У Сімейному кодексі України, прийнятому Верховною Радою України 10 січня 2002 р., серед інших новел правового регулювання шлюбних відносин передбачена можливість застосування такого механізму збереження сім’ї та шлюбу, як сепарація. Оскільки цей інститут є доволі новим для українського законодавства, виникає теоретична і практична необхідність аналізу практики регулювання сепарації в інших країнах.

Інститут сепарації у зарубіжних країнах врегульований по-різному. Загалом, можна виділити три основні моделі. Згідно з першою, сепарація і розлучення є незалежними інститутами. Згідно з другою, підстави для сепарації і розлучення співпадають, і подружжя може подавати заяву про розлучення чи про сепарацію на власний вибір. У країнах, де застосовується третя модель, роздільне проживання подружжя протягом визначеного законом строку є необхідною передумовою для розлучення [1, с.13].

Найбільшого поширення цей інститут отримав у країнах Західної Європи, окремих штатах США, Канаді. Натомість у країнах Східної Європи в другій половині ХХ ст.він майже не застосовувався. П.Касприк пояснює це, виходячи із політичної ситуації та ідеологічного клімату, що панували в цих країнах після Другої світової війни. Оскільки сепарація бере свій початок із канонічного права, яке забороняло розлучення, представники нової прокомуністичної влади намагалися всіляко довести переваги світських інститутів, яким, зокрема, виступало розлучення [1, с.25].

У законодавстві країн англо-американської правової системи, яке закріплює цей інститут, основна увага приділяється нормам процесуального права. Як правило, подається чіткий і вичерпний перелік підстав для сепарації, що в більшості випадків співпадають із підставами для розлучення. У Великобританії суд виносить рішення про сепарацію при наявності підстав, які вказують на те, що шлюб безповоротно розпався. Відповідно до п.1 ст.17 Акта про спори, що виникають із сімейних відносин, такими підставами є:

1) подружня зрада;

2) якщо поведінка відповідача становить небезпеку для іншого з подружжя;

3) якщо відповідач залишив позивача і не відвідує його протягом щонайменше двох останніх років;

4) якщо сторони проживали окремо протягом щонайменше двох останніх років і відповідач погоджується на роздільне проживання;

5) якщо сторони проживали окремо протягом щонайменше п’яти останніх років [2, с.3].

Законодавство чітко регламентує також порядок порушення і розгляду цієї категорії справ. У Великобританії процес порушення справи про сепарацію складається з кількох етапів. Ініціювати процес може один із подружжя або подружжя за взаємною згодою. Для цього зацікавлена особа подає в суд заяву про те, що, на її думку, шлюб безповоротно розпався. Перед поданням заяви особа зобов’язана протягом не менше трьох місяців відвідувати інформаційні зібрання, що проводяться спеціально призначеними компетентними особами, на яких її ознайомлюють із процесуальним порядком розгляду цієї категорії справ, а також із правовими наслідками постановлення рішення про сепарацію. Через 14 днів після подання заяви починається т. зв. «період для роздумів», який триває 9 місяців (може бути продовжений судом на прохання сторони), і після закінчення якого можна подавати позов про сепарацію. Його може подавати як та особа, що подавала заяву, так і другий з подружжя. Якщо позов не подано протягом одного року після закінчення «періоду для роздумів», сторона, яка бажає ініціювати процес, повинна повторно подавати заяву. До позовної заяви про сепарацію необхідно додати домовленість сторін щодо виконання взаємних прав і обов’язків, а також прав і обов’язків щодо дітей [3, с.54].

У штаті Нью-Йорк встановлено загальний порядок порушення і розгляду справ по спорах, що виникають із сімейних відносин. Рішення по справах можуть бути оскаржені до апеляційного суду. Сепарація встановлюється на невизначений чи на визначений період. При розгляді справи в суді відповідачу надається право доводити вину другого з подружжя у розпаді шлюбу. Для скасування сепарації подружжя подає до суду спільну заяву, до якої додають докази, що з достовірністю підтверджують їхнє примирення.

Норми права містять багато положень про захист інтересів дітей у процесі розгляду справ про сепарацію. У Великобританії, розглядаючи справи про сепарацію, суд зобов’язаний перевірити, чи є у подружжя неповнолітні діти і чи уклало подружжя домовленість щодо майбутньої участі кожного з них в їхньому утриманні та вихованні. Якщо буде встановлено, що винесення рішення про сепарацію суперечитиме інтересам дитини чи призведе до позбавлення її певних прав, суд зобов’язаний відмовити у винесенні такого рішення [3,с.43]. Законодавство штату Нью-Йорк містить положення про те, що після винесення судом рішення про сепарацію подружжя не звільняється від своїх обов’язків щодо дітей, умови і порядок виконання яких можуть визначатися розпорядженням суду. Суд може також вирішувати питання про встановлення опіки і визначення часу побачень.

Закон захищає також і інтереси того з подружжя, хто потребує утримання чи стороннього догляду. У штаті Нью-Йорк кожен із подружжя може вимагати від іншого надання утримання, якщо за законом таке право йому належить. У Великобританії у рішенні про сепарацію суд може зобов’язати одного з подружжя:

• сплачувати на користь другого періодичні платежі;
• сплачувати другому з подружжя кошти на утримання дитини;
• передати певне майно на користь другого з подружжя або дитини[4, с.5].

Партнери по шлюбі, щодо яких було винесено рішення про сепарацію, не є спадкоємцями за законом [5, с.76].

У штаті Іллінойс на підставі рішення суду вносяться зміни у реєстр шлюбів. У судовому рішенні мають бути зазначені умови взаємного утримання подружжя, утримання дітей, визначено порядок користування спільним майном чи здійснено його поділ.

Інститут сепарації застосовується також у багатьох країнах романо-германської правової системи, зокрема у Франції, Італії, Голландії, Іспанії, Фінляндії, Норвегії, Польщі. Моделі, що використовуються у цих країнах, є різними. Зокрема, в Голландії застосовується друга модель, і, відповідно, один із подружжя або подружжя за спільною згодою мають право подати заяву про роздільне проживання з тих же підстав і в тому ж порядку, що і про розлучення.

В Італії сепарація є необхідною передумовою розлучення. Так, для того, щоб мати право подати документи на розлучення, необхідно три роки прожити в сепарації, оформленій рішенням суду. Право на подання до суду заяви про сепарацію виникає у подружжя при наявності обставин, які вказують на неможливість збереження шлюбу [1, с.24]. В Німеччині тривалість роздільного проживання перед розлученням повинна становити не менше одного року, якщо обидва подружжя згодні на розлучення або при наявності виняткових обставин, що роблять подальше спільне життя неможливим, зокрема при подружній зраді, систематичному завданні побоїв. Якщо розлучення ініціюється одним із подружжя, роздільне проживання повинно тривати не менше трьох років.

У Польщі підставою для сепарації є остаточне і тривале припинення шлюбних зв’язків: економічних, духовних, фізичних. Якщо подружжя, в якого нема неповнолітніх дітей, подає спільну заяву, суд виносить рішення про сепарацію. У випадку, коли заяву подає один із подружжя, суд, розглядаючи справу, вирішує питання про вину одного чи обох з подружжя у розпаді шлюбу. Якщо один із подружжя подає позов про сепарацію, а інший — про розлучення, то при відсутності перешкод суд виносить рішення про розлучення. Розгляд справ про сепарацію закритий, крім випадків, коли обидві сторони внесуть клопотання про відкритий розгляд справи і суд визнає, що це не суперечитиме моральним засадам суспільства. Справи цієї категорії підсудні окружному суду за місцем останнього спільного проживання сторін, якщо хоча б один із них і далі там проживає. В інших випадках справи розглядає суд за місцем проживання відповідача.

Спочатку суддя викликає сторони на попереднє слухання, на якому вживає заходів для примирення подружжя. Суддя вислуховує пояснення сторін і, якщо він дійде висновку, що збереження шлюбних відносин є можливим, зупиняє провадження. Наступне звернення із заявою можливе лише через три місяці. Якщо заяву не подано протягом одного року, суд закриває провадження. Провадження також закривається при відмові сторін від заявлених вимог. Якщо було подано спільну заяву, то попереднє слухання не проводиться, а суддя вживає заходів для примирення при розгляді справи. Суд до постановлення рішення може за заявою одного з подружжя визначити порядок користування спільним майном у період розгляду справи. Сепарація припиняється рішенням суду за взаємною заявою сторін.

На підставі рішення суду вносяться відповідні зміни в акти громадянського стану. Наслідки сепарації ті ж, що і при розлученні, крім права сторін на укладення нового шлюбу і повернення дошлюбного прізвища. Презумпція батьківства продовжує діяти протягом 300 днів. Особи, щодо яких винесено рішення про сепарацію, не несуть солідарної відповідальності за зобов’язаннями. Ці особи виключаються з кола спадкоємців за законом [1, с.78].

В Італії суд, постановляючи рішення про сепарацію, може заборонити дружині носити прізвище чоловіка, якщо це приноситиме йому істотну шкоду, і може надати дружині право повернути собі дошлюбне прізвище, якщо використання прізвища чоловіка приноситиме істотну шкоду їй. В рішенні суду на вимогу однієї із сторін суд вказує на вину одного з подружжя, вирішує питання про взаємні обов’язки подружжя щодо утримання, участі кожного в утриманні та вихованні дітей.

Таким чином, можна стверджувати, що більшість зарубіжних країн, виходячи з пріоритету прав особистості, захисту її свободи, гарантують особам право на оформлення режиму окремого проживання. Окрім судового розгляду цієї категорії справ, який у більшості країн є досить довготривалим, закріплюється також право подружжя на укладення договору про сепарацію.

ЛІТЕРАТУРА

1. Kaspryk P. Instytucja separacji malzhenskiej. – Lublin;Sandomierz, 1999.
2. Matrimonial Causes Act 1973 // ilrg.com
3. Morgan K. Essential family law. – London, 1995.
4. Family Law Act 1996 // www.hmso.gov.uk/acts.html
5. Reekie P., Tuddenham R. Family law and practice. – London, 1990.