Вступ

Інститут права довірчої власності існує в нашій правовій дійсності вже більше десяти років, проте й до сьогодні визначення цього поняття законодавчо не закріплено, а навколо можливості та доцільності його існування точаться дискусії. Вперше поняття права довірчої власності було визначено у Законі України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» від 19 червня 2003 року, у ч. 1 ст. 26 якого довірча власність визначалась як особлива форма договірних майнових відносин, яка регулює розпорядження платежами за іпотечними активами, переданими установником у володіння, користування і розпорядження управителю. Проте згодом дане положення було скасоване Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 15 грудня 2005 року, і, таким чином, легальне визначення довірчої власності в українському законодавстві на сьогодні відсутнє.

Стан дослідження теми. Проблемам довірчого управління та довірчої власності були присвячені праці таких зарубіжних та вітчизняних вчених, як Р.А. Майданик, І.В. Венедіктова, Ю.В. Курпас, М.М. Слюсаревський, С.А. Сліпченко, О. А. Ієвіня, А. І. Смирнов, Л. Ю. Міхєєва, Д. В. Пєтєлін, Н. Л. Платонова, А. М. Нєнашев, І. В. Маркіна, Д. Ю. Колосов, С. Г. Колесникова, А. А. Жданов та інші.

Незважаючи на досить тривалий період існування інституту довірчої власності у цивільному законодавстві України, питання, пов’язані з суб’єктним складом відносин довірчої власності й досі залишаються дискусійними. Основна проблема виникає з нерозуміння правового становища установника довірчої власності та довірчого власника, оскільки тут постає питання, чи не приведе встановлення довірчої власності до виникнення одночасно двох власників на одне й те саме майно.

1. Поняття довірчої власності (трасту) за законодавством деяких європейських країн

В українському законодавстві право довірчої власності визначається як «особливий вид права власності», проте, що саме вкладається в це поняття, у чому особливості цього різновиду права власності залишається невизначеним. Спробуємо розібратись із сутністю цього поняття, проаналізувавши досвід зарубіжних країн континентального права, у законодавстві яких закріплено інститут довірчої власності, а також узагальнений підхід до визначення сутності цього поняття, запропонований авторами «Модельних правил європейського приватного права», так званих ВСЕЙ. Останні були створені саме для того, щоб «примирити правові системи цивільного та загального права», порівняти підходи до регулювання схожих інститутів та виявити «точки зіткнення» [1]. Це є особливо корисним щодо застосування трастів, породжених англо-американським правом та поширених з часом (із відповідним адаптуванням) у країнах права континентального.

Одним з останніх відомих випадків введення довірчої власності у законодавство країни континентального права стало закріплення цього інституту цивільним законодавством Франції, а пізніше (за зразком французького законодавця) і Румунії. Дискусія навколо інституту довірчої власності у Франції тривала протягом кількох років, і результатом її стало прийняття спеціального Закону Франції «Про фідуцію» від 19 лютого 2007 року, яким у французький Цивільний кодекс (далі — ФЦК) було введено розділ XIV «Фідуція» [2].

Закріплене законом визначення фідуції практично співпадає з усталеним у світовій практиці визначенням довірчої власності. Так, згідно зі ст. 2011 ФЦК, фідуція — це правочин, за допомогою якого один або декілька установників передають майно (існуюче чи те, що буде придбано в майбутньому), або його частку, фідуціарію (фідуціаріям), які відокремлюють його від власного майна для здійснення з обумовленою метою дій на користь одного або декількох бенефіціарієв. При цьому виникає так звана цільова власність. Всі угоди, що здійснюються з переданим в цільову (довірчу) власність майном є предметом самостійного обліку у фідуціарія [2].

Характерні риси фідуції за французьким законодавством зводяться до наступного.

По-перше, французький закон обмежує сферу фідуціарних відносин межами підприємницької діяльності, оскільки обома сторонами договору фідуції можуть бути лише особи, що здійснюють підприємницьку діяльність.

По-друге, вимоги, що висуваються до фідуціарія, дають гарантію його компетентності, оскільки припускають наявність у нього ліцензії на відповідний вид діяльності.

По-третє, встановлення терміну дії договору в 33 роки дозволяє забезпечити виконання довгострокових цілей діяльності фідуціарія, одночасно запобігаючи можливості зловживань у вигляді приховання угод по відчуженню власності.

Нарешті, очевидну зручність для установника являє собою можливість обмежити відповідальність за зобов’язаннями, пов’язаними з фідуцією, лише довіреним майном. Захист інтересів кредитора при цьому забезпечується положенням про те, що таке обмеження відповідальності можливе лише у разі прямо вираженої на це згоди кредитора. У цілому, положення про відповідальність представляються вельми раціональними, оскільки, з одного боку, дозволяють забезпечити захист кредиторів, а з іншого — забезпечують як можливість обмеження відповідальності установника, так і можливість залучення до відповідальності фідуціарія за допущені ним помилки при здійсненні діяльності у межах договору фідуції.

Окрему увагу слід звернути на те, що істотною умовою договору фідуції є мета, для досягнення якої майно передається у довірчу власність. Наведена умова є позитивним прикладом того, як захистити інтереси власника, який передає своє майно у довірчу власність та запобігти випадкам шахрайства з боку довірчого власника).

Аналогічна французькій модель правового регулювання довірчої власності складається на сьогоднішній день в Румунії. Слід зазначити, що протягом тривалого часу в Румунії, так само, як і у Франції, інститут довірчої власності не був законодавчо закріплений. Відносини такого роду зустрічалися, проте, існували вони завдяки принципу «дозволено все, що не заборонене законом». У періодичних виданнях Румунії такі відносини описуються під назвою «proprietatea, afectata unui scop», «proprietatea fiduciara», тобто цільова або фідуціарна власність [3, с. 38].

Сутність цієї конструкції зводилася до характерної для довірчої власності процедури передачі, за допомогою контракту або одностороннього волевиявлення, однією особою (фидуціантом/установником) іншій (фідуціарію) права власності на конкретне майно на певний строк, з метою управління ним на користь вказаного в договорі вигодо- набувача. При цьому фідуціарій ставав власником переданого в управління майна, проте, його повноваження з розпорядження майном обмежувалися встановленою фідуціантом метою. Таким чином, фідуціарій не міг використовувати передане йому майно у власних інтересах, а виконував конкретні обов’язки на користь установника або вигодонабувача. Обмеження повноважень фідуціарія забезпечувалось і тимчасовим характером фідуції.

Після вступу Румунії до Євросоюзу була проведена грандіозна робота з приведення румунського законодавства у відповідність до європейських стандартів. Корінному реформуванню піддалося й цивільне законодавство. Результатом цих процесів стало прийняття нового Цивільного кодексу Румунії (далі — ЦК Румунії) від 10 березня 2009 року, який набув чинності 1 жовтня 2011 року. Однією з новел ЦК Румунії став інститут фідуції, розроблений за аналогією із законодавством Франції.

Визначення фідуції в ЦК Румунії практично ідентичне визначенню, запропонованому французьким законодавцем. Так, згідно ст. 773 ЦК Румунії, фідуція — це угода, за допомогою якої один або декілька установників передають одне або декілька майнових прав, існуючих або майбутніх, одному або декільком фідуціаріям, які діють з певною метою на користь одного або декількох вигодонабувачей. Ці права складають автономну майнову масу, відокремлену від інших майнових прав і обов’язків фідуціарія [4].

Якщо порівняти наведені визначення із визначенням англо-американського трасту (легальне визначення якого також відсутнє, але численні доктринальні визначення дозволяють з’ясувати

сутність цього поняття), то у цілому виявиться ідентичність розуміння понять довірчої власності у європейських країнах та англо-американського трасту.

Доктринальні визначення, як правило, засновані на описанні структури зв’язків між суб’єками трастових відносин. Так, Р. Давід зазначає, що траст встановлюється, за загальним правилом, за наступною схемою: особа, що засновує довірчу власність (setter of the trust), обумовлює, що деяке майно управлятиметься однією або декількома особами (trustees) на користь однієї або декількох осіб — бенефіціантів (cestuis que trust) [5, с. 236].

За визначенням Р. Л. Наришкіної, траст — це така форма власності, де одна особа є власником майна, відчуженого їй іншою особою для певної мети, вказаної відчужувачем. Набувач є довірчим власником, і використовує придбане майно не зовсім вільно, а лише відповідно до цілей, вказаних довірителем (відчужувачем). Він здійснює своє право не для себе, а для інших осіб — вигодонабувачей [6, с. 37].

Кипрос Матрідіс розглядає траст як правовідносини, за яких одна особа (засновник трасту) передає у власність іншій особі (довірчому власнику, трасті) будь-яке майно або право з покладанням на нього обов’язків по управлінню цією власністю від свого імені як незалежного власника для отримання вигоди на користь третіх осіб (вигодонабувачей, бенефіціарієв) [7, с. 24].

Отже, аналіз існуючих доктринальних визначень трасту дозволяє дійти висновку, що суть трасту в його класичному розумінні зводиться до передачі засновником трасту, який є власником майна (settlor), свого майна іншій особі (особам) — довірчому власнику (trustee) для управління на користь вказаної засновником особи або осіб — бенефіціарієв (beneficiary), або для досягнення визначеної засновником трасту спеціальної мети.

2. Правовий статус суб’єктів відносин довірчої власності за цивільним законодавством України та принципами європейського приватного права (DCFR)

За цивільним законодавством України суб’єктами правовідносин довірчої власності є установник довірчої власності, довірчий власник та вигодонабувач. У деяких випадках довірча власність може бути встановлена в інтересах самого установника, який, у такому разі, виступає одночасно й вигодонабувачем. Тоді у правовідносинах довірчої власності фігурують лише два суб’єкти.

Установником довірчої власності є особа, в результаті волевиявлення якої виникають право-відносини довірчої власності. У якості установника може виступати як фізична, так і юридична особа, що володіє необхідним обсягом правоздатності та дієздатності. Також установником може бути держава в особі її органів, які діють від імені власників майна у зв’язку з неможливістю останніх здійсню-вати своє право власності на це майно [1, с. 310].

Загальні правила щодо визначення установників довірчої власності встановлені ст. 1032 ЦК України, яка закріплює перелік осіб, що можуть виступати установниками довірчого управління майном. Але у випадку, коли з договору довірчого управління майном виникає право довірчої власності на отримане в управління майно, вимоги, які передбачені законодавством щодо установника довірчого управління, поширюються й на установників довірчої власності. Зокрема, установником довірчої власності, за загальним правилом, виступає власник майна, проте, у деяких випадках установниками можуть виступати опікуни, піклувальники, а також органи опіки та піклування, які діють на користь власників майна (малолітніх, недієздатних чи обмежено дієздатних або визнаних безвісно відсутніми осіб).

З урахуванням того, що у довірчу власність можуть бути передані не лише речі, як матеріальні об’єкти, але й права, посвідчені цінними паперами, виняткові права та інше майно, поняття «власник майна» (який виступає установником довірчої власності) підлягає розширювальному тлумаченню. Так, установниками довірчої власності можуть бути також суб’єкти деяких зобов’язальних та виняткових прав, наприклад, вкладники банків та інших кредитних організацій, володільці цінних паперів, автори та патентовласники, оскільки на-лежне їм майно у вигляді відповідних прав вимоги або виняткових прав також може бути передано в довірчу власність [2, с. 120].

У випадках, прямо передбачених законом, установником довірчої власності може бути не власник майна, а інша особа, що вказана в законі. Такі ситуації можуть мати місце, коли внаслідок певних обставин власник позбавлений можливості самостійно піклуватися про своє майно, а потреба в цьому існує. Так, якщо власником майна є фізична особа, місце перебування якої невідоме або її визнано безвісно відсутньою, установником довірчої власності може виступити орган опіки та піклування (ч. 2 ст. 1032 ЦК України).

Якщо управління потребує майно малолітньої особи або фізичної особи, визнаної недієздатною, установником довірчої власності може бути опікун або орган опіки та піклування. Така можливість передбачена ч. 3 ст. 1032 ЦК України та ч. 4 ст. 72 ЦК України, згідно якої якщо підопічний є власни-ком нерухомого майна або майна, яке потребує постійного управління, опікун може з дозволу органу опіки та піклування управляти цим майном або передати його за договором в управління іншій особі. Згідно ч. 4 ст. 1032 ЦК України, якщо власником майна є неповнолітня особа, установником довірчої власності може бути ця особа за дозволом батьків (усиновлювачів) або піклувальника. Дане положення відповідає загальним принципам вчинення правочинів неповнолітніми особами, які володіють неповною дієздатністю. Такі особи можуть самостійно вчиняти лише правочини, передбачені ч. 1 ст. 32 ЦК України, а інші правочини (до яких відноситься й укладення договору довірчого управління майном) — лише за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника. Відповідно до ч. 5 ст. 1032 ЦК України, якщо власником майна є особа, цивільна дієздатність якої обмежена, установником довірчої власності має бути її піклувальник.

Довірчим власником є особа, якій передається в довірчу власність майно, і яка від свого імені воло-діє, користується та розпоряджається цим майном в інтересах вигодонабувача та з урахуванням встановленних обмежень. Відповідно до вимог діючого законодавства, довірчим власником може бути суб’єкт підприємницької діяльності (ч. 1 ст. 1033 ЦК України), як фізична, так і юридична особа. Очевидно, наведене положення обумовлено тим, що інститут довірчої власності орієнтований, перш за все, на використання у сфері підприємництва, а діяльність довірчого власника, як правило, спрямована на отримання прибутку або іншої вигоди з майна і у більшості випадків носить ризиковий характер.

З одного боку, вимога щодо наявності в довірчого власника статусу суб’єкту підприємницької діяльності може бути оцінена позитивно, оскільки забезпечує більш повний захист інтересів установника довірчої власності. Але, з іншого боку, ви-дається, що вимоги до довірчого власника мають бути зумовлені сферою застосування довірчої власності. Довірча власність може бути встановлена як з комерційною, так і з некомерційною метою, наприклад, при передачі в довірчу власність майна підопічного. Як правило, у таких випадках довірчим власником є особа з числа родичів або близьких осіб підопічних, оскільки інші особи не завжди зацікавлені у здійсненні управління таким майном на професійній основі. Тому представляється, що у випадках, коли довірча власність встановлюється за підставами, передбаченими законом (наприклад, передача в довірчу власність майна підопічного) має бути допущене призначення довірчим власником громадянина, що не є підприємцем, або некомерційної організації. Такий підхід пояснюється тим, що в останньому випадку діяльність довірчого власника спрямована, перш за все, на збереження та цільове використання майна (а не на використання його у підприємницькій діяльності), що звільняє його від необхідності бути суб’єктом підприємницької діяльності.

Цивільним законодавством України встановлено низку обмежень щодо довірчого власника. Так, не може бути довірчим власником орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим або орган місцевого самоврядування, якщо інше не встановлене законом. Така заборона пояснюється тим, що довірчий власник несе субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями майном, що належить особисто йому. Наведені висновки випливають з положень ст. 1033 та ст. 1043 ЦК України. Вигодонабувач також не може бути довірчим власником, що випливає зі змісту ч. 3 та ч. 5 ст. 1033 ЦК України, оскільки це суперечить самій суті української моделі довірчої власності, яка передбачає виконання дій винятково в чужому інтересі.

У деяких випадках до управителя майном пред’являються спеціальні вимоги. Так, наприклад, згідно ст. 2 Закону України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» від 19 червня 2003 року, управителем (довірчим власником) по-винна бути фінансова установа, яка від свого імені діє в інтересах установників управління майном і здійснює управління залученими коштами згідно із законодавством, Правилами фонду та отримала в установленому порядку дозвіл/ліцензію. Статутний капітал такої установи має становити не менше од-ного мільйона євро, і повинен бути повністю сплачений виключно грошовими коштами до початку залучення коштів від установників управління майном. Згідно зі ст. 2 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» від 19 червня 2003 року, управитель (довірчий власник) — фінансова установа, яка діє від свого імені, здійснюючи управління іпотечними активами в інтересах установника управління іпотечними активами, та має відповідний дозвіл/ліцензію. Крім того, у ст. 34 вказаного Закону передбачається ще ряд вимог, яким повинен відповідати довірчий власник іпотечних активів. У такій ситуації довірчим власником може бути банк, який має дозвіл Національного банку України на виконання операцій з довірчого управління коштами та цінними паперами за договорами з юридичними та фізичними особами, або інша фінансова установа, якщо вона відповідає вимогам, встановленим спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг.

Вигодонабувачем у правовідносинах довірчої власності є особа, на користь якої здійснюється управління переданим у довірчу власність майном. Це може бути як сам установник управління, так і вказана ним третя особа (ст. ст.1029, 1034 ЦК України). У останньому випадку договір довірчого управління, яким встановлюється довірча власність на передане в управління майно, укладається за моделлю договору на користь третьої особи (ст. 638 ЦК України). При цьому вигодонабувач, незважаючи на те, що не приймає участі в укладенні договору, одержує право вимагати від довірчого власника належного виконання своїх обов’язків і право пред’являти свої претензії до довірчого власника (ч. 2 ст. 1034 ЦК України).

Вигодонабувачем у відносинах довірчої власності може бути будь-яка фізична, юридична особа чи держава. Виключення встановлене лише щодо- самого довірчого власника, який, як зазначалось, не може бути вигодонабувачем за тим самим до-говором (ч. 3 ст. 1033 ЦК України).

У деяких випадках вигодонабувач може визначатися у самому законі. Так, у разі передачі в довірчу власність майна підопічних, вигодонабувачем, згідно закону, завжди є підопічний (ст. 72 ЦКУ- країни). У разі передачі в довірчу власність майна безвісно відсутньої особи, договір укладається на користь безвісно відсутнього (оскільки вважається, що громадянин залишається живим), або на користь його утриманців [3, с. 3].

Що стосується європейських вимог до статусу учасників відносин довірчої власності, то вони ви-значені у ст. Х.-1:203 Принципів DCFR[4]. Відповідно до вказаної статті, засновником трасту за Принципами DCFR може бути особа, що створює або має намір створити траст за допомогою здійснення юридичного акту. У ч. 5 вказаної статті закріплено, що засновник трасту може бути одночасно довірчим власником або вигодонабувачем, що відрізняє європейський підхід від підходу вітчизняного законодавця, оскільки, законодавством України, не передбачається можливість поєднання в одній особі установника довірчої власності та довірчого власника, відносини довірчої власності припускають наявність як мінімум двох суб’єктів.

Довірчим власником згідно з вимогами, встановленими Принципами DCFR є особа, у якої трастовий фонд залишається або якою він отримується при створенні або пізніше, в час або після при-значення і яка несе обов’язки, встановлені правилами статті Х.-1:201 Принципів DCFR (Поняття трасту). Відповідно до ч. 5 ст. Х.-1:203 Принципів DCFR, довірчий власник може бути також і вигодо- набувачем, що знову ж таки відрізняється від вимог українського цивільного законодавства, згідно яким, як зазначалось, не допускається можливість поєднання функцій довірчого управителя та вигодонабувача в одній особі (ст. 1033 ЦК України).

Принципами DCFR також передбачена можливість призначення кількох довірчих власників одночасно. Так, відповідно до ст. Х.-1:204 Принципів DCFR, за наявності кількох довірчих власників траст визнається солідарним. Якщо трастові активи довіряються кільком довірчим власникам спільно, їм належить право спільної власності.

Вигодонабувачем за Принципами DCFR є особа, яка згідно умовам трасту має право на отримання вигоди або можливість одержати вигоду від трастового фонду. Вигодонабувач має право вимагати від довірчого власника виконання обов’язків у тій мірі, у якій вони стосуються його права на отримання вигоди або можливості отри-мати вигоду від трастового фонду. Цікаво, що згідно зі ст. Х.-1:205 Принципів DCFR, при встановленні трасту для досягнення суспільно корисних цілей до числі осіб, які мають право вимагати від довірчого власника виконання його обов’язків, відносяться посадові особи чи орган, наділений відповідною компетенцією або інша особа, яка має достатній інтерес у виконанні обов’язків. Очевидно, таким чином забезпечується захист інтересів вигодо набувача у тих випадках, коли він не може здійснювати захист своїх прав самостійно (наприклад, якщо це малолітня чи недієздатна особа).

Крім іншого, ст. X.-1:203DCFRпередбачено можливість введення у структуру відносин довірчої власності ще одного суб’єкту — трастового помічника. Ним є особа, яка відповідно до умов трасту наділена правом призначати чи відстороняти довірчого власника або давати згоду на складення ним обов’язків. Очевидно, така особа може виконувати контролюючі функції або представляти інтереси установника за його відсутності. 

Висновки

Наприкінці зазначимо, що як у країнах цивільного, так і у країнах загального права, установник довірчої власності втрачає право власності на майно, яке передається в довірчу власність, натомість, особливе право (право довірчої власності) на це майно виникає в довірчого власника. При цьому якщо в країнах англо-американського права при встановленні трасту виникають фігури двох власників — довірчого власника, який розглядається як «власник за загальним правом» і бенефіціарія, що є «власником за правом справедливості», відповідно, захист прав останнього забезпечується правом справедливості, то у країнах континентального права права установника довірчої власності та бенефіціарія забезпечуються за допомогою обтяження майна, переданого в довірчу власність, низкою обмежень і цільовим призначенням [11, с. 18]. У такому варіанті довірча власність цілком відповідає принципам континентальної правової системи, і може ефективно існувати в українському законодавстві, про що свідчить досвід зарубіжних країн континентального права. 

Список використаної літератури

1. Майданик Р.А. Проблеми довірчих відносин в цивільному праві / Р.А. Майданик. — К. : Київський університет, 2002. — 502 с.
2. Гражданское право : учеб. : в 2-х т. Т 2. — Полутом 2. / Под ред. Е. А. Суханова. — [2-е изд.]. — М. : БЕК, 2000. — 544 с.
3. Колосов Д.Ю. Субъекты договора доверительного управления имуществом / Д.Ю. Колосов // Юрист. — 2004. — № 10. — С. 2-4.
4. Рассказова Н.Ю. Модельные правила европейского частного права / Н.Ю. Рассказова. — М. : Статут, 2013. — 989 с.
5. Давид Р. Основные правовые системы современности / Р. Давид, К. Жоффре-Спинози; [пер. с франц. В. А. Туманова]. — М. : Международные отношения, 1999. — 400с.
6. Нарышкина Р. Л. Доверительная собственность в гражданском праве Англии и США / Р. Л. Нарышкина. — М. : БЕК, 1965. — 324 с.
7. Матридис К. Трасты в оффшорных зонах : практ. руководство [по использованию трастов на Кипре : схемы, образцы документов, законодательство, комментарии] / Кипрос Матридис. — Белгород : Крестьянское дело, 1997. — 120 с.
8. Фунтикова Н.В. О регулировании доверительной собственности и договора доверительного управления имуще¬ством / Н.В. Фунтикова // Журнал российского права. — 2002. — № 12. — С. 83-87.
9. Жданов А. А. Возникновение и эволюция доверительной собственности в Общем праве / А. А. Жданов // История права и государства. — 2001. — № 7. — С. 189-198.
10. Майданик Р. А. Природа довірчої власності як особливого об’єкта цивільних прав за законодавством України / Р. А. Майданик // Бюлетень Міністерства юстиції України. — 2005. — № 8 (46). — С. 16-23.