Вступ

Поняття «цивілізація» є багатовимірним. Формування  його змісту  пройшло декілька етапів. Спочатку поняття «цивілізація» вживалося з метою протиставлення невихованості варварству, потім воно починає вживатися для того, аби відокремити суспільства, де закон діє, від тих, у яких цього не відбувалося.

Згодом поняття «цивілізація» використовувалося з метою показати індустріальний розвиток суспільства. До речі, таке розуміння поняття цивілізації було характерне не лише для європейської наукової традиції, але й для арабської.

Паралельно із цим напрямом розуміння поняття «цивілізація» почав формуватися інший, суть якого полягала в розкритті багатоманітності світу в його соціальних і культурних вимірах. Крім того, варто зауважити, що поняття «цивілізація» також вживається і щодо всього людства.

Багатовимірність глобалізації виявляється через зростання          масштабів і динамізацію міжнародного руху товарів, послуг, факторів виробництва, інформації, технології, інновацій. Економічна глобалізація характеризується виходом міжнародної економіки на вищий рівень розвитку із системною інтернаціоналізацією умов і сфер людської життєдіяльності, коли в принципі можна говорити   про   формування   економіки   глобального   типу, хоча на сьогодні глобалізація є, на наш погляд, процесом ще не завершеним як геоекономічно, так і науково-технологічно        та галузево-функціонально.

Попри очевидні, часто-густо феноменальні прояви глобалізація не є всеохопною та універсальною, оскільки реально не охоплює всі крани, реґіони та галузі, хоча і має дедалі звичніший потенціал розвитку у цьому напрямі. Вона не настільки прямолінійна та гомогенна, особливо з огляду на позитиви і негативи прояву, коли витрати та переваги, пов’язані з процесом економічної глобалізації, розподіляються нерівномірно, асинхронно і непропорційно, насамперед у міждержавному плані.

1. Концепція діалогу та ізоляції між цивілізаціями в міжнародних системах

Визначення поняття «діалог між цивілізаціями», яке міститься в статті 1 резолюції 56/6 Генеральної Асамблеї ООН, є надто загальним, має декларативний характер і не розкриває змісту поняття. Хоча, як позитивний момент можна відзначити те, що в ньому наголошується на тому, що діалог між цивілізаціями проходить не лише між цивілізаціями, але й у їх точці дотику.

З нашої точки зору,  діалог між цивілізаціями – це діалог між представниками різних філософсько-правових доктрин як на локальному, національному, так і на міжнародному рівнях.

Діалог цивілізацій у період стародавнього світу, середніх віків та нового часу відбувався двома основними шляхами: через ведення торгівлі і через ведення війн.

Однак, справжнього діалогу між цивілізаціями не може відбутися без зміни парадигми міжнародного права: від проголошення війни суверенним правом кожної держави до її повної заборони.

Виходячи з критерію ставлення до правомірності ведення війн, можна сказати, що розвиток концепції діалогу між цивілізаціями пройшов чотири етапи: період стародавнього світу, період середніх віків, новий час та новітній період.

Оскільки основні принципи міжнародного права мають перевагу перед іншими нормами цієї системи права, то постала необхідність проаналізувати відповідність концепції діалогу між цивілізаціями принципам міжнародного права.

Проаналізувавши принципи міжнародного права, які закріплені в Статуті ООН, Декларації про принципи міжнародного права, Заключному акті Наради з безпеки та співробітництва в Європі, ми дійшли висновку, що концепція діалогу між цивілізаціями не лише їм відповідає, а що реалізація даної концепції можлива лише на основі цих принципів[4, c. 77].

Можна також говорити про тенденцію еволюції принципу мирного співіснування у сучасних умовах до мегапринципу діалогу між цивілізаціями.

Однак, варто відзначити, що принцип рівноправності і права народу розпоряджатися власною долею не є однозначним, так як з одного боку, завдяки цьому принципу народи мають право отримати незалежність, що є позитивним моментом з огляду на організацію суспільного життя відповідно до їх суспільних цінностей, як це відбулося на Африканському континенті в період деколонізації, а з іншого боку, цей принцип може бути і дестабілізуючим чинником, який загрожує територіальній цілісності держави, як це приміром відбувається сьогодні в Сербії (Косово), чи Індії (Джаму і Кашмір).

Не є однозначними також і принципи непорушності державних кордонів та  територіальної цілісності. Можна сказати, що ці принципи перебувають у діалектичному взаємозв’язку з принципом самовизначення народів, а тому їх не можна розглядати окремо один від одного. На жаль, їх застосування нерідко переплітається з політичними інтересами.

Розвиток країн і народів практично з перших кроків цивілізації втрачає ізольований, замкнутий на себе характер. Історія з плином часу все більше виступає в якості всесвітньої історії, а разом з тим стає реальністю світова культура, яка акумулює найкращі досягнення всіх країн і народів. У цих умовах все більшого значення для розвитку культури кожної країни, кожного народу набуває розширення культурних зв’язків і духовних контактів з іншими країнами і народами.

Природна ізоляція або навмисне самообособлення народів нічого хорошого розвитку культури принести не можуть. Фактор ізоляції, наприклад, одна з причин збереження первісних форм життя у аборигенів Австралії. Китай на рубежі I-II тисячоліття стояв у перших рядах країн з розвитку культури, а потім настали століття штучної ізоляції країни за китайською стіною, що призвело до втрати колишніх позицій. Тільки покінчивши в 60-ті роки XIX століття з перешкодами на шляху розвитку зв’язків з рештою світу Японія прискорено пішла вперед [2, c. 53-54].

2. Порівняльний аналіз основних стратегій глобальних взаємодій, які сформувались історично: ізоляції, завоювання, запозичення, мімікрії, діалогу

Ізоляція соціальна — соціальне явище, при якому відбувається усунення індивіда або соціальної групи від інших індивідів або соціальних груп в результаті припинення або різкого скорочення соціальних контактів і взаємодій. Соціальна ізоляція поділяється на примусову і (не примусову)«добровільну». Примусова- суспільство ізолює індивіда або соц. групу(створені на основі кримінальних субкультур або контркультур) в місця позбавлення волі. Не примусова- ізоляція індивіда або групи відбувається: 1) за власним (переконанням)бажанням; 2) через вплив суб’єктивних факторів.

Мімікрія (наслідування, маскування) — властивість імітувати зовнішній вигляд або інші ознаки інших непов’язаних держав.

Неупереджений аналіз показує, що соціально-економічний розрив між країнами — глобальними лідерами і країнами — аутсайдерами прогресує, відображаючи насамперед розриви у генеруванні та освоєнні технологічних інновацій у сучасному інформ-середовищі. Концентрація інформаційних ресурсів та інтелектуального капіталу у невеликій групі постіндустріальних країн призводить до свого роду технологічного «колоніалізму», коли попередні витрати цих країн на науку і освіту продукують ефект використання світової технологічної ренти  [2, c. 32].

Вже цілком очевидно, що глобальні технологічні та зумовлені ними економічні переваги породжують експансію      глобально-політичну. За таких умов розвитку актуалізуються й отримують нову творчо-руйнівну якість соціокультурні виклики глобалізації,          оскільки вона дискредитує традиційні уявлення про умови, фактори, джерела та критерії соціального успіху особистостей, малих і великих груп людей практично всіх сфер діяльності, корпорацій, країн, регіонів світу.

Масова матеріально-споживча мотивація, абсурдна за своєю ідеологією, сутністю та сучасними проявами «гонка за багатими» у її доларовому розумінні бізнесменами,        корпораціями, містами, країнами, відкриває загрозливі для прогресивного розвитку людської цивілізації морально-етичні ніші духовної   деградації.   Унаслідок   «вестернізації»   насамперед, потерпають країни та реґіони світу, що базуються на якісно відмінних, наприклад, від американських,          «дещо         примітивних» (за Г. Кісінджером)   соціокультурних цінностях.

Загалом, глобалізація стає, з одного боку, джерелом і стимулятором конкуренції, надаючи нові можливості розвитку, а з другого — породжує суперечності, конфлікти і кризи локального та загальноцивілізаційного масштабу. На наш погляд, у теоретико-методологічному плані маємо системну асиметричність економічного розвитку, породжену і посилювану зростанням глобальної взаємозалежності.

Глобальні економічні асиметрії (фінансово-інвестиційні, виробничі, торговельні, інфраструктурні) слід розглядати у контексті асиметрій технологічних та інформаційних, що в неоднорідному соціокультурному середовищі зумовлюють геополітичні та міжцивілізаційні асиметрії.

Якщо розглядати функціонально-галузеву специфіку асиметрії економічної глобалізації, то очевидною є випереджальна активність міжнародного руху капіталів, а не товарів і нефінансових послуг. Зародившись на товарних ринках, унаслідок спочатку збутової, а потім виробничої діяльності ТНК, останніми роками глобалізація розвивається переважно на фінансово-інвестиційній основі, чому сприяло чимало чинників, зокрема, вільний рух капіталу у глобальній інформаційно-комунікаційній мережі за суттєвих обмежень на ринках товарів, комерційних послуг, робочої сили. На сьогодні обсяги операцій на міжнародних кредитних,    інвестиційних       і,        особливо, валютних ринках на кілька порядків перевищують обсяги товарно-збутової діяльності, а на кожний долар реального сектора світової економіки припадає 50 доларів у фінансовій сфері [3, c. 85-86].

Різношвидкісний рух факторів виробництва з випереджальною динамікою міжнародного капіталообміну деформує глобальні відтворювальні процеси, дискредитуючи традиційні  теоретичні  уявлення про макроекономічні пропорції, стабільність, ефективність,  конкуренцію.

Це стосується, передусім, операцій на глобалізованому ринку цінних паперів, який на сьогодні є не тільки ключовим сегментом фінансового ринку, а й завдяки своїй інтегративній сутності відносно самостійним елементом сучасної ринкової інфраструктури. Загальний обсяг світового фондового ринку у його транспарентних більше ніж у два рази перевищує світовий ВВП. При цьому асиметрія у розвитку ринку цінних паперів виявляється як у міждержавному плані (на країни «Великої сімки» припадає більше 75 % світового його обсягу, що вдвічі перевищує їх частку у світового ВВП [2, с. 19—21]), так і в плані функціональному: якщо раніше на розвинутих фондових ринках основне місце належало акціям корпорацій і державним борговим зобов’язанням, то тепер домінують фінансові похідні, річний обіг яких оцінюється в сотні трлн дол. США; нові інструменти, народжуючись сотнями і тисячами на світових біржових ринках, вже навіть і в перспективі не маючи завдань розв’язання проблем реальної економіки. Спекулятивні операції на міжнародних фінансово-інвестиційних ринках сягають 95 % їх загальної кількості, а щоденні трильйонні обсяги спекуляцій у десятки разів перевищують вартість міжнародного товарообігу. Невипадково серед десяти головних загроз для світової економіки експерти Goldman Sachs насамперед виокремлюють перенасиченість фінансового ринку похідними цінними паперами  [2].

Тому однією з найскладніших сучасних проблем аналізу фінансово-інвестиційного глобалізму є виявлення його «продуктивних» і «непродуктивних» (спекулятивних) компонент.

Відірваний од будь-яких творчих завдань, обслуговуючи і вирощуючи самого себе із себе самого (а насправді знекровлюючи реальний сектор), спекулятивний фінансовий капітал загрожує глобальною дестабілізацією, що сповна демонструють сучасні фінансові кризи, які, з одного боку, інтегрують кризові явища і процеси у промисловій та фінансово-інвестиційній сферах, а з другого — зумовлюють надшвидке поширення «кризової інфекції» на міжнаціональному, реґіональному та глобальному рівнях.

Механізми передачі кризової інфекції базуються на можливості швидкого вилучення фінансових активів з національної економіки без значних втрат, що є можливими тільки в достатньо лібералізованих економіках за активної участі «глобальних гравців» (транснаціональних банків та інституційних інвесторів), роль яких у створенні передумов фінансових криз є не лише вирішальною,   а й  достатньо  схематично  визначеною:   за  допомогою здійснення спекулятивних валютних операцій вони          дестабілізують валютні курси, змушуючи уряди країн залучати зовнішні кредити (тут вони виступають як кредитори) або за допомогою високих процентних ставок залучати короткострокові іноземні інвестиції (тут вони є інвесторами)   [4, c. 61-62].

Міжкраїнова асиметрія економічної глобалізації стає дедалі очевиднішою. На одному полюсі світової економіки концентруються країни — глобальні лідери з домінуванням США, які внаслідок вдалої багаторічної експансії у всіх сегментах світового ринку накопичили безпрецедентний фінансовий і людський капітали, а на другому — більшість країн — глобальних аутсайдерів, які не можуть на паритетних засадах бути активними учасниками глобалізації, намагаючись хоч якось відповідати на її виклики.

Прорив у постіндустріальне майбутнє провідних країн супроводжується переважною консервацією індустріальних і подекуди доіндустріальних стандартів для більшості людства. Багаторічний нееквівалентний перерозподіл світових ресурсів розвитку, й особливо результатів міжнародного виробництва, призводять до суттєвих глобальних дисбалансів: за подвоєння валового світового продукту в останні 30 років і поліпшенні якості життя більшості населення розрив у доходах найбільш заможних країн і найбідніших постійно збільшується (на 1/5 частину світового народонаселення, що проживало в країнах з найбільшим доходом, припадає близько 90 % світового ВВП (а на найбіднішу 1/5—1 %), на країни ОЕСР (20 % народонаселення світу) припадає 70 % світової торгівлі, 60 % прямих іноземних інвестицій, понад 90 % користувачів Інтернету; не спостерігається тенденція до скорочення розриву між багатими та бідними навіть у високорозвинутих країнах.

В умовах інформглобалізму на глобальних фінансово-інвестиційних ринках, «самодостатніх» внаслідок міжнародної мобільності і надприбутковості, в дедалі більших обсягах гравці оперують віртуальними активами і зобов’язаннями. При цьому реалізуються фінансово-інвестиційні схеми, учасниками яких є практично всі дійові особи ринку — фізичні особи,   корпорації,  уряди,          міжнародні організації. У результаті не тільки суттєво корегується інвестиційна практика, а й певним чином дискредитується діяльність традиційних регулятивних інститутів.

Перерозподіляються ролі і функції суб’єктів глобального бізнесу та регулятивних державних і міжнародних інститутів. Держави (національні економіки) справді втрачають функцію основного структурного елемента світової економіки. Нині можна говорити і про глобальну інституціалізацію економіки, коли на рівноправні і навіть більш значні ролі, ніж традиційні суб’єкти, претендують не лише ТНК, реґіональні міждержавні інтеграційні об’єднання, міжнародні організації (МВФ, Світовий банк, СОТ, МОП), а й міста — світові фінансово-інформаційні центри, практично екстериторіальні й функціонально автономні та окремі індивіди — наукові працівники, університетські професори,  творчі особистості,  великі бізнесмени.

Наявні асиметрії глобальної взаємозалежності і взаємодії транснаціональних корпорацій, країн та регіонів світу (у практичному плані) та глобальна неспроможність ринкового фундаменталізму (у теоретичному плані) зумовлюють очевидну необхідність оновлення сучасної ринково-регулятивної системи [6, c. 164-165].

Симбіоз державних (правових і адміністративних) і ринкових регуляторів економіки на сьогодні є достатньо стійкою системою, здатною до саморозвитку та самовдосконалення. Народившись спочатку як примітивна регуляторна система, цей комбінований механізм у міру ускладнення економічного життя постійно революціонує, адаптується до середовищних змін. У ході такого процесу відбувалися перекоси то в бік ринкової складової, то — державної. Глобалізація економіки якісно корегує процес пошуку оптимального механізму її регулювання, а держава як управлінська підсистема зіткнулася з принципово новою парадигмою.

По-перше, держава дедалі більше втрачає можливість ефективно використовувати такі традиційні важелі макроекономічного регулювання, як імпортні бар’єри та експортні субсидії, курс національної валюти і ставка рефінансування    центрального    банку.    Уряди    змушені користуватися цими регулятивними важелями з урахуванням інтересів інших країн та впливових ТНК, які своїми відповідними діями здатні анулювати ефект використання тих чи інших засобів регулювання. Інтернаціоналізуються навіть такі традиційно «внутрішні» сфери державного регулювання, як оподаткування, соціальна політика, трудове законодавство, освіта, професійна підготовка кадрів тощо. У таких умовах   національні держави втрачають можливість ефективно регулювати власну економічну систему навіть з використанням найсучасніших методів.

По-друге, деякі економічні процеси, особливо у валютно-кредитній сфері, вже не підпадають під регулювання державою. Для цієї мети необхідні узгоджені заходи     багатьох країн      і глобальних організацій (МВФ, Світовий банк, СОТ) . Але ефективність наддержавного втручання буде тим більшою, чим більшу частку власного суверенітету країни-члени делегуватимуть таким глобальним інститутам, чим повнішим буде процес дотримання державами спільно розроблених правил регулювання не тільки власної зовнішньоекономічної діяльності і внутрішньої економічної політики. Для того, щоб захищати власні національні інтереси, уряди винаходять дедалі делікатніші та складніші механізми регулювання економіки, все глибше вникають у проблеми інвестиційної і структурної політики, забезпечення зайнятості, збереження навколишнього середовища тощо. При цьому методи їх втручання в економіку дедалі більше втрачають характер жорсткого адміністрування та набувають форм партнерства з приватними суб’єктами господарського життя.

По-третє, вперше в історії державний суверенітет втрачає здатність уряду здійснювати на власній території повний контроль над економікою та іншими сферами суспільного життя, що виключає будь-яке втручання ззовні.

Вже на ранніх стадіях інтернаціоналізації економіки держави змушені були вступати одна з другою у договірні відносини і брати на себе різноманітні обов’язки, які неминуче тією чи іншою мірою обмежували свободу дій національних урядів, тобто де-факто  звужували  державний  суверенітет.   І  що  різноманітнішою й інтенсивнішою стає господарська, політична, науково-технічна та культурна взаємодії різних країн, то більше зростає розрив між державним суверенітетом де-юре і його суверенітетом де-факто.

По-четверте, головним результатом XX століття і всього розвитку цивілізації стало становлення техносфери як штучного середовища життєдіяльності людини.        На     сьогодні      і         надалі          провідні економічні центри техносфери (США, Японія, ЄС) здатні зберегти власне значення та існування, спираючись лише на освоєння і використання всього світового просторово-ресурсного потенціалу, пристосовуючи його під власні потреби та інтереси, підпорядковуючи цій меті, зв’язки з економіками інших країн, а отже, і самі ці економіки. Техносфера створює передумови та розвиває нові глобально взаємопов’язані види і типи діяльності в усіх сферах економіки, науки, культури, породжує необхідні для її потреб фінансові потоки, організаційні структури, не зупиняючись перед кордонами держав, робить глобально відчутними традиційні проблеми розвитку та породжує нові. Закріплюється певна ієрархія країн відповідно до їх становища в системі функціональних зв’язків техносфери з зовнішнім світом, змінюється місце держави у комплексі міжнародних відносин глобального типу, розмивається традиційний для неї суверенітет, водночас доповнюючись регуляцією за «вертикаллю» — внутрішньокраїнові реґіони — держава —міжнародні регіони —          глобальна система [1, c. 95-96].

Національні держави можуть використовувати низку захисних заходів для нівелювання наступу на їх внутрішній суверенітет у межах двох варіантів інтервенціоністських стратегій. Стратегія оборонної інтервенції передбачає спорудження різноманітних бар’єрів, зокрема тарифних, а також встановлення контролю за переміщенням капіталу, щоб змусити національні компанії не експортувати капітал за кордон, а інвестувати у національну економіку. Стратегія поступальної інтервенції передбачає надання субсидій національним компаніям чи відмову держави від регулювання конкуренції.

Проте практика свідчить, що з початку 1990-х років популярність наступальної стратегії різко зросла. У багатьох країнах влада змушена вдаватися до цієї стратегії у відповідь на тиск опозиції. Загалом, поки не буде віднайдено інших, альтернативних способів протистояння підриву внутрішнього суверенітету країн, вони будуть змушеними вдаватися до контрпродуктивних       інтервенціоністських методів.

Слід зазначити, що у міжнародній економічній системі          історично домінували міждержавні відносини, внаслідок чого міжнародні відносини ототожнювалися насамперед з ними. Більше того, міжнародні відносини уявлялися полем силових зв’язків і взаємодій однакових за природою одиниць, що у теоретичному плані репрезентували школи геополітики і «політичного реалізму».

У другій половині ХХ століття виникає ієрархія держав, яка за якісними ознаками стає системою нового формату, коли, по-суті, глобальні відносини стають відносинами внутрішніми. Зберігаючи і навіть нарощуючи свій вплив, міждержавні відносини перестають бути міжнародними у традиційному їх розумінні.

З іншого боку, у 1990-х роках стало очевидним, що роль національних урядів на світовій арені не тільки не зменшувалася, а й, навпаки, зростала як відповідь на виклики, що провокують інституційну структуру сучасної держави. По-перше, зростає розрив між офіційними та реальними владними повноваженнями внаслідок того, що уряди з їх наднаціональними і регіональними органами, використовуючи інформаційні технології, стають вузловими пунктами глобальних політичних мереж,        що включають міжнародні гуманітарні організації, глобальні корпорації, глобальні еліти та технології, чия діяльність і досі багато в чому залежить од впливу урядових структур.

По-друге, загострюються конституційні проблеми, пов’язані з розподілом і використанням владних повноважень — усередині урядів, у взаємодії з іншими урядами, між урядом і народом, між урядом і ринковими інститутами. По-третє, передача адміністративно-державних функцій підвідомчим структурам з метою надання послуг, регулювання та легітимізації діяльності,  прийняття рішень і розв’язання конфліктних ситуацій залишає за урядом роль головного, проте не єдиного арбітра державних інтересів. По-четверте, у «століття інституційного плюралізму» різко зростає кількість і різноманітність інституційних форм, що дозволяють реалізовувати адміністративно-державні функції [6, c. 76-78].

Глобалізація спонукає уряди ділитися з іншими інститутами власними повноваженнями, зберігаючи і навіть посилюючи роль найвищого правового, політичного і морального авторитета. Саме в реалізації функцій правової, політичної і моральної регуляції слід убачати джерела впливу держави на чисельні глобальні мережі, які, на думку Р. Родса, одного з провідних теоретиків нового підходу у державному управлінні, — чинять зворотний вплив на самі державні органи. Тож відбувається взаємна рефлексія в межах глобального управління, викликана тим, що даний тип управління має справу з мережами, для яких притаманні: взаємозалежність між організаціями; безпосередній контроль і вплив на діяльність не лише державних, а й недержавних структур; кордони державного впливу, що змінюються, роблять рухливими і важковловимими кордони між державним, приватним і суспільним секторами; взаємодія між членами мережі зумовлена потребою в обміні ресурсами та узгодженням цілей і спільних намірів; взаємодія між членами мережі нагадує гру, яка будується на взаємній довірі та регулюється правилами, що розробляються й узгоджуються усіма учасниками; мережі, що самоорганізуються, володіють значним ступенем автономії по відношенню до держави, якій вони не є підпорядкованими, проте держава, не обіймаючи привілейованої позиції по відношенню до мереж, може непрямо та частково спрямовувати їх функціонування.

Мутація суверенної національної держави в таких умовах, як видається, відбувалася у напрямах, пов’язаних із феноменом міжнародних регулюючих органів (МРО), поняттям країна-система та процесами субсидіарності.

У сучасному світоконструкті дедалі частіше виникає таке поняття, як країна-система чи держава-реґіон. «Країна-система» зазвичай може бути представлена державою, яка з метою реалізації власних геоекономічних  інтересів  формує  самостійну  систему  інтернаціоналізованих відтворювальних ядер (циклів). Їх ланками виступають національні транснаціоналізовані структури, яким делегується реалізація національних інтересів у геоекономічному просторі та одночасно забезпечується їх військовий захист. Країна-система характеризується глобальним лідерством за природним і людським потенціалами, а також за деякими іншими геостратегічними параметрами, що дозволяють потенційно реалізувати програму наддержави. Вона, як правило, є провідним регіональним лідером, що чинить певний глобальний вплив і має помітний авторитет у світі. Держава-система володіє паритетним руйнівним потенціалом, може реалізовувати як активну, так і пасивну міжнародну політику, є носієм самобутньої культури.

Тож маємо певну нову іпостась світового органу регулювання — глобального суб’єкта, країну-псевдоімперію. Вона тісно пов’язується з форматом МРО (і з її суб’єктами: тією ж «Великою сімкою/вісімкою» чи ООН), дедалі сильніше затискуючи їхню діяльність, перебираючи на себе низку відповідних функцій [3, c. 114-115].

Висновки

Отже, відображенням цивілізації, її зовнішньою оболонкою і вираженням її сутності, є правова система. Крім того, якщо подивитися на ті правові системи про,  які говорить Рене Давід, то стає очевидним правомірність класифікації на основі такого критерію як правова система.

Незважаючи на те, що існує значний масив наукової літератури, в якому йдеться про необхідність діалогу між цивілізаціями, однак питання визначення поняття діалогу між цивілізаціями залишається малодослідженим.

З нашої точки зору, кращим засобом для уникнення як локальних так і глобальних конфліктів через належність осіб, які можуть бути до них причетними, до різних цивілізацій, має бути профілактика цих конфліктів і, насамперед, за допомогою освіти та поширення ідей толерантності.

В сучасному світі, коли у переважній більшості держав населення не є однорідним, а складається з представників різних цивілізацій (до речі, це також стосується і України) проблема правового регулювання діалогу між представниками різних цивілізацій в межах однієї держави стає дедалі актуальнішою.

Загалом, як об’єктивно зумовлений процес і нова стадія інтернаціоналізації глобалізація суттєво корегує національні та міжнародні стратегії, наповнює діяльність мікро- і макроекономічних структур якісно новим змістом. В асиметричних умовах розвитку корпорацій, країн і міжнародно-інтегративних реґіонів формуються новітні умови глобальної конкуренції, коли фінансово-інвестиційний фактор стає вирішальним. Потребуються інно-ваційні технології державного управління для мінімізації  вразливості  національної  економіки щодо  негативних впливів глобалізації та розвитку конкуренто-спроможності у контексті прогресивних її викликів.

Список використаної літератури

1. Богатуров А.Д., Косолапов Н.А. , Хрусталев М.А. Очерки теории и методологии политического анализа международных отношений. М.Научно-образовательный форум по международным отношениям, 2002. – 384 с.
2. Коппель О.А., Пархомчук Е.С. Міжнародні системи і глобальний розвиток. – К.: ФАДА, ЛТД, 2005.
3. Мальський М., Мацих М.М. Теорія міжнародних відносин: Підручник. 2-е вид., перероблене і доп. – К.: Кобза, 2003. – 528 с.
4. Міжнародні системи і глобальний розвиток./ підручник Кер.авт.колективу О.А.Коппель; за ред. Л.В.Губерського, В.А.Манжоли. авт.колективу О.А.Коппель. Київ.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський  університет», 2008.
5. Современные международные отношения. Учебник / под ред. А.В. Торкунова. – М.: Российская политическая энциклопедия, 2000. – 584 с.
6. Хрусталев М.А. Анализ международных ситуций и политическая экспертиза. Очерки теории и методологии. Москва, МГИМО, 2008.
7. Цыганков П.А. Теория международных отношений. — М.:Гардарики, 2002. – 590 с.