1. Права і гарантії медичних працівників

Медичний працівник, на відміну від, приміром, лікаря з приватною практикою, уже за визначенням — особа, яка працює за трудовим договором у медичній організації. Понад 95% медичних організацій країни — державна власність. Відповідно до чинного законодавства, персонал цих закладів є найманими працівниками й не виступає суб’єктом права у процесі надання пацієнтові медичної допомоги. У правовідносини з пацієнтом у системі охорони здоров’я вступають не фізичні особи — медпрацівники, а особи юридичні — заклади охорони здоров’я. Виняток становлять лише фахівці, котрі мають приватну практику. Тільки вони (за наявності приватної ліцензії) є самостійними суб’єктами права і, відповідно, несуть усю повноту цивільно-правової відповідальності.

Медичні працівники державної системи охорони здоров’я вступають у правовідносини з роботодавцем, яким є медичний заклад. Їхні права охороняє Кодекс законів про працю, причому захищені вони досить добре. Майнова відповідальність медпрацівника можлива тільки в разі його провини, причому не просто провини (професійної недбалості), а заподіяння шкоди несумлінними діями. Навіть коли в діях медпрацівника зафіксовано професійну недбалість і недобросовісність, величина суми, яка з нього стягується, не залежить від величини збитків, заподіяних закладу. Але факт недобросовісності довести дуже важко, позаяк «сумлінність» — це оцінна категорія.

Випадкове заподіяння шкоди здоров’ю пацієнта є підставою для майнових санкцій пацієнта тільки проти медичного закладу, але в жодному разі не проти медпрацівника. Тобто за неправомірні дії лікаря або за такі, що заподіяли випадкової шкоди пацієнту, в кожному випадку як юридична особа відповідатиме заклад охорони здоров’я, а його працівник, відповідно до ст. 130—138 Кодексу законів про працю України, нестиме матеріальну відповідальність уже перед ним, яку б суму не виплатив заклад за позовом пацієнта чи його утриманців. Ясна річ, будь-яка особа, що звернулася по медичну допомогу в заклад охорони здоров’я і вважає свої права порушеними, може подати позов безпосередньо проти медичного працівника за заподіяну їй шкоду, але в цьому випадку вона діятиме на основі правил Цивільного і Цивільно-процесуального кодексів України й муситиме доводити вину даного медичного працівника в заподіянні шкоди.

Медичні і фармацевтичні працівники мають право, серед іншого, на: пільгові умови пенсійного забезпечення; безплатне користування квартирою з опаленням і освітленням тим, хто проживає у сільській місцевості.

Законодавчо в Україні закріплені наступні права і пільги медичних працівників:

заняття медичною діяльністю відповідно до спеціальності та кваліфікації; належні умови професійної діяльності; підвищення кваліфікації, перепідготовка не рідше одного разу на 5 років у відповідних закладах та установах;

вільний вибір апробованих форм, методів і засобів діяльності, впровадження в установленому порядку сучасних досягнень медичної та фармацевтичної науки і практики; безкоштовне користування соціальною, екологічною та спеціальною медичною інформацією, необхідною для виконання професійних обов’язків;

обов’язкове страхування за рахунок власника закладу охорони здоров’я у разі заподіяння шкоди їхньому життю і здоров’ю у зв’язку з виконанням професійних обов’язків у випадках, передбачених законодавством;

соціальна допомога з боку держави у разі захворювання, каліцтва або в інших випадках втрати працездатності, що настала у зв’язку з виконанням професійних обов’язків;

скорочений робочий день і додаткова оплачувана відпустка у випадках, встановлених законодавством;

пільгові умови пенсійного забезпечення; пільгове надання житла та забезпечення телефоном; безплатне користування житлом з освітленням і опаленням тим, хто проживає і працює у сільській місцевості і селищах міського типу, а також пенсіонерам, які раніше працювали медичними та фармацевтичними працівниками і проживають у цих населених пунктах, надання пільг щодо сплати земельного податку, кредитування, обзаведення господарством і будівництво приватного житла, придбання автомототранспорту;

першочергове одержання лікувально-профілактичної допомоги і забезпечення лікарськими та протезними засобами; створення наукових медичних товариств, професійних спілок та інших громадських організацій; судовий захист професійної честі та гідності;

безоплатне отримання у власність земельної ділянки в межах земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства…

Лікарі дільничних лікарень та амбулаторій сільської місцевості, дільничні лікарі-терапевти, лікарі-педіатри та дільничні медичні сестри територіальних ділянок міських поліклінік, лікарі загальної практики (сімейні лікарі) та середній медичний персонал виїзних станцій і відділень швидкої та невідкладної медичної допомоги, станцій санітарної авіації і відділень планової та екстреної консультативної допомоги за безперервну роботу на зазначених посадах у зазначених закладах (на територіальних ділянках) понад 3 роки мають право на додаткову оплачувану щорічну відпустку тривалістю 3 календарних дні, при цьому зберігаються права інших медичних працівників на додаткову оплачувану відпустку у межах існуючих норм.

2. Особливості пенсійного забезпечення медичних працівників і науково-педагогічних працівників

Порядок обчислення спеціального стажу і умови, за яких особа набуває право на пенсію за вислугу років, визначені Законом України «Про пенсійне забезпечення», а страховий стаж, від якого залежить розмір пенсії, обчислюється за нормами Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування».

За окремим переліком мають право на вихід на пенсію на пільгових умовах вчителі, працівники охорони  здоров’я  та  соціального забезпечення. Згідно п. «е» ст. 55 ЗУ «Про пенсійне забезпечення» право на пенсію за вислугу років мають: працівники  освіти,  охорони  здоров’я  та    соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку. Таким зокрема є «Перелік закладів і установ освіти,  охорони здоров’я  та соціального  захисту  і  посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років» затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04.11.1993  № 909.

Переліком закладів та установ освіти, охорони здоров’я та соціального захисту й посадами, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 4 листопада 1993 року № 909 (зі змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2002 року № 1436), передбачені вчителi, логопеди, учителi-логопеди, учителi-дефектологи, викладачi, сурдопедагоги, тифлопедагоги, вихователi, завiдуючi та iнструктори слухових кабiнетiв, директори, завiдуючi, їх заступники з навчально-виховної (навчальної, виховної), навчально-виробничої частини або роботи з виробничого навчання, завiдуючi навчальною та навчально-виховною частиною, соцiальнi педагоги (органiзатори позакласної та позашкiльної виховної роботи з дiтьми), практичнi психологи, педагоги-органiзатори, майстри виробничого навчання, керiвники гурткiв, секцiй, студiй та iнших форм гурткової роботи.

Педагог у разі виходу на пенсію за вислугою років не має права працювати за спеціальністю й отримувати одночасно пенсію та зарплату. У той же час він має право продовжувати працювати, але не на посаді, яка дає право на пенсію за вислугу років, оскільки такий вид пенсії призначається в разі залишення роботи, що дає право на цей вид пенсії. У випадку зарахування після призначення пенсії за вислугу років на роботу, яка дає право на цей вид пенсії, виплата пенсії припиняється й поновлюється після звільнення з роботи.

Згідно зі статтею 7 закону України «Про пенсійне забезпечення», звернення за призначенням пенсії може здійснюватись у будь-який час після виникнення права на пенсію. Відповідно до статті 83 цього ж закону пенсія педагогічним працівникам призначається з дня звернення за призначенням пенсії. При цьому пенсії за вислугу років призначаються за умови залишення роботи, яка дає право на цю пенсію, за винятком осіб, які працюють за строковим трудовим договором (контрактом), що укладений після досягнення пенсійного віку.

На підставі поданих документів (оригіналу трудової книжки, уточнюючої довідки про педагогічний стаж) районним управлінням Пенсійного фонду розглядається питання про право на пенсію за вислугу років.

Умовою для призначення пенсії за вислугу років є наявність спеціального стажу роботи не менше 25 років, тобто робота на посадах та в закладах. Перелік таких посад і закладів затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 4 листопада 1993 року № 909 (до якої були внесені зміни постановою Кабміну України від 26 вересня 2002 року № 1436).

Згідно зі статтею 7 вказаного Закону пенсії за вислугу років призначаються в разі залишення роботи, яка дає право на цю пенсію.

Отже, для визначення права на зарахування до спеціального стажу певного періоду роботи необхідно, щоб людина працювала в закладах і на посадах, які дають право на пенсію за вислугу років. У разі, якщо із записів трудової книжки неможливо зробити такий висновок, до рай(міськ)­управління Пенсійного фонду додатково надається уточнююча довідка закладу (установи). Також при вирішенні цього питання можуть бути розглянуті інші документи (Положення про заклад, структуру, штатні розклади тощо).

Робота за спеціальністю в закладах, установах і на посадах, передбачених переліком, дає право на пенсію незалежно від форми власності або відомчої належності закладів і установ.

Робота за спеціальністю в закладах, установах і на посадах до 1 січня 1992 р., яка давала право на пенсію за вислугу років відповідно до раніше діючого законодавства, зараховується до стажу для призначення пенсії за вислугу років.

Що стосується розміру такої пенсії, то він визначається згідно з нормами Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», у такому ж порядку, як і розмір пенсії за віком. А саме: відповідно до статті 27 цього Закону розмір пенсії за віком визначається як добуток зарплати, визначеної відповідно до статті 40 цього Закону, і коефіцієнта страхового стажу, визначеного відповідно до статті 25 цього Закону.

3. Правове соціальне забезпечення дітей віком до 13 років

1. У зв’язку з вагітністю та пологами — право на цей вид допомоги мають всі жінки, які не застраховані в системі загальнообов’язкового державного страхування.

Розмір допомоги у 2011 році складає: з січня  —  235,25 грн.,  з квітня —  240 грн.,  з жовтня – 246,25 грн., з грудня — 251 грн. (не менше 25% від прожиткового мінімуму для працездатної особи із розрахунку на місяць ).

2. Допомога при народженні дитини надається одному з батьків, усиновителю чи опікуну, які постійно проживають на території України разом з дитиною, з метою створення належних умов для повноцінного утримання та виховання дитини.
3. По догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку — право на призначення такої допомоги має один з батьків дитини, усиновитель, опікун, дідусь, бабуся або інший родич, який фактично здійснює догляд.

З 2010 року допомога дорівнює різниці між 100 відсотками (з 1 січня 2008 року між 50 відсотками, з 1 січня 2009 року між 75 відсотками) прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб та середньомісячним сукупним доходом сім’ї в розрахунку на одну особу за попередні шість місяців, але не менше 130 гривень.

4. На дітей, які перебувають під опікою чи піклуванням

Допомога на дітей, над якими встановлено опіку чи піклування надається у розмірі, що дорівнює різниця між двома прожитковими мінімумами для дитини відповідного віку та середньомісячним розміром одержуваних на дитину аліментів, пенсії, стипендії та державної допомоги за попередні шість календарних місяців.

Максимальний розмір допомоги у 2011 році

На дітей віком до 6-ти років:    з січня — 1632 грн., з квітня — 1664 грн., з жовтня –  1706 грн., з грудня  -1740 грн.

На дітей віком від 6 до 18 років: з січня  – 1954 грн., з квітня –  1994 грн., з жовтня – 2044 грн., з грудня — 2084 грн.

5. Державна соціальна допомога на дітей — сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування

Розмір грошового забезпечення становить 35 відсотків двох прожиткових мінімумів для дітей відповідного віку на кожну дитину-вихованця та кожну прийомну дитину і не залежить від пенсії, аліментів, стипендії чи державної допомоги на кожну дитину-вихованця та на кожну прийомну дитину.

Сумарний обсяг грошового забезпечення не повинен перевищувати п’яти прожиткових мінімумів для працездатної особи і розподіляється між батьками-вихователями рівними частинами за їх згодою.

Розмір грошового забезпечення одному з прийомних батьків не повинен перевищувати півтора прожиткового мінімуму для працездатної особи.

6. Державна соціальна допомога інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам встановлюється у новому розмірі з дня набрання чинності законом про збільшення розміру прожиткового мінімуму.

Якщо інвалід з дитинства або дитина-інвалід має право на пенсію у зв’язку з втратою годувальника і державну  соціальну допомогу відповідно до цього Закону, ці виплати призначаються одночасно.

Список використаної літератури

1. Авер’янова Є., Артем’єва Л., Бударіна Л., Діброва Н., Зеленська Н., Золотухін О.. Пенсійне та соціальне страхування: консультації, роз’яснення спеціалістів міністерств та відомств, нормат. база, форми звітності / А. Бабак (голов.ред.) — Д. : Баланс-Клуб, 2008. — 176с.
2. Внукова Н. Соціальне страхування: навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Кондор, 2009. — 352с.
3. Конопліна Ю. Соціальне страхування: навч. посібник для студ. вищих навч. закл., які навч. за освітньо-проф. програмою бакалавра з напряму підготовки «Фінанси і кредит». — Суми : Університетська книга, 2008. — 224c.
4. Савченко Н. Соціальне страхування: навч. посіб. / Київський національний торговельно- економічний ун-т. — К. : КНТЕУ, 2009. — 172с.