Вступ

Характерною рисою континентального стилю юридичного мислення, що відштовхується від абстрактної норми, є “об’єктивізація” образу правової матерії. Така особливість породжує відому однобічність методологічних підходів до розв’язання центральних проблем аналітичної юриспруденції, вступає в очевидний конфлікт із загальновизнаними уявленнями про протилежну – об’єктивну і суб’єктивну – двосторонність форми буття права. Пов’язані з цим питання ставляться у вигляді багатоманітних і найбільш складних проблем загальної теорії права. Ключовими позиціями цієї проблематики виступають самі явища права в об’єктивному і суб’єктивному смислах та поняття, що відображають їх.

Гострота і у певному сенсі виняткова важливість проблематики об’єктивного і суб’єктивного права сьогодні обумовлена, головним чином, тими концептуальними змінами у фундаментальних ідеологічних і загальнотеоретичних основах, які переживає правова система України, що знаходиться у стадії докорінного реформування. Закономірним наслідком цих процесів є переосмислення наукового апарату загальної теорії права. Система міжнародного права — внутрішньо єдина, цілісна сукупність взаємопов’язаних галузей міжнародного права, що мають свої принципи і поділяються на підгалузі, інститути і норми.

Система сучасного міжнародного права має об’єктивний характер і включає в себе основні принципи міжнародного права і його галузі: право міжнародних договорів; міжнародне морське право; міжнародне повітряне право; міжнародне космічне право; право зовнішніх зносин; право міжнародних організацій; мирні засоби вирішення міжнародних спорів;, міжнародне гуманітарне право; міжнародне екологічне право, міжнародне економічне право; право міжнародної безпеки; міжнародний захист прав людини; принципи і норми, що встановлюють режим державної та інших територій, та інші.

Будучи одним із неодмінних складників соці­альне неоднорідного суспільства, об’єктивне юридичне право існує в оточенні інших різноманітних соціальних явищ, які так чи інакше, з одного боку, впливають на нього, а з другого — самі зазнають його впливу. Тільки з’ясувавши зміст і напрямки таких «контактів», можна зрозуміти сутність об’єктивного юридичного права, його глибинні закономірності, його роль і можливості, «соціальні здібності» у суспільному житті.

1. Поняття об’єктивного юридичного права

Визначаючи людську діяльність, юридичні норми надають існуючим між людьми стосункам особливий характер, перетворюючи їх з фактичних відносин в юридичні. Оскільки людина керується у своїй діяльності юридичними нормами, її ставлення до інших людей визначається не тим, що видається їй фактично можливим у кожному конкретному випадку, а тим, як розмежовує ці інтереси право. Тобто, існування права виражається як в існуванні юридичних норм, так і в існуванні юридичних відносин. Юридичні норми і юридичні відносини — це дві різні сторони права: об’єктивна і суб’єктивна. Або, іншими словами, це об’єктивне і суб’єктивне право. Юридичні відносини називаються правом суб’єктивним, тому що певні права і обов’язки складають приналежність суб’єкта, без суб’єкта, поза ним вони не існують: права і обов’язки повинні комусь належати. У той же час, юридичні норми не стосуються суб’єкта. Вони мають більш загальний і абстрактний характер, вони не стосуються безпосередньо конкретного суб’єкта і називаються правом в об’єктивному розумінні, або об’єктивним правом. Вивчаючи право в цілому, необхідно звернути увагу на співвідношення об’єктивного та суб’єктивного права та особливостей кожного з них. Почнемо з об’єктивного права, оскільки суб’єктивне право обумовлюється об’єктивним, і власне об’єктивне право є основою для вироблення головних положень теорії права в цілому.

Проте, слід мати на увазі, що в історичному плані суб’єктивне право виникає раніше, воно передує об’єктивному, оскільки історичний розвиток завжди починається від конкретного, а не від загального. Тому раніше створюються окремі суб’єктивні права, а вже потім норми, які їх регулюють. Але після того, як певна юридична норма вже склалася, вона вже необхідно обумовлює собою суб’єктивне право.

Розглянемо деякі співвідношення — співвідношення економіки і права:

— економіка (виробничі відносини) визначає право; цей вплив може бути як прямим, безпосереднім (наприклад, право держави розпоряджати­ся тими засобами виробництва, власником яких вона є), так і опосередкованим (наприклад, визначення державою розміру податків, встановлення правил технічної та екологічної безпеки, визначен­ня мінімуму заробітної плати, терміну відпустки);

— економіка визначає право здебільшого не безпосередньо, а опосередковано, тобто через інші соціальні явища (соціальну, зокрема класову, струк­туру суспільства, політику, правосвідомість тощо);

— крім економіки, на право мають різний вплив також інші соціальні явища;

— право, у свою чергу, діє на економіку — має так званий зворотний вплив на неї.

Отже, об’єктивне юридичне право, або право — це система загальнообов’язкових, формально визначених, гарантованих державою юридичних норм, що встановлюють права та обов’язки учасників правовідносин та виступають, як регулятор суспільних відносин. Об’єктивне право у вузькому (догматичному) сенсі, вважаємо, слід розуміти як структуру принципів, правил та положень належної поведінки в зовнішніх відносинах членів юридичного спілкування, які встановлюються (визнаються) і охороняються публічною владою.

Вважаємо, що в широкому соціологічному сенсі об’єктивне право означає здійснюваний соціально визнаний порядок взаємин учасників суспільних відносин, який ґрунтується на системі історично утворюваних, емпірично даних, мінливих у просторі та часі, зовнішніх по відношенню до психічних актів форм прояву (буття) принципів, правил та положень, що визначають статуси, права і обов’язки суб’єктів регульованих відносин.

2. Ознаки об’єктивного міжнародного економічного права

За своєю якістю і формою право створюється в результаті спільних зусиль громадянського суспільства (народу) і держави як специфічний регулятор суспільних відносин з метою підтримання соціальної стабільності, злагоди та порядку. Право — це реальне соціальне явище, своєрідний ефективний накопичувач пізнавального соціального досвіду, продукт культурно-історичного життя суспільства, його нормативно-ціннісна система. Поза суспільством, у природі, право не існує.

Соціальні ознаки:

1. Втілює справедливу міру свободи і рівності, визнану більшістю населення і підтримувану активною меншістю. Своїм загальним масштабом і рівною мірою право вимірює, «відміряє» і оформлює саме свободу в людських взаєминах, свободу індивіда як у відносинах з іншим індивідом, так і з суспільством у цілому. Свобода завжди обмежена конкретними рамками (мірою), що не допускають антигромадських актів «користування свободою». Суспільство, забезпечуючи свободу особи, не може допустити анархії, беззаконня, обмеження прав і законних інтересів інших громадян. Тому в суспільстві має установлюватися міра свободи людини, достатня для її повного самовираження, і водночас перешкоджає будь-яким спробам особи використовувати надану їй свободу на шкоду суспільству, державі, співгромадянам. Право дає міру, а справедливість контролює її, припиняє втрату цієї міри, встановлює пропорційність між претензією і обов’язком, свободою і відповідальністю, злочином і покаранням, працею і винагородою (справедлива міра свободи і рівності).

Отже, у праві свобода, рівність і справедливість виявляються суміжними, оскільки справедливість реалізується в умовах свободи і рівності, а свобода передбачає рівність прав. У цьому полягає цінність права як системи норм, розрахованої на визнання народом.

2. Виступає регулятором міжнародних суспільних відносин, що є його основним соціальним призначенням; впливає на свідомість і поведінку осіб; узгоджує індивідуальні, соціально-групові й суспільні інтереси.

Юридичні:

1. Нормативність — складається з правових норм і принципів як основних (базових) елементів її будови. За допомогою норм і принципів права в суспільне життя вноситься єдність — право виступає як загальний масштаб (регулятор) поведінки людей. Завдяки нормативності встановлюються межі досягнутої свободи, межі між свободою і несвободою на певному ступені суспільного прогресу.
2. Системність — є системою погоджених, упорядкованих норм і принципів. Право — це не просто сукупність норм і принципів, а їх система, де об’єктивно всі елементи пов’язані і несуперечливі. Системність праву надає сама реальність як сукупність суспільних відносин (їх одночасність, зв’язаність і однорідність), а ієрархічність є результатом систематизації, що у будову права привноситься законодавством.
3. Волевстановленість і погодженість воль (інтересів) — виражає волю владарюючих з урахуванням волі підвладних, тобто консенсуальні (погоджені) волі (інтереси). У праві виявляється і втілюється воля, змістом якої є інтерес, зумовлений потребами суспільства, його соціально-економічним розвитком. Створюється ілюзія, що право творить держава. Насправді право формується у суспільстві в процесі повторювання фактичних відносин, а держава, якщо вона демократична, конкретизує, впорядковує відносини конкуренції, запобігає конфліктам, погоджує потреби й інтереси різних соціальних груп з метою встановлення людської взаємодії, компромісу, забезпечення соціальної цілісності і стабільності.
4. Загальність і загальнообов’язковість — встановлені правила поведінки є загальними і обов’язковими для кожного суб’єкта права, котрий вступає в типові суспільні відносини. Загальність виражається в тому, що норми права є офіційними і стосуються всіх тих, кому вони адресовані, без винятку. Загальнообов’язковість означає неухильне виконання норм права тими, на кого вони поширюються. Загальнообов’язковість, загальність надає праву те, що в праві виражаються узгоджені інтереси учасників регульованих відносин.
5. Формальна визначеність — право має переважно письмові форми зовнішнього існування. Цими формами є нормативно-правові акти, прийняті державою {позитивне право)’, правові (судові та адміністративні) прецеденти (прецедентне право); правові звичаї (звичаєве право); нормативно-правові договори (договірне право); правові доктрини (доктринальне право); релігійно-правові тексти (канонічне право, мусульманське право та ін.). Вираження норм у приписах законів, інших нормативних актів — це основна ознака формальної визначеності права. Формальна визначеність виявляється й у тому, що в зазначених формах права чітко закріплюються права і обов’язки; юридичні поняття («злочин», «корупція» тощо); санкції, що застосовуються до правопорушників; заохочення, що спрямовані на стимулювання правової активності, та ін. Однак, деякі вчені вважають, що поза названими формами, право може існувати у вигляді природних прав людини (природне право безвідносно до того, чи закріплені вони в нормативно-правових актах, чи не закріплені.
6. Забезпеченість державою — створення спеціальних умов для практичного втілення правових норм, що розраховані переважно на добровільне виконання. Але далеко не всі норми права дотримуються і виконуються добровільно, через внутрішнє переконання. У такому разі держава застосовує примус, спираючись на самі норми, що стоять на сторожі їх порушення і мають здатність примушувати до виконання вимог, що в них містяться.

Розглянемо характерні риси міжнародного економічного права як особливої системи права.

По-перше, додержання норм міжнародного права після їх створення забезпечується за потреби державним примусом, здійснюваним безпосередньо або опосередковано. Це правомірно, оскільки договірний процес між суб’єктами міжнародного права закріплює взаємні права та обов’язки.

По-друге, міжнародне право слугує своєрідним масштабом можливої і належної поведінки держав у міжнародних відносинах. У свою чергу в національному праві кожної держави, у тому числі й України, є норми, які регулюють діяльність державних органів у міжнародних відносинах. Наприклад Закон України «Про міжнародні договори України» 2004 р. регламентує повноваження і порядок підготовки, підписання Україною міжнародних договорів, порядок їх ратифікації й виконання і т. ін.

По-третє, для міжнародного права як особливої системи права характерним є те, що воно має свій специфічний предмет регулювання. Як зазначалося, таким предметом регулювання для міжнародного права є відносини між суб’єктами міжнародного права.

По-четверте, суб’єктами міжнародного права, на відміну від внутрішньодержавного права, є головним чином суверенні держави, міжнародні організації, державоподібні утворення тощо.

По-п’яте, для міжнародного права характерний свій, лише йому притаманний, спосіб творення норм. Його основою є узгодження між собою позицій суб’єктів міжнародного права, що дає змогу досягати угод і створювати норми міжнародного права. Процес узгодження позицій держав є основою демократичної спрямованості міжнародно-правових норм, які іноді можуть відрізнятися від соціальної сутності цих держав.

Зазначеними характерними рисами міжнародне право докорінно відрізняється від національних систем права тих чи інших держав. Це підтверджується при здійсненні порівняльного аналізу національного і міжнародного права. Основні відмінності їх стосуються способу утворення норм, суб’єктів права, предмету регулювання, соціальної сутності і способів функціонування права тощо.

Цінність об’єктивного і суб’єктивного права не самодостатня: вона обумовлена й іншими етичними ціннісними началами, що лежать у засадах правопорядку; вона є результатом включеності феноменів, які досліджуються, у процес суспільної практики. Цінність об’єктивного і суб’єктивного права у відношенні до системи права виявляється різносторонньо: визначається їх інструментальним, соціальним, ейдетичним значеннями. Цінність суб’єктивного права у системі права, головним чином, визначається особистісним характером, що затверджує панування юридично захищеної, сповненої гідності, вільної і водночас соціально відповідальної особи.

Висновки

Відносини є об’єктивним явищем,  вони існують незалежно від суб’єктивних побажань. Об’єктивно існує і міжнародне економічне право. Тому, на мою думку, об’єктивність права визначається тим, що воно:

— не залежить від волі та свідомості суб’єкта права;

— не належить йому.

Формою виразу міжнародного економічного об’єктивного права є законодавство; правові звичаї; юридичні прецеденти; нормативні договори певної держави.

Також ми з’ясували, що взаємодія об’єктивного та суб’єктивного права виявляється через два напрями:

— об’єктивне право є мірою реалізації можливостей, наданих правом суб’єктам;

— суб’єктивне право — це засіб (спосіб) реалізації об’єктивного права шляхом його конкретизації.

Крім того, об’єктивне право у вузькому (догматичному) сенсі ми визначили як структуру принципів, правил та положень належної поведінки в зовнішніх відносинах членів юридичного спілкування, які встановлюються (визнаються) і охороняються публічною владою.

Об’єктивне право у широкому соціологічному сенсі – це здійснюваний, соціально визнаний порядок взаємин учасників суспільних відносин, який ґрунтується на системі історично утворюваних, емпірично даних, мінливих у просторі та часі, зовнішніх по відношенню до психічних актів форм прояву принципів, правил та положень, що визначають статуси, права і обов’язки суб’єктів регульованих відносин.

Список використаної літератури

1. Алієва-Барановська, Віра Миколаївна. Глобальний бізнес [Текст] : навч. посібник-довідник / Віра Алієва-Барановська, Іван Дахно, 2013. — 558 с.
2. Дахно, І. Міжнародне економічне право [Текст] : навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Іван Дахно, 2011. — 303 с.
3. Міжнародне право [] : Навчальний посібник / М-во освіти і науки України, 2012. — 335 с.
4. Міжнародне право: підручник / Володимир Ліпкан, Володимир Антипенко, Сергій Акулов та ін., 2013. — 751,[1] с. (Введено зміст)
5. Міжнародне публічне право [Текст] : підручник / Василь Репецький [та ін.] ; ред. В. М. Репецький, 2012. — 437,[3] с.
6. Тимченко, Л. Міжнародне право [] : підручник / Леонід Тимченко, Валерій Кононенко, 2012. — 631 с.