1. З чого складається правова основа оперативно-розшукової діяльності в Україні

Оперативно-розшукова діяльність – це вид правової діяльності пошукового, розвідувального, контррозвідувального характеру, що здійснюється гласно і негласно спеціально уповноваженими на те державними органами, у межах їх компетенції, з метою захисту життя і здоров’я, прав і свобод людини та громадянина, власності, забезпечення безпеки суспільства і держави від противоправних посягань [5, с. 6].

Завданнями оперативно-розшукової діяльності є:

1.Захист життя і здоров’я, прав і свобод, честі і гідності, власності особи від злочинних посягань та безпеки суспільства і держави.

2. Попередження, припинення, виявлення та розкриття злочинів.
3. Установлення осіб, причетних до підготовки або вчинення злочинів.
4. Розшук осіб, які переховуються від кримінального переслідування і правосуддя, ухиляються від відбування кримінального покарання у вигляді позбавлення волі.
5. Розшук безвісно зниклих осіб.
6. Установлення осіб невпізнаних трупів.
7. Оперативне супроводження кримінального судочинства.
8. Захист державної таємниці.
9. Збирання інформації про конкретних осіб у зв’язку з їх допуском до державної таємниці, а також до роботи з ядерними матеріалами та на ядерних установках.
10. Забезпечення особистого захисту осіб у випадках, визначених законодавством [5, с. 7].

Правову основу оперативно-розшукової діяльності становлять Конституція України, Закон „Про оперативно-розшукову діяльність”, Кримінальний, Кримінально-процесуальний та Кримінально-виконавчий кодекси України, закони України про прокуратуру, міліцію, Службу безпеки, Державну прикордонну службу України, Державну податкову службу в Україні, державну охорону органів державної влади України та посадових осіб, Державну кримінально-виконавчу службу України, статус суддів, організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю, заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними, забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, державний захист працівників суду і правоохоронних органів, інші законодавчі акти та міжнародно-правові угоди і договори, учасником яких є Україна [5, с. 13].

Посадові особи органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, видають у межах своїх повноважень нормативні акти, які регламентують порядок її проведення.

Оперативно-розшукова діяльність ґрунтується на принципах:

— законності;

— рівності всіх перед законом незалежно від громадянства, статі, національності, віку, місця проживання (місцезнаходження), освіти, фаху, місця роботи, соціального та фінансового положення осіб, їх політичних та релігійних уподобань, належності до певних партій та громадських організацій;

— відповідності заходів, засобів та тактики ступеню суспільної небезпеки злочинних посягань та загрози інтересам суспільства і держави;

— пріоритетності захисту життя, здоров’я і свобод людини;

— нерозголошення відомостей про технічні прийоми і тактику проведення оперативно-розшукової діяльності, а також про склад її учасників;

— наступальності;

— конспіративності [5, с. 14].

2.   Місце оперативно-розшукової діяльності серед комплексу правових і організаційних заходів, які проводе держава по боротьбі зі злочинністю і захисту законних інтересів людини і суспільства

Розкриття злочинів тісно пов’язане з розшуковою діяльністю і значною мірою залежить від ефективності розшукових дій слідчого і оперативно-розшукових заходів, що здійснюються органами дізнання за його дорученням, а також заходів, що проводяться цими органами при виконанні ними функціональних обов’язків відповідно до законів України «Про міліцію», «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про Службу безпеки України», «Про органiзаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» [9, с. 87].

Розмежування функцій слідчого, органів дізнання та оперативно-розшукових органів у цій діяльності проводиться залежно від характеру і особливостей об’єктів розшуку. Наприклад, щодо обвинуваченого, якщо місце перебування його не встановлено, оголошується розшук (статті 138, 139 КПК) або коли не встановлено особу, яка вчинила злочин, орган дізнання продовжує виконувати оперативно-розшукові дії (ч. 3 ст. 104 КПК) [4, с. 78]. Це саме стосується розшуку осіб, які зникли, щодо яких є підстави вважати, що вони могли бути вбиті (розшук трупа, його частин), або ж предметів (злочинного посягання, знарядь злочину).

Оперативно-розшуковий аспект розкриття злочинів пов’язаний з діяльністю органів дізнання, у зв’язку з чим на них покладається вжиття необхідних заходів з метою виявлення ознак злочину і особи, яка його вчинила (ст. 103 КПК) [4, с. 78].

Як свідчить практика (на основі так званої неліченої статистики) та експертні оцінки криміналістів, початковий етап (приблизно перші десять днів розслідування) інтенсивної роботи з розкриття злочину значною мірою визначає успіх розслідування в подальшому. У цей період має застосовуватися комплекс криміналістичних методів і засобів розкриття злочину, слідчих і організаційних дій, оперативно-розшукових заходів.

Розшукова діяльність становить функцію оперативно-розшукових органів, органів дізнання та досудового слідства. Одна частина розшуку належить до оперативно-розшукової діяльності та має на меті встановлення і виявлення об’єктів розшуку, а друга його частина, притаманна органам досудового слідства, пов’язана з вирішенням завдання виявлення вже встановлених об’єктів розшуку. За цією лінією проводиться розмежування функціональних обов’язків правоохоронних органів.

Розшукова діяльність при розслідуванні різних видів злочинів передбачає комплекс дій, спрямованих на:

1) створення умов, що ускладнюють перебування особи, яка переховується, на нелегальному становищі, перешкоджають їй перебувати у певному місці, вільно переміщатися (проживати, оформлюватися на роботу, навчатися та ін.);

2) створення обстановки, що змушує того, хто переховується, шукати зв’язків зі своїм оточенням, змінювати місце перебування і тим самим демаскувати себе;

3) створення в особи, яку розшукують, суб’єктивного уявлення про хід розслідування і розшукову діяльність шляхом суворого дотримання вимог про недопустимість розголошення даних досудового слідства (ст. 121 КПК, ст. 387 КК);

4) використання можливостей впливу на особу, яку розшукують, через її оточення з метою схилити до явки з повинною [5, с. 114].

Розшукові дії проводяться у різних ситуаціях. Залежно від виду об’єкта розшуку, ступеня його встановлення, індивідуалізації, наявності інформаційного матеріалу, реєстраційних даних та інших чинників слідчий здійснює різні дії. Слід мати на увазі, що орган дізнання відповідно до ст. 104 КПК проводить слідчі дії щодо встановлення особи, яка вчинила злочин (що не є тяжким), і невідкладні слідчі дії у справах про тяжкі злочини.

Невідкладні й первісні слідчі дії є криміналістичними поняттями. У більшості випадків вони здійснюються на початковому етапі розслідування. Водночас невідкладного характеру набувають відповідні слідчі дії й на наступних етапах розслідування.

Розкриття злочинів значною мірою залежить від способів їх приховування. Способи приховування злочинів поділяються на групи, пов’язані з такими особливостями:

1) утаювання інформації, її джерел пасивними способами (умовчання, неповідомлення, відтягнення часу, відмова від дачі показань тощо) і активними способами (приховування знарядь злочину, предметів посягання, матеріальних цінностей, грошових коштів та ін.);

2) знищення інформації (слідів злочинця, наслідків його дій);

3) маскування інформації, прийоми якого спрямовані на викривлення уявлення про особу злочинця, спосіб його дій та інші обставини злочину (зміна зовнішнього вигляду особи, яка вчинила злочин, зміна звичайного розташування предметів тощо); фальсифікацію (підроблення) інформації, створення неправдивої інформації, що виходить від заявників (свідомо неправдива заява, донос), учасників кримінального процесу (свідомо неправдиві показання); створення фальшивих слідів, предметів, документів, їх підміна тощо; інсценування злочинів (удаване створення обстановки, яка не відповідає події, що відбулась, з метою приховати злочин і спрямувати розслідування у помилковому напрямі) [5, с. 116].

У системі розкриття злочинів одним із важливих напрямів є робота слідчого і оперативно-розшукових органів по «гарячих слідах». Даний термін характеризує сліди (матеріальні та ідеальні) як такі, з моменту залишення яких минуло мінімум часу, що не вплинуло на необоротні зміни «неостиглих» слідів.

Як «гарячі сліди» можуть виступати будь-які зміни, що відбулися внаслідок злочину, у вигляді слідів-відображень, речовин, матеріалів, виробів та інших предметів. До таких слідів належать також факти, які викладаються у поясненнях і показаннях різних осіб про подію злочину та його обставини [7, с. 55].

Чинник часу як характеристика ступеня збереження матеріальних слідів залежить від їх виду, умов створення, місця знаходження та інших обставин. Щодо слідів-відображень (сліди рук, взуття, транспортних засобів, знарядь та інструментів тощо), то можливість їх використання як «гарячих» пов’язана з визначенням їх «свіжості» за відносними фізичними ознаками (насиченість потожирового шару слідів папілярних ліній, невивітрений ґрунт у сліді взуття та ін.), ситуаційними ознаками (наприклад, метеорологічний вплив — слід взуття на свіжому снігу) [7, с. 56].

Важливим засобом, що сприяє розкриттю злочинів по «гарячих слідах», є прийоми визначення належності слідів до справи при провадженні першочергових слідчих дій, насамперед під час огляду місця події, обшуку та ін.

Велике значення має застосування прийомів, за допомогою яких можна встановити:

а) просторово-часові зв’язки між окремими слідами злочину та обставинами події;

б) ідентифікаційні та ситуаційні властивості слідів та їх доказову цінність;

в) причини відсутності або наявності слідів як фактів, що суперечать природному перебігу аналогічних подій (негативні обставини) [7, с. 56].

Зазначені обставини можуть бути встановлені шляхом застосування комплексу криміналістичних прийомів:

1) вивчення окремих слідів злочину;

2) вивчення комплексу слідів (матеріальних та ідеальних);

3) порівняльного аналізу даних вивчення слідів і оперативно-розшукової інформації;

4) порівняльного аналізу даних вивчення слідів і моделей аналогічних типових ситуацій;

5) з’ясування причин розбіжностей (суперечностей) між даними вивчення слідів та іншими джерелами інформації;

6) перевірки висунутих у зв’язку з такими суперечностями слідчих версій шляхом проведення відповідних слідчих дій та оперативно-розшукових заходів [7, с. 57].

Застосування даного комплексу прийомів на початковому етапі розкриття злочинів по «гарячих слідах» має визначальне значення. Це пояснюється особливістю початкового етапу розслідування як періоду, що настає здебільшого безпосередньо після вчиненого кримінального діяння, інтенсивна робота під час якого забезпечує «наближення» до події злочину (чинник наближення).

Розкриття злочинів по «гарячих слідах» розпочинається як тільки виявляються ознаки злочину, у зв’язку з чим на підставі КПК і чинного законодавства, що регламентує оперативно-розшукову діяльність та організаційно-правові основи боротьби із організованою злочинністю, вживаються такі заходи:

1) припинення протиправних дій злочинця;

2) затримання злочинця на місці вчинення злочину і доставлення його до місця утримання;

3) вжиття заходів щодо ліквідації наслідків злочину;

4) виявлення і збереження джерел інформації про подію злочину;

5) попереднє дослідження і перевірка інформації про ознаки злочину [7, с. 58].

Особливістю цієї діяльності є те, що її часто здійснюють особи, які опинилися на місці події: оперативні працівники, дільничні інспектори, члени патрульно-постових груп, контрольно-перепусткових пунктів, представники охорони підприємств, установ, організацій, які передусім вживають заходів щодо припинення злочинних дій, затримання злочинця на місці вчинення злочину, надають допомогу потерпілим, охороняють затриманих осіб до прибуття слідчо-оперативної групи, чергового наряду міліції або доставляють їх до найближчого місця утримання; вживають заходів щодо охорони місця події (видаляють сторонніх осіб, виставляють огорожі), встановлюють очевидців, інших свідків, записують їх адреси [7, с. 59].

На цьому етапі розкриття злочинів по «гарячих слiдах» особлива роль належить черговому відповідного органу внутрішніх справ. Отримавши повідомлення про злочин, черговий вживає заходів щодо його розкриття, а саме:

а) інструктує по телефону заявника про його наступні дії;

б) направляє найближчий наряд патрульно-постової служби до місця події;

в) сповіщає про подію дільничного інспектора;

г) направляє до місця події наряд міліції та слідчо-оперативну групу;

ґ) повідомляє про подію начальника міліції (РВВС);

д) забезпечує постійний зв’язок з місцем події та слідчо-оперативною групою [7, с. 60].

Наступний етап розкриття злочину по «гарячих слiдах» розпочинається після прибуття до місця події слідчо-оперативної групи. Діяльність слідчого (дізнавача) спочатку спрямовується на оцінку слідчої ситуації, що склалася, вирішення питання про наявність ознак злочину, вжиття оперативно-розшукових або організаційних заходів для розкриття злочину по «гарячих слідах». З цією метою паралельно з оглядом, якщо кримінальна справа порушена, можуть проводитися інші невідкладні слідчі дії (допит, обшук). Одночасно складаються орієнтувальні дані для розшуку відповідних осіб, знарядь злочину, викрадених предметів.

До оперативно-розшукових заходів, що вживаються, належать такі:

а) переслідування і затримання злочинця за запаховими слідами за допомогою службово-розшукового собаки;

б) організація загороджувальних заходів та перекриття шляхів відходу злочинця;

в) організація пошуково-розшукового патрулювання за участю потерпілого або свідків-очевидців;

г) організація засідок у місцях ймовірної появи злочинця;

ґ) спостереження за місцями значного скупчення людей (ринки, вокзали, магазини та ін.);

д) «прочісування» території, прилеглої до місця події;

е) організація поквартирного опитування осіб, які проживають поблизу місця події [7, с. 61].

Розкриття злочину може розпочатися від:

а) предметів, що були знайдені на місці події;

б) слідів-відображень;

в) знаряддя вчинення злочину (інструменти, зброя, транспортні засоби);

г) способу вчинення злочину;

ґ) ознак зовнішності злочинця, що збереглися у пам’яті потерпілих, очевидців.

На даному етапі великого значення набуває проведення тактичної операції «Розшук», яка проводиться для пошуку особи за ознаками зовнішності і містить:

1) допит потерпілих, свідків-очевидців;

2) складання словесного портрета, малюнків по пам’яті, фотороботів та ін.;

3) пред’явлення потерпілим, свідкам-очевидцям фотознімків з оперативних обліків;

4) здійснення оперативних заходів з метою впізнання злочинця;

5) перевірку даних за криміналістичними обліками картотек осіб, які зникли безвісти, невпізнаних трупів та ін.;

6) призначення портретно-криміналістичної, комплексної судово-медичної та криміналістичної експертиз для ідентифікації невпізнаного трупа.

Особливе місце у системі розшуку злочинця на стадії розкриття злочину посідає робота щодо використання слідів рук, виявлених на місці події, яка включає:

1) огляд слідів (за участю спеціаліста);

2) перевірку за картотекою слідів пальців рук з місць нерозкритих злочинів;

3) перевірку за дактилоскопічною картотекою осіб, які перебувають на криміналістичному обліку;

4) призначення дактилоскопічної експертизи за наявності підозрюваних;

5) допит підозрюваного з пред’явленням висновку дактилоскопічної експертизи [7, с. 63].

До завершальної стадії виконання невідкладних слідчих дій накопичується достатньо відомостей з основних джерел інформації, у деяких випадках — встановлюється підозрювана особа. Ця стадія має аналітичний характер. Слідчий працює над матеріальними джерелами інформації: проводить їх огляд і попереднє дослідження із застосуванням технічних засобів; вирішує питання про їх віднесеність і придатність для використання, проводить фіксацію не виявлених раніш ознак.

Для попереднього дослідження слідчий залучає спеціалістів, проводить перевірку показань, отриманих від свідків-очевидців, які співставляються з механізмом злочину. На підставі аналізу зібраної інформації висуваються слідчі та розшукові версії.

На цій стадії може виникнути потреба у створенні слідчо-оперативних груп, загальному плануванні їх діяльності. У зв’язку з цим склалися певні організаційні форми взаємодії слідчого з органами дізнання:

1) взаємне інформування про встановлені у справі факти, що стосуються предмета розслідування;

2) спільне планування розслідування кримінальної справи, особливо тоді, коли винні у вчиненні злочину не встановлені;

3) спільне проведення слідчих і розшукових дій;

4) дача слідчим відповідно до положень статей 114, 118, 191 КПК доручень оперативним працівникам про проведення ними самостійно окремих слідчих дій і розшукових заходів [9, с. 240].

 

3.    Які заходи безпеки вживають оперативні підрозділи щодо осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві

Прийняття 23 грудня 1993 року Закону України ”Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” є лише однією зі складових частин створення реального механізму забезпечення безпеки осіб, які сприяють правосуддю. Без нього нормальне функціонування системи кримінальної юстиції у державі не можливе [10, с. 288].

Як уже відзначалося, обов’язок держави захистити особу, що сприяла судочинству, не припиняється одночасно з закінченням кримінального процесу, тобто з припиненням кримінально-процесуальних правовідносин. Відомо, що по загальному правилу вони припиняються з вступом вироку в законну силу, проте варто визнати, що застосування мір безпеки об’єктивно не може бути обмежено припиненням цих правовідносин. Ряд мір, що вже здійснювалися до вступу вироку в законну силу, продовжать дію після припинення кримінально-процесуальних правовідносин, у деяких випадках — без тимчасових обмежень (наприклад, зміна документів). По-друге, підстави для застосування мір безпеки вперше можуть виникнути після припинення кримінально-процесуальних правовідносин внаслідок намірів помститися особам, які сприяли правосуддю з боку злочинців [5, с. 221].

Під забезпеченням безпеки кримінального судочинства слід розуміти комплекс заходів по запобіганню і припиненню будь-яких протиправних посягань на суб’єктів кримінального судочинства, їх рідних і близьких з будь-якою метою.

Під небезпекою, звичайно, розуміють загрозу заподіяння кому-небудь певної шкоди, можливість настання якої близька до здійснення, через що вона сприймається конкретною особою, як щось прийдешнє, яке невблаганно наближається і тому для неї небезпечне.

Таким чином, основною характерною ознакою небезпеки є загроза, що виходить від когось (чогось) конкретній особі, членам її сім’ї, близьким родичам у зв’язку з можливістю позбавлення їх життя, заподіяння шкоди здоров’ю, знищення житла, майна або інших цінностей, що їм належать.

Як відомо, у відповідності зі ст. 2 Закону «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві», захисту підлягають:

а) особа, яка заявила до правоохоронного органу про злочин або в іншій формі брала участь чи сприяла у виявленні, попередженні, припиненні і розкритті злочинів;

б) потерпілий та його представник у кримінальній справі;

в) підозрюваний, обвинувачений, захисники і законні представники;

г) цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники у справі про відшкодування шкоди, завданої злочином;

д) свідок;

е) експерт, спеціаліст, перекладач і понятий;

є) члени сімей та близькі родичі осіб, перелічених вище [5, с. 223.

Слід зазначити, що кримінально-процесуальне законодавство спрямоване головним чином на те, щоб забезпечити розслідування вчинених злочинів та притягнення до відповідальності винних осіб. І це зумовило детальне регулювання прав підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, що є виправданим. Проте, неможливо миритися з тим, що інтереси осіб, постраждалих від злочину та осіб, які виконуючи свій громадянський обов’язок сприяють кримінальному судочинству, захищені законом менш рішуче.

Згідно статті 3. Закону України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» до органів, які забезпечують безпеку осіб, зазначених у статті 2 цього Закону, належать державні органи, які:

а) приймають рішення про застосування заходів безпеки;

б) здійснюють заходи безпеки.

До першої групи відносяться:

— органи дізнання, слідчі, прокурори, суд, у провадженні яких знаходяться кримінальні справи, де брали або беруть участь особи, зазначені у ст. 2 цього Закону;

— органи (підрозділи), що здійснюють оперативно-розшукову діяльність щодо осіб, які брали участь або сприяли у виявленні, попередженні, припиненні і розкритті злочинів [5, с. 224].

Заходи безпеки здійснюють:

— органи Служби безпеки України відносно осіб, які заявили про злочин або в іншій формі сприяли чи брали участь у виявленні, попередженні, припиненні і розкритті злочинів; потерпілих та їхніх представників у кримінальній справі; підозрюваних, обвинувачених, захисників і законних представників; цивільних позивачів, цивільних відповідачів та їхніх представників у справі про відшкодування шкоди, завданої злочином; свідків; експертів, спеціалістів, перекладачів і понятих; членів сімей та близьких родичів зазначених осіб, що проходять по справах про злочини, розслідування яких віднесено до компетенції Служби безпеки України;

— органи Міністерства внутрішніх справ України відносно осіб, які заявили про злочин або в іншій формі сприяли чи брали участь у виявленні, попередженні, припиненні і розкритті злочинів; потерпілих та їхніх представників у кримінальній справі; підозрюваних, обвинувачених, захисників і законних представників; цивільних позивачів, цивільних відповідачів та їхніх представників у справі про відшкодування шкоди, завданої злочином; свідків; експертів, спеціалістів, перекладачів і понятих; членів сімей та близьких родичів зазначених осіб, що проходять по справах про злочини, розслідування яких віднесено до компетенції МВС України [5, с. 225].

Якщо кримінальні справи знаходяться у провадженні суду або прокуратури, то виконавця заходів по забезпеченню безпеки визначає суддя (суд) або прокурор.

Дізнавач, слідчий, прокурор та суддя, у провадженні яких знаходяться справи, можуть не тільки приймати рішення про застосування заходів безпеки, але й самі здійснювати такі заходи, зокрема для забезпечення конфіденційності даних про особу.

Заходи безпеки щодо військовослужбовців здійснюються також командирами (начальниками) військових частин (з’єднань, закладів).

Саме на посадових осіб цих органів покладається, обов’язок, з одного боку, приймати рішення про необхідність застосування заходів безпеки відносно конкретних осіб, з іншого — здійснювати для виконання прийнятого рішення цілком визначені заходи, необхідні й достатні для забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві.

Для прав і обов’язків характерна диференціація: права органів які приймають рішення про застосування заходів безпеки та органів які здійснюють заходи безпеки — диференційовані, а обов’язки однакові.

Орган, який приймає рішення про застосування заходів безпеки має право:

а) витребувати необхідні матеріали та одержувати пояснення без провадження слідчих дій заявами і повідомленнями про загрозу безпеці осіб, щодо яких приймається рішення про застосування заходів безпеки;

б) вимагати від органів, які здійснюють заходи безпеки, вжиття додаткових заходів;

в) скасовувати здійснювані заходи повністю або частково.

Органи, які здійснюють заходи безпеки мають право:

а) визначати заходи безпеки, засоби та методи їх застосування, в разі необхідності змінювати та доповнювати ці заходи;

б) вимагати від осіб, взятих під захист, додержання умов здійснення заходів безпеки, а також виконання законних розпоряджень, пов’язаних із застосуванням цих заходів;

в) звертатися до органу дізнання, слідчого, прокурора, суду, у провадженні якого знаходиться кримінальна справа, з клопотанням щодо прийняття рішення про застосування заходів безпеки при провадження процесуальних дій, або про скасування здійснюваних заходів [5, с. 227].

Органи, які забезпечують безпеку зобов’язані:

а) негайно реагувати на кожен випадок протиправних дій, що став їм відомим, стосовно осіб, зазначених у статті 2 цього Закону, вчинених у зв’язку з їх сприянням судочинству;

б) забезпечувати захист життя, здоров’я, житла та майна відповідно до характеру загрози;

в) своєчасно повідомляти осіб, взятих під захист, про зміну або скасування заходів щодо їх безпеки [5, с. 227].

Закон закріплює перелік заходів безпеки стосовно осіб, взятих під захист:

— особиста охорона, охорона житла та майна;

— видача спеціальних засобів індивідуального захисту та оповіщення про небезпеку;

— використання технічних засобів контролю та прослуховування телефонних та інших переговорів, візуальний нагляд;

— заміна документів та зміна зовнішності;

— зміна місця роботи або навчання;

— переселення в інше місце проживання; поміщення в дошкільний

— виховний заклад або в заклад органів соціального захисту населення;

— забезпечення конфіденційності відомостей про особу;

— закритий судовий розгляд [5, с. 228].

З урахуванням характеру і ступеня небезпеки для життя, здоров’я, житла та майна осіб, які підлягають захисту, можуть застосовуватися й інші заходи безпеки.

Спробуємо проаналізувати ефективність застосування перелічених засобів безпеки.

Особиста охорона, охорона житла та майна. Житло та майно осіб, які потребують захисту, можуть бути обладнані засобами протипожежної та охоронної сигналізації, можуть бути змінені номери їх квартирних телефонів та державні номерні знаки транспортних засобів, що їм належать. Щодо цих осіб може бути встановлено особисту охорону.

Зазначені заходи безпеки включають у себе захист тілесної та “психологічної” недоторканості фізичної особи її життя та здоров’я від протиправних посягань; захист її житла та майна від пошкодження або знищення; забезпечення свободи пересування, відпочинку, дозвілля.

Забезпечення особистої охорони осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві у разі виникнення реальної загрози їх життю та здоров’ю, покладається згідно Наказу МВС України №467 на спеціальний підрозділ міліції створений для забезпечення безпеки працівників суду, правоохоронних органів, осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, членів їхніх сімей та близьких родичів і для охорони установ судових експертиз, у відповідності до Розпорядження Кабінету Міністрів України від 28 червня 1997 року за № 335-Р «Про створення у структурі міліції громадської безпеки спеціальних підрозділів для забезпечення безпеки працівників суду, правоохоронних органів, осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» [10, с. 314].

Діяльність підрозділів по забезпеченню особистої охорони осіб, взятих під захист, регулюється також Наказом МВС України від 26 лютого 1998 року № 130 «Про затвердження тимчасової інструкції, про порядок забезпечення безпеки працівників суду, правоохоронних органів, осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» [10, с. 315].

Особиста охорона осіб, взятих під захист, як правило, поєднуються із здійсненням заходів по охороні житла й майна осіб, взятих під захист, охороні громадського порядку та безпеки в приміщеннях судів під час розгляду на судових засіданнях, кримінальних справ про найбільш резонансні злочини, забезпеченні, у разі необхідності, правопорядку та безпеки під час закритих судових засідань або виїзних засідань судів. У цьому випадку постанови на здійснення охорони громадського порядку та забезпечення безпеки в приміщеннях судів а також під час закритих судових засідань та виїзних засідань судів виносяться головами судів або їхніми заступниками і скріплюються гербовою печаткою та направляються керівництву ГУ МВС (УМВС), із розрахунком, щоб одержати їх за три доби до початку судових засідань, але не пізніше ніж за добу. У разі, коли виникла необхідність в ході судового засідання негайно забезпечити безпеку, про це повідомляється чергова частина ГУ МВС (УМВС). У випадках і в справах, строки розгляду яких скорочені, вказаний документ може бути направлений з розрахунком, щоб одержати його командиром спецпідрозділу не пізніше ніж за добу до початку судових засідань. Здійснення спеціальними підрозділами міліції заходів безпеки щодо забезпечення особистої охорони осіб, передбачає широкий спектр заходів:

а) прогнозування можливих методів і способів здійснення спроб нападів на особу, що охороняється, а також на наряди спеціальних підрозділів, які здійснюють охорону (засідки, мінування місць відвідування та транспортних засобів, використання інших методів);

б) організацію взаємодії з територіальними підрозділами органів внутрішніх справ;

в) підтримання зв’язку з особою, взятою під державний захист, зокрема за допомогою технічних засобів, для своєчасного обміну інформацією стосовно графіка роботи, не запланованих переміщень, наявних погроз та конфліктів тощо;

г) інформування особи, відносно якої застосовуються заходи особистої охорони, про повідомлення, що надійшли і пов’язані з можливою їй загрозою, вживати заходів до їх недопущення;

д) встановлення спеціальних постів з метою охорони житла й майна осіб, взятих під захист;

е) обладнання у разі необхідності житла та майна осіб. взятих під державний захист, засобами протипожежної та охоронної сигналізації, відповідно до чинного законодавства;

є) за поданням органів, які здійснюють заходи безпеки заміну номерів їх квартирних телефонів і державних номерних знаків транспортних засобів, що їм належать, в порядку, передбаченому чинним законодавством тощо [9, с. 361].

Особи, на яких покладено особисту охорону повинні знати основні відомості про особу, що охороняється, знати в обличчя членів сім’ї та близьких родичів особи, взятої під державний захист, представників адміністрації установи, де ця особа працює, осіб, які часто контактують з особою, що охороняється, а також працівниками служби охорони (якщо така є) цього закладу для забезпечення взаємодії, їх дії при забезпеченні особистої охорони особи, взятої під державний захист, не повинні містити елементів провокації та фальсифікації з метою імітації надійності охорони.

Забезпечення особистої охорони осіб, взятих під державний захист повинно носити постійний характер, не обмежувати законних прав та інтересів особи, яка взята під захист. Зазначений захід повинен застосовуватись також стосовно особи, взятої під захист:

а) під час прогулянок та спортивних занять;

б) під час відвідування нею місць проведення культурно-видовищних і спортивно-масових заходів, кафе, ресторанів;

в) під час слідування автомобільним, залізничним, повітряним чи водним транспортом тощо [9, с. 362].

Про умови застосування особистої охорони, охорони житла й майна орган, на який покладено здійснення заходів безпеки та особа, яка береться під захист можуть укласти договір, в якому визначаються взаємні права та обов’язки, відповідальність сторін.

Особа, стосовно якої застосовується зазначений захід безпеки, попереджається про кримінальну відповідальність за ст. 381 КК України за розголошення відомостей про заходи безпеки. Таке попередження може бути здійснено як при ознайомленні особи, яка береться під захист, з відповідною постановою, так і шляхом застереження при відібранні від неї підписки про нерозголошення даних досудового слідства.

У разі відмови особи від захисту, заходи безпеки щодо такої особи, передбачені статтями 9, 11-16 Закону України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві», не проводяться.

Але, за наявності загрози настання тяжких наслідків за санкцією прокурора або за ухвалою суду стосовно них осіб можуть здійснюватися заходи щодо особистої охорони, охорони житла й майна без її згоди. У цьому випадку про застосування зазначених заходів, а також про право їх оскарження повідомляється особа, яка відмовилася від захисту (ст. 17 Закону) [4, с. 10].

У разі отримання достовірної інформації про усунення загрози життю, здоров’ю, житлу та майну особи, взятої під державний захист; закінчення строку конкретного заходу щодо забезпечення безпеки, а також систематичного невиконання цією особою законних вимог щодо забезпечення безпеки, якщо ця особа письмово попереджалась про можливість такого скасування, органом, який здійснює заходи безпеки готується клопотання перед органом, який приймав вищезазначене рішення, про скасування заходів безпеки, яке здійснюється в порядку, передбаченому ст. 21 Закону [4, с. 13].

За наявності небезпеки для життя та здоров’я осіб, які підлягають захисту, їм, з додержанням вимог чинного законодавства, можуть видаватися спеціальні засоби індивідуального захисту та оповіщення про небезпеку.

Згідно ст.31 Конституції України кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо. Конституція сприйняла положення статті 12 Загальної декларації прав людини, яка проголосила, що ніхто не може зазнавати безпідставного посягання на таємницю його кореспонденції.

Лише наявність загрози вчинення насильства або інших протиправних дій щодо осіб, взятих під захист є підставою прослуховування їх телефонних та інших переговорів, візуального спостереження із застосуванням або без застосування звуко-, відеозапису, фото і кінозйомки (ст. 141 КПК України) [4, с. 119].

Обов’язковою умовою застосування зазначеного заходу безпеки є письмова заява цих осіб або за їх письмова згода. Але, прослуховування телефонних та інших переговорів може мати місце і при відмові особи від захисту за наявності загрози настання тяжких наслідків. У цьому випадку технічні засоби контролю й прослуховування телефонних та інших переговорів здійснюються за рішенням суду. Про їх застосування, а також про право їх оскарження повідомляється особа, яка відмовилася від захисту (ст. 17 Закону).

Досить проблемним є питання заміна документів та зовнішності. У Законі закріплено, що у разі необхідності з санкції прокурора можуть бути замінені документи, що посвідчують особистість, інші документи особи, яка підлягає захисту, а також змінена її зовнішність.

Зміна зовнішності може здійснюватись шляхом проведення відповідних пластичних операцій (медичний аспект) та шляхом тимчасового маскування особи, взятої під захист, за допомогою гриму, фарбування волосся. використання париків, окулярів тощо ( криміналістичний аспект).

У більшості випадків саме криміналістична зміна зовнішності в поєднанні з іншими заходами безпеки (конфіденційність відомостей про особу, особиста охорона, закритий судовий розгляд тощо) дозволяє реально забезпечити безпеку особи. Криміналістична зміна зовнішності застосовується у випадках, коли є загроза ідентифікації особи за ознаками зовнішності при провадженні процесуальних дій, розгляді справи в суді. Виклик такої особи слідчим чи судом повинен здійснюватись виключно через органи, які здійснюють заходи безпеки.

Зміна місця роботи або навчання. Якщо задля усунення загрози безпеці особи, яка підлягає захисту, необхідне залишення старого місця роботи або навчання, їй за її клопотанням або з її згоди допомагають влаштуватися на нове місце роботи або навчання.

Час вимушеного прогулу особи, що потребує захисту, включається до трудового стажу, а за вказаний період виплачується компенсація. Якщо заробітна плата на новому місці роботи нижча, ніж була раніше, цій особі сплачується різниця в заробітній платі у відповідності з чинним законодавством і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Забезпечення конфіденційності даних про особу. Нерозголошення відомостей про осіб, які потребують захисту, може забезпечуватися шляхом:

а) обмеження відомостей про особу в матеріалах перевірки (заявах, поясненнях тощо), а також у протоколах слідчих дій та судових засідань; заміни прізвища, імені, по батькові в цих документах псевдонімами за постановою органів дізнання, слідчого, прокурора або за ухвалою суду про зміну анкетних даних. Ці постанови (ухвали) до матеріалів справи не додаються, а зберігаються окремо в органі, у провадженні якого перебуває кримінальна справа;

б) проведення впізнання особи поза візуальним спостереженням з боку особи, яку впізнають, з додержанням вимог кримінально-процесуального законодавства;

в) не включення до списку осіб, які підлягають виклику в судове засідання, справжніх анкетних даних про особу, яка потребує захисту;

г) виклику до суду цієї особи виключно через орган, що здійснює заходи безпеки;

д) накладення тимчасової заборони на видачу відомостей про особу, яка підлягає захисту, адресними бюро, паспортними службами, підрозділами Державтоінспекції, довідковими службами АТС та іншими державними інформаційно-довідковими службами [9, с. 369].

Закрите судове засідання. У випадках, коли цього вимагають інтереси безпеки осіб, які потребують захисту, за мотивованою ухвалою суду може проводитися закритий судовий розгляд справи.

Список використаних джерел

1. Конституція України (Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. Із змінами, внесеними Законом України від 8 грудня 2004 року № 2222-IV).. — К. : Скіф, 2008. — 44, с.
2. Закон України „Про оперативно – розшукову діяльність” //Відомості ВР України. – 1992. — №22. – С.303
3. Закон України „Про організаційно–правові основи боротьби з організованою злочинністю” // Відомості ВР України. 1993 — №35 – ст. 358
4. Кримінальний кодекс України. Кримінально-процесуальний кодекс України : Чинне законодавство зі змінами та доповненнями станом на 1 вересня 2006 року. — К. : Видавець ПАЛИВОДА А. В., 2006. — 176 с.
5. Бандурка О.М. Оперативно-розшукова діяльність.ч.1: Підручник. -Харків: Вид-во Нац. Ун-ту внутр. справ України, 2002. – 334 с.
6. Василинчук В.І., Никифорчук Д.Й. Оперативно-розшукова діяльність – у таблицях і схемах. Загальна частина. К. НАВСУ – 2005.-112 с.
7. Козаченко І.Л. Оперативно-розшукова діяльність: Вступ до курсу. — Одеса, 1999. -111 с.
8. Кримінальний кодекс України: науково-практичний коментар. — Харків: Одіссей, 2008. — 1205, с.
9. Оперативно-розшукова діяльність: Нормативно-правове регулювання / Укл. Я. Ю. Кондратьєв, О. М. Джужа, Д. Й. Никифорчук, В. В. Матвійчук. — К.: КНТ, 2005. — 550 с.
10. Оперативно-розшукова діяльність та додержання державної таємниці в країнах СНД: збірник законів про оперативно-розшукову діяльність та державну таємницю: практичний посібник /Уукл. : О. В. Кириченко, І. М. Зубач, О. В. Новіков, А. В. Білий. — К. : Центр учбової літератури, 2008. — 462, с.