Вступ

1. Політичні партії та суспільно-політичні об’єднання в Україні
2. Державний устрій і політичні партії Туреччини
3. Українсько-турецький діалог

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Розвиток відносин з Туреччиною є одним з головних пріоритетів України в південному напрямку. Підписаний дуже важливий Договір про дружбу і співробітництво між обома державами строком на 10 років. Після отримання Україною незалежності між Києвом і Анкарою не виникало спірних питань. У вирішенні проблем військової й екологічної безпеки в регіоні Чорного моря, його демілітаризації складається прямий і безпосередній інтерес обох країн. Але і в пошуку балансу сил у новій і складній геополітичній ситуації, що склалася в регіоні за останні роки, інтереси Туреччини й України багато в чому можуть збігатися. В Україні високо оцінюють розуміння Туреччиною проблем, пов’язаних з поверненням з місць депортації до Криму етнічно спорідненого туркам кримськотатарського народу.

Туреччина є ключовою державою для України, оскільки через неї йдуть найбільш зручні транспортні шляхи у Середземноморський та Близькосхідний регіони. Хоча останнім часом Туреччина проробляє шляхи диверсифікації власного зовнішньополітичного курсу, однак він загалом залишається проамериканським. Туреччина має тривалий конфлікт з Грецією, і це робить проблематичним її входження до Європейської спільноти. Її стратегічне значення як південно-східного флангу НАТО втрачається із зниженням порога конфронтації між Заходом та РФ. Розвиток партнерських стосунків з Туреччиною, на яку нині припадає близько половини всього обсягу торгівлі України з близькосхідними країнами, слід вести переважно в рамках двостороннього економічного співробітництва, або в межах системи ЧЕС, уникаючи їх перетворення на стратегічний військово -політичний альянс.

1. Політичні партії та суспільно-політичні об’єднання в Україні

Розвиток політичних процесів в Україні неможливий без дальшої демократизації суспільства, важливим елементом якої є виникнення та функціонування в конституційних рамках політичних партій та рухів. Створення політичних партій в Україні почалося на межі 90-х років. Спочатку через громадські рухи, а потім і політичні партії до активної державотворчої діяльності залучалися значні прошарки населення, діяльність яких мала надзвичайно велике значення для формування засад української демократії.

Економічним фундаментом становлення нової політичної системи в нашому суспільстві є процес створення багатоукладної економіки, пов’язаний із роздержавленням власності, створенням спільних і власних підприємств, індивідуально-трудової діяльності, широкого кооперативного руху, фермерства і т. д. Ці нові форми власності й господарської діяльності значною мірою сприяють появі нових соціальних структур суспільства, які виявляють свої конкретні інтереси в політиці [10, с. 318].

Становлення політичних партій і громадських рухів в Україні відбувається за надзвичайно складних умов. Тривала економічна криза, крах попередніх суспільних ідеалів, які поділяла значна частина населення нашої держави, призводять до стрімкого зростання соціальної напруженості в суспільстві, дискредитують в очах певної категорії громадян демократичні цінності. Як свідчать проведені різними соціологічними службами дослідження суспільної думки, більшість населення є байдужою до політики і політиків. Нині в Україні склалася досить парадоксальна ситуація, коли тільки зареєстрованих політичних партій налічується вже понад 100, але жодна з них не має достатнього впливу в загальнодержавному масштабі. Значна кількість зареєстрованих міністерством юстиції політичних партій поки що не стали міцними організаціями, які б спромоглися виражати й захищати інтереси різних верств населення. Ці партії ще не здатні вести за собою маси, здобути сталу соціальну базу та справити помітний вплив на суспільство.

Одна з причин цього — негативний образ партій у масовій свідомості. Як свідчать соціологічні дослідження, 63% опитаних уважають, що політичні партії в Україні є насамперед об’єднаннями людей, які прагнуть влади. Безумовно, прихід до влади законним шляхом є метою будь-якої політичної партії. Але тривожить те, що 34% опитаних уважають партії організаціями, далекими від реальних проблем народу, і тільки 17% — такими, що обстоюють його інтереси; 20% навіть убачають у партіях організації, що виконують волю мафії, і тільки 17% — організації, діяльність яких сприяє розвитку демократії і політичної стабільності в Україні; 11% упевнені, що діяльність партій дестабілізує становище в державі [10, с. 319].

Нині в політичному житті України умовно можна виділити п’ять головних напрямків диференціації діяльності політичних об’єднань, виходячи з їх ставлення до: 1) ідеї державної незалежності; 2) історичного періоду перебування України в складі Росії та СРСР; 3) самої нинішньої Росії та СНД; 4) форми державного устрою, організації влади і політичного режиму; 5) цілей, форм і методів проведення ринкових реформ. Класифікуючи таким чином сучасні політичні партії України, можна назвати чотири основні напрямки: націонал-радикальний, націонал-демократичний, ліберально-центристський та соціал-комуністичний.

Характеризуючи програмні настанови та практичну політику націонал-радикалів та націонал-демократів, треба наголосити, що головним спрямуванням їхньої діяльності є ідея розбудови незалежної української держави і все, що з цим пов’язане. Як свідчить навіть невеликий досвід практичної політичної діяльності цих партій, саме державотворчій ідеї вони схильні підпорядковувати інші сфери суспільного життя (економічні, соціальні, духовні, моральні тощо). А відокремити націонал-радикалів від націонал-центристів можна за методами, якими вони користуються у своїй діяльності.

Так, до націонал-радикалів належать Всеукраїнське політичне об’єднання «Державна самостійність України» (ДСУ), Конгрес українських націоналістів (КУН), Українська консервативна республіканська і національна консервативна партії (УКРП і УНКП), Організація українських націоналістів в Україні (ОУНУ), Українська національна асамблея (УНА), Українська народна самооборона (УНСО) і т. д. Для цих партій і рухів домінуючою є ідеологія інтегрального націоналізму, для якої характерні крайні вияви «етнічного патріотизму». Головним для націонал-радикалів є розбудова незалежної української держави. Державотворчій ідеї вони підпорядковують усю свою діяльність, а методи досягнення цієї мети вибираються, звичайно, найрадикальніші [10, с. 322].

Як і в інших політичних напрямках, у націонал-радикальному є партії і політичні організації, налаштовані більш помірковано. Такими, очевидно, можна назвати ДсУ, Організацію українських націоналістів в Україні, Українську консервативну національну партію, Українську консервативну республіканську партію. Ці політичні сили виступають за створення та розбудову на етнічних українських землях сильної незалежної унітарної держави з громадянським суспільством та розвинутою багатопартійністю, де права людини гарантувалися б державою. Вони прихильники розвинутих ринкових відносин, проведення політики мінімуму одержавлення й максимуму приватизації за справедливих стартових умов (дещо меншу активність виявляють такі об’єднання, як ДСУ та ОУН в Україні).

Слід зазначити, що активізація правих сил характерна не тільки для України. Це загальна тенденція. Та якщо в Європі ультраправі пропагують ідеї «захисту» від переселенців зі сходу та півдня, у Росії — ідеї реваншизму і відновлення старої імперії, то в Україні метою багатьох ультраправих є побудова нової слов’янської імперії на кшталт Київської Русі з центром у Києві.

До націонал-демократів можна віднести Народний рух України (НРУ), Українську республіканську партію (УРП), Демократичну партію України (ДПУ), Українську селянську демократичну партію (УСДП), Християнсько-демократичну партію України (ХДПУ), політичне об’єднання «Конгрес національно-демократичних сил» (КНДС), Всенародний рух України (ВНРУ). До цих же партій у найбільш принципових питаннях усе частіше приєднуються Партія демократичного відродження України (ПДВУ) і Соціал-демократична партія України (СДПУ). Історично об’єднання політичних сил націонал-центристського спрямування відбулося з утворенням Народного Руху України (вересень 1989 року). До проголошення незалежності та виборів Президента України (1 грудня 1991 року) блок діяв у системі Руху, об’єднуючись на ґрунті боротьби за національну, демократичну державу. Після перемоги на виборах Л. Кравчука і необхідності визначення стратегії державотворення в період становлення Української держави виникло два напрямки: національно-державницький, котрий орієнтувався на підтримку Президента як гаранта нової держави (ДемПУ, УРП), та націонал-демократичний, центристський, що задекларував статус опозиції (Рух) [10, с. 324].

Рух уважає, що соціальною базою політичної стабільності та економічних реформ в Україні має стати широкий середній клас власників і сім’я. Основним пріоритетом економічної реформи має стати підвищення добробуту народу та надання соціальних гарантій усім громадянам України. А засобами для здійснення цих заходів мають бути лібералізація цін, запровадження конкуренції та демонополізація. Проведення земельної реформи має відбуватися через приватизацію землі та майна на основі паювання. Потрібно створити ринок землі, який забезпечить її вільний продаж. Соціальною базою Руху є ті громадяни України, що поділяють ідеї національного відродження і розбудови демократичної незалежної України.

До партій ліберально-центристського політичного спрямування належать Ліберальна партія України (ЛПУ), Народно-демократична партія (НДП), Партія праці України (ЛПУ), Українська партія солідарності і соціальної справедливості (УПССС), Аграрна партія України (АПУ) та ін.

Найбільш впливовою політичною партією цього блоку є Народно-демократична партія України (НДП). Партія у своїх програмних настановах проголошує розвиток соціально орієнтованої економіки ринкового типу, що забезпечує стійкі темпи зростання та економічну рівновагу. НДП підтримує всі форми та види підприємницької діяльності, виступає за активне cприяння держави вільному розвитку виробничого, банкового, торговельного і посередницького бізнесу, усунення адміністративного диктату державно-бюрократичних структур, за приватну власність на землю, розвиток фермерських господарств за державної підтримки, надання переваги іноземним інвестиціям перед імпортом товарів. Завдання держави: забезпечення вільного розвитку ринку, заохочення конкуренції, запобігання монополізму, структурна перебудова народного господарства. НДП наполягає на структурній перебудові народного господарства з метою збільшення частки галузей та підприємств, що працюють для потреб людини; приватизації державної власності в масштабах, необхідних для розвитку конкуренції; передачі засобів виробництва незалежним власникам; створення механізму соціальної орієнтації економіки, коли зростання виробництва товарів народного споживання стимулювалося б зростанням прибутків усіх верств населення.

До політичних партій соціал-комуністичного спрямування належать Комуністична партія України (КПУ), Соціалістична партія України (СПУ), Селянська партія України (СелПУ), Прогресивна соціалістична партія України (ПСПУ).

Найбільш важливою партією лівого спектра є Комуністична партія України. Партія збирається зосередити свої зусилля на виведенні країни з глибокої кризи, протидії капіталістичній реставрації, на збереженні Радянської влади. Водночас КПУ підтримує рівноправний розвиток різних форм власності, що виключають експлуатацію чужої праці, з одночасним забезпеченням суспільної власності на засоби виробництва, виступає за збереження землі, її надр, лісів, вод як спільного надбання всього народу. КПУ визнає необхідним припинення «обвальної» приватизації; відновлення порушених, як уважають комуністи, з політичних міркувань господарських, наукових, культурних зв’язків з Росією та іншими державами СНД; усебічне стимулювання інтеграційних процесів; здійснення комплексу заходів для запобігання масовому безробіттю [10, с. 327].

Аналіз програмних положень партій, організацій і рухів свідчить, що більшість із них ще не мають серйозної концепції, спрямованої на стабілізацію суспільства, вихід його з кризи, не кажучи вже про перспективи просування по шляху прогресу. Декларації одних — це перелік абстрактних загальнолюдських цінностей, інших — антикомуністичні маніфести, третіх — повторення ортодоксальних марксистсько-ленінських ідей, агітація за повернення до застійних часів, четвертих — екстремістські, націоналістичні та шовіністичні заклики. Така розбіжність політичних поглядів не може не хвилювати, особливо за умов поглиблення кризи в усіх сферах суспільства.

Говорячи про чинники консолідації суспільства, які можуть бути покладені в основу діяльності громадсько-політичних організацій, слід назвати насамперед загальнодержавний ринок. Такий ринок не тільки можливий, але об’єктивно необхідний, бо поодинці регіони України і навіть колишні республіки СРСР вийти з кризи неспроможні: немає в них для цього матеріальних, фінансових і людських ресурсів.

Однак треба погодитися з думкою багатьох учених, котрі хоч і вважають ринок інтегруючим чинником, який так чи інакше є регульованим, контрольованим і керованим державою (саме такий ринок функціонує в розвинутих капіталістичних країнах), але впевнені, що його треба вводити поступово, з дозріванням інфраструктури, готовності людей і колективів вступати в ринкові відносини, без «шокової терапії» [10, с. 328].

Тому політичним партіям і громадським організаціям слід розглядати ринок не як самоціль, а як засіб оздоровлення економіки й суспільно-політичного життя України, а в кінцевому підсумку — як засіб для задоволення інтересів і запитів людей, забезпечення зростання виробництва, підвищення рівня життя.

Отже, вихід України з кризи багато в чому залежить і від того, як політичні партії, громадські організації та рухи зможуть консолідувати суспільство.

Порівняння програм і платформ дає підставу висновувати, що багато світоглядних позицій громадсько-політичних рухів ніколи не зблизяться і завжди існуватимуть причини для ідейного суперництва з широкого кола проблем. Однак ідеї громадянського миру та ненасильства, побудова правової незалежної держави, забезпечення прав людини, захист навколишнього середовища, інші демократичні цілі й цінності можуть і мусять бути покладені в основу зближення різних позицій, досягнення розумних компромісів з метою виведення суспільства з кризи. Розширенню бази для співробітництва має сприяти спільна робота з утвердження державного суверенітету та незалежності України, перехід до соціально орієнтованої ринкової економіки. Саме з цих базових цілей мають виходити політичні партії та громадські організації, визначаючи можливість взаємної співпраці  [10, с. 329].

Важливим елементом розвитку політичних процесів в Україні має стати завершення правового оформлення багатопартійності. Ухвалені Верховною Радою закони «про об’єднання громадян», «Про політичні партії» є лише першим кроком на цьому шляху. Треба ще ухвалити відповідні нормативні акти, які б чітко визначили характер державного фінансування політичних партій за результатами парламентських виборів, і здійснити необхідні заходи для державної підтримки виборчих кампаній. Визначною подією в розвитку демократичних процесів в Україні стало прийняття нової Конституції. Прийняття Основного закону нашої держави сприятиме розвиткові громадянського суспільства, формуванню професійного парламенту та ефективній реалізації принципу поділу влади. А щоб політичні процеси рухалися саме в такому напрямку, державні інститути повинні цілеспрямовано, активно впливати на розвиток багатопартійності, допомагати становленню партій та суспільно-політичних організацій в Україні.

2. Державний устрій і політичні партії Туреччини

Турецька Республіка — унітарна держава із змішаною формою правління (у ній поєднуються елементи як парламентарної, так і президентської республіки). Діє конституція, прийнята у 1982 році.

Діюча конституція є третім основним законом, прийнятим за час існування республіки. Перша конституція 1924 р. проголошувала, що «суверенітет належить народу» і створювала таку структуру управління, за якої майже вся влада була зосереджена у руках однопалатного законодавчого органу — Великих національних зборів.

Законодавча функція у Туреччині належить однопалатному парламенту (меджлісу) — Великим національним зборам Туреччини (ВНЗТ) із 550 депутатів. Виконавча влада здійснюється президентом та Радою міністрів [7, с. 433].

Глава держави — президент республіки. Згідно з конституцією він уособлює єдність та неподільність країни і нації. Президент наділений широкими повноваженнями в сфері виконавчої, законодавчої і судової влади.

У законодавчій сфері він наділений повноваженнями скликати на позачергове засідання меджліс, розпускати його і призначати нові загальні вибори, затверджувати прийняті парламентом законопроекти і публікувати їх, а при необхідності повертати їх на доопрацювання у меджліс, виносити на референдум законопроекти, пов’язані з внесенням поправок до конституції, звертатися до конституційного суду з вимогою переглянути закони і постанови, якщо вони суперечать конституції.

З 1961 і аж до приходу до влади військових у 1980 на політичній сцені Туреччині домінували Народно-республіканська партія (НРП) і Партія справедливості. НРП була заснована в 1923 Мустафою Кемалем. Вона була при владі в Туреччині до 1950 і дотримувалася політики секуляризму і широкої державної участі в розвитку економіки (етатизму). Партія справедливості складалася в основному з колишніх членів Демократичної партії, яка правила країною з 1950 по 1960 [7, с. 434]. Як вважається, у період її правління в Туреччині було зроблено першу спробу лібералізації економіки — зменшення міри державного контролю над розвитком зовнішньої торгівлі, більш активного залучення іноземного капіталу. По суті економічну політику партії було зведено до форсування темпів зростання за рахунок більш масштабного використання зовнішніх джерел фінансування, що привело Туреччину до боргової кризи.

НРП і ПС користувалися приблизно однаковим впливом, а більшість сформованих ними урядів були коаліційними. Їх стійкість істотно знизилася у другій половині 70-х років на фоні погіршення економічної ситуації і розгулу екстремізму в Туреччині.

Військовий режим, що прийшов до влади у 1980, заборонив всі політичні партії і наклав заборону на участь їх лідерів і колишніх депутатів парламенту в будь-якій політичній діяльності. У 1983, під час підготовки до листопадових виборів до Великих національних зборів, було дозволено створити три нові партії. Однак військові зберегли контроль над виборами. З виборчої кампанії були виключені авторитетні ліва Соціал-демократична партія (СОДЕП) і права Партія вірного шляху (ПВШ) під приводом, що вони стали наступницями заборонених Народно-республіканської партії і Партії справедливості [7, с. 437].

У результаті на парламентських виборах 1983 суперничали лише три партії: Націонал-демократична партія (НДП), що отримала підтримку військових, помірно-ліва Народницька партія (НП) і консервативна, орієнтована на приватне підприємництво Партія вітчизни (ПВ). За підсумками голосування НДП опинилась на третьому місці, а абсолютну більшість місць у Великих національних зборах отримала ПВ. Програма ПВ декларувала, що партія є  «націоналістичною, консервативною, що бере за основу економіку вільного ринку,  базується на конкуренції». Програма ПВ виступала проти підприємницької діяльності держави в обробній промисловості, вказуючи на необхідність її обмеження інфраструктурою і такими галузями, як гірничодобувна і енергетика. Програма декларувала необхідність комплексу заходів в інтересах дрібних підприємців. У сфері зовнішньої політики підкреслювалася приналежність Туреччини в політичному, військовому і економічному планах до  «західного світу». Загалом установки партії були спрямовані на об’єднання під її дахом якомога більшого числа виборців з досить різними інтересами і спрямуваннями. Лідер ПВ Тургут Озал, економіст, який знаходився на посту заступника прем’єр-міністра з питань економіки протягом перших 21 місяця правління військових, очолив у грудні 1983 уряд країни [7, с. 438].

Місцеві вибори, проведені в 1984, в яких брали участь також СОДЕП і ПВШ, продемонстрували відносне збільшення впливу основних партій. ПВ підтвердила своє становище провідної політичної сили в Туреччині, істотно відірвавшись від СОДЕП. Навпаки, ПВШ, НП і НДП виступили слабо. На місцевих виборах 1989 переконливу перемогу отримали Соціал-демократична народницька партія (СДНП — створена в 1985 внаслідок злиття СОДЕП і НП) і ПВШ [7, с. 438].

У 1989 пост президента зайняв Тургут Озал. На виборах до Великих національних зборів у 1991 ПВ втратила свої позиції. У результаті був сформований коаліційний уряд з представників ПВШ і СДНП, а прем’єр-міністром став лідер ПВШ Сулейман Демірель. У програмі ПВШ висловлювалася її концепція  «вірного шляху». Вона включала такі положення як підтримка правової держави, демократичного парламентського ладу, національних духовних і історичних цінностей. Метою партії було оголошено забезпечення економічного піднесення,  «поширення добробуту на нижчі верстви населення», ПВШ виступала за економічну систему, в рамках якої держава повинна було підтримувати виробництво і основними законами якої були б закони вільного ринку й конкуренції. У квітні 1993 після смерті Озала С. Демірель був обраний президентом. Його наступником на посту голови Партії вірного шляху стала Тансу Чиллер — перша жінка-прем’єр Туреччини [7, с. 439].

На виборах у грудні 1995 року відносну більшість місць у Великих національних зборах отримала проісламська Партія благоденства. Основними цілями партії проголошувалися верховенство національної волі, свобода думки, релігії, совісті, національна єдність, розвиток відносин з усіма країнами на основі взаємної вигоди, насамперед сусідами і союзниками (з ісламським світом). Принцип лаїцизму (світськості) трактувався як принцип, дія якого забезпечує свободу совісті і релігійних вірувань. В основі економічних переконань партії лежала ідея пошуку додаткових джерел фінансування в національній економіці і відмова від використання зовнішнього, насамперед, західного фінансування при одночасному зниженні податків. Це було відверто популістською і не здійсненною на практиці схемою. Одночасно оголошувалося про збереження відданості ринковим принципам. Прагнучи запобігти приходу ПБ до влади, Чиллер пішла на блок з Партією батьківщини, погодившись на ротацію посади прем’єр-міністра з керівником цієї партії Месутом Йилмазом [7, с. 440].

Однак незгода між двома лідерами і обвинувачення в корупції, висунуті проти Тансу Чиллер, невдовзі призвели до падіння уряду. В червні 1996 року було створено нову коаліцію між Партією вірного шляху і Партією благоденства, а прем’єр-міністром став голова останньої Неджметтін Ербакан. Після його відставки під тиском військових уряд, в який, окрім членів Партії батьківщини, увійшли представники ще двох невеликих партій, знову очолив Йилмаз.

У квітні 1999 року в країні відбулися парламентські вибори, за підсумками яких найбільшу кількість голосів набрала Демократична ліва партія (ДПЛ) і Партія націоналістичного руху (ПНР). Глава ПНР — Бюлент Еджевіт, найстаріший політичний діяч Туреччини, колишній лідер НРП. Провідною лінією програми ДПЛ стали заходи щодо створення в країні справжньої демократії. Програма засуджувала надмірну соціальну поляризацію суспільства, підтримувала турецький націоналізм, виступаючи за національну єдність. У сфері економіки партія виступила проти ліберальної економіки, однак не заперечуючи ролі ринкового механізму. Основна ідея ДПЛ — створення народного сектору з демократичним управлінням з залученням заощаджень громадян. Головна мета ПНР, як зазначалося у програмі, — «служити великій турецькій нації та її державі» [7, с. 441]. Тема турецького націоналізму, національної єдності — центральна у програмі ПНР. Націоналізм — основоположна сила і філософія Турецької республіки. Програма визнавала необхідність демократичного режиму з його атрибутами, але водночас підкреслювала важливість твердого порядку і авторитетної держави. В економічній частині програма зазначала, що мета ПНР — національна економічна система, в рамках якої співробітничають приватний і громадський сектори, здійснюється справедливий розподіл національного доходу.

У результаті парламентських виборів, які відбулися у листопаді 2002 року, зазнали повної поразки партії, що займали лідируючі позиції після відновлення багатопартійної системи у 1983 році, у тому числі ПВ, ПВП, а також дві партії, що входили до правлячої коаліції, — Партія націоналістичного руху і Демократична ліва партія. На перший план вийшли помірковані ісламісти в особі Партії справедливості і розвитку (АКП), яку очолював Р.Т.Ердоган. У програмі АКП заявлено про намір забезпечити «поєднання ісламу з демократією», про підтримку партією «демократичної світської соціально-правової держави», яка «залишається нейтральною щодо релігійних вірувань і філософських поглядів» [7, 442]. При цьому партія розуміє світськість як «фундамент релігійної свободи і свободи совісті». Розділ програми партії «Економіка» починається з викладу концепції економічного розвитку, зокрема, з проголошення економічної місії ПСР, яка визначається як «підвищення добробуту і благополуччя народу». «Туреччина має величезний потенціал для економічного розвитку, а також молоде і динамічне населення, багаті природні ресурси, людей з підприємницьким духом. На її території багато історичних і природних визначних пам’яток, а також Туреччина має особливе геостратегічне положення» — говорилося в програмі. Далі підкреслювалося, що ПСР проводитиме «стратегію тривалого і стійкого економічного зростання» [7, с. 444] з тим, щоб мобілізувати унікальний потенціал країни. Як тактичні завдання в економіці визначали усунення всіх перешкод на шляху розвитку, недопущення марнотратства, підвищення ефективності у всіх сферах, мобілізацію виробництва. Тут лунали мотиви більш ефективного використання власного потенціалу країни і забезпечення розвитку переважно на його основі, які вже зустрічалися раніше в програмах партій-попередниць ісламського спрямування.

На дострокових парламентських виборах, що відбулися в  22 липня 2007 року, у Туреччині переконливу перемогу здобула правляча проісламська Партія справедливості й розвитку (ПСР) прем’єра Тайіпа Ердогана. За підсумками підрахунку 100% бюлетенів вона набрала 46,7% голосів виборців [11].

Зовнішньополітичний курс країни значною мірою визначається зобов’язаннями Туреччини як члена різних регіональних організацій, блоків тощо. Турецька республіка є членом таких впливових міжнародних організацій: ООН — з 1945 (країна-засновник), Міжнародний валютний фонд — з 1947, Рада Європи — з 1949, НАТО з 1952, ОЕСР — з 1960, ЄС (статус асоційованого члена — з 1963, статус кандидата в члени ЄС — з 1999), Організація Чорноморського економічного співробітництва — з 1992, Організація економічного співробітництва — з 1985 [11].

На початку 90-х після розпаду СРСР основним тактичним завданням Туреччини в сфері зовнішньої політики було переконати Захід, особливо США, в перевагах використання її в контактах з новими державами Центральної Азії. У лютому 1992 під час візиту до Вашингтона прем’єр-міністра Туреччини С. Деміреля він прямо заявив про зміну свого регіонального статусу і здатність активно брати участь у визначенні політичного майбутнього мусульманських республік СНД. При цьому Туреччина підтримала розширення зони національних інтересів США на Центрально-Азіатський регіон. Це стосувалося зміцнення у регіоні позицій НАТО, встановлення контролю над транспортуванням енергоресурсів на світовий ринок (проект нафтопроводу Баку-Джейхан, що забезпечує доставку каспійської нафти до турецького порту Джейхан на березі Середземного моря в обхід російської території). Загалом в 90-ті у зовнішній політиці Туреччині спостерігалося поєднання національних інтересів з принципом взаємозалежності, насамперед, з США.

У квітні 2003 Конгрес США виділив Туреччині допомогу в 1 млрд. дол. 22 листопада 2003 США зобов’язалися допомогти Туреччині отримати на міжнародному фінансовому ринку кредит у 8,5 млрд. дол. на обслуговування зовнішнього та внутрішнього боргу [7, с. 446].

Відносини з ЄС ще на початку 1960-х характеризувалися отриманням Туреччини статусу асоційованого члена тодішнього Європейського економічного співтовариства, що мало на увазі в майбутньому її прийняття до повноправних членів цієї організації. Воєнний переворот 1980 загальмував розвиток двосторонніх відносин, нормалізація яких розпочалася лише в міру відновлення в Туреччині інститутів громадянського суспільства. У 1987 Туреччина подала офіційний запит про повноправне членство в ЄС, але країни Західної Європи вважали за краще розвивати з нею двосторонні відносини шляхом створення митного союзу. Цей союз Туреччини і ЄС почав функціонувати з січня 1996, однак його ефект багато турецьких бізнесменів і вчених розцінюють як позитивні тільки для Західної Європи. На проведеному в грудні 1997 люксембурзькому саміті Ради Європи були розглянуті питання розширення ЄС, Туреччина не була включена до числа країн-кандидатів на вступ на відміну від 9 держав Східної Європи і Кіпру. Статус кандидата Туреччина отримала за підсумками гельсинського саміту 1999. На проведеному в грудні 2004 саміті лідерів країн Євросоюзу було призначено дату початку переговорів з Туреччиною щодо процесу її вступу до ЄС як повноправного члена — кінець 2005. Однак криза Євросоюзу, яка розпочалася в 2004-2005, пов’язана з негативним ставленням значної частини його жителів до загальноєвропейської конституції, може ускладнити вступ Туреччини до ЄС. При цьому багато західних європейців занепокоєні у зв’язку з перспективою вступу до Євросоюзу мусульманської Туреччини.

У системі відносин Туреччини з ЄС особливе місце належить її відносинам з Грецією. Початок 2000-х ознаменувався завершенням періоду тривалої нестабільності та частого загострення протиріч з питань використання шельфу Егейського моря, оборони грецьких островів в Егейському морі та через окупацію турецькими військами північної частини острова Кіпр в 1974 тощо. У травні 2004 після 16-ти років перерви відбувся офіційний візит прем’єр-міністра Туреччини в Грецію [7, с. 447]. Дві країни підписали 25 документів, у тому числі меморандум про взаєморозуміння.

Одним з найважливіших протиріч у турецько-грецьких відносинах є кіпрське питання. Спадщиною минулого 20 ст. став розкол Кіпру на дві частини — грецьку і турецьку, при цьому державний статус останньої визнано тільки Туреччиною. Уряд Т. Ердогана заявляв про готовність врегулювати кіпрське питання, зокрема, на основі плану Генерального секретаря ООН Кофі Аннана. Четверту версію плану, яка передбачала об’єднання острова, було винесено на референдум обох його громад. План був схвалений більшою частиною турецької громади, однак не був підтриманий греками-кіпритами. У 2004 грецька частина Кіпру вступила до ЄС, при цьому комісія Євросоюзу затвердила спеціальний регламент, який припинив застосування нормативних актів ЄС у північній частині острова і сформулював основні положення відносин з нею.

Важливим напрямом зовнішньої політики Туреччини є відносини з ісламськими країнами Близького та Середнього Сходу. Туреччина — член Організації ісламської конференції. Один з трьох постійних комітетів ОІК, Комітету економічного і торговельного співробітництва, з 1984 здійснює свою діяльність під головуванням президента Туреччини.

Серед зовнішньополітичних досягнень Туреччини в цьому напрямі зовнішньої політики потрібно вважати нормалізацію відносин з Сирією. Основні протиріччя сторін були пов’язані з суперечками навколо використання вод Євфрата, питаннями безпеки та деякими проблемами регіональної політики. У 2003 відбувся перший за майже два останніх десятиріччя офіційний візит прем’єр-міністра Сирії М. Міро в Туреччину, після чого в 2004 відбувся офіційний візит президента Сирії Б. Асада [7, с. 448].

Одним з проявів відносно незалежного характеру зовнішньої політики Туреччини став розвиток відносин з Ізраїлем. У 1995 р. було підписано турецько-ізраїльський договір про військово-технічне співробітництво. Ліга арабських держав назвала дії Туреччини такими, що «підривають добрі відносини з арабами». Деякі держави регіону розцінили договір, як початок створення нового військово-політичного блоку, і сигнал до налагодження співпраці для протидії цьому блоку. Зокрема, Іран і Єгипет активізували свою двосторонню співпрацю. На початку 2000-х р. після приходу до влади в Анкарі уряду на чолі з проісламською Партією справедливості і розвитку, спостерігалося зниження рівня двосторонніх відносин з ініціативи Туреччини, яка прагнула таким чином продемонструвати незгоду в зв’язку з позицією Ізраїлю в арабо-ізраїльському конфлікті.

Туреччина розвиває відносини з державами Закавказзя, особливо, з Азербайджаном. Їх основа — геополітичне співробітництво, співпраця в транспортуванні енергоресурсів (нафтопровід Баку — Джейхан), військові і економічні зв’язки. У відносинах Туреччини і Вірменії як і раніше залишається ряд невирішених проблем, що мають історичне коріння, що перешкоджає встановленню між ними навіть дипломатичних відносин і розвитку співпраці.

У 90-і розвиток відносин з Росією характеризувався переважанням економічної складової: в 1997 р. було підписано доповнення до довгострокової угоди, що вже діяла з 1987 р., про поставки в Туреччину природного газу. Новий маршрут транспортування, проект  «Блакитний потік», пройшов по дну Чорного моря. Газопровід діє з літа 2003 року. У той же час існували і розбіжності, зокрема, пов’язані з введенням Туреччиною нового регламенту проходу нафтоналивних танкерів через чорноморські протоки, що істотно зачіпало інтереси російських експортерів нафти.

Після приходу до влади в Туреччині уряду, сформованого Партією справедливості і розвитку, намітився політичний прорив у російсько-турецьких відносинах.

3. Українсько-турецький діалог

У турецького та українського народів давня історія взаємовідносин, що пов’язано з географічною близькістю. На протязі століть турецько-українські відносини характеризувались постійною конфронтацією. Перше конструктивне співробітництво було започатковано після завершення Першої світової війни, коли Туреччина визнала незалежність УНР і були встановлені дипломатичні відносини. Дружні відносини з Туреччиною продовжували розвиватись і після встановлення в Україні радянської влади. Незважаючи на втрату Україною та іншими союзними республіками права вести самостійну зовнішню політику після створення СРСР в 1922 р., співробітництво в галузі торгівлі, науки і культури не втратило своєї позитивної динаміки. На жаль, вже дуже скоро політика СРСР призвела до «майже повного згортання українсько-турецьких відносин» [11]. За словами Решата Аріма, керівника науково-дослідницьких робіт в Турецькому інституті зовнішньої політики, «після закінчення Другої світової війни Туреччина зробила історичний вибір бути частиною вільного світу перед загрозою радянського експансіонізму». Маючи найдовший кордон з колишнім радянським Союзом, Туреччина захищала одну третину наземних кордонів Альянсу проти Варшавського пакту [11]. До речі, значний вклад в безпеку Альянсу та Західної Європи, який за рахунок великих жертв зробила Туреччина, на думку турецьких політиків, створив моральні зобов’язання для Європи щодо прийому Туреччини в ЄС.

Новий імпульс був наданий двостороннім українсько-турецьким відносинам вже у 1991 році. Якщо під час холодної війни Туреччина розглядала свої відносини з Радянським Союзом (зрозуміло, що і з Україною) через призму існування двох ворогуючих систем та з точки зору своїх союзницьких зобов’язань перед НАТО, то вже після закінчення холодної війни склалась сприятлива міжнародно-політична атмосфера для розвитку нормальних добросусідських відносин.

На сучасному етапі успішно розвивається співробітництво між нашими країнами у галузях торгівлі та економіки, науки і технологій, культури, освіти, а також регіональне співробітництво, військово-технічні відносини. Україна серед нових незалежних держав другий важливий торговий партнер Туреччини після Російської Федерації. За обсягом товарообігу з Україною Туреччина займає п’яте місце. Незважаючи на те, що відносини з Туреччиною Україна проголосила стратегічними, рівень економічної взаємодії не досить цьому відповідає. Рівень взаємних інвестицій є незначним, експорт з України носить сировинний характер. Ситуація значно поліпшилась в останні роки. У 2003 році об’єм зовнішньої торгівлі між двома країнами становив приблизно 2 мільярди доларів [11]. Під час візиту президента України В. Ющенка до Туреччини 6-8 червня 2005 р. дві сторони погодились здійснити ряд дій, щоб до 2010 року він становив 10 мільярдів доларів [11]. Були підписані угоди про співробітництво в сфері енергетики, залізничного сполучення, технологій, в боротьбі проти злочинності та ін. Було прийнято рішення про створення робочої групи високого рівня для підготовки Плану спільних дій. Під час візиту міністра закордонних справ Бориса Тарасюка до Туреччини 1-2 березня 2006 р. сторони обговорювали розширення двосторонньої договірно-правової бази, співпрацю в рамках міжнародних організацій, реалізацію економічних проектів. За результатами зустрічі був підписаний План дій України і Туреччини на 2006 р.

Посадовці найвищого рівня підкреслюють близькість наших країн. На думку колишнього посла України в Туреччині Є. Долгова, Україна та Туреччина є «зразковими друзями, партнерами та добрими сусідами» [11]. Більш того, «Туреччина…є беззаперечним та надійним прибічником курсу України на європейську та євроатлантичну інтеграцію», а стратегічні завдання політики України «знаходять підтримку з боку турецької держави». Дві держави розвинули широкі контакти у всіх сферах, піднялися до рівня конструктивного партнерства у своїх взаєминах. За останні роки українсько-турецький діалог став динамічнішим та змістовнішим. Україна і Туреччина демонструють, що мають багато спільного, плідно співпрацюють в рамках міжнародних організацій — ООН, Раді Європи, ОБСЄ, ОЧЕС, «виступають нерозривним тандемом у відстоюванні обопільних інтересів». За словами Долгова, «повернення України і Туреччини до європейського дому — це паралельні і взаємодоповнюючі кроки в єдиному напрямку» [11].

На найвищому державному рівні двосторонні українсько-турецькі відносини українською стороною оцінюються дуже оптимістично. Не менш позитивно їх сприймає і турецька влада. За рішенням Прем’єр-міністра Туреччини у 2003 році Україна була обрана однією з «провідних країн, з якими Туреччина розвиватиме стосунки до зразкового рівня в ближній та середній перспективі» [11].

За словами спікера турецького меджлісу Бюлента Аринча, Україна та Туреччина знаходяться на межі європейської та азіатської культур і володіють потенціалом, який дозволить їм стати мостом співробітництва між Чорним, Балтійським та Середземним морями. А посол Туреччини в Україні Більге Джанкорель оцінював політичні відносини як «практично ідеальні і на найвищому рівні». Найбільш важливими, на його думку, є «наші однакові підходи до секуляризму і проти тероризму». Посол позитивно оцінював динаміку розвитку економічних українсько-турецьких взаємин і визнавав, що «є ще багато можливостей для збільшення торгівлі, взаємних інвестицій і туризму». Туреччина «рішуче налаштована на підтримку України у її прагненнях стати частиною євроатлантичної системи безпеки, а також інших сфер безпеки, що стосуються чорноморського регіону», як і її відносини з міжнародними організаціями. Завдяки спільним рисам та спільним прагненням, а також спільній географічній близькості та історії, Туреччина і Україна повинні об’єднати зусилля у створенні та формуванні безпеки та економічної динаміки у великому регіоні від Європи до Середньої Азії [5, с. 399].

Його наступник, посол, голова Центру стратегічних досліджень Туреччини Мурат Більхан вважає помилковим поведінку тих людей і в Туреччині, і в Україні, які «люблять на перший план виставляти відмінності та протиріччя» і які «намагаються штучно створювати нездорову конкуренцію і конфлікти». Тому конкуренцію України і Туреччини в діяльності Східноєвропейського енергетичного коридору і випадки з затриманням турецьких рибалок прикордонними військами України він назвав «тимчасовими та незначними негативними нюансами наших відносин», погоджуючись з тим, що «заради стратегічних інтересів іноді не варто звертати увагу на мілкі нюанси» [5, с. 400].

Політична воля найвищих посадовців активізувати турецько-український діалог багато значить. Відомо, що основною цілю зовнішньої політики Туреччини є вступ до ЄС та посилення свого статусу як ключової держави в Євразії. А відносини з Україною є складовою не менш важливого чорноморського напрямку зовнішньої політики Туреччини.

Так, І. Туран, професор університету Більгі (Стамбул), пише, що Туреччина розглядає свої взаємини з Україною з точки зору більш широкої структури безпеки, яка пов’язана із збереженням балансу сил у Східній Європі та Чорноморському регіоні. Cаме тому, що Україна займає центральне положення в цій структурі, її безпека так само важлива для турків, як і для народу України. Аналізуючи українсько-турецькі відносини у трьох сферах — двосторонні відносини, регіональне співробітництво та співпраця у міжнародній системі, — автор не бачить невирішених проблем, лише випадкові (наприклад, затримання українською стороною турецьких рибалок). «Гармонічні стосунки диктуються історичними, географічними і політичними реаліями», — констатує І. Туран [5, с. 401].

Ця думка знайшла підтримку і у багатьох українських дослідників, які схиляються до думки, що «об’єктивних причин для конфлікту інтересів України та Туреччини немає» [5, с. 401], що «у наших народів немає таких проблем — геополітичних, соціально-економічних, культурних чи будь-яких інших, які б не могли бути розв’язані на взаємовигідній основі»,  що «у нас багато точок дотику, багато спільних інтересів, …немає розбіжностей між нашими країнами в підходах до розв’язання тих чи інших європейських, регіональних або світових проблем» [5, с. 402].

Лунають і більш обережні оцінки, які не виключають, що «Туреччина може поставити перед собою мету — реалізацію цілого ряду заходів, головний напрям яких — поступова зміна орієнтації кримських татар на протурецьку, що в перспективі може створити умови для формування кримськотатарської державності і наступної автономізації на етнічних принципах…» [5, с. 403].

Дійсно, проблема кримських татар є, мабуть, найбільш конфліктогенною в стосунках Україна — Туреччина. Турецьке керівництво постійно наголошує, що розглядає кримських татар як народ, який за своїм історичним та цивілізаційним статусом покликаний виконувати роль моста між Україною та Туреччиною. Туреччина ніколи не проводила політику, спрямовану на використання кримських татар у своїх цілях, завжди підкреслює турецька сторона, тому що повага до територіальної цілосності держав є одним з основних принципів зовнішньої політики сучасної Туреччини.

Сінан Оган, голова Турецького центру міжнародних відносин і стратегічних досліджень (TURKSAM), висловлює думку, що кримські татари відіграють ключову роль в збереженні Криму, більшість населення якого складають етнічні росіяни, в складі України. За словами дослідника, природні вимоги кримських татар покращити складні умови їх проживання стало причиною непорозуміння між ними та керівництвом автономної республіки. А наполягання Парламенту російськорієнтованої Кримської автономії, який залишився «безмовним» щодо геноциду кримських татар, визнати геноцид вірменського народу, автор оцінює як підбурювання з ціллю зіпсувати українсько-турецькі відносини та погрозу в адресу Туреччини, яка оказує підтримку кримським татарам.

В Анкарі з пильною увагою слідкують за внутрішньополітичними подіями в Україні і через кримськотатарський фактор. Наприклад, під час помаранчевої революції Туреччина робила ставку на Ющенка, бо «з точки зору безпеки та спокою кримських татар», які «відчувають на собі російський тиск», «це найбільш правильна політика» [11].

На нашу думку, в кримськотатарському факторі закладений певний потенціал для напруження стосунків Київ — Анкара. Кримські татари, які, за їх власним висловом, «в межах України ведуть боротьбу за незалежність», вбачають в Туреччині «об’єднуючий духовний центр для всього турецького світу» та «другу вітчизну». Вони скаржаться на бюрократичні перешкоди з боку українського уряду, що разом з економічними негараздами перешкоджає їх поверненню в Крим та ускладнює проживання тих, хто вже повернувся. Експансія турецьких фірм в Крим, південні та південно-східні області України, активна підтримка Туреччиною кримських татар, які вбачають в ній єдину надію, демонструють високу активність нашого сусіда в регіоні. На думку деяких дослідників, офіційна Анкара дистанціюється від радикальних гасел зібрати всі тюркські народи під егідою Туреччини, які лунають в турецькому суспільстві, але не кладе край цим заявам [5, с. 407]. З боку Росії часто лунають звинувачення, що Туреччина активно підтримує чеченських сепаратистів, так само як і плекає волелюбні прагнення кримських татар.

Є і інші проблемні питання двосторонніх відносин, серед яких — дисбаланс у двосторонній торгівлі, запровадження турецьким урядом квотування для деяких видів металургійної продукції походженням із держав не-членів ЄС та Європейської угоди про вільну торгівлю, підвищення ставок на імпорт гарячого і холодного прокату, що обмежує експорт до Туреччини металу з України.

Директор Турецького інституту зовнішньої політики Шейфі Ташхан визнає, що на економічні та політичні відносини Туреччини з її сусідами значно впливає процес її вступу до ЄС. Дослідник розуміє, що обмеження, накладені на Туреччину європейськими правилами зовнішньої торгівлі, ускладнюють її відносини з країнами-членами ОЧЕС, які не мають угод про вільну торгівлю з ЄС. Автор сподівається, що коли подібні угоди будуть підписані як з західними країнами СНД, так і з державами південного Кавказу та західних Балкан, Чорноморський регіон та Балкани стануть великою зоною вільної торгівлі. Повне членство Туреччини в ЄС стане сильним стимулом для досягнення цієї мети, запевняє Ш.Ташхан [11].

Туреччина підтримує прагнення України вступити в ЄС, надає всіляку підтримку в цьому. Але іноді звучать і радикальні думки щодо цього. Так, Орхан Моргил, завідуючий відділенням економіки університету Хаджеттепе в Анкарі, вважає, що не має сенсу порівнювати Туреччину з Україною чи Росією, говорячи про членство в ЄС, так як Туреччина — один із членів-засновників Ради Європи, перший член Європейської організації економічного розвитку (зараз Організація економічної співпраці та розвитку). Разом з цим Туреччина «принесла великі жертви для забезпечення безпеки в Західній Європі». А інші країни-претенденти чи Росія, навпаки, були «загрозою безпеці» європейців. За його словами, через те, що Туреччина брала участь у майже всіх європейських інститутах, «повне членство в ЄС є природним результатом розвитку подій» [11]. Вчений забуває, що неправомірно звинувачувати держави колишнього соцблоку чи навіть сучасну Росію в тому, що вони були загрозою Заходу.

Сезер Д.Б., професор міжнародних відносин відділення міжнародних відносин університету Бількент (Анкара), вважає, що після розпаду Радянського Союзу розподіл сили в Чорноморському регіоні кардинально змінився. Вона каже про появу трьох регіональних сил — України, Росії та Туреччини, при чому «фрагментація та зменшення влади на півночі спричинили відносне збільшення турецької могутності». За її словами, бажання Туреччини «скористатись новою політичною ситуацією та встановити вигідні взаємини» та небажання Росії втратити Чорноморський регіон зі своєї сфери впливу стають причиною суперництва між Росією та Туреччиною [11].

Альянс між США, Туреччиною та Азербайджаном, створений для посилення впливу цих країн в каспійському регіоні, розглядається Росією як інструмент для послаблення її впливу в регіоні та переорієнтації економічних інтересів членів СНД на американські та інші західні інвестиції. «Відносини з країнами СНД, які не хочуть нової гегемонії в регіоні.., можуть кожної миті поставити Туреччину в позицію протистояння з Росією», — пише турецький дослідник Іхсан Чомак [11].

Сезер Д.Б. підкреслює, що найзначнішим позитивним досягненням в двосторонніх російсько-турецьких відносинах є те, що Росія більше не сприймається Туреччиною як ворог та загроза безпеці країни. Але це зовсім не означає, що «двосторонні відносини зараз базуються на цілковитій взаємодовірі». Це відбувається передусім тому, що і Туреччина, і Росія «втягуються в нові геополітичні суперництва та угрупування». Непростими є стосунки і через те, що «дві країни виходять з протилежних установок в діагнозі та врегулюванні таких конфліктів як боснійський, косовський, нагорно-карабахський та абхазький» [11].

Саме тому автор називає їх двосторонні відносини «віртуальним відновленням дружніх відносин» та «керованим геополітичним суперництвом». Активність Туреччини в південній Євразії негативно розцінюються Росією, яка вважає Євразію своєю традиційною сферою впливу. Реалізація намагань Туреччини укріпити свої позиції там призведе, хоч і посередньо, до послаблення позицій РФ, вважає авторка.

Звичайно, протистояння з Росією не стає на заваді активній турецькій зовнішній політиці в регіоні. На нашу думку, Туреччина, як і більшість західних акторів міжнародних відносин, вбачають в Україні певний інструмент впливу на російську зовнішню політику, стримуючий елемент. Тому будь-які зовнішньополітичні ініціативи українського уряду Анкара оцінює в першу чергу через призму протистояння Туреччина — Росія. Наприклад, Туреччина розглядає Організацію демократичного вибору як «спробу зруйнувати вплив Росії в регіоні», «альтернативу СНД»  чи «Варшавський пакт, спрямований проти Москви» [11].

Висновки

Не зважаючи на певні проблеми двосторонніх відносин, потрібно визнати, що українсько-турецькі відносини характеризуються цілком позитивною динамікою розвитку. Як відомо, співробітництво — це не повна відсутність конфлікту, а лише нівелювання його кризових форм. На нашу думку, успішне співробітництво між цими країнами є можливим через їх різне геополітичне становище. Згідно з «гіпотезою асиметрії сили» співробітництво є найбільш ймовірним, якщо однією з сторін є сильна та зацікавлена держава []. Можливо, це саме той випадок. Україну не можна назвати регіональним лідером, хоча певний потенціал є. Крім того, українсько-турецькі відносини можна охарактеризувати, використовуючи вислів відомого політичного реаліста Арнольда Уолферса, як «зовнішньоспрямоване співробітництво», тобто таке співробітництво, мотивом якого виступає об’єднання зусиль проти спільної зовнішньої загрози [11]. Такою загрозою обидві держави вважають прагнення Росії відновити свій вплив в Балто-Чорноморсько-Каспійському регіоні.

Назім Джаферсой, керівник чорноморських досліджень Турецького центра міжнародних відносин і стратегічних досліджень (TURKSAM), бачить Україну як «ключову державу, яка визначає долю інтересів, що стикаються на пострадянському просторі». За його словами, Україна для Туреччини є важливим партнером, тому що вона є впливовою силою Чорноморського регіону, існування якої запобігає більшому виходу Росії до Чорного моря. «Демократична, стабільна, звернута на Захід Україна є для Туреччини союзником проти експансіоністських устремлінь Росії та в справі забезпечення стабільності в Чорноморському регіоні і на Кавказі», — пише автор [11].

Навіть якщо прийняти точку зору, що співробітництво Україна — Туреччина в якійсь мірі «зовнішньоорієнтоване» (проти впливу Росії), назвати його ситуативним не можна. Воно спирається на прагматичні національні інтереси обох країн, носить взаємовигідний характер. Очевидно, що це співробітництво має всі необхідні передумови для позитивного розвитку. Україна має можливість використовувати все позитивне з історичного досвіду Туреччини, зокрема, в розв’язанні економічних проблем, досвід демократичного державного будівництва. Безсумнівно, що міжнародно-політична атмосфера стратегічно важливого регіону, в якому знаходяться Україна та Туреччина, залежить і від їх вміння вести конструктивний діалог.

Список використаних джерел

1. Логвина В. Л. Політологія. — К. : Центр учбової літератури, 2007. — 303 с.
2. Матвеев С.А., Буланенко Л.С., Михеев С.А. Политология: Учебное пособие. — 3-е изд. перероб. и доп. — Харьков: „Одиссей”, 2003. – 335 с.
3. Муляр В.І. Політологія: Навчальний посібник. — К.: ЦУЛ, 2002. – 355 с.
4. Піча В. М. Політологія: Типові питання та відповіді з лекційного курсу. — Львів : Новий Світ-2000, 2006. — 174, с.
5. Політологія: Академічний курс: Підручник. — К. : ВД «Ін Юре», 2006. — 519 с.
6. Політологія: Підручник для вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації. — К. : Здоров’я, 2004. — 775 с.
7. Політологія. Підручник // За заг. ред. проф. Кремень В.Г., проф. Горлача М.І. – Харків, 2001. – 640 с.
8. Швидак О.М. Політологія. Практикум. Навч. посібник. – К.: НМЦВО, 2001. – 220 с.
9. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручник. К., 2002. – 574 с.
10. Юрій М.Ф. Політологія: Підручник. — К.: Дакор, 2004. – 415 с.