Вступ

1. Поняття злочину в Київській Русі

2. Ознаки злочину в Київській Русі

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми. Історія держави і права Київської Русі яскраво і переконливо свідчить про їх велике значення у вітчизняній історії. У цей час склалася давньоруська народність, яка об'єднала східнослов'янські племена в новому, вищому етнічному утворенні. В її основі лежали спільна територія, єдина мова, споріднена культура, відносно тісні внутрішні економічні зв'язки. Упродовж цього періоду Давньоруської держави етнічна спільність розвивалася шляхом консолідації, хоч і зберігала при цьому етнографічні регіональні особливості.

Автентичність законодавстваКиївської Русі. Сформований у Київській Русі державний апарат, його центральні й місцеві органи, військові сили являли собою ефективну зброю зміцнення панування феодалів. Придушення опору експлуатованих трудящих мас було важливою внутрішньою функцією цієї держави. Одночасно вирішувалися й зовнішньополітичні проблеми. Разом із формуванням і розвитком давньоруської держави складалося і розвивалося право Київської Русі. Найважливішою законодавчою пам'яткою її є Руська Правда. Водночас вона являла собою одну з найважливіших пам'яток середньовічного права в цілому. Велике значення мали князівські статути. Право Київської Русі створювалося на місцевому, вітчизняному грунті. У ньому відображалися відносини, притаманні Русі, закріплювалися порядки, обумовлені природою феодального суспільства, що складалося. Право Київської Русі було правом привілеїв. У його нормах передбачалося привілейоване становище представників панівного класу феодалів, безправність пригнічених мас.

Тема: «Поняття та ознаки злочину за законодавством Київської Русі».

Мета: розкрити поняття та ознаки злочину за законодавством Київської Русі.

1. Поняття злочину в Київській Русі

Якщо спробувати відстежити історію розвитку поняття злочину, то необхідно відзначити, що на різних етапах існування української держави поняття злочинного визначалося різним образом. В історії кримінального права поняття злочину визначалося по-різному. Залежно від того, чому надавалось більшого значення — соціальній чи правовій характеристиці злочину, — можна виокремити три визначення цього поняття: формальне, матеріальне і формально-матеріальне.

Формальне визначення — відбиває юридичну природу, юридичні ознаки злочину: злочином визнається таке діяння, яке передбачається законом як кримінальне каране (злочинним є те, що карано, або злочинним є те, що передбачено кримінальним законом). Матеріальне визначення вирізняє лише соціальну сутність злочину, протиріччя його певним соціальним цінностям (злочин — суспільне небезпечне діяння). Формально-матеріальне визначення поєднує в собі соціальну і юридичну характеристику злочину (злочин — суспільне небезпечне і передбачене кримінальним законом діяння) [2, c. 64].

Якщо поставити питання про те, яке з цих визначень є більш обґрунтованим, більш цінним, то насамперед необхідно мати на увазі, що будь-яке визначення того чи іншого поняття тільки тоді може виконувати свої функції, коли воно максимально точно і вичерпно відображає істотні, типові ознаки певного діяння, явища. У цьому розумінні формально-матеріальне визначення має перевагу — воно дозволяє відповісти не лише на питання, які діяння закон визнає злочином, але й на питання, чому закон визнає їх злочинами, що в сукупності відбиває соціальну і правову природу, суть злочину.

Злочини і покарання згадуються в таких писемних пам'ятках права, як русько-візантійські договори (статті про вбивство, удар мечем, майнові злочини).

Однак основні відомості про кримінальне право містить Руська Правда.

У цій законодавчій пам'ятці злочини називаються «образою», під якою розуміють будь-яке правопорушення проти суспільного ладу, що виявилося насамперед у нанесенні потерпілому фізичної, матеріальної або моральної шкоди. Проте ранньофеодальне право чітко не відрізняло кримінальне правопорушення від цивільно-правового. Так, згідно зі ст. 15 К. П. (коротка редакція Руської Правди) злісна несплата боргу, що утворився внаслідок цивільно-правової угоди, визнавалася образою і тягла за собою покарання у вигляді штрафу [2, c. 68].

Приватний характер древнього права з'явився в сфері карного права. Злочин по "Руській Правді" визначався не як порушення закону чи князівської волі, а як "образа", тобто, заподіяння морального чи матеріального збитку особі чи групі особ. Карне правопорушення не відмежовувалося в законі від цивільно-правового.

"Руську Правду" можна визначити як кодекс приватного права — усі її суб'єкти є фізичними особами, поняття юридичної особи закон ще не знає. З цим зв'язані деякі особливості кодификації, серед видів злочинів, передбачених "Руською Правдою", немає злочинів проти держави. Особистість самого князя, як об'єкт злочинного зазіхання, розглядалася як фізична особа, що відрізнялась від інших тільки більш високим положенням і привілеями.

З конкретними суб'єктами зв'язувався зміст права власності; воно могло бути різним у залежності і від об'єкта власності. "Руська Правда" ще не знає абстрактних понять: "власність","володіння", "злочин". Кодекс створювався по казуальній системі, законотворецьць прагне передбачити всі можливі життєві ситуації.

Ці юридичні особливості обумовлені початковою базою "Руської Правди". Включені в неї норми і принципи звичайного права несумісні з абстрактним поняттям юридичної особи.

Аналіз норм Руської Правди свідчить, що ієрархія засобів покарання формувалася в праві з урахуванням соціального становища як потерпілого, так і злочинця, тобто підхід до захисту інтересів феодалів і феодально залежного населення був неоднаковим.

Об'єктами злочинного діяння виступали влада князя, особистість (передусім феодала), майно, звичаї. Об'єктивний бік злочину ще недостатньо виражений, відомими були лише дві стадії вчинення злочину: замах на злочин і закінчений злочин.

Суб'єктами злочину не могли бути холопи й челядини. Вони становили власність хазяїв, які й несли матеріальну відповідальність за їхні неправомірні вчинки, що, однак, не виключало застосування до раба фізичного впливу. Його можна було катувати, страчувати. Після смерті Ярослава Мудрого убивати рабів заборонялося, що відображало прагнення феодалів зберегти від знищення власну челядь.

Руській Правді відома співучасть, наприклад, під час здійснення крадіжки (ст. 40 К П.; статті 42, 43 П. П.). Закон вимагав притягувати до однакової відповідальності всіх осіб, які брали участь у вчиненні цього злочину [2, c.69].

Руська Правда містить норми, що стосуються характеристики суб'єктивного боку злочину. Вона розрізняє:

• вбивство огнищанина «в образу» (ст. 19 К. П.);
• вбивство огнищанина «в розбої» (ст. 20 К.П.);
• убивство людини «в сваде или на пиру явлено» (ст. 6 П. П.);
• вбивство «на разбои без всякая свады» (ст. 7 П. П.).

Про навмисні вчинки говорить, наприклад, ст. 12 К П., накладаючи штраф на того, хто поїде на чужому коні, «не прошав» господаря. Про те, що Руська Правда вирізняє злочини відверто навмисні, свідчить і ст. 8 П. П. (Поширена редакція Руської Правди), яка передбачала значний штраф за злісне знищення майна: «А кто пакощами конь порежеть или скотину, продаже 12 гривен, а пагубу господину урок платити».

Про те, що в Київській Русі в злочинних діяннях чітко виявлявся суб'єктивний момент, переконують і статті Руської Правди про злісне, необережне, випадкове банкрутство (статті 54, 55 П. П.) [7, с. 93].

Руська правда знала наступні види злочинів:

— державні злочини, до яких відносились повстання проти князя, перевіт — перехід на бік ворога;

— злочини проти особи, до яких відносились вбивство, тілесні пошкодження, побої;

— майнові злочини, якими вважались: розбій, грабіж, крадіжка, незаконне користування чужим майном, псування межових знаків.

2. Ознаки злочину в Київській Русі

Особливо небезпечним злочином у Давньоруській державі вважалося посягання на князівську владу, що виявлялося насамперед у повстаннях.

До повстанців застосовували сувору міру покарання, яку встановлює князь. В умовах існування сюзеренно-васальних відносин порушення договорів сюзеренітету-васалітету, якщо їх припускалися васали, також вважалося тяжким злочином.

Злочини проти церкви.

Привілейоване становище церкви в Київській Русі визначало охорону її служителів і майна від злочинних посягань. Руська Правда не згадує про злочини проти церкви. У церковному ж статуті Володимира йдеться про церковну татьбу, приведення в церкву тварин та птахів, про моління під овином, у гаях, біля води, про чарівництво.

Злочини проти особи.

Одним із особливо небезпечних злочинів проти особи було вбивство. Про цей злочин ідеться в десяти статтях К. П. (1, 19-27), у ряді статей П. П. (1-8, 11-18). Охорона особи феодала була об'єктом особливої уваги держави. Деякі статті Руської Правди стосуються саме дій, спрямованих проти особи феодала, їх учинення каралося дуже суворо [2, с. 71].

Так, три перші статті Правди Ярославичів присвячені відповідальності за вбивство огнищанина — князівського дворецького, який управляв князівським доменом або палацами князів у місті. Огнищанами могли називатися і князівські дружинники, бояри, які виконували доручення, що виходили за межі двірського відомства. Убивство огнищанина розглядалося як тяжкий злочин, що карався подвійною вірою. Таким чином, цією мірою покарання охоронялося життя князівської знаті, яка відала різними галузями двірського господарства і виконувала судово-адміністративні функції. До привілейованих осіб належали, крім огнищанина, «старий конюх», князівські під'їзні та тіуни [2, с. 72].

Руська Правда передбачала відповідальність за заподіяння людині каліцтва, ран та побоїв. Так, ст. 5 К П. говорить про відповідальність за каліцтво, яке причинене ударом меча по руці. Статті 3, 4 К. П. згадують про побої, причому вони розрізняються залежно від предмета, яким завдавався удар. Наприклад, заподіяння ударів палкою, жердиною, тильною частиною меча або піхвами меча вважалося особливо образливим для потерпілого, і злочинець карався великим штрафом. Тут ідеться про захист честі насамперед представника панівного класу [2, с. 72].

Неодноразово говорять про відповідальність за спричинення каліцтва, побоїв і ран статті П. П. Слід зазначити, що встановлення Руською Правдою відповідальності за вбивства людей, заподіяння їм тілесних ушкоджень можна тлумачити як спробу зберегти в належному стані робочу силу, воїнів, челядь, які були так необхідні для обслуговування маєтків феодалів, ведення війни, продажу в рабство.

Майнові злочини.

Захисту майна, особливо феодалів, у Київській Русі приділялося багато уваги. Право феодальної власності охоронялося суворими покараннями щодо тих, хто посягав на це право. Руська Правда знає такий тяжкий злочин, як розбій (ст. 20 К. П.; ст. 7 П. П.).

Багато в Руській Правді говориться про крадіжку — татьбу, тобто таємне викрадення чужого майна. Згідно зі ст. 13 К.П. (ст. 34 П. П.) передбачалися штрафи за крадіжку коней, зброї, одягу. Розвиток господарства феодалів призвів до охорони нормами Руської Правди таких об'єктів власності, як худоба, свійська птиця, сільськогосподарські продукти (статті 36, 40 К. П.; статті 42, 45 П. П.). Установлювалася відповідальність за крадіжку чужого холопа (ст. 29 К. П.) Каралася крадіжка хліба на гумні або в ямі (ст. 43 П. П.). Руська Правда передбачала відповідальність за крадіжку бобра (ст. 69 П. П.) [2, с. 73].

Послідовно відстоюючи недоторканність права феодальної власності, Руська Правда навіть припускала можливість за певних умов безкарно вбивати злодія, якого захопили у дворі, в хаті або хліві (ст. 38 К. П.) [2, с. 73].

Одним із видів майнового злочину було знищення й пошкодження чужого майна, списа, щита, одягу, бортні (ст. 32 П. П.). Небезпечним злочином, за вчинення якого злочинець підлягав вищій мірі покарання, вважався:

• підпал гумна або двору (ст. 83 П. П.),
• злісне знищення коня або інших свійських тварин (ст. 84 П. П.),
• незаконне користування чужим майном, зокрема самовільна їзда на чужому коні (ст. 12 К П.; ст. 33 П. П.),
• приховування біглих холопів (ст. 11 К. П.; ст. 32 П. П.),
• привласнення знайдених коней, зброї, одягу (ст. 34 П. П.) [2, с. 74].

Злочини проти сім'ї і моральності.

У так званому світському праві Київської Русі не існувало норм, які б охороняли сім'ю і моральність від злочинних посягань. Такі злочини передбачалися в церковних статутах Володимира і Ярослава.

До них належали:

— «умикання», «пошибання» (зґвалтування) боярських дружин і дочок,

— зґвалтування дівиці групою осіб,

— розпуста (самовільне розлучення з дружиною),

— народження незаміжньою дочкою позашлюбної дитини,

— укладення шлюбу між близькими родичами,

— перелюбство, приведення в дім нової дружини без розлучення з колишньою,

— двоєженство, співжиття із черницею, кума з кумою, брата з сестрою, свекра з невісткою, співжиття з близькими родичами та ін. [2, с. 74].

Висновки

Основні відомості про кримінальне право містить Руська Правда. У цій законодавчій пам'ятці злочини називаються «образою», під якою розуміють будь-яке правопорушення проти суспільного ладу, що виявилося насамперед у нанесенні потерпілому фізичної, матеріальної або моральної шкоди. Проте ранньофеодальне право чітко не відрізняло кримінальне правопорушення від цивільно-правового. Так, згідно зі ст. 15 К. П. (коротка редакція Руської Правди) злісна несплата боргу, що утворився внаслідок цивільно-правової угоди, визнавалася образою і тягла за собою покарання у вигляді штрафу.

Об'єктами злочинного діяння виступали влада князя, особистість (передусім феодала), майно, звичаї. Об'єктивний бік злочину ще недостатньо виражений, відомими були лише дві стадії вчинення злочину: замах на злочин і закінчений злочин.

Особливо небезпечним злочином у Давньоруській державі вважалося посягання на князівську владу, що виявлялося насамперед у повстаннях.

«Руській Правді» відома співучасть, наприклад, під час здійснення крадіжки (ст. 40 К П.; статті 42, 43 П. П.). Закон вимагав притягувати до однакової відповідальності всіх осіб, які брали участь у вчиненні цього злочину [2, c.69].

«Руська Правда» містить норми, що стосуються характеристики суб'єктивного боку злочину. Вона розрізняє: вбивство огнищанина «в образу» (ст. 19 К. П.); вбивство огнищанина «в розбої» (ст. 20 К.П.); убивство людини «в сваде или на пиру явлено» (ст. 6 П. П.); вбивство «на разбои без всякая свады» (ст. 7 П. П.).

«Руська Правда» виділяє такі види злочинів: злочини проти церкви, злочини проти особи, майнові злочини, злочини проти сім'ї і моральності.

Право Давньоруської держави — Київської Русі — продовжувало діяти і в часи феодальної роздробленості, і частково в період її подолання та нової централізації земель.

Список використаних джерел

1. Антологія української юридичної думки: в 10 т. / Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України ; заг. ред Ю. С. Шемшученко. — К. : Юридична книга, 2002 — Історія держави і права України: Руська правда. Т. 2
2. Історія держави і права України: академічний курс: У 2 т. — К. : Ін Юре, 2000 -Т.2. — 2000. — 577, с.
3. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник /Юрій Александров, Володимир Антипов, Микола Володько та ін., За ред. Миколи Мельника, Вадима Клименка; Нац. акад. внутрішніх справ України, Київський міжнародний ун-т, Київський юридичний ін-т МВС України. -3-тє, вид., переробл. та допов.. — К.: Юридична думка , 2004. -351, с.
4. Матишевський П. С. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студ. юрид. вузів і фак. — К.: А.С.К., 2001. -347 с.
5. Толочко О. П. Київська Русь: монографія. — К. : Альтернативи, 1998. — 351 с.
6. Фріс П. Л. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник. -К.: Атіка, 2004. — 486, с.
7. Хрестоматія з історії держави і права України: Навч. посіб.. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 654, с.