Поняття неврозу досить широко використовують у теорії і практиці психології, психотерапії та психіатрії, особливо воно інтригує своєю психогенністю. Численні експериментальні інновації з’явилися в медицині ще у XVIII ст. (термін “невроз” належить шотландському лікареві В. Кулену, 1776), однак дифузність і слабка диференційованість термінологічного апарату, що окреслює поняття неврозу, зумовлює актуальність вивчення цієї проблеми й нині. Досі однозначно не з’ясовано, ототожнювати чи диференціювати поняття невроз, невротичність, невротичні реакції, невротичний розвиток, невротичний рівень організації особистості, невротизація, неврозоподібні стани, порушення невротичного регістру, які є стратегії їх ідентифікації, враховуючи також те, що зміст терміна “невроз” з часів В. Кулена не раз зазнавав трансформацій. Наука перебуває на роздоріжжі: соматика чи психіка, здоров’я чи хвороба, характер чи нозологія, медицина чи психологія і т. д… Як наслідок, давнє питання про неврози знову актуальне, а однозначних відповідей не так уже й багато.

У численних медичних і психологічних працях акцентують, що в жодній іншій галузі не збереглося стільки неправильних концепцій і прямих помилок, як у вченні про невроз. Попри значну кількість досліджень неврозів, клінічну картину цих захворювань досі не з’ясували, є тенденція заперечувати первинні суто нозологічні поняття,          замінюючи їх своєрідними типами реакцій (О. Бумке), характерологічним статусом (К. Горні, А. Адлер, Д. Шапіро та ін.), невротичною поведінкою (І. Омелаєнко) [7], життєвим стилем (Е. Соколова) та ін. У цьому контексті мета статті — дослідження історичного розвитку поняття “неврозу” та з’ясування трансформаційних тенденцій його змісту крізь призму класичних психологічних парадигм.

1. Поняття “невротичні розлади”

В. Кулен уперше вжив слово “невроз”. Цей термін використовували для означення нервових захворювань і навіть більшості неврологічних симптомів, а питання патологічної анатомії, фізичної чи психічної зумовленості не порушували загалом. Г. Ромберг називав усі захворювання периферичних нервів, спинного і головного мозку неврозами рухової і чутливої сфери, тому зараховував до неврозів не лише всі форми (периферичного, спинального і церебрального) паралічу, а й прогресивний параліч. Р. Сандарс намагався конкретизувати визначення неврозу й підкреслював, що обов’язковим його симптомом є порушення функцій нервової системи [3]. Приблизно з 70-х років XIX ст. неврозами називають нервові розлади зі ще невідомою патологічною анатомією, стрімко наближаються до психологічної структури розуміння неврозів і основний акцент дискусії (соматика чи психіка) зміщується в керунку, хто краще розуміє сутність істерії, паризька школа Шарко чи нанська школа Бернгейма. Однак 1880 р. на перший план виходить Дж. Берд із терміном “неврастенія”, і соматологічний погляд знову домінує. А в статті О. Бумке та П. Шильдера “Сучасне вчення про неврози” наголошено на спостережливості К. Монакова, який правильно розпізнав причину того, чому всі люди хотіли бути неврастеніками: “Суб’єктивні нервові скарги пояснювали об’єктивним фізичним розладом і, таким чином, можна було уникнути морального компонента проблеми”. Однак до кінця XIX ст. все-таки сформувалося ставлення до неврозів як до психогенних захворювань.

Класифікації неврозів дивують численністю й заплутаністю. Поданий нижче матеріал може видатися недостатньо синтезованим, однак спробуємо все-таки “сфотографувати” найважливіші порівняно сучасні розуміння класифікацій невротичних розладів.

Згідно з позицією І. Шульца, ті самі явища (реакції, характерологічні ознаки) можуть бути симптомами і невиліковної психопатії, і виліковного неврозу. Він класифікував неврози відповідно до того, наскільки глибоко вони вкорінені в особистості, виокремлюючи такі форми:

• ядерні неврози (заторкнуто найглибші пласти особистості; лікування вважають важким і малоперспективним);
• крайові неврози (не уражено ядро особистості; відповідають поняттю конверсійних неврозів у психоаналізі; афективні імпульси знаходять вияв у соматичних феноменах);
• неврози відчуження (зумовлені почуттям ворожості, відчуження від світу); шарові неврози (виникають унаслідок внутрішніх нездоланних конфліктів; у хворобливий стан задіяно глибинні пласти особистості).

Відтак, Шульц розрізняв екзогенні неврози (зумовлені зовнішніми впливами і легко виліковні за умови усунення негативного чинника та сприяння соціального оточення хворого), психогенні неврози (виникають унаслідок внутрішніх конфліктів) і ядерні неврози (вкорінені в самій особистості, в її “аутопсихічних” конфліктах; виліковують їх дуже повільно і зі значними труднощами, через розвиток особистості) [3].

В. Вейцзекер виокремлює три форми соціальних неврозів: неврози злету, неврози падіння, неврози правоти. Г. Фрідріхс описує післяпологові неврози. Леві- Біанкіні виокремлює анагапічний невроз — невротичний стан, що розвивається в одиноких, покинутих людей; його розглядають як наслідок психотравматичного дитинства або як результат надмірної прихильності до батьків. Анагапічний невроз не має специфічної клінічної картини, для нього характерна широка гама невротичних виявів. Г. Сухарева розглядає моносимптоматичні неврози, у клінічній картині яких домінує один синдром (логоневрози, енкопрез, енурез, тіки). К. Леонгард висуває поняття неврозів бажання (йдеться про бажаність неврозу — істерія) і побоювання (невроз настирливих станів, логоневроз). Розрізняють неврози загальні і системні (В. М’ясіщев) [3].

М. Хананашвілі виокремлює інформаційний невроз як форму патології вищої нервової діяльності, що виникає в умовах несприятливого поєднання таких факторів, як необхідність опрацювати й засвоїти значний обсяг інформації, постійний дефіцит робочого часу і високий рівень мотивації.

Згідно з І. Павловим, невроз — хронічне відхилення вищої нервової системи від норми внаслідок перенапруження нервових процесів (під час перевантаження процесу збудження чи гальмівного процесу) і зміни їх рухливості.

Є. Попов, вказуючи на невизначеність змісту і меж неврозу, писав, що важко виокремити якусь рису, властиву саме неврозу. Низка авторів (Т. Юдін, В. М’ясіщев, Є. Попов, О. Кербіков, А. Свядощ та ін.) пропонує вживати термін “невроз” лише для позначення недуг, спричинених дією психічної травми, і зарахувати їх до психогенних захворювань [3].

В. М’ясіщев розглядає невроз як хворобу особистості, а якщо окреслити точніше, хворобу розвитку особистості, коли йдеться про неможливість вдало і продуктивно розв’язати протиріччя між собою і значущими аспектами дійсності. Учений також підкреслює, що для з’ясування специфіки формування неврозу недостатньо враховувати особливості типу нервової діяльності, важливими є також особливості самої особистості [5]. Науковці підкреслюють значення в розвитку невротичних відхилень дитячих переживань і виховання (А. Захаров, А. Співаковська).

А. Свядощ окреслює невроз як одне з найпоширеніших нервово-психічних захворювань, суто психогенної етіології [9]. Він вважає, що на виникнення хвороби значною мірою впливають не лише вроджені типологічні властивості нервової системи, а й її стан до моменту дії психічної травми (наприклад, астенізація під впливом екзогенних негативних чинників). Вагома роль також належить поглядам, установкам особистості, здатності критично оцінювати навколишню ситуацію, умінню долати життєві труднощі і знаходити вихід із важкого становища.

А. Захаров вважає, що неврози як психогенні захворювання особистості в афективно-загостреній формі відбивають безліч проблем людських взаємин (взаємопорозуміння, оптимальне самовираження та самоствердження, пошук власного “Я”). Учений акцентує на тому, що первинно невроз є емоційним розладом, який виникає у дитинстві, здебільшого внаслідок порушення сімейних стосунків з батьками, але соціально-психологічний, соціально-культурний і соціально-економічний вплив теж важливий.

Як критерії діагностики неврозів А. Вейн виокремлює такі компоненти: 1) наявність психотравмуючої ситуації (психогенія має бути індивідуально значущою і тісно пов’язаною з дебютом і перебігом захворювання); 2) наявність невротичних властивостей особистості і брак психологічного захисту; 3) вияв характерного типу невротичного конфлікту; 4) невротичні симптоми, яким притаманна значна динамічність і які взаємопов’язані з рівнем напруження психологічного конфлікту [3].

Якщо ж брати до уваги базові психологічні парадигми, то очевидно, що своє розуміння невротичних розладів мали і психоаналітики, і біхевіористи, і гуманісти.

2. Передумови виникнення неврозів

У сучасній світовій літературі найбільшого поширення набувають концепції поліфакторної етіології невротичних розладів. Признається єдність біологічних, психологічних і соціальних механізмів. При оцінці ролі того або іншого етіологічного чинника виникають істотні труднощі. Психотравматизація є однією з провідних причин невротичності, але її патогенне значення визначається найскладнішими взаєминами з безліччю інших умов (генетично обумовлений «ґрунт» і «набутий нахил»), які є результатом всього життя людини, історії формування її організму й особистості [5, 63-67].

Серед психічних факторів розладів у клінічній психології вагома роль відведена впливу соціалізації, де під цим поняттям розуміють варіанти порушень розвитку, що можуть відбуватися під впливом інших осіб чи інститутів, у число яких можуть входити різні зовнішні впливи, включаючи матеріальні фактори. Психоаналітичний підхід розглядає соціальні умови виникнення розладів через призму адаптації. Ця проблема носить двоякий характер: по-перше, при значному порушенні психічної рівноваги біологічними чи культурно зумовленими дестабілізаторами виникає необхідність у новій адаптації; по-друге, під впливом стійких несприятливих умов соціалізації може поступово наступити дезадаптація. В обох випадках розвиток частково порушується.

Психотравмуючі дії мають також фактори емоційної депривації, зокрема різні несприятливі умови, в яких людина повністю або частково ізольована від необхідних їй емоційних впливів (емоційної ласки, батьківського тепла, уваги, піклування) [10, 32-36]. Причиною розвитку невротичного розладу може бути відсутність інформації, що має особливе значення для цієї людини (немає повідомлення про близьких, рідних, любимих людей). Очікування неприємної події викликає нервове напруження, більше, ніж сама подія. Щоб привести до невротичного розвитку, психогенний фактор повинен бути значної сили і тривалої дії, де сила дії на психіку визначається значенням інформації для цієї людини.

Взаємини між дітьми та батьками дуже часто також стають джерелом невротичного конфлікту. Особливо «небезпечним» моментом цих взаємин є відхід дитини із сім’ї для створення своєї власної. Цей процес є болісний як для дітей, так для батьків, але він безперечно необхідний, позаяк доля багатьох дорослих жінок та чоловіків, котрі вчасно не звільнились від впливу батьківської сім’ї, може скластися доволі трагічно. Молоде покоління прагне звільнитися з-під контролю дорослих, стати вільним у виборі свого майбутнього шляху в житті, дати батькам сигнал про свою самостійність. А батьки, своєю чергою, прагнуть якнайдовше втримати тісний зв’язок з молодим поколінням, щоб передати свій досвід, вберегти від життєвих неприємностей.

Невротична ситуація може скластися також і від того, що дитина в сім’ї почуває себе чужою, непотрібною або небажаною (так звана «абортована дитина»), і це стає джерелом невротичних переживань, або ж дитина буде звертати на себе увагу усіма прийнятними і неприйнятними способами. Серед особистісних особливостей, що можуть сприяти виникненню невротичного способу відреагування у підлітків, варто назвати ряд акцентуацій і патологічних рис характеру. За даними А.Є. Лічко, певним типам акцентуації характеру властиві певні форми невротичних розладів. Наприклад, дисоціативний розлад виникає на фоні істероїдної акцентуації або рідше при деяких змішаних з істероїдною типах: лабільно-істероїдному, істероїдно-епілептоїдному, рідше шизоїдно-епілептоїдному. Від типу акцентуації залежать не тільки особливості клінічної картини невротичного розладу, але й вибіркова чутливість до певних психогенних  чинників, оскільки         очевидно,          що     невротична декомпенсація      може бути полегшеною психотравматизацією, яка пред’являє надмірні вимоги до «точки найменшого опору»      даного     типу  акцентуації [2, 28-39].

Однак клінічний досвід переконливо свідчить про величезне значення життєвих психологічних впливів на формування передневротичної і невротичної особи. На думку А. Маслоу, невротичні розлади часто стають результатом неможливості само актуалізації як результат відчуження людини від самої себе і зовнішнього світу. Так, зокрема, мотиви росту, які А. Маслоу назвав метапотребами, мають віддалені цілі і пов’язані з прагненням до самоактуалізації. Депривація метапотреб, на думку автора, може викликати психічні захворювання [5, 287-289].

К. Роджерс також описав ситуації, в яких неможливість само- актуалізації чи блокування її вияву стають джерелом можливих невротичних порушень. Високий ступінь розходження, при якому переживання повністю не узгоджуються з «образом Я», приводять до такого рівня внутрішньої тривоги і дискомфорту, з якими людина не може справитися. У таких випадках розвивається підвищена психічна вразливість, різні психічні розлади, зокрема невротичні. Крім того, психічні розлади часто виникають як наслідок невдач, фрустрацій і міжособистісних сутичок, і, водночас, стають передумовою їх виникнення. Взаємозв’язок між цими процесами часто носить характер замкненого кола: конфлікти призводять до невротизації, а остання провокує нові конфлікти. При невротичних розладах відбуваються порушення у психологічній сфері людей, які мають певну схильність, а травматизуючі зовнішні чинники провокують виникнення психічного захворювання.

Крім спадкового фактора, істотний вплив на стан психіки має навколишнє середовище. Зовнішні чинники, у тому числі й ті, які безпосередньо не впливають на розвиток патологічних процесів, можуть формувати схильність до хвороби, сприяти її виникненню під впливом провокуючої дії, якою може бути і гостра хронічна травма, і хронічний стрес. Ситуація постійної або часто повторюваної эмоційної і розумової напруги, психологічного стресу провокує різні відхилення у психічній діяльності і фізіологічних функціях організму, які умовно можна розділити на дві групи — субклінічні й клінічні. Субклінічні — це психічні порушення, з якими людина звичайно справляється сама, без допомоги психіатра, психотерапевта чи клінічного психолога. Клінічні — це більш виражені розлади, при яких необхідна допомога вищезазначених спеціалістів.

При субклінічному реагуванні на психологічну травму відбувається своєрідна захисна психологічна перебудова, яка називається психологічним захистом. Цей механізм має на увазі зміну в системі психічних цінностей, спрямовану на нейтралізацію та усунення негативної дії психологічної травми, запобігання розвитку хворобливих відхилень у психічній та фізіологічній діяльності організму, чим людина сама себе лікує. Варіанти психологічного захисту можуть бути різними залежно від виду психологічної травми і характеру самої людини.

При невротичній реакції в картині особистісних порушень на першому місці виявляються розлади, зумовлені особливостями темпераменту. До таких первинних особистісних особливостей можуть бути віднесені підвищена афективність хворого на дисоціативні розлади, тривожність і ригідність обсесивного стану, підвищена виснажуваність хворого на неврастенію. Проте самі по собі ці особливості можуть бути причиною лише короткочасної невротичної реакції, що розвинулася у важкій психотравмуючій ситуації. У даному випадку можна говорити не стільки про психогенну, скільки про емоційногенну ситуацію.

Найбільш розповсюдженою формою невротичних розладів є неврастенія. Клініка неврастенії складається з симптомів підвищеної нервової збудливості, з одного боку, і виснажиливості — з іншого, причому в одного хворого можуть переважати симптоми підвищеної виснажливості, а в іншого — симптоми підвищеної збудливості [1, 38]. В етіології неврастенії в осіб підліткового віку, як підтверджують дослідження в клініці, основна роль належить довготривалим або навіть хронічним психотравмуючим ситуаціям, найчастіше пов’язаним із конфліктною ситуацією в сім’ї (систематичні сварки між батьками, конфлікти, обумовлені алкоголізмом батьків, ситуації, пов’язані з розлученням батьків). Згідно з даними досліджень науковця А.І. Захарова (1976), на виникнення неврастенії в дітей та підлітків впливає неправильний підхід батьків до виховання, зокрема надмірні вимоги й заборони, які перевищують можливості дитини [8, 74].

Порушення сну є одним з найчастіших симптомів неврастенії. З настанням ночі особи, в яких наявна ця форма розладу, повні уявлень про події минулого дня, довго не можуть заснути, думки їх повертаються до найдрібніших і неістотних подій минулого дня. Вони хочуть спати, але не можуть заснути впродовж багатьох годин. Заснувши, вони згодом прокидаються від найменшого шуму чи звуку і вже не можуть заснути знову. Сон у них поверхневий, тривожний і з великою кількістю сновидінь, частіше неприємного змісту, що не дає звичного почуття бадьорості й відпочинку. Впродовж дня такі люди залишаються млявими і сонливими.

Названі симптоми підвищеної нервової збудливості у того ж самого хворого переплітаються з симптомами надмірної нервової виснажуваності, що виявляється в легкій стомлюваності в роботі, нестійкості, швидкій виснажуваності уваги, малій інтелектуальній продуктивності. Хворим важко зосередитися на звичному занятті, думки швидко перебігають, не утримується зміст прочитаного. Це викликає в хворого впевненість, що він «втратив пам’ять», що він не зможе більше працювати, через що хвилювання і неможливість зосередитися на триваліший час ще більше посилюється. У співбесіді з хворим виявляється важкість передачі в хронологічній послі¬довності дат особистого і суспільного життя: хворі забувають дати основних подій, імена знайомих [12, 87].

Серед множини інших форм невротичних розладів в площині нашого дослідження заслуговує цільового аналізу така його форма, як реакція на важкий стрес і порушення адаптації. Дана група розладів відрізняється виразною екзогенною природою, причинним зв’язком із зовнішнім стресором, без дії якого психічного порушення не було б. Типовими важкими стресорами є бойові дії, природні та транспортні катастрофи, нещасні випадки, присутність при насильницькій смерті інших людей, розбійний напад, тортури, зґвалтування, пожежа. Розвиток розладу визначається дією ряду факторів: інтенсивністю стресу, соціальною ситуацією, в котрій він діє, особливостями особистості жертви та її біологічною вразливістю. Разом з тим, типовий для конкретної людини рівень порушень психічної рівноваги в основному зумовлений її особистісними характеристиками і визначає вірогідний діапазон ризику вразливості людини тією чи іншою формою розладу; викликається різними психо-, сомато- і соціогенними чинниками.

При високому рівні невротичності в особи, як правило, спостерігається виражена емоційна збудливість, що продукує різні негативні переживання (тривожність, напруженість, стурбованість, розгубленість, дратівливість). Безініціативність цих осіб формує переживання, пов’язані з незадоволенням бажань. Їх егоцентрична особова спрямованість виявляється як у схильності до іпохондричної фіксації на неприємних соматичних відчуттях, так і в зосередженості на переживаннях своїх недоліків. Це, своєю чергою, формує відчуття власної неповноцінності, утрудненість у спілкуванні, соціальну боязкість і залежність.

При слабких проявах невротичних розладів відмічається емоційна стійкість і позитивний фон основних переживань (спокій, оптимізм). Оптимізм та ініціативність, простота в реалізації своїх бажань формують відчуття власної гідності, соціальну сміливість, незалежність, легкість у спілкуванні.

Таким чином, до психологічних чинників, які є передумовами виникнення невротичних розладів, належать порушення закономірностей соціалізації особистості, переживання нею різних видів психічної депривації, неправильна побудова стосунків у сім’ї, між батьками і дітьми, труднощі адаптації людини до наявної соціальної дійсності, мінливих ринкових умов, системних криз, інші життєві виклики, які мають місце в українському суспільстві, зокрема відсутність умов самореалізації і самоактуалізації, безробіття, несправедливість, наявність подвійної моралі у суспільних стосунках, високий ритм суспільного життя і його емоційна насиченість.

3. Типи та види неврозів

В ортодоксальному психоаналізі невроз розглядають як необхідну складову розвитку і пов’язують його з дитячою тривогою (М. Кляйн). Доволі часто невротичну структуру особистості описують як найбільш здорову та зрілу (на відміну від межової чи психотичної організації особистості, за О. Кенбергом) [4]. Щоправда, у класичній психоаналітичній парадигмі розглядають такі типи неврозів:

• психоневрози — зумовлені причинами минулого (істерична конверсія, невроз страху, невроз нав’язливих станів);
• актуальні неврози — зумовлені причинами теперішнього і їх описують термінами сексуального життя клієнта;
• неврози характеру — коли симптоми є патологічними властивостями особистості;
• посттравматичні неврози — зумовлені потрясінням чи травмою; невроз перенесення — може розвиватися в процесі психотерапевтичної практики (в рамках психоаналітичної парадигми). Клієнт виявляє підвищене зацікавлення психоаналітиком, що може стати перешкодою для подальшої психотерапії (згодом перенесення розглядають як одне з основних знарядь психотерапевтичного процесу);
• нарцистичні неврози — а) шизофренія; в) параноя; с) меланхолія.

Сутність неврозу, за З. Фройдом, — конфлікт між свідомим і несвідомим, що часто є рушієм поведінки та функціонування особистості. Тому основне завдання психоаналітичного методу полягає в усвідомленні й опрацюванні витісненого, а також у роботі з опором і механізмами психологічного захисту (де було Id (“Воно”), має стати Ego (“Я”)!). Однак сучасний психоаналіз дедалі частіше відстоює позицію, що дисфункція контакту і стосунків має більше значення, ніж прегенітальні чи генітальні вияви сексуальності.

Представники бігевіоризму вважають, що реально існують лише окремі невротичні симптоми, як результат неправильного научіння (Х. Айзенк, Д. Вольпе), і заперечують існування неврозу як самостійної нозологічної одиниці. Тому завдання поведінкової психотерапії полягає в зміні поведінки, перенавчанні, наближенні до правильних еталонних норм чи кліше, які здатні виконувати адаптивну функцію. У рамках когнітивної концепції Елліса ірраціональне мислення постає як причина виникнення невротичних розладів, а це означає, що не об’єктивні події як такі зумовлюють позитивні чи негативні емоції, а наше суб’єктивне сприймання й оцінка цих подій. У раціонально-емотивній психотерапії важливим є опрацювання і реконструкція ірраціональних переконань індивіда [12; 14; 16].

Прихильник гуманістичної психології К. Роджерс акцентує, що невроз — незадоволена потреба в самоактуалізації. Сутність клієнт-центрованої психотерапії, що її розробив К. Роджерс, у тому, що психотерапевт встановлює такий контакт з клієнтом, який пацієнт сприймає не як лікування і вивчення його з метою діагностики, а як глибоко особистісний контакт. В. Франкл характеризує невроз як своєрідну “хворобу світогляду”. Окрім того, на думку К. Роджерса, З. Фройд змальовує ірраціонального, не соціалізованого і руйнівного індивіда, і такі люди іноді трапляються, але в цей час вони є невротиками, а не здоровими [8; 12; 14; 16].

Зазначимо, що західні психотерапевтичні школи “нової хвилі” загалом є прихильниками антинозологічної позиції і не проводять диференційної діагностики між клінічним симптомом і психологічним феноменом. Представники напряму “Антипсихіатрія” стверджують, що невроз — “нормальна поведінка в ненормальному суспільстві”. Таким чином, діапазон опису неврозів перебуває в межах нозологічної одиниці, з одного боку, і своєрідної форми адаптації, з іншого.

Висновки

Поняття неврозу тепер є об’єктом зацікавлень не лише медицини, а й педагогіки, психології (теорії особистості, психокорекції…). Початкове розуміння неврозу дуже тісно корелювало з клінічною нозологією, потім це поняття вийшло за рамки нозологічної одиниці, набуваючи статусу характеру. Дедалі поширенішим і більш звичним є поняття невротичності (або невротизації як динамічного її вияву). Погоджуємося з позицією В. Романовського, який говорить про необхідність створення базової моделі, що за своєю суттю була б договірною. Серед основних критеріїв моделі названо синтетичність, спрямовану на розуміння механізмів, спільних для більшості неврозів (в основі яких — самосвідомість), й акцентовано на тому, що модель має давати не лише кількісні, а й якісні критерії для диференціації понять, центрованих на терміні “невроз”. Такі моделі даватимуть більше можливостей для побудови якісних психокорекційних програм для зниження рівня невротичності. Нозологічної позиції недостатньо для розуміння й інтерпретації змісту поняття неврозу, тому незаперечною аксіомою є твердження: “Не сподівайтеся на медицину — вона непогано лікує багато хвороб, але не може зробити людину здоровою”.

Список використаної літератури

1. Адлер А. Практика и теория индивидуальной психологии. М.: Прогресс, 1995.
2. Карвасарский Б. Неврозы. М.: Медицина, 1990.
3. Кардаш В., Кардаш Н. Диференційна діагностика неврозів (методичні рекомендації). Луцьк: Інститут соц. наук Волинс. держ. університету ім. Лесі Українки, 2000.
4. Кернберг О. Тяжелые личностные расстройства: Стратегии психотерапии. М.: Класс, 2001.
5. Мясищев В. Личность и неврозы. Л.: Ленинградский ун-т, 1960.
6. Наранхо К. Характер и невроз: интегративное обозрение / Информационный центр психоаналитической культуры. СПб-Минск: ЗАО “Диалог”- ИП “Лоаць”, 1998.
7. Омелаєнко І. Невротична поведінка: психолого-конфліктологічна характеристика // Практична психологія та соціальна робота, 1998. №9. С. 8-11.
8. Роджерс К. Взгляд на психотерапию. Становление человека. М.: Прогресс, 1994.
9. Свядощ А. Неврозы: руководство для врачей. СПб.: Питер Кон, 1998.
10. Соколова Е. Самосознание и самооценка при аномалиях личности. М.: Изд-во МГУ, 1989.
11. Старцев В. Моделирование неврогенных заболеваний человека в експерименте на обезьянах. М.: Б. в., 1971.
12. Фрейдер Р., Фейдимен Д. Личность: теории, упражнения, эксперименты. СПб.: прайм-ЕВРОЗНАК, 2002.
13. Хорни К. Невроз и личностный рост. М.: Прогресс, 1996.
14. Хропова Г. Личностные факторы формирования нарушений невротического регистра: Дис. … канд. психол. наук. СПб., 2002.
15. Шапиро Д. Невротические стили. М.: Институт Общегуманитарных Исследований, 2000.
16. Техники консультирования и психотерапии. Тексты. М.: Апрель Пресс, Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2000.