Як і у всякому публічному колективі, в міжнародному співтоваристві існує відповідальність. Вона виникає в зв’язку з правопорушеннями, якими можуть бути міжнародні делікти (наприклад, невиконання зобов’язань державою, що заподіяла шкоду іншій державі) і міжнародні злочини (агресія, рабство, геноцид, апартеїд, масове забруднення атмосфери і морів і т.д.).

Для боротьби з міжнародними злочинами держави укладають конвенції (договори). Такі конвенції: про запобігання злочинів геноциду і покарання за нього; про припинення злочинів апартеїду та покарання за нього; про боротьбу із захопленням заручників; про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден; про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів та психотропних речовин та ін. Відповідальність за такими конвенціями несуть держави, організації та фізичні особи, які вчинили міжнародний злочин. Особлива категорія правопорушень — злочин проти миру і людства була виділена вперше в Статуті Нюрнберзького трибуналу, що засудив головних військових злочинців гітлерівської Німеччини. Відповідальності підлягають держави незалежно від того, чи є вони членами міжнародної універсальної організації — ООН, оскільки в будь-якій якості вони залишаються членами світового співтовариства і можуть заподіяти, можливо, непоправної шкоди всьому співтовариству. Міжнародна відповідальність може бути поширена і на деякі організації (згаданий трибунал визнав деякі фашистські організації злочинними об’єднаннями, в даний час злочинними є терористські організації), і на фізичних осіб (зазвичай це високопоставлені керівники держави та інші керівні особи), якщо вони скоюють злочини проти миру і людства. Нюрнберзький трибунал засудив до смертної кари деяких гітлерівських військових злочинців. В даний час засідає Міжнародний трибунал по колишній Югославії, який розглядає справи деяких колишніх її керівників.

Міжнародне право передбачає різні види відповідальності держав. У їх числі: реституція в натурі (покладається обов’язок відновити становище, яке існувало до вчинення протиправного діяння); реституція з несенням витрат у зв’язку з досконалим діянням; компенсація за шкоду; сатисфакція, тобто задоволення нематеріальних вимог у зв’язку із заподіяною шкодою державі, перш за все зі шкодою, завданою честі і гідності потерпілої держави — її політичним та іншим інтересам (офіційне вираження жалю, принесення вибачень, визнання неправомірності досконалого дії та ін.) Сатисфакція може супроводжуватися запевненнями держави-порушника або гарантіями не повторення подібного діяння у майбутньому.

Разом з тим відповідальність не може зводитися лише до відновлення порушених прав, відшкодування матеріального збитку і до різних форм вибачень і запевнень. Є й такі заходи відповідальності, які мають обмежувально-каральний характер. Це надзвичайні сатисфакції та надзвичайні репарації, пов’язані з тимчасовими обмеженнями повноважень держави-порушника. Ними можуть бути, зокрема, призупинення діяльності деяких органів державної влади держави-порушника, окупація частини або всієї території держави, контроль за використанням промислового та військового потенціалу, покарання осіб, які вчинили міжнародні злочини (все це мало місце в 2003 р. в Іраку, коли американські війська і їх союзники скинули диктатуру С. Хусейна, а згодом частина цих заходів здійснювалася від імені ООН). Надзвичайні репарації складаються в обмеженні повноважень держави розпоряджатися своїми матеріальними ресурсами, у передачі частини цих ресурсів у власність потерпілого держави. Їх мета полягає не тільки у відшкодуванні матеріальних збитків, а й у тому, щоб виключити матеріальні чинники, які використовувалися б як основа для здійснення міжнародних злочинів в подальшому.

Відповідальність за злочини та проступки, вчинені керуючими органами та посадовими особами територіальних міжнародних публічних колективів (включаючи універсальну організацію ООН та регіональні об’єднання), настає за загальними принципами кримінального, цивільного та інших галузей права. Так, за хабарництво або привласнення матеріальних цінностей особи, обрані чи призначені керівниками міжнародного територіального публічного колективу, будуть нести відповідальність згідно з кримінальним кодексом країни, громадянами якої вони є (наприклад, у 2003 р. притягнуто до кримінальної відповідальності одного з високопоставлених чиновників НАТО — нідерландського громадянина, його справа розслідується за законами держави його громадянства), а особи, винні в геноциді та інших тяжких міжнародних військових злочинах, — постануть перед міжнародним трибуналом. За завдання матеріальної шкоди колективу або його членам відповідальність органів міжнародного публічного територіального колективу настає відповідно до норм цивільного права.

Найчастіше органи та посадові особи міжнародних громадських об’єднань несуть моральну відповідальність. Вона наступає не тільки за правопорушення, а й за помилки в керівництві, не правове поведінку і т.д. Зазвичай справа обмежується відставкою управлінців, якщо тільки ними не скоєно злочин.

Особливість сучасного етапу перетворень в Україні полягає в тому, що він має перехідний характер. В процесі демонтажу реліктових залишків тоталітарної системи закладаються нові цивілізаційні основи для якісних перетворень суспільства [11, с.3]. Істотні зміни в економічній, політичній, соціальній, правовій сферах українського суспільства передбачають розбудову сучасної системи публічного управління шляхом упровадження новітніх принципів та цінностей публічного менеджменту в діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, державних і комунальних підприємств, установ і організацій, посадових осіб, зростання результативності їх роботи в контексті євроінтеграційних стандартів.

Становлення демократичної, правової держави відбудеться тоді, коли основним обов’язком держави стане гарантія прав і свобод людини та громадянина, а в разі порушення цього обов’язку — невідворотність відповідальності органів публічної влади і посадових осіб [12, с.183-184]. Громадянське суспільство передбачає наявність механізму відповідальності та контролю суб’єктів державно-владних повноважень. Важливо це з тих причин, що окрім влади, фінансових ресурсів, публічно-владні інституції наділені повноваженнями використання державного примусу. За таких обставин питання відповідальності у сфері публічного адміністрування є актуальним та важливим для українського суспільства.

Відповідальність у сфері публічного адміністрування є специфічною підсистемою соціальної відповідальності, що обумовлено особливістю суб’єктів та сферою регулювання суспільних відносин. Визнаючи наявність різних видів соціальної відповідальності (політичної, моральної, юридичної) у зазначеній сфері, необхідно передусім звернути увагу на юридичну відповідальність. Специфіка юридичної відповідальності у сфері публічного адміністрування визначається тим, що суб’єктами відповідальності є, передусім, органи державної влади, місцевого самоврядування і посадові особи, також недержавні організації, органи і особи, які не перебувають на державній службі чи службі в органах місцевого самоврядування та юридичні та фізичні особи, як суб’єкти правовідносин, щодо яких спрямована діяльність органів публічної влади.

Згідно ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Визнаючи людину найвищою соціальною цінністю (ч.1 ст.3), Конституція України закріплює широке коло прав і свобод, гарантує і забезпечує їх захист, в тому числі від порушення державою, її органами та посадовими особами.

Конституційна відповідальність як один із видів юридичної відповідальності застосовується до органів публічної влади та посадових осіб і все більше набуває актуальності в суспільстві, оскільки є ефективною гарантією реалізації положень Конституції України [13, с.118]. Сутність конституційної відповідальності полягає в тому, що підставою її настання є конституційний делікт, об’єктивна сторона якого полягає в невиконанні приписів Конституції України, як політико-правового акта, інших конституційних актів держави шляхом застосування конституційних санкцій для захисту Конституції [2, с.380]. Окрім загальнотеоретичних розбіжностей щодо поняття і змісту конституційної відповідальності [14], серед науковців існує дискусія щодо самостійності конституційної відповідальності та співвідношення її з політичною відповідальністю [15]. У будь-якому разі, вирішуючи зазначені питання, слід опиратися на рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частин другої, третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) від 7 травня 2002 р. № 8-рп/2002 щодо принципової відмінності між конституційною та політичною відповідальністю — для конституційної відповідальності характерним є порушення юридичних норм, без чого неможлива реалізація санкції правової норми. Крім того, вказане Рішення Конституційного Суду України визнає наявність політичної відповідальності, закріпленої приписами Конституції України, та можливості виникнення правовідносин, що мають похідний від політичної відповідальності характер, з факту припинення повноважень посадових осіб [16, с.32].

Юридичною підставою конституційної відповідальності є положення Конституції України або інших конституційних актів держави, фактичною — конституційний делікт.

Суб’єктами конституційної відповідальності у сфері публічного управління можуть бути Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Конституційний Суд України, органи місцевого самоврядування, посадові особи, судді.

До суб’єктів конституційних деліктів можуть бути застосовані конституційно-правові санкції, передбачені Конституцією України. Так, наприклад, Верховна Рада України може усунути з поста Президента України в порядку імпічменту (ч.1 ст.111), Президент України має право достроково припинити повноваження Верховної Ради України (ст. 90), Верховна Рада України може прийняти резолюцію недовіри Кабінету Міністрів України (ч.1 ст.87), Конституційний Суд України визнає неконституційними закони та інші правові акти (ч.1 ст.152) тощо. Правозастосовними актами в процесі застосування конституційно-правових санкцій є постанова, указ, рішення.

Адміністративна відповідальність як правове явище залишається одним із найбільш суперечливих питань української адміністративно-правової науки [17, с.288]. Підставою для розмаїття думок правників слугує, передусім, відсутність у вітчизняному законодавстві визначення терміну «адміністративна відповідальність», незважаючи на її широке застосування у численних нормативно-правових актах. Усі дефініції адміністративної відповідальності мають дослідницький характер. Відтак, узагальнюючи напрацювання науковців, слід вважати, що адміністративна відповідальність полягає в застосуванні до учасників правовідносин суб’єктами владних повноважень адміністративних стягнень, передбачених законом, у разі вчинення ними правопорушень та настанні для осіб, що їх вчинили, несприятливих наслідків особистого та/або майнового характеру

Аналізуючи розвиток інституту адміністративної відповідальності як правового явища, в тому числі й щодо сфери публічного адміністрування, варто визнати посилення ролі адміністративної відповідальності в українському суспільстві в забезпеченні правопорядку, починаючи з ІІ пол. 80-х рр. ХХ ст. і до сьогодні. Конституційний обов’язок держави відповідальності перед людиною призвів до посилення відповідальності посадових осіб органів виконавчої влади [18, с.27]. Проявом такої тенденції є внесення до КпАП України норм права, які передбачають відповідальність посадових осіб органів владних повноважень, зокрема, глави 13-А «Адміністративні правопорушення, пов’язані з корупцією».

Юридичну основу адміністративної відповідальності за правопорушення органів державної влади та місцевого самоврядування, державних і комунальних підприємств, установ і організацій, посадових осіб за правопорушення у сфері публічного адміністрування становить, передусім, Конституція України, яка має найвищу юридичну силу, на основі якої мають бути прийняті закони та інші нормативно-правові акти й повинні відповідати їй (ст. 8 Конституції України).

Необхідно враховувати, що особливість адміністративної відповідальності як одного із видів юридичної відповідальності полягає в наявності великої кількості нормативно-правових актів, які врегульовують питання щодо зазначеної сфери. Особлива роль належить КпАП України, прийнятому 7 грудня 1974 р. (набув чинності 1 червня 1975 р.), який містить як матеріальні норми, так і адміністративно-процесуальні, регулюючи провадження у справах про адміністративні правопорушення та порядок виконання постанов про накладення адміністративних стягнень. На думку О.І.Миколенко, у системі адміністративно-деліктного законодавства КпАП України посідає особливе місце тому, що, по-перше, він не лише перший, а й основний кодифікований акт України, що містить норми про адміністративну відповідальність; по-друге, кодифікований адміністративно-деліктний акт є найбільш повним за змістом нормативним актом, що регулює весь комплекс питань щодо адміністративної відповідальності [9, с.17]. Варто зауважити, що положення КпАП України з плином часу дещо застаріли і не повною мірою відповідають вимогам сучасного періоду, однак є чинними юридичними підставами для притягнення до адміністративної відповідальності. Слід звернути увагу на важливість прийняття Кодексу адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 р. (далі — КАС України), який визначає повноваження адміністративних судів щодо розгляду справ адміністративної юрисдикції, порядок звернення до адміністративних судів та порядок здійснення адміністративного судочинства.

Фактичну підставу адміністративної відповідальності становить адміністративне правопорушення (проступок) — протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність (ч.1 ст.9 КпАП). Надане визначення поняття розкриває його матеріальний зміст, юридичну природу, соціальну сутність та важливі ознаки правопорушення, за допомогою яких ми отримуємо загальну соціально-психологічну та юридичну характеристику того чи іншого правового явища.

Процесуальні підстави адміністративної відповідальності передбачають наявність процесуальних норм, які забезпечують притягнення винної особи до адміністративної відповідальності, а також наявність документів, оформлених відповідно до вимог закону, за яких до правопорушника застосовуються адміністративні стягнення (протокол про адміністративне правопорушення, постанова по справі, акти перевірки, довідки тощо).

Чинне адміністративно-деліктне законодавство України не надає узагальненого визначення суб’єкта адміністративного правопорушення і такого терміна не вживає, разом з тим аналіз КпАП України надає можливість встановити, що суб’єктом адміністративної відповідальності є фізична особа, осудна, яка має досягти на момент скоєння проступку шістнадцятирічного віку [9, с.48], однак на законодавчому рівні встановлено адміністративну відповідальність і юридичних осіб [1].

Водночас необхідно зазначити, що відповідно до ст.14 КпАП України посадові особи підлягають адміністративній відповідальності за адміністративні правопорушення, зв’язані з недодержанням установлених правил у сфері охорони порядку управління, державного і громадського порядку, природи, здоров’я населення та інших правил, забезпечення виконання яких входить до їх службових обов’язків. Отже, для правопорушень у сфері публічного адміністрування характерним є спеціальний суб’єкт, тобто особа, яка має спеціальні ознаки, наявність яких дає можливість притягнути порушника до адміністративної відповідальності. Спеціальні ознаки можна поділити на групи за певними критеріями, як: особливість трудової діяльності (посадові особи, підприємці); наявність протиправної поведінки в минулому; інші особливості суб’єкта (хворий) тощо [3, с.86]. Особливість суб’єкта правопорушень у досліджуваній сфері полягає в тому, що він виконує управлінські функції.

Список використаної літератури

1. Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України від 21 травня 1997р. // Відомості Верховної Ради України. -1997. — № 24. — Ст. 170.
2. Про громадські об’єднання: Закон України від 05 серпня 2012 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2013. — № 1. — Ст.1.
3. Авер’янов Б. Предмет адміністративного права: нова доктринальна оцінка / Б. Авер ’янов // Право України. — 2004. — № 10. — С. 25-30.
4. Миколенко О.І. Адміністративний процес та адміністративна відповідальність в Україні: навчальний посібник / О.І. Миколенко. — Х.: Одіссей, 2010. — 368 с.
5. Колпаков В.К. Адміністративне право України: підручник / В.К. Колпаков, О.В. Кузьменко. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 544 с. — 270 с.; Административное право / под ред. Л.Л. Попова. — М.: Юристъ, 2002. — 693 с.
6. Матіос А.В. Адміністративна відповідальність посадових осіб. — К.: Знання, 2007. — 223 с.
7. Середа В.В. Дисциплінарна відповідальність: поняття, принципи та види /В.В.Середа // Університетські наукові записки. — 2014. — №1 (49). — с.18 — 25.
8. Сірик Д. Організаційно-правові форми участі громадян у діяльності виконавчої влади / Д. Сірик // Підприємництво, господарство і право. — 2008. — №9. — с.48 — 51.