Вступ

1. Конституційно-правовий механізм зовнішніх відносин держави

2. Повноваження парламенту в зарубіжних країнах

3. Повноваження парламенту у сфері зовнішньої політики

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Для здійснення зовнішніх зв'язків з іншими державами й іншими суб'єктами міжнародного права держави створюють систему органів зовнішніх зносин.

Під органом зовнішніх зносин держави розуміють посадову особу, організацію, установу, на яку покладене відправлення зовнішніх справ суб'єкта міжнародного права в межах установленої компетенції і яке визнано в цій якості міжнародним правом. Компетенція органу зовнішніх зносин визначається внутрішнім правом суб'єкта міжнародного права (держави). Отже, органи зовнішніх зносин держави — це органи, за допомогою яких здійснюються зв'язки з іншими державами, міжнародними організаціями й іншими суб'єктами міжнародного права.

Слід зазначити те, що будь-яка держава, створюючи свій орган зовнішніх зносин, повинна повідомити іншим державам та іншим суб'єктам міжнародного права про це, зі вказівкою, що саме їй доручена реалізація визначеної сфери зовнішніх зносин держави.

Внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин загальної компетенції визначають основи зовнішньої політики держави, розробляють її тактичні і стратегічні цілі і задачі, формують мережу органів зовнішніх зносин держави за кордоном, здійснюють підготовку кадрового складу для цих органів.

Правовий стан органів зовнішніх зносин в середині держави закріплюється в конституції, профільних законах, положеннях про міністерства і відомства, розроб-лювальних урядом і підтверджуваних ним же або главою держави. Формування внутрішньої і зовнішньої політики об'єктивно пов'язане із формою держави. Воно повинно проходити не тільки з урахуванням внутрішніх чинників, але і з урахуванням об'єктивних процесів міжнародного розвитку.

В Україні був розроблений і прийнятий парламентом — Верховною Радою України — документ, що визначає зовнішньополітичну стратегію держави на тривалу перспективу. Це Основні напрямки зовнішньої політики України, прийняті в 1993 році. У цьому документі закріплена система пріоритетів зовнішньої політики України. Ці пріоритети виявляються у виді задач із указівкою тимчасової перспективи. Слід зазначити, що основні цілі, поставлені в цьому документі і пов'язані з першочерговими задачами входження незалежної України у світове співтовариство і його інституції, налагодженням двостороннього і багатостороннього співробітництва із суміжними і географічно близькими державами, із державами — членами СНД, РЄ, ЄС, НАТО і т.п., реалізовані.

Тема моєї курсової роботи„Повноваження парламенту у сфері зовнішньої політики: порівняльний аспект”.

Мета: показати в порівняльному аспекті повноваження парламенту у сфері зовнішньої політики в Україні та інших зарубіжних країнах.

Завдання роботи:

— розкрити конституційно-правовий механізм зовнішніх відносин держави;

— показати повноваження парламенту в зарубіжних країнах

— визначити повноваження парламенту у сфері зовнішньої політики.

1. Конституційно-правовий механізм зовнішніх відносин держави

Дослідження парламентаризму реалізується шляхом зіставлення повноважень найвищих законодавчих і виконавчих органів державної влади. Тобто – аналізу форми державного правління. Але якщо вийти за межі суто юридично-правового розуміння парламентів (коли ми сприймаємо їх не лише як органи, що наділені певним чітко визначеним колом конституційної компетенції та повноважень, а й як специфічну складову механізму політичного управління), можна встановити низку їхніх універсальних функціональних властивостей, що не залежать від форми правління.

Парламент (досл. «говорильня», «балаканина» від фр. говорити) — найвищий виборний (повністю або частково) орган державної законодавчої влади, в якому здійснюється представництво основних політично активних груп населення країни. За більшістю конституцій парламент покликаний здійснювати загальне керівництво зовнішньою політикою держави. Однак, сфери його компетенії значною мірою залежать від державного ладу, розвитку демократії, тощо [10, с. 39].

Характеризуючи процес реалізації влади народом, поряд з формами безпосередньої демократії особливу увагу завжди приділяють парламенту, адже, як виборний орган державної влади, він являє собою специфічний зріз політичних та інших інтересів суспільства.

Традиційними питаннями, що розв'язує Парламент є: внутрішньодержавні питання, питання війни та миру, територіальні зміни, ратифікація міжнародних договорів та угод, визначення видатків на зовнішньо- та внутрішньополітичні та іншого характеру заходи.

Органи народного представництва існували ще в стародавніх державах: Стародавній Рим. Це могло бути народне зібрання, рада старійшин, Сенат (Стародавній Рим), Римський форум, Коміції, віче, курултай і т. п. В Середні віки набула розвитку станово-представницька система: роль, подібну з роллю парламента, грали органи, які складалися з представників різних станів (Генеральні штати у Франції, Кортеси в Іспанії, Земський собор в Россії і т. д.).

Самими стародавніми парламентами в світі вважаються парламенти Острова Мен (Тінвальд) та Ісландії, (Альтінг), створені в X ст. [10, с. 41]

Батьківщиною сучасного парламентаризма вважаеться Англія. Прообраз парламента був створений в Англії в XIII ст, коли король Іоан Безземельний був вимушений підписати «Великую хартию вольностей». Згідно цього документу, король не мав права вводити нові податки без згоди королівської ради. Великобританія — перша країна, де парламент прийняв на себе всю повноту влади.

Сучасні міжнародні відносини формуються та еволюціонують під впливом різноманітних чинників, серед яких вирішальне значення мають суперечності, узгодження або збіг інтересів різних держав — членів міжнародної спільноти. При цьому в загальній системі чинників, що впливають на функціонування глобальної системи міжнародних відносин, одне з першорядних значень належить процесові формування і реалізації зовнішньополітичного курсу кожної окремої держави, оскільки зовнішньополітичний курс є втіленням її волевиявлення з зовнішньополітичних питань і отже — основною формою участі даної держави у системі міжнародних відносин.

Процесові формування і здійснення зовнішньополітичного курсу держави властивий ряд особливостей, які залежать від певних характеристик політичної системи суспільства, а також визначаються специфікою глобальної системи міжнародних відносин на даний час. За оцінкою фахівців, «зовнішня політика мусить здійснюватися на ефективній внутрішньополітичній основі, і ця внутрішньополітична основа має грунтуватися на ефективному відображенні за межами країни ключових елементів національного життя… У цьому розумінні зовнішня політика є внутрішньою політикою» [9, с. 154].

Разом з тим, процес розробки і реалізації національної зовнішньої політики є детермінованим у рамках механізму зовнішніх відносин держави (інші варіанти цього ж терміну — «конституційно-правовий механізм зовнішніх відносин»; «зовнішньополітичний механізм держави»).

За поширеним у колишній радянській доктрині означенням, зовнішньополітичний механізм держави становить «сукупність певним чином організованих і взаємодіючих державних органів, які беруть постійну участь у процесі розробки і здійснення тих чи інших зовнішньополітичних рішень цієї держави» [9, с. 155]. Однак на наш погляд, дане означення є досить неповним, оскільки термін «сукупність» є дещо аморфним з системної точки зору, а формула «певним чином організованих і взаємодіючих державних органів» залишає абсолютно невизначеними питання як про характер такої організації і взаємодії, так і, зрештою, про те, які саме державні органи беруть участь у даному процесі загалом. Іншими словами, в наведеному означенні не розглядається зовнішньополітичний механізм держави як система органів державної влади, а також не відображається конституційно-правова сутність і функціональна динаміка взаємозв'язків між вищезазначеними органами.

На думку автора, конституційно-правовий механізм зовнішніх відносин (зовнішньополітичний механізм) держави являє собою систему конституційно-правових відносин, законодавчо регламентованих і різними органами державної влади з приводу виконання зовнішніх функцій держави. Слід додати, що зовнішньополітичний механізм, будучи невід'ємною складовою політичної системи суспільства, є детермінованим у рамках механізму держави, займає проміжну позицію між сферою зовнішньої політики держави та системою її законодавства [9, с. 155.

Проблема конституційно-правового механізму зовнішніх відносин тісно пов'язана з проблемою зовнішніх функцій держави. Ці функції, будучи основними напрямами зовнішньої діяльності держави (так само, як і механізм зовнішніх відносин), визначаються її політичною системою, сучасним станом глобальної системи міжнародних відносин і, отже, визначають і, водночас, відповідають завданням, які стоять перед державою в її внутрішній і зовнішній політиці.

Система зовнішніх функцій держави, визначає засади діяльності всіх її органів у сфері зовнішніх відносин. Разом з тим, зовнішньополітичний механізм не є, так би мовити, «механічним», буквальним відображенням системи державних функцій, оскільки включає в себе не тільки такі структурні елементи, що діють безпосередньо і винятково у сфері зовнішніх відносин, але й такі, що пов'язані з реалізацією інших функціональних напрямів.

Найбільш значущі і відповідальні зовнішньополітичні рішення на національному рівні приймаються вищими органами держави. Підготовка і правове оформлення цих рішень, надання їм статусу юридично обов'язкових законодавчих або підзаконних актів здійснюється у відповідності з принципами, формами, правилами і процедурами, котрі визначаються законодавством, а також із правовими і політичними звичаями, що склалися у повсякденній практиці функціонування державного апарату.

Сучасна конституційно-правова доктрина розглядає зовнішньополітичний механізм, насамперед, як невід'ємну складову частину механізму держави, її правової системи. При цьому предметна специфіка діяльності зовнішньополітичного механізму визначає змістовні аспекти його функціонування, методи зовнішньополітичної діяльності різних державних органів, впливає безпосереднім чином на стосунки його складових частин з іншими елементами державного механізму.

Предметна специфіка зовнішньополітичного механізму також слугує основою для концептуального визначення міри і ступеня «зовнішньополітичної спеціалізації» органів державної влади і управління, їхнього функціонального залучення до зовнішньополітичної діяльності держави. В цьому контексті слід виділити дві основні групи державних органів: вищі органи держави — главу держави, законодавчий орган (парламент) і уряд (кабінет міністрів), а також розгалужений апарат виконавчої влади (міністерства, урядові комітети, агенції, закордонні дипломатичні представництва тощо) [11, с. 290].

Найголовніша відмінність між цими двома групами державних органів полягає в тому, що перша група (вищі органи держави), за своєю конституційно-правовою та адміністративно-управлінською природою, є поліфункціональною, тоді як друга група включає в себе державні органи, більш чітко зорієнтовані на виконання специфічних зовнішньополітичних завдань.

Оскільки конституційно-правовий механізм зовнішніх відносин є системою правовідносин з приводу реалізації зовнішніх функцій держави, то нормативно-правова складова цього механізму є найважливішою. В теперішній час правові норми, що регламентують зовнішньополітичну діяльність, посідають дедалі більш значуще місце в конституційному та поточному законодавстві. За оцінками фахівців, в сучасних конституціях «істотно розширилася … регламентація питань, що стосуються міжнародно-правової позиції і зовнішньополітичної діяльності держави. Як правило, відповідні конституційні новели вирішують питання співвідношення міжнародного та внутрішньо-національного права, регламентації міждержавної економічної і військово-політичної інтеграції» [11, с. 292]. Зокрема, наслідком інтеграційних процесів у державах Європейського Союзу стало включення до конституцій цих держав положень щодо укладення міжнародних договорів і угод, пріоритету норм міжнародного права і права Європейського Союзу над нормами національного законодавства та ін.

Ступінь і характер впливу тих чи інших складових елементів зовнішньополітичного механізму як системи правовідносин на процес розробки і реалізації зовнішньополітичного курсу держави є різним, залежно від кожної конкретної стадії даного процесу. Так, на стадії практичного здійснення зовнішньополітичних рішень роль відповідних законодавчих норм стає визначальною, тоді як на етапі первинної апробації варіантів зовнішньополітичних заходів більш важливу роль відіграють правові, а подекуди й політико-правові звичаї — навіть у тих державах, де звичаєвий фактор посідає другорядне місце у правовій системі.

Особливість правового регулювання у сфері зовнішніх відносин держави полягає в тому, що воно не вичерпується конституційно-правовими нормами, що стосуються безпосередньо зовнішньополітичних і/або зовнішньоекономічних питань. Слід відзначити, що кількісна частка цих норм у системі права сучасної держави, як правило, є незначною, внаслідок чого зовнішньополітичний механізм як система правовідносин являє собою похідну від системи права.

Водночас, розширення обсягу конституційно-правової регламентації питань, пов'язаних із сферою зовнішніх відносин держави є досить значущим явищем у контексті функціонування її зовнішньополітичного механізму як системи правовідносин, оскільки саме конституційно-правові норми є найважливішим і найбільш дієвим засобом формування і регулювання конкретної системи правовідносин, в яку включаються норми, що визначають загальні та спеціальні повноваження окремих державних органів у сфері зовнішньої політики, а також положення, що регламентують відносини між цими органами. При цьому такого роду норми можуть міститися не тільки в конституціях держав, але й в актах поточного законодавства, парламентських регламентах, підзаконних актах органів виконавчої влади. Крім того, засобом формування і регулювання зовнішньополітичного механізму як системи правовідносин можуть також слугувати конституційно-правові звичаї, котрі склалися історично (ця специфіка властива, головним чином, державам британської правової «сім'ї» в яких такі звичаї мають назву «конституційні конвенції») [11, с. 294].

В сучасній доктрині існує чимало дефініцій поняття «конституційні конвенції». Так, А.Дайсі характеризує їх як «угоди, звичаї або практику, які, хоч й може регулювати поведінку конкретних елементів структури законодавчої й виконавчої влади, проте в дійсності не є правом через те, що вони не застосовуються судами» [8, с. 225]. При цьому слід мати на увазі, що британська доктрина традиційно розуміє право як сукупність норм, що визначаються і примушуються до виконання саме судовими інстанціями. Інший дослідник, Дж.Макінтош характеризує конституційні конвенції як «загальноприйняту політичну практику, що грунтується на її успішній реалізації або на прецедентах» [8, с. 226]. Однак найбільш повною, на наш погляд, є дефініція з фундаментальної праці О.Худ Філліпса, де конституційні конвенції визначаються як «норми (правила), які грунтуються на політичній практиці, розглядаються як обов`язкові тими, кого вони стосуються, і які не є правовими нормами в силу того, що суд або палати парламенту не можуть примусити до їх дотримання» [8, с. 226].

Слід додати, що, за оцінкою того ж О.Худ Філліпса, до сфери регулювання конституційних конвенцій належать, зокрема, питання здійснення королівської прерогативи (тобто, фактично, функціонування всієї системи виконавчої влади, включно з урядом — Кабінетом — як державною структурою з прем'єр-міністром як його главою), а також питання відносин між державами-членами Співдружності [8, с. 227]. А оскільки зовнішньополітична діяльність в країнах британської правової «сім'ї» здійснюється, головним чином, органами виконавчої влади, то стає цілком очевидним, що повсякденна практична діяльність держави у згаданій сфері значною мірою грунтується на конституційних конвенціях, і, водночас, сама політична практика, зі свого боку, визначає і поступово формує конституційні конвенції. Іншими словами, конституційні конвенції й повсякденна практика держави є не лише взаємопов'язаними, але й взаємно детермінованими субстанціями, такими, що логічно випливають одна з одної.

Важливою характерною рисою правових звичаїв (конституційних конвенцій) є те, що вони «регулюють відносини між суб'єктами, які, водночас, виступають в ролі їхніх творців» [8, с. 227]. Дана обставина має особливе значення для зовнішньополітичної діяльності держав, оскільки останні як суб'єкти міжнародного права, здійснюючи свою волю щодо утворення політичних і правових норм, що діють у сфері міждержавних відносин, виступають, водночас, як творці цих норм.

Відповідним чином, формування одностороннього волевиявлення держави як суб'єкта міжнародного права в рамках її зовнішньополітичного механізму також грунтується в ряді аспектів на звичаєвих нормах. Аналогії між конституційним та міжнародним правом щодо функціональної ролі звичаєвих норм мають місце також щодо обгрунтування їх додержання з огляду на значення моральних, загальнолюдських чинників як основних у даному контексті.

В контексті співвідношення правових звичаїв із законодавством важливою є проблема їх рецепції у законодавство. Останнім часом, зокрема у країнах британської правової «сім'ї», спостерігається тенденція до включення ряду звичаєвих норм у законодавство — в тому числі з питань, що безпосередньо стосуються зовнішніх відносин держави. Разом з тим, навіть у законодавчих актах нерідко має місце лише згадка про ті чи інші державні органи, але не детальна регламентація їхніх повноважень, в тому числі в зовнішньополітичній частині (насамперед, це стосується повноважень уряду та його глави). Інакше кажучи, законодавство визнає в умовній формі лише самий факт існування відповідних державних органів, однак не визначає de jure їхньої функціональної ролі в державному механізмі, а отже в даному разі немає підстав констатувати «повнозначну» рецепцію відповідних звичаєвих (конвенційних) норм у законодавство. У таких випадках — навіть при наявності згадки в законодавчих актах про існування державних органів, які мають конвенційне походження, — роль конституційних конвенцій у тлумаченні правового статусу відповідних органів залишається досить важливою [11, с. 297].

Виходячи з цього, справедливою є характеристика функціональної ролі конституційних конвенцій, сформульована В.М.Шаповалом: «Враховуючи, що ряд державних інститутів та їхніх владних повноважень … встановлені на основі конституційних угод, останні слід розглядати як найважливіший засіб, що забезпечує реальність та ефективність конституційного регулювання» [11, с. 298].

В системі вищих органів держави і в механізмі її зовнішніх відносин глава держави відіграє одну з найважливіших ролей. Як своєрідний символ національної єдності і наступництва влади, він уособлює і репрезентує державу як її найвища посадова особа (принаймні, номінально) в найважливіших актах внутрішньої та зовнішньої політики. Умови та порядок заміщення посади глави держави визначаються конституційно регламентованою формою правління. Зокрема, в президентських республіках функції глави держави часто-густо збігаються з функціями глави виконавчої влади.

Однак у державах із парламентарними формами правління (парламентарні монархії, парламентарні республіки) глава держави — відповідно, монарх або ж президент — має за конституцією досить широке коло повноважень, однак фактично виконує, головним чином, формально-представницькі і протокольні функції, в тому числі у зовнішньополітичній сфері.

Висновки до 1-го розділу

Особливість правового регулювання у сфері зовнішніх відносин держави полягає в тому, що воно не вичерпується конституційно-правовими нормами, що стосуються безпосередньо зовнішньополітичних і/або зовнішньоекономічних питань. Слід відзначити, що кількісна частка цих норм у системі права сучасної держави, як правило, є незначною, внаслідок чого зовнішньополітичний механізм як система правовідносин являє собою похідну від системи права.

Водночас, розширення обсягу конституційно-правової регламентації питань, пов'язаних із сферою зовнішніх відносин держави є досить значущим явищем у контексті функціонування її зовнішньополітичного механізму як системи правовідносин, оскільки саме конституційно-правові норми є найважливішим і найбільш дієвим засобом формування і регулювання конкретної системи правовідносин, в яку включаються норми, що визначають загальні та спеціальні повноваження окремих державних органів у сфері зовнішньої політики, а також положення, що регламентують відносини між цими органами.

2. Повноваження парламенту в зарубіжних країнах

Сучасна конституційна теорія та практика не визнає парламенти верховними органами влади. Вони не повновладні, неправомочні розглядати і вирішувати будь-яке питання, що належить до відання держави, бо це б суперечило ідеї установчої влади. Всі повноваження парламентів належать їм не з якогось власного права, а завдяки фіксації в конституціях, які й наділяють представницькі органи відповідною компетенцією. З іншого боку, оцінка парламентів як повновладних органів суперечила б змісту принципу поділу влад. Як зазначалось, за цим принципом влади не тільки поділені і зрівноважують одна одну, а й рівні [11, с. 299].

Сучасні парламенти складаються з однієї чи двох палат, хоча історії відомі випадки трьох палат, шести палат у парламентів.

Спочатку парламент у Великобританії був однопалатним, він став двопалатним в середині 14 ст. в результаті компромісу між двома соціальними групами (аристократією і буржуазією).

Двопалатна структура в країнах парламентської системи була гарантом від поспішного прийняття рішень членами нижньої палати. За традицією верхня палата була більш консервативною, захищаючою традиції, а нижня – більш демократичною і прогресивною. Вони таким чином ніби складали баланс. В Європі в період буржуазних революцій створювалися однопалатні парламенти, вони були більш мобільні і пристосовані для реалізації революційних ідей, але в деяких країнах вони перевищували свої повноваження і перетворювалися в засоби деспотії.

В США однопалатний Конгрес був перетворений у двопалатний Конгрес, так само у Франції відбулися зміни після гострих революційних потрясінь.

Перевага двопалатного парламенту полягала в тому, що верхня палата стримувала нижню від непродуманих і жорстких рішень.

В країнах з федеративною формою правління майже завжди є спеціальна друга палата для представництва інтересів суб’єктів федерації (США, Австралія, Австрія, Венесуела, Індія, Мексика та ін.) [8, с. 54]

На думку деяких авторів однопалатні парламенти є більш ефективними та відповідають демократичному устрою та однонаціональному складу населення, їх законодавча процедура не настільки складана як у двопалатному парламенту.

Але слід відзначити, що двопалатність парламенту задовольняє потреби федеративного устрою держави, запобігає непродуманим рішенням [8, с. 54].

В двопалатних парламентах є дві моделі взаємовідносин між палатами: рівний правовий статус та неоднаковий.

Наприклад, в США дві палати конгресу мають рівні повноваження у законодавчій сфері, але нижня палата має виключні повноваження у сфері фінансів, а верхня – ратифікує міжнародні договори, затверджує призначення посадових осіб та виконує роль суду в процедурі імпічменту [8, с. 55].

Довгий час принцип рівності був свідченням демократизму і пропагувався після Другої світової війни.

Але практика показує, що рівність прав палат не завжди дає позитивні результати, так рівність компетенції може привести до зникнення специфічних функцій у палат і вони можуть просто дублювати роботу одна одної.

Голова верхньої палати в деяких країнах обирається як і голова нижньої палати (Франція, Італія, Японія), а в деяких країнах цей пост займається за посадою. Наприклад, в США віце-президент стає керівником верхньої палати; в Великобританії Палатою Лордів керує Лорд-канцлер, член Кабінету міністрів, особа призначена на посаду Прем’єр-міністром, в Канаді спікер Сенату призначається на посаду указом генерал-губернатора, за рекомендацією Прем’єр-міністра [8, с. 56].

Керівники палати в ряді країн можуть утворювати колегіальний орган. Так, в Німеччині президент палати і два секретаря утворюють президію під час засідання Бундестагу.

Характеризуючи форму закріплення і зміст парламентської компетенції, слід зазначити, що вони певною мірою пов'язані з побудовою представницьких органів. Зокрема, бікамералізм парламентів зумовлює наявність повноважень у кожної з двох палат, і, як правило, нижні палати відіграють більшу і навіть домінуючу роль. Разом з тим є парламенти, де повноваження палат в цілому рівні. До них насамперед слід віднести представницькі органи Італії, США та ряду інших держав. Зокрема, обидві палати американського конгресу мають однакові законодавчі повноваження, за винятком того, що біллі (законопроекти) з фінансових питань можуть бути спочатку винесені на розгляд палати представників.

Іноді кожна з палат має особливі, притаманні тільки їй повноваження. Наприклад, сенат конгресу США має виключне право давати «пораду і згоду» щодо кандидатур, пропонованих президентом на цілий ряд посад, а також щодо ратифікації міжнародних договорів. Якщо ніхто з кандидатів у президенти за результатами виборів не забезпечить собі більшості голосів вибірників, обрання його здійснюється палатою представників. За таких самих обставин сенат обирає віце-президента. Палата представників має право притягати до відповідальності у порядку імпічменту президента та деяких посадових осіб, а правом розглядати справи, порушені в такому порядку, наділений сенат. Наявність окремих, особливих повноважень у кожної з палат характеризує і деякі парламенти, палати яких не можна визнати рівноправними [11, с. 300].

Зміст компетенції парламентів зумовлює характер їхніх функцій. До парламентських функцій звичайно відносять законотворчість, прийняття бюджету і контроль за діяльністю органів виконавчої влади. Серед цих функцій також називають зовнішньополітичну і судову. Останні дві функції парламентів мають, по суті, супутнє значення.

Конституції передбачають лише окремі форми участі представницьких органів у зовнішньополітичній діяльності держави. Парламенти, як правило, не беруть участі в оперативному вирішенні проблем зовнішньої політики. Аналізуючи їхні повноваження, слід виділити визнане за ними основними законами багатьох держав право схвалювати укладені міжнародні договори та угоди. Проте ці повноваження аж ніяк не обмежують міжнародно-договірну практику виконавчої влади, а сама парламентська ухвала в більшості випадків має суто формальний характер. Більш суттєвим є право парламентів на ратифікацію та денонсацію міжнародних договорів або на участь у цьому процесі, закріплене в конституціях цілого ряду держав. Відповідні процедури, що застосовуються до найважливіших міжнародних договорів, ставлять діяльність щодо укладення таких договорів у залежність від їх сприйняття парламентом.

До зовнішньополітичних повноважень парламентів треба також віднести право оголошувати війну і укладати мир. В цілому ж парламенти стоять осторонь активного формування і здійснення зовнішньої політики. Цю діяльність віднесено до повноважень органів виконавчої влади.

До компетенції парламентів деяких держав входять певні судові повноваження. У Великобританії представницький орган у випадках так званих злочинів проти парламенту або порушення парламентських привілеїв та імунітетів (прав, повноважень та пільг депутатів і парламенту в цілому) нерідко бере на себе прямі судові функції. Зокрема, палата громад має право притягати до відповідальності як своїх членів, так і сторонніх осіб. За її рішенням депутати можуть бути відсторонені на деякий час від роботи в парламенті або взагалі виключені з його складу. Для депутатів, а також для інших осіб передбачені й такі заходи, як попередження, догана або навіть позбавлення волі. Але такі покарання застосовуються дуже рідко, не кажучи вже про те, що в наш час крайні заходи сприймаються як нереальні [11, с. 302].

Найважливішими парламентськими повноваженнями судового характеру є повноваження, пов'язані з відповідальністю з використанням процедури імпічменту та інших подібних процедур.

Здійснюють парламенти і деякі інші функції. Однак саме законодавчі повноваження становлять їхнє головне призначення. Відповідна компетенція парламентів у різних країнах по-різному фіксується в конституціях. Наприклад, у розділі восьмому ст. 1 Конституції США подано перелік напрямів законодавчої діяльності конгресу. Більш-менш предметно про законодавчі повноваження йдеться і в інших основних законах.

Дещо інакше питання парламентських повноважень регламентуються в конституціях Австрії, Італії, Польщі, Чехії та деяких інших держав. Зокрема, згідно зі ст. 70 Конституції Італії, «законодавча функція здійснюється спільно обома палатами». Не менш загальний характер мають формулювання, за якими законодавча влада здійснюється спільно монархом (президентом) і парламентом. Такі формулювання містять основні закони Бельгії, Греції, Ісландії, Норвегії і Фінляндії. За змістом вони близькі до тих, якими користуються в конституційній теорії та практиці Великобританії та деяких інших англомовних країн, де законодавчий орган позначається формулою «король і палати», або «король у парламенті». Це, однак, найчастіше означає лише те, що урядові законопроекти вносяться в парламент від імені монарха або що прийнятий палатами законопроект стає законом тільки після підписання його главою держави і обнародування [11, с. 304].

Для характеристики компетенції парламентів важливе значення має оцінка змісту конституційно-правового статусу самих парламентаріїв. Як зазначалося, практично в усіх розвинутих країнах депутати не зв'язані юридичними обов'язками щодо своїх виборців. Вони вважаються представниками не відповідних виборчих округів, а всього народу (виборчого корпусу) в цілому, і не можуть бути відкликані виборцями. Тим самим їхній мандат не має імперативного характеру, і його прийнято називати вільним. Такий характер депутатського мандата звичайно фіксується в конституціях.

Так, у ст. 67 Конституції Італії зазначено: «Кожний член парламенту представляє націю і виконує свої функції без зобов'язального мандата». Ще категоричніше положення ст. 27 Конституції Франції: «Будь-який імперативний мандат є недійсним». Близькі за змістом і формою положення можна знайти практично в усіх основних законах [11, с. 305].

Вільний мандат у зарубіжній конституційній теорії розглядається як такий, що найповніше забезпечує для депутатів можливості займатися тими справами, які віднесені до компетенції загальнонаціонального представницького органу. Він надає їхній діяльності політичного характеру і не зводить її до рівня роботи уповноважених з місцевих справ. З іншого боку, в умовах прийняття імперативного мандата зовні встановлюється більш тісний зв'язок між парламентаріями та їхніми виборцями.

Проте значення останньої тези не слід переоцінювати. Відсутність імперативного мандата в депутатів парламенту зовсім не означає, що між ними та їхніми безпосередніми виборцями не існує прямих зв'язків. Ці зв'язки мають різноманітний і тривкий характер, а робота з виборцями займає багато часу у парламентаріїв та їхніх помічників. Зрештою від активності депутата у виборчому окрузі багато в чому залежить його подальша парламентська кар'єра.

До умов, що забезпечують ефективність роботи депутатів і визначають їхній статус, слід насамперед віднести індемнітет та імунітет парламентаріїв.

Поняття депутатського індемнітету означає, що член парламенту не несе юридичної відповідальності за свої висловлювання і голосування під час виконання обов'язків у представницькому органі. В теорії і практиці англомовних країн термін «індемнітет» замінений поняттям привілею свободи слова [11, с. 307].

Принцип депутатського індемнітету прийнятий в усіх країнах. Проте іноді йому надають дещо звуженого значення. Зокрема, в Латвії та ФРН депутати на загальних підставах несуть відповідальність за наклеп, а в Литві — за наклеп і образу. У Греції подібне звинувачення є підставою для судового переслідування депутатів лише з дозволу самого парламенту [11, с. 307].

Зміст конституційно-правового статусу парламентаріїв визначає також принцип несумісності депутатського мандата і певних посад. Згідно з цим принципом, депутат протягом усього строку своїх повноважень не може займати визначені законом посади, що повинно сприяти його незалежності під час роботи у представницькому органі. Цей принцип доповнює умови дискваліфікації на виборах кандидатів у депутати (принцип невиборності). На відміну від таких умов, несумісність мандата і певних посад стосується не кандидата, а вже обраного депутата, який мусить відмовитися від своєї попередньої посади аби посісти місце в парламенті [11, с. 308].

Принцип несумісності в різних країнах визнається у різному обсязі. Іноді до змісту цього принципу відносять заборону сумісництва членства у двох палатах парламенту. З принципом несумісності пов'язують неприпустимість поєднання депутатського мандата з постом президента та посадами поза парламентом, крім урядових. Несумісними завжди є мандат депутата і судові посади. Однак звичайно принцип несумісності віднесений до державної служби.

У багатьох країнах депутатам парламенту заборонено займати невиборні посади на державній службі і навіть посади в установах, що контролюються державою або певним чином співвідносяться з нею. У Конституції США записано, що жоден член конгресу на період його мандата не може займати «публічну посаду на службі Сполучених Штатів», яка була утворена або платня на якій була збільшена у відповідний період (розділ шостий, ст. 1) [11, с. 309].

У розвинутих країнах практично повсюдно визнано несумісність депутатського мандата і професійної служби в армії, поліції та службі безпеки. З іншого боку, принцип несумісності звичайно припускає обрання депутата парламенту членом місцевого представницького органу — муніципалітету. Виняток становить законодавство і політична практика Бельгії, Італії, Казахстану, Росії та деяких інших країн.

Питання про несумісність має ще один аспект, який безпосередньо стосується членів уряду. В президентських республіках несумісність депутатського мандата та членства в уряді і взагалі в системі органів виконавчої влади є однією з основ державного ладу, побудованого на засадах жорсткого поділу влад. У парламентарних за формою правління країнах, навпаки, більш-менш послідовно діє правило, за яким міністри повинні бути членами парламенту (звичайно нижніх палат). Вважається, що тим самим створюються умови для реалізації принципу політичної відповідальності уряду та окремих його членів перед представницьким органом. Це саме правило прийняте і в багатьох країнах з так званою змішаною республіканською формою правління.

Проте існують і винятки з такого правила. Зокрема, в Казахстані, Люксембурзі, Македонії, Нідерландах, Словаччині, Франції та Швейцарії членство в парламенті визнається абсолютно несумісним з міністерським портфелем. В Австрії така несумісність стосується тільки членства в нижній палаті. Все це не означає, що депутат не може бути призначений членом уряду, але у випадку такого призначення він повинен відразу або у визначений строк звільнити своє місце в палаті. В Болгарії, Естонії і Португалії в таких випадках депутати тимчасово припиняють свої повноваження. В Люксембурзі і Нідерландах передбачено заповнення вакансій у парламентах за рахунок так званих заступників депутатів (у Нідерландах — надзвичайних членів). Заступників обирають на тих самих виборах, що й депутатів. В Естонії повноваження резервних членів парламенту припиняються після поновлення депутатських повноважень тих, хто тимчасово був членом уряду [11, с. 310].

Інститут заступників депутатів існує також у Норвегії, Швеції та деяких інших країнах, але має тут дещо інше призначення. Наприклад, у Швеції заступник депутата тимчасово займає місце в палаті, коли депутат з поважних причин не може брати участь у роботі сесійних засідань, постійних комісій чи інших парламентських структур більше місяця. Рішення про таку заміну приймає парламент. В Австрії існує інститут запасних депутатів, яких обирають понад визначене число членів нижньої палати. Місце в палаті вони займають лише після появи там вакансії і користуються звичайним статусом депутата аж до закінчення строку легіслатури.

Висновки до 2-го розділу

Сучасні парламенти складаються з однієї чи двох палат, хоча історії відомі випадки трьох палат, шести палат у парламентів.

Зміст компетенції парламентів зумовлює характер їхніх функцій. До парламентських функцій звичайно відносять законотворчість, прийняття бюджету і контроль за діяльністю органів виконавчої влади. Серед цих функцій також називають зовнішньополітичну і судову.

Двопалатна структура в країнах парламентської системи була гарантом від поспішного прийняття рішень членами нижньої палати. За традицією верхня палата була більш консервативною, захищаючою традиції, а нижня – більш демократичною і прогресивною. Вони таким чином ніби складали баланс. В Європі в період буржуазних революцій створювалися однопалатні парламенти, вони були більш мобільні і пристосовані для реалізації революційних ідей, але в деяких країнах вони перевищували свої повноваження і перетворювалися в засоби деспотії.

В США однопалатний Конгрес був перетворений у двопалатний Конгрес, так само у Франції відбулися зміни після гострих революційних потрясінь.

Конституції передбачають лише окремі форми участі представницьких органів у зовнішньополітичній діяльності держави. Парламенти, як правило, не беруть участі в оперативному вирішенні проблем зовнішньої політики. Аналізуючи їхні повноваження, слід виділити визнане за ними основними законами багатьох держав право схвалювати укладені міжнародні договори та угоди.

3. Повноваження парламенту у сфері зовнішньої політики

Особливе місце у механізмі зовнішніх відносин держави належить органові законодавчої влади — парламентові. Останнім часом в ряді країн (Канада, США, Великобританія, Німеччина тощо) спостерігається істотна активізація зовнішньополітичної ролі парламенту.

Традиційно його участь у зовнішньополітичному процесі визначалася трьома основними функціями: законодавчою, контрольною та бюджетною. При цьому — знову ж таки традиційно — вважалося, що в даній сфері парламент відіграє, начебто, другорядну роль. Проте, в рамках реалізації законодавчої функції парламент приймає акти про ратифікацію або введення в дію тих чи інших міжнародних договорів на території держави, виконуючи, таким чином, два найважливіших завдання — остаточне юридичне оформлення волевиявлення держави на обов'язковість даного договору і, тим самим, поширення чинності цього договору на міжнародно-правовому рівні, а також рецепцію нових норм до національного законодавства [8, с. 236].

Чинні конституції держав часто не містять детальної регламентації зовнішньополітичних прерогатив парламенту, проте, як правило, за законом або за звичаєм, він наділений такими повноваженнями, як: ратифікація міжнародних договорів і угод, вирішення питань війни і миру, законотворчість з питань зовнішньополітичної діяльності та економічних зв'язків з іноземними державами, контроль за діяльністю органів виконавчої влади, уповноважених реалізовувати зовнішні функцій держави, затвердження їхнього бюджету та ін. Оскільки згадані повноваження парламенту, так чи інакше, є втіленням трьох основних «класичних» його функцій — законодавчої, контрольної та бюджетної, то справедливо констатувати, що сутність повноважень законодавчого органу в сфері зовнішніх відносин слід трактувати саме у площині його загальних функцій. З іншого ж боку — прерогативи парламенту в кожній конкретній сфері діяльності держави (в тому числі, в зовнішньополітичній сфері) наповнюють ці загальні функції конкретним змістом.

Законотворчість із питань зовнішніх відносин є найважливішою зовнішньополітичною прерогативою парламенту. В свою чергу, в рамках «зовнішньополітичної» законотворчості провідним напрямком є участь в оформленні міжнародно-договірних зобов'язань держави, оскільки саме внаслідок цього, міжнародний договір набирає чинності, і його положення стають частиною внутрішнього права даної держави. Іншими важливими напрямами законотворчості у справах зовнішніх відносин є прийняття законодавчих актів, котрі регулюють зовнішньоекономічні зв'язки, а також актів з питань міжнародного приватного права.

Отже, сфера законодавчого регулювання зовнішніх відносин включає досить широке коло предметів внутрішньодержавного життя, в яких присутній певний «іноземний елемент». Інтенсифікація міждержавних зв'язків, їх кількісне й якісне розширення призводить до збільшення числа такого роду законодавчих актів у сучасних державах.

Контрольні повноваження парламенту в сфері зовнішніх відносин, головним чином, виявляються в формі обговорення і ухвалення рішень (позитивних або ж критичних) щодо конкретних зовнішньополітичних демаршів, які здійснюються, як правило, виконавчою владою. Найбільш типовими видами контрольних повноважень у світовій парламентській практиці є: дебати стосовно програми дій уряду або ж спеціальних урядових заяв з конкретних зовнішньополітичних питань, письмові запити членів парламенту, а також усні процедури «запитання-відповіді» до керівників урядових органів, що мають зовнішньополітичну компетенцію, тощо [8, с. 238].

Ще однією функцією парламенту, яка має стосунок до конституційно-правового механізму зовнішніх відносин держави, є прийняття бюджету уряду і в цьому контексті — затвердження видатків тих органів, що беруть участь у реалізації зовнішньополітичних заходів. Ця функція до певної міри споріднена з контрольною функцією парламенту, оскільки процедура прийняття бюджету за своїм значенням є одним із дієвих засобів попереднього контролю за запропонованим урядом зовнішньополітичним курсом.

В багатьох сучасних державах — провідна функціональна роль у механізмі зовнішніх відносин належить виконавчій владі. При цьому, як уже зазначалося, в президентських республіках глава держави, водночас, є главою виконавчої влади. Однак у державах із парламентарними формами правління за номінальним главою держави de facto залишаються, насамперед, церемоніально-протокольні функції, тоді як на рівні уряду відбувається трансформація зовнішньополітичних інтересів держави в остаточно оформлений зовнішньополітичний курс на поточний момент. Уряд формулює цілі та пріоритети держави у сфері зовнішніх відносин, визначає засоби їх реалізації, а також забезпечує повсякденне функціонування системи дипломатичних відносин. Уряд має в своєму розпорядженні досить чисельний, розгалужений і високопрофесійний дипломатичний апарат, що приймає участь у зовнішньополітичному процесі на всіх його стадіях. Саме цим зумовлюється ключова роль уряду в конституційно-правовому механізмі зовнішніх відносин сучасної держави, про яку згадувалося вище [8, с. 239].

Разом з тим, у державах із парламентарними формами правління функціональна роль виконавчої влади в державному механізмі (в тому числі в механізмі зовнішніх відносин) є фактично невіддільною від відповідної ролі законодавчої влади, оскільки уряди в цих державах формуються виключно на основі парламентської більшості, і, відповідним чином, члени уряду є, як правило, членами парламенту, виступаючи одночасно в двох політико-правових і функціональних статусах. Такого роду ситуація дала підставу деяким фахівцям (зокрема Ю.Форсі) запропонувати концепцію парламентсько-урядової «концентрації влади» в державах із парламентарною формою правління! [8, с. 240]. Ця концепція навіть розглядається її авторами як певна противага класичній теорії «розподілу влади», яка, на їхню думку, в даний час виявляється, головним чином, у державах із президентською та змішаною республіканською формами правління.

Найважливішою фігурою в «урядовій частині» зовнішньополітичного механізму держави виступає глава виконавчої влади. При цьому власне зовнішньополітичні повноваження глави уряду досить рідко стають об'єктом конституційних приписів — частіше у світовій практиці вони бувають або такими, що непрямим чином випливають з його конституційно регламентованих прерогатив загальнополітичного характеру (зокрема, прерогативи федерального канцлера, відповідно до ст. 65 Основного закону Федеративної Республіки Німеччини) [8, с. 240], або ж цілковито звичаєвими (у державах британської правової «сім'ї» та деяких інших).

Аналізуючи відповідну світову практику, на мою думку, доцільно виділити такі основні функції глави виконавчої влади в сфері зовнішніх відносин:

— загальне визначення зовнішньополітичного курсу держави;

— участь у заміщенні керівних посад дипломатичної служби, а також у вирішенні питань про дипломатичні відносини з іноземними державами;

— визначення зовнішньополітичної компетенції урядових органів;

— участь у вирішенні питань війни і миру шляхом порушення відповідної ініціативи перед законодавчим органом, або ж у формі контрасигнатури відповідних актів глави держави;

— проведення міждержавних переговорів на найвищому рівні;

— керівництво укладенням і подекуди — участь у підписанні і в ратифікації міжнародних договорів/угод шляхом контрасигнатури відповідних актів глави держави [8, с. 241].

При цьому глава виконавчої влади часто має змогу самостійно визначати ступінь важливості тієї чи іншої міжнародної угоди. Тим самим він, фактично, одноосібно вирішує комплекс питань щодо статусу даної угоди — чи є підстави кваліфікувати її як самовиконувану, чи для введення її в дію потрібна ратифікація або ж контрасигнатура тощо.

Серед органів виконавчої влади провідну роль у зовнішньополітичному процесі відіграє міністерство закордонних справ, оскільки саме для нього вироблення і реалізація зовнішньополітичного курсу держави є основними. Міністерство закордонних справ систематично готує інформацію з питань міжнародної політики, для вищих органів держави, формулює пропозиції щодо зовнішньополітичного курсу та реалізує конкретні рішення у сфері зовнішніх відносин держави, координує діяльність урядових органів, а також здійснює поточне керівництво дипломатичними представництвами своєї держави. Діяльність зовнішньополітичного органу найчастіше залишається поза межами конституційної регламентації і регулюється, як правило, поточним законодавством.

Конституційно-правовий механізм зовнішніх відносин також до деякої міри залежить від форми устрою даної держави. Так, у сучасних федеративних державах суб'єкти федерації (штати США, провінції Канади, землі ФРН тощо) подекуди мають певні можливості для самостійної активності у сфері міжнародних відносин — хоча й чинні міжнародні конвенції не визнають міжнародної правосуб'єктності за так званими «несуверенними державними утвореннями», до яких, зокрема, належать суб'єкти федерацій. Йдеться про те, що в одних випадках відповідна компетенція суб'єктів федерації прямо регламентована чинною конституцією федеративної держави, тоді як в інших — така компетенція випливає з конституції опосередкованим чином. Так в чинній конституції Канади ще й досі йдеться de jure про повноваження Канади або її провінцій як частин Британської імперії, яка de facto давно припинила існування, стосовно міжнародних договорів цієї імперії [8, с. 243].

Іншого роду прикладами опосередкованих можливостей щодо самостійної зовнішньополітичної активності суб'єктів федерації можуть слугувати ситуації, коли конституція даної федеративної держави відносить до компетенції суб'єктів федерації (виключної або ж спільної з федеральним центром) такі питання, які подекуди можуть ставати предметами міжнародних договорів і угод. В такого роду ситуаціях уряди федеративних держав нерідко йдуть на укладення спеціальних «рамкових» або ж «парасолькових» угод з іноземними урядами стосовно санкціонування a priori прямих угод із даного кола питань між суб'єктами федерації й цими іноземними урядами, що стає досить ефективним засобом гарантування як федерального суверенітету загалом, так і недоторканості суверенних прав суб'єктів федерації й, водночас, — світового авторитету даної держави як надійного міжнародно-договірного партнера [8, с. 244].

Конституційна реформа в Україні була підпорядкована ситуативним мотиваціям окремих політичних угруповань і призвела до численних дисбалансів у політичній системі країни. Про це свідчить аналіз інституційних аспектів реформи та її наслідків для функціонування органів влади.

Зміни, внесені до Конституції України 8 грудня 2004 року змістили баланс повноважень в межах змішаної форми правління на користь парламенту, в одній, окремо взятій ділянці — в процедурі формування Кабінету Міністрів та контролю за його діяльністю. При цьому за Президентом закріплено ряд конституційних функцій, які неможливо реалізувати без застосування виконавчої влади — гарантія суверенітету і територіальної цілісності країни, гарантія прав і свобод громадян, здійснення керівництва зовнішньополітичною діяльністю держави.

Найбільше проблем виникло внаслідок неврегульованості численних процедур, які новий баланс повноважень передбачав, але які не були прописані ні в самій Конституції, ні в законах, якими б її положення підкріплювалися.

Почнемо з Верховної Ради — органу, якому було надано величезні повноваження і на який, до речі, покладається завдання законодавчого закріплення проведених змін. Сама робота цього органу державної влади організована не на основі закону, як цього вимагає Конституція, а на основі корпоративного документу — Регламенту, прийнятого постановою ВР. Різниця не лише в рівні легітимності. Регламент затверджується без здійснення основних законодавчих процедур, на нього не може бути накладено вето Президента, він не може бути оскаржений у Конституційному Суді [2, с. 290].

Нова Конституція, під гаслом підвищення політичної відповідальності парламентських сил, надала величезні повноваження т.зв. коаліції депутатських фракцій, але при цьому не передбачила механізмів її формування, процедур легітимації, розпуску, включення і виключення членів, прав окремих депутатів і керівництва фракцій, за виключенням часових рамок проголошення і подання кандидатури прем'єр-міністра.

Окремо слід сказати про програмні засади утворюваної парламентської більшості і сформованого нею уряду: поняття коаліційної угоди в Конституції відсутнє й замінене туманним формулюванням "узгодження політичних позицій" [2, с. 293]. Отже, конституційними змінами запроваджено інститут, який не має прозорої процедури свого створення і функціонування. І саме цей інститут наділений ключовими повноваженнями у сфері державної політики — правом формування уряду. Відсутність програмної складової у формуванні виконавчої влади підтверджується і політичною практикою: ані принципові програмні розбіжності між учасниками правлячої коаліції, ані відсутність затвердженої парламентом Програми дій Кабінету Міністрів не стали перешкодою для роботи уряду та існування самої коаліції.

Нормами діючої Конституції закладено інституційну суперечність в діяльність Кабінету Міністрів, про яку йшлося вже вище: частина його членів призначається за поданням коаліції депутатських фракцій, а частина — за поданням Глави держави.

Суть конституційної реформи 2004 року можна узагальнити наступним чином. Вона порушила розподіл влади на законодавчу і виконавчу, натомість створивши низку гібридних конструкцій: 1) створила в межах парламенту напівлегітимну інституцію коаліції депутатських фракцій, діяльність якої лишилася законодавчо неврегульованою; 2) відірвала функції Глави держави від його повноважень; 3) утворила в складі Кабінету Міністрів дві фракції — президентську і прем'єрську, не передбачивши механізмів їхньої взаємодії між собою та з обома центрами прийняття рішень. Наслідком функціонування такої політичної системи є неминучі конфлікти без ясних процедур їхнього розв'язання, нагромадження позаінституційних механізмів і взаємодій, поглиблення прірви між владою і народом [2, с. 294].

Який був політичний зміст у задумі конституційного реформування, теж не є секретом. Нею здійснено частковий демонтаж інституту президентства. Вона залишила президента на півдорозі до втрати своїх повноважень, у становищі, з якого є два виходи — до відновлення свого впливу на виконавчі структури або до скасування інституту як такого.

У такому підвішеному стані не може довго перебувати ні інститут президентства, ні політична система країни в цілому. Це прекрасно розуміли й автори реформи, які свідомо залишили систему в амбівалентній готовності до подальшої еволюції в той чи інший бік. Навряд чи в цьому полягають принципи конституційного будівництва, але найбільша шкода від реформи навіть не ця. Справа в тому, що нинішня система владних повноважень не передбачає скільки-небудь цивілізованого виходу з того клінчу, в якому опинилися основні актори вітчизняного політикуму. Діюча редакція Конституції відкрила широкі можливості для силового "перетягування" повноважень, але не залишила шансів для їхнього правового розмежування. Тим же силовим способом вирішуватиметься і доля інституту президентства в Україні. У народу ж фактично не лишилося конституційних способів впливу на цю ситуацію [2, с. 297].

В Україні склалася ситуація реального двовладдя, і причина цього — конституційна реформа.

Завершення політреформи у вигляді скасування інституту президента, навіть при його формальному збереженні, завдасть серйозного удару по суверенітету держави, національних інтересах, можливостях громадян визначати зміст державної політики.

Завершення політреформи у вигляді відновлення повноважень президента як глави виконавчої влади поверне політичну систему до базової моделі і вимагатиме посилення самостійності парламенту в його основній законодавчій функції та додаткового врегулювання питань взаємного контролю і стримувань гілок влади.

Висновки до 3-го розділу

Особливе місце у механізмі зовнішніх відносин держави належить органові законодавчої влади — парламентові. Останнім часом в ряді країн (Канада, США, Великобританія, Німеччина тощо) спостерігається істотна активізація зовнішньополітичної ролі парламенту.

Традиційно його участь у зовнішньополітичному процесі визначалася трьома основними функціями: законодавчою, контрольною та бюджетною. При цьому — знову ж таки традиційно — вважалося, що в даній сфері парламент відіграє, начебто, другорядну роль. Проте, в рамках реалізації законодавчої функції парламент приймає акти про ратифікацію або введення в дію тих чи інших міжнародних договорів на території держави, виконуючи, таким чином, два найважливіших завдання — остаточне юридичне оформлення волевиявлення держави на обов'язковість даного договору і, тим самим, поширення чинності цього договору на міжнародно-правовому рівні, а також рецепцію нових норм до національного законодавства.

Серед органів виконавчої влади провідну роль у зовнішньополітичному процесі відіграє міністерство закордонних справ, оскільки саме для нього вироблення і реалізація зовнішньополітичного курсу держави є основними.

Діяльність зовнішньополітичного органу найчастіше залишається поза межами конституційної регламентації і регулюється, як правило, поточним законодавством.

Висновки

Законотворчість із питань зовнішніх відносин є найважливішою зовнішньополітичною прерогативою парламенту.

Парламент — найвищий виборний (повністю або частково) орган державної законодавчої влади, в якому здійснюється представництво основних політично активних груп населення країни. За більшістю конституцій парламент покликаний здійснювати загальне керівництво зовнішньою політикою держави.

Особливість правового регулювання у сфері зовнішніх відносин держави полягає в тому, що воно не вичерпується конституційно-правовими нормами, що стосуються безпосередньо зовнішньополітичних і/або зовнішньоекономічних питань. Слід відзначити, що кількісна частка цих норм у системі права сучасної держави, як правило, є незначною, внаслідок чого зовнішньополітичний механізм як система правовідносин являє собою похідну від системи права.

Водночас, розширення обсягу конституційно-правової регламентації питань, пов'язаних із сферою зовнішніх відносин держави є досить значущим явищем у контексті функціонування її зовнішньополітичного механізму як системи правовідносин, оскільки саме конституційно-правові норми є найважливішим і найбільш дієвим засобом формування і регулювання конкретної системи правовідносин, в яку включаються норми, що визначають загальні та спеціальні повноваження окремих державних органів у сфері зовнішньої політики, а також положення, що регламентують відносини між цими органами.

Сучасні парламенти складаються з однієї чи двох палат, хоча історії відомі випадки трьох палат, шести палат у парламентів.

Зміст компетенції парламентів зумовлює характер їхніх функцій. До парламентських функцій звичайно відносять законотворчість, прийняття бюджету і контроль за діяльністю органів виконавчої влади. Серед цих функцій також називають зовнішньополітичну і судову.

Двопалатна структура в країнах парламентської системи була гарантом від поспішного прийняття рішень членами нижньої палати. За традицією верхня палата була більш консервативною, захищаючою традиції, а нижня – більш демократичною і прогресивною.В Європі в період буржуазних революцій створювалися однопалатні парламенти, вони були більш мобільні і пристосовані для реалізації революційних ідей, але в деяких країнах вони перевищували свої повноваження і перетворювалися в засоби деспотії.

Конституції передбачають лише окремі форми участі представницьких органів у зовнішньополітичній діяльності держави. Парламенти, як правило, не беруть участі в оперативному вирішенні проблем зовнішньої політики. Аналізуючи їхні повноваження, слід виділити визнане за ними основними законами багатьох держав право схвалювати укладені міжнародні договори та угоди.

Інтенсифікація міждержавних зв'язків, їх кількісне й якісне розширення призводить до збільшення числа такого роду законодавчих актів у сучасних державах.

Зовнішньополітичний механізм сучасної держави включає багатокомпонентну і розгалужену систему державних органів, котра склалася під впливом різноманітних тенденцій конституційно-правового розвитку самої держави, а також еволюції системи її зовнішніх відносин. Якісні зміни у правових і політичних системах держав, а відтак — і в глобальній системі міжнародних відносин, що мали місце на рубежі XX-XXI століть, викликають необхідність адаптації конституційно-правового механізму зовнішніх відносин держави до нових реалій. Напрямками його подальшого розвитку, на наш погляд, є розширення і конкретизація його законодавчої регламентації, а також вдосконалення організаційно-оперативних схем взаємодії державних органів, задіяних у реалізації зовнішніх функцій держави.

Список використаних джерел

1. Білоус А. О. Політико-правові системи: Світ і Україна. — К.: АМУПП, 1997. — 198, с.
2. Гелей С. Д. Політико-правові системи: Навчальний посібник. — К.: Знання, 2006. — 668, с.
3. Голяк Л.В., Мацько А.С., Тюріна О.В. Порівняльне правознавство: Курс лекцій. – К.: МАУП, 2004. – 200 с.
4. Давид, Рене. Основные правовые системы современности: монографія. — М.: Межд. отношения, 1998. — 398, с.
5. Дмитрієв А. І. Порівняльне правознавство. — К.: Юстініан, 2003. — 179 с.
6. Мацько А. Міжнародне право. Навчальний посібник. – К.: МАУП, 2002. – 216 с.
7. Основные институты гражданского права зарубежных стран: Сравнительно-правовое исследование. — М.: НОРМА, 2000. — 644, с.
8. Порівняльне правознавство (теоретико-правове дослідження). — К.: Фенікс, 2007. — 430 с.
9. Савчин М. В. Порівняльне правознавство: Загальна частина: Навчальний посібник. — К. : Центр навчальної літератури, 2005. — 287 с.
10. Скакун О. Ф. Общее сравнительное правоведение: основные типы (семьи) правовых систем мира. — К.: Ін Юре, 2008. — 460, с.
11. Харитонова О. І. Порівняльне право Європи. Основи порівняльного правознавства. Європейські традиції: Посібник. — Харків: Одіссей, 2002. — 590, с.
12. Харитонова О. І. Порівняльне право Європи: Основи порівняльного правознавства: Європейські традиції. — Харків: Одіссей, 2006. — 622, с.