Попередній розгляд справи суддею

Вступ

Актуальність. Попередній розгляд справи суддею — стадія кримінального процесу, у якій суддя одноособово, не вирішуючи питання про винність обвинувачуваного, у результаті перевірки матеріалів кримінальної справи встановлює наявність або відсутність достатніх фактичних і юридичних підстав для внесення справи в судовий розгляд для її вирішення по суті й при встановленні таких підстав призначає судовий розгляд й виконує необхідні підготовчі дії для розгляду справи в судовому розгляді.

І хоча ця стадія має всього лише проміжний, контрольний характер стосовно попереднього розслідування, вона є досить важливою стадією, оскільки суддя повинен перевірити всебічність, повноту й об'єктивність і законність попереднього слідства або дізнання.

У стадії попереднього розгляду не вирішується питання ні про доведеність обвинувачення, ні тим більше про винність обвинувачуваного. У чинність принципів презумпції невинності й здійснення правосуддя тільки судом зазначені питання вирішуються в стадії судового розгляду по вироку суду на основі розгорнутого здійснення всіх принципів кримінального процесу. Перед суддею стоїть більш вузьке завдання — установити по письмових матеріалах кримінальної справи, чи проведене попереднє розслідування в строгій відповідності із законом, чи з'ясовані з необхідною повнотою й всебічністю всі обставини справи, чи дотримані вимоги закону по забезпеченню прав обвинувачуваного, чи зібрані у відношенні обвинувачуваного достатні докази, що дозволяють поставити його в положення підсудного й розглянути в судовому розгляді справу про нього по суті. Вторгнення судді в рішення питань про вірогідність доказів, доведеність обвинувачення й винність обвинувачуваного створило б упередження суддів проти обвинувачуваного й перетворило б стадію попереднього розгляду в репетицію судового розгляду.

Стадія попереднього розгляду справи суддею стосовно попереднього розслідування є стадією контрольною, перевірочною, а стосовно судового розгляду — стадією підготовчою. Відповідно вона й займає проміжне місце між ними.

У цьому значенні діяльність судді до судового розгляду справи запобігає постановці на судовий розгляд поверхово розслідуваних справ і тим самим попереджає необґрунтоване розміщення на лаві підсудних невинних осіб і їхній незаконний осуд. Це є важливою гарантією прав, законних інтересів і свобод особи.

Тема:«Попередній розгляд справи суддею».

Мета: охарактеризувати попередній розгляд справи суддею.

Завдання роботи:

— показати історія розвитку кримінально-процесуального законодавства щодо стадії попереднього розгляду справи суддею;

— розкрити всі стадії попереднього розгляду справи суддею.

1. Стадія попереднього розгляду справи суддею, як гарантія здійснення правосуддя судом у кримінальному судочинстві

1.1. Історія розвитку кримінально-процесуального законодавства щодо стадії попереднього розгляду справи суддею

У кримінально-процесуальному законодавстві України стадія попереднього розгляду кримінальної справи суддею має багату історію її становлення та розвитку. На сучасному етапі здійснення судово-правової реформи українські правники не приділяють належної уваги дослідженням української правової спадщини, натомість вивчають, аналізують та прагнуть до впровадження досвіду країн Західної Європи та США, що може призвести до сліпого запозичення зарубіжних ідей, що несприятиме пізнанню історичної правди про становлення українського законодавства.

Аналізуючи різні етапи розвитку кримінально-процесуального права, зокрема провадження на стадії попереднього розгляду кримінальної справи суддею, доцільно розглянути позиції вчених, які в різні часи шукали шляхи вдосконалення даного етапу судочинства. Дослідження даної теми торкалися у своїх наукових працях такі вчені, як Бажанов М.І., Вовк Ю.Є., Галаган І.С., Грошевий Ю.М., Долгіх Т.М.,Землянська В.І., Маляренко В.Т., Перлов В.Д., Терлюк І.Я. та інші. [7, с. 169].

Як відомо, першою спробою систематизації правових норм у вітчизняній історії була «Руська Правда», початкове укладення якої пов`язують з іменем князя Ярослава Мудрого у першій половині ХІ ст. Нажаль, про процедуру судового розгляду за Руською Правдою відомо досить мало.

Судовий процес відбувався усно. «Руська Правда», що закріпила традиційні процедури упіймання злодія та розшуку вбивці, визначала три стадії (етапи) судового процесу: «Заклик», «Звід» та «Гоніння слідом». Розшук злочинця в Київській Русі здійснювавсяпотерпілим і його родичами, що вказує на приватно-правовий характер судовогопроцесу [3, с. 35]. Отже, судовий процес у Київській Русі, який нормативно регулювався першим кодифікованимзбірником давньоруських правових норм «Руська Правда» не містив положень, які ми вкладаємо у зміст стадії попереднього розгляду кримінальної справи суддею.

Уперше порядок провадження в даній стадії був регламентований Статутом карного судочинства від 20 листопада 1864 року. Впродовж багатьох років нормативне регулювання змісту цієї стадії кримінального процесу неодноразово змінювалося. При цьому завжди на законодавчому рівні була закріплена основна роль як суду, судді так і прокурора, слідчих комісій. Крім того, неодноразово змінювалася назва самої стадії (віддання до суду, попередній розгляд в суді, провадження в суді до судового розгляду, підготовка до судового засідання, підготовчі розпорядження досудового засідання, попередній розгляд кримінальної справи суддею), порядок провадження на вказаній стадії, повноваження судових органів на цій стадії кримінального процесу. Історичний розвиток кримінально-процесуального законодавства України зумовив зміни і в нормативному регулюванні змісту стадії попереднього розгляду кримінальної справи суддею, які можна розділити на декілька історичних етапів.

На першому етапі (з 1864 по 1917 р.р.) провадження на стадії регулювалося Статутом карного судочинства, який складався із чотирьох книг та входив у першу частину ХVІ тому Зводу законів Російської імперії, який визнавався найважливішим джерелом права [3, с. 36].

У 1864 році відбулася судова реформа, яка була найпослідовнішою серед буржуазних реформ 60-70 років ХІХ ст. Із впровадження цієї реформи в кримінальних процес були введені демократичні засади здійснення правосуддя: презумпція невинуватості, попереднє розслідування кримінальної справи, гласність, усність змагальність судочинства, гарантії правобвинуваченого на захист, участь у процесі адвоката, суд присяжних, всебічне, об’єктивне дослідження й оцінка доказів за внутрішнім переконанням суддів, апеляційний і касаційний порядок оскарження вироків. Демократичні засади, закріплені в Статуті карного судочинства 1864 року, були результатом втілення досвіду зарубіжних країн з урахуванням місцевих традицій. Це означало якісний стрибок, навіть переворот у сфері юстиції Росії [3, с. 37].

Згідно зі статутомкарного судочинства 1864 р., кримінальні справи розглядалися в такому порядку:

1) у мирових судових установах (мировими суддями і повітовими з’їздами мирових суддів);

2) у системі загальних судових місць [3, с. 37].

До провадження мирових суддіввідносили мало важливі кримінальні справи. Порядок розгляду цих справ був спрощений, тобто не передбачав провадження на стадії попереднього розгляду кримінальної справи. Підставою ж для початку процесу було звернення до суду приватної особи, потерпілого від злочину, інколи поліції.

Кримінальні справи, які не були підсудні мировій юстиції, тобто виходили за межі її компетенції, були підсудними нижній судовій інстанції у системі загальних судів – окружномусуду, який розглядав справи про злочини, за які передбачалося покарання поєднане з позбавленням усіх прав стану (або усіх особливих прав) з участю присяжних засідателів, решту — безїхньої участі.

Провадження підвідомчих окружним судам кримінальних справ складалося з чотирьох послідовних стадій: 1) дізнання; 2) попереднє слідство; 3) віддання до суду; 4) судовий розгляд [3, с. 38].

Провадження на стадії віддання до суду відбувалося за трьома формами, які були закріплені у вище вказаному нормативно-правовому акті (Статуті карного судочинства) та передбачали наявність великого кола уповноважених органів, які здійснювали віддання до суду (судові органи, органи виконавчої влади, прокуратура). Таким чином вже на першому етапі існування даної стадії в Україні були визначені два основних її завдання: по-перше, здійснювати контроль за досудовим провадженням, тобто запобігати передачі на судовий розгляд «неякісно» розслідуваних кримінальних справ, і, по-друге, при відсутності перешкод для передачі справи на розгляд по суті приймати рішення, необхідні для проведення судового розгляду.

У пореформений період до судових статутів 1864 року з часом почали вносити різні за своїм значення і наслідками зміни, зумовлені об’єктивними обставинами громадського і політичного життя України. Першим кроком було обмеження компетенції судових палат: вони почали розглядати лише справи, по яких винесений обвинувальний акт.

Другий історичний етап пов’язаний із становленням Української Народної Республіки, яка була проголошена в ІІІ Універсалі Центральної Ради, Української держави, яка була проголошена Павлом Скоропатським після захоплення влади в Україні 29 квітня 1918 року та Української Народної Республіки часів Директорії (листопад 1918 — листопад 1920 рр.) [3, с. 39].

Після відомих подій 1917 року молода українська держава опинилася віч-на-віч з необхідністю законодавчого вирішення нагальних проблем країни. Оскільки побудова власного законодавства – дуже довготривалий процес, то Центральна Рада прийняла закон про правонаступництво від 25 листопада 1917 року, згідно з яким усі російські закони, видані до 27 жовтня 1917 року, залишалися чинними, а Центральна Рада мала право видавати нові закони та скасовувати старі від імені УНР [3, с. 39]. Отже, суди під час розгляду кримінальних справ керувалися кримінально-процесуальним законодавством Російської імперії зі змінами, внесеними Тимчасовим урядом, це стосувалося і провадження на стадії віддання до суду, порядок розгляду на якій регулювався російським Статутом Карного Судочинства 1864 року.

Крім того, на даному етапі, який продовжувався з 1917 по 1922 рік, кримінально-процесуальні норми були встановлені Тимчасовим положенням про народні суди та революційні трибунали УРСР від 20 лютого 1919 р. [3, с. 40], Положенням про народний суд, прийнятим Раднаркомом УРСР від 3 червня 1919 р. «Про судочинство». [3, с. 40]. У цих актах підкреслюється процесуальні відмінності у діяльності революційних трибуналів і народних судів Аналіз вказаних нормативних актів указує на чітку тенденцію до підвищеного регулювання повноважень державних органів і процесу вирішення питань у стадії віддання до суду. Перші нормативні акти містили лише орган, який повинен був приймати рішення про віддання до суду і його повноваження, в більш пізніх нормативних актах уже регламентується процесуальна форма провадження. Водночас, якщо при розгляді справи було виявлено, що якесь питанняне врегульоване діючим законодавством, судам було рекомендовано керуватися правосвідомістю. Для даного періоду характерний диференційований порядок розгляду питань у стадії віддання до суду залежно від категорії злочину.

З приходом до влади 29 квітня 1918 року гетьмана Павла Скоропадського Центральну Раду було ліквідовано, а держава стала називатися «Українська держава». Гетьманська адміністрація, визнавши весь масив попереднього законодавства, пішла шляхом вибіркового скасування насамперед тих актів, що суперечили соціально-економічним і політичним засадам Української держави.

Судову систему Гетьманату складали Державний Сенат (верховний судовий орган), Генеральний суд (вищий судовий орган), Судові палати, Окружні суди, з’їзди мирових суддів, мирові суди. Дана судова система була втілена вжиття лише частково.

Мирові судді розглядали дрібні адміністративні, цивільні і кримінальні справи. Окружним судам були підсудні узагальному порядку судочинства, всі справи, які перевищували юрисдикцію мирових судів та в апеляційному порядку вироки і рішення мирових суддів.

Директорія обрала той же шлях, щой гетьман Скоропадський – частково скасувати одні і відновлювати чинність інших законів в залежності від їх політичних інтересів. Так, 4 серпня 1920 року Радою народних міністрів Директорії в еміграції був ухвалений закон «Про поступування в штабних судах», затверджений головою Директорії Симоном Петлюрою. На жаль, даний закон не був реалізований, оскільки в листопаді 1920 року війська УНР залишили територію України, зайняту більшовиками. Зазначеним законом було закріплено ряд норм, відмінних від дореволюційного російського законодавства. Зокрема, закон містив окрему главу, яка називалася «Підготовчі розпорядження до судового засідання». Прогресивна процедура розгляду націй стадії кримінального процесу порівняно з російською, розроблена правниками Директорії, стала застосовуватися пізніше радянським правосуддям і була імплементована в сучасний Кримінально-процесуальний кодекс України [3,с. 41].

Судоустрій Російської імперії, як одну з форм «класового панування поміщиків і капіталістів», декретом Всеросійського ЦВК від 24 листопада 1917 р. було скасовано і замінено «революційним правосуддям». Дія цього декрету поширилась на Україну разом з радянською владою на початку 1918 р., а 19 лютого 1919 р. Раднарком УРСР прийняв декрет про суд, яким скасовувались усі суди, організовані Центральною Радою, Гетьманатом і Директорією. Метою революційного правосуддя в Україні стало придушення класових супротивників. Здійснювалось воно через революційні трибунали та народні суди, передбачені Тимчасовим положенням від 20 лютого 1919 року [3, с. 41].

Народним судам були підсудні всі кримінальні справи, за винятком справ, які були віднесені до підсудності революційних трибуналів. У зв’язку з цим виділяли дві форми попереднього слідства, що в свою чергу змінювало і порядок віддання до суду.

Попереднє розслідування у справах підсудних народному суду здійснювалося у формі дізнання або попереднього слідства, яке закінчувалося винесенням постанови про віддання обвинуваченого досуду і виносилося на розгляд народного суду. Тимчасове положення вимагало, щоб така постанова була вмотивована, а суд, який складався із шести народних засідателів, перевіряв її обґрунтованість. Стаття 39 Положення надавала суду право визнати постанову недостатньо обґрунтованою і направити справу на дослідування.

Віддання до суд в революційних трибуналах здійснювалось у формі розпорядчого засідання, яке проводилося не пізніше семи днів з моменту отримання справи. Якщо трибунал одразу призначав справу до слухання, то одразу ж затверджували висновок слідчого, вирішували питання про виклик свідків, експертів, захисника, обвинувачення та інші питання, які виникають, або направити справу на дослідування, яке повинно було закінчитися на протязі місяця, або передати по підсудності. Затверджений трибуналом висновок слідчого та рішення розпорядчого засідання повідомлялось обвинуваченому, а після спливу семи діб справа розглядалася в судовому засіданні, але не раніше спливу 24 годин після вручення обвинуваченому копії затвердженого висновку слідчого.

Нескладні справи розглядалися черговими камерами народних судів у день затримання обвинуваченого. Така категорія справ розглядалася одразу в судовому засіданні без розгляду питання про віддання до суду.

26 жовтня 1920 року Раднаркомом УРСР було прийнято нове Положення про народний суд. У ньому вказувалося, що віддання до суду по справах, які надійшли від органів міліції та нагляду повинні здійснювати народні судді одноособово. Якщо ж по справі проводилося слідство, то віддавати обвинуваченого до суду могла тільки колегія суддів, яка повинна була перевірити обґрунтованість постанови слідчого про віддання до суду та мала право повернути справу на додаткове розслідування [3, с. 43].

Початок третього історичного етапу пов’язаний із прийняттям 13 вересня 1922 року ВУЦВК постанови «Про введення в дію Кримінально-процесуального кодексу УРСР», в якому був закладений фундамент демократизації кримінального процесу: гласність судових засідань, усність судочинства, безпосередність, змагальність, рівність сторін, право обвинуваченого на захист та інші демократичні принципи. Кримінально-процесуальний кодекс ретельно регламентував порядок провадження справи в народному суді та загальні норми здійснення судочинства в ревтрибуналах [3, с. 43].

Провадження на стадії кримінального процесу, яка аналізується, регламентувалося Главою ХХ «Действия суда по прекращению дела и по преданию суду» (статті 237-250), а провадження на цій стадії в революційних трибуналах регулювалося статтями 423-425 частини 3 «Предание суду и подготовительные действия к судебному заседанию» глави ХХІХ «Производство в революционных трибуналах» Кримінально-процесуального кодексу УРСР 13 вересня 1922 року.

Утворення Союзу РСР і видання у зв’язку з цим Основ кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік 1924 р. [3, с. 45], а також утворення в складі УРСР Молдавської АРСР, зі своїми органами правосуддя, і перебудова системи державного управління, вимагало внесення до КПК КРСР досить значних змін, внаслідок чого було опрацьовано і 8 червня 1927 р. прийнято постановою ВУЦВК новий Кримінально-процесуальний кодекс УРСР з наданням йому чинності з 1 липня 1927 року.

Норми цього кодексу значно звузили повноваження суду по відданню обвинувачених до суду. Так, статті 223, 224 регламентували положення в яких до повноважень прокурорів віднесли віддавати обвинувачених до суду або закривати кримінальні справи, що розслідувалися слідчими. Справи в яких провадилося дізнання обвинувачених віддавали до суду народні слідчі (статті 213, 216). Отже, в порівнянні з раніше діючим законодавством контрольні повноваження суду були суттєво обмежені, оскільки при вирішенні питання про віддання до суду було заборонено знайомитися з матеріалами справи, на основі яких ґрунтувався обвинувальний висновок.

З 1936 до 1958 р. кримінально-процесуальне законодавство перебувало у відданні Союзу РСР, який не проводив законотворчої роботи по виданню кримінально-процесуального кодексу Союзу РСР, отже, на території УРСР залишався чинним КПК УРСР 1927 р. Як наслідок, законодавча діяльність Української РСР у галузі кримінально-процесуального права також зупинилася, оскільки такий вид діяльності, у відповідності до вимог Конституції 1936 р., перейшов у компетенцію Союзу РСР [3, с. 47].

Четвертий історичний етап починається з 1958 року і триває аж до теперішнього часу, оскільки пов’язаний із прийняттям та до цього часу діючим Кримінально-процесуальним кодексом УРСР, який, главою 23 регулював порядок провадження на стадії, яка мала назву «віддання обвинуваченого до суду і підготовчі дії до судового засідання» [3, с. 47].

Початок цього етапу пов’язаний із прийняттям рішення ХХ з`їзду КПРС про розширення прав союзних республік відповідно до якого VІ сесія Верховної Ради СРСР 4-го скликання прийняла закон, за яким прийняття процесуальних кодексів віднесено до компетенції союзних республік. Відповідно до цього закону 2 сесія Верховної Ради СРСР 5-го скликання в грудні 1958 р. прийняла Основи законодавства про судоустрій та Основи кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік.

Згідно з указаними вище Основами, Верховна Рада Української РСР 30 червня 1960 року прийняла закон про судоустрій Української РСР, а 28 грудня 1960 року – Кримінальний і Кримінально-процесуальні кодекси УРСР.

Основи кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік, передбачали, що віддання обвинуваченого до суду віднесено до компетенції суду, однак, процедуру провадження цієї стадії кримінального процесу значно спрощено, так як законодавець відмовився від обов’язкового проведення розпорядчого засідання по всіх справах, переданим у суд з обвинувальним висновком, на відміну від раніше діючого законодавства, яке передбачало дві форми провадження на цій стадії кримінального процесу: з проведенням розпорядчого засідання і без нього [3, с. 48].

Відповідно до вимог Кримінально-процесуального кодексу УРСР, а саме статті 237 КПК УРСР, яка мала назву «Віддання до суду» суддя при наявності достатніх підстав для розгляду справи в судовому засіданні, не вирішуючи наперед питання про винність виносить постанову про віддання обвинуваченого до суду. Відповідно до вимог ч.2 цієї статті, справа підлягала розгляду в розпорядчому засіданні тільки у двох випадках: незгода судді з обвинувальним висновком; необхідність зміни запобіжного заходу, обраного щодо обвинуваченого. На цій стадії кримінального процесу перевірка доказів, яка проводилася судом була суттєво обмеженою. При цьому, незалежно від підстав винесення справи на розпорядче засідання, суд вирішує всі питання, що належать до компетенції розпорядчого засідання [3, с. 49].

Постановою Пленуму Верховного Суду СРСР № 6 від 3 липня 1963 року, Верховний Суд СРСР рекомендував судам виносити всі справи про злочини неповнолітніх на розпорядче засідання суду для ретельного обговорення обґрунтованості пропозиції про віддання до суду (зокрема про можливість обмежитися застосуванням заходів виховного характеру), обрання такої запобіжної міри, як тримання під вартою, а також інших питань [3,с. 49].

Крім того, при встановленні фактів порушення органами розслідування вимог закону в частині забезпечення цивільного позову справа також повинна бути внесена в розпорядче засідання суду [3,с. 49].

Пізніше, 31серпня 1970 року ця рекомендація була закріплена на законодавчому рівні, а саме Указ Президії Верховної Ради СССР від «Про внесення змін і доповнень в Основи кримінального судочинства Союзу ССРР союзних республік», яким установлені ще два випадки обов’язкового проведення розпорядчого засідання:

1) по справах про злочини неповнолітніх;

2) по справахпро злочини, за які в якості міри покарання може бути призначена смертна кара [3. с. 50].

В Українському законодавстві ця норма закону введена Указом Президії Верховної Ради УРСР № 986-VIII від 30.08.1972 року «Про внесення змін і доповнень до Кримінально-процесуального кодексу Української РСР», а саме п. 6 вказаного вище Указу частина друга статті 237 Кодексу викладена в такій редакції: «У справах про злочини неповнолітніх і про злочини, за які мірою покарання може бути призначено смертну кару, а також у випадках незгоди судді з обвинувальним висновком або при необхідності змінити запобіжний захід, обраний щодо обвинуваченого, проводиться розпорядче засідання суду». При цьому, незалежно від підстав винесення справи на розпорядче засідання, суд вирішує всі питання, що належать до компетенції розпорядчого засідання.

17.06.1992 року Законом Верховної Ради України № 2464-ХІІ «Про внесення змін і доповнень доЗакону «Про судоустрій Української РСР» та до Кримінально-процесуального і Цивільного процесуального кодексів Української РСР, який змінив редакцію частини 2 вказаної вище статті і визначив, що розпорядче засідання суду проводиться тільки у справах про злочини, за які мірою покарання може бути призначено смертну кару [3, с. 51].

Отже, питання про віддання обвинуваченого до суду вирішувалося суддею чи судом у розпорядчому засіданні. У розпорядчому засіданні всіх судів кримінальні справи розглядаються в складі судді і двох народних засідателів за участю прокурора не пізніше як за п`ять діб, а у випадках складності справи – не пізніше як за десять діб з дня надходження справи до суду (ст. ст. 238-241 КПК УРСР).

У 1990 році, зважаючи на важливість даної стадії, Пленум Верховного Суду України у постанові № 5 від 29 червня 1990 р. указав судам на те, що вони «повинні викоренити з практики випадки не уважного, механічного підходу до вирішення питань,пов’язаних з відданням обвинуваченого до суду і призначення справи до розглядув судовому засіданні та забезпечити безумовне виконання вимог процесуального законодавства [7, с. 181].

Суттєвих змін зазнала стадія, яка аналізується із початком так званої малої судової реформи яка розпочалася у 2001 році. Так, 21.06.2001 року Верховною Радою України прийнятий Закон України «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України № 2533-ІІІ, відповідно до якого внесені суттєві зміни в провадження на цій стадії кримінального процесу, а саме, назва глави 23 змінила назву на «Попередній розгляд справи суддею». Крім того, нормами вказаного вище Закону виключені статті, які регламентували порядок проведення розпорядчого засідання суду. Зазнала нової редакції і стаття 237 КПК, яка змінила назву на «Питання, які з’ясовуються суддею при попередньому розгляді справи» [7, с. 182].

2. Попередній розгляд справи суддею

2.1. Питання, які з'ясовуються суддею при попередньому розгляді справи

У справі, що надійшла від прокурора, суддя з'ясовує щодо кожного з обвинувачених такі питання:

1) чи підсудна справа суду, на розгляд якого вона надійшла;

2) чи немає підстав для закриття справи або її зупинення;

3) чи складено обвинувальний висновок відповідно до вимог цього Кодексу;

4) чи немає підстав для зміни, скасування або обрання запобіжного заходу;

5) чи не було допущено під час порушення справи, провадження дізнання або досудового слідства таких порушень вимог цього Кодексу, без усунення яких справа не може бути призначена до судового розгляду [12, с. 142].

За клопотанням прокурора, обвинуваченого, його захисника чи законного представника, потерпілого чи його представника суддя з'ясовує також питання про те, чи немає підстав для притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб.

За клопотанням прокурора, потерпілого чи його представника суддя з'ясовує також питання про те, чи немає підстав для кваліфікації дій обвинуваченого за статтею Кримінального кодексу, яка передбачає відповідальність за більш тяжкий злочин чи для пред'явлення йому обвинувачення, яке до цього не було пред'явлено.

Попередній розгляд справи — стадія кримінального процесу, в якій суддею перевіряються матеріали досудового розслідування, установлюється достатність і придатність зібраних доказів та інших матеріалів досудового слідства для судового розгляду справи, визначаються межі обвинувачення і вживаються заходи щодо підготовки судового розгляду справи [12, с. 143].

Стадія попереднього розгляду справи займає як би проміжне положення між досудовим розслідуванням, стосовно якого вона має контрольний характер, і судовим розглядом, стосовно якого вона має організуючий початок, а також служить "процесуальним фільтром" — покликана не допускати в судовий розгляд неякісно розслідуваних кримінальних справ [12, с.143].

Завдання стадії попереднього розгляду справи полягає, з одного боку, в перевірці матеріалів досудового розслідування, а з іншого — в підготовці умов для успішного проведення судового розгляду. Відповідно до цього суддя в даній стадії вирішує дві групи питань: пов'язані з перевіркою матеріалів досудового розслідування; пов'язані з підготовкою справи до слухання в судовому засіданні.

Усі питання, пов'язані з відданням обвинуваченого до суду, вирішуються суддею одноособово.

Не може вирішувати питання віддання до суду суддя за наявності обставин, що виключають його участь у розгляді справи (ст. 54, 55 КПК України), та суддя, що брав участь у розгляді скарг по цій справі.

Суддя за наявності достатніх підстав для розгляду справи в судовому засіданні, не вирішуючи наперед питання про винність, виносить постанову про призначення справи до судового розгляду.

У справах, які порушуються за скаргою потерпілого, суддя, одержавши від потерпілого заяву з проханням порушити справу, за наявності достатніх даних, які вказують на вчинення злочину, передбаченого частиною 1 статті 27 КПК України, своєю постановою порушує справу і виносить постанову про призначення справи до судового розгляду [1].

Підсудному не пізніш як за три доби до дня слухання справи повинна бути вручена копія скарги потерпілого, копія постанови судді про порушення кримінальної справи та повістка про виклик його в судове засідання з зазначенням статті кримінального закону, за якою він обвинувачується. Зустрічні обвинувачення в справах про злочини, зазначені в частині 1 статті 27 КПК України, можуть бути об'єднані в одну справу [1].

Питання, які з'ясовуються суддею при попередньому розгляді справи, з'ясовуються в зазначеній в законі чи в іншій більш доцільній логічній послідовності. Але завжди насамперед постає питання про підсудність справи.

Підсудність — це сукупність встановлених законом ознак кримінальних справ, відповідно до яких встановлюється конкретний судовий орган, компетентний проваджувати як суд першої інстанції судовий розгляд кримінальної справи по суті пред'явленого обвинувачення і винести вирок [12, с. 144].

Визначити підсудність означає з'ясувати, який саме суд має розглянути конкретну справу.

Розрізняють предметну (родову), персональну, територіальну підсудність, спеціальну підсудність, підсудність за зв'язком справ та альтернативну підсудність.

Предметна підсудність — це підсудність, за правилами якої розмежовується компетенція судових органів і визначається, який саме суд буде розглядати справу як суд першої інстанції залежно від характеру злочину і його кваліфікації [12, с. 145].

Апеляційному суду Автономної Республіки Крим, апеляційним судам областей, міст Києва і Севастополя підсудні такі кримінальні справи:

1) про злочини проти основ національної безпеки України, передбачені статтями 109-114 Кримінального кодексу України (2341-14);

2) про злочини, за вчинення яких Кримінальним кодексом України передбачене покарання у виді довічного позбавлення волі [12, с. 145].

У випадках особливої складності або важливості справи, підсудної місцевому суду, апеляційний суд Автономної Республіки Крим, апеляційні суди областей, міст Києва і Севастополя мають право прийняти її до свого провадження.

Персональна підсудність визначається службовим станом підсудних, щодо яких у чинному законодавстві міститься спеціальна вказівка про порядок притягнення їх до кримінальної відповідальності. За персональною підсудністю обов'язок розгляду справи покладається на судовий орган залежно від суб'єкта злочину.

Територіальна підсудність — це підсудність, що визначається місцем скоєння злочину. Кримінальна справа розглядається в тому суді, в районі діяльності якого вчинено злочин. Якщо місця вчинення злочину встановити не можна, то справа повинна бути розглянута судом, в районі діяльності якого закінчено дізнання чи попереднє слідство в даній справі.

Підсудність за зв'язком справ — це підсудність, що визначається виходячи з положення закону про те, що доцільно об'єднання в одному провадженні кримінальних справ з обвинуваченням кількох осіб — співучасників учинення одного чи кількох злочинів або з обвинуваченням однієї особи у вчиненні декількох злочинів. Питання про підсудність за зв'язком справ вирішується таким чином:

а) якщо одна особа або група осіб обвинувачуються у вчиненні декількох злочинів, справи про які підсудні різнойменним судам, то справа розглядається вищим з цих судів;

б) якщо особа або група осіб обвинувачуються у вчиненні декількох злочинів і справа хоча б про одну з них або про один із злочинів підсудна спеціальному суду, то її розглядає цей суд;

в) якщо одна особа або група осіб обвинувачуються у вчиненні декількох злочинів і справа хоча б про одну з них або про один із злочинів підсудна військовому суду, то справу розглядає військовий суд [12, с. 146].

Альтернативна підсудність означає, що судовий розгляд справи провадиться тим органом, на території якого було порушено кримінальну справу або закінчено розслідування, або якому доручено розглянути справу вищим судом.

Наприклад, у разі об'єднання в одному провадженні кримінальних справ по обвинуваченню декількох осіб у вчиненні декількох злочинів, коли ці справи підсудні двом або декільком однойменним судам, справу розглядає той суд, в районі діяльності якого було порушено кримінальну справу або закінчено попереднє слідство чи дізнання.

З метою забезпечення найбільш об'єктивного і повного розгляду справи, а також найкращого забезпечення виховної ролі судового розгляду, в окремих випадках справа може бути передана на розгляд суду за місцем проживання чи роботи обвинуваченого або за місцем знаходження більшості свідків.

Передача в цих випадках справи з одного суду до іншого допускається лише до початку її розгляду в судовому засіданні.

Передача до нижчого суду справи, яку почали розглядати у судовому засіданні вищого суду, не допускається.

Суддя, встановивши, що кримінальна справа не підсудна даному суду, надсилає її за підсудністю. Якщо підсудність справи іншому однойменному суду виявилася в судовому засіданні, суд продовжує розгляд справи, коли це не може завдати шкоди повноті й об'єктивності дослідження обставин справи. Коли ж цього не можна забезпечити, суд надсилає справу за підсудністю, про що виносить ухвалу (постанову) [12, с. 147].

Суддя, виявивши в судовому засіданні, що справа підсудна вищому або спеціальному суду, надсилає її за-підсудністю.

Кримінальна справа, надіслана з одного суду до іншого в порядку, встановленому законом, має бути прийнята цим судом до свого провадження, якщо при цьому не перевищується компетенція суду. Спори щодо підсудності не допускаються.

У стадії віддання до суду мають бути розглянуті також інші процесуальні та організаційні питання, зокрема, яким судом має розглядатись справа. В ст. 17 КПК України визначені такі правила.

— Кримінальні справи про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше десяти років, розглядаються в суді першої інстанції колегіально судом у складі трьох осіб, якщо підсудний заявив клопотання про такий розгляд.

— Кримінальні справи про злочини, за які законом передбачена можливість призначення покарання у вигляді довічного позбавлення волі, в суді першої інстанції розглядаються судом у складі двох суддів і трьох народних засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді.

— Інші кримінальні справи розглядаються в суді першої інстанції одноособово суддею, який діє від імені суду [12, с. 148].

Підстави для закриття справи викладені в ст. 6-11-1 КПК України [1].

Оцінка обвинувального висновку має здійснюватись з урахуванням вимог закону до його змісту і форми — ст. 223 — 224 КПК України [1].

Оцінка правильності обрання запобіжного заходу має здійснюватись з урахуванням вимог закону до підстав, умов, порядку і форми їх обрання — ст. 148-165 КПК України [1].

Вирішення питання про те, чи не було допущено на досудовому слідстві порушень процесуального законодавства, без усунень яких справа не може бути призначена до судового розгляду, вимагає всебічного аналізу матеріалів кримінальної справи.

Насамперед з'ясовується, чи забезпечено обвинуваченому право на захист.

Забезпечення обвинуваченому права на захист — це сукупність процесуальних засобів, прав і можливостей, гарантоване використання яких надає можливість знати зміст обвинувачення і протистояти йому, спростовувати висунуті обвинувачення, доказувати свою невинуватість та захищати свою честь, гідність, свободу та інші законні права й інтереси.

Право обвинувачуваного (підозрюваного, підсудного) на захист включає в себе:

— право знати, в чому він обвинувачується;

— право самостійно захищати себе, свою свободу, честь, гідність та законні інтереси, використовуючи надані законом права та юридичні можливості їх реалізації (давати показання чи відмовитись від давання показань, подавати докази та інші);

— право користуватись юридичною допомогою захисника;

— право звертатись до суду та оскаржувати факти затримання та інших незаконних дій і рішень;

— право звертатись до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини [12, с. 149].

Відповідно до вимог закону захисник допускається за бажанням обвинуваченого чи підозрюваного до участі у справі на будь-яких стадіях процесу і беззаперечно — з моменту пред'явлення обвинувачення, а в разі затримання особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, або застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту — з моменту оголошення їй протоколу про затримання або постанови про застосування запобіжного заходу, але не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту затримання [12, с. 150].

Як захисники допускаються не тільки адвокати, тобто особи, які мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю, а й будь-які інші фахівці в галузі права, які мають юридичну освіту та не підлягають відводові через визначені в законі обставини.

Захисника запрошують сам обвинувачений чи підозрюваний, його законні представники, родичі або інші особи за дорученням або на прохання обвинуваченого чи підозрюваного. У тих випадках, коли з'явлення для участі у справі захисника, обраного обвинуваченим, неможливе протягом 72 годин, особа, яка провадить дізнання, або слідчий відповідно мають право запропонувати обвинуваченому запросити іншого захисника або забезпечують йому захисника.

При виконанні даних приписів виникає низка проблем, оскільки на підставі ст. 133 КПК України він зобов'язаний протягом двох діб пред'явити обвинувачення, а згідно зі ст. 140 КПК України присутність захисника при висуненні обвинувачення обов'язкова, якщо він бере участь у справі. Вихід один: суворо додержувати строки пред'явлення обвинувачення та забезпечувати присутність при пред'явленні обвинувачення захисника, який виконуватиме свої повноваження до прибуття захисника, обраного обвинуваченим [12, с.151].

Обвинувачений має право на побачення з захисником наодинці до першого допиту, а після першого допиту — без обмеження кількості та тривалості. Замінити одного захисника іншим можна тільки за клопотанням або за згодою обвинуваченого.

Про істотні порушення кримінально-процесуального законодавства, що тягнуть повернення справи на додаткове розслідування, див. коментар до ст. 370 КПК України [1].

Оцінка правильності вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли вчиненню злочину, має здійснюватись з урахуванням вимог ст. 23, 23-1 КПК України.

Суддя при призначенні справи до судового розгляду повинен з'ясувати по справі, чи всі особи, яким злочином заподіяна моральна, фізична або майнова шкода, визнані потерпілими. Якщо буде встановлено, що хтось з цих осіб не визнаний потерпілим у стадії досудового розслідування, суддя своєю постановою має визнати таку особу потерпілою по справі і повідомити її про це листом. Повідомлення про право ознайомитися з матеріалами справи суддя повинен також надіслати потерпілому і по справі, по якій попереднє слідство не провадилося. Відповідно до ст. 53 КПК України суддя зобов'язаний роз'яснити потерпілому права, передбачені ст. 49 КПК, і забезпечити можливість їх здійснення [1].

Вирішуючи питання про визнання особи потерпілою, суддя має з'ясувати, яку конкретно шкоду заподіяно потерпілому злочином (моральну, фізичну чи майнову), і вказати про це в постанові. Особу, якій заподіяно майнової шкоди і яка пред'явила вимогу про відшкодування збитків, слід визнавати одночасно потерпілим і цивільним позивачем та забезпечити їй всі передбачені законом права як потерпілого, так і цивільного позивача.

Оцінка правильності вжиття заходів до забезпечення відшкодування збитків, заподіяних злочином, витрат на стаціонарне лікування потерпілого та можливої конфіскації майна має здійснюватись з урахуванням положень ст. 28, 29, 122, 125, 126 КПК України [1].

Слід з'ясовувати, чи було виконано під час досудового розслідування справи вимоги процесуального закону, чи не були порушені права підозрюваного, обвинуваченого при затриманні, арешті, проведенні обшуку та чи не були обмежені права потерпілого й інших учасників кримінального процесу.

Вирішення питання про достатність і достовірність зібраних доказів потребує оцінки як окремих доказів з точки зору їх належності, допустимості і достовірності, так і всієї системи доказів з точки зору достатності для забезпечення правосуддя — можливості зробити один правильний висновок, підтверджений неспростовними доказами за відсутності сумнівів. А тому це питання в повному обсязі досліджується і вирішується уже в процесі судового слідства. Повернення справи на додаткове розслідування за мотивами неповноти розслідування з даної стадії процесу не передбачається. Чинне законодавство надає суду можливості усунення такої неповноти в ході судового слідства, включаючи можливість давання судом слідчим органам окремих доручень щодо проведення слідчих дій та приєднання до справи результатів їх проведення.

2.2. Призначення справи до судового розгляду

Попередній розгляд справи здійснюється суддею одноособово з обов`язковою участю прокурора. Про день попереднього розгляду справи повідомляються також інші учасники процесу, однак їх неявка не перешкоджає розгляду справи.

Попередній розгляд справи починається з доповіді прокурора щодо можливості призначення справи до судового розгляду. Якщо в судове засідання з'явились інші учасники судового розгляду, вони висловлюють свої думки щодо питань, зазначених у статті 237 цього Кодексу, та заявлених ними клопотань. Прокурор висловлює свою думку щодо клопотань, заявлених іншими учасниками судового розгляду. Постанова судді виноситься в нарадчій кімнаті [1].

При попередньому розгляді справи в разі необхідності ведеться протокол.

Попередній розгляд справи здійснюється суддею одноособово для вирішення питання про можливість судового розгляду справи та організаційного забезпечення такого розгляду, створення додаткових умов для реалізації учасниками процесу своїх прав.

На даній стадії принцип гласності в повному обсязі не реалізується.

Постійним учасником попереднього розгляду справи є прокурор, в разі необхідності запрошується секретар судового засідання.

Для розгляду заявлених клопотань можуть бути запрошені особи, що заявляли клопотання: потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники, обвинувачений, захисник, представники громадських організацій і трудових колективів.

Якщо хтось з них не володіє мовою судочинства, запрошується перекладач.

Попередній розгляд справи складається з таких етапів:

— відкриття попереднього розгляду справи;

— доповідь прокурора;

— заслуховування осіб, які викликані в зв'язку з заявленими клопотаннями;

— висновок прокурора;

— винесення постанови судді в кімнаті для нарад;

— оголошення постанови;

— повідомлення осіб, які заявляли клопотання, та інших зацікавлених у справі осіб про прийняте рішення при попередньому розгляді справи [2, с. 209].

Суддя має заслухати думку прокурора як щодо можливості призначення справи до судового розгляду, так і щодо клопотань, заявлених іншими учасниками процесу.

Обвинувачений, потерпілий і його представник можуть бути викликані у випадку, якщо ними були заявлені відповідні клопотання і суддя вважає за необхідне заслухати з цих клопотань пояснення цих осіб. Але вони не можуть бути допитані по суті, оскільки в даній стадії не передбачається судове слідство і не вирішується наперед питання про винність обвинуваченого.

Суддя у цій стадії вирішує дві групи питань: пов'язані з перевіркою матеріалів попереднього розслідування; пов'язані з підготовкою справи до слухання в судовому засіданні [2, с. 210].

Справа повинна бути призначена до попереднього розгляду не пізніше десяти діб, а у разі складності справи — не пізніше тридцяти діб з дня надходження до суду.

Копія обвинувального висновку і повістка про виклик до суду вручаються підсудному під розписку не пізніш як за три доби до дня розгляду справи в суді. У копіях обвинувального висновку та додатках до нього, що вручаються підсудному, з метою забезпечення безпеки осіб, які підлягають виклику в судове засідання, їх адреси не зазначаються.

Усі інші особи повідомляються про день розгляду справи в суді в той самий строк.

За результатами попереднього розгляду справи судді, своєю постановою приймає одне з таких рішень:

1) про призначення справи до судового розгляду;

2) про зупинення провадження в справі;

3) про повернення справи прокуророві;

4) про направлення справи за підсудністю;

5) про закриття справи;

6) про повернення справи на додаткове розслідування [2. с. 212].

У випадках, коли попереднє слідство було проведено об'єктивно, у ході його проведення були дотримані норми кримінального і процесуального права, реально немає підстав для закриття кримінальної справи або направлення її на додаткове розслідування, тобто за «явності достатніх підстав для розгляду справи в судовому засіданні, суддя, не вирішуючи наперед питання про винність, приймає рішення про призначення справи до судового розгляду, про до виносить постанову.

Кримінальна справа закривається в стадії попереднього розгляду справи за наявності обставин, зазначених у ст. 6-10 КПК України [1]. При цьому суддя вирішує всі питання, які випливають з вирішення справи по суті: про запобіжні заходи, про арешт на вклади, про речові докази тощо.

Рішення про повернення справи прокурору здійснюється на основі оцінки обвинувального висновку і має здійснюватись з урахуванням виконання вимог закону до його змісту і форми — гг. 223-224 КПК України. Суддя своєю постановою повертає справу прокурору у випадку, коли прокурором були суттєво порушені вимоги статей 228 — 232 цього Кодексу, для усунення виявлених порушень [1].

Повернення справи на додаткове розслідування здійснюється на основі вирішення питання про те, чи не було допущено на досудовому слідстві порушень процесуального законодавства, без усунень яких справа не може бути призначена до судового розгляду. Про підстави, умови та порядок повернення справи на додаткове розслідування ст. 246, 370 КПК України та коментар до них [1].

У даній стадії суддя може вжити заходів для забезпечення цивільного позову або можливої конфіскації майна. Для цього суддя може доручити здійснити відповідні дії слідчому, органу дізнання або прокурору. Названі доручення обов'язкові до виконання відповідними учасниками процесу.

Суддя може одночасно з прийняттям одного з рішень змінити запобіжний захід обвинуваченому, у тому числі й обрати до нього запобіжний захід у вигляді ув'язнення під варту, якщо це не було зроблено на попередньому слідстві. Оцінка правильності обрання запобіжного заходу має здійснюватись з урахуванням вимог закону до підстав, умов, іноді і форми їх обрання — ст. 148-165 КПК України [1].

За наявності достатніх підстав для розгляду справи в судовому засіданні суддя, не вирішуючи наперед питання про винуватість, виносить постанову про призначення справи до судового розгляду.

У постанові повинні бути зазначені: місце і дата її винесення, посада і прізвище судді, прізвище, ім'я і по батькові обвинуваченого, підстави призначення справи до розгляду, стаття Кримінального кодексу, за якою пред'явлено обвинувачення, та рішення з інших питань, пов'язаних з підготовкою справи до розгляду.

Постанова судді оскарженню не підлягає, на неї не може бути внесено подання прокурором.

Постанова судді про призначення справи до судового розгляду є юридичним документом, що надає юридичну можливість судового розгляду справи — розгляд справи в суді можливий тільки щодо обвинувачених і лише за тим обвинуваченням, за яким їх віддано до суду.

Постанова судді про призначення справи до судового розгляд складається зі вступної, мотивувальної і резолютивної частини і має відповідати загальним вимогам щодо юридичних кримінально — процесуальних документів [2, с. 214].

У вступній частині постанови про призначення справи до судового розгляду мають бути викладені: назва документа, місце і час його складання, ким складено, по якій справі винесена постанова. В мотивувальній частині постанови про призначення справи до судового розгляду викладаються юридично значимі обставини справи, їх оцінка, мотиви, фактичні та юридичні підстави процесуального рішення, обґрунтовується рішення по кожному з розглянутих питань.

У резолютивній частині постанови про призначення справи до судового розгляду мають бути сформульовані чіткі юридичні тези прийнятих рішень, порядок їх доведення до відома зацікавлений осіб, звернення до виконання та оскарження, а також викладає інші умови дії юридичного акту та подані необхідні підписи. Тут викладається рішення про закритий чи відкритий судовий розгляд справи, про виклик певних осіб в зал судового розгляду справи та про інші прийняті рішення, пов'язані з підготуванням справи до розгляду.

У справах приватного обвинувачення постанова судді про призначення справи до судового розгляду є багатоцільовим юридичним актом, яким: порушується кримінальна справа; приймається рішення про притягнення особи як обвинувачуваного і формулюється його обвинувачення із зазначенням статті кримінального закону, за якою особа обвинувачується, приймається рішення про визнання осіб, яким заподіяна злочином шкода, потерпілими, а у випадку заявлень цивільного позову — цивільними позивачам вирішуються інші питання, пов'язані з підготуванням справи до судового розгляду. Таким чином, за цією категорією справ суддя і одному документі порушує кримінальну справу, формулює обвинувачення, призначає справу до судового розгляду. У згаданих категоріях справ постанова судді про порушення справи і про призначення справи до судового розгляду виконує ті само функції, що й постанова про притягнення особи як обвинувачуваного та обвинувальний висновок слідчого. За своїм значенням вона прирівнюється до названих документів стадії попереднього слідства. У ньому знаходять висвітлення всі ті дані, що властиві названим документам слідчого [2, с. 215].

2.3. Повернення справи на додаткове розслідування

При попередньому розгляді справи суддя з власно ініціативи чи за клопотанням прокурора, обвинуваченого, його захисника чи законного представника, потерпілого, позивача, відповідача або їх представники своєю постановою повертає справу на додаткове розслідування у випадках, коли під час порушення справи, провадження дізнання або досудового слідства була допущені такі порушення вимог цього Кодексу, без усунення яких справа не може бути призначена до судового розгляду [2, с. 216].

За клопотанням прокурора, обвинуваченого, його захисника чи законного представника суддя вправі повернути справу на додаткове розслідування для притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб, якщо окремий розгляд справи щодо них неможливий. За клопотанням прокурора, потерпілого чи його представника суддя може повернути справу на додаткове розслідування і у випадках наявності підстав для кваліфікації дій обвинуваченого за статтею Кримінального кодексу, яка передбачає відповідальність за більш тяжкий злочин, чи для пред'явлення йому обвинувачення, яке до цього не було пред'явлено.

У постанові суддя зазначає підстави повернення справи на додаткове розслідування і може вказати, які слідчі дії повинні бути проведені при додатковому розслідуванні. В постанові також повинно бути вирішено питання про запобіжний захід щодо обвинуваченого.

Копія постанови протягом трьох діб після її винесення надсилається сторонам.

На постанову протягом семи діб з дня її винесення сторони можуть подати апеляції до апеляційного суду, а якщо справа розглядається по першій інстанції апеляційним судом — касаційні подання чи скарги до касаційного суду.

Кримінальна справа підлягає поверненню на додаткове розслідування в разі неправильності попереднього слідства або істотних порушень кримінально-процесуального законодавства, які не можуть бути усунені в судовому засіданні.

Підставами для повернення справи на додаткове розслідування при попередньому розгляді справи є:

1) істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону або неправильності проведеного дізнання чи попереднього слідства, які не можуть бути усунуті в судовому засіданні, а без усунення яких справа не може бути призначена до судового розгляду;

2) наявність у справі підстав для пред'явлення притягнутій до відповідальності особі обвинувачення, яке їй до цього не було пред'явлено;

3) наявність підстав для притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб, коли окремий розгляд справи про них неможливий [2, с. 217].

Умовою повернення справи на додаткове розслідування є неможливість усунення названих недоліків у судовому засіданні.

При поверненні справи на додаткове розслідування суддя зобов'язаний зазначити в ухвалі, які саме обставини повинні бути з'ясовані при додатковому розслідуванні і які слідчі дії при цьому повинні бути проведені.

Повертаючи справу на додаткове розслідування, суд зобов'язаний вирішити питання про запобіжний захід щодо обвинуваченого.

Неприпустиме повернення справи на додаткове розслідування з огляду на неповноту розслідування, якщо така неповнота може бути усунута в судовому засіданні. Для цього діючий нині закон надає суду реальні можливості як щодо дослідження доказів, так і щодо давання окремих судових доручень на проведення слідчих дій та приєднання до справи іх результатів безпосередньо в процесі судового розгляду справи.

Суд може викликати додаткових свідків, які не допитувалися на попередньому слідстві, додатково і повніше допитати підсудних, потерпілих, свідків, експертів, витребувати за своєю ініціативою чи за клопотанням учасників судового розгляду документи та інші докази якщо для їхнього вилучення не буде потрібно обшук), оглянути місце, призначити експертизи і провести інші процесуальні дії.

Не слід зловживати інститутом повернення справи на додаткове розслідування в умовах, коли суд може сам з'ясувати певні обставини.

Це вимагає детального дослідження ефективності діючого процесуального інституту і зокрема підстав повернення справ на додаткове розслідування.

Аналіз практики свідчить, що ще не зжиті випадки неправильного застосування інституту повернення справ на додаткове розслідування, а саме: коли на додаткове розслідування направляються справи для з'ясування питань, які можуть бути перевірені самим судом.

Істотні порушення вимог кримінально-процесуального закону — це такі порушення, які не дають можливості встановити істину, істотно обмежили права і свободи громадян, перешкоджають правильно оцінити обставини справи і зробити законний і обґрунтований висновок.

До таких порушень, за яких справа підлягає поверненню для проведення додаткового розслідування, належать:

а) не додержані вимоги закону, що встановлюють підстави і порядок порушення кримінальної справи та регламентують провадження дізнання і попереднього слідства, зокрема: досудове розслідування проведено без порушення справи; справа порушена неправомочною особою; з порушенням вимог ст. 111 КПК України; замість попереднього слідства проведено дізнання; розслідування проведено особами, які підлягають відводу в силу статей 58 і 60 КПК України;

б) докази одержані з порушенням гарантій недоторканності особистого життя, інших прав і свобод людини;

в) не додержано під час провадження дізнання і попереднього слідства вимог статей 44-48 КПК України про забезпечення права підозрюваного і обвинуваченого на захист;

г) обвинувачений, що не володіє мовою, якою провадиться слідство, не був забезпечений перекладачем;

д) пред'явлено неконкретне обвинувачення, зокрема не вказані час, місце, спосіб, мотив, а також інші ознаки складу злочину, стаття (її частина) закону, якою цей злочин передбачено, не дана юридична оцінка кожному діянню;

є) не забезпечено право обвинуваченого, потерпілого чи адвоката на ознайомлення з усіма матеріалами справи;

ж) порушені строки слідства чи утримання обвинуваченого під вартою [1].

Справа може бути повернута на додаткове розслідування і за наявності інших істотних порушень кримінально-процесуального закону.

У постанові про повернення справи на додаткове розслідування крім короткого викладу суті пред'явленого обвинувачення і статті закону, за якою воно кваліфіковано, необхідно вказувати; в чому конкретно виявилась неправильність попереднього слідства, чому суд позбавлений можливості усунути їх у судовому засіданні, які саме обставини мають бути з'ясовані при додатковому розслідуванні і які слідчі дії при цьому мають бути проведені; які істотні порушення кримінально-процесуального закону допущені і як їх слід усунути; про необхідність притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб і чому матеріали щодо них не можуть бути виділені в окреме провадження; вказівку про повернення справи на додаткове розслідування прокуророві з викладенням рішення про запобіжний захід щодо обвинуваченого.

У постанові судді про повернення справи на додаткове розслідування недопустимо вирішувати наперед питання про формулювання й обсяг обвинувачення, його доведеність, кваліфікацію вчиненого, достовірність того чи іншого доказу чи переваги одних доказів перед іншими.

2.4. Закриття справи

За наявності обставин, передбачених статтею 6, частиною першою статті 7, статтями 7-1, 7-2, 8, 9, 10 і 11-1 цього Кодексу, суддя своєю мотивованою постановою закриває справу, скасовує запобіжні заходи, заходи забезпечення цивільного позову і конфіскації майна, а також вирішує питання про речові докази, зокрема про гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом [1].

Копія постанови протягом трьох діб після її винесення надсилається сторонам.

Закриваючи справу, приймається рішення про скасування запобіжного заходу, скасування арешту на майно, вклади, поштово-телеграфну кореспонденцію, про відшкодування судових витрат, вирішується доля речових доказів та цивільного позову [2. с. 218].

У разі коли обвинуваченому була заподіяна шкода незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокурора чи суду, слід роз'яснити право особи на реабілітацію та вжити заходів щодо відшкодування такої шкоди.

У разі, коли обвинуваченому була заподіяна шкода незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокурора чи суду, слід роз'яснити право особи на реабілітацію та вжити заходів щодо відшкодування такої шкоди.

Копію постанови про закриття справи слід вручати обвинуваченому та його захисникові, прокурору, потерпілому і цивільному позивачеві та їх. представникам. Сторонам роз'яснюється їхнє право на оскарження прийнятого рішення до вищого суду.

Коли при попередньому розгляді справи з'ясується, що обвинувачений зник і місцеперебування його невідоме, суддя виносять постанову про зупинення провадження в справі до розшуку обвинуваченого.

У разі захворювання обвинуваченого, що виключає можливість його участі в судовому розгляді справи, суддя своєю постановою зупиняє провадження в справі до його видужання.

Встановивши, що справа не підсудна суду, на розгляд якого вона надійшла, суддя виносить постанову про направлення справи за підсудністю.

Постанова про зупинення справи чи направлення її за підсудністю оскарженню не підлягає, на неї не може бути внесено подання прокурором.

Зупиняючи справу в зв'язку з тим, що обвинувачений зник і місцеперебування його невідоме, суддя може дати окреме судове доручення органам дізнання чи слідчому, в якому ставить завдання забезпечення розшуку обвинуваченого.

Щодо прийнятих рішень суддя виносить постанову. В постанові вказується назва справи, підстави прийнятих суддею рішень і покладені в їх основу мотиви, суть прийнятих рішень.

2.5. Повернення справи прокурору

Суддя своєю постановою повертає справу прокурору у випадку, коли прокурором були суттєво порушені вимоги статей 228-232 цього Кодексу, для усунення виявлених порушень [1].

Постанова про повернення справи прокурору оскарженню не підлягає, на неї може бути внесене подання прокурором.

Рішення про повернення справи прокурору здійснюється на основі оцінки обвинувального висновку і має здійснюватись з урахуванням виконання вимог закону до його змісту і форми — ст. 223 — 224 КПК України та вимоги закону щодо порядку його затвердження, зміни та забезпечення при цьому прав учасників процесу — статей 228-232 КПК України [1].

Скарга потерпілого повинна відповідати вимогам, які цим Кодексом встановлені щодо обвинувального висновку (статті 223 і 224 цього Кодексу).

Суддя, одержавши від потерпілого скаргу з проханням порушити справу, приймає одне із таких рішень:

1) залишає скаргу без розгляду, якщо вона не відповідає вимогам, зазначеним у частині першій цієї статті, та повертає її особі, яка подала скаргу;

2) за наявності для того підстав відмовляє в порушенні кримінальної справи або надсилає її за належністю прокурору;

3) за наявності достатніх даних, які вказують на вчинення злочину, передбаченого частиною першою статті 27 цього Кодексу, порушує кримінальну справу і призначає її до розгляду [1].

Підсудному не пізніше як за три доби до дня слухання справи повинна бути вручена копія скарги потерпілого, копія постанови судді про порушення кримінальної справи та повістка про виклик його в судове засідання.

Зустрічні обвинувачення в справах про злочини, зазначені в частині першій статті 27 цього Кодексу, можуть бути об'єднані в одну справу.

На постанову про відмову в порушенні кримінальної справи протягом семи діб з дня її винесення особа, яка подала скаргу, вправі подати апеляцію до апеляційного суду (Стаття в редакції Закону України №2533-111 від 21.06.2001)

Пленум Верховного Суду України в своїй постанові № 2 від 25.01.74 "Про судову практику в кримінальних справах, які порушуються не інакше як за скаргою потерпілого" (із змінами, внесеними згідно з постановами Пленуму Верховного Суду України № 7 від 30.12.77, № 2 від 27.02.81, № 3 від 04.06.93, № 3 від 13.01.95, № 12 від 03.12.97) зазначає про таке.

— Всупереч вимогам статті 27 подеколи мають місце порушення справ за скаргами потерпілих, в яких відсутні вимога про притягнення особи до відповідальності або дані про конкретні факти злочинних дій обвинувачених.

— У деяких постановах про порушення справи одночасно не вирішується питання про призначення справи до судового розгляду.

— Мають місце факти порушення справ без виклику і встановлення особи, яка обвинувачується, не завжди роз'яснюється право потерпілого на примирення.

— Деякі суди допускають факти процесуального спрощення, а також тяганину при вирішенні питання про порушення чи відмову в порушенні кримінальної справи, що негативно позначається на ефективності застосування кримінального покарання [1].

Пленум дав такі роз'яснення.

— Суди повинні забезпечити виконання вимог ч. І ст. 27 КПК України про порушення зазначених у цій нормі кримінальних справ тільки за наявності скарги потерпілого або його законного представника. В такій скарзі має бути викладено прохання про порушення справи стосовно конкретних осіб, зазначено, в чому виявилися їх злочинні дії, вказано місце і час події та наведені докази, що підтверджують вчинення злочину.

— Суддям необхідно ще до вирішення питання про порушення кримінальної справи роз'яснювати потерпілому про надане йому законом право на примирення з особою, на яку подана скарга.

— Відповідно до статей 98 та 251 КПК України суддя за наявності достатніх даних, які свідчать про вчинення злочину, має винести одну постанову як про порушення кримінальної справи, так і про призначення справи до судового розгляду.

— Згідно зі ст. 111 КПК України суддя чи суд порушивши кримінальну справу про злочин, вчинений неповнолітнім чи особою, яка через свої фізичні або психічні вади не може сама здійснювати своє право на захист, повинен передати таку справу для провадження попереднього слідства.

— Якщо скарга потерпілого про притягнення особи до кримінальної відповідальності надійшла до районного (міського) суду з органів прокуратури чи внутрішніх справ у порядку п. 3 ч.2 ст. 97 КПК України, суддя не має права відмовити в прийнятті такої скарги лише з тих підстав, що вона не була адресована безпосередньо судові. По такій скарзі у разі нез'явлення потерпілого суддя повинен викликати його за власною ініціативою і з'ясувати, чи підтримує він своє прохання про притягнення особи до кримінальної відповідальності, а також інші обставини, необхідні для її правильного вирішення.

— У випадку надходження скарги про зустрічне обвинувачення суддя виносить постанову про порушення кримінальної справи по зустрічному обвинуваченню і про призначення справи до судового розгляду.

— Зустрічні обвинувачення можуть бути об'єднані в одну справу і розглядатися спільно [1].

Під зустрічними обвинуваченнями слід розуміти взаємні обвинувачення осіб у вчиненні злочинів, що належать до справ приватного обвинувачення. При обвинуваченні в інших злочинах суд не може віддати особу до суду, а має вирішити питання про порушення справи і провадження розслідування.

Якщо заява про зустрічне обвинувачення в злочині, передбаченому ч. 1 ст. 27 КПК України, подана під час судового розгляду справи і є доцільність в об'єднанні таких справ, суддя своєю постановою порушує справу згідно з зустрічним обвинуваченням, призначає справу до судового розгляду й об'єднує ці дві справи в одне провадження, відкладаючи розгляд об'єднаної справи на три дні та вручаючи копію постанови про порушення справи і про призначення справи до судового розгляду особі, стосовно якої справа порушена в судовому засіданні.

Прийнявши рішення про призначення справи до судового розгляду, суддя вирішує такі питання:

— про призначення захисника у випадках, коли йогоучасть у справі є обов'язковою;

— про зміну, скасування або обрання запобіжного заходу;

— про визнання особи законним представником обвинуваченого, потерпілою, відповідачем, представником потерпілого, позивача, відповідача, якщо рішення про це не було прийнято під час розслідування справи;

— про визнання потерпілого цивільним позивачем, якщо позов не був заявлений під час розслідування справи; та про список осіб, які підлягають виклику в судове засідання та витребування додаткових доказів;

— про заходи щодо забезпечення цивільного позову; «і про виклик у необхідних випадках перекладача;

— про розгляд справи у відкритому чи закритому судовому засіданні;

— про день і місце судового розгляду справи; питання, які стосуються підготовчих до суду дій [14, с. 270].

За наявності підстав вважати, що в стадії судового розгляду відповідно до статті 299 цього Кодексу будуть досліджуватися лише деякі докази або вони не будуть досліджуватися взагалі, суддя вправі викликати в судове засідання лише тих осіб чи витребувати лише ті докази, про допит чи дослідження яких надійшли клопотання від учасників судового розгляду.

Суддя не вправі відмовити учасникам судового розгляду у дослідженні в стадії судового розгляду доказів, якщо вони є належними і допустимими.

Заходи підготовки справи до судового розгляду можуть бути, організаційно-правового та процесуального характеру.

У зв'язку з підготовкою справи до розгляду в судовому засіданні суд, суддя вирішують такі питання:

а) організаційно-правові:

— про участь прокурора в судовому засіданні;

— про участь захисника в судовому засіданні;

— про виклик у необхідних випадках перекладача;

— про виклик свідків та про список всіх осіб, що підлягають виклику в судове засідання;

— про день і місце слухання справи в судовому засіданні (до прийняття рішення з цього питання суддя попередньо узгоджує із захисником і прокурором можливість їх участі у цей час у судовому засіданні);

— усі інші питання, які стосуються підготовчих до суду дій;

б) процесуальні:

— про визнання потерпілого цивільним позивачем, якщо цивільний позов не був заявлений на попередньому слідстві;

— про притягнення як обвинуваченого, допуск до участі в справі захисника та інші питання, що виникають у справах приватного обвинувачення;

— про призначення захисника у випадках, коли його участь у справі є обов'язковою;

— про визнання особи законним представником обвинуваченого, потерпілим, відповідачем, представником потерпілого, позивача, відповідача, якщо рішення про це не було прийняте під час розслідування справи;

— про виклик у необхідних випадках перекладача;

— про зміну, скасування або обрання запобіжного заходу;

— про роз'яснення прав учасникам процесу;

— про забезпечення безпеки осіб, які підлягають виклику в судове засідання;

— про витребування додаткових доказів;

— про заходи щодо забезпечення цивільного позову;

— про розгляд справи у відкритому чи закритому судовому засіданні;

— про заходи до забезпечення цивільного позову та можливої конфіскації майна;

— про розв'язання заявлених клопотань [14, с. 272].

Суддя не має права відмовити учасникам судового розгляду у дослідженні в стадії судового розгляду доказів, якщо вони є належними і допустимими.

За наявності підстав вважати, що в стадії судового розгляду відповідно до статті 299 цього Кодексу будуть досліджуватися лише деякі докази або вони не будуть досліджуватися взагалі, суддя має право викликати в судове засідання лише тих осіб чи витребувати лише ті докази, про допит чи дослідження яких надійшли клопотання від учасників судового розгляду.

Копія обвинувального висновку і повістка про виклик до суду вручаються підсудному, згідно зі ст. 254 КПК України, під розписку не пізніше як за три доби до дня розгляду справи в суді. Якщо підсудний неповнолітній, то копія обвинувального висновку вручається йому і його законному представникові.

У копіях обвинувального висновку та додатках до нього, що вручаються підсудному, з метою забезпечення безпеки осіб, які підлягають виклику в судове засідання, їх адреси не зазначаються.

Якщо зазначені процесуальні документи складено мовою, якою не володіє підсудний, вони вручаються підсудному перекладеними на його рідну мову або іншу мову, якою він володіє.

Усі інші учасники процесу повідомляються про день розгляду справи в суді в той самий строк.

Свідки, експерти, перекладачі викликаються до суду повісткою. Особи, щодо яких були застосовані заходи безпеки, викликаються в судове засідання виключно через орган, який здійснює ці заходи. Виходячи з вимог ст. 254 КПК України, судовий розгляд у справі може початися тільки лише за умови, що копія обвинувального висновку була вручена обвинуваченому не пізніш як за три доби до дня розгляду справи. Таке правило дозволяє обвинуваченому і його захисникові повніше реалізувати право на захист: вивчити обвинувальний висновок, ознайомитися з обвинуваченням і змістом доказів обвинувачення, оцінити зібрані докази і визначитися з можливостями суду в більш глибокому і всебічному їхньому дослідженні, виявленні доказів, які виправдовують обвинуваченого. Несвоєчасне вручення підсудному копії обвинувального висновку дає право суду розглядати справу лише за умови його прохання про це, про що робиться запис у протоколі. Такий підхід забезпечує право підсудного на невідкладний розгляд його справи у відкритому судовому засіданні, із дотриманням усіх принципів правосуддя. Тому в задоволенні відповідного клопотання підсудного суд не має права відмовити. У інших випадках несвоєчасне вручення підсудному копії обвинувального висновку зобов'язує суд відкласти слухання справи, забезпечивши дотримання ст. 254 КПК України [1].

Кримінальні справи, обвинувальні висновки за якими складені з неприпустимою натуралізацією опису злочинних дій, що виключає можливості їхнього публічного оголошення, слід повертати прокурору для складання нового обвинувального висновку. Суд не може дозволити собі оголошення таких документів або окремих їхніх фрагментів, у яких містяться нецензурні терміни.

Суддя зобов'язаний роз'яснити право та надати можливість прокуророві, підсудному, його захисникові, потерпілому, цивільному позивачеві і їх представникам, коли вони про це заявлять письмове чи усне клопотання, можливість ознайомитися з матеріалами справи, а цивільному відповідачеві і його представникові — з матеріалами, що стосуються цивільного позову, незалежного від категорії справи та від того, чи знайомились названі особи зі справою на попередньому слідстві.

Для ознайомлення в приміщенні суду, під контролем секретаря судового засідання надаються всі матеріали справи, крім матеріалів про застосування заходів безпеки щодо осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві. Ознайомлення зі справою не слід обмежувати в часі, крім випадків навмисного затягування цієї процедури.

Згідно зі ст. 256 КПК України справа повинна бути призначена до розгляду в суді не пізніше десяти діб, а у випадках складності справи — не пізніше двадцяти діб з дня попереднього її розгляду суддею [1].

Справа має бути призначена до розгляду в якомога короткий строк, протягом якого можливо забезпечити належний судовий розгляд. Це правило є умовою забезпечення права на доступ до правосуддя, а для обвинуваченого — нагодою негайно постати перед судом і саме перед судом мати змогу захищати свої права і законні інтереси. Виконання цих вимог на користь правосуддя, а їх невиконання — істотне порушення кримінально-процесуального закону з усіма характерними для цього правовими наслідками.

Копія обвинувального висновку і повістка про виклик до суду вручаються підсудному під розписку не пізніше як за три доби до дня розгляду справи в суді. У копіях обвинувального висновку та додатках до нього, що вручаються підсудному, з метою забезпечення безпеки осіб, які підлягають виклику в судове засідання, їх адреси не зазначаються.

Якщо зазначені в цій статті документи складено мовою, якою не володіє підсудний, вони вручаються підсудному перекладеними на його рідну мову або іншу мову, якою він володіє.

Всі інші особи повідомляються про день розгляду справи в суді в той же строк.

Якщо підсудний неповнолітній, то копія обвинувального висновку вручається йому і його законному представникові.

Виходячи з вимог даної правової норми, судовий розгляд у справі може початися лише за умови, що копія обвинувального висновку була вручена обвинуваченому не пізніш як за три доби до дня розгляду справи. Таке правило дозволяє обвинуваченому і його захиснику повніше реалізувати право на захист: вивчити обвинувальний висновок, ознайомитися з обвинуваченням і змістом доказів обвинувачення, оцінити зібрані докази і визначитися з можливостями суду в більш глибокому і всебічному їхньому дослідженні, виявленні доказів, які виправдовують обвинуваченого.

Після призначення справи до судового розгляду суддя повинен забезпечити прокуророві, підсудному, його захисникові, потерпілому, цивільному позивачеві і їх представникам, коли вони про це заявлять клопотання, можливість ознайомитися з матеріалами справи, а цивільному відповідачеві і його представникові — з матеріалами. Що стосуються цивільного позову. Зазначені особи мають право робити з матеріалів необхідні виписки [14, с. 275].

Матеріали про застосування заходів безпеки щодо осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, для ознайомлення не пред'являються.

Для ознайомлення в приміщенні суду, під контролем секретаря судового засідання надаються всі матеріали справи, окрім матеріалів про застосування заходів безпеки щодо осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві. Ознайомлення зі справою не слід обмежувати в часі, окрім випадків навмисного затягування цієї процедури.

Ненадання можливості для ознайомлення зі справою будь-якому з названих учасників процесу є суттєвим порушенням процесуального закону.

Справа повинна бути призначена до розгляду в суді не пізніше десяти діб, а у випадках складності справи — не пізніше двадцяти діб з дня попереднього її розгляду.

Висновки

Після закінчення досудового слідства і затвердження обвинувального висновку по кримінальній справі її передають до суду. Однак, перш ніж справу буде розглянуто по суті в судовому засіданні, вона обов'язково повинна пройти стадію попереднього розгляду суддею.

Попередній розгляд справи суддею — це третя стадія кримінального процесу, в якій суддя одноособово, з обов'язковою участю прокурора, не вирішуючи питання про винуватість обвинуваченого, за результатами перевірки кримінальної справи встановлює наявність чи відсутність фактичних та юридичних підстав для винесення справи в судовий розгляд для її розгляду по суті. У разі встановлення достатніх підстав суддя призначає судовий розгляд, виконуючи всі необхідні підготовчі дії.

Попередній розгляд справи складається з таких етапів: відкриття попереднього розгляду справи; доповідь прокурора; заслуховування осіб, які викликані в зв'язку з заявленими клопотаннями; висновок прокурора; винесення постанови судді в кімнаті для нарад; оголошення постанови; повідомлення осіб, які заявляли клопотання, та інших зацікавлених у справі осіб про прийняте рішення при попередньому розгляді справи.

На стадії попереднього розгляду справи суддею не вирішується питання ні про доведеність обвинувачення, ні, тим паче, про винуватість особи. Адже, в силу презумпції невинуватості, лише суд вправі вирішувати питання про винуватість чи невинуватість особи у вчиненні злочину в своєму вироці.

Виявляючи помилки й недоліки в діяльності органів попереднього розслідування, стадія попереднього розгляду справи суддею сприяє підвищенню якості роботи слідчих органів і судової роботи в цілому. Тому неприпустимо з боку суддів формальне відношення до стадії попереднього розгляду справи, маючи на увазі, що точне й неухильне дотримання закону при призначенні судового засідання в справі є необхідною умовою для розгляду в судовому розгляді лише тих справ, по яких є достатні підстави для внесення справи в судове засідання.

Значення стадії попереднього розгляду справи складається й у тому, що в ній остаточно визначаються межі судового розгляду: судовий розгляд провадиться тільки у відношенні обвинувачуваних і лише по тому обвинуваченню, по якому призначене судове засідання. За межі цього обвинувачення суд при розгляді справи вийти не вправі.

Список використаних джерел

Кримінальний кодекс України. Кримінально-процесуальний кодекс України. — К.: Юрінком Інтер, 2005. — 478 с.
Коваленко Є. Г. Кримінальний процес України: Навчальний посібник. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 575 с.
Лобойко Л. М. Стадії кримінального процесу: Навчальний посібник. — К.: Центр навчальної літератури, 2005.
Михеєнко М. М., Молдован В. В., Шибіко В. П. Кримінально-процесуальне право. — К, 1997. — С. 7
Михеєнко М. М., Нор В. Т., Шибіко В. П. Кримінальний процес України. — К., 1999. — С 308.
Погорецький М. А. Кримінально-процесуальні правовідносини: структура і система: Монографія. — К.: Арсіс, 2002. — 156, с.
Сунцов В.В., Тітов М.І. Цивільне судочинство в Україні: Законодавство та практика застосування. – Х.: Консум, 2001. – 384 с.
Тертишник В. М. Науково-практичний коментар до кримінально-процесуального кодексу України. -К.: А.С.К., 2005. — 1051, с.
Удалова Л. Д. Кримінальний процес України. Загальна частина: Підручник. — К.: Кондор, 2005. — 151 с.
Удалова Л. Д. Кримінальний процес України. Особлива частина: Підручник. — К.: Кондор, 2005. — 279, с.
Цивільний процес: навчальний посібник /А.В. Андрушко, Ю.В. Білоусов, Р.О. Стефанчук, О.І. Угриновська та ін. /За ред. Ю.В. Білоусова. – К.: Прецедент, 2005. – 172 с.
Цивільний процес: Навч. посібник /За ред. Ю.В. Білоусова. – К.: Наукова думка, Прецедент, 2007. – 262 с.
Шибіко В. П. Кримінальний процес: Практикум. — К.: Юрінком Інтер, 2000. — 303 с.
Штефан М.Й. Цивільний процес: Підручник для студ. юрид. спеціальностей вищих закладів освіти. – 2-ге вид., перероб. та доп. – К.: Ін Юре, 2006. – 696 с.
Ярошенко І.С. Цивільне процесуальне право: Навч.-метод. посібник. – К.: КНЕУ, 2003. – 159 с.

Освіта та самоосвіта