Вступ

Прийнято вважати, що сервітут у Давньому Римі став більш-менш оформленим інститутом лише в V ст. до н. е., коли виникли сільські предіальні сервітути (Servitutes praediorum rusticorum), тобто група сервітутів, які встановлювались для сільських ділянок щодо доповнення відсутніх, але потрібних їм властивостей. Ці сервітути встановлювались зазвичай щодо незабудованих ділянок або таких, які використовувались для  сільськогосподарських потреб. Вже у IV ст. до н. е. виник другий вид предіальних сервітутів — міські (Servitutes praediorum urbanorum), які встановлювались зазвичай для забудованих, тобто міських, ділянок, хоч і тут бували винятки, коли міські сервітути встановлювались для «сільських» ділянок. З цього часу сервітут відомий як речове право на користування чужою річчю в певних межах. Тобто йдеться не про володіння в звичному розумінні, а про дещо нове — про володіння правом (possessio iuris).

Закріплюється й основний зміст сервітуту:

він встановлюється в обтяження права власності власника підпорядкованої земельної ділянки (praedium serviens) і на користь власника сусідньої панівної земельної ділянки (praedium dominans), причому розуміння сусідства (vicinitas) змінювалось із плином часу і зрештою закріпилось як така близькість ділянок, котра дозволяє отримувати реальну користь від сервітуту.

Загалом принципи сервітуту, як права на чужі речі, визначалися так: сервітут не встановлюється на власні речі; він не може, за загальним правилом, полягати в обов’язку власника обтяженої ділянки виконувати певні дії; сервітут є вічним (крім тих особистих сервітутів, котрі не спадкуються) і неподільним, якщо інше не зазначене в договорі про його встановлення; сервітут має бути корисний для ділянки, на користь якої він встановлений, а не для її власника (це правило поширювалось тільки на земельні сервітути), а об’єкти нерухомості, пов’язані із сервітутом, повинні знаходитись достатньо близько для того, щоб сервітут не втрачав смислу.

1. Поняття сервітутів в римському праві

Сервітут — це право на чужу тілесну річ, згідно з яким річ, крім свого власника, служить ще й іншій особі в якомусь одному або декількох відношеннях. Якщо суб’єкт сервітуту лише певною мірою користується чужою річчю, то такий сервітут називається позитивним. Коли ж суб’єкт сервітуту деякою мірою усував від користування річчю інших і навіть власника, то це — негативний сервітут. Наприклад, якщо власник надав сусідові сервітутне право пасти на своєму пасовиську стадо до 20 голів, а це пасовисько більш ніж 20 голів не могло прогодувати, то переважне право користуватися пасовиськом належить суб’єкту сервітутного права.

Найдавнішим сервітутом були так звані сервітути предіальні (лат. predium — маєток, земля). Оскільки в цей час земля в Римі була общинною власністю, то земельні ділянки надавалися окремим сім’ям на праві користування. Однак надані у користування земельні ділянки не були рівноцінними, зокрема на одних ділянках була вода, на інших її не було. Зрозуміло, що власник ділянки з водою повинен був надати змогу сусідам користуватися нею. З виникненням приватної власності на землю задовольнити потребу однієї Ділянки за рахунок іншої стало важко, а іноді й неможливо. Звичайно, можна було домовитися з сусідом про користування водою, проте така угода мала приватний, особистий характер. Якщо власник ділянки продавав її, то правонаступник міг відмовити сусіду в користуванні водою, а тому потрібно було знайти більш стійкі засоби речового характеру. І такі засоби були знайдені — римляни встановили право власника земельної ділянки, позбавленої води, користуватися нею на сусідській землі незалежно від волі власника. До того ж власник ділянки, яка забезпечувала водою іншу ділянку, зобов’язаний був терпіти дії суб’єкта сервітутного права, а в деяких випадках навіть сприяти йому.

Ділянка, в інтересах якої встановлювався сервітут, називалася панівною ділянкою; земельна ділянка, користування якою становив зміст сервітуту, називалася ділянкою, що служить. Власнику ділянки, що служить, за загальним правилом, не можна пред’являти вимоги щодо збільшення доходів панівної ділянки або, навпаки, претензії, пов’язані з її збитковістю. Однак і право, і звичай вимагали від власника панівної ділянки особливо турботливого ставлення до ділянки, що служить.

Отже, з самого початку сервітути як право на чужу річ виникли з відносин землекористування. Згодом вони поширилися і на всі інші речі, а відтак почали поділятися на речові і особисті сервітути. Ця відмінність встановлювалася за суб’єктом права: особистий сервітут належав певній особі персонально; речовий сервітут також належав особі, але як власнику земельної ділянки або іншої речі.

Речовий сервітут можна продемонструвати на такому прикладі. У зв’язку зі спадкуванням земельної ділянки її треба поділити між двома спадкоємцями. Один з них має доступ до своєї ділянки, оскільки розташована біля дороги. Інший такого доступу не має. Цілком очевидно, що він не мав би змоги користуватися ділянкою, якщо б у нього не було права проходу або проїзду через першу ділянку і таке право є речовим сервітутом. Сервітутом тому, що він дає змогу користуватися чужою земельною ділянкою в межах, необхідних для влас­ника другої ділянки. Речовим тому, що (як би не змінювалися власники обох ділянок) у другого власника земельної ділянки у всіх випадках існуватиме певне право щодо першого.

До способів установлення сервітуту відносили:

1) встановлення за спадковим відказуванням (legatum per vindicationem);

2) набуття шляхом придбання, яке діяло для сільських предіальних сервітутів, та судова уступка, що стосувалась усіх інших сервітутів (були відмінені за Юстиніана);

3) продаж володіння правом (тобто сервітуту як права), який виник за часів імперії;

4) залишення за собою права на сервітут при відчуженні земельної ділянки, яке оформлювалось окремим договором;

5) присудження сервітуту на користь однієї з частин ділянки при поділі її в судовому порядку;

6) встановлення в силу закону тощо.

2. Основні види сервітутів у Стародавньому Римі

Сервітути традиційно поділялись:

за ознакою тривалості часу їх можливого використання — на Servitutes continuae (такі, що їх можна здійснювати протягом усього року) та Servitutes discontinuae (сезонні сервітути);

за змістом сервітутного права — на Servitutes habendi (які дають право мати певну будівлю на чужій ділянці), Servitutes prohibendi (які забороняють власникові обтяженої сервітутом ділянки виконувати певні дії), Servitutes faciendi (які полягають у праві власника панівної ділянки виконувати певні дії);

за суб’єктом права — на земельні та особисті сервітути.

Саме цей останній поділ сервітутів і був закріплений у Дигестах Юстиніана (633 р. н. е.), хоча протягом усієї історії вивчення римського права існували суперечки щодо того, чи не є приєднання особистих сервітутів до земельних під спільною назвою «сервітут» штучним, оскільки між ними існує багато відмінностей, зокрема те, що земельні сервітути були розраховані на створення довготривалих відносин із постійним отриманням вигод для самої земельної ділянки, а особисті — на тимчасові відносини з метою задоволення потреб суб’єкта сервітуту.

Як уже зазначалося, сервітути в Римі поширювалися не тільки на землі, але й на всі інші речі. Залежно від цього розрізняли сервітути сільські та міські.

Із сервітутів сільських відомі чотири: три дорожних сервітути — право проходу через чужу ділянку; право проходу й прогону худоби; право проходу, прогону і проїзду взагалі (кожний наступний сервітут включав у себе попередній) та один сервітут води — право провести воду з чужої ділянки. Свідченням їх найдавнішої появи служить та обставина, що ці чотири сервітути відносяться до res mancipi — очевидно, вони виникли ще в ту епоху, коли поділ речей на res тапері і res пес тапсірі мав певне життєве значення.

Із спливом часу з’являються інші сільські сервітути. Найважливіші з них: право прогону худоби для напування, право пасти худобу на чужому вигоні, розроблені також сервітути, які надавали право брати пісок, глину тощо на чужій ділянці.

Слідом за цими чотирма сервітутами виникли сервітути міські. Вважають, що розвиток міст, будівництво багатоповерхових будинків, які тісно прилягали один до одного, покликали до життя надзвичайну різноманітність подібних сервітутів. Найпоширеніші типи права — це право опирати будову або її частину на прилеглу споруду сусіда, право вставляти балку в стіну сусідського будинку, право відводити дощову воду зідвір сусіда, право вимагати, щоб сусідська споруда не заслоняла розташованому поряд будинку світла і краєвиду. Однак зміст цих сервітутів часто залежав від різних муніципальних будівельних порядків.

Згодом, слідом за стародавніми речовими сервітутами виникають сервітути особисті. Сервітути на право користування чужою річчю чи майном в інтересах конкретної фізичної чи юридичної особи мали назву особистих. Вони встановлювалися на рухоме та нерухоме майно пожиттєво для фізичних осіб і на час існування юридичної особи. Особистий сервітут можна продемонструвати на конкретному прикладі. Якщо майно заповідалося синові з покладанням на нього обов’язку надати житловий будинок або окрему кімнату в ньому в пожиттєве користування дружині спадкодавця, вона й набувала особистий сервітут відносно об’єкта, який перейшов до сина. Порівняно з речовими особисті сервітути мали ту особливість, що прив’язувалися до певного суб’єкта і зберігалися безстроково, а не довше ніж життя уповноваженого — узуфруктарія. Вони не могли відчужуватися, переходити у спадщину до спадкоємців узуфруктарія, який повинен був користуватися нею за її господарським призначенням.

Із категорії особистих сервітутів римському праву відомі чотири види. Найважливіший з них — узуфруктус (usufructus)., тобто право пожиттєвого користування річчю і її плодами, причому пожиттєвий володілець — узуфруктарій — може користуватися нею не тільки особисто, але й здаючи в оренду, продаючи плоди та ін. Другий, більш обмежений вид, так званий usus — це право тільки особистого користування річчю, без права на плоди. Третій вид — habitatio — право жити в чужому домі і четвертий — право особистого користування працею чужого раба або тварини. Юридична специфіка цих особистих сервітутів полягала в тому, що коли у звичайних випадках у результаті тривалого невикористання сервітут припинявся, то в даному випадку цю обставину зовсім не брали до уваги.

Норми відносно особистих сервітутів вироблялися римськими юристами головно у зв’язку з тлумаченням заповітних розпоряджень і носили на собі сліди так званої свободи заповіту.

Разом з поділом сервітутів на дві групи — речові й особисті та диференціацією окремих їх різновидів у середині кожної з названих груп римляни встановили також для сервітутів у цілому деякі правила загального порядку. По-перше, не могло бути сервітуту на власну річ, внаслідок чого при зміні ділянки панівної і ділянки, що служить, в одних руках, хоча б на короткий час, сервітут погашається. По-друге, з огляду самої природи сервітуту як обмеженого права на чужу річ він в свою чергу не міг бути обтяжений власним сервітутом. Інакше кажучи, не могло бути сервітуту на сервітут, наприклад, пожиттєвого користування правом. По-третє, не могло бути сервітуту, який зобов’язував би власника до будь-яких позитивних дій: суть сервітуту полягає тільки в обов’язку терпіти будь-що (зокрема, проїзд) або в обов’язку не робити будь-що {наприклад, не заслоняти зведенням споруди світла і краєвиду). Такими були загальні правила, яким підкорялися в своїй дії сервітути. Разом з тим існував певний порядок їх встановлення, припинення і захисту.

Висновки

До основних видів сервітутів цього часу належали сільські сервітути проходу (iter — піший прохід або проїзд верхи через ділянку, actus — проїзд,  в тому числі й возом, т а прогін худоби, via — прохід, проїзд та провіз важких і великогабаритних предметів) та водні сервітути (aquaeductus — право проводити воду через ділянку та aquae haustus — право проходити до водойми на сусідній ділянці і набирати воду з неї), а також декілька міських сервітутів.

В І ст. до н. е. — І ст. н. е. розвиток сервітутів перейшов у наступну стадію з появою особистих сервітутів (Servitutes personarum), тобто сервітутів, що встановлювалися на користь визначеної особи спочатку довічно та без права відчуження їх, а згодом — і з такими правами. До цієї групи сервітутів належали усього чотири з них: ususfructus (право користування чужими речами й отримання плодів з них без права змінювати самі речі), usus (право користуватися чужими речами), habitatio (право жити в чужому будинку), operae servorum vel animalium (право користуватись працею чужих рабів або тварин).

Окремо виділяли т. зв. Servitutes irreguläres (іррегулярні сервітути), тобто земельні сервітути, встановлені за договором сторін для визначеної особи як Servitutes personarum із усіма відповідними наслідками, як для особистих сервітутів. Всього в римському праві налічувалось близько сорока основних сервітутів.

Список використаної літератури

1. Агафонов С. Римське право: Навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисципліни / Київський національний економічний ун-т — К. : КНЕУ, 2005. — 144с.
2. Гуляев С. Римское гражданское право: Учеб. пособие. — М. : Издательство деловой и учебной литературы, 2006. — 108с.
3. Кузнецов А. Римское право: Учебно-метод. комплекс / Тюменский гос. ун-т. Институт государства и права. — Тюмень : Издательство Тюменского гос. ун-та, 2000. — 152с.
4. Новицкий И. Римское право / Московский гос. ун-т им. М.В.Ломоносова; Центр общественных наук / Е.А. Суханов (отв.ред.). — 6.изд., стереотип. — М. : Гуманитарное знание, 1995. — 245с.
5. Перетерский И. С., Краснокутский В. А., Новицкий И. Б., Розенталь И. С., Флейшиц Е. А. Римское частное право: учебник / И.Б. Новицкий (ред.), И.С. Перетерский (ред.). — М. : Юриспруденция, 2007. — 464с.
6. Пиляева В. Римское частное право. — 4-е изд., испр., доп. — СПб. : Питер, 2002. — 267с
7. Підопригора О. Римське право: Підручник / Опанас Підопригора, Олег Харитонов,. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 511 с.
8. Римское частное право: Учебник/ Под. ред. И.Б.Новицкого и И.С.Перетерского. — М.: Юрист, 1996. — 544 с.
9. Римское частное право: Учебник/ Под. ред. И.Б.Новицкого и И.С.Перетерского. — М.: Юриспруденция, 1999. — 508 с.
10. Римське право: Інституції/ Ред. Є. О. Харитонов. — 3-е вид., виправлене. — Харків: Одіссей, 2003. — 287 с.
11. Трофанчук Г. Римське приватне право: Навчальний посібник/ Григорій Трофанчук,. — К.: Атіка, 2006. — 245 с.