У правовому суспільстві народ, з одного боку, і держава — з іншої, приймають на себе зобов’язання випливати праву. Звідси проблема реалізації права має двох сторін і може бути розглянута по двох напрямках: проходження праву з боку органів держави і посадових осіб; здійснення права у вчинках громадян, у діяльності їхніх організацій і об’єднань. Вихідною формою реалізації пра­ва державою є законодавання. Прийняття правових законів, формулювання в законах правових розпоряджень — сама важка і найблагородніша справа законодавців. Тим самим вони реалізують об’єктивні по обставинах і природні за умовами місця і часу вимоги, що випливають із самої природи речей, які містяться в суспільних відносинах.

Прийняття підзаконних актів — уже вторинний процес. Тут в основному у формі конкретизації реалізується право, виражене в законах. Хоча, конечно ж, життя як і раніше дає нам приклади того, як у підзаконних актах формулюються вихідні, первинні норми права, що не мають своєї основи в законах. У принципі й у нормальних умовах така практика підлягає осуду, оскільки відшукати право і сформулювати його належним чином представляється можливим тільки в ході зробленої парламентської діяльності в рамках оптимально організованого законодавчого процесу. Через правильність законів і відсутності норм у підзаконних актах конкретизацією права займаються також вищі судові інстанції, а в країнах англосаксонської системи права — суди взагалі. Можна по-різному оцінювати форму реалізації права судами, але факт залишається фактом: у визначених ситуаціях судді “черпали” право безпосередньо в житті і навіть конкурували в цьому відношенні з законодавцем. За загальним правилом основною формою реалізації права суддями й іншими посадовими особами держави вважається застосування правових норм, що містяться в законах і підзаконних нормативних актах. Саме на цей момент і варто звернути увагу студентів юридичного вузу. Якщо дивитися на реалізацію права з боку громадян, то було б невірно не помітити їхньої участі у всіх відзначених формах і їх самостійного в ряді випадків (на своєму рівні) здійснення прав в області законодавання, конкретизації і застосування права. Назвемо як приклади:

1) рішення якогось питання референдумом, коли народне волевиявлення (перебування права) закріплюється законом; 2) конкретизацію в рамках закону умов договору між підприємцем і найманим робітником; 3) порушення громадянином виробництва в справі приватного обвинувачення.

Однак для громадян найбільш характерна все-таки реалізація законодавчих розпоряджень волі законодавця, вираженої в законах і підзаконних актах. Свого роду формою реалізації волі законодавця є тлумачення нормативних актів посадовими особами і громадянами. Акти тлумачення до закону нічого не додають, але вони реалізують волю суб’єктів соціального спілкування на інтерпретацію волі, вираженої в нормативних актах. Усе зв’язане з розходженням права і закону має практичне значення, скоріше, для нормативної діяльності. Набагато більш широкий діапазон для юридичної практики має розподіл форм реалізації закону й інших нормативних актів держави. Саме про реалізацію права в об’єктивному змісті і прийнято найчастіше говорити, хоча не виключається аналіз реалізації суб’єктивних прав і юридичних обов’язків учасників конкретних правових відносин.

Реалізації права в даному аспекті являє собою діяльність, що відповідає вираженої в законі волі. Її можна розглядати як процес і як кінцевий результат.

Як кінцевий результат реалізація права означає досягнення повної відповідності між вимогами норм чи зробити утриматися від здійснення визначених вчинків і сумою фактично пішли дій. Так, наприклад, відповідно до норм, що регулюють індивідуальну трудову діяльність, громадяни до початку занять нею повинні: 1) одержати дозвіл; 2) сплатити державний збір за видачу документа на дозвіл; 3) одержати реєстраційне чи посвідчення придбати патент.

Тільки ці дії, а не які-небудь їхні еквіваленти і тільки в повному обсязі будуть позначати реалізацію вимог закону. Реалізацією права досягається той результат, до якого законодавець прагне і який, на його думку, повинний привести до якоїсь корисної мети. Досягнення останньої (у нашому прикладі, скажемо, розвиток якогось промислу, якихось послуг) виходить за рамки реалізації права. Юриста цікавлять лише дії, який вимагає закон.

Реалізація права як процес може бути охарактеризована з об’єктивної і суб’єктивної сторони. З об’єктивної сторони вона являє собою удосконалювання визначеними засобами у відомій послідовності, у терміни й у місці, передбачених нормами права правомірних дій. Із суб’єктивної сторони реалізація права характеризується відношенням суб’єкта до реалізованих правових вимог, його установками і волею в момент здійснення дій, що наказуються. Він може бути зацікавленим у реалізації права, здійсненого чи боргу зі страху несприятливих наслідків. Але головне в цьому процесі — скрупульозне проходження образу дій, умовам місця і часу їхнього здійснення. Реалізація не відбудеться, якщо одне яке-небудь з обов’язкових умов буде порушено.

Класифікація форм реалізації правових норм виробляється по різних підставах. З погляду рівня реалізації положень, що містяться в нормативних актах, виділяють: а) реалізацію загальних установлень законів, що містяться в преамбулах, у статтях фіксуючих загальні задачі і принципи права і правової діяльності. б) реалізацію (поза правовідносинами) загальних форм, що встановлюють правовий статус і компетенцію. в) реалізацію в конкретних правовідносинах конкретних правових норм.

По суб’єкті реалізації права можна виділити двох форм: 1. Індивідуальна; 2. Колективна

По зовнішньому прояві виділяють активну і пасивну форми реалізації права. У залежності від методу державного впливу на поводження суб’єктів розрізняє добровільне і примусове здійснення права. Характер дій суб’єктів, ступінь їх активності і спрямованість поводження дозволяють виділити наступні форми реалізації:

ДОТРИМАННЯ ПРАВА — це форма реалізації права дій, що полягає в помірності від здійснення, заборонених нормами . У даному випадку передбачається пасивна форма поводження суб’єкта права. ВИКОНАННЯ ПРАВА — це форма реалізації права яка передбачає здійснення активних дій суб’єктом права по виконанню юридичних обов’язків. ВИКОРИСТАННЯ ПРАВА — це форма реалізації права яка означає здійснення суб’єктами своїх прав. На відміну від виконання права, що наказує здійснення необхідних дій, ця форма реалізації права надає суб’єкту робити дозволені нормами права дії. ЗАСТОСУВАННЯ ПРАВА — це форма реалізації права, суб’єктами якої є компетентні органи, наділені владними повноваженнями. Виконання цих повноважень забезпечується примусовою силою держави. Застосування права є особливою формою реалізації права. Застосування права від інших форм реалізації відрізняє та обставина, що тут немислимо бездіяльність, право на правозастосувальна діяльність зливається з обов’язком її здійснити. Правозастосування носить похідний характер, оскільки забезпечує реалізацію права третіми особами. Застосування одних норм одночасно вимагає дотримання, виконання і використання інших. Звідси правозастосування — комплексна правореалізуюча діяльність.