Зміст

Вступ

1. Вплив права на ефективність економічної політики

2. Сучасний процес правового забезпечення господарської діяльності

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Одним із найважливіших напрямків економічної політики в Україні є процес активного роздержавлення та приватизації. Для цього необхідне утвердження ринкової багатоукладної (змішаної) економіки, що базуватиметься на принципах демократизації власності, створення рівноправних умов для всіх її форм — державної, приватної, колективної.

З цією метою потрібне швидке здійснення керованої державою широкомасштабної корпоратизації та приватизації державних підприємств. Це не лише основа роздержавлення та ринкової трансформації адміністративної економіки, а й визначальний засіб для забезпечення радикальних перетворень у соціальній структурі суспільства — формування якнайбільшого прошарку реальних акціонерів — власників функціонуючого капіталу, зокрема, працюючих власників, а також середнього класу — основи реального поглиблення економічних реформ. Здійснювана в попередні роки політика повзучого роздержавлення та корпоратизації себе повністю скомпрометувала. У ній заінтересований лише тіньовий капітал. Така політика є деструктивною і тому не відповідає інтересам національної економіки.

Практика останнього періоду переконливо засвідчила, що необхідна корекція процесу реформування відносин власності. Не варто було механічно повторювати помилковий російський досвід приватизації державного майна, суть якого звелася до простого скуповування ваучерів за безцінь меншістю населення, тобто дальшого пограбування знедоленої більшості громадян держави. Необхідно мати на увазі, що приватизація — це дуже складний і водночас суперечливий процес трансформації всієї системи соціально-економічних відносин. Оскільки цей процес зачіпає інтереси всіх соціальних верств населення, то до нього треба ставитися з надзвичайною обережністю.

Суспільний досвід показує, що приватизацію необхідно завжди проводити поступово, формуючи і підтримуючи нові, справді високоефективні та конкурентоспроможні господарські системи, засновані на приватній і колективній формах власності. Ринкова конкуренція з часом засвідчить, які системи і форми господарювання життєздатні, а які — банкрути. Слід особливо наголосити, що процес приватизації має бути не тільки економічно, соціально і політично обґрунтованим, а й простим і зрозумілим для кожного трудівника.

1. Вплив права на ефективність економічної політики

Для здійснення конструктивної та ефективної економічної політики треба привести у відповідність систему економічних відносин та юридичних принципів, що мають задовольняти вимоги Конституції країни. Саме тут (між системою економічних відносин та системою юридичних принципів) часто виникають суперечності та неузгодженості. Особливо це характерно для країн з перехідною економікою, коли тільки народжується нова система економічних зв'язків суб'єктів господарської діяльності та її правове оформлення. Це пов'язано з тим, що "економічний розвитою), як і "правовий розвиток", має власну логіку. її сутність полягає в тому, що спочатку намагаються усунути ті суперечності, що випливають з безпосереднього переведення економічних відносин в юридичні принципи, і встановлюють гармонійну правову систему, а потім примусова сила дальшого економічного розвитку знову ламає цю систему і "втягує" її в нові суперечності. Оскільки цей процес перманентний і нескінченний, то постають певні об'єктивні вимоги до права. По-перше, право має адекватно відбивати реальний економічний стан (а не копіюватися з умов розвинутої економіки і прямо переноситися на перехідну економічну ситуацію, що часто мало й має місце в країнах СНД, у т. ч. в Україні); по-друге, право має бути цілісним, послідовним і внутрішньо узгодженим виразом, який не заперечував би сам себе через внутрішні розбіжності.

Ось чому, аналізуючи стан, тенденції та закономірності соціально-економічного розвитку, важливо знайти правильну відповідь на запитання: а що саме спричиняє негативні наслідки — неадекватність чинної господарсько-правової системи економічному стану і перспективам розвитку країни чи внутрішня неузгодженість і розбалансованість самої правової системи? Досвід України, як і решти країн з перехідною економікою, переконує, що ринкова трансформація адміністративно-командної економіки потребує синхронного руху в обох напрямах: найбільш адекватного віддзеркалення ринкових відносин у правових нормах, юридичних законах, з одного боку, та позбавлення внутрішніх суперечностей правової системи, приведення її у відповідність до внутрішньо узгодженого виразу— з другого. Останнє забезпечує оптимізацію інтересів держави з інтересами інших суб'єктів господарської діяльності [5, c. 28-29].

З огляду на сказане слід наголосити, що конструктивна стратегія соціально-економічного розвитку України і має стати тим фундаментом, на якому буде збудовано систему логічно узгодженого й завершеного правового забезпечення функціонування національної економіки, в тому числі кожної з її сфер. Очевидно і те, що важливою умовою реалізації змін в економічних відносинах за здійснення економічної політики на інституціональному рівні є обов'язкове врахування інших неекономічних факторів: політичних, ідеологічних, соціокультурних. Адже відповідне забезпечення економічної політики — вагомий фактор її успіху. Практично скрізь, де кардинальні реформи мали позитивні результати ("Новий курс" Франкліна Рузвельта в США, повоєнна розбудова економік Японії, Німеччини), вони ґрунтувалися на неекономічних чинниках, куди входило і правове забезпечення економічних політик.

З погляду загального аналізу взаємозв'язку економіки і права концептуально слід спиратися на те, що стратегія соціально-економічного розвитку країни не має зводитись до теоретичного "відшліфовування ідеальної моделі майбутнього суспільства". Вона повинна мати змістовну концептуально-конструктивну модель (парадигму) його руху, який постійно заперечує (ліквідовує) цей ідеально завершений стан суспільства виходячи з напрямку дальшого прогресу суспільного відтворення. В такій ситуації поведінка основних суб'єктів господарської діяльності й у національному, у т. ч. і глобальному конкурентному середовищі, означала б не лише найбільш плідне використання факторів виробництва, а й чинної законодавчої бази.

Отже, зрозуміло, що однією з найістотніших причин того, що в країні дуже повільно й не комплексно реформуються економічні відносини, є низька якість відповідних господарсько-законодавчих актів. Тому навіть тепер, після дванадцяти років ринкового реформування української економіки, удосконалення законодавчої діяльності та поліпшення якості й узгодженості нормативно-правових актів залишається для всіх гілок державної влади першочерговим завданням.

У цілому структура органів державної влади, які відповідають за створення "правового господарського поля", а значить, і за хід економічного розвитку, як відомо, включає законодавчу, виконавчу і судову владу. Кожна із цих гілок влади виконує конституційно встановлені функції.

Законодавчу владу в Україні репрезентує Верховна Рада, яка ухвалює законодавчі акти (закони), що й становить основу механізму керування економікою. Відповідні укази видає також Президент [7, c. 84-85].

Виконавча влада має багаторівневий характер: загальнодержавний (Кабінет Міністрів та президентські структури) і муніципальний (місцевий) рівні. Загальне завдання Кабміну як функціонально головного суб'єкта у сфері регулювання економіки — створення умов для ефективного розвитку народного господарства на благо всіх громадян країни.

Судова влада покликана стежити за чітким додержанням законів, ухвалених законодавчою владою.

До найважливіших органів виконавчої влади, що відповідають за економічну ситуацію в країні, у т. ч. і економічну політику, належать: Міністерство економіки, Міністерство фінансів, Національний банк України.

Звідси випливає принципова проблема — розподіл, узгодження та координація на підставі конституційних засад функціональних повноважень усіх гілок влади. Особливо це питання актуалізується у зв'язку з постійним суперництвом президентських і парламентських структур під час законотворення та прийняття і виконання рішень . Зрозуміло, усе це негативно позначається і на реформуванні загалом, і на правовому регулюванні економічних процесів.

Правова реформа передбачає і формування правової культури українського суспільства. Адже саме від правової свідомості кожного з його членів залежить ставлення в суспільстві до закону та до виконання своїх громадянських обов'язків. У цьому плані для нас нині дуже значущою є така двоєдина проблема: з одного боку, застосування законів, а з другого — сприйняття права у суспільстві, повага до закону, до інституту держави на всіх рівнях. Це найголовніші чинники дієвості економічної політики в Україні.

Здійснення адміністративної реформи як важливого фактора підвищення ефективності економічної політики має ґрунтуватись на світовому досвіді функціонування виконавчої влади в демократичних державах і проводитись конструктивніше та інтенсивніше. Слід ураховувати, що адміністративна реформа полягає не тільки в скороченні "роздутого" адміністративного апарату.

Адміністративна реформа — це і адміністративне законодавство, ефективні системи та механізми якісного керування в державі, чітке розмежування повноважень на всіх рівнях виконавчої влади. Проте в нас протягом багатьох років цю справу тільки обговорюють, а конкретних кроків немає й досі.

У перспективі акцент має робитися на суттєвому оновленні управлінської еліти як у центрі, так і на периферії. Але чи сформувалась у нас належна соціальна база для такого оновлення? У розвинутих країнах — це середній клас, а отже, резерви кадрового оновлення й ми маємо шукати в цій верстві. Однак тут постає істотна суперечність. Так, за оцінками фахівців, в Україні середній клас становить усього 12—15 % дієздатного населення, а на Заході, як відомо, ця цифра перевищує 60 %. Ясна річ, що за такого становища українську еліту цей клас ще не скоро буде генерувати[8, c. 55-56].

У нашому суспільстві взагалі розмиті критерії належності до середнього класу, як і особистого соціального стану. Так, на запитання соціологів: "Чи достатньо у Вас можливостей для купівлі найпотрібніших продуктів?",— 49,6% відповіли: "Не достатньо",— а ще 17,5% — "Важко сказати". А щодо свого соціального статусу, то 1 % відніс себе до еліти; 47 % — до середнього класу; 48 % — до бідних, а 4 % взагалі не визначилися з відповіддю .

У контексті правового забезпечення адміністративної реформи чільне місце має посісти законодавче нормування боротьби з "відмиванням брудних грошей", тіньовим капіталом, корупцією. Саме високий рівень корумпованості владних структур найбільш гальмує вступ України до Світової організації торгівлі.

Успіхи радикальних реформ в економіці то ймовірніші, що стрімкіші й глибші зміни в політичному житті, як це видно на прикладі більшості держав Центральної і Східної Європи та країн Балтії. Здійснення реформ, націлених на роздержавлення й лібералізацію економіки, як це не парадоксально, потребує сильної держави, яка може надати їм інституціонально-правове забезпечення.

Така діяльність охоплює надзвичайно широкий спектр напрямів, заходів, форм і методів, тому, зважаючи на структуру даного навчального курсу, далі увагу буде приділено лише тим проблемам, які є функціонально вихідними (первинними) стосовно інституціонально-правового забезпечення регулювання сучасної економічної ситуації в Україні [1, c. 212].

2. Сучасний процес правового забезпечення господарської діяльності

У процесі правового забезпечення господарської діяльності важливо враховувати, що характер способу привласнення та його конкретні форми є одночасно і моментом реалізації процесу нагромадження, і результатом його розвитку. Якщо власник не здійснює функції ефективного нагромадження, то, хоч право й фіксує його статус, але він утрачає конкурентні позиції на ринку, а з часом може втратити й сам об'єкт власності. Однак ці аспекти залишилися за межами нашого законодавства щодо механізму і цілей приватизації.

У цьому зв'язку принципова відмінність між формальною наявністю права на володіння, користування та розпорядження в приватизованих підприємствах і реальним ринковим функціонуванням полягає в тому, що коли для проголошення статусу нового власника юридично достатньо констатації факту викупу (купівлі), то для підтримки та продовження економічної монополії у привласненні обов'язково мають бути акти виробничого нагромадження. Це становить квінтесенцію економічного механізму реалізації власності, чого поки що не забезпечує сучасний механізм приватизації в Україні. Тобто суть проблеми зводиться до того, що інвестиційна діяльність приватизованих підприємств не забезпечує ефективного відтворення факторів виробництва.

Формування конкурентних ринкових суб'єктів у процесі приватизації виходить з потреби та можливості первісного нагромадження капіталу (перерозподіл, продаж державних засобів виробництва не взагалі, а тим, хто може забезпечити їх ефективне відтворення). Тому цей процес не обмежується змінами лише у відносинах привласнення, як це фактично відбулось у нашій країні" Приватизація має охоплювати зміни всього механізму господарювання: форм виробництва, розподілу, обміну та керування господарською діяльністю. Усе це має бути відповідно відбито в чинному законодавстві[2, c. 56-57].

В Україні не було забезпечено правового в нормування широкого спектра процесів приватизації, що стало суттєвим методологічним прорахунком. Так, національна приватизація відбувалася здебільшого у формі викупу не функціонально цілісних об'єктів, а часто відокремлених один від одного його структурних підрозділів (цехів, виробництв тощо). Проте розвиток світової економіки має зворотну тенденцію — до інтеграційних об'єднань акціонерного типу, що дозволяє подолати управлінську дезінтеграцію. Тому для ефективної приватизації важливо було вже на етапі роздержавлення підприємств, особливо великих, розробити схеми їх участі у функціонуванні фінансово-промислових груп у формі інтеграційних центрів і одночасно співпраці з фінансово-кредитними інституціями.

Суттєвим методологічним, а отже, і практичним прорахунком українських реформаторів було ефемерне посилання, що приватизація сама собою, без ринкового середовища, стимулює істотні внутрішні чинники і стане своєрідним зарядом для ефективного господарювання. За цим недолугим критерієм у країні було здійснено сертифікаційну приватизацію, яка за своєю сутністю була безкоштовна1, неконкурентна і навіть принизлива, а тому, як показало життя, "з тріском провалилася". По-перше, у цій "премудрій витівці" відмовилися брати участь близько 8 млн. наших співвітчизників (5,3 млн. не отримали сертифікатів, понад 2,5 млн. не використали, а скільки їх "використали" з наступним отриманням копійчаних річних дивідендів, статистики немає). По-друге, і це головне: така обов'язкова та безкоштовна сертифікація породжує тенденцію до зниження цін викупу тих об'єктів, що приватизуються, оскільки ціни на них визначаються не в міру формування конкурентного попиту, а термінами реалізації пропонування. Результат усіх цих сертифікатних маніпуляцій такий: у наших нових юридичних власників зазвичай бракує стимулів (та й можливостей) для дійового використання викупленого об'єкта. Усе це породжує цілу низку колізій: зниження інвестиційної активності призводить до старіння основного капіталу, що своєю чергою спричинює зменшення виробництва, яке зумовлює дальші соціально-економічні негаразди в країні.

Отже, залучення платоспроможних стратегічних інвесторів — стрижнева проблема переходу до грошової приватизації. На цьому її етапі поява достатньої кількості таких інвесторів реальна лише за умови високої інвестиційної привабливості, що полягає в стабільному фінансовому становищі відповідного об'єкта (підприємства). Але в держави не було й немає коштів на їхнє фінансове оздоровлення, тому треба було б превентивно створити нормативне поле стосовно надання потенційним інвесторам різних пільг ще до процесу приватизації. Однак суттєвих кроків у цьому напрямі не було зроблено ні законодавчою, ні виконавчою владою. Тому грошова приватизація йде з великими труднощами, і не тільки економічними.

Реально виникає несприятлива ситуація: держава не в змозі зрозуміти (оцінити) стан об'єкта реформування, стає заручником його керівництва і переорієнтовує свою політику з інтересів суспільства на інтереси олігархів, котрі, між іншим, уже встигли захопити природні монополії. Які вони господарі, кожний з нас відчуває через власний гаманець, який спорожнює "гонка тарифів", адже "ефективності" вони домагаються, астрономічно підвищуючи тарифи. "Підтягування" тарифів до європейського рівня заганяє нашу далеко не європейську економіку в глухий кут, позбавляє її можливості розвитку, посилює соціальне напруження. Важливо законодавчо внормувати питання "великої приватизації", щоб нейтралізувати "бульдожу хватку" олігархів "прихвати заторів"[6, c. 21-22].

У ринковій економіці підприємництво завжди було генератором економічного розвитку. Тому його законодавче в нормування та інституціональна підтримка, регулювання з боку держави є аксіомою вже не одне століття.

Вагомим напрямом підвищення конструктивності економічної політики є посилення ролі держави в регулюванні соціально-економічного розвитку через фінансове забезпечення соціальних процесів в Україні, тобто через реалізацію соціальної політики. Ця політика включає систему заходів держави, спрямованих на забезпечення гідних умов для життєдіяльності населення, підвищення рівня людського розвитку в країні в контексті загальнодержавної стратегії соціально-економічного розвитку.

Соціальні функції держави випливають з її обов'язків перед суспільством і регламентуються Основним Законом — Конституцією — та включають різноманітні складові. До головних з них належать: забезпечення простого відтворення населення; підвищення рівня та якості життя; відтворення трудового потенціалу у вимірах фізичного здоров'я та професійно кваліфікаційного рівня; забезпечення раціональної зайнятості населення та мінімального прожиткового рівня для соціально вразливих верств населення; забезпечення розвитку освіти, культури, охорони здоров'я; поліпшення екологічного стану в країні.

Сучасний стан розвитку нашої країни характеризується такими основними суперечностями: між потребою формування сучасної системи соціального захисту і соціальних гарантій та браком реальних соціально-економічних умов для цього; між старими формами організації соціального захисту населення і новими підходами, формами, методами розв'язання цієї проблеми в ринкових умовах; між потребами у фінансових ресурсах та реальними можливостями держави для фінансування соціальної сфери.

Отже, можна стверджувати, що суттєвою суперечністю бюджетної політики в перехідній економіці України є недосконалість інституціонального та законодавчого складників, що "обслуговують" держбюджет у процесі його наповнення та використання. Саме недосконалість названих складових у формуванні та використанні держбюджету є одним з основних чинників поганого стану нашої економіки, котрий генерує цілу низку інших соціально-економічних негараздів. Це, зокрема, і слабка легітимність забезпечення вжитих заходів щодо підвищення життєвого рівня населення (установлені рівні мінімальної заробітної плати, мінімального прожиткового рівня мають суто декларативний характер).

Для дальшого вдосконалення податкового та фінансового законодавства важливо відійти від правового забезпечення функціонування лише окремих елементів податкової чи фінансової системи. Адже брак узгодженого (єдиного) підходу до прямого регулювання кожної з цих сфер створює неузгодженість законодавчих актів, підґрунтя для зловживань тощо. Відповідно, втрачає конструктивність уся економічна політика держави, і тому нагальним є ухвалення Податкового та Бюджетного кодексів, змін і доповнень до Закону "Про банки та банківську діяльність" та інших чинних законів [5, c. 30-31].

Аналізуючи проблему вдосконалення податково-бюджетного механізму перехідної економіки України в інституціональному аспекті, варто торкнутися потреби у формуванні взаємоузгодженої, дійової системи керування державними фінансами. Брак єдиного відповідного виконавчого органу щодо здійснення фіскальної політики негативно позначається на економічній політиці взагалі. Тому для розв'язання даної проблеми вважаємо за доцільне на урядовому рівні створити спеціальний виконавчий орган (комісію, комітет — річ не в назві), який би виконував стратегічні завдання податково-бюджетної політики в органічному взаємозв'язку з основними напрямами фінансової та й усієї економічної політики. Цей орган міг би координувати "філософію" оподаткування з урахуванням міжгалузевої специфіки, а також узгоджувати діяльність Мінекономіки, Мінфіну, Державної податкової адміністрації тощо.

Першочерговою стає і проблема перегляду та посилення ролі Мінфіну України як головного і єдиного органу, який має відповідати за фінансове становище в країні, у т. ч. й за фіскальну політику. Адже практика свідчить, що передавання податкової політики в підпорядкування ДПА (Державної податкової адміністрації) є не зовсім виваженим кроком, оскільки в ній домінантна функція керування податками — це контроль. За всієї важливості останнього будувати на його підставі всю податкову політику недоцільно. Для цієї служби контроль — це дотримання норм закону, а розроблення ідеології податкової політики, законодавче оформлення певних відносин між платником і скарбницею — це, скоріше, компетенція Мінфіну [3, c. 42].

Висновки

Одним із провідних напрямків економічної політики в Україні є активна банківсько-фінансова, цінова, податкова політика та подолання інфляції. Реформою фінансової системи має бути передбачений реальний поділ фінансової та кредитної систем країни, реальне розмежування фінансів держпідприємств та держбюджету, розробка зведеного балансу фінансових ресурсів держави, децентралізація державних фінансів, здійснення заходів для перебудови системи оподаткування в напрямку її дальшої лібералізації і децентралізації і створення на цій основі механізмів стимулювання виробництва, здійснення ефективних заходів для налагодження системи вірогідного фінансового обліку, державної звітності та своєчасної сплати податків.

Як свідчить увесь наш попередній економічний розвиток, економіка України не зможе ефективно розвиватися, якщо не стабілізувати валютно-фінансове і кредитне становище, не припинити інфляційні процеси. Світова практика доводить, що за допомогою грошово-кредитної і фінансової політики (включаючи цінову, податкову і процентну) можна створити умови як для бурхливого економічного розвитку, так і для паралічу власного товаровиробництва і всієї економіки. На превеликий жаль, наша молода держава, потрапивши в кризову ситуацію, не знайшла попервах ліпшого виходу, як відкрити шлях до товарної експансії з боку іноземних конкурентів. За цих умов внутрішній ринок значною мірою опинився під їхнім контролем. Нечуваних масштабів набула в суспільстві «доларизація», яка призвела до абсолютного знецінення карбованця. національні гроші України з їх мізерною купівельною спроможністю значною мірою втратили властиві справжнім грошам функції, до них не було належної довіри як до значущої цінності — засобу нагромадження і зберігання. Вони не відбивали реального вартісного змісту й загального еквіваленту товарообміну.

Список використаної літератури

1. Єгорова О. Спеціальні правові режими економічної діяльності у сучасній державній регіональній політиці в Україні // Стратегічні пріоритети. — 2009. — № 2. — С. 211-217

2. Задихайло Д. Реформування конституційних засад господарювання: питання конституційної доктрини // Вісник Академії правових наук України. — 2007. — № 2. — С. 51-61

3. Знаменський Г. Економічна політика і законодавство // Право України. — 2008. — № 7.- С.40-42

4. Манжула А. Адміністративно-правові аспекти соціально-економічного розвитку регіону // Підприємництво, господарство і право. — 2005. — № 7. — С. 44-48

5. Марцин В.С. Державне регулювання реструктуризації економіки з використанням особливостей нормативно-правової бази // Економіка. Фінанси. Право. — 2007. — № 5. — С. 28-32

6. Марцин В.С. Роль держави у формуванні сприятливої фінансово-кредитної політики в умовах економічної кризи // Економіка. Фінанси. Право. — 2009. — № 4. — С. 18-22

7. Шкляр Т. Елементи економічної системи як підсистеми суспільства / Т. Шкляр // Підприємництво, господарство і право. — 2007. — № 8. — С. 84-86

8. Юхименко П. Становлення інституціональних складових розвитку ринкової економіки України // Вища школа. — 2008. — № 3. — С. 53-62