Вступ

Досягнення людиною життєвого успіху є однією з найважливіших проблем, які постали перед людством у  XXI  столітті. Оскільки життєва компетентність як властивість особистості, то випливає, що її можна розвивати та вдосконалювати.

Елементи життєвої компетентності (знання, уміння і навички, життєвий досвід, фізичний потенціал, задатки та здібності, риси характеру, креативність та інтелект, духовність особистості) поєднуються у різних конфігураціях для вирішення людиною конкретних завдань та розв’язання проблем, які ставить перед нею життя.

Компетентність – це здатність приймати рішення й нести відповідальність за їх реалізацію у різних галузях людської діяльності. Поняття компетентності передбачає сукупність фізичних та інтелектуальних якостей людини і властивостей, необхідних людині для самостійного й ефективного виходу з різних життєвих ситуацій, щоб створити кращі умови для себе в конструктивній взаємодії з іншими [13, с. 181].

Отже, компетентність означає наявність знань про різні аспекти життя людини, навичок творчого володіння інтелектуальним і фізичним інструментарієм, здатності взаємодіяти з іншими людьми в різних ситуаціях, враховуючи конфліктні; характеризує повноту, достатність та адекватність здійснюваних дій, що базуються на наявності великих знань та відповідного практичного досвіду. Під компетентністю сьогодні розуміється інтегрована характеристика якостей особистості людини і рівня її підготовки до виконання діяльності у певній галузі діяльності.

1. Поняття «життєва компетентність»

Феномен “самореалізація особистості” у психолого-педагогічній літературі немає однозначного пояснення. Його розглядають і як усвідомлену цілеспрямовану діяльність (Г.О. Балл, П.П. Блонський, О.Є. Самойлов, Г.К. Селевко та ін.), і як використання особистістю власних здібностей і можливостей (В.Й. Бочелюк, Л.Н. Коган, В.І. Колеснікова, І.О. Мартинюк, А.В. Фурман, Г. Халаш, К.Г. Юнг, та ін.), і як цільову функцію особистісного розвитку (І.Д.Бех, К.Венцель, О.Є.Гуменюк, Т.Ф. Калініченко, А. Маслоу, І.О. Мартинюк, Л.В. Сохань, А.В. Фурман, та ін.) [7, с. 4], причому наголошується, що особистість реально здатна свідомо регулювати хід життя і вибирати свій власний шлях самореалізації тільки досягнувши певного рівня розвитку. У контексті даного дослідження поняття “самореалізація особистості” визначено нами як процес і результат застосування особистістю у повсякденному житті і праці набутих компетенцій, вдосконалення і розвиток їх включенням особистості до творчої діяльності і отримання від останньої не тільки користі для себе та для інших, а й внутрішнього задоволення. Доведено, що повнота самореалізації залежить від рівня життєвої компетентності особистості.

Компетентність – це здатність приймати рішення й нести відповідальність за їх реалізацію у різних галузях людської діяльності. Поняття компетентності передбачає сукупність фізичних та інтелектуальних якостей людини і властивостей, необхідних людині для самостійного й ефективного виходу з різних життєвих ситуацій, щоб створити кращі умови для себе в конструктивній взаємодії з іншими [13, с. 181].

Отже, компетентність означає наявність знань про різні аспекти життя людини, навичок творчого володіння інтелектуальним і фізичним інструментарієм, здатності взаємодіяти з іншими людьми в різних ситуаціях, враховуючи конфліктні; характеризує повноту, достатність та адекватність здійснюваних дій, що базуються на наявності великих знань та відповідного практичного досвіду [7, с. 16]. Під компетентністю сьогодні розуміється інтегрована характеристика якостей особистості людини і рівня її підготовки до виконання діяльності у певній галузі діяльності.

Компетентність включає когнітивний, емоційно-вольовий, комунікативний компоненти [7, с. 17].

Тому, розглядаючи компетентність, важливо враховувати не тільки те, що знає людина і якими методами вона користується, але і те, що рухає її діями, які погляди вона поділяє, як вона реагує на різні ситуації, причому все це розглядається не окремо, а в цілому. Крім цього компетентність — це ситуативна категорія, тому що виражається в готовності до здійснення якої-небудь діяльності в конкретних життєвих ситуаціях. Зовнішня дійсність структурується відповідно до внутрішньої, а внутрішня, у свою чергу, відтворює вплив навколишнього середовища [7, с. 19]. Прояв компетентності можна оцінити тільки на основі сформованої в людини сукупності умінь та її поведінкових реакцій.

Розглядаються окремі сторони компетентності: у спілкуванні, інтелектуальна компетентність, соціально – психологічна компетентність та ін.

Критерії комунікативної компетентності вперше були сформульовані Т. Гордоном. Він визначив її як уміння вийти з будь-якої ситуації, не загубивши внутрішньої волі і водночас не давши втратити її партнерові по спілкуванню. Таким чином, критерієм компетентності є партнерська  позиція в спілкуванні або «на рівних» (на відміну від «прибудови зверху» або «прибудови знизу»). У працях Ю.Ємельянова, Л.Петровської та ін. під комунікативною компетентністю розуміється «здатність установлювати і підтримувати необхідні контакти з людьми. До складу компетентності включають певну сукупність знань і вмінь, що забезпечують  ефективне протікання комунікативного процесу» [6, с. 14].

Л.Столяренко пропонує аналогічну характеристику: «Комунікативна компетентність — здатність встановлювати й підтримувати необхідні контакти з іншими людьми. Для  ефективної комунікації характерним є  досягнення партнерами взаєморозуміння, краще усвідомлення ситуації і предмета спілкування. Комунікативна  компетентність розглядається як система внутрішніх ресурсів, необхідних для побудови ефективної комунікації у певному колі ситуацій міжособистісної взаємодії» [2, с. 35].

До визначення самого поняття “життєва компетентність” зверталися як психологи, так і педагоги (Г.О. Балл, О.О. Бодальов, Є. Варбан, Ж. Делор, І.Г. Єрмаков, Л.Е. Орбан-Лембрик, Б. Рей, Л.В. Сохань, І.М. Тараненко, Т.М. Титаренко, В. Циба та ін.), які пояснюють це поняття як складне утворення, що вбирає в себе знання, уміння, навички, життєвий досвід та життєві досягнення. І.М. Тараненко це поняття розглядає як “мобільність і здатність до переміщень”, Г. Халаш трактує як “реальну здатність до застосування знань”, Ж. Делор — як „фундаментальні “опори”, Б. Рей – як „ключові уміння” та ін. [7, с. 11] Разом з тим, усі вони сходяться в думці про те, що це здатність особистості застосовувати знання, уміння і життєвий досвід відповідно до життєвої ситуації. Життєва компетентність являє собою сукупність компетенцій. Ключовими з них вважають такі, які в сукупності дають особистості змогу свідомо і раціонально будувати своє життя та досягати успіхів, тобто забезпечують успішну самореалізацію особистості.

Порівняльний аналіз компетенцій, виділених як ключових у різних країнах світу, свідчить про те, що ця проблема не тільки надзвичайно актуальна, а й настільки важлива, що потребує змін у поглядах на освіту як засіб формування в учнів здатності до усвідомленого і виваженого ставлення до побудови власного життя і самореалізації в ньому.

2. Структура життєвих компетенцій

На основі аналізу різних підходів до розв’язання даної проблеми нами виділена найбільш доцільна сукупність ключових компетенцій і структурована відповідно до основних сфер людської життєдіяльності для полегшення процесу їх формування. Виділені нами ключові компетенції об’єднані у 6 груп:

1) компетенції у пізнавальній сфері;

2) компетенції у мотиваційній сфері;

3) компетенції у емоційно-вольовій сфері;

4) компетенції у сфері спілкування і поведінки;

5) компетенції, пов’язані зі  ставленням до самого себе;

6) компетенції профільного спрямування [3, с. 28].

Головні складові життєвої компетенції учнів

Когнітивна компетенція — це система здатностей, які визначають спроможність особистості щодо адекватного і глибокого пізнання оточуючого світу (природного і соціального середовища, самої себе). Вона охоплює когнітивні, інтелектуальні здібності, знання та досвід особистості, риси характеру (допитливість, уважність), мотивацію [7, с. 39].

Емоційно-вольова компетенція — це сукупність здатностей, які визначають спроможність людини керувати власними емоціями та активністю. Змістом компетенції є здатності до осмислення власних емоційних станів, конструктивного прояву емоцій, уникнення та усунення негативних емоцій, самостійного формування та зміни мотивів, визначення оптимального мотиву діяльності [7, с. 43].

Творча  компетенція — це сукупність здатностей, які включають здібності, риси характеру (креативність, новаторство, наполегливість), знання, що визначають спроможність людини до творчості, успішність творчої діяльності, наявність її результатів [7, с. 45].

Життєтворча  компетенція — одна з найважливіших компетенцій особистості, яка полягає в її здатності самостійно, свідомо і творчо визначати Соціально виправданий життєвий шлях особистість обирає в міру сформованості в неї життєвої компетентності та здатності використати її для самореалізації [7, с. 47].

Найвищим рівнем розвитку життєтворчої компетенції та життєвої компетентності є:

Духовна  компетенція — це сукупність духовних здатностей людини, які:

— обумовлюють її спроможність до самопізнання, саморозвитку,

самореалізації та самоконтролю;

—  виражають її мораль (сукупність прийнятих нею моральних    норм) та    моральність (здатність до власного морального пошуку), спроможність шукати сенс свого життя, формувати свої життєві принципи та цінності.

На основі базових компетенцій відбувається становлення похідних (суспільно-центрованих) компетенцій, до яких належать соціальна, соціально-рольова, комунікативна, інформативна, економічна, трудова (та професійна), технологічна, екологічна, громадянська (політико-правова),  етнокультурна та організаційна компетенції.

Соціальна компетенція — це сукупність здатностей, які визначають рівень соціабельності особистості, розуміння нею суспільства та соціальних процесів, осмислення своєї причетності до них. Соціальна компетенція охоплює особистісні якості (комунікабельність, відкритість, чуйність тощо), знання, цінності та принципи особистості. Із соціальною тісно пов’язані соціально-рольова та комунікативна компетенції [7, с. 49].

Соціально-рольова компетенція — це практичне втілення соціальної компетенції; система здатностей особистості, які визначають успішність виконання нею соціальних ролей. Соціально-рольова компетенція включає не лише знання, вміння та навички, які необхідні для визначення оптимальної моделі виконання певної соціальної ролі (учня, студента, працівника, керівника тощо), а й здатність засвоювати нові соціальні ролі (і необхідні для цього вміння і навички) та здатність відмовлятися від ролей, які заважають розвитку та нормальній життєдіяльності.

Комунікативна  компетенція включає в себе сукупність здатностей, пов’язаних зі спілкуванням, а саме: володіння рідною та іноземною (іноземними) мовами; знання, вміння та навички, пов’язані із застосуванням засобів комунікації; наявність знань про психологічні особливості спілкування, способи уникнення та розв’язання конфліктів.

Комунікативна компетенція включає анатомо-фізіологічні (артикуляційний апарат), психологічні риси характеру (комунікативність, відкритість тощо), розвиненість потреби у спілкуванні, мотивів спілкування), духовні складові (ставлення до спілкування як до цінності, норми спілкування) [7, с. 51].

Економічна компетенція охоплює базові знання про механізми ринкової економіки (попит і пропозицію), права споживачів; передбачає формування таких рис характеру, як підприємливість, ініціативність, ощадливість тощо [7, с. 53].

Трудова (та професійна) компетенція — це компетенція, яка характеризує особистість як суб’єкта трудової діяльності. Трудова компетенція визначає загальні здатності особистості до праці, а професійна – до конкретної сфери трудової діяльності, конкретної професії (професій), виконання певних виробничих завдань, операцій. Трудова компетенція включає ціннісне ставлення особистості до власної та чужої праці, психологічні складові (риси характеру — працелюбність, відповідальність, акуратність, охайність, ощадливість тощо), умінню і навички трудової діяльності (сільськогосподарської, побутової, для хлопців — столярної, слюсарної тощо), уявлення та інтереси, пов’язані з майбутньою професією [7, с. 55].

Технологічна компетенція є сукупністю здатностей, які обумовлюють успішність взаємодії особистості з техносферою (використання нею технічних засобів, технологічних процесів, які застосовуються у побуті).

Ця компетенція включає в себе знання правил використання різноманітних технічних приладів, які застосовуються в побуті, та техніки безпеки, уявлення про позитивні й негативні впливи техніки на життя людини.

Екологічна компетенція — це сукупність здатностей, які обумовлюють спроможність особистості гармонійно співіснувати з природним середовищем; мінімізувати шкоду, якої життєдіяльність людини може завдавати живій і неживій природі, й водночас небезпеку, яку природне середовище може становити для особистості. До складу цієї компетенції входять знання (про природне середовище, функціонування біосфери та її взаємодію з техносферою), вміння та навички (природозбереження, захисту себе від негативного впливу техносфери), ставлення до природи як до однієї з найбільших цінностей людського життя [7, с. 56].

Громадянська (політико-правова) компетенція – це сукупність здатностей, які визначають рівень політичної та правової культури особистості, її правову освіченість (знання законодавства), міру і успішність її політичної активності, відповідність її життєдіяльності правовим принципам, установленим державою (з точки зору цивільного, адміністративного, кримінального законодавства тощо) [7, с. 58].

Етнокультурна  компетенція детермінує успішність особистості як творця і охоронця, носія національної культури та успішність її взаємодії з представниками інших культур [7, с. 60].

Інформаційна компетенція — це сукупність здатностей, які визначають успішність участі особистості в різноманітних інформаційних процесах, що відбуваються в суспільстві. Ця компетенція визначає спроможність особистості шукати, опрацьовувати, використовувати, зберігати та передавати різноманітну інформацію. Окремими проявами інформаційної компетенції є володіння мовами (лексичний аспект), уміння користуватися мережею Інтернет, бібліотеками, архівами; для учня її проявами є вміння вести конспекти уроків та книг, писати реферати, отримувати довідкову інформацію [7, с. 62].

Однією з важливих форм набуття життєвої компетентності є евристичність навчання, застосування на уроці завдань оціночного плану, прикидок, коли або дані завдання треба взяти з життя, самому, або проміжні результати потребують округлення, припущення для полегшення розв’язку.

Виконуючи дві найважливіші функції – життєздатність та життєстійкість, життєва компетенція дає шлях особистості до розвитку та творчого відтворення себе, своїх сутнісних характеристик, якостей, спроможність «не втратити себе», протидіяти різноманітним зовнішнім негативним впливам, зберігати свою цілісність та неповторність.

Проблема набуття особистістю життєвої компетентності, розвитку її здатностей щодо осмисленого збереження та самостійного і творчого відтворення власної життєдіяльності в усіх її проявах (діяльності, спілкуванні, пізнанні, відносинах), та сферах (економічній, соціальній, політичній, культурно — дозвіллєвій, сімейній, побутовій),  свідомого визначення та здійснення свого життя.

Висновки

Самореалізація особистості – це процес і результат застосування особистістю у повсякденному житті і праці набутих компетенцій, удосконалення і розвиток їх включенням особистості до творчої особистісно значущої діяльності і отримання від неї не тільки користі для себе та інших, а й внутрішнього задоволення.

Життєва компетентність – це системна властивість особистості: цілісна, динамічна система здатностей, яка дозволяє людині свідомо і творчо визначити та здійснювати власне життя, розвивати свою індивідуальність, вирішувати складні життєві завдання і виконувати соціальні ролі.

Структурною одиницею життєвої компетентності є компетенція (або здатність).

Основні складові  компетенції:

1. Компетенцій життєстійкості: компетенції здорового способу життя; психологічної стійкості; життєва мужність.
2. Компетенцій життєздатності: компетенції творчості та новаторства, здійснення та реалізація життєвого вибору; самореалізації.
3. Життєтворчих компетенцій: компетенція життєпізнання та самопізнання; життєвизначення, життєорганізації та життєвдосконалення.
4. Функціональних компетенцій: навчатися впродовж життя; соціальної; комунікативної; інформаційної; полі культурних компетенцій.
5. Професійної компетенції, що визначає здатність і готовність до трудової, професійної діяльності, яка, в свою чергу, зумовлює соціальний статус та можливості особистості.

Список використаних джерел

1. Архипова С.П. Професійна компетентність і професійність соціального працівника: сутність і шляхи розвитку. //Соціальна робота в Україні: теорія і практика. – 2004. — № 2.
2. Гарашкина Н. Диагностика профессиональной компетентности. //Социальная педагогика. – 2003. — № 4.
3. Гудзовская А.А. Социально-психологическое исследование становления социальной зрелости. – Дис канд. психол. наук. – Самара, 1998.
4. Дементьева Н.В. Методическое обеспечение индивидуальной социально-педагогической работы с детьми и подростками из неполных семей: Опыт адаптации международной программы Большие Братья /Большие Сестры. – Дис канд. пед. наук. – Тамбов, 2003. – 200 с.
5. Жуков Ю.М., Петровская Л.А., Растянников П.В. Диагностика и развитие компетентности в общении. Специальный практикум по социальной психологии. – М., 1990.
6. Исламгалиев Э.Г. Профессиональная компетентность педагога: социологический анализ. – Дис канд. социолог. наук. – Екатеринбург, 2003. – 176 с.
7. Коновалова Т.Ю. Социально-психологическая компетентность и методы её развития. – Дис канд. психол. наук. – М., 2004. – 235 с.
8. Лукичева М.А. Развитие социального интеллекта у студентов — будущих педагогов. – Дис….канд. психол. наук. – Череповец, 2004. – 150 с.
9. Мельник Е.И. Содержание коммуникативной компетентности педагога. //Психология и школа. – 2004. — № 4.
10. Новый иллюстрированный словарь /Петровская Л.И. и др. – М., 2003.
11. Поздняков А. Готовим учителя к формированию социальной зрелости старшеклассников. //Учитель. – 2003. — № 4.
12. Психологический словарь-справочник /Дьяченко М.И., Кандыбович Л.А. – Минск: Харвест, 2004. – 576 с.
13. Словарь по социальной педагогике /Мардахаев Л.В. – М., 2002. – 361с.
14. Толстых Т.И. Становление социальной зрелости учащихся юношеского возраста в условиях проектной деятельности //Психология и школа. – 2004. — № 4.