорядженні приватного підприємця являє собою сукупність грошових фондів, матеріальних і нематеріальних цінностей (крім орендованих, позичених, винайманих), які можуть бути ним задіяні у підприємницькій діяльності без будь-яких часових чи законодавчих обмежень (майно приватного підприємця не віддільне від його особистого майна як фізичної особи).

Власні кошти є основою для започаткування і провадження господарської діяльності будь-якого суб’єкта підприємництва, а також одними із найістотніших і найважливіших джерел їх фінансування, оскільки виконує такі функції:

— довгострокового фінансування (знаходиться у розпорядженні підприємця необмежено в часі);

— відповідальності і захисту прав кредиторів (виступає гарантією для кредиторів від втрати капіталу);

— компенсації завданих збитків;

— кредитоспроможності (при наданні кредиту, за інших рівних умов перевага надається підприємцям з меншою кредиторською заборгованістю і більшим вкладенням власних коштів);

— фінансування ризику (використовується для фінансування ризикованих інвестицій, на що можуть не погодитися кредитори);

— самостійності і влади (розмір вкладених власних коштів визначає ступінь незалежності) [18, с. 65].

Власні кошти, як джерело фінансових ресурсів, за своєю природою може використовуватись на всіх етапах ведення підприємницької діяльності, в тому числі на виконання різного роду зобов’язань перед державою, державними цільовими фондами, кредиторами, з оплати праці тощо.

Величина власних коштів протягом часу ведення підприємницької діяльності може зростати за рахунок додатково вкладеного капіталу, безкоштовно отриманих активів тощо. Загалом величина таких коштів у відповідному бізнесі формується з двох основних джерел: капіталу, внесеного самим підприємцем, і нагромадженого в результаті господарської діяльності (чистим прибутком).

Чистий прибуток – прибуток від виробничої чи іншої підприємницької діяльності, який залишається після вирахування витрат, сплати боргових зобов’язань, податків і різних обов’язкових відрахувань [18, с. 66].

Як бачимо, прибуток виступає основним джерелом фінансування витрат підприємця, в тому числі на покриття його податкових зобов’язань. Залежно від результату діяльності підприємця за поточний і минулі звітні періоди, він може отримати прибуток або збиток. Кожний із цих показників по–різному впливає на суму власних коштів (нагромаджуного чистого прибутку).

Чистий прибуток звітного періоду може спрямовуватись за рішенням фізичної особи – підприємця на такі цілі: забезпечення поточної діяльності, розвиток і розширення бізнесу, задоволення особистих потреб тощо.

Варто зазначити, що таке джерело фінансових ресурсів як чистий прибуток може забезпечити підприємця належними коштами лише в результаті успішного ведення підприємницької діяльності (одержання такого прибутку), і не розглядається ним на етапі створення власної справи.

Як свідчить зарубіжний досвід важливе місце серед джерел формування початкового капіталу займають позики банків і небанківських фінансово-кредитних установ, тобто кошти надані у тимчасове користування на основі платності, забезпеченості, зворотності, цільового використання.

За звітною інформацією місцевих органів влади впродовж 2009 р. фінансово-кредитна підтримка малому підприємництву надавалась: комерційними банками, кредитними спілками, спеціалізованими фондами та різними міжнародними фінансовими установами.

Загалом станом на І півріччя 2010 р. в Україні функціонувало: 173 банки, філійна мережа яких складається з 1395 діючих філій; 1438 небанківських фінансово-кредитних установ, у тому числі 1028 кредитних спілок [46].

Всього протягом 2009 р. суб’єкти малого та середнього підприємництва отримали від банківських та небанківських фінансово-кредитних установ кредитів на загальну суму 10,6 млрд. грн., 18 млн. дол. США та 1,6 млн. євро (за 2008 р. обсяг кредитних ресурсів, наданих підприємницьким структурам, склав 5 млрд. грн. та 27,5 млн. дол. США) [46].

Для початку проаналізуємо проблеми кредитного забезпечення вітчизняних підприємців банківськими установами (великими недержавними кредитними установами, що здійснюють універсальні банківські операції для організацій, підприємств, фірм, громадян тощо). Для цього дослідимо пропозиції п’яти найбільших банків України щодо кредитування малого бізнесу згідно офіційного їх рейтингу, а саме: Приватбанку, Райффайзен Банку Аваль, УкрСиббанку, Укрсоцбанку, Укрексімбанку.

Розглядаючи кредитні пропозиції таких банків, бачимо, що в основному вони спрямовані на забезпечення додатковими ресурсами поточної діяльності (на поповнення оборотних коштів) та розширення бізнесу (на придбання обладнання, транспортних засобів, нерухомості, фінансування певного проекту тощо), а фінансування витрат новостворених підприємців більшість банків не практикують, оскільки бажають працювати з надійними позичальниками, у яких хоча б один бізнес вже налаштовано.

Так, такі вітчизняні банки як Приватбанк, Укрсиббанк, Укрексімбанк пропонують програми кредитування малого бізнесу, одна з умов яких стосується часу перебування такого підприємця на ринку або річного обсягу реалізації ним продукції, товарів і послуг.

Наприклад Приватбанк пропонує програми – Приват „Мікро” кредит і Приват „Експрес” кредит. Щоб отримати кредит за такими програмами потенційному позичальнику необхідно фактично пропрацювати в даному бізнесі не менше 3-х місяців незалежно від дати його реєстрації.

У програмі мікрокредитування Укрсиббанку також присутня умова щодо наявності у клієнта діючого бізнесу, але без уточнення необхідного мінімального терміну його ведення. Укрексімбанк у програмі кредитування приватних підприємців прив’язує максимально допустиму суму кредиту до річного обсягу продажу такого підприємця (кредит може надаватись на суму не більше 30% обсягів продажу за рік). Така залежність суми кредиту від річного обсягу продажу клієнта свідчить про бажання банку працювати з позичальниками, які мають діючий бізнес.

Проаналізувавши кредитні пропозиції решти банків, варто зазначити, що новостворені фізичні особи–підприємці все-таки мають шанс отримати кредит на купівлю обладнання, комерційної нерухомості, транспортних засобів та інших матеріальних і нематеріальних цінностей, але в індивідуальному порядку, звернувшись до відповідного відділення банку і переконавши кредитний комітет у спроможності виконати усі вимоги кредитного договору. При цьому, більшість банків (наприклад Укрсоцбанк), які припускають можливість надання підприємцю кредитів на започаткування власного бізнесу, відкрито не наголошують на це у своїй рекламній інформації, і на практиці досить рідко надають такі кредити.

Варто зазначити, що окремі банки (наприклад Укрексімбанк, Приватбанк) розробляють спеціальні програми кредитування саме для фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності, які відрізняються від запропонованих програм юридичним особам, більшою лояльністю. Так, Укрексімбанк пропонує підприємцям наступне: якщо забезпеченням по кредиту виступає нерухомість, то у заявці і у договорі кредитування можна не вказувати на які цілі береться така позика, і, не виключено, що вона може використатись як на капітальні вкладення, так і на покриття поточних зобов’язань.

Крім небажання банків кредитувати новостворених приватних підприємців, останні стикаються ще й з проблемою високих відсоткових ставок практично по усіх видах кредиту, незалежно від їх цільового спрямування (див. табл. 3.1).

Таблиця 3.1.

Відсоткові ставки по кредиту, %

Банки	Гривня, %	Долар США, %	Євро, %
Приватбанк	17	14,5	14,5
Райффайзен Банк Аваль	13	15	15
Укрсиббанк	13,8	13,6	12,5
Укрсоцбанк	19	15,6	12,2
Укрексімбанк	18,5	14	13

Джерело: Офіційні сайти Приватбанку – www.privatbank.ua, Райффайзен Банку Аваль – www.aval.ua, Укрсиббанку – www.ukrsibbank, Укрсоцбанку – www.usb.com.ua, Укрексімбанку – www.eximb.com

 

Середні відсоткові ставки по мікрокредитах, обчислені на основі кредитних пропозицій усіх діючих вітчизняних банків на кінець 2010 р., такі: гривня – 20,14%, долар США – 15,39%, євро – 15,13% [46].

Згідно інформації Національного банку України середньозважені ставки за кредитами, наданими банками суб’єктам господарювання (не залежно від розміру їх бізнесу) на кінець 2010 р. наступні:

— без урахування операцій за овердрафтом: гривня – 13,1%, долар США – 10,2%, євро – 10,3%;

— з урахуванням операцій за овердрафтом: гривня – 13,8%, іноземна валюта – 10,2%.

Крім цього, велична пропонованої банками процентної ставки по кредиту не відображає повної інформації щодо майбутніх витрат позичальника, пов’язаних з користуванням кредитом, оскільки окрім неї додатково можуть сплачуватися комісійні платежі (разові чи щомісячні), плата за обслуговування кредиту, послуги нотаріуса тощо.

З метою забезпечення потенційних позичальників достовірною інформацією (особливо в умовах зростання конкуренції між банківськими установами) виникла потреба у застосування “ефективної відсоткової ставки”, яка враховує всі витрати позичальника на обслуговування кредиту, включаючи відсоткові платежі, а також одноразові і щомісячні комісії.

Провівши деякі спостереження, ми дійшли висновку, що реальна ставка на ринку кредитування може виявитись вищою від 2% для гривневих і від 1,5% – для валютних кредитів. На нашу думку, запровадження усіма банками „ефективної відсоткової ставки” є одним із пріоритетних напрямів вдосконалення системи надання кредитних послуг вітчизняними банками.

Сектор банківського кредитування займає найбільшу частку у забезпеченні підприємців додатковими фінансовими ресурсами, але не є єдиним їх джерелом. Так, важливою його альтернативою виступає фінансово–кредитна підтримка, що здійснюється небанківськими установами.

Проте, з огляду на недосконалість існуючого законодавчого поля, сьогодні, вона має великий невикористаний потенціал у сфері мікрокредитування малого підприємництва. Про це, зокрема, свідчить той факт, що протягом лише одного кварталу 2009 р. суб’єкти малого бізнесу отримали від кредитних спілок 67,5 млн. грн. або лише 0,6% [26, с. 49] від загальної суми кредитів наданих суб’єктам підприємницької діяльності банківськими та небанківськими фінансово–кредитними установами.

Безумовно, кредитні ресурси позитивно впливають на фінансову діяльність та фінансове забезпечення діяльності суб’єктів підприємництва, але за умови, що кожна гривня (інша валюта) таких коштів приносить додатковий дохід, достатній для покриття витрат на їх обслуговування і отримання прибутку. Залучивши до господарського обороту комерційні, банківські або бюджетні позики, підприємець збільшує обсяг своїх інвестиційних ресурсів у конкретному періоді, за умови забезпечення вилучення з обороту у майбутніх періодах суми основного боргу, заміненого власними фінансовими ресурсами (чистим прибутком).

Для активізації ролі кредиту в розвитку підприємництва потрібні, щонайменше, дві умови: наявність достатньої величини кредитних ресурсів та платоспроможний позичальник. Сьогодні ж спостерігається замкнуте коло. З одного боку, обмеженість кредитних ресурсів і високий відсоток за кредит ведуть до того, що підприємці відчувають сильний дефіцит коштів, що робить неможливим здійснення інвестиції і як наслідок цього – повільне зростання підприємницької активності. З іншого боку, тривала економічна криза знижує попит на кредитні ресурси, посилює кредитні ризики, що змушує кредиторів шукати інші, більш привабливі сфери вкладення коштів.

Використання боргових цінних паперів у веденні підприємницької діяльності громадянами є досить зручним, але мало поширеним способом проведення розрахунків через недостатню обізнаність останніх у правилах їх застосування. Так, поряд з підприємствами – юридичними особами підприємці мають право використовувати у своїй діяльності такий борговий інструмент як вексель.

Переваги векселя полягають в тому, що за його допомогою можна оформити відстрочку платежу (в тому числі на купівлю новоствореним підприємцем обладнання, устаткування для започаткування власного бізнесу). Крім цього, вексель дає можливість векселедержателю продати (передати) отриманий вексель до настання терміну його погашення, тобто він є набагато гнучкішим порівняно із банківським кредитом.

Найчастіше підприємці в роботі з контрагентами використовують прості векселі, і досить рідко – переказні. Інколи з певних суб’єктивних причин приватні підприємці побоюються використовувати вексельні схеми розрахунків через ризик неплатежу. Однак, як доводить практика, домогтися погашення векселя не складніше, ніж отримати гроші за договором купівлі-продажу.

Крім цього, на суму боргу, вказану у векселі можуть нараховуватись відсотки. В такому випадку відсоткова ставка повинна бути зазначена у векселі, а за відсутності такого зазначення умова вважається ненаписаною.

Порівнюючи витрати підприємця на виплату відсотків за банківським кредитом і за векселем, варто зазначити, що „вексельний кредит” є дешевшим в обслуговуванні. Не зважаючи на це, використання векселів у розрахунках не є поширеним серед вітчизняних підприємців, і за даними Національного банку України, не перевищує 1% [26, с. 52].

Бюджетне фінансування – безповоротне надання державою бюджетних коштів підприємствам, організаціям та установам для забезпечення їх функціонування. Основні умови виділення коштів з державного бюджету – це їх цільова спрямованість на фінансування пріоритетних напрямів: агропромисловий комплекс, вугільна промисловість, атомна енергетика, транспорт, житлово–комунальне господарство, охорона природи, промисловість та капіталовкладення, медична та мікробіологічна промисловість тощо.

Проте, пряме бюджетне фінансування сектору малого бізнесу не практикується, оскільки не існує відповідного нормативно–правового забезпечення та механізму реалізації такого фінансування. Виключенням є виділення коштів на реалізацію Національної програми сприяння розвитку малого підприємництва в Україні, інших загальнодержавних та регіональних програм, які спрямовані на забезпечення розвитку малого бізнесу, але не передбачають безпосереднього фінансування витрат підприємців на створення чи розширення власної справи.

Державне кредитування здійснюється шляхом надання бюджетних кредитів міністерствам, відомствам, іншим центральним органам державної виконавчої влади для фінансування підприємств, об’єднань та організацій пріоритетних напрямів економіки через банківські установи. Такі кредити, на сьогодні, видаються на винятково передбачені законодавством цілі і напрями, переважно для сектору великого бізнесу.

Як бачимо, таке джерело фінансових ресурсів як бюджетне фінансування та кредитування є практично недоступним для приватних підприємців і, на сьогодні, не може розглядатись останніми на жодному з етапів ведення ними підприємницької діяльності.

Аналіз усіх можливих джерел фінансових ресурсів фізичних осіб-підприємців дає змогу стверджувати, що основними джерелами їх формування, все-таки, є: власні кошти і фінансові активи, якими суб’єкт підприємницької діяльності користується на правах власності або за згодою власника на правах повного господарського віддання чи оперативного управління. Решта ж джерел вважаємо перспективними, хоча механізми їх залучення ще недостатньо вивчені і розвинені.

Серед перспективних джерел фінансових ресурсів особливу увагу, вважаємо, доцільно приділити вирішенню проблем забезпечення підприємців кредитними ресурсами зокрема на створення власного бізнесу, його розширення, шляхом сприяння розвитку вітчизняних фінансово–кредитних установ, стимулювання здешевлення вартості кредитів тощо.

3.2. Реформування законодавства

Реформування законодавства розпочалося разом із розбудовою незалежної Української держави. Проте цей процес спочатку не мав достатньо системного характеру, що призводило до певної неузгодженості правових норм. З прийняттям Конституції України з’явилися реальні перспективи вироблення гармонійно поєднаної збалансо­ваної законодавчої системи. В українське право впроваджуються європейські та міжнародні норми й стандарти. Водночас цей процес має відповідати правовому менталітету українського народу, цінностям і самобутності його правової культури. Отже, основними напрямами правової реформи є приведення чинного законодавства у повну відповідність до Основного Закону, адаптація законодавства України до норм європейського і міжнародного права.

В умовах переходу до ринкових відносин підвищилась роль і значення цивільного права і цивільного законодавства. Суттєво змінилися норми, що регулювали право власності, підприємницьку, договірну, торговельну та іншу діяльність.

В Україні в цілому сформовано законодавство, яким визначено правові засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності, однак неефективна робота регуляторних органів не дає змоги забезпечити належне додержання усіх його вимог.

Так, практична реалізація норм законодавства у сфері державної реєстрації суб’єктів господарювання, якими передбачено суттєве спрощення відповідних процедур, не дозволяє отримати максимальний ефект від його дії у зв’язку з нестворенням на місцевому рівні належних умов функціонування інституту державних реєстраторів, що негативно позначається на перспективності дальшого провадження господарської діяльності.

Крім того, реалізацію права кожного на підприємницьку діяльність ускладнює й недосконалість дозвільної системи у сфері господарської діяльності.

Дозвільна система в Україні залишається  найбільш бюрократичною та обтяжливою серед держав, що утворилися на території колишнього Радянського Союзу. Питання у цій сфері регулюють тисячі актів регуляторних органів.

Проблемним питанням залишається і необгрунтовано великий перелік видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, який постійно розширюється. Одержання ліцензій для здійснення певних видів господарської діяльності потребує багато часу, ресурсів суб’єктів господарювання. Сфера ліцензування перетворилася на одну з найбільш корумпованих та стала механізмом адміністративного тиску на суб’єктів господарювання, в деяких випадках механізм ліцензування використовується для неправомірного обмеження конкуренції під час здійснення господарської діяльності.

Все це призводить до гальмування процесів реформування дозвільної системи та системи ліцензування, а отже й до порушень вимог законодавства у відповідних сферах.

Значною проблемою залишається також неефективність системи державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності. За експертними оцінками, у 2009 році здійснено перевірки майже 95 відсотків підприємств України. Найбільша кількість перевірок суб’єктів господарювання припадає на органи державної податкової служби,  державного  пожежного  нагляду,  державної санітарно-епідеміологічної служби. У 2009 році цими органами здійснено перевірки на кожному другому підприємстві, що у більшості випадків негативно позначилось на сталому функціонуванні цих підприємств [13, с. 275].

Засоби регуляторної політики у сфері господарської діяльності не стали дієвим інструментом підвищення ефективності в діяльності регуляторних органів. Перегляд регуляторних актів здебільшого має формальний характер, не проводиться системна оцінка реалізації регуляторної політики у пріоритетних галузях економіки, а окремі регуляторні акти приймаються з порушенням основних засад регуляторної політики.

Органами виконавчої  влади  та органами місцевого самоврядування не підтримується належний зворотний зв’язок із суб’єктами  господарювання,  неприбутковими  об’єднаннями підприємців, що призводить до їх відсторонення від участі у формуванні державної політики у сфері господарської діяльності. Наприкінці 2006 року ліквідовано Раду підприємців України при Кабінеті Міністрів України, яка існувала більше тринадцяти років та відігравала позитивну роль при обговоренні, прийнятті рішень Кабінетом Міністрів України.

Не дозволяє ефективно виконувати функції захисту прав суб’єктів господарювання і створювати сприятливі умови для розвитку підприємництва і нинішній статус Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва.

Незначним залишається і рівень фінансової підтримки розвитку суб’єктів господарювання. Так, заходи Національної програми сприяння розвитку малого підприємництва в Україні протягом останніх років фінансуються лише на 1,8 млн. гривень, що, в свою чергу, негативно впливає і на фінансування відповідних регіональних програм. У зв’язку з цим унеможливлюється комплексне розв’язання проблем у цій сфері, гальмується інноваційна спрямованість розвитку малого бізнесу.

Рівень податкового навантаження на суб’єкти господарювання в Україні залишається одним із найвищих у світі. Це, в свою чергу, зумовлює низький рейтинг України за ефективністю системи оподаткування — 174-те місце серед 175 держав. Основними проблемами у цій сфері є велика кількість податків, зборів (обов’язкових платежів), які регулюються значною кількістю законів України, безсистемність та непередбачуваність змін податкового законодавства, а також недосконала система адміністрування податків. Це призводить до непродуктивного навантаження на суб’єкти господарювання та значних витрат часу і ресурсів для складання податкової звітності. На підготовку, подання податкової звітності, сплату податків суб’єкту господарювання у середньому необхідно витратити понад 2 тисячі годин на рік, що у дев’ять разів перевищує аналогічний показник у Російській Федерації та у п’ять разів — у державах Східної Європи та Центральної Азії [13, с. 277].

Вкрай ускладненою та неефективною є система технічного регулювання. Державна політика у цій сфері не враховує прагнень України до членства у Світовій організації торгівлі та Європейському Союзі. Рівень гармонізації національних стандартів з міжнародними та європейськими стандартами залишається надзвичайно низьким і становить лише 25 відсотків. Повільне реформування у цій сфері ускладнює інтеграцію України у світовий економічний простір.

Недостатньо ефективною є й чинна система державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обмежень (у тому числі й на земельні ділянки), яка сприяє виникненню адміністративних бар’єрів, що стримують розвиток господарської діяльності.

Недосконалість державної політики у сфері регулювання господарської діяльності негативно позначається на іміджі України у світі (за результатами, наприклад, щорічної доповіді Світового банку щодо оцінки бізнес-клімату, Україна посіла 128-ме місце серед 175 держав) [13, с. 179].

Унаслідок відставання правового регулювання від стану відносин у сфері господарської діяльності Україна втрачає позитивні тенденції розвитку підприємництва, що зумовлює необхідність адекватних змін законодавства у цій сфері. В тому числі, враховуючи сучасні тенденції розвитку економіки держави, має бути відповідно переглянуто і механізми стимулювання господарської діяльності.

Пріоритетними напрямами вдосконалення державного регулювання господарської діяльності мають стати:

— усунення необгрунтованих підстав для здійснення заходів державного нагляду (контролю) органами державної влади та органами місцевого самоврядування;

— спрощення дозвільної системи та мінімізація видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню;

— залучення неприбуткових об’єднань підприємців до формування основних засад державної регуляторної політики;

— недопущення політизації діяльності регуляторних органів;

— удосконалення системи оподаткування, зокрема, шляхом скорочення кількості видів податків, зборів, спрощення адміністрування податків, зборів, реформування законодавства з питань оподаткування податком на додану вартість;

— усунення технічних бар’єрів під час здійснення окремих видів господарської діяльності;

— підвищення статусу уповноваженого органу у сфері державної регуляторної політики та підприємництва;

— збільшення фінансово-кредитної підтримки для стимулювання розвитку підприємництва;

— недопущення неправомірного втручання державних органів та органів місцевого самоврядування у діяльність суб’єктів господарювання.

Шляхи реалізації пріоритетних   напрямів удосконалення державного регулювання господарської діяльності. У процесі вдосконалення державного регулювання господарської діяльності має бути забезпечено:

1) залучення неприбуткових об’єднань підприємців до формування основних засад державної регуляторної політики.

З метою забезпечення участі неприбуткових об’єднань підприємців у формуванні основних засад державної регуляторної політики та здійсненні заходів з її реалізації на законодавчому рівні необхідно передбачити:

— створення при Кабінеті Міністрів України, інших органах виконавчої влади та органах місцевого самоврядування громадських рад із представників неприбуткових об’єднань підприємців, включення до складу колегій органів виконавчої влади представників неприбуткових об’єднань підприємців та визначення механізмів їх впливу на рішення, які приймаються такими органами у сфері господарської діяльності;

— механізми ініціювання неприбутковими об’єднаннями підприємців проектів нормативно-правових актів, спрямованих на поліпшення підприємницького середовища;

— підготовку раз на два роки науковими установами України із залученням неприбуткових об’єднань підприємців Національної доповіді про стан розвитку підприємництва в Україні та представлення її Президентові України, Верховній Раді України та Кабінету Міністрів України;

— щорічну підготовку Кабінетом Міністрів України та місцевими органами виконавчої влади із залученням неприбуткових об’єднань підприємців та оприлюднення публічних доповідей з питань розвитку підприємництва, в яких аналізується сучасний стан та розкриваються проблемні питання у цій сфері, містяться пропозиції щодо поліпшення підприємницького середовища, зокрема, стосовно фінансово-кредитної підтримки розвитку підприємництва, із наступним урахуванням цих пропозицій під час підготовки проектів державного та місцевих бюджетів;

2) безумовне додержання норм законодавства щодо здійснення державного нагляду (контролю) за господарською діяльністю [13, с. 184].

Необхідно забезпечити скорочення кількості перевірок суб’єктів господарювання. Самі перевірки повинні проходити за чіткими і прозорими процедурами. Повною мірою повинно бути визначено права та обов’язки як контролюючих органів, так і підприємців.

Крім того, мають бути розроблені та  прийняті нормативно-правові акти, спрямовані на забезпечення виконання норм законів щодо здійснення державного нагляду (контролю), зокрема визначення критеріїв розподілу видів господарської діяльності на групи за ступенем ризику, підстав для проведення перевірок та їх періодичності, затвердження порядку відбору зразків продукції;

3) спрощення дозвільної системи та мінімізацію видів діяльності, що підлягають ліцензуванню.

Необхідність одержання документів дозвільного характеру має визначатися, виходячи зі ступеня ризику виду діяльності для безпеки населення і довкілля.

Необхідно унеможливити необгрунтоване розширення переліку видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, або встановлення спеціальних процедур ліцензування окремих видів діяльності.

Потреба в запровадженні ліцензування виду господарської діяльності повинна об’єктивно випливати з особливих умов здійснення того чи іншого виду господарської діяльності, пов’язаних з потенційною небезпекою для споживачів, суспільства.

З урахуванням цього необхідно скоротити перелік видів господарської діяльності, здійснення яких потребує одержання ліцензій;

4) удосконалення системи державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обмежень і зменшення адміністративного контролю у цій сфері.

Для ефективного функціонування зазначеної системи необхідно створити Єдиний державний реєстр прав на нерухоме майно та їх обмежень, який повинен базуватися на державному обліку земельних ділянок усіх форм власності та розташованого на них іншого нерухомого майна, реєстрації речових прав на об’єкти нерухомого майна, їх обмежень та правочинів щодо нерухомого майна;

5) усунення технічних бар’єрів для провадження господарської діяльності.

Необхідним є створення системи ринкового нагляду, яка має відповідати європейським підходам до контролю безпеки продукції, забезпечувати дотримання балансу у відносинах між суб’єктами господарювання та контролюючими органами, ефективно захищати права споживачів на якість і безпечність продукції.

Система державного регулювання і контролю безпечності та якості харчових продуктів і продовольчої сировини має бути відокремлена від системи технічного регулювання;

6) удосконалення системи оподаткування.

Реформування системи оподаткування має забезпечити створення сприятливого підприємницького середовища та лібералізацію фіскальних відносин.

Основою для комплексного реформування податкової системи стало прийняття Податкового кодексу України, який забезпечує:

— прогнозованість податкових правил на перспективу;

— поступове зниження податкового навантаження та запровадження механізмів стимулювання інвестиційної діяльності а енергозберігаючих заходів;

— спрощення адміністрування податків і зборів;

— підвищення стимулюючої ролі амортизації в оновленні основних фондів;

— удосконалення адміністрування податку на додану вартість та забезпечення своєчасного відшкодування з бюджету сум цього податку;

— реформування спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва, зокрема, для унеможливлення випадків використання великими підприємствами цієї системи для ухилення від сплати податків і зборів, що, в свою чергу, призводить до порушення конкурентного середовища;

—  розмежування здійснення контролюючої та роз’яснювальної функцій щодо податкового законодавства між різними органами виконавчої влади;

7) усунення необгрунтованих перешкод у реалізації підприємницької ініціативи.

Вирішення потребують питання, пов’язані з припиненням суб’єктів господарювання, зокрема, щодо забезпечення спрощення та прозорості цієї процедури, зменшення можливості зловживань із майном під час припинення суб’єктів господарювання, зниження адміністративних бар’єрів, спрощення порядку здійснення під час припинення суб’єктів господарювання відповідних заходів контролюючими органами;

8) посилення фінансової та кредитної підтримки розвитку господарської діяльності [13, с. 192].

Необхідно забезпечити належне систематичне фінансування заходів Національної програми сприяння розвитку малого підприємництва в Україні, затвердженої Законом України від 21 грудня 2000 року N 2157-III (2157-14), регіональних програм підтримки малого підприємництва.

Потрібно розширювати застосування часткового відшкодування відсоткових ставок за кредитами, що надаються суб’єктам малого та середнього бізнесу для реалізації інвестиційних проектів;

9) удосконалення діяльності органів державної влади з питань розвитку господарської діяльності та регуляторної політики.

Для здійснення справедливого, неупередженого, передбачуваного і деполітизованого регулювання сфери підприємництва необхідно привести статус Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва у відповідність із завданнями та функціями, які такий орган має реалізовувати для забезпечення розвитку ринкових відносин та недопущення прийняття органами виконавчої влади економічно необгрунтованих рішень, що призводять до надмірного впливу на суб’єкти господарювання.

ВИСНОВКИ

Активізації підприємництва як інтегрального соціально-економічного процесу, розбудові ефективних підприємницьких стратегій має належати ключове місце в новій моделі вітчизняної економіки в умовах посткризового відновлення. Вимір підприємництва має включатися у всі напрями економічної політики держави з метою формування дієвої системи умов, стимулів і мотивацій реалізації економічного потенціалу країни. Розвиток національного підприємництва є особливо актуальним у період пошуку нових економічних моделей та стратегій, що сприятимуть посиленню стійкості та формуванню джерел розвитку національної економічної системи.

Для реалізації цього завдання передусім слід спрямувати зусилля на пожвавлення внутрішнього споживчого та інвестиційного попиту. Пріоритет має надаватися напрямкам, що сприяють швидкому позитивному ефекту розкриття потенціалу внутрішнього ринку для економічного зростання, зберігаючи при цьому збалансованість розвитку окремих складових попиту.

По-перше, слід максимально використати потенціал стимулювання попиту, що міститься у політиці щодо бюджетних видатків, шляхом раціоналізації їх структури та механізмів здійснення, а саме:

• забезпечити реалізацію низки великих інфраструктурних проектів, що мають підвищити внутрішній попит на вітчизняну промислову продукцію;
• упорядкувати сферу державних закупівель;
• раціоналізувати структуру бюджетних соціальних видатків.

По-друге, слід вжити заходів щодо розбудови внутрішнього ринку з метою якнайповнішого та якнайшвидшого доведення стимулюючого ефекту внутрішнього попиту безпосередньо до виробника. З цією метою має бути вжито таких заходів:

— удосконалення системи інформування реальних та потенційних покупців і продавців;

— забезпечення пріоритетного розвитку мережі засобів прямих поставок сільськогосподарської та продовольчої продукції споживачеві;

— поширення практики створення муніципальних торговельних закладів;

— удосконалення антимонопольного законодавства та підвищення ефективності діяльності Антимонопольного комітету України.

По-третє, збільшення попиту та розбудова внутрішніх ринків мають неодмінно супроводжуватися комплексом заходів щодо підтримки вітчизняного виробника.

Зазначені заходи мають полягати в наступному:

• модифікації інструментів захисту внутрішніх ринків;
• перегляді та оптимізації системи пільг та стимулів для національних виробників;
• здійсненні постійного контролю цінової ситуації;
• підтримці експортної діяльності через відповідні фінансові та інституційні інструменти.

Значний ресурс покращення підприємницького середовища полягає у створенні сучасної та сприятливої для підприємництва системи державних регуляцій і належне дотримання органами державної влади та місцевого самоврядування вимог національного законодавства про регуляторну політику.

Позитивний вплив на розвиток підприємницького середовища повинні мати кроки щодо вдосконалення дозвільної діяльності:

— скасування недоцільних та економічно невиправданих документів дозвільного характеру;

— затвердження переліку документів дозвільного характеру, що дають право на здійснення певних дій, пов’язаних з господарською діяльністю, а також визначення об’єктів, на які видаються документи дозвільного характеру;

— усунення дублюючих функцій на кожному етапі дозвільної процедури;

— забезпечення відкритого доступу до інформації щодо надання адміністративних послуг дозвільними органами;

— посилення адміністративної відповідальності дозвільних органів та посадових осіб за порушення законодавства з питань видачі документів дозвільного характеру.

Значний потенціал поліпшення підприємницького клімату криється в удосконаленні системи державного нагляду (контролю).

Забезпечення прозорості та відкритості процедур реалізації державного контролю за діяльністю суб’єктів господарювання, перехід на здійснення превентивних заходів щодо здійснення контролю стали одними з основних складових реформування механізму державного контролю в країнах Європейського Союзу.

Стратегічною метою нинішньої податкової реформи має стати формування сприятливого фіскального простору для бізнесу. Знижуючи фіскальний тиск на бізнес, необхідно першою чергою звертати увагу на те, що сприятливість податкової системи для бізнесу означає не лише низький рівень оподаткування, а передусім високий рівень ефективності, прозорості та рівності.

Для досягнення балансу між державними та підприємницькими інтересами необхідно реалізувати комплекс пропозицій:

— збільшити граничний обсяг доходу від реалізації продукції, товарів, робіт, послуг, що дає підстави для застосування спрощеної системи оподаткування;

— створити фіскальні стимули для зацікавлення місцевих органів влади в розвитку малого бізнесу;

— надати право платникам єдиного податку реєструватися платниками ПДВ.

Мобілізація достатніх фінансових ресурсів та їх ефективне розміщення неможливі без розвитку інфраструктури ринку кредитно-фінансових послуг, розширення лінійки фінансових інструментів, а також інтенсифікації конкуренції серед учасників кредитно-фінансового ринку. Це визначає наступні напрями вдосконалення фінансово-кредитної підтримки підприємництва:

— цілеспрямоване формування системи кредитних установ;

— поліпшення умов для взаємовигідної співпраці комерційних банків та підприємців;

— активізація процесу створення системи гарантування та забезпечення, поліпшення страхового обслуговування підприємництва;

— сприяння процесу самоорганізації суб’єктів малого підприємництва у розв’язанні своїх фінансово-кредитних проблем за допомогою створення фондів взаємного фінансування;

— розширення переліку форм кредитування товаровиробників.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року/ Міністерство юстиції України. -К.: Б. в., 2006. -122, с.
2. Закон України „Про підприємства в Україні” //Верховна Рада України (Київ) — К.: Парламентське вид-во, 1998. — 36 с.
3. Закон України „Про Національну програму сприяння розвитку  малого підприємництва в Україні” //Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2010, N 37, ст.496
4. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р. №436-ІV //Відомості Верховної Ради України. – 2003. – №18, №19-20, №21-22. – Ст.144.
5. Господарський процесуальний кодекс України від 6.11.91р. №1798-XII // Відомості Верховної ради України. — 1992. – №6. – Ст.56 (з наступними змінами та доповненнями)
6. Господарське законодавство /Володимир Львович Ортинський, Олександр Володимирович Кондратюк, Олеся Василівна Ременяк; ред.: В. Л. Ортинський. — К.: Знання, 2008. — 959 с.
7. Бізнес-середовище в Україіні: Проект „Розвиток підприємництва в Україні”: / Міжнародна фінансова корпорація. — К. — 2009. — 108 с.
8. Варналій З. С. Мале підприємництво: основи теорії і практики /Захарій Варналій. — 4-те вид., стер. — К. : Знання, 2008. — 302 с.
9. Варналій З. С. Основи підприємництва. — К.: Знання-Прес, 2006. — 350, с.
10. Віхров О. Суб’єкти організаційно-господарських повноважень як учасники відносин у сфері господарювання //Підприємництво, господарство і право. — 2006. — № 12. — С. 120-124
11. Державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності: закони і законодавчі акти / Ред. О. Голенко. — Х. : Фактор, 2004. — 109 с.
12. Державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємств: Нормативні акти /Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва; Ред. А. В. Дашкевич. — К.: Юрінком Інтер, 2005. — 238, с.
13. Державна політика розвитку підприємництва в Україні /З. С. Варналій; ред. К. О. Ващенко. — К.: Персонал, 2010. — 305 с.
14. Джуринський В. О. Правове становище господарських об’єднань в Україні: монографія. — К. : Юрінком Інтер, 2010. — 222 с.
15. Довгерт А.С. Принципи систематизації законодавства у сфері підприємництва //Закон і підприємець (проблеми систематизації законодавства України про підприємництво). – К.: Інститут приватного права і підприємництва АПрН України. – 1998. – С.29-31
16. Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. /Редкол.: В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.
17. Економічна теорія. Політекономія /Ред. В. М. Семененко; М-во освіти і науки України, Київський нац. ун-т технологій та дизайну. — 2-ге вид., доп. та перероб. — К.: Центр учбової літератури, 2011. — 427 с.
18. Єгорова І. Г. Економіка та організація діяльності об’єднань підприємств. — Львів: Магнолія 2006, 2010. — 330, с.
19. Жук Л. А. Господарське право України. — К.: Кондор, 2009. — 431 с.
20. Задихайло Д. Право на підприємницьку діяльність у системі відносин правового господарського порядку //Вісник Академії правових наук України. — 2011. — № 2. — С. 112-122
21. Заруба П. І. Окремі питання правового регулювання реєстрації сукб’єктів підприємницької діяльності //Економіка. Фінанси. Право. — 2009. — № 11. — С. 33-36
22. Іванов Ю. Б. Малий бізнес: управління податками: монографія /Науково-дослідний центр індустріальних проблем розвитку, НАН України. — Харків: Інжек, 2009. — 350 с.
23. Козачук М. Забезпечення свободи підприємницької діяльності за допомогою принципу пропорційності //Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 6. — С. 58-61
24. Кравцова Т. Адміністративно-правова природа діяльності держави у сфері економіки //Підприємництво, господарство і право. — 2011. — № 4. — С. 104-106
25. Ластовецький А. Вдосконалення державного регулювання підприємництва у ракурсі адміністративної реформи //Право України. – 2002. – №6. – С.18-24
26. Механізми розвитку підприємництва в умовах посткризового відновлення економіки України: аналіт. доп. /Д. С. Покришка, Я. А. Жаліло, Д. В. Ляпін, Я. В. Белінська. – К.: НІСД, 2010. – 72 с.
27. Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України в 4 т. / А. Г. Ярема, В. Я. Карабань, В. В. Кривенко, В. Г. Ротань; Академия суддів України. — К. : А.С.К., 2004 — (Сер. „Нормативні документи та коментарі”). — Том 1. — 2004. — 927, с.
28. Нашинець-Наумова А. Поняття адміністративно-правового регулювання діяльності корпорації в Україні //Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 5 . — С. 67-69
29. Нашинець-Наумова А. Правове регулювання діяльності вітчизняних корпорацій //Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 3. — С. 15-17
30. Національний кооперативний рух та структурні зміни в економіці України XXI століття: Міжнародна науково-практична конференція: Збірник наукових праць учасників конференції /Адміністрація Президента України, Нац. Академія Наук України, М-во освіти і науки України, Центральна спілка споживчих товариств Укоопспілка. — К.: Укоопосвіта, 2005. — 345 с.
31. Орлов М. Новий цивільний кодекс: що треба знати підприємцям. — К.: Центр комерційного права, 2004. — 144 с.
32. Основні показники розвитку малих підприємств /Державний комітет статистики України [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua/
33. Пастух І. Про юридичну природу ліцензування господарської діяльності // Підприємництво, господарство і право. — 2009. — № 9. — С. 83-85
34. Підприємницьке право /Людмила Ніколаєва, Олександр Старцев, Лілія Кальчук, Лариса Іваненко; За ред. О. В. Старцева; Київський нац. торговельно-економ. ун-т. — К.: Істина, 2005. — 594, с.
35. Підприємницьке право: Збірник нормативно-правових актів. Станом на 1 вересня 2004 року / Укл. В. О. Кузнєцов. — К.: ЦНЛ, 2004. — 1273, с.
36. Підприємницьке право: Підручник, Кн. 2 /Людмила Ніколаєва, Наталія Безсмертна, Оксана Кашинцева, Людмила Кравченко,; Ред. О. В. Старцев; Київський національний торговельно-економічний університет. — К.: Істина, 2005. — 447, с.
37. Підприємницьке право: Збірник нормативно-правових актів. Станом на 1 вересня 2004 року /Укл. В. О. Кузнєцов. — К.: ЦНЛ, 2004. — 1273, с.
38. Про господарську діяльність: Збірник законів станом на 15 квітня 2005 року. — Харків: ІГВІНІ, 2005. — 526, с.
39. Про стан та перспективи розвитку підприємництва в Україні: Національна доповідь /К.О. Ващенко, З.С. Варналій, В.Є. Воротін, В.М. Геєць, Е.М., Кужель О. В., Лібанова та ін.. – К., Держкомпідприємництво, 2008. – 226 с.
40. Саніахметова Н. О. Правовий захист підприємництва в Україні. — К.: Юрінком інтер, 1999. — 332, с.
41. Сегеда С. Як зареєструвати підприємницьку діяльність. — К.: Центр комерційного права, 2005. — 156 с.
42. Сизоненко В. О. Сучасне підприємництво. — К.: Знання-Прес, 2008. — 440 с.
43. Фединяк Г. Передумови впливу транснаціональних корпорацій на обрання способів правового регулювання відносин за їх участю //Підприємництво, господарство і право. — 2007. — № 2. — С. 146-148
44. Щур О. В. Організаційно-правові форми підприємницької діяльності в Україні та їх реєстрація. — К. — 1994. — 32 с.
45. prostobank.com.ua
46. bank.gov.ua