Вступ

Актуальність теми. Цивільний кодекс України вже діє понад шість років. Незважаючи на те, що з його прийняттям цивільне законодавство зазнало суттєвих змін, зміна публічно-приватних основ цивільного права на приватні триває й досі. Якісне оновлення окремих принципових положень цивільного права обумовлює їх актуальність та необхідність наукового дослідження.

Про актуальність дослідження свідчить зростання кількості судових справ, що пов’язані з недійсністю правочину. Кількість судових рішень та постанов, в яких судами була застосована ст. 228 ЦК України, за даними єдиного державного реєстру судових рішень, зросло з 267 на 10 жовтня 2006 р. до 1 331 на 10 лютого 2010 р.

Метою дослідження є отримання теоретично обґрунтованих висновків, що дозволять встановити належне правове регулювання правовідносин, пов’язаних із вчиненням правочину.

Для досягнення мети було поставлено такі задачі:

— визначити категорію «правочин» у цивільному праві;

— встановити умови дійсності правочинів;

— розробити критерії та порядок кваліфікації нікчемних правочинів;

— окреслити правові наслідки вчинення та виконання правочину, який порушує публічний порядок.

Об’єктом дослідження є правовідносини, які виникають у зв’язку з вчиненням та виконанням правочинів.

Предметом дослідження є види та форми правочинів.

Методи дослідження. У роботі використовувалася низка загальнонаукових та спеціальних наукових методів. Їх вибір зумовлений особливостями об’єкта, предмета, мети і завдань наукового пошуку.

В основу методології дослідження покладено комплексний підхід до аналізу правовідносин, які виникають у зв’язку з вчиненням та виконанням правочинів, що порушують публічний порядок.

Основним серед загальнонаукових методів дослідження став метод діалектичного матеріалізму, згідно з яким об’єкт та предмет дослідження розглядаються виключно в контексті реальних суспільних відносин, що існують на даний момент, з урахуванням особливостей становлення, перспектив розвитку та взаємозв’язку з іншими подібними явищами. Методи аналізу та синтезу, як і методи індукції та дедукції, використовувалися при визначенні правової природи досліджуваних відносин, при встановленні конститутивних ознак недійсності правочину, що порушує публічний порядок.

Серед спеціальних наукових методів, які застосовувалися при виконанні дослідження, були: метод порівняльного правознавства, метод системно-структурного аналізу, метод правового моделювання та метод історичного аналізу.

Розділ 1. Теоретичні основи поняття правочину

1.1. Поняття та види правочинів

Під правочином розуміють дії громадян та юридичних осіб, спрямовані на встановлення, зміну, припинення цивільних прав або обов´язків. Правочин має такі характерні ознаки:

Правочином визнається дія, що спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав чи обов´язків. Якщо буде встановлено, що дія була спрямована на будь-який інший результат, то вона не буде визнаватися правочином. Так, якщо громадянин порушує права інших суб´єктів, його дії, хоча й змінюють права та обов´язки, не можуть вважатися правочином, оскільки фактично спрямовані на досягнення іншого результату — порушити право іншого суб´єкта. Або наприклад: особа гасить пожежу, рятує потопаючого, віддає знахідку її власникові — це правомірні дії, але й вони не є правочинами, бо виникли не з метою встановлення, зміни, припинення прав або обов´язків. Такі дії називаються юридичними вчинками.

Правочином визнається така дія, яка не лише була спрямована на результат, а й призвела до встановлення, зміни чи припинення цивільних прав або обов´язків. Укладаючи заповіт, спадкодавець вчиняє дію, спрямовану на встановлення для спадкоємців прав та обов´язків. Домовленість між наймодавцем і наймачем про підвищення плати за користування переданим у найм майном встановлює зміну прав та обов´язків сторін у договорі найму. Розірвання договору, укладеного на невизначений строк з ініціативи наймача чи наймодавця, призводить до припинення існуючих цивільних прав та обов´язків між цими суб´єктами [13, c. 124-125].

Правочином визнається дія юридично незалежних, рівноправних осіб. Якщо працівник міліції вилучає у громадянина автомобіль з метою переслідування правопорушника, то така дія не буде вважатися правочином, тому що працівник міліції реалізував свої владні повноваження. Не будуть правочином також адміністративні акти органів державного управління, які хоча й породжують цивільні правовідносини (зобов´язання про передачу будівель і споруд між державними юридичними особами), але вчиняються як владні акти суб´єктів адміністративного права. Ті особи, яким ці акти адресовані, повинні їх виконати незалежно від свого бажання.

Правочин може призвести до встановлення цивільно-правових наслідків як безпосередньо, так і в поєднанні з іншими юридичними фактами. Прикладом безпосереднього породження правочином цивільних прав і обов´язків може бути договір купівлі-продажу. Так, момент укладання названого договору породжує обов´язок продавця передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов´язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. У деяких випадках укладання правочину є недостатнім для породження прав і обов´язків. Наприклад, для виникнення права на перехід спадщини недостатньо лише заповіту, потрібно ще й відкриття спадщини, що виникає в день смерті спадкодавця. Встановлення прав і обов´язків відбувається на підставі поєднання правочину (заповіту) і події (факту смерті).

Правочини, які вчиняють громадяни і юридичні особи, є досить різноманітними, а тому вимагають певної класифікації за такими критеріями: за кількістю сторін, волевиявлення яких необхідно для виникнення правочину; за співвідношеннями прав та обов´язків сторін правочину; за моментом його виникнення; за значенням підстав правочину для його дійсності та ін.

Залежно від кількості сторін, волевиявлення яких потрібне для виникнення правочину, правочини поділяють на одно-, дво- та багатосторонні. Одностороннім визнається правочин, для виникнення якого досить дії однієї сторони. Наприклад, заповіт, акт прийняття спадщини, оголошення конкурсу тощо.

Слід зауважити, що хоча правочин й породжується волею однієї особи, але його правові наслідки тією чи іншою мірою зачіпають інтереси інших осіб. Так, заповіт може складатися для того, щоб позбавити спадщини тих,, хто її отримав би за відсутності заповіту. Крім того, в односторонньому правочині може бути об´єднана воля кількох осіб (оголошення конкурсу).

Якщо для виникнення правочину потрібні погоджені зустрічні дії двох сторін — це двосторонній правочин (наприклад, для укладання договору купівлі-продажу потрібно погодити зустрічну волю покупця і продавця). У двосторонньому правочині на боці кожної сторони може виступати як одна особа, так і кілька, але воля всіх учасників, які виступають на одній стороні правочину, має бути єдиною.

Для виникнення багатостороннього правочину потрібне волевиявлення трьох і більше сторін. Воно може бути як зустрічним (трьох- або чотирьохсторонній обмін житлом), так і спрямованим на досягнення однієї мети (сумісна діяльність). Багатосторонній правочин — це теж договір, кожний учасник якого є самостійною стороною і виражає індивідуальну волю [17, c. 68-69].

Правочини поділяються на платні й безоплатні. У платному правочині дії однієї сторони відповідають обов´язку іншої вчинити зустрічну дію, пов´язану з наданням будь-якого майна. Договором купівлі-продажу продавець передає майно (річ) у власність покупця, а останній зобов´язаний прийняти це майно і сплатити за нього певну грошову суму. У деяких правочинах гроші можуть слугувати не лише оплатою вартості речей, а й виконаних робіт, наданих послуг тощо. Також речі можуть передаватися іншій стороні не за гроші, а в обмін на іншу річ або надану послугу. У безоплатному правочині обов´язок здійснити те чи інше майнове надання покладається на одну сторону. Наприклад, передача майна за договором дарування, договір позики грошей без стягнення процентів, договір позички, доручення без зобов´язання виплати повіреному винагороди. Безоплатними є односторонні правочини. Платний чи безоплатний характер правочину обумовлюється законом, погодженням сторін, або є наслідком правовідносин, породжених правочином. Так, договір купівлі-продажу завжди платний; договір дарування не сумісний з оплатою; договори схову, доручення можуть бути як платними, так і безоплатними — це залежить від домовленості сторін.

Залежно від моменту виникнення правочини поділяються на консенсуальні й реальні. Для укладання консенсуального правочину достатньо погодження волі учасників правочину. З моменту узгодження волі стосовно всіх істотних умов (а в передбачених законом випадках ще й належним чином оформлене) правочин вважається укладеним. Одночасно з цим у сторін виникають відповідні права й обов´язки. Так, за договором купівлі-продажу покупець зобов´язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. Виникнення прав і обов´язків сторін за цим договором може як співпадати, так і не співпадати з переданням майна. Більшість правочинів є консенсуальними. Для укладання реального правочину одного волевиявлення (узгодження волі) сторін недостатньо. Потрібно також вчинити фактичні дії (наприклад, передачу майна), після чого правочин буде вважатися укладеним. Якщо консенсуальні правочини виконуються, то реальні — здійснюються. Наприклад, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає іншій (позичальникові) у власність гроші або речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов´язується повернути таку ж суму грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості. Права й обов´язки сторін договору позики виникають не з моменту його укладання, а з моменту передачі майна.

За значенням підстав для дійсності правочину останні поділяються на- каузальні і абстрактні. Під підставою правочину розуміють його юридичну мету. Наприклад, договір майнового найму дає можливість наймачеві одержати чужу річ у тимчасове користування за плату, а за договором дарування дарівник передає безоплатно іншій стороні майно у власність.

Ці правочини, а також багато інших є каузальними, оскільки мають за мету досягнення певного правового результату. Правочин, в якому відсутня мета, тобто підстава укладання, може бути визнаний недійсним. Якщо, наприклад, у борговій розписці не визначено мету, тобто пояснення, чому А. видав розписку В., то така розписка не має юридичної сили. В абстрактному правочині допускається замовчування його мети. Прикладом може бути вексель, який оформлений належним чином і зберігає юридичну силу незалежно від того, чи виконані зобов´язання, з приводу яких він був виданий.

У період становлення ринкових відносин все більшого значення набувають біржові правочини. Біржовими називаються правочини, укладені членами біржі безпосередньо між собою або через своїх представників на біржових торгах, про взаємну передачу прав і обов´язків стосовно майна, яке допущене до обігу на біржі в строки і порядку, встановлені статутом біржі і правилами біржової торгівлі.

До біржових правочинів застосовуються загальні правила укладання відповідних договорів (купівлі-продажу, комісії тощо). Але біржовими статутами можуть бути передбачені й інші умови біржових правочинів, які становлять комерційну таємницю і не підлягають розголошенню без згоди сторін [15, c. 132].

Правочин вважається укладеним з моменту його реєстрації на біржі.

Біржові правочини поділяються на такі:

• правочини з реальним товаром, які укладаються з метою купівлі-продажу конкретного товару (наприклад, бартерні правочини);
• ф´ючерсні правочини — це правочини, що передбачають передачу акцій або товару та виплату грошової суми через визначений строк після його укладання за ціною, встановленою правочином. Ф´ючерсні правочини, як правило, укладаються з метою страхування правочину з реальним товаром;
• правочини з цінними паперами.

Спори, пов´язані з укладанням біржових правочинів, розглядаються у біржовому арбітражу, рішення якого може бути оскаржене в суді або господарському суді.

1.2. Умови дійсності правочинів

Для того, щоб правочин мав юридичну силу, він повинен відповідати певним вимогам, які називають умовами дійсності правочину. До них належать: законність змісту; здатність осіб до участі в правочині; відповідність внутрішньої волі волевиявленню; дотримання форми правочину.

Правочин, укладений з порушенням хоча б однієї із зазначених умов, визнається недійсним. Недійсність правочину означає, що дія, учинена під виглядом правочину, не створює правових наслідків, на які вона була спрямована.

Під законністю змісту правочину слід розуміти такі дії його учасників, які не порушують вимог закону. Будь-який правочин не повинен порушувати встановлених у законі приписів. Незаконним, наприклад, буде правочин, спрямований на обмеження правоздатності або дієздатності громадян та юридичних осіб, якщо таке обмеження не передбачене законом.

Форма правочину — це спосіб волевиявлення. Правочини можуть укладатися усно або у письмовій формі (простій чи нотаріальній). Якщо законом не встановлена певна форма укладання тих чи інших правочинів, то сторони обирають її на свій розсуд.

Певна група правочинів може укладатися лише в письмовій формі, причому деякі з них потребують нотаріального посвідчення. Цивільний кодекс, інші закони дають перелік таких правочинів. До них відносяться: договори купівлі-продажу, застави, дарування житлових будинків, приватних квартир чи їх частин, іншого майна за перелічених в законі умов, довічного утримання. Нотаріальному посвідченню підлягають заповіти, шлюбні контракти, довіреності на укладання правочину, що потребують нотаріальної форми, а також на вчинення дій щодо державних, кооперативних та інших громадських організацій, за винятком випадків, передбачених законодавством. Крім того, за бажанням сторін нотаріально посвідчуватися можуть й інші правочини, які потребують відповідного контролю з боку держави і офіційного засвідчення їх дійсності, а також правочини, які мають важливе значення для їх укладачів (ст. 54 Закону України «Про нотаріат»).

Обов´язково укладаються в письмовій формі правочини між юридичними особами, між юридичною особою і громадянином, а також правочини між громадянами на певну, зазначену в законі суму. Ці вимоги стосуються не тільки двосторонніх правочинів, а й односторонніх. Норми щодо письмової форми правочину застосовуються в усіх випадках, якщо немає спеціального закону, який затверджував би іншу. Крім зазначених вимог дійсності правочинів (їх можна назвати основними), стосовно деяких правочинів є й інші. Так, чинному законодавству відомі правочини, що укладаються під умовою, тобто з урахуванням різних непередбачуваних обставин. Для правочинів, пов´язаних з користуванням майном, істотним є строк. Саме такі вимоги, які є істотними не для всіх правочинів, а для деяких, називають другорядними. Правочини, укладені під умовою, поділяються на відкладальні і скасувальні [16, c. 132-134].

Правочин визнається укладеним під відкладальною умовою, якщо сторони визначили виникнення прав і обов´язків залежно від обставин, щодо яких не відомо, стануться вони чи ні (наприклад, договір найму житлового приміщення укладений за умови, що наймодавець надасть житлове приміщення наймачеві, як тільки син наймодавця переїде в інше постійне місце проживання).

Правочин визнається укладеним під скасувальною умовою, якщо сторони визначили припинення прав і обов´язків залежно від обставин, щодо яких не відомо, стануться вони чи ні (наприклад, наймач може користуватися житлом наймодавця до того часу, доки син наймодавця не повернеться із строкової військової служби).

Правочини, що укладаються під відкладальною або скасувальною умовою, називаються умовними. Укладаючи такий правочин, сторони не повинні недобросовісно сприяти чи перешкоджати настанню умов.

Якщо настанню умови недобросовісно перешкоджає сторона, якій настання умови не вигідне, то вважається, що умова настала. Якщо настанню умови недобросовісно сприяла сторона, якій настання умови вигідно, то вважається, що умова не настала.

Для деяких правочинів важливими є строки, з настанням яких певні дії можуть виникати, змінюватися або припинятися. Строки можуть визначатися не лише правочинами, а й законом, судом, господарським судом, іншими органами. Різниця між строком і умовою в умовному правочині полягає в тому, що умова хоча і передбачається сторонами, але не відомо, станеться вона чи ні, а строк завжди настане.

Якщо правочин відповідає усім вимогам закону, а також вимогам, які висунули його учасники, тоді питання щодо дійсності правочину не виникає.

Ступінь недійсності правочинів може бути різним. Причому, може виникнути питання, з якого моменту правочин потрібно вважати недійсним.

Недійсні правочини поділяються на нікчемні та заперечні [6, c. 154-155].

1.3. Нікчемні правочини

Нікчемним правочином є правочин, вчинення якого не породжує передбачених законом правових наслідків у зв´язку із протиправністю або іншими недоліками юридичного характеру, незалежно від пред´явлення позову про визнання його недійсним. Нікчемний правочин є недійсним незалежно від визнання його таким і від бажання сторін.

Визначають такі ознаки нікчемного правочину:

1) нікчемний правочин є недійсним тільки у випадках, передбачених законом. Відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК України правочин є нікчемним, якщо його недійсність встановлена законом. У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається, тому сторони не вправі вимагати одна від одної його виконання;

2) правочин є нікчемним з моменту його вчинення незалежно від пред´явлення позову про визнання його недійсним і бажання сторін. Бажання сторін про визнання його дійсним до уваги не беруться, так як такий правочин суперечить нормам закону. Суд допускає визнання такого правочину дійсним лише у випадках, визначених законом. Наприклад, при недодержанні нотаріальної форми договору за умови його повного або часткового виконання, якщо одна зі сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним (ч. 2 ст. 220 ЦК України). Наявність можливості визнання дійсним вчиненого правочину не зобов´язує суд виносити таке рішення, оскільки правочин може порушувати інші умови дійсності правочинів або навіть бути неукладеним у зв´язку із недосягненням згоди за всіма істотними умовами;

3) нікчемний правочин не породжує правові наслідки, які притаманні правочинам даного виду. Сторони не досягнуть бажаного результату внаслідок вчинення нікчемного правочину. Наприклад, недієздатність однієї зі сторін за договором купівлі-продажу породжує його нікчемність, через що такий договір не породжує прав та обов´язків, які виникають із договору купівлі-продажу;

4) нікчемний правочин породжує лише наслідки, які пов´язані з його недійсністю. Такими наслідками будуть поновлення сторін у початковому становищі (двостороння реституція) та відшкодування збитків або моральної шкоди, завданих другій стороні або третій особі внаслідок його вчинення. Новий ЦК України відмовився від таких наслідків, як одностороння реституція (поновлення однієї зі сторін правочину в початковому становищі і звернення майна іншої сторони в дохід держави) та недопущення реституції (звернення в дохід держави майна двох сторін), які застосовувались у ЦК УРСР 1963 р. за окремі види недійсних правочинів [4, c. 106-107].

Недійсним може бути лише укладений правочин, тому необхідно недійсний правочин відрізняти від неукладеного. Недійсний — це такий правочин, який здійснився, але в силу наявних у нього недоліків не має правової сили, а породжує наслідки його недійсності. На відміну від недійсного, неукладений правочин ніколи не існував та існувати не міг, тому правової сили не має. Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Зокрема, істотними є умови, що визнані такими законом або необхідні для даного виду договорів, а також ті умови, щодо яких за заявою однієї зі сторін повинно бути досягнуто згоди.

Якщо по справі сторони не домовилися щодо усіх істотних умов договору, у задоволенні позову про визнання його недійсним судом буде відмовлено.

ЦК України виділяє такі види нікчемних правочинів:

1) вчинений з порушенням обов´язкової письмової та нотаріальної форми (ст. 218, 219, 220);

2) вчинений малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності (ст. 221);

3) вчинений у випадках, передбачених законом, без дозволу органу опіки та піклування (ст. 224);

4) вчинений недієздатною фізичною особою (ст. 226);

5) правочин, що порушує публічний порядок (ст. 228);

6) удаваний правочин (ст. 235).

Нікчемні правочини хоч і називають абсолютно недійсними, оскільки в момент укладення вони не породжують для сторін цивільних прав та обов´язків, проте цивільне законодавство передбачає випадки, коли нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. На відміну від ЦК УРСР 1963 p., який встановлював лише одну підставу визнання дійсним нікчемного правочину (правочину з порушенням нотаріальної форми), ЦК України визначає можливості визнання дійсними за відповідних умов таких нікчемних правочинів: з порушенням письмової, нотаріальної форми; вчинених малолітніми та недієздатними особами; вчинених без згоди органу опіки та піклування (ч. 2 ст. 218, ч. 2 ст. 219, ч. 2 ст. 220, ч. 2 ст. 221, ч. 2 ст. 224, ч. 2 ст. 226). У такому випадку йдеться про оздоровлення нікчемного правочину і встановлення його дійсності за рішенням суду. Тому нікчемні правочини, які за позовами зацікавлених осіб визнаються судом дійсними, можна назвати відносно нікчемними. Якщо в заперечних правочинах має місце позов про визнання їх недійсними, то в нікчемних правочинах, у визначених законом випадках, може бути пред´явлений позов про визнання їх дійсними.

Правочин, вчинений із порушенням обов´язкової письмової або нотаріальної форми. У такому випадку правочин буде визнаний недійсним лише тоді, коли такий наслідок (наслідок недійсності) передбачений правовою нормою, що регулює даний вид правочину. Зокрема, нікчемність правочину, як наслідок порушення простої письмової форми, передбачена як для правочинів щодо забезпечення виконання зобов’язань (ч. 2 ст. 547 ЦК України), так і для окремих видів договорів, наприклад: договору дарування майнового права та договору дарування з обов´язком передати дарунок у майбутньому (ч. З ст. 719); договору страхування (ч. 2 ст. 981); кредитного договору (ч. 2 ст. 1055), договору банківського вкладу (ч. 2 ст. 1059), договору комерційної концесії (ч. 1 ст. 1118) тощо [7, c. 114-116].

Відповідно до ч. 1 ст. 209 ЦК України правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Наслідки недотримання нотаріальної форми є більш жорсткі, ніж при порушенні простої письмової форми. Недотримання вимог закону щодо нотаріальної форми правочину тягне за собою його нікчемність за винятком випадків, передбачених законом.

Необхідною умовою укладення деяких договорів є їх державна реєстрація. Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такій реєстрації, зокрема, підлягають договори купівлі-продажу нерухомого майна (ст. 657 ЦК України); договір про передачу нерухомого майна під виплату ренти (ч. 2 ст. 732); договір довічного утримання, за яким набувачеві передається у власність нерухоме майно (ч. 2 ст. 745); договір найму будівлі, укладений на строк не менше одного року (ст. 794) тощо.

Наслідки порушення вимоги закону про державну реєстрацію не визначені у ЦК України. Однак такі наслідки можуть бути визначені безпосередньо у законі. Наприклад, відповідно до п. 6 ст. 20 Закону України «Про охорону прав на промислові зразки» від 15 грудня 1993 р. договір про передачу права власності на промисловий зразок без його державної реєстрації є дійсним, але для укладення такого договору з третьою стороною він має бути зареєстрований.

Якщо наслідки недотримання вимог закону про державну реєстрацію не визначені у законі, то відповідно до п. 8 Роз´яснення президії Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов´язаних з визнанням угод недійсними» від 12 березня 1999 р., одна лише відсутність державної реєстрації не є підставою для визнання відповідного правочину недійсним, оскільки реєстрація майна не є елементом форми правочину.

Правочин, вчинений малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності. Особливістю такого правочину є те, що однією зі сторін є особа, яка не досягнула 14 років (малолітня особа), іншою — може бути як фізична (малолітня, неповнолітня або повнолітня), так і юридична особа. Правочини, вчинені малолітніми особами, є нікчемні, за винятком дрібних побутових, які вони можуть вчиняти самостійно. Усі інші правочини від імені малолітньої особи вчиняють батьки, усиновителі або опікуни.

ЦК України передбачає можливість визнання правочину, вчиненого малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, дійсним, якщо він був згодом схвалений її батьками (уси-новлювачами) або одним із них, з ким вона проживає, або опікуном (ч. 1 ст. 222). Правочин вважається схваленим, якщо ці особи, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявили претензії іншій стороні. Також за позовом заінтересованої особи суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь малолітнього.

Правочин, вчинений без згоди органу опіки та піклування. Обов´язки по захисту особистих і майнових прав та інтересів осіб, які не можуть самостійно їх реалізувати, а також по вихованню дітей, які залишились без батьківського піклування, здатні забезпечити опікуни (піклувальники).

Опікун вчиняє від імені підопічного, а піклувальник дає згоду на вчинення правочинів, які виходять за межі дрібних побутових. Проте існує низка правочинів стосовно майна підопічного, які опікуни не можуть вчиняти, а піклувальники давати згоду на їх вчинення без дозволу органу опіки та піклування. Це правочини, у яких опікун (піклувальник) відмовляється від майнових прав підопічного; видає письмові зобов´язання від його імені; укладає договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; укладає договори щодо іншого цінного майна (ст. 71 ЦК України). Такі обмеження на дії опікуна (піклувальника) законодавцем встановлені, перш за все, для попередження можливих зловживань з боку опікуна (піклувальника) майновими правами підопічних.

Згоду на відчуження майна особи, яка перебуває під опікою або піклуванням, може дати лише орган опіки і піклування. Опікунська рада не є належним органом для вирішення такого питання.

Вищезазначені правочини опікун може вчинити, а піклувальник дати дозвіл на їх вчинення і без дозволу органу опіки та піклування (наприклад, у випадку неможливості отримати такий дозвіл у зв´язку із наявністю неробочих днів, коли зволікання при вчиненні такого правочину може призвести до спричинення шкоди підопічному тощо). У такому випадку вони можуть бути за позовом зацікавленої особи визнані судом дійсними, якщо буде встановлено, що вони відповідають інтересам фізичної особи, над якою встановлено опіку або піклування (ч. 2 ст. 224 ЦК України) [12, c. 41-42].

Правочин, вчинений недієздатною фізичною особою. Незважаючи на те, що правочин, вчинений малолітньою особою поза межами її цивільної дієздатності, а також правочин недієздатної особи належать до нікчемних правочинів, тобто правочинів із недоліками у суб´єктному складі, вони відрізняються один від одного. Ця різниця полягає, передусім, у об´ємі дієздатності даних категорій фізичних осіб. Малолітні особи, на відміну від недієздатних, наділені цивільною дієздатністю, хоча й мінімальною, оскільки цивільне законодавство дозволяє їм вчиняти дрібні побутові правочини. Правочин, вчинений недієздатною особою, незалежно від того, чи він є дрібним побутовим, є нікчемним.

ЦК України дає можливість опікуну схвалити дрібний побутовий правочин, вчинений недієздатною особою, у такому ж порядку, який встановлений у разі вчинення правочину малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності (ч. 1 ст. 226). Правочин вважається схваленим, якщо опікун, дізнавшись про його вчинення, протягом місяця не заявив претензій іншій стороні. У разі відсутності такого схвалення дрібний побутовий правочин є нікчемним. Будь-який інший правочин (крім дрібного побутового) вважається нікчемним незалежно від його схвалення опікуном.

Крім цього, правочин (як дрібний побутовий, так і будь-який інший), вчинений недієздатною особою, на вимогу опікуна може бути визнаний судом дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь недієздатної особи (ч. 2 ст. 226 ЦК України).

Правочин, що порушує публічний порядок, є новим для цивільного законодавства України. Відповідно до ст. 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, ЦК України виходить із змісту протиправної дії та значимості порушених інтересів, внаслідок вчинення такого правочину. Відповідно до ст. 228 ЦК України правочин порушуватиме публічний порядок при сукупності об´єктивної та суб´єктивної ознак.

Об´єктивна ознака такого правочину вказує на суперечність його нормативно-правовим актам, в яких закріплюються конституційні права та свободи людини і громадянина; право державної, комунальної та приватної власності тощо. Стаття 228 ЦК України носить оціночний характер і містить в собі лише окремі критерії, які вказують на належність правочинів до таких, що порушують публічний порядок, оскільки публічний порядок порушують також і інші правочини. Наприклад, правочини, спрямовані на охорону і захист основ конституційного ладу, прав і свобод людини і громадянина, обороноздатності, безпеки і економічної системи держави також порушують публічний порядок держави.

Правочин порушуватиме публічний порядок, якщо він буде спрямований на порушення публічно-правових актів держави. При цьому однією з ознак такого правочину є заборона його нормами кримінального чи адміністративного законодавства, оскільки чимало правочинів можуть вчинятись у формі злочинів чи адміністративних проступків, як-от: збут підроблених грошей у формі продажу (ст. 199 КК України); легалізація коштів та майна, здобутих злочинним шляхом, шляхом укладення різноманітних правочинів (ст. 209); порушення порядку заняття підприємницькою діяльністю (ст. 202); вчинення правочинів, які спрямовані на порушення права державної власності на надра, води, ліси, тваринний світ (ст. 47, 48, 49, 50 КпАП України) тощо.

Під правочин, що порушує публічний порядок, повинні підпадати правочини, що порушують Конституцію України, КК України, КпАП України, валютне, митне, податкове, антимонопольне та інші публічно-правові законодавства, в яких закріплені основи державного ладу, політичної системи, економічної безпеки держави. Це, зокрема, правочини, що спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина; ухилення суб´єктами господарювання від сплати податків; незаконне відчуження або користування об´єктами права власності народу України; правочини, спрямовані на незаконний обіг вилучених з вільного обігу предметів або предметів, обіг яких обмежено; правочини, вчинені з метою порушення антимонопольного законодавства та спрямовані на зайняття забороненими видами господарської діяльності; інші правочини, які спрямовані на порушення публічно-правових нормативних актів.

Суб´єктивна ознака правочину, що порушує публічний порядок, полягає у спрямованості дії сторін (сторони) на досягнення протиправного результату, яка вказує на умисне вчинення такого правочину. Відсутність умислу на настання протизаконного результату, в тому числі заподіяння шкоди з необережності, може тягнути за собою нікчемність правочину за іншими підставами, визначеними законом, або відмову зацікавленій стороні у задоволенні позову [10, c. 137-138].

Удаваний правочин. При укладенні удаваного правочину сторони мають намір своїми діями досягнути такого правового результату, який не є за законом наслідком даного волевиявлення, а намагаються досягнути іншого правового результату, про який вони фактично домовились. Отже, удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили (ч. 1 ст. 235 ЦК України). Удаваний правочин схожий з фіктивним, передусім тим, що він не породжує ніяких правових наслідків. Але відмінність його від фіктивного в тому, що за удаваним правочином прикритий інший правочин, який сторони бажали вчинити. Тому необхідно розрізняти правочин, яким приховують (удаваний правочин) та правочин, який приховують.

ЦК України не вказує, до яких недійсних правочинів відноситься удаваний правочин: нікчемних чи заперечних. Закон (ч. 2 ст. 235 ЦК України) лише встановлює таке правило: якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. Проте удаваний правочин є нікчемним (абсолютно недійсним) вже тому, що обидві сторони знають, що їх волевиявлення не обов´язкові і не відповідають їх дійсній волі. Удаваний правочин ні за яких обставин не може породити цивільні права та обов´язки, оскільки виражена у ньому воля не відповідає волевиявленню сторін, лише при єдності яких можна стверджувати про те, що насправді вчинений правочин.

Прихований правочин (який сторони насправді вчинили) може бути як правомірним, так і протизаконним. У разі вчинення сторонами правомірного правочину, удаваний правочин визнається нікчемним, а відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який насправді вчинили сторони. Наприклад, особа укладає договір купівлі-продажу автомобіля, щоб приховати перед родичами його дарування. У такому випадку договір купівлі-продажу визнається нікчемним, а відносини сторін регулюватимуться правилами договору дарування.

Якщо прихований правочин суперечить закону, суд приймає рішення про визнання його недійсним із застосуванням наслідків недійсності [5, c. 149-150].

Розділ 2. Правове регулювання форми правочину і правових наслідків її недотримання

2.1. Види форм, в яких може укладатися правочин

З розвитком економічних, соціальних, культурних відносин зростає кількість правочинів, які укладаються суб’єктами з метою досягнення фактичного чи юридичного результату, який полягає в тому, що особа набуває для себе суб’єктивні цивільні права та обов’язки.

Під правочином необхідно розуміти дію, яка спрямована на виникнення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. За своїм характером правочин завжди належить до правомірних дій. Законодавством встановлено ряд загальних вимог, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокре ма:

1)       зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;

2)       особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;

3)       волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

4)       правочин має вчинятися у формі, встановленій законом;

5)       правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;

6)       правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (ст. 203 Цивільного кодексу України).

Висвітлюючи загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності цивільного права і процесу юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка правочину, законодавець не враховує окремі моменти, зокрема істотно звужує коло актів, яким має відповідати зміст правочину, а саме — це є Цивільний кодекс України та акти цивільного законодавства. Але як бути у випадку, коли зміст правочину суперечить іншим актам, які не є актами цивільного законодавства. Чи в такому випадку не буде підстав визнавати такий правочин недійсним? Але це нелогічно, оскільки, якщо будь-яка дія, що спрямована на встановлення, зміну чи припинення прав та обов’язків суб’єктів цивільних правовідносин має бути правомірною, то чи у випадку коли правочин суперечить іншому законодавству — це буде правомірна дія [14, c. 354-355].

Відповідно до п.2 Постанови Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання право- чинів недійсними» судам необхідно враховувати, що згідно з ст. 4, 10 та 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу, міжнародним договорам, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.

Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України. Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочинну2.

Тому вважаємо за необхідне внести до Цивільного кодексу України і частину 1 ст. 203 викласти в наступній редакції: «Зміст правочину не може суперечити Конституції України, Цивільному кодексу України, законам та іншим нормативно-правовим актам, які прийняті відповідно до Конституції України та не суперечать Цивільному кодексу України, міжнародним договорам, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також моральним засадам суспільства».

Однією з умов, додержання яких є необхідним для чинності правочину, є те, що правочин має вчинятися у формі встановленій законом. Форма правочину — це спосіб волевиявлення, яке дає можливість зафіксувати волю сторін, підтвердивши реальність їх намірів щодо настання, зміни чи припинення цивільних прав та обов’язків. Таке волевиявлення може відбуватися в різний спосіб, а саме усно, письмово, шляхом мовчання, шляхом вчинення конклюдентних дій. Сторони можуть самостійно обирати, в який спосіб здійснювати своє волевиявлення, крім випадків встановлених законодавством. Тому вибір форми може залежати як від волі суб’єктів, які виявили бажання укласти правочин, так і від вимог законодавства, яким може така форма бути встановлена.

Відповідно до ч.1 ст. 205 Цивільного кодексу України сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Тобто, якщо закон передбачає вимоги щодо необхідності укладення правочину у визначеній формі то недотримання її може тягнути певні правові наслідки, а саме, наприклад, недійсність правочину тощо. Форма правочину також може впливати і на визначення моменту, з якого правочин буде вважатися укладеним (вчиненим). Саме такий момент буде пов’язувати дію суб’єкта із настанням бажаних правових наслідків. Так, щодо усного правочину, то він повністю виконується в момент його вчинення. На підтвердження усного правочину може видаватися документ, який буде підтвердженням укладення правочину в усній формі. Такими документами можуть бути чеки, квитанції, розписки тощо.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або в кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Також до письмової форми Цивільний кодекс України прирівнює волю сторін виражену за допомогою телетайпного , електронного або іншого технічного засобу зв’язку.

Фіксація змісту правочину на документі ще не означає наявність внутрішньої волі суб’єкта цивільних правовідносин досягнути бажаного юридичного результату. Для чинності такого правочину ще необхідно такий документ підписати стороною (сторонами) та у випадках, визначених законодавством, скріпити печаткою. У випадках, встановлених законодавством, іншими актами цивільного законодавства або за письмовою згодою сторін, в якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів, можна використовувати при вчиненні правочину факсимільне відтворення підпису. У випадку, якщо фізична особа в зв’язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, то за її дорученням текст правочину може в її присутності підписати інша особа, підпис якої має засвідчити або посадова особа за місцем роботи, навчання, проживання або лікування особи, яка його вчиняє, або нотаріус чи посадова особа, яка має право на вчинення нотаріальних дій у випадку, коли правочин, який вчиняється, потребує нотаріального посвідчення [8, c. 10-11].

Цивільний кодекс України також передбачає випадки, в яких необхідно обов’язково правочин укладати у письмовій формі, а саме: правочин між юридичними особами; правочин між фізичною та юридичною особою, крім випадків визначених Цивільним кодексом України; правочин фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у 20 і більше разів розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, крім випадків визначених Цивільним кодексом України; інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.

Законодавством передбачається різні правові наслідки у випадку недотриман ня простої письмової форми. В одних випадках недотримання простої письмової форми не буде автоматично тягнути за собою недійсність правочину, в інших випадках закон може передбачати нікчемність правочину. Так, відповідно до ст. 218 Цивільного кодексу України недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом.

Заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо , відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.

Отже, виходячи із змісту ст. 218 Цивільного кодексу України, можна стверджувати, що сторонами може доводитися факт вчинення правочину лише письмовими доказами, засобами аудіо, відеозапису та іншими доказами, які стосуються правочину і відповідно до статей 58-59 Цивільного процесуального кодексу України є належними і допустимими. Щодо твердження законодавця, що рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків, то це не означає, що в процесі свідчення свідків не будуть слугувати доказом і не будуть допускатися.

Законодавець швидше за все має на увазі, що рішення суду у випадку недотримання письмової форми не може ґрунтуватися виключно на свідченнях свідків. Вони можуть бути лише прийняті до уваги як доказ факту укладення правочину чи вчинення інших дій у випадках, визначених законодавством. Тому п. 2 ч. 1 ст. 218 Цивільного кодексу України під іншими доказами, якими може доводитися заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин можна розуміти і свідчення свідків, які будуть слугувати як доказ лише у випадках визначених законодавством. Тому вважаємо за доцільне ч.1 ст. 218 Цивільного кодексу України доповнити пунктом 3 і викласти в наступній редакції: «У випадках, визначених законом, свідчення свідків може бути доказом не лише запереченням факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин, а й підтвердженням факту його вчинення» [11, c. 133].

2.2. Пропозиції щодо вдосконалення законодавства України з питань правового регулювання форми правочину і правових наслідків її недотримання

Цивільним кодексом України чітко визначено, що правочин буде визнаватися недійсним у випадку недодержання письмової форми лише у встановлених зако ном випадках, а саме вони передбачені ст. 547, 719, 981, 1055, 1059, 1107, 1118, 1257 Цивільного кодексу України та іншими тощо. Зокрема, відповідно до ч. 2 ст. 547 Цивільного кодексу України правочин щодо забезпечення виконання зобов’язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним. Також в разі недотримання письмової форми нікчемними відповідно до прямої вказівки закону будуть договори страхування, банківського вкладу, комерційної концесії, дарування майнового права та дарування з обов’язком передати дарунок у майбутньому тощо.

Крім простої письмової форми, у випадках визначених законодавством деякі правочини можуть потребувати ще й нотаріального посвідчення та/або державної реєстрації. Відповідно до ч. 1 ст. 209 Цивільного кодексу України правочин, який вчинений у письмовій формі підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках встановлених законом або домовленістю сторін. Випадки нотаріального посвідчення правочинів передбачені окремими законами та Цивільним кодексом України. Так відповідно до ч. 5 ст. 719 Цивільного кодексу України договір дарування валютних цінностей на суму, яка перевищує п’ятдесятикратний розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Відповідно до ч. 2 ст. 799 Цивільного кодексу України обов’язковому нотаріальному посвідченню підлягає також договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи. Відповідно до Цивільного кодексу України обов’язкового нотаріального посвідчення потребують і договір управління нерухомим майном (ст. 1031), і заповіт (ст. 1247) та інші. Крім Цивільного кодексу України договори, які потребують нотаріального посвідчення передбачені і іншим законодавством, зокрема Сімейним кодексом України, Законом України «Про оренду землі» тощо.

Цивільний кодекс України чітко визначає, що правочин підлягає нотаріальному посвідченню лише в наступних випадках: за домовленістю сторін; у випадках встановлених законом.

Отже, в інших випадках не може ставитися вимога щодо нотаріального посвідчення правочину, наприклад це стосується підзаконних нормативно правових актів.

Правочин, який відповідно до закону обов’язково підлягає нотаріальному посвідченню вважається укладеним з моменту нотаріального посвідчення.

Нотаріус під час укладення правочину перед вчиненням посвідчувального напису зобов’язаний перевірити відповідність такого правочину вимогам встановленим ст. 203 Цивільного кодексу України, зокрема, це стосується щодо: вільного волевиявлення сторін; внутрішньої волі сторін на вступ у правовідносини; наявності обсягу цивільної дієздатності; спрямованості на настання правових наслідків тощо [3, c. 179-180].

Відповідно до ст. 220 Цивільного кодексу України у разі недодержання сторо нами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемний. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається. Ця норма застосовується лише щодо правочинів, які відповідно до закону потребують обов’язкового нотаріального посвідчення. Тому дійсність чи недійсність правочину внаслідок недотримання нотаріальної форми правочину залежатиме від вимог визначених законом. Також значення має вимога щодо змісту волевиявлення. Адже нотаріальна форма у більшості випадків вимагається з метою фіксування справжньої волі учасника правочину. З іншого боку нотаріальне посвідчення є додатковим правовим засо бом недопущення порушень інших умов дійсності правочину.

З цього питання роз’яснення дає Верховний Суд України. Зокрема, відповідно до пункту 13 Постанови Верховного Суду України від 06.11. 2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» з підстав недодержання вимог закону про нотаріальне посвідчення правочину нікчемними є тільки правочини, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов’язковому нотаріальному посвідченню.

Вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню дійсним, судам необхідно враховувати, що норма частини 2 ст. 220 Цивільного кодексу України не застосовуються щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких право чинів відповідно до ст. 210 та 640 Цивільного кодексу України пов’язується із державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов’язків для сторін.

При розгляді таких справ суди повинні з’ясувати, чи підлягає правочин обов’язковому нотаріальному посвідченню, чому він не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи втрачена така можливість, а також чи немає інших підстав нікчемності правочину.

У зв’язку з недодержанням вимог закону про нотаріальне посвідчення правочину договір може бути визнано дійсним лише з підстав, встановлених ст. 218 та 220 Цивільного кодексу України. Інші вимоги щодо визнання договорів недійсними, в тому числі заявлені у зустрічному позові у справах про визнання договорів недійсними не відповідають можливим способам захисту цивільних прав та інтересів. Такі позови не підлягають задоволенню.

Окремі види правочинів, окрім певної форми волевиявлення можуть потребувати не лише нотаріального посвідчення, а й державної реєстрації. Так відповідно до ст. 210 Цивільного кодексу України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації. Перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію, порядок реєстрації, а також порядок ведення відповідних реєстрів встановлюється законом [12,c. 45].

Цікавою є позиція Верховного Суду України щодо моменту вчинення право чину у випадку, якщо останній потребує державної реєстрації. Пунктом 8 Постанови передбачено, що відповідно до частини першої ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені ст. 203 Цивільного кодексу України, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено. У зв’язку з цим судам необхідно правильно визначати момент вчинення правочину (ст. 205 — 210, 640 ЦК тощо). Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо). Згідно із ст. 210 та 640 Цивільного кодексу України не є вчиненим також правочин у разі нездійснення його державної реєстрації, якщо правочин підлягає такій реєстрації.

Встановивши ці обставини, суд відмовляє в задоволенні позову про визнання правочину недійсним. Наслідки недійсності правочину не застосовуються до правочину, який не вчинено. Рішенням суду не може бути зобов’язано сторони здійснити державну реєстрацію правочину, оскільки це суперечить загальним засадам цивільного законодавства — свободі договору (пункт 3 частини першої ст. 3 ЦК). Норма частини третьої ст. 182 Цивільного кодексу України щодо можливості оскарження до суду відмови у державній реєстрації, ухилення від державної реєстрації, відмови від надання інформації про реєстрацію застосовується лише щодо дій (бездіяльності) органів, які здійснюють таку реєстрацію.

Вимога про визнання правочину (договору) неукладеним не відповідає можливим способам захисту цивільних прав та інтересів, передбачених законом. Суди мають відмовляти в позові з такою вимогою. У цьому разі можуть заявлятися лише вимоги, передбачені главою 83 книги п’ятої Цивільного кодексу України [17, c. 71].

Отже, належне врегулювання питань форми правочину, а зокрема дотримання нотаріального посвідчення правочину та державної реєстрації, є важливим засобом перевірки змісту дійсного волевиявлення суб’єктів, а також одним із способів волевиявлення, який сприяє дотримання вимог чинного законодавства та настанню цивільно-правових наслідків у вигляді виникнення, зміни або припинення цивільних прав і обов’язків.

Висновки

Отже, як ми  з’ясували, правочин — це найпоширеніший юридичний факт сфери приватного права, підстава виникнення цивільних прав та обов’язків. Стаття 202 ЦК визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Правочини характеризуються сукупністю ознак, властивих їм, які дають можливість відмежовувати останні від інших юридичних фактів.

По-перше, оскільки правочин є дією осіб, він завжди — вольовий акт. За цією ознакою правочини відрізняються від юридичних фактів, подій, настання чи ненастання яких не залежить від волі осіб.

Процес формування волі людини, спрямований на вчинення правочину (волестворювання), проходить три стадії: виникнення потреби та усвідомлення способів її задоволення; вибір способу задоволення потреби; прийняття рішення про вчинення правочину. Але воля — це лише внутрішнє бажання особи вчинити правочин, яке не може впливати на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків. Судити про волю (бажання) можна тільки за зовнішнім проявом волі, який йменується у науці волевиявленням, завдяки чому воля стає доступною для сприймання її іншими особами. Отже, у правочині слід розрізняти волю та волевиявлення, які мають відповідати одна одному.

По-друге, правочин — не будь-яка дія, а лише та, яка спеціально спрямована на досягнення певного правового результату — набуття, зміну або припинення цивільних правовідносин. Настання цього результату зумовлено волею сторони (сторін) правочину. За даною ознакою правочини відрізняються від юридичних вчинків, з якими закон також пов’язує відповідні правові результати, незалежно від того, чи була у особи ціль досягнення такого результату (наприклад, створення творів літератури, науки та мистецтва).

Список використаної літератури

1. Цивільний кодекс України, прийнятий 16 січня 2003 р. // Голос України. — 2003. — № 45-46, 47-48.
2. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua
3. Апанасюк М. П., Батожська О. В., Вакулович Е. В., Венедіктова І. В., Д’ячкова Н. А., Зайцев О. Л.. Цивільне право України: [підручник]:у 2 ч. / Р.Б. Шишка (заг.ред.), В.А. Кройтор (заг.ред.). — Х. : Видавництво Харківського нац. ун-ту внутрішніх справ, 2008. — 516с.
4. Бабаскін А. Цивільне право України. Академічний курс: Підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл.:У 2 т. / Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України / Ярослава Миколаївна Шевченко (заг.ред.) — 2.вид., доп. і перероб. — К. : Видавничий дім «Ін Юре», 2006.
5. Білоусов Ю. В., Лозінська С. В., Русу С. Д., Стефанчук Р. О., Ватрас В. А.. Цивільне право України: Навч. посіб. / Р.О. Стефанчук (ред.). — К. : Наукова думка, 2004. — 452с.
6. Бірюков І. Цивільне право України. Загальна частина: загальні положення. Особисті немайнові права фіз. особи. Речове право. Спадкове право. Заг. положення про зобов’язання і договори:підручник / Іван Андрійович Бірюков (ред.), Юрій Олександрович Заіка (ред.). — 2-ге вид., змінене та доп. — К. : КНТ, 2008. — 478c.
7. Борисова В. І., Баранова Л. М., Жилінкова І. В., Ігнатенко В. М., Коробцова Н. В.. Цивільне право України: Підруч.:У 2 т. / В.І. Борисова (заг.ред.) — К. : Юрінком Інтер, 2008. — 480с.
8. Бражук А. Правочини та їх представництва // Історія та правознавство. — 2009. — № 34. — С. 10-13
9. Братель О. Цивільне право України: посіб. для підготов. до іспитів / Братель О. Г., Пилипенко С. А.. — К. : [ФОП Ліпкан], 2010. — 254 с.
10. Доліненко Л. Цивільне право України: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл.. — К. : Кондор, 2006. — 356с.
11. Жеков В. Правочин, що порушує публічний порядок: стан вивчення проблеми // Юридический вестник. — 2005. — № 4. — С. 132-136
12. Ковальчук О. Правочин і цивільно-правовий договір-поняття спадкового права // Історія в школі. — 2011. — № 4. — С. 41-46
13. Красіліч Н. Цивільне право: навч. посіб. / Київський національний торговельно- економічний ун-т. — К. : КНТЕУ, 2009. — 395с.
14. Перова О.В. Свобода договору та публічний порядок при вчиненні правочинів / О.В. Перова // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. – 2008. – Випуск 42. – С.354-367.
15. Ромовська З. Українське цивільне право. Загальна частина. Академічний курс: підручник. — 2-ге вид., доп. — К. : Правова єдність ; Алерта ; КНТ ; ЦУЛ, 2009. — 594с.
16. Харитонов Є. О., Харитонова О. І., Безклубний І. А., Луць В. В., Майданик Р. А., Білоусов Ю. В.. Цивільне право України: підруч.:у 3 кн. / Одеська національна юридична академія / Є.О. Харитонов (ред.). — О. : Юридична література, 2006. — 831с.
17. Шимон С. «Правочин» як цивільно-правовий термін: юридичне нововведення чи лінгвістичне уточнення? // Юридична Україна. — 2009. — № 7. — С. 68-72