1. Поняття «прав», «свобод», «обов’язків» людини і громадянина в різні історичні епохи

Права людини є складним, багатовимірним явищем. У різні епохи проблема прав людини, незмінно залишаючись політико-правовою, набувала релігійно-етичного, філософського звучання.

Людство на шляху утвердження прав і свобод людини пройшло тернистий шлях, крок за кроком обмежуючи всевладдя держави, поширюючи принцип рівноправності на все більше коло осіб та відносин між ними. Часто саме боротьба за права людини, за нові й нові ступені свободи ставала каталізатором широкомасштабних змін у суспільно-політичному житті тієї чи іншої країни, вела до нового осмислення ролі людини в її відносинах з суспільством та державою.

Витоки явища, яке згодом стали називати правами людини, беруть свій початок з найдавніших часів людської історії. Ідеї про цінність і недоторканність життя, про рівність людей перед вищими силами містяться ще в прадавніх міфах і віруваннях. А згодом в античні часи подібні погляди набули широкого поширення у Стародавній Греції. Вони стали закономірним наслідком полісної форми демократії і були пов’язані переважно з поняттям громадянства, яке передбачало рівність усіх членів полісу в користуванні правами та свободами, насамперед політичними. У працях давньогрецьких мислителів-софістів ще у VІ–V ст. до н.е. були закладені й основи концепції природного права, розвинуті згодом філософами та юристами Стародавнього Риму. Аналогічні ідеї виникали і на Сході. Зокрема, китайський мислитель Мо-Цзи (V ст. до н. е.) відстоював думку про те, що всі люди рівні перед небом, а держава є результатом їх угоди. Ряд гуманістичних принципів дало світу християнство, яке інтегрувало уявлення щодо прав людини з релігійно-моральними цінностями. Спільними зусиллями багатьох поколінь накопичувався інтелектуальний матеріал, створювалося морально-філософське підґрунтя для утвердження в майбутньому всеперемагаючої ідеї прав людини.

Але на законодавчому рівні ця ідея почала реалізуватися набагато пізніше. Прийнята у 1215 р. в Англії Велика хартія вольностей традиційно вважається першим правовим документом, в якому закладено основи концепції прав людини, створено передумови для подальшого утвердження свободи і панування закону в житті суспільства. Хартія, зокрема, закріплювала такі важливі принципи, як співрозмірність діяння та покарання за нього, неухильне додержання посадовими особами закону, визнання винним лише за рішенням суду, право вільного в’їзду та виїзду з країни та ін. Згодом Петиція про права (Англія, 1628) конкретизувала положення про неможливість ув’язнення вільного громадянина без законних підстав, проголосила неприпустимість існування таємних судів та позасудових репресій.

Подальшим кроком на шляху до закріплення прав та свобод людини стало прийняття в цій же країні у 1679 р. так званого Habeas Corpus Act (Хабеас Корпус Акт). Цим актом встановлювалися процедурні гарантії особистої недоторканності особи, вводився інститут поруки та застави, а також встановлювалися обмеження строків тримання під вартою.

У 1689 р. в Англії був прийнятий Білль про права, який став юридичною основою конституційної парламентської монархії. Він гарантував право підданих звертатися з петицією до короля, обмежив розмір судових стягнень і штрафів, проголосив свободу виборів до парламенту, свободу слова та суджень у його стінах.

Проте поворотним пунктом у історії людства в його боротьбі за утвердження прав людини, без сумніву, стала Велика французька революція, яка створила без перебільшення документ історичної ваги – Декларацію прав людини та громадянина 1789 р. Декларація вперше на законодавчому рівні закріпила принцип формальної рівності всіх громадян перед законом, заклала основи універсальної концепції прав людини. Були проголошені свобода совісті, свобода слова, презумпція невинуватості, недоторканність особи та її майна, а також встановлювалися обов’язок держави забезпечувати та гарантувати права і свободи людини і право громадян на опір гнобленню.

2. Місце та роль прав, свобод і обов’язків у співвідношенні людини та держави

Поняття права як рівної міри свободи людей містить і розуміння справедливості. А це, у свою чергу, вказує на проблематику співвідношення понять «право» і «закон».

До контексту розуміння права і закону входить поняття справедливості. Так, право, за визначенням, справедливе, а справедливість — його невід’ємна, внутрішня якість. Саме тому завжди постає питання про справедливість або несправедливість закону чи нормативного акта, їх відповідність або невідповідність праву.

Право — це носій справедливості в соціальному середовищі. Справедливість відповідає своєму змістові, позаяк відбиває загальну справедливість, сутність правового принципу загальної рівності та свобод громадян. Небажання сприймати цю закономірність завжди призводить до неправа, тобто переваг одних громадян над іншими.

На протиставлення права і свободи, право визначається як веління влади, що через систему законодавства часто має насильницький характер. Якщо йдеться дійсно про свободу, а не про привілеї, свавілля, деспотизм, то вона просто неможлива без принципів і норм рівності, без загального правила, єдиного масштабу і правової міри свободи, тобто без права. Свобода не лише не протилежна рівності (саме — правовій рівності), але, навпаки, вона виражена лише за допомогою рівності і втілена у цій рівності. Свобода та рівність необхідні і взаємно передбачають одна одну.

Права і свободи визначають зміст державної діяльності. І якщо в Конституції держави права і свободи громадян визначаються як найважливіші блага — це ознаки правової держави.

Сучасна концепція правової держави значною мірою орієнтується на міркування німецького філософа другої половини XVIII — початку XIX століття І. Канта, який писав: право, що йому підпорядковується суспільне життя, має виходити з моральної природи людини і ґрунтуватися на людському розумі і волі. Особистість, за Кантом, є самоціллю і її не можна розглядати як засіб для досягнення яких-небудь благ або так званих загальних інтересів. Держава — це об’єднання великої кількості людей, підкорених праву. Призначення держави — реалізація права. Відповідно до концепції Канта, за своєю природою індивід може робити все, що не заборонено законом, і така поведінка буде правомірною.

Правова держава повинна зняти протилежність між правом і державою, діючи на підставі принципів і норм права. До них відносяться принцип народного суверенітету, який означає, що єдиним джерелом державної влади є народ. Правова держава, отже, є суверенною по суті, а не лише за формальним визначенням.

3. Декларація прав людини і громадянина 1789 p.: загальна характеристика

Gоворотним пунктом у історії людства в його боротьбі за утвердження прав людини, без сумніву, стала Велика французька революція, яка створила без перебільшення документ історичної ваги – Декларацію прав людини та громадянина 1789 р. Декларація вперше на законодавчому рівні закріпила принцип формальної рівності всіх громадян перед законом, заклала основи універсальної концепції прав людини. Були проголошені свобода совісті, свобода слова, презумпція невинуватості, недоторканність особи та її майна, а також встановлювалися обов’язок держави забезпечувати та гарантувати права і свободи людини і право громадян на опір гнобленню. При цьому свобода розумілась як можливість робити все, що не шкодить іншому. Уперше в світовій практиці в Декларації було закріплено загальнодозвільний принцип регулювання правових відносин: “Дозволено все, що прямо не заборонено законом”.

4. Гуманістичні засади визначення людини і громадянина

За змістом категорії людина і громадянин є багатоаспектними. Найважливіший з цих аспектів теорія конституціоналізму пов’язує з правовим становищем особи. Правове становище людини, громадянина визначається й такими феноменами, як суспільство і держава, ознаками змісту яких взаємно виступають категорії людина та громадянин.

Основою суспільства є людина. Саме людина визначає поняття суспільство, оскільки без людей суспільство не може існувати. Разом з входженням у суспільство людина вносить і свою природничо-соціальну якісність. Тому виникнення та розвиток суспільства є, по суті, перетворення природничо-соціальних начал особи в елементи суспільної дійсності. Отже, людина в силу свого народження має певні права, тобто природничі права.

Для вираження, реалізації, захисту своїх прав люди об’єднуються в окремі групи на основі необхідності співпраці, а відтак виникає і розвивається суспільство. Об’єднувальним елементом тут виступає інтерес (моральний, матеріальний, професійний, віковий тощо).

Пріоритетність людини як найвищої соціальної цінності є змістом другого розділу Конституції України, що має назву «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина». Інтересам людини, захистові її прав і свобод підпорядкована чітка організація державної влади та місцевого самоврядування. Держава відповідає перед громадянами за свою діяльність.

5. Особливості визначення прав людини і громадянина в пам’ятках історії Стародавньої України

Говорячи про генезис прав і свобод людини на землях України, їх обсяг, рівень забезпеченості і захищеності з боку держави, слід хоча б побіжно звернутись до вітчизняного минулого, з глибин якого постає наша прекрасна держава та її могутній волелюбний народ. Такий історично-правовий екскурс свідчить, що український народ зробив свій гідний внесок у становлення прогресивних уявлень про права людини, створив низку яскравих взірців витонченої правової думки і нормотворення, які й донині вражають дослідників. Об’єктивні факти рішуче спростовують неправдиві міфи, які подекуди насаджуються, що українці не здатні до демократизму, не мають власного обличчя у державотворенні, вирізняються провінціалізмом і схильністю до авторитарної влади.

Достатньо нагадати, що саме на українській землі було створено блискучий зразок античної демократії – присягу громадянина Херсонесу, а згодом в союзі східнослов’янських племен зародився оригінальний, досить ефективний для тих часів, суспільно-політичний лад з елементами демократії, першими паростками народовладдя і самоврядування.

Пригадаймо і могутню Київську Русь (IX–XII ст.), досить знану на той час у світі державу, яка мала розвинуті і багатогранні міжнародні стосунки, високий рівень суспільного, економічного і політичного розвитку і з якою вважали за честь поріднитися монархи Візантії, Польщі, Франції, Швеції, Угорщини. Зазначимо, що внаслідок збігу ряду історичних обставин Русь не знала нелюдського у своєму ставленні до особистої свободи рабовласницького ладу, хоча окремі його риси у вигляді холопства і мали місце. Давнє звичаєве право – Закон руський створювало певні правові гарантії, закріплювало поступову відмову від варварських принципів кривавої помсти і таліону, обмежувало сваволю і врегульовувало повсякденний побут населення Київської Русі. Ознакою реального демократизму були “ряди” – договори, які укладали жителі зі своїми князями. А договори з Візантією Х ст. засвідчили і помітну віротерпимість наших предків.

Правову основу Київської Русі становила “Руська правда” (1036–1037 рр.) – перший писаний кодифікаційний акт руського феодального права, авторство якого пов’язують з іменами Ярослава Мудрого та його нащадків.

Починаючи з ХІV ст. більша частина українських земель перебувала у складі Великого князівства Литовського. В результаті Литовські статути (1529, 1566, 1588 рр.), особливо останній з них, який багатьма сучасниками вважався найдосконалішою книгою законів у Європі, закріпили ряд принципово нових підходів до статусу особи.

Встановлювалась єдність законодавства для всіх підданих держави і їх рівність перед законом, хоча ці положення значною мірою були лише декларацією. Проголошувалась обмежена віротерпимість (лише для християнських релігій). Заборонялося перетворювати вільну людину на невільника і видавати жінку заміж проти її волі. Проголошувалися недопустимість арешту без законних підстав і покарання без суду, право на адвокатську допомогу.

Наступна козацько-гетьманська доба – одна з найдраматичніших і найцікавіших сторінок історії України. Зусиллями Богдана Хмельницького і його бойових товаришів було повалено польсько-шляхетський лад на значній частині території України і створено козацьку державу, яка здобула міжнародне визнання і з існуванням якої рахувалися провідні європейські держави. Переяславська угода 8 (18) січня 1654 р., Березневі статті та інші акти, які закріпили українсько-московський альянс, хоча й передбачали протекторат московського царя, залишали Україну окремим державним організмом з власними політичним і правовим устроєм, адміністрацією, судами, військом, фінансами. Тобто насамперед це було фактичне утвердження української державності, де суспільно-політичний лад і взаємовідносини між козацькою верхівкою і козацькою масою будувалися на найдемократичніших засадах тогочасної Європи. Зусиллями козаків було створено умови для відновлення сплюндрованих національних, релігійних і економічних прав. Було скасовано кріпосне право, але незабаром, як відомо, українські селяни знову потрапили у кабалу.

Вершиною козацького нормотворення певною мірою вважається Конституція Пилипа Орлика 1710 р. У різних історико-правових джерелах цей документ називають по-різному (Бендерська конституція, “Конституція прав і свобод Війська Запорізького”, договір між запоріжцями та гетьманом Малоросії).

6. Філософсько-правовий розвиток прав і свобод у працях С. Оріховського. Г.Сковороди. Кирило-Мефодіївського братства, «Громади» М. Грушевського. Конституції П.Орлика та ін.

Вершиною козацького нормотворення певною мірою вважається Конституція Пилипа Орлика 1710 р. У різних історико-правових джерелах цей документ називають по-різному (Бендерська конституція, “Конституція прав і свобод Війська Запорізького”, договір між запоріжцями та гетьманом Малоросії). Сама природа і зміст цього документа не викликають сумнівів у тому, що він віддзеркалює вимоги козацтва, які висувалися до всіх гетьманів з часів гетьмана Виговського (1657–1659 рр.) і всіх московських царів з часів царя Олексія Михайловича (1645–1676 рр.). Ці вимоги стосуються головним чином обмеження компетенції гетьмана, організації влади за принципом поділу її на законодавчу, виконавчу і судову, виборності урядовців, утвердження прав і свобод громадян. Зокрема, цим актом обмежувалися податкові стягнення, встановлювалось непорушне правило захисту жінок – вдів козаків, їх дружин, дітей-сиріт, на гетьмана покладався обов’язок забезпечувати додержання непорушних громадянських вольностей. Хоча Конституція Пилипа Орлика за межами емігрантського оточення гетьмана реальної сили так і не набула, вона залишилася в історії як оригінальна правова пам’ятка, цікава спроба закріпити нову, відносно демократичну модель державного ладу України у разі приходу “гетьмана-емігранта” до влади.

Після входження України до складу Московії, а потім до Російської імперії багато українських мислителів зверталися до політико-правових ідей гуманітарного змісту. Зокрема, українська політико-правова платформа набула розвитку в працях Михайла Драгоманова. В останній чверті ХІХ ст. Драгоманов розробив конституцію суспільства, що ґрунтувалася на ідеї асоціації гармонійних особистостей. У конституційному проекті М.Драгоманова “Вільна спілка” найважливішим було завдання перебудови Російської держави на засадах політичної свободи. Під політичною свободою розумілися права людини і громадянина та самоврядування – як місцеве, так і загальнодержавне. Політичними свободами було визнано “недоторканність тіла для ганебної кари та смертної страти”, недоторканність особи і житла без судової постанови, свобода вибору місця проживання, свобода совісті, слова, зборів, друку, товариств і спілок тощо. Проект Конституції Драгоманова передбачав право судового позову на посадову особу чи державну установу за незаконне порушення інтересів особи, право на опір незаконним діям чиновників, повну рівність усіх у громадянських правах і обов’язках.

Подальшого розвитку гуманістичні політико-правові концепції Драгоманова набули у працях Михайла Грушевського, зокрема в його конституційному проекті 1905 р. Цим проектом передбачалося право українців на українське громадянство, рівноправність жінок і чоловіків, забезпечення особистої свободи людини, відокремлення церкви від держави тощо. Українська мова визнавалася офіційною, але і всі мови, уживані в Україні, проголошувалися вільними.

Період визвольних змагань 1917–1920 рр. характеризувався пошуком найоптимальніших форм державно-правового розвитку України. Питання надання і забезпечення прав і свобод людини і громадянина вийшло за межі політично-правових вимог і стало перетворюватися на реальну справу. Проте у праві мало не кожного режиму, що панував тоді в Україні, демократичні цінності конкурували з потягом до авторитаризму, гуманістичні ідеали – з узаконенням репресій проти політичних супротивників. Своєрідним живим символом української національної і державної ідеї на початку цього періоду був Михайло Грушевський, життя і політична діяльність якого заслуговують особливої уваги. Трагедія цієї історичної постаті, як засвідчують сучасники, в тому, що він був великим вченим, а доля змусила його займатися великою політикою. Під безпосереднім керівництвом М.Грушевського з кінця 1917 і до 28 квітня 1918 р. на засіданнях Малої ради, яка мала повноваження законодавчого органу, було прийнято 30 законів, які мали б закласти правовий фундамент Української держави. Він науково обґрунтував засади державного життя в Україні, а реалізувати їх, з різних об’єктивних і суб’єктивних причин, не зміг. Але саме завдяки зусиллям М. Грушевського Україна організувала на той час національно-державне життя і вийшла на міжнародну арену.

7. Розуміння прав, свобод та обов’язків в епоху середньовіччя. Відродження та Нового часу

Прийнята у 1215 р. в Англії Велика хартія вольностей традиційно вважається першим правовим документом, в якому закладено основи концепції прав людини, створено передумови для подальшого утвердження свободи і панування закону в житті суспільства. Хартія, зокрема, закріплювала такі важливі принципи, як співрозмірність діяння та покарання за нього, неухильне додержання посадовими особами закону, визнання винним лише за рішенням суду, право вільного в’їзду та виїзду з країни та ін. Згодом Петиція про права (Англія, 1628) конкретизувала положення про неможливість ув’язнення вільного громадянина без законних підстав, проголосила неприпустимість існування таємних судів та позасудових репресій.

Подальшим кроком на шляху до закріплення прав та свобод людини стало прийняття в цій же країні у 1679 р. так званого Habeas Corpus Act (Хабеас Корпус Акт). Цим актом встановлювалися процедурні гарантії особистої недоторканності особи, вводився інститут поруки та застави, а також встановлювалися обмеження строків тримання під вартою.

У 1689 р. в Англії був прийнятий Білль про права, який став юридичною основою конституційної парламентської монархії. Він гарантував право підданих звертатися з петицією до короля, обмежив розмір судових стягнень і штрафів, проголосив свободу виборів до парламенту, свободу слова та суджень у його стінах.

8. Сучасні правові концепції щодо прав, свобод, обов’язків людини і громадянина та їх втілення в життя суспільства

Залежно від того, нормами якої галузі права визначається положення людини і громадянина, виокремлюють різні галузеві статуси: конституційно-правовий, адміністративно-правовий, цивільно-правовий, кримінально-процесуальний тощо.

Найбільш суттєві зв’язки між людиною і громадянином, суспільством та державою отримали закріплення в Конституції України; у сукупності вони становлять конституційний статус людини і громадянина. Слід розмежовувати поняття конституційного і конституційно-правового статусу людини і громадянина: перший визначається лише Конституцією України, а другий — як Конституцією України, так й іншими джерелами галузі конституційного права, наприклад, законами України «Про громадянство України», «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», «Про біженців» тощо.

Конституційно-правовий статус людини і громадянина посідає особливе місце в системі галузевих правових статусів. Його специфіка полягає в тім, що, по-перше, він єдиний та однаковий для всіх людей і громадян (тобто це — загальний статус), по-друге, він відіграє роль базового, вихідного для всіх інших галузевих статусів.

В історії політико-правової думки, юридичній практиці, звичаєвому праві різних народів склалися чотири основні підходи до розв’язання проблеми прав людини, закріплення правового статусу особистості.

1. Ліберальна (європейська) концепція прав людини базується на ідеї природних, невідчужуваних прав людини та обґрунтовує необхідність конституційного визначення таких умов, які сприяли б вільному розвитку особи. Філософською основою цієї концепції є вчення про свободу як про природний стан людини та вищої соціальної цінності після самого життя. «Свобода є для суспільного організму тим же, що здоров’я для індивідуума: якщо людина втрачає здоров’я, ніщо на світі їй не миле, якщо суспільство втрачає свободу, то воно знемагає і вже не знає щастя» (Г. Болінгброк).

Основні ідеї ліберальної концепції прав людини вперше дістали законодавче закріплення в деклараціях і конституціях XVII-XVII ст. Найбільше значення для утвердження та поширення цих ідей відіграли Массачусетська хартія 1648 p., яка називалася «Закони і свободи», Декларація прав Вірджинії 12 червня 1776 p., Декларація незалежності США 4 липня 1776 р. та Декларація прав людини і громадянина від 26 серпня 1789 р. (Франція). А основні положення сучасної ліберальної концепції є такими:

1) всі люди народжуються вільними і ніхто не має права відчужувати їхні природні права, а забезпечення та охорона цих прав -головне призначення держави;

2) свобода полягає у можливості людини робити все, що не завдає шкоди іншій людині, тобто свобода людини не може бути абсолютною, вона обмежується свободою інших людей. Основа свободи — рівність можливостей для всіх;

3) межі свободи можуть бути визначені лише законом, який є мірою свободи: дозволено все, що не заборонено законом. Ф. Воль-тер писав: «Свобода полягає в тім, щоби залежати тільки від законів»;

4) частина дозволеного визначається через права людини, які закріплюються конституцією з метою допомогти людині усвідомити свої можливості та орієнтувати державу на їх першочерговий захист, але конституційний перелік прав людини не може вважатися вичерпним;

5) обмеження прав людини можливе лише у виняткових випадках і здійснюється з метою сприяти загальному добробуту в демократичному суспільстві.

2. Колективістські концепції прав людини (марксистська, расистські тощо) засновані на визнанні пріоритету колективу (суспільства, класу, раси, нації тощо) стосовно до особи, а також на обгрунтуванні обмеженості прав людини суспільними інтересами. Подібні підходи є глибоко антидемократичними за сутністю, оскільки колективний (суспільний) інтерес — це досить ефемерне поняття, процес його виявлення має суб’єктивний характер, він здійснюється окремими особами або групами осіб на основі власних життєвих цінностей і, внаслідок цього, декларований суспільний інтерес ніколи адекватно не відображає реальних інтересів суспільства.
3. Ісламська (мусульманська) концепція, або концепція рівності за шаріатом, пов’язана з традиційним мусульманським правом. Вона суттєво відрізняється від європейської концепції, а її головна особливість полягає в тім, що іслам джерелом прав і свобод людини визнає тільки шаріат.

Однозначно оцінити основні положення сучасної ісламської концепції прав людини досить важко. Так, у Корані міститься досить багато положень, присвячених гідності та свободі людини.

4. Традиційні підходи до визначення статусу людини складаються у звичаєвому праві окремих племен, а їхня особливість обумовлена особливістю звичаєвого права, яке є груповим правом: воно діє в рамках малих соціальних груп (плем’я, клан, рід, сім’я); для нього характерними є колективна відповідальність за пору­шення звичаєво-правових приписів, а реалізація суб’єктивних прав здійснюється колективно. Відповідно, ці особливості визначили і специфіку правового статусу індивіда у звичаєвому праві, зокрема:

1) правосуб’єктність індивіда звичаєве право пов’язує не з віком, аз важливими обставинами в його житті (народження, ви-гнанщКз племені, одруження тощо);

2) права та обов’язки індивіда тісно пов’язані з правами та обов’язками відповідної групи. При цьому права та обов’язки групи превалюють над правами та обов’язками індивіда;

3) правовий статус індивіда характеризується дуалізмом — у ньому можна виділити загальні (які поширюються на всіх членів племені) та спеціальні (обумовлені його належністю до певного клану чи сім’ї) права та обов’язки, що, наприклад, може бути пов’язано з трайбалізмом — наданням суттєвих привілеїв вихідцям із того племені чи роду, до якого належать керівники держави, правляча еліта;

4) різні категорії членів групи мають різні права та обов’язки (нерівність вождів і простих членів племені, чоловіка та жінки, дітей та дорослих тощо);

5) обов’язки людини превалюють над її правами.

9. Поняття та елементи правового статусу людини і громадянина в Україні

Принципи правового статусу людини і громадянина – це вихідні засади, на основі яких визначаються зміст і умови реалізації прав, свобод та обов’язків людини і громадянина.

Конституція України згідно із загальнолюдськими цінностями та міжнародно-правовими нормами в галузі прав людини, які визначені Загальною декларацією прав людини (1948 p.), Міжнародним пактом про економічні, соціальні і культурні права (1966 p.), Міжнародним пактом про громадянські і політичні права (1966 p.), Європейською конвенцією про захист прав людини і основних свобод (1950 p.), іншими міжнародно-правовими документами, закріплює такі принципи правового статусу людини і громадянина:

• свободи людини;
• рівності людей у своїй гідності та правах;
• невідчуженості й непорушності прав і свобод людини;
• гарантованості прав, свобод і обов’язків людини і громадянина;
• невичерпності конституційного переліку прав і свобод людини і громадянина;
• рівності конституційних прав і свобод громадян України та рівності їх перед законом;
• єдності прав людини та її обов’язків перед суспільством.

10. Поняття громадянства України

Громадянство України — це стійкий, необмежений у просторі правовий зв’язок фізичної особи з Українською державою, заснований на юридичному визнанні державою цієї особи громадянином України, внаслідок чого особа і держава набувають взаємних прав і обов’язків в обсязі, передбаченому Конституцією та законами України.

Ознаками громадянства як певного зв’язку особи з державою є:

1) правовий характер;

2) необмеженість у просторі й часі;

3) максимальний характер взаємних прав та обов’язків.

Цей зв’язок виявляється в розповсюдженні на відповідну особу суверенної влади держави незалежно від місця її проживання — на території держави чи за її межами.

Система конституційно-правових норм, що регулюють питання громадянства, складає головний конституційно-правовий інститут — інститут громадянства. Джерелами цього інституту є:

1. Конституція України.
2. Закон України «Про громадянство України» в редакції Закону від 18 січня 2001 р.
3. Чинні міжнародні договори України з питань громадянства.
4. Підзаконні акти (наприклад, Указ Президента України від 27 березня 2001 р. № 215/2001 «Питання виконання Закону України «Про громадянство України»).

Норми цих актів, виходячи з визнання права на громадянство як природного права людини1, закріплюють принципи громадянства та регламентують порядок набуття і припинення громадянства, повноваження органів державної влади та інших організацій, які беруть участь у вирішенні питань громадянства, і порядок їх вирішення.

11. Поняття та ознаки правового статусу іноземців в Україні

Правовий статус іноземців в Україні визначають Конституція України, Закон України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 р. (зі змінами), Закон України «Про біженців» від 21 червня 2001 р., інші нормативні акти України та міжнародні договори України.

Основний принцип, на основі якого встановлюється правовий статус іноземців в Україні, закріплений в ст. 26 Конституції: іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими ж правами і свободами, а також мають такі ж обов’язки, що і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Так, іноземці не користуються в Україні більшістю політичних прав (не можуть об’єднуватися в політичні партії; не беруть участі в управлінні державними справами; не мають виборчих прав; не можуть брати участі у референдумах; не мають права рівного доступу до державної служби; на них не розповсюджується обов’язок відбувати військову службу тощо), мають менший порівняно з громадянами України обсяг економічних, соціальних та культурних прав (не мають права користуватися об’єктами права державної та комунальної власності, права на захист від незаконного звільнення, права на соціальний захист, права безоплатно здобути вищу освіту тощо);

Правовий статус різних категорій іноземців має певні особливості. Це, зокрема, стосується:

— іноземців, які іммігрували в Україну на постійне проживання (дозвіл на це згідно зі ст. З Закону «Про правовий статус іноземців» можуть отримати лише ті іноземці, які мають в Україні законне джерело існування; перебувають у близьких родинних стосунках з громадянами України; перебувають на утриманні громадян України; мають на своєму утриманні громадян України);

— іноземців, які іммігрували в Україну для тимчасового працевлаштування;

— політемігрантів (іноземців, яким надано притулок на території України);

— біженців;

— осіб, які користуються дипломатичними і консульськими привілеями та імунітетами;

— іноземців, які перебувають на території України на підставах, передбачених міжнародними договорами України (наприклад, військовослужбовці іноземних держав);

— нелегальних мігрантів.

У повному обсязі надані Конституцією та чинним законодавством України права і свободи можуть реалізувати лише ті іноземці, які постійно проживають в Україні.

12. Правове становище осіб без громадянства

Правовий статус громадянина, іноземця чи особи без громадянства безпосередньо виражає його правосуб’єктність, котру, як записано в Загальній декларації прав людини ООН, зобов’язані визнавати всі держави. Він містить у собі основні невідчужувані права людини, як правило, закріплені в конституції демократичної держави. Особи без громадянства — це особи, які проживають або перебувають на території України і не є громадянами України та не мають достовірних доказів своєї належності до громадянства (підданства) іноземної держави.

Іноземці та особи без громадянства можуть в’їжджати в Україну та виїжджати з України за дійсними національними паспортами або документами, які їх замінюють. При цьому вони повинні одержати в’їзну та виїзну візи, якщо інше не передбачено законодавством України та міжнародними договорами України.

13. Правовий статус біженців

Особливий статус на території України мають біженці. Відповідно до Закону України «Про біженців» біженцем визнається:

особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком ї обґрунтованих побоювань стала жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, ; перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не і може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Закон України «Про біженців» від 21 червня 2001 р. визначає:

— правовий статус біженця в Україні;

— порядок надання, втрати та позбавлення статусу біженця;

— встановлює державні гарантії захисту біженців.

Біженці, на відміну від інших іноземців, не користуються дипломатичним захистом своєї держави та не пов’язані з ним будь-якими зобов’язаннями, вони мають право на отримання різної допомоги. Крім того, біженець не може бути висланий або примусово повернений до держави, де він може стати жертвою переслідувань. Підтверджує факт надання особі в Україні статусу біженця посвідчення біженця, положення про яке затверджено постановою Кабінету Міністрів України.

Іноземці на території України несуть відповідальність на загальних підставах. Іноземцю, який порушує законодавство України, якщо ці порушення не передбачають адміністративної або кримінальної відповідальності, може бути скорочено термін перебування в Україні. За рішенням органу внутрішніх справ або Служби безпеки України іноземець може бути видворений за межі України, якщо його дії суперечать інтересам забезпечення безпеки України або охорони громадського порядку; якщо це є необхідним для охорони здоров’я, захисту прав і законних інтересів громадян України; якщо він грубо порушив законодавство про правовий статус іноземців.

14. Конституційне закріплення прав і свобод людини та громадянина

Конституція України закріплює такі особисті права і свободи: право на життя та право на захист свого життя і здоров’я, життя і здоров ‘я інших людей від протиправних посягань (ст. 27); право на повагу до своєї гідності (ст. 28); право на свободу та особисту недоторканність і право невідкладно знати про мотиви свого арешту або затримання, від моменту затримання захищати себе особисто і користуватися правовою допомогою захисника, оскаржити затримання в суді (ст. 29); право на недоторканність житла (ст. ЗО); право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31); право на невтручання в особисте життя, право громадян України знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, право на спростування недостовірної інформації про себе і членів сім «і та право вимагати вилучення будь-якої інформації та на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації (ст. 32); свободу пересування, право вільного вибору місця проживання та право вільно залишати територію України, право громадян України в будь-який час повернутися в Україну (ст. 33); право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35); право на охорону здоров ‘я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49); право на безпечне для життя і здоров ‘я довкілля та відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст. 50); право на вільне (за взаємною згодою жінки і чоловіка) укладання шлюбу, охорона сім «і, дитинства, материнства і батьківства (ст. 51); право на судовий захист, право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися до міжнародних органів і установ, членом або учасником яких є Україна, право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (ст. 55); право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56); право знати свої права і обов’язки (ст. 57); право на звільнення від відповідальності за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення (заборона зворотної сили закону) (ст. 58); право на правову допомогу (ст. 59); право не виконувати явно злочинні розпорядження чи накази (ст. 60); заборона повторного притягнення до юридичної відповідальності (ст. 61); право на презумпцію невинності та на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої безпідставним засудженням (ст. 62); право на звільнення від відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім «і чи близьких родичів, коло яких визначається законом (гарантія проти самообвинувачення) та право на захисту суді (ст. 63) .

Політичні права і свободи пов’язані з участю в суспільно-політичному житті, з формуванням органів державної влади та органів місцевого самоврядування. їхньою важливою особливістю є те, що вони адресовані лише громадянам України. Реалізуючи політичні права, громадяни України, асоційовані як Український народ -носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні, беруть участь у здійсненні влади. Конституція України передбачає такі політичні права і свободи: право на свободу думки і свободу слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань та право вільно збирати, зберігати, використовувати і поіиирювати інформацію (ст. 34); право на свободу об ‘єднання у політичні партії та громадські організації, на участь у професійних спілках (ст. 36); право брати участь в управ­лінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, право обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування — виборче право (ст. 38); право рівного доступу до державної служби, а також: служби в органах місцевого самоврядування (ст. 38); право на свободу зборів, мітингів, походів і демонстрацій (ст. 39); право петицій, тобто право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів (ст. 40).

Політичні права і свободи, як і особисті, інколи називають негативними, маючи на увазі те, що держава не зобов’язана вживати якихось позитивних дій для їх забезпечення, а повинна утриматися від зазіхань на права і свободи, які входять до цих двох груп, тобто вони розглядаються як свобода людини від держави, право людини на невтручання держави.

На відміну від особистих і політичних прав і свобод економічні, соціальні та культурні права і свободи є позитивними — їх забезпечення вимагає від держави певних дій.

Економічні, екологічні, соціальні, культурні права і свободи складають особливу групу прав і свобод людини і громадянина, вони пов’язані з концепцією соціальної держави та стосуються таких сфер життєдіяльності, як власність, трудові відносини, відпочинок, матеріальні та духовні потреби людини тощо. Економічні права забезпечують людині можливість вільно розпоряджатися основними факторами виробничої діяльності, яка складає основу існування та розвитку суспільства. Соціальні права забезпечують людині гідний рівень життя й соціальну захищеність, а культурні права сприяють духовному розвитку людини, забезпечують її участь в економічному, соціальному і культурному прогресі суспільства.

Конституція України фіксує такі економічні, соціальні, культурні права і свободи: право власності і право громадян України користуватися об’єктами права державної та комунальної власності (ст. 41); право на підприємницьку діяльність (ст. 42); право на працю, на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом, право на захист від незаконного звільнення та на своєчасне одержання винагороди за працю (ст. 43); право тих, хто працює, на страйк (ст. 44); право кожного, хто працює, на відпочинок (ст. 45); право громадян України на соціальний захист (ст. 46); право на житло (ст. 47); право на достатній життєвий рівень (ст. 48); право на освіту, право громадян України безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах і право громадян України, які належать до національних меншин, на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови (ст. 53); право громадян України на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності та на захист інтелектуальної власності (ст. 54).

15. Конституційна система права і свобод людини та громадянина

Основні обов’язки людини і громадянина — це закріплені в Конституції України вимоги, які пред’являються кожній людині та громадянинові, аби він діяв певним., чітко визначеним конституційною нормою чином (або утримувався від вчинення відповідних дій) для забезпечення інтересів суспільства, держави, інших людей і громадян; недотримання ж цих вимог тягне за собою юридичну відповідальність. Основні обов’язки є складовою частиною правового статусу особи і забезпечують нормальне функціонування держави та життєдіяльність суспільства.

Конституція України до основних обов’язків відносить (схема 18): обов ‘язок кожного не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки (ст. 66), сплачувати податки і збори (ст. 67), неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст, 68).

Крім того, Конституція України передбачає певні обов’язки, суб’єктами яких виступають лише громадяни України — захищати Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України, шанувати її державні символи (ст. 65); щорічно подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій май­новий стан та доходи за минулий рік (ст. 67).

Невиконання або неналежне виконання основних обов’язків тягне за собою юридичну відповідальність, вид і міра якої визначається відповідними законами України.

16. Природні права людини і набуті права людини й громадянина

Громадянське суспільство формується в процесі перетворення підданих на громадян, тобто на таких членів спільноти мешканців даної держави, які відчули почуття власної гідності та спромоглися робити політичний вибір, спираючись на чітке розуміння того, з чого складаються їхні природні права. Це формування розпочинається одночасно з перетворенням етнічного союзу на суверенний народ, який усвідомлює себе як націю. Народ — це той, чия правосвідомість піднялася до розуміння нагальної потреби визнання і здійснення природних і невід’ємних прав людини і громадянина, з одного боку, і підпорядкування собі державних владних органів — з другого, оскільки тільки суверенний народ є законним джерелом влади.

Особисті (або природні) права й свободи складають першооснову правового статусу людини і громадянина. Більшість із них мають абсолютний характер, тобто є не тільки невідчужуваними, а й не підлягають обмеженню. Ця група прав і свобод громадян забезпечує недопустимість посягання державних органів, громадських організацій, служ­бових осіб на життя, здоров’я, свободу, честь і гідність людини та недопустимість свавільного позбавлення її життя.

17. Свобода людини як юридична категорія

Конституційне право на свободу є одним з найбільших соціальних благ, яке не тільки створює умови, необхідні для всебічного задоволення потреб особи, а й забезпечує демократичний розвиток суспільства. Право на свободу є не що інше, як сама свобода, тобто можливість здійснювати будь-які правомірні дії. У цьому праві закладено обмеження для свободи інших людей, особливо посадових осіб, які мають можливість застосовувати примус до людей. У нерозривному зв’язку з ним знаходиться особиста недоторканність людини, яка поширюється на її життя, здоров’я, честь, гідність. Ніхто не вправі силою або погрозами примушувати людину до будь-яких дій, піддавати її катуванню, обшуку чи завдавати шкоди здоров’ю. Людина вправі сама розпоряджатися власною долею, обирати свій життєвий шлях (укладати шлюб, брати участь у голосуванні, найматися на роботу тощо). Гарантії свободи і безпеки особи виступають у формі кримінально-правової заборони будь-яких зворотних дій громадян і посадових осіб. Обмеження цієї свободи допускаються тільки на основі закону та в законних формах, усі заходи примусу мають бути під судовим контролем.

Нововведенням Конституції України є встановлення такої важливої гарантії свободи і недоторканності, як судовий порядок арешту, утримання під вартою. Значення даної гарантії полягає в тому, що вона закріплює недопустимість арештів громадян в принципі, встановлює винятковий порядок арештів (тобто як виняток із загального принципу) і, визначаючи особливу юридичну процедуру арештів, передбачає контроль за їх законністю з боку судових органів.

18. Права людини і права громадянина

Основні права людини — гарантована законом міра свободи (можливості) особи, яка відповідно до досягнутого рівня еволюції людства в змозі забезпечити її існування і розвиток та закріплена у вигляді міжнародного стандарту як загальна і рівна для усіх людей.

Ознаки основних прав людини:

1) можливості (свободи) людини діяти певним чином або утримуватися від певних дій, спрямовані на задоволення потреб, без яких вона не в змозі нормально існувати і розвиватися;

2) можливості, що обумовлені біосоціальною сутністю людини, належать їй від народження і не потребують «дозволу» з боку кого б там не було, у тому числі держави. Вони не можуть бути «відібрані» за свавіллям влади держави, оскільки не «дані» нею. Це природні невідчужувані права,

3) можливості, які не обмежені територією держави (позатериторіальні) і не залежать від національної належності людини (наднаціональні): вони належать їй вже в силу того, що вона є людиною. Вони походять від природи людини і покликані формувати та підтримувати в людині почуття власної гідності, її індивідуальність;

4) можливості, що є залежними (у плані здійснення) від можливостей суспільства — рівня його економічного, політико-соціального, духовно-культурного розвитку. Зрозуміло, що рівень розвитку суспільства не залишається незмінним, так само, як і потреби самої людини;

5) можливості, що мають правовий характер, оскільки внесеш до законодавчих актів, які створені в межах держави і на міжнародному рівні. Визнання, дотримання, охорона і захист державами (у результаті угод) основних прав людини, закріплених на міжнародному рівні, є свідченням про те, що вони стали не лише об’єктом міжнародного регулювання, але й міжнародними стандартами.

Права людини і права громадянина є тісно взаємозалежними, однак не тотожними поняттями. Громадянин — людина, яка законом визнається юридичне належною даній державі. Якщо права людини закріплені в міжнародне-правових актах, то права громадянина — у конституції певної держави.

Права людини і права громадянина — близькі поняття, в ідеалі повинні збігатися, оскільки:• здійснення прав людини визначається головним чином забезпеченістю з боку держави. Наприклад, апатриди та інші категорії осіб, що не мають громадянства, знаходяться під захистом законів держави проживання та міжнародного права.

19. Системність закріплення прав і свобод людини та громадянина

Головною властивістю нового підходу до закріплення статусу людини, що знайшов своє відображення в Конституції, стала докорінна переорієнтація в системі відносин між державою та особою. Якщо раніше головним елементом у цій системі взаємозв’язків була лише держава (причому навіть у юридичній науці людину розглядали не так як самостійний суб’єкт-носій певних невід’ємних та невідчужуваних прав, як об’єкт, чиї права встановлювала та регулювала держава), то водночас із проголошенням незалежності й переорієнтацією на цінності демократії та права вже не держава, а людина стала визначальним і центральним елементом. До речі, на цей факт набуття Конституцією України нових функцій, порівняно з Конституцією УРСР, в контексті постання нового типу політичної системи, чітко вказує О. Скрипнюк. Він наголошує, що конституційне закріплення нової структури взаємозв’язків між державою та людиною, де людина є пріоритетною ланкою, означає не тільки появу нової конституції, а й новий спосіб її впливу на розвиток суспільства та держави. Загалом, подібне пріоритетне положення людини відбито не лише в статті 3 Конституції, а й у статті 1, оскільки сам факт проголошення України демократичною, соціальною та правовою державою означає, що вона визнає для себе певну модель взаємовідносин держави і людини, коли перша бере на себе зобов’язання гарантувати, забезпечувати й захищати права й свободи людини та громадянина.

По-перше, системність закріплення правового статусу людини в Конституції України має розглядатися принаймні в двох основних аспектах: а) як взаємозв’язок та взаємодоповнюваність окремих складових елементів правового статусу людини (громадянство, правосуб’єктність, права й свободи людини й громадянина, конституційні обов’язки); б) як зв’язок на рівні субелементів тих чи інших інститутів. У цьому сенсі ми отримуємо змогу дослідити правовий статус людини з точки зору його відображення та закріплення в Конституції України як складну сукупність інститутів і взаємозв’язків, що забезпечують реалізацію проголошеного Конституцією курсу на визнання людини найвищою соціальною цінністю. По-друге, важливими категоріями, що дають можливість систематизувати права й свободи людини, як вони відображені в Конституції, є категорії «людської гідності» та «безпеки». В результаті чого представлені в Конституції права і свободи людини можна структурувати та визначити як засоби забезпечення цих конституційних цінностей у стосунках між окремими людьми, а також в їхніх відносинах із державою. По-третє, подальше дослідження системних основ закріплення правового статусу людини в Україні має вирішальне значення для процесу забезпечення прав людини в Україні та реалізації Конституції держави, оскільки обидва вони мають системний характер і завжди торкаються не просто тих чи інших прав або інститутів, а й загального розвитку України як демократичної, соціальної, правової держави.

20. Принципи правового статусу людини і громадянина

Принципи конституційно-правового статусу людини і громадянина — це вихідні засади, на основі яких визначаються зміст і умови реалізації прав, свобод та обов’язків людини і громадянина. Конституція України згідно із загальнолюдськими цінностями та міжнародно-правовими нормами в галузі прав людини, які визначені Загальною декларацією прав людини та іншими міжнародно-правовими документами, закріплює такі принципи правового статусу людини і громадянина: свободи людини; рівності людей у своїй гідності та правах; не відчуженості й непорушності прав і свобод людини; гарантованості прав, свобод і обов’язків людини і громадянина; невичерпності конституційного переліку прав і свобод людини і громадянина; рівності конституційних прав і свобод громадян України та рівності їх перед законом; єдності прав людини та її обов’язків перед суспільством.

21. Принцип свободи і рівності усіх людей у своїй гідності та правах

Принцип рівності конституційних прав і свобод громадян України та їх рівності перед законом (ст.24 К.У.) означає, що забороняються будь-які форми обмеження прав громадян за расовою, політичною, релігійною, статевою, етнічною, соціальною, мовною, майновою чи іншими ознаками. Цей принцип імплантовано до Конституції України із Загальної декларації прав людини (ч.1 ст.2). Кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища. Крім того, не повинно проводитися ніякого розрізнення на основі політичного, правового або міжнародного статусу країни або території, до якої людина належить, незалежно від того, чи е ця територія незалежною, підопічною, несамоврядованою або як-небудь інакше обмеженою у своєму суверенітеті.

22. Принцип невідчужуваності та непорушності прав і свобод

Принцип невідчужуваності і непорушності прав і свобод людини (ст.21 К.У.) стосується основних прав і свобод людини, тобто лише тих, що зафіксовані в Конституції України. Людина має основні права від народження, а не від держави, яка згідно з етатистськими теоріями може “дарувати” чи “відбирати” ці права. Тобто невідчужуваність і непорушність основних прав і свобод людини означає, що: людина не може бути позбавлена основних прав і свобод (жодне із зафіксованих у Конституції України прав людини не може бути скасоване державою) (ч.2 ст.22 К.У.); відмова людини від своїх основних прав і свобод є юридично недійсною; у разі будь-яких порушень прав і свобод людини вони повинні бути поновлені відповідними органами державної влади або законними діями особи, права якої було порушено; основні (конституційні) права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України, ч.2 ст.64, якою забороняється навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану обмежувати принцип рівності конституційних прав і свобод громадян, а ще такі права і свободи: право на громадянство та право змінити громадянство; право на життя; право на повагу до його гідності; право на свободу та особисту недоторканність; право направляти індивідуальні чи колективні петиції; право на житло; право на шлюб; рівність усіх дітей у своїх правах; право на судовий захист та інших, закріплених ст.ст.24, 25, 27-29, 40, 47, 51, 52, 55-63 К.У.

23. Принцип рівноправності людей

Принцип рівності людей у свій гідності та правах означає, що, по-перше, права і свободи визнаються за будь-якою людиною, по-друге, забороняється дискримінація в користуванні правами за будь-яких підстав, пов’язаних із природними особливостями особи та її соціальним статусом (ст.21 К.У.).

Під гідністю людини зазвичай розуміють визнання за людиною цінності як істоти, яка наділена розумом, волею та почуттями, незалежно від того, що вона про себе думає і як її оцінюють інші [1,С.30]. Гідність особи є властивістю, притаманною “всім членам людської сім’ї”, визнання гідності людей, їхніх рівних і невід’ємних прав є “основою свободи, справедливості і загального миру”, про що зазначається в Преамбулі Міжнародного пакту про громадянські і політичні права [2,С.28].

24. Принцип невичерпності прав і свобод

Принцип невичерпності конституційного переліку прав і свобод людини і громадянина (ч.1 ст.22) означає, що в майбутньому Конституція України доповнюватиметься положеннями, в яких фіксуватимуться нові права і свободи людини і громадянина. Це пов’язано з тим, що з розвитком суспільства усвідомлюються нові й нові права і свободи, іманентно притаманні людині від народження або необхідні для повнокровної участі громадянина в суспільному та державному житті. На певному етапі виникає необхідність їх фіксації в Основному Законі з метою їх гарантування, забезпечення надійного захисту з боку держави.

25. Принцип, відповідно до якого вільний розвиток кожною людиною своєї особистості не може бути необмежений

Принцип права на вільний розвиток особистості, який означає, що кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших осіб, та має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості (ст. 23).

26. Принцип рівності громадян у своїх правах і обов’язках та загальної рівності перед законом

Принцип рівності конституційних прав і свобод громадян України та їх рівності перед законом (ст.24 К.У.) означає, що забороняються будь-які форми обмеження прав громадян за расовою, політичною, релігійною, статевою, етнічною, соціальною, мовною, майновою чи іншими ознаками. Цей принцип імплантовано до Конституції України із Загальної декларації прав людини (ч.1 ст.2).

Кожна людина повинна мати всі права і всі свободи незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища. Крім того, не повинно проводитися ніякого розрізнення на основі політичного, правового або міжнародного статусу країни або території, до якої людина належить, незалежно від того, чи е ця територія незалежною, підопічною, несамоврядованою або як-небудь інакше обмеженою у своєму суверенітеті.

27. Особисті права та свободи

До громадянських (особистих) прав зазвичай відносять можливості людини, необхідні для забезпечення її фізичної і морально-психологічної (духовної) індивідуальності. Відповідно до цього громадянські (особисті) права поділяють на фізичні і духовні. Фізичні права на життя, особисту недоторканність, свободу пересувань, вибір місця проживання, безпечне довкілля, житло тощо. Духовні права: на ім’я, честь і гідність, на справедливий, незалежний і публічний суд (у Конституції України 1996 p. — це статті 27, 28, 29 та ін.).

У конституціях багатьох держав особисті (громадянські) права поєднують в одну групу з політичними правами. Підставою для цього служить переважно негативний характер обох, а також спрямованість обох видів цих прав на забезпечення свободи особи в її індивідуальних і суспільних проявах.

До категорії особистих прав і свобод передусім належить особиста недоторканність (особиста свобода). Б головний зміст — захист від необгрунтованих арештів. Відображена в багатьох конституціях англійська процесуальна процедура «хабеас корпус», встановлена законом ще в XVII ст., передбачав перевірку в суді обґрунтованості арешту особи. В конституційній теорії і практиці Франції та деяких інших країн прийняте ширше поняття безпеки особи, яке містить не тільки гарантії від безпідставних арештів і утримання під вартою, а й сукупність процесуальних гарантій прав особи в судовому процесі. Не викликає сумнівів той факт, що зазначені правові положення відіграють істотну роль у формуванні конституційного статусу особи. Проте їхня дія може бути призупинена. Певну загрозу недоторканності особи становить проголошення надзвичайного стану. У конституціях визначені загальні засади регламентації надзвичайного стану.

До змісту поняття особистих прав і свобод входять також так звані свободи приватного життя — недоторканність житла, таємниця кореспонденції, свобода вибору місця проживання, свобода пересування, права і свободи, пов’язані із шлюбним станом та сімейними відносинами тощо. Серед них слід виділити таємницю кореспонденції.

28. Політичні права і свободи

Політичні права і свободи громадян України (статті: 63 – право на свободу об’єднань; 38 – право участі у керівництві державними справами; 39 – право на участь у зборах, мітингах і т. п.).

До політичних гарантій належать: держава – головний організатор здійснення та захисту прав людини; влада народу, яку він здійснює безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування; право громадян на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення й захисту своїх прав і свобод; право громадян на участь в управлінні державними справами, у референдумах, вільно обирати і бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування; право громадян звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України.

29. Економічні права і свободи

Економічні права — можливості (свободи) людини і громадянина розпоряджатися предметами споживання і основними чинниками господарської діяльності: власністю і працею, проявляти підприємливість та ініціативу в реалізації своїх здібностей і придбанні засобів для існування, беручи участь у виробництві матеріальних та інших благ.

Аж до середини XX ст. найважливіші з цих прав — право на приватну власність, підприємницьку діяльність і вільне розпорядження робочою силою — зазвичай розглядали як фундаментальні, основоположні права особи та поєднували їх з правами особистими (громадянськими). У сучасних конституціях та інших нормативно-правових актах ці права частіше називають економічними і виділяють у відносно самостійну групу, яка є одного порядку з правами громадянськими (особистими), політичними.

Особливе місце серед економічних прав посідає право на приватну власність. У країнах Заходу, та й в Україні до жовтня 1917 р. (у конституційних документах гетьмана Павла Скоро­падського — у 1918 p.), це право розглядалося як одне з найперших, основоположних прав людини, без якого неможливі громадянське суспільство та індивідуальна свобода. У соціалістичних державах із тоталітарним режимом це право взагалі відкидалося як свідчення класове обмеженого буржуазного підходу до прав людини.

У Конституції України закріплено, що кожний має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності. Право власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (ст. 41).

Конституція України проголосила право кожного на підприємницьку діяльність, не заборонену законом (ст. 42). Обмежена лише підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Фіксуючи право приватної власності, право підприємницької діяльності та інші економічні права. Конституція України підкреслює: «Власність зобов’язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству. Держава забезпечує … соціальну спрямованість економіки».

30. Соціальні права і свободи

Розуміння соціальних прав у Конституції України пов’язане з концепцією соціальної держави.

Як відомо, ця концепція притаманна демократичним країнам світу. Основою її є принцип відповідальності держави за забезпечення своїм громадянам прожиткового мінімуму, який закріплюється в законодавстві.

На визнання західними, а згодом і постсоціалістичними, державами соціальних прав як необхідного елемента правового статусу особи вирішальне значення мало закріплення цих прав на міжнародному рівні, передусім у Міжнародному пакті про економічні, соціальні й культурні права 1966 р. Крім того. Міжнародною організацією праці було прийнято більш як 100 конвенцій і рекомендацій відносно соціальних прав людини й громадянина.

Згідно з Конституцією України, основні соціальні права становлять собою певні можливості людини користуватися соціальними благами у сфері матеріального виробництва, трудової діяльності, освіти, здоров’я, відпочинку, які передбачені у відповідних статтях Основного Закону. Соціальні права і свободи є одним з найбільш численних видів прав, які проголошені й закріплені Конституцією. Цей вид прав був пріоритетним і в попередній Конституції України, але тепер ці права значно розширені й наповнені новим змістом.

Відповідно до чинної Конституції, систему соціальних прав складають:

1) право на відпочинок (Ст. 45).

2) право на соціальний захист (Ст. 46)

3) право на житло (Ст. 47);

4) право на охорону здоров’я (Ст. 49);

5) право на безпеку довкілля (Ст. 50) (соціально-екологічне право)

Право на відпочинок (ст. 45) має кожен, хто працює. Воно забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.

Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні і святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом.

31. Культурні права і свободи

Культурні права — можливості (свободи) збереження та розвитку національної самобутності людини, доступу до духовних досягнень людства, їх засвоєння, використання та участі у подальшому їх розвитку. До них належать права на освіту; навчання рідною мовою; на використання вітчизняних і світових досягнень культури і мистецтва; на вільну наукову, технічну і художню творчість (у Конституції України — статті 53, 54).

За своїм змістом культурні права і свободи — це суб’єктивні права людини в культурній (духовній, ідеологічній) сфері, це — певні можливості доступу до духовних здобутків свого народу і всього людства, їх засвоєння, використання й участі у подальшому їх розвитку. За чинною Конституцією України до культурних прав і свобод належать:

1) освіта (Статті 43, 51, 53);

2) технічна, художня та наукова творчість (Ст. 54);

3) право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (Ст. 54);

4) право на використання здобутків культури та мистецтва (Статті 11, 54);

Право на освіту (ст. 53) громадян України є своєрідним ядром даної групи прав. У сучасних умовах освіта є однією з найважливіших умов всебічного розвитку особи і передумовою здійснення багатьох конституційних прав.

Зміст права на освіту в найзагальнішому вигляді становить собою гарантовану можливість громадянинові одержати середню загальну, середню професійну та виїду освіту в державних і комунальних учбових закладах.

Так, право на освіту охоплює практично всі основні види освіти. Зокрема, в Конституції зазначається, що держава забезпечує доступність і безкоштовність дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти різних форм навчання. Гарантіями права на освіту є, зокрема, обов’язковість загальної середньої освіти: надання державних стипендій та пільг учням і студентам; право громадян безкоштовно здобувати вищу освіту в державних та комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.

Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою, зокрема у відповідних школах або класах, чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства (ст. 53).

32. Поняття та ознаки конституційно-правового механізму реалізації прав і свобод людини та громадянина

Механізм правового регулювання одержав у загальній теорії держави та права всебічну розробку, на відміну від механізму реалізації суб’єктивних прав. Реалізація прав та свобод особистості є самостійною проблемою, що не може бути зведена до її характеристики як основної частини правового регулювання. Тому і механізм реалізації суб’єктивних прав людини та громадянина не зводиться до механізму правового регулювання. Відмінність цих механізмів полягає в їх різному функціональному призначенні. Механізм правового регулювання призначений для нормативного регулювання і втілення різних форм реалізації правових норм, передусім правозастосування. Механізм же реалізації суб’єктивних прав — це єдність правових засобів, за допомогою яких матеріалізуються права та свободи людей. На наш погляд, він, у вузькому розумінні, включає такі елементи, як юридично значуща діяльність суб’єктів, а також стадії реалізації суб’єктивного права. Все це обумовлює самостійне існування механізму реалізації суб’єктних прав людини та громадянина.

Отже, так само, як реалізація норми права не збігається з реалізацією суб’єктивних прав, механізм правового регулювання не є тотожним механізму реалізації суб’єктивних прав.

Кожний механізм — це високоорганізована система, а будь-яка система має свою структуру. Система характеризується єдністю елементів, що перебувають у певних зв’язках і відносинах між собою, характеризують сутність об’єкта як ціле і відносно незалежне зовні явище. А структуру розглядають як визначений склад компонентів (елементів) об’єкта.

У літературі розрізняють юридичний, психологічний і соціальний механізми реалізації суб’єктивних прав. Юридичний механізм характеризують як систему юридичних норм, фактів, документів та основних форм і способів організації їх здійснення. Психологічний механізм — це цінності, орієнтації, установки, цілі, інтереси і потреби, мотивація, вольова активність людини у процесі здійснення прав і обов’язків. Соціальний механізм включає в себе політичні, організаційні, ідеологічні та інші чинники.

Ми пропонуємо визначати механізм реалізації конституційних прав, свобод і обов’язків людини та громадянина як відносно відокремлену сукупність конституційних елементів, за допомогою яких в умовах додержання законності, з позиції гуманізму і соціальної справедливості кожною людиною і громадянином України здійснюються його конституційні можливості, знешкоджуються ті негативні умови, що можуть завдати шкоди практичному втіленню можливого у повсякденне життя.

33. Структурні складові конституційно-правового механізму реалізації прав і свобод людини та громадянина

До елементів механізму реалізації конституційних прав, свобод і обов’язків людини та громадянина, у ширшому розумінні, відносяться: а) конституційні норми, що закріплюють суб’єктивні права; б) самі конституційні права та свободи, їх зміст, структура та гарантії здійснення; в) юридичні обов’язки; г) юридична діяльність, що є сутністю реалізації конституційного права; д) законність і правосвідомість людини та громадянина, що забезпечують правильне розуміння ними своїх конституційних прав, свобод та обов’язків і кожного права окремо, шляхів їх реалізації; є) стадії реалізації кожного конкретного конституційного права.

Конституційні норми, що закріплюють права, свободи та обов’язки людини і громадянина, містяться в Конституції України. Ці норми мають вищу юридичну силу, можуть діяти безпосередньо чи деталізуватися в поточному законодавстві, ними встановлюються не тільки певні соціальні блага, а й гарантії їх здійснення.

34. Гарантії забезпечення прав і свобод людини та громадянина (політичні, економічні, ідеологічні)

Розуміння механізму реалізації суб’єктивних прав і обов’язків:, у нашому випадку має значення механізм забезпечення реалізації зазначених прав і обов’язків. На нашу Думку, такий механізм, повинен включати в себе: а) гарантії їх здійснення; б) юридичні елементи механізму реалізації; в) процес практичного втілення можливості та необхідності у дійсність; г) умови і фактори такого процесу.

Гарантії здійснення суб’єктивних прав — це умови та засоби, за допомогою яких забезпечується здійснення прав, свобод та обов’язків людини та громадянина. Вони можуть бути політичними, економічними, соціальними, юридичними тощо.

35. Політичні гарантії забезпечення прав і свобод людини та громадянина

Під політичними гарантіями розуміють: відповідним чином орієнтовану політику держави, її спрямованість на формування умов із забезпечення належного рівня життя людини; стабільність політичних структур; належний рівень політичної культури в суспільстві.

Політичні гарантії – це сукупність політичних чинників суспільного і державного життя. Конституція України (статті 1, 2, 5, 6, 7, 15, 37 та інші) закріплює наступні політичні гарантії: суверенітет держави; суворе дотримання її демократичних засад; реальне визнання народу носієм суверенітету та єдиним джерелом влади; здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову; політичний плюралізм і свобода не забороненої законами політичної діяльності; обмеження діяльності ультрарадикальних політичних партій та громадських організацій; суворе забезпечення законності і неможливості зловживань з боку політичної влади; інші ознаки правової держави в їх сукупності.

36. Економічні гарантії забезпечення прав і свобод людини та громадянина

Соціально-економічні гарантії передбачають наявність відповідного середовища і матеріальної основи, які забезпечили б реалізацію прав, свобод і обов’язків, наприклад, соціальної стабільності, динамічної економіки, відповідних виробничих потужностей, належної інфраструктури.

Економічні гарантії — це сукупність економічних факторів життя суспільства в умовах ринкової економіки. Вони знайшли закріплення у статтях Конституції України (13, 41, 42, 95 та інших) і відображають характерні риси економічного життя країни, що ґрунтується на принципах вільного підприємництва, різноманітних форм власності на засоби виробництва, договірних відносин між господарюючими суб’єктами, обмеженого втручання держави в господарську діяльність. Економічні гарантії фактично обумовлюють можливість реалізації соціальних, культурних, деяких інших прав та свобод людини та громадянина (права на соціальний захист, на безпечне для життя і здоров’я довкілля, на освіту, на охорону здоров’я тощо). Реалізація деяких інших прав та свобод людини і громадянина (право на свободу думки, на повагу до гідності, на таємницю листування, на мирні збори, на підприємницьку діяльність) не потребує чи майже не потребує матеріальних затрат з боку держави.

Відповідно до Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності й господарювання і гарантує їм рівність перед законом.

37. Ідеологічні гарантії забезпечення прав і свобод людини та громадянина

Ідеологічні гарантії переважно розуміють як ідеологічну багатоманітність суспільного життя, неприпустимість визнання державою жодної ідеології обов’язковою, заборону цензури; забезпечення вільного розвитку мов; сприяння держави консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України; заборона релігійної, расової ворожнечі; демократична громадська думка; належний освітній рівень; загальна культура суспільства та його членів; система духовних цінностей та ін. До ідеологічних гарантій П.М. Рабінович та М.І. Хавронюк відносять також ліберальну концепцію прав людини, на якій ґрунтується правова система держави, що визнає права людини як природні і передбачає їх пріоритет щодо права колективу, держави, суспільства. Ці гарантії втілено у статтях 8, 9, 11, 15 та інших Конституції України.

38. Юридичні гарантії забезпечення прав і свобод людини та громадянина

Юридичні елементи механізму включають в себе: а) правові норми та нормативно-правові акти; б) індивідуально-правові документи; в) юридичні факти; г) правові відносини; д) суб’єктивні права та юридичні обов’язки; є) форми і методи організації здійснення суб’єктивних прав і юридичних обов’язків.

Правові норми містяться у нормативно-правових актах. Вони видаються компетентними суб’єктами правотворчої діяльності в Україні, визнають за людиною і громадянином різні правові можливості, що стосуються не лише іх поведінки, а й закріплюють взаємовідносини їх з іншими людьми, з колективами людей, державою і громадянським суспільством в цілому. Такі можливості називаються суб’єктивними правами людини та громадянина.

Держава встановлює юридичні (спеціальні) гарантії в нормативно-правових актах, зокрема, в Конституції. Спеціальні (юридичні) гарантії є правовими засобами і способами, за допомогою яких реалізуються, охороняються, захищаються права і свободи громадян, усуваються порушення прав і свобод, поновлюються порушені права.

39. Гарантованість конституційних прав і свобод та неможливість їх скасування

Важливим конституційним принципом є гуманний правовий статус особи, гарантованість її прав і свобод. Цей принцип втілений насамперед в таких конституційних положеннях: людина, її життя і здоров’я, честь, гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини і їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини — головний обов’язок держави; всі люди вільні і рівні в своїй гідності і правах; права і свободи людини невідчужувані і непорушні; конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути ліквідовані; при прийнятті нових законів чи внесенні змін в чинні закони не допускається звуження змісту і обсягу існуючих прав і свобод; громадяни мають рівні конституційні права і свободи і рівні перед законом; не може бути привілеїв чи обмежень по ознакам раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного і соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними чи іншими ознаками.

Конституційні права, свободи і обов’язки називають основними тому, що вони визначають найбільш важливі, істотні відносини і зв’язки між громадянином і державою.

Система прав і свобод людини і громадянина, що гарантуються Конституцією України, розроблена з урахуванням відповідних міжнародних правових актів: Загальної декларації прав людини (1948 р.). Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 р.). Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.), Європейської конвенції про права і основні свободи людини (1950 р.), Паризької хартії для нової Європи (1990 р.) та ін.

Це, природно, закономірно й для України як суб’єкта міжнародного і європейського співтовариств і, зокрема, члена Ради Європи.

40. Збереження громадянства за будь-яких обставин і можливість змінити громадянство

Принцип збереження громадянства України особами, які проживають за межами держави, закріплений у ст. 7 Закону про громадянство України. Ця норма гуртується на природному праві людини вибирати місце свого проживання, вільно виїжджати за кордон і без перешкод повертатися. Це закріплює Конституція України у ст. 33.

Громадянство як правовий зв’язок людини з державою існує й за межами територіальної юрисдикції держави. Тому ст. 8 Закону передбачає, що „Українська держава здійснює захист і заступництво громадян України, які перебувають за її межами”. Принцип захисту і піклування, про громадян України відповідає ст. 25 Конституції України, яка проголошує: „Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебуває за її межами”.

41. Гарантування прав, свобод і обов’язків іноземців та осіб без громадянства, що перебувають на території України на законних підставах

Іноземці та особи без громадянства мають ті ж права і свободи  та виконують ті ж обов’язки, що і громадяни України, якщо інше не  передбачено Конституцією, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України.

Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.

Якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод громадянами України, Кабінет Міністрів України може прийняти рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянами цієї держави на території України. Це рішення набирає чинності після його опублікування. Воно може бути скасовано, якщо відпадуть підстави, за яких воно було прийнято.

Здійснення іноземцями та особами без громадянства своїх прав  і свобод не повинно завдавати шкоди національним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні.

Іноземці та особи без громадянства зобов’язані поважати та дотримувати Конституції і законів України, шанувати традиції та звичаї народу України.

42. Гарантування судового захисту прав і свобод людини та громадянина

У відповідності з ч. 1 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України зазначається, що кожному гарантується право на захист його прав, свобод та інтересів незалежним і неупередженим судом. Отже, ч. 2 ст. З Конституції України держава взяла на себе обов’язок гарантувати забезпечення прав і свобод людини, а ст. 124 Конституції встановила, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Таким чином, гарантувати забезпечення прав і свобод людини має суд. Тому формально людина має право на звернення до суду за захистом, а по суті, на судовий розгляд та захист своїх прав. Право на судовий захист є інститутом як матеріального, так і процесуального права. Він має матеріальний зміст та процесуальну форму і тягне за собою матеріальні та процесуальні наслідки. Його процесуальна форма — це адміністративно-процесуальні відносини, які виникають у разі звернення особи ДО суду і передбачають межі дозволеної поведінки суб’єктів цих відносин, встановлених законом. Зокрема, у межах адміністративно-процесуальних відносин визначають право на звернення до суду за судовим захистом, результатом цих правовідносин законом передбачаються певні процесуальні наслідки, головним із яких є винесення судом судового рішення. Матеріальним змістом цього інституту є право на забезпечення зазначених вимог, тобто право на судовий захист порушеного, невизнаного, оспорюваного права чи інтересу.

Ці положення є одними із найважливіших прав, гарантованих Конституцією України та чинним Кодексом. Це є наглядний прояв принципу розподілу державної влади на: законодавчу, виконавчу і судову, що не дає кожній із цих влад втручатися у здійснення правосуддя і вирішення адміністративної справи по суті. Це конституційне право громадян закріплено перш за все в ст. 6 цього Кодексу.

Можливість особистого звернення до адміністративного суду залежить від наявності у особи, що звертається, правоздатності і дієздатності. Важливо, щоб у особи, що звертається до адміністративного суду за судовим захистом, була не тільки правоздатність взагалі, а й процесуальна правоздатність по конкретній адміністративній справі, оскільки коментована стаття вказує на право лише зацікавленої особи звертатися за судовим захистом. Юридичною заінтересованістю володіють тільки ті, хто звертається до суду, хто є учасником спірного правовідношення або кому законом надано право порушення справи в інтересах інших осіб.

Істотною гарантією захисту порушеного права на захист прав, свобод та інтересів незалежним та неупередженим судом є положення про те, що відмова від права на звернення до суду за певною угодою є недійсною. Так, лише деякі спори, що виникають із цивільно-правових та господарсько-правових правовідносин, у відповідності із Законом України від 11 травня 2004 р. «Про третейські суди» можуть бути передані за згодою сторін на розгляд третейським судам. Проте не можуть бути підвідомчими третейським судам справи, що стосуються публічно-правових спорів, а саме: про визнання недійсними нормативно-правових актів, а також справи, де однією із сторін, в яких є орган державної влади, орган Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування, певна державна установа, або організація, державне підприємство, або підприємство комунальної власності.

Право на звернення з адміністративним позовом до суду є одним з найважливіших елементів процесуальної правоздатності громадян, а не її дієздатністю. Тому закон і не допускає не тільки обмеження цього навіть в судовому порядку, але й самообмеження в адміністративно-процесуальній правоздатності.

Незалежний суд — це такий суд, який здійснює правосуддя через професійну діяльність суддів, підкоряючись тільки Конституції України, законодавству і нікому не підзвітний. Як уже зазначалося, незалежність суду визначена і розподілом державних влад, що не допускає втручання в його діяльність цих влад. Гарантії незалежності судів (суддів) встановлюються Конституцією України та чинним законодавством, а також встановленим порядком формування судів. Кодекс адміністративного судочинства України закріплює певні європейські принципи і стандарти судового контролю за рішеннями, діями чи бездіяльністю влади, і його впровадження у життя створює якісно нові можливості для захисту прав особи.

43. Право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди

Згідно зі ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Ця норма дістає свій подальший розвиток у ст.ст. 1173—1175 ЦК.

За загальним правилом, відповідальність за шкоду, яку завдано фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 1173 ЦК України), посадовими або службовими особами цих органів (ст. 1174 ЦК України), а також шкоду, яку завдано в результаті прийняття зазначеними органами нормативно-правового акта, що було визнано незаконним і скасовано (ст. 1175 ЦК України) несе держава, АРК або орган місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів та їх посадових чи службових осіб.

Особливість цього делікту, насамперед, полягає у його суб’єктному складі заподіювачів шкоди. До них, зокрема, належать:

• органи державної влади, тобто колегіальні та одноособові органи, наділені юридично визначеними державно-владними повноваженнями та необхідними засобами для здійснення функцій і завдань держави (органи законодавчої, судової та виконавчої влади);
• органи влади АРК, тобто виборні та інші органи територіальних громад, які наділені повноваженнями вирішувати питання АРК місцевого значення;
• органи місцевого самоврядування, тобто виборні та інші органи територіальних громад, які наділені повноваженнями вирішувати питання місцевого значення;
• посадові або службові особи відповідних органів, тобто керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативно-правовими актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій.

Однак і в цьому разі, особи, що заподіюють шкоду, та особи, що нестимуть відповідальність за неї, не збігаються, оскільки вказані органи та їх посадові й службові особи здійснюють покладені на них функції від імені та в інтересах відповідних публічних утворень, тобто держави України, АРК чи відповідної територіальної громади. Саме через це вказані публічно-правові утворення і нестимуть відповідальність за шкоду, яку завдано неправомірними діями зазначених органів та їх посадових і службових осіб. Держава Україна, АРК та територіальна громада нестимуть відповідальність за шкоду, яку завдано їх органами та посадовими чи службовими особами за рахунок власного майна, в тому числі грошових коштів, які належать їм на праві власності. Конкретними ж відповідачами будуть відповідні фінансові органи цих публічно-правових утворень.

Окрім специфіки суб’єкта, слід також зауважити, що певні особливості за цим деліктом має також і протиправне діяння. Специфіка його полягає в тому, що протиправним вважатимуть не тільки діяння, яке суперечить вимогам закону, а й те, що йому не відповідає, оскільки публічні органи та їх посадові особи можуть діяти за принципом «дозволено тільки те, що дозволено».

Ще однією особливістю цього делікту є те, що законодавець до окремого виду протиправного діяння відносить також і прийняття органом державної влади, органом влади АРК або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, який було визнано незаконним і скасовано (ст. 1175 ЦК).

Причинно-наслідковий зв’язок у цьому разі має, як правило, складний характер, оскільки доволі часто завдана шкода є наслідком протиправного діяння не лише одного органу чи посадової (службової) особи.

Найбільш специфічним в цьому випадку є можливість відшкодування завданої шкоди незалежно від вини органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування та їх посадових чи службових осіб. Це вид певної гарантії, яка випливає з того, що ці суб’єкти, які є представниками відповідної публічної влади, повинні діяти від імені та в інтересах осіб. Окрім цього, законодавець презюмує також і знання цими органами та їх посадовими (службовими) особами чинного законодавства і покладає на них обов’язок безумовного дотримання його приписів.

Після відшкодування завданої шкоди держава, АРК та територіальні громади мають право регресу до посадової чи службової особи, винної у цьому завданні шкоди.

44. Право кожного знати свої права і обов’язки

Свобода не може бути справжньою, якщо людина не буде .знати, на що вона має право, а що є її обов’язком.

Так, громадянин України, якого за радянських часів не дуже балували правами, може і тепер вважати, що він, якщо не підтримуватиме певну політику, буде вигнаний за межі України або засуджений, що він не має права без відповідного дозволу отримувати листи із-за кордону, що він не має права стати членом будь-якої партії або організувати свою, права мати приватну власність, страйкувати тощо. Громадянин України, якого колись примушували знати Конституцію Союзу РСР мало не напам’ять, може і тепер вважати, що його обов’язками залишаються сприяння укріпленню могутності й авторитету Радянської держави, зміцненню миру у всьому світі, вирощування дітей гідними членами соціалістичного суспільства, боротьба з розкраданням та розтринькуванням державного майна.

Тому стаття 57 Конституції України гарантує право знати свої права і обов’язки.

Із тексту цієї статті слідує наступне:

“Кожному гарантується право знати свої права і обов’язки.

Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом.

Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними”.

Законом України “Про інформацію” (стаття 9) передбачено, що всі громадяни України мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів. Статтею 22 цього ж Зако-1 ну передбачено, що з метою забезпечення доступу до законодавчих та інших нормативних актів всім громадянам держава забезпечує видання цих актів масовими тиражами у найкоротші строки після набрання ними чинності. Зазначене не стосується лише таємної правової інформації. Проте, згідно зі статтею 6 Закону України “Про державну таємницю” від 21 січня 1994 р. Не може бути віднесена до державної таємниці Інформація, в тому, числі й правова, про:

— стихійне лихо, катастрофи та інші надзвичайні події, що загрожують безпеці громадян, які сталися або можуть статися;

— стан навколишнього середовища та здоров’я населення, його:

життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичне обслуговування і соціальне забезпечення, а також про соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіти і культури населення;

— неправомірні дії державних органів, органів місцевого та регіонального самоврядування і посадових осіб.

45. Принцип, згідно з яким закони та інші нормативно-правові акти (укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, накази і рішення міністерств) не мають зворотної дії в часі

Дія нормативно-правового акту у часі залежить від:

1)   моменту набуття актом чинності, тобто початку його дії;

2)   напряму темпоральної дії нормативного акта;

3)   моменту зупинення дії нормативного акта;

4)   моменту припинення (скасування) дії нормативного акта.

Пряму дію мають всі нормативно-правові акти, зворотну та преживаючу тільки у випадках, спеціально передбачених законом. Проте, Конституція України встановлює певні обмеження щодо застосування зворотної сили закону. Зокрема ст.58 говорить, що закони та iншi нормативно-правовi акти не мають зворотної дiї в часi, крiм випадкiв, коли вони пом’якшують або скасовують вiдповiдальнiсть особи. І навпаки, закон, що встановлює або посилює юридичну відповідальність зворотної сили не має.

46. Право на правову допомогу

— одне з осн. конст. прав громадян (ст. 59 Конституції України). Покликане забезпечити правовий захист прав людини в суд. та інших процесах. Надається кожному, хто потребує правової допомоги і звертається за нею. Здійснюється у формі: надання юрид. консультацій і роз’яснень з юрид. питань, усних і письмових довідок щодо законодавства; складання заяв, скарг та інших документів, що мають юрид. силу; засвідчення копій відповідних документів; здійснення представництва в суді та інших держ. органах; правове забезпечення підприємницької діяльності громадян тощо. У випадках, передбачених законом, правова допомога надається безоплатно. Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших держ. органах діє адвокатура, її діяльність регламентується Законом України «Про адвокатуру» (1992). З метою реалізації права людини на правову допомогу указом Президента України від 9.VI 2006 схвалено Концепцію формування системи безоплатної правової допомоги в Україні.

47. Конституційна гарантія, згідно з якою ніхто не зобов’язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази

Ст. 39 КК, що регулює відповідальність особи при виконанні нею злочинного наказу чи розпорядження, може бути правильно застосована лише на підставі ст. 60 Конституції України, де передбачено, що ніхто не зобов‘язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази і що за надання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність.

Так, згідно з п. 10 Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ, який затверджений Указом Президії Верховної Ради Української РСР 29 липня 1991 р., в разі одержання неправомірного наказу підлеглий зобов’язаний негайно доповісти про неправомірність наказу особі, що його віддала. У разі підтвердження наказу — не виконувати його, а доповісти старшому прямому начальнику. За віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу в залежності від характеру скоєного правопорушення та його наслідків винна особа може бути притягнута до того чи іншого виду юридичної відповідальності згідно з чинним законодавством. Зміст цих положень поширюється і на випадки безпідставного розширення завдань, що поставлені перед міліцією використанням її особового складу не за призначенням, тобто залучення до виконання завдань, не передбачених законом.

48. Положення, що ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне те саме правопорушення

Стаття Конституції закріплює загальновизнаний принцип права «двічі за одне і те саме не карають» (поп bisinidem). Стосовно кримінальної відповідальності цей принцип закріплено в ст. 4 Протоколу № 7 до Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а також у ч. З ст, 2 КК України. Так, ст. 4 зазначеного Протоколу передбачає: «Жодна людина не може бути вдруге притягнута до відповідальності або покарана у кримінальному порядку судом однієї і тієї самої держави за злочин, за який вона вже була остаточно виправдана або засуджена відповідно до закону і кримінально-процесуального права цієї держави». У свою чергу ч. З ст. 2 КК України закріплює положення, що «ніхто не може бути притягнений до кримінальної відповідальності за той самий злочин більше одного разу».

У Конституції України ст. 61 міститься у розділі II «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина», в якому закріплені конституційні права, свободи і обов’язки людини і громадянина та їх гарантії. Тому положення ч. 1 ст. 61 стосується лише фізичних осіб (див. коментар до ч. 1 ст. 58 Конституції).

Термін «юридична відповідальність» у статті, що коментується, вживається як синонім так званої негативної юридичної відповідальності, тобто відповідальності за правопорушення.

Відповідно до п. 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них. Конституційний Суд України у справі про відповідальність юридичних осіб дійшов висновку, що за своїм змістом п. 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України спрямований не на встановлення переліку видів юридичної відповідальності, а ним визначено, що виключно законами України мають врегульовуватись засади цивільно-правової відповідальності (загальні підстави, умови, форми відповідальності тощо), підстави кримінальної, адміністративної та дисциплінарної відповідальності — діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями (основні ознаки правопорушень, що створюють їх склад), та відповідальність за них. Разом з тим у цьому ж рішенні Конституційний Суд зауважив, що загальновизнаним є поділ юридичної відповідальності за галузевою структурою права на цивільно-пра­вову, кримінальну, адміністративну та дисциплінарну.

Поняття «притягнення до юридичної відповідальності» не ідентичне поняттю «юридична відповідальність». У мотивувальній частині рішення у справі про депутатську недоторканність Конституційний Суд України зазначив, що притягнення до юридичної відповідальності передує юридичній відповідальності особи. Форма і порядок притягнення особи до юридичної відповідальності регламентується законом. Зокрема, порядок притягнення особи до кримінальної відповідальності регламентується КПК України. Конституційний Суд України у зазначеній вище справі вирішив, що «притягнення до кримінальної відповідальності, як стадія кри­мінального переслідування, починається з моменту пред’явлення особі обвинувачення у вчиненні злочину». Порядок притягнення особи до адміністративної відповідальності встановлюється Кодексом України про адміністративні правопорушення.

Стаття Конституції, що коментується, забороняє притягати фізичну особу щонайменше двічі до юридичної відповідальності одного виду (цивільно-правової, кримінальної, адміністративної, дисциплінарної тощо) за одне й те саме правопорушення (цивільно-правовий делікт, злочин, адміністративне або дисциплінарне правопорушення).

Частина 2 ст. 61 закріплює принцип індивідуалізації юридичної відповідальності правопорушника. Цей принцип знайшов своє відображення у галузевому законодавстві. Так, частина 1 ст. 65 КК України передбачає, зокрема, що суд при призначенні покарання особі, винної у вчиненні злочину, враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання. Згідно з ч. 2 ст. 33 КУпАП при накладенні адміністративного стягнення враховується характер вчиненого правопорушення, особа порушника, ступінь його вини, майновий стан, обставини, що пом’якшують і обтяжують відповідальність.

49. Презумпція невинності

Одне з найважливіших положень демократичної, правової держави, що знайшло своє відображення в п.1 ст. 11 Загальної декларації прав людини, п. 2 ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод. у п. 2 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. принципі 36 Звід принципів захисту всіх осіб, що піддасться затриманню або ув’язненню в будь-який формі. — презумпцію невинуватості.

Виражаючи сутність сучасного кримінального процесу, його важливу характерну рису, презумпція невинуватості знайшла своє найбільш загальне нормативне закріплення також у ч. 2 ст. 15 КПК України, ч. 2 ст. 2 КК України і є принципом (основним, керівним началом) кримінального судочинства.

Встановлення безпосередньо в Конституції України формули презумпції невинуватості як об’єктивного правового положення має найважливіше значення для захисту прав і законних інтересів громадян, що залучаються до орбіти кримінального судочинства, хтя слідчої і судової практики, впливає на законотворчий процес.

Презумпцію невинуватості необхідно розглядати в загально-правовому і процесуальному значеннях. Як загальноправова вимога вона визначає положення особи в суспільстві. Хоча цей принцип сформульований як кримінально-процесуальний, однак його дія виходить за рамки лише кримінального процесу. Презумпція невинуватості — об’єктивне правоположення. Це вимога закону, звернена до всіх громадян, посадових осіб, державних і громадських організацій, до суспільної думки в цілому. Такої позиції дотримується і Європейський Суд з прав людини, що у своєму рішенні від 10 лютого 1995 р. по справі «Аллене де Рібермон проти Франції» підкреслив, що сфера застосування принципу презумпції невинуватості є значно ширшою: він обов’язковий не лише для кримінального суду, який вирішує питання про обґрунтованість обвинувачення, а й для всіх інших органів держави.

Правило презумпції невинуватості одержує пряме втілення в нормах інших галузей вітчизняного законодавства. Наприклад, відповідно до ст. 71 Житлового кодексу України за громадянином протягом усього часу перебування його під слідством і судом зберігається займане ним житлове приміщення; керуючись ст. 36 Кодексу законів про працю, розірвати трудовий договір із працівником наймодавець має право тільки при набранні законної сили вироком суду, яким працівник визнається винним у вчиненні злочину і засуджується до позбавлення волі, і т.д.

У ході судового розгляду головуючий, судді, народні засідателі зобов’язані утримуватися від висловлення будь-яких оцінок і висновків стосовно розглядуваної справи аж до видалення суду в дорадчу кімнату для постановлення вироку, виключивши будь-які прояви упередженості і необ’єктивності. Відступ від цієї вимоги й оголошення під час судового розгляду позиції головуючого судді, тоді як підсудний ще не визнаний винуватим, розцінене Європейським Судом з прав людини як порушення презумпції невинуватості (рішення в справі «Мінеллі проти Швейцарії» від 25 березня 1983 р.)

У процесуальному значенні презумпцію невинуватості необхідно розглядати як вимогу, що визначає правове положення учасників кримінального судочинства, і насамперед підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, як основу їхніх процесуальних прав, гарантію всебічного, повного, об’єктивного дослідження обставин кримінальної справи.

У найзагальнішому вигляді правило презумпції невинуватості означає, що підозрюваний, обвинувачений, підсудний може бути визнаний винуватим у вчиненні злочину і покараний лише за умови, що його вина буде доведена в передбаченому законом порядку і встановлена обвинувальним вироком суду. Притягнення особи як обвинуваченого, затвердження прокурором обвинувального висновку на стадії досудового слідства, попередній розгляд кримінальної справи суддею не вирішують наперед визнання його винуватим у вчиненні злочину. Лише один орган у державі наділений таким правом — це суд, який є відповідно до Конституції України (ст. 124) носієм судової влади, що здійснює правосуддя в умовах законності, незалежності, гласності, усності, змагальності.

Вирок суду є єдиним процесуальним документом, що встановлює винуватість підсудного. Вирок суду це акт, що втілює силу і авторитет судової влади. Постановляючи і проголошуючи вирок, суд від імені держави дає суспільно-політичну, моральну і правову оцінку вчиненим діянням, формулює ставлення держави до осіб, що вчинили злочин, застосовує захід державного примусу на основі судового розгляду й у встановленні законом формі.

Під обвинувальним вироком суду в рамках статті, що коментується, слід розуміти вирок, що набрав законної сили. Керуючись розглянутою нормою Конституції України, Пленум Верховного Суду України у своїй постанові від 1 листопада 1996 р. № 9 Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» роз’яснює: «При розгляді кримінальних справ має суворо додержуватись закріплений у ч. 1 ст. 62 Конституції принцип презумпції невинуватості, згідно з яким особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили». Така необхідність обумовлює наявність у чинному кримінально-процесуальному законодавстві процедур по перегляду судових рішень в апеляційному і касаційному порядку (глави 29, 30, 31 КПК України). Процесуальний порядок, що передує набранню вироком суду законної сили, є надійною гарантією справедливості правосуддя і визнання винуватими тільки осіб, що дійсно вчинили злочин.

Винесення судом щодо осіб виправдувального вироку незалежно від підстав виправдання (не встановлено подію злочину, у діянні підсудного немає складу злочину, не доведено участь підсудного у вчиненні злочину (ч. 4 ст. 327 КПК України)) виключає можливість поставлення його невинуватості під сумнів. Зокрема, як порушення принципу презумпції невинуватості громадянина розцінив Європейський Суд з прав людини висловлені судом підозри щодо невинуватості виправданого при розгляді його клопотання про виплату компенсації за час тримання під вартою (рішення Європейського Суду з прав людини від 25 серпня 1993 р. у справі Секанін).

За своїм змістом принцип презумпції невинуватості охоплює такі демократичні ідеї правосуддя, які як правові положення одержали закріплення в Конституції України, а також глибоко і всебічно конкретизовані в різних нормах кримінально — процесуального законодавства.

50. Гарантоване державою право особи не нести відповідальність за відмову давати свідчення або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом

Імунітет свідка — чинне законодавство не містить зазначеного терміна, однак він давно введений у науковий обіг, широко використовується в юридичній літературі і правозастосовній практиці.

Під правом імунітету свідка слід розуміти звільнення деяких категорій громадян від передбаченого законом обов’язку давати показання і пояснення щодо самого себе чи осіб, коло яких визначене законом.

Тривалий час імунітет свідка у такому обсязі, як він тепер закріплений у Конституції України, не одержував у нашій країні офіційного визнання і законодавчого вирішення, що породжувало на практиці велику проблему морального характеру. Саме тому, з огляду на роль цього інституту в суспільстві, його яскраво виражену моральну спрямованість, законодавець відвів йому місце в Основному Законі країни.

Інститут імунітету свідка містить:

1)    правові норми, що надають особі право відмовитися від дачі показань чи пояснень у випадках, що торкаються відносин спорідненості і свояцтва;

2)    правові норми, що дозволяють особі не давати показання чи пояснення відносно себе особисто (свобода від самозвинувачення);

3)    правові норми, що звільняють особу від відповідальності за відмову від дачі показань під час провадження дізнання, досудового слідства або в суді щодо себе, членів її сім’ї чи близьких  родичів, коло яких визначено законом (ч. 2 ст. 385 КК України

Правило імунітету свідка, що міститься в підпункті «q» п. З ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, сформульовано як одна з гарантій при притягненні громадянина до кримінальної відповідальності. Стаття ж Конституції України, що коментується, не обмежує можливості здійснення права імунітету свідка лише кримінальним судочинством і питаннями встановлення винуватості особи у вчиненні злочину, поширюючи свою дію і на інші сфери — цивільного процесу, адміністративного, дисциплінарного та інших видів провадження. Разом з тим. безумовно, особливої важливості норми розглянутого інституту набувають саме в кримінальному судочинстві, оскільки є гарантією особистої недоторканності, забезпечують право на захист.

Звільнення допитуваного учасника кримінального судочинства від самозвинувачення виражається в його праві відмовитися відповідати на запитання, що викривають його у вчиненні злочину.

Важливою гарантією захисту прав і законних інтересів особи в кримінальному процесі є право особи не давати показання щодо членів своєї сім’ї чи близьких родичів. При цьому не має значення процесуальне положення допитуваного. Закон (п. 11 ст. 32, ч. 2 ст. 69 КПК України) до близьких родичів відносить батьків, чоловіків (жінок), дітей, рідних братів і сестер, діда, бабу, онуків, усиновителів і усиновлених. Поняття «член родини» КПК не містить, через що необхідно звернутися до ст. З Сімейного кодексу України і рішення Конституційного Суду України в справі від 3 червня 1999 р. № 5-рп/99, де дається офіційне тлумачення терміна «член ро­дини», яке до них відносить також осіб, які перебувають з суб’єктом права у правовідносинах, природа яких визначається: кровними (родинними) зв’язками або шлюбними відносинами; постійним проживанням з ним; веденням з ним спільного господарства.

Право особи не свідчити проти самого себе, членів родини чи близьких родичів припускає не лише відмову від дачі показань, що мають прямо інкримінуючий характер, але поширюється також на відомості про будь-які інші факти, що можуть прямо чи побічно, безпосередньо чи опосредовано бути використані проти інтересів зазначених осіб, а також містить у собі право на відмову від надання органам досудового слідства чи суду інших доказів: документів, об’єктів злочинних дій, знаряддя злочину та інших предметів, що можуть бути засобом викриття винних.

51. Право підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного на захист

Підозрюваному, обвинуваченому і підсудному забезпечується право на захист. Особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя і суд зобов’язані до першого допиту підозрюваного, обвинуваченого і підсудного роз’ясняти їм право мати захисника і скласти про це протокол, а також надати підозрюваному, обвинуваченому і підсудному можливість захищатися встановленими законом засобами від пред’явленого обвинувачення та забезпечити охорону їх особистих і майнових прав.

52. Статус засудженого, який користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень визначених законом і встановлених вироком суду

Права, обов’язки засуджених представляють собою самостійні елементи правового статусу засуджених, які можуть бути охарактеризовані з точки зору їх соціального призначення, сутності та змісту. Соціальне призначення прав засуджених обумовлюється соціальною роллю засуджених. Соціально-політичне значення прав засуджених полягає в укріпленні режиму законності при виконанні покарання, оскільки міра свободи засудженого, визначає міру обмеженості держави по відношенню до нього, дотримання якої один з основних обов’язків її представників. Сутністю прав засудженого є надання особі можливості певної поведінки.

Тобто, суб’єктивні права засудженого – це ні що інше, як надання реальних можливостей певної поведінки і користування соціальними благами, спрямованих на задоволення власних потреб і інтересів та такі, що забезпечені юридичними обов’язками адміністрації органів, що виконують покарання та інших суб’єктів похідних правовідносин.

Обов’язки засуджених мають велике значення у механізмі правового регулювання. Вони обмежують, конкретизують і доповнюють загальний статус громадян. Сутність юридичних обов’язків засуджених виражається у вимозі необхідної, з точки зору держави, влади і закону, поведінки. Ця поведінка забезпечується заходами державного примусу. Юридичні обов’язки проявляються через їх зміст та структуру, в яку включається необхідність здійснення певних дій та необхідності стримуватись від певних дій.

В юридичній літературі як елемент правового статусу засудженого виділяють специфічні права і обов’язки засуджених. Різними вченими вони визначаються не однаково. Одні автори вбачають в них нові права й обов’язки, які поширюються лише на засуджених, інші вважають, що це – права й обов’язки які не входять до загального статусу громадян. Найбільш прийнятне на мою думку є визначення, яке охоплює більшість існуючих, а саме — сукупність всіх прав і обов’язків, які виникають або істотно видозмінюються у зв’язку з фактом відбування покарання.

Сутність законних інтересів засуджених проявляється у можливостях, які носять характер прагнення до володіння благом, до автономії, самостійності та ін. Задоволення інтересів відбувається, як правило, в результаті об’єктивної оцінки їх поведінки під час відбування покарання.

Таким чином, правовий статус засудженого – це сукупність прав, обов’язків і законних інтересів, закріплених у законодавстві і створених в результаті вилучення, обмеження і доповнення загального правового статусу громадян на період відбування покарання.

53. Необмеженість конституційних прав і свобод людини та громадянина, крім випадків, передбачених Конституцією України

Конституція використовує два відомих міжнародній і національній юридичній практиці способи. В одних випадках після формулювання певного права людини і громадянина відразу ж подається вказівка щодо підстав його можливого обмеження (у Конституції України такий прийом застосовується найчастіше). В інших же підстава правообмеження, яка є спільною, однаковою для певної групи прав, нібито «виноситься за дужки» і формулюється тільки один раз. Перший вид підстав можна умовно назвати спеціальними, а другий — загальними. Прикладом підстав другого виду можуть бути ті, що зазначені у ч. 2 коментованої статті, а саме умови воєнного або надзвичайного стану. Значення коментованого припису полягає у тому, що він закріплює як загальний принцип державно-юридичного регулювання неприпустимість свавільного, тобто безпідставного (з фактичного й юридичного боків), обмеження конституційних прав і свобод людини та громадянина. Найбільш повна і точна інтерпретація цього положення може бути досягнута лише за умови його аналізу в системному зв’язку із приписами, вміщеними у статтях 3, 22 та 157 Конституції України.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40,47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції. У коментованому приписі зазначено дві самостійні підстави обмеження конституційних прав та свобод людини і громадянина — умови воєнного стану та умови надзвичайного стану Ці підстави, як відзначалось, мають у певному розумінні загальний характер, оскільки можуть застосовуватися для обмеження значної групи прав і свобод. Три особливості правообмеження на основі таких підстав зазначено у даному приписі. По-перше, тут дозволяється встановлювати лише «окремі» обмеження. Звідси випливає, що обмежуватись може лише менша частина змісту й обсягу конституційних прав та свобод людини і громадянина. По-друге, повинен бути зазначений строк, на який ці обмеження встановлено. По-третє, тут чітко окреслено ті права і свободи, які навіть за наявності однієї із зазначених вище підстав не можуть бути обмежені.

54. Поняття та ознаки конституційних обов’язків людини і громадянина. Об’єктивність обов’язку

І права, і обов’язки, встановлені правовою нормою, виражають належну поведінку, проте, якщо право означає можливість діяти, то обов’язок – необхідність діяти. Однак категорія належної поведінки не дає достатнього уявлення про права й обов’язки як такі, так як через дану категорію між правами та обов’язками не робиться ніякого розмежування.

Обов’язки громадян як загальні, так і конституційні, перш за все, виражаються у необхідності дотримуватись визначеним нормами права виду і міри поведінки. Тому категорія правової необхідності найбільш повно розкриває сутність юридичного обов’язку. “Необхідність” для розкриття поняття обов’язків відіграє таку ж роль, які в понятті прав і свобод особи виконує “можливість” .

Важливо зазначити таку характеристику обов’язків, як відповідальність за не виконання приписів закону. Відповідальність стимулює виконання та неухильне дотримання обов’язків, це один з основних конструктивних елементів характеристики поняття юридичних обов’язків.

З вище наведеного, юридичні обов’язки можна визначити як вид і міру належної, суспільно необхідної, відповідальної поведінки, спрямованої на задоволення інтересів особи, суспільства й держави.

Обов’язки, закріплені в Основному законі, називаються конституційними. Отже, конституційні обов’язки – це встановлена державою в інтересах усіх членів суспільства й закріплена в Конституції держави необхідність, яка приписує кожній особі певні вид і міру поведінки й відповідальність за невиконання або неналежне їх виконання.

Сукупність конституційних прав, свобод та обов’язків, які визначають статус громадянина України в суспільстві і-державі, утворюють певну систему. Ці права, свободи та обов’язки різноманітні за своїм характером і змістом. Однак усі вони виражають ті корінні відносини, які склалися між Українською державою та її громадянами. Тому кожне право, кожний обов’язок необхідно розглядати не лише окремо, а й у системі всіх основних прав, свобод та обов’язків.

55. Єдність прав, свобод та обов’язків

Основні права, свободи та обов’язки людини, тобто певні можливості, які необхідні для існування та розвитку людини в конкретних історичних умовах, об’єктивно визначаються досягнутим рівнем (економічним, духовним, соціальним) розвитку людства і мають бути законними й рівними для всіх людей.

По-перше, йдеться про можливості деяким чином діяти або утримуватися від певних вчинків з тим, щоб забезпечити своє нормальне існування, свій розвиток, задоволення тих потреб, що сформувалися. При цьому основні права — це саме ті можливості, без яких людина не може нормально існувати.

По-друге, зміст і обсяг цих можливостей людини залежать насамперед від можливостей усього суспільства, головним чином від рівня його економічного розвитку. Тому права людини — це явище соціальне, яке породжується суспільством.

По-третє, ці можливості за їх основними показниками мають бути рівними для всіх людей. Лише тоді вони будуть правовими.

Тому, по-четверте, вони не повинні відчужуватися, відбиратися, обмежуватися будь-чим, не можуть бути і предметом «дарування» з боку держави або будь-якої іншої організації чи особи.

Інтерпретація змісту прав людини в сучасній науковій літературі досить розмаїта.

Під правами людини розуміють певні її можливості, виокремлену її свободу; деякі основні її потреби чи інтереси; її вимоги про надання певних благ, адресовані суспільству, державі, законодавству; певний вид (форма існування, спосіб вияву) матеріалів. Найбільш виразно права людини виявляються в її суб’єктивних правах.

Система прав, свобод та обов’язків людини і громадянина, встановлена Конституцією України, визначає основний зміст правового статусу людини і громадянина України. За­лежно від характеру діяльності, здійснюваної в основних сферах життя громадянського суспільства, Конституція фіксує основні права, свободи та обов’язки громадянина і людини. Вони належать усім громадянам як суб’єктивні права певного виду.

56. Конституційний обов’язок громадян України захищати свою Вітчизну. Її незалежність і територіальну цілісність, шанувати її державні символи

Захист Вітчизни є конституційним обов’язком кожного її громадянина, оскільки оборона країни належить до найважливіших функцій держави і це справа всього народу. Україна проголосила воєнну доктрину, згідно з якою держава не визнає війну як засіб розв’язання міжнародних проблем; прагне до нейтралітету й додержання неядерних принципів, не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї; не має територіальних претензій до жодної держави і не бачить в жодному народові образ ворога; ніколи першою не розпочне бойових дій проти будь-якої країни, якщо сама не стане об’єктом агресії.

Оборона України — це передусім захист держави від збройної агресії, що безумовно є справою честі і обов’язком кожного громадянина. Вона поєднує комплекс політичних, економічних, воєнних, соціальних і правових заходів щодо забезпечення незалежності, територіальної цілісності, захисту інтересів держави і мирного життя народу України. Основи організації оборони України та повноваження державних органів щодо її забезпечення, обов’язки підприємств, установ, організацій, посадових осіб стосовно здійснення обороноздатності країни встановлені Законом України від 6 грудня 1991 р. «Про оборону України».

Захист Вітчизни — це не лише її оборона. Це і стан захищеності державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу, законних інтересів держави та прав громадян від посягань з боку окремих організацій, груп та осіб, це відповідний рівень громадського порядку та громадської безпеки, збереження національної культури та ін. Всі ці аспекти захисту Вітчизни мають відстоюватись громадянами.

Військова служба у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України, полягає в професійній діяльності придатних до неї за станом здоров’я і віком громадян України, пов’язаній із захистом Батьківщини. Порядок проходження громадянами України військової служби визначається Законом України від 25 березня 1992 р. «Про загальний військовий обов’язок і військову службу» (в редакції від 18 червня 1999 р.). Положення про порядок проходження військової служби відповідними категоріями затверджуються Президентом України та регулюються іншими нормативно-правовими актами. Загальний військовий обов’язок встановлюється з метою комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань, створених відповідно до законодавства України — Прикордонних військ України, Служби безпеки України, Міністерства з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи та інших, а також підготовки населення до захисту держави.

Військова служба є державною службою особливого характеру, а виконання громадянами України загального військового обов’язку — почесним обов’язком кожного.

Загальний військовий обов’язок включає: підготовку до військової служби; приписку (реєстрацію) до призовних дільниць; прийняття та призов на військову службу; проходження за призовом або добровільно військової та альтернативної (невійськової) служби; виконання військового обов’язку в запасі; дотримання правил військового обліку. У воєнний час загальний військовий обов’язок передбачає також загальне обов’язкове військове навчання громадян.

Виконання законодавства про загальний військовий обов’язок і військову службу є обов’язком кожного громадянина України. Законом України «Про загальний військовий обов’язок і військову службу» передбачена відповідальність керівників, інших посадових осіб державних органів, органів місцевого самоврядування, а також підприємств, установ, організацій всіх форм власності та громадян, винних у порушенні порядку військового обліку, допризовної підготовки, приписки до призовних дільниць, призову на дійсну військову службу, призову на військову службу офіцерів запасу, проходження навчальних зборів (занять), мобілізаційної підготовки і мобілізаційної готовності, явки за викликом у військовий комісаріат, а також у вчиненні інших порушень законодавства про загальний військовий обов’язок і військову службу.

57. Конституційний обов’язок кожного члена суспільства не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки

Положення ст. 66 Основного Закону відтворюються в Законі України від 25 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища», який зобов’язує громадян раціонально використовувати природні ресурси, здійснювати заходи щодо запобігання псуванню, забрудненню, виснаженню природних ресурсів, негативному впливу на стан довкілля.

Невиконання зазначеного обов’язку як результат неправомірної поведінки громадянина може бути пов’язане із заподіянням шкоди природі. Ця шкода охоплює весь матеріальний світ — навколишнє природне середовище, людину, результати її діяльності тощо.

Крім збитків, які виражені у грошовій формі, в результаті неправомірних дій громадян можливе завдання екологічної шкоди. Сутність останньої зводиться головним чином до певного погіршення якісного стану довкілля.

Відшкодування завданих природі збитків здійснюється в порядку цивільно-правової відповідальності. Згідно з екологічним законодавством України (Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища», Закон України від 16 червня 1992 р. «Про природно-заповідний фонд України», Закон України від 13 грудня 2001 р. «Про тваринний світ», Закон України від 9 квітня 1999 р.«Про рослинний світ», Земельний кодекс України, Водний кодекс України, Лісовий кодекс України та ін.) збитки, завдані внаслідок порушення законодавства про охорону довкілля, підлягають відшкодуванню, як правило, в повному обсязі без застосування норм зниження розміру стягнення і незалежно від збору за забруднення навколишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів.

У постанові Пленуму Верховного Суду України від 26 січня 1990 р. «Про практику розгляду судами справ про відповідальність за порушення законодавства про охорону природи» (із змінами та доповненнями) підкреслюється, що при вирішенні позовів про відшкодування шкоди суди повинні керуватися нормами природоохоронного законодавства, а в питаннях, не врегульованих цим законодавством, відповідними правилами цивільного законодавства; б) збитки компенсуються за шкоду, заподіяну довкіллю (його природним ресурсам, природним багатствам, природним комплексам); в) розміри збитків визначаються за затвердженими у спеціальному законодавстві таксами, методиками та ін.

Таксою вважається середня величина вартості усіх негативних майнових наслідків, які виникають у разі незаконного добування, знищення чи псування об’єктів довкілля, або умовна одиниця обчислення заподіяної природі шкоди.

Такси встановлюються спеціальними нормативними актами екологічного законодавства України, які приймаються Кабінетом Міністрів України або окремими міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади.

Постановами Кабінету Міністрів України затверджуються такси: для обчислення розміру відшкодування шкоди, заподіяної цінним видам риб, морських ссавців, водних безхребетних і водних рослин; для обчислення розміру шкоди, заподіяної порушенням законодавства про природно-заповідний фонд; для обчислення розміру компенсації за добування (збір) і шкоду, заподіяну видам тварин та рослин, занесених до Червоної Книги України; для обчислення розміру шкоди, заподіяної лісовому господарству.

Міністерством екології та природних ресурсів України затверджуються такси для обчислення розміру відшкодування за шкоду, заподіяну незаконним добуванням або знищенням диких тварин і птахів (крім видів, занесених до Червоної Книги України), їх жител та біотехнічних споруд.

Особливістю цивільно-правової відповідальності за заподіяння шкоди природі є й те, що в окремих випадках порядок і розміри відшкодування збитків визначаються за спеціальною методикою, яка є різновидом таксового методу відшкодування збитків.

Такі методики затверджуються нормативними актами міністерств та інших органів виконавчої влади. Міністерством екології та природних ресурсів України затверджена «Методика розрахунку відшкодування збитків, заподіяних державі внаслідок порушення законодавства про охорону і раціональне використання водних ресурсів», «Методика визначення розмірів шкоди, зумовленої забрудненням і засміченням земельних ресурсів через порушення природоохоронного законодавства» та ін.

Поряд з обов’язком не заподіювати шкоду природі Основний Закон закріплює аналогічний обов’язок і щодо культурної спадщини, яка становить сукупність успадкованих людством від попередніх поколінь об’єктів. Цей обов’язок деталізується і конкретизується в Законі України від 8 червня 2000 р. «Про охорону культурної спадщини», який регулює правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спад­щини з метою її збереження, використання об’єктів культурної спадщини в суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і прийдешніх поколінь.

58. Обов’язок кожного члена суспільства сплачувати податки та збори в порядку і розмірах, встановлених законом

Обов’язок по сплаті податків і зборів, закріплений цією статтею Конституції, деталізується податковим законодавством. Передусім це ст. 1 Закону України від 18 лютого 1997 р. «Про систему оподаткування», згідно з якою встановлення і скасування податків і зборів (обов’язкових платежів) до бюджетів та до державних цільових фондів, а також пільг їх платникам здійснюються Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим і сільськими, селищними, міськими радами. Верховна Рада Автономної Республіки Крим і сільські, селищні, міські ради можуть встановлювати додатковий вид пільг щодо оподаткування в межах сум, що надходять до їх бюджетів. Ставки, механізм справляння податків і зборів (обов’язкових платежів), пільги щодо оподаткування не можуть встановлюватися або змінюватися іншими законами України, крім законів про оподаткування. Це положення базується на ст. 92 Конституції України, в якій підкреслено, що виключно законами України встановлюються система оподаткування, податки і збори.

Треба враховувати, що конституційне закріплення має саме обов’язок сплачувати податки і збори. Тобто податкове законодавство уточнює імперативне веління своєчасної сплати податків та зборів у повному обсязі відповідно до податкового обов’язку. Зміст цієї норми передбачає реалізацію однобічних наказів з боку держави, коли їх реалізація не може мати ніяких ознак угоди, ніяких рис реалізації зустрічних зобов’язань. Показово, що ст. 9 Закону України «Про систему оподаткування» закріплює значну кількість суттєвих обов’язків платників податків і зборів (обов’язкових платежів), а кілька загальних прав (підтвердження прав на пільги, ознайомлення з актами перевірок, оскарження рішень державних податкових органів) — ст. 10 цього ж Закону.

Податковий обов’язок виникає у платників щодо тих податків і зборів (обов’язкових платежів), які становлять систему оподаткування. Вичерпний перелік загальнодержавних податків і зборів (обов’язкових платежів) встановлено ст. 14 Закону України «Про систему оподаткування» та місцевих податків і зборів (обов’язкових платежів) — ст. 15 цього ж Закону. Треба враховувати, що законодавчо закріплено лише перелік податків і зборів (обов’язкових платежів), тоді як встановлення їх на відповідних територіях здійснюється законами України (на всій території України відносно загальнодержавних податків і зборів) та Положеннями місцевих органів самоврядування (відносно місцевих податків та зборів). Кожен із податків та зборів (обов’язкових платежів), віднесених до загальнодержавних, вводиться окремими законами України. Декретом Кабінету Міністрів України від 20 травня 1993 р. «Про місцеві податки і збори» визначаються основні елементи (платник, об’єкт, ставка) місцевих податків і зборів, кожного зокрема, які визначено ст. 15 Закону України «Про систему оподаткування».

Частина 2 ст. 67 Конституції України закріплює обов’язок декларування. Треба підкреслити, що цей обов’язок торкається усіх податкових резидентів, до яких згідно з ч. 2 ст. 1 Декрету Кабінету Міністрів України «Про прибутковий податок з громадян» належать громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які проживають в Україні в цілому не менше ста вісімдесяти трьох днів у календарному році. По закінченні календарного року визначається сума сукупного річного оподатковуваного доходу. Прибутковий податок з річного доходу, отриманого за місцем основної роботи, визначається з середньомісячного доходу з урахуванням сплаченого (утриманого) протягом року податку з місячних доходів. Обчислення податку і перерахунок провадиться підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами — суб’єктами підприємницької діяльності до і березня року, наступного за звітним.

59. Обов’язок кожного — неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей

Кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Коментована стаття присвячена загальному регулюванню одного із суттєвих аспектів взаємин людини й держави. У коментарі до ст. З вже зазначалося, що ці відносини в Україні будуються на засадах взаємної відповідальності. Там же роз’яснювалося, в чому саме виявляється відповідальність держави перед людиною. Розглядувана ж тепер стаття присвячена характеристиці «протилежного» напрямку цієї відповідальності — відповідальності людини перед державою. Ця відповідальність, знову ж таки (як і відповідальність держави перед людиною), може бути або позитивною, або негативною. У коментованому приписі відповідальність сформульована в позитивному сенсі — як обов’язок людини неухильно додержуватися Конституції України та законів України, тобто найголовніших волевиявлень держави. Цей обов’язок адресовано не тільки громадянам України, а й «кожному», хто перебуває на її території.

Хоча в цій статті згадуються тільки такі нормативно-правові акти, як Конституція України та закони України, це, однак, не означає, що можна не додержуватися норм інших правових актів. Тому зазначений обов’язок слід тлумачити розширено й мати на увазі, що всі інші, тобто підзаконні, нормативно-правові акти можуть (та й повинні) при їх застосуванні й реалізації піддаватись перевірці, оцінці, нагляду, контролю з огляду на їх відповідність закону. У разі виникнення сумнівів щодо такої відповідності підзаконні нормативно-правові акти можуть оскаржуватись (опротестовуватись) у встановленому законом порядку. А ось Конституція України (як було роз’яснено в коментарі до ст. 8) — це акт, зміст якого не підлягає жодним сумнівам та запереченням. Щодо громадян України така ж властивість визнається і за законами України: громадяни України не можуть безпосередньо звертатися до Конституційного Суду України для вирішення питання про відповідність законів Конституції.

У загальній теорії права зазвичай розрізняють три основні форми здійснення, реалізації дозволяючих, забороняючих та зобов’язуючих юридичних норм: їх використання, виконання й додержання. У коментованому приписі мовиться тільки про останню з цих форм правореалізації. Однак, як відомо, будь-яка забороняюча норма може бути сформульована як норма зобов’язуюча (заборона певної дії — це не що інше, як обов’язок утримува­тися від вчинення такої дії), і навпаки: будь-який юридичний обов’язок може бути переформульовано на заборону (обов’язок вчинити певну дію є, інакше кажучи, забороною утримуватися від її невчинення).

І ще одну суттєву заборону (а тим самим і обов’язок) для кожної людини встановлює положення, котре розглядається: не посягати на права і свободи, честь та гідність інших людей. Хоча це положення спрямоване на регулювання людських взаємин, держава все ж покладає на себе підтримку певного режиму стану цих взаємин (про що вже йшлося у коментарі до ст. 23).

Слід звернути увагу на те, що цей конституційний припис забороняє посягати на права і свободи, честь і гідність людей незалежно від того, закріплені чи не закріплені вони в Конституції, в законах України. З цього надзвичайно важливого положення природно випливає й обов’язок держави забезпечити все населення інформацією, знаннями про права, свободи та обов’язки. Такий висновок є ще одним аргументом на користь охарактеризовної інтерпретації права кожного знати свої права й обов’язки (ч. 1 ст. 57), згідно з якою дане право стосується також і знання загальносоціальних (а не тільки юридичних) прав, свобод і обов’язків людини.

До складу забороненого об’єкта посягання включено, крім прав та свобод, також честь і гідність інших людей. Оскільки право на честь і гідність, на їх недоторканність і захист є одним із видів прав та свобод людини, наведене формулювання може бути пояснене прагненням ще раз додатково акцентувати особливу цінність, значущість саме цього різновиду її прав (див. також коментар до ч. 1 ст. З, в якій честь і гідність піднесено до рівня найвищої соціальної цінності поряд із життям та здоров’ям, недоторканністю і безпекою людини). Наслідком порушення цього права є спричинення людині специфічної шкоди та виникнення в потерпілого права на її компенсацію. Оскільки гідність людини, беззаперечно, належить до сфери моральних явищ, є, так би мовити, моральним «параметром» особи, то існують і підстави позначити поняття про зазначену шкоду терміном «мо­ральна».