Кредитна система – це сукупність кредитних відносин та інститутів, які реалізують ці відносини. Кредитні відносини виникають з приводу мобілізації тимчасово вільних грошових коштів підприємств, організацій, держави і населення та використання цих коштів на умовах повернення і платності для задоволення економічних і соціальних проблем населення [3, с.227].

Кредитна система в кожній державі має свої особливості, що відбивають специфіку організації суспільного виробництва в його конкретних історичних умовах. Однак у цілому кредитні системи країн з високорозвиненою ринковою економікою мають багато спільного. Як правило, до своєї структури вони включають банківську систему і систему небанківських кредитних установ [16].

Д.І. Коваленко та В.В.Венгер у організаційній структурі кредитної системи виділяють дві складові:

1. Банківський сектор. Тут виділяють центральний банк та комерційні банки (комерційні банки, інвестиційні банки, ощадні банки, іпотечні банки, земельні банки, поштово-чекові банки, торгові банки) [3, с.228]. Банківську систему визначають як законодавчо визначену, чітко структуровану та субординовану сукупність фінансових посередників, які здійснюють банківську діяльність на постійній професійній основі і функціонально взаємопов’язані в самостійну економічну структуру [15, с.446]. Центральний банк та його діяльність детально розглянуто у темі 16. Комерційні банки та їх операції розглядаються у темі 17.

Залежно від підпорядкованості банків, відповідно до чинного банківського законодавства, розрізняють два основних типи побудови банківської системи: однорівнева та дворівнева.

Однорівнева банківська система передбачає горизонтальні зв’язки між банками, універсалізацію їх операцій та функцій. Усі банки, що діють у країні (включаючи й центральні банки), перебувають на одній ієрархічній сходинці, виконують аналогічні функції з кредитно-розрахункового обслуговування клієнтури. Такий принцип побудови банківської системи характерний для економічно слаборозвинених держав, а також для країн із тоталітарним, адміністративно-командним режимом управління.

Дворівнева банківська система характерна для держав із ринковою економікою, передбачає відносини підпорядкування між центральним і комерційними банками. На першому рівні банківської системи знаходиться центральний (емісійний) банк, який є емісійним центром держави і відповідає за сталість грошової та банківської систем [4].

2. Небанківські фінансові посередники. Тут розділяють сектор договірно-фінансових кредитних установ (це пенсійні фонди, страхові компанії, лізингові компанії, ломбарди) та інвестиційних фінансово-кредитних установ (це інвестиційні фонди, кредитні товариства, факторингові компанії, та ін.) [3, с.228]. Небанківські фінансові посередники розглядаються у темі 18 цього конспекту.

Роль банківського нагляду у регулюванні кредитної системи держави.

Банківський нагляд (banking supervision) – система заходів щодо контролю та активних впорядкованих дій Національного банку України, спрямованих на забезпечення дотримання банками та іншими особами, стосовно яких Національний банк України здійснює наглядову діяльність, законодавства України і встановлених нормативів з метою забезпечення стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників та кредиторів банку [11].

Національний банк України здійснює банківський нагляд на індивідуальній та консолідованій основі та застосовує заходи впливу за порушення вимог законодавства щодо банківської діяльності. Банківський нагляд на консолідованій основі – це нагляд, що здійснюється Національним банком України за банківською групою з метою забезпечення стабільності банківської системи та обмеження ризиків, на які наражається банк внаслідок участі в банківській групі, шляхом регулювання, моніторингу та контролю ризиків банківської групи у визначеному Національним банком порядку. Небанківські фінансові установи, які є учасниками банківської групи, також підлягають нагляду з боку Національного банку в межах нагляду на консолідованій основі. Національний банк України здійснює банківський нагляд у формі інспекційних перевірок та безвиїзного нагляду [11].

Завданнями банківського регулювання та нагляду є:

• захист інтересів клієнтів і вкладників, які розміщують свої кошти в банках, від неефективного управління та шахрайства;
• створення конкурентного середовища в банківському секторі;
• забезпечення прозорості банківського сектору;
• підвищення стійкості та ефективності банківської діяльності;
• підтримка необхідного рівня стандартів і професіоналізму в банківському секторі [11].

Основними принципами організації сучасного банківського нагляду є:

• багаторівневість системи нагляду за банками;
• постійне вдосконалення нормативного та методичного забезпечення наглядових процесів;
• вдосконалення наукового, матеріально-технічного та кадрового забезпечення банківського нагляду;
• постійне підвищення кваліфікації спеціалістів банківського нагляду;
• посилення публічності та прозорості фінансового стану банків, широке використання механізмів ринкової самодисципліни;
• використання досвіду інших країн, запровадження міжнародних стандартів і кращої практики банківського нагляду [11].

Нагляд за діяльністю банківських установ визначається на підставі аналізу:

• видів і структури активних операцій (напрямки розміщення коштів банку);
• видів і структури пасивних операцій (джерел коштів банку);
• підходів до управління капіталом і капіталізацією банку;
• ліквідності банку та ліквідності балансу банку; збалансованості витрат і доходів, а також рівня прибутковості банку;
• рівня адміністративно-господарського, фінансового та стратегічного управління (менеджменту);
• рівня ризик-менеджменту в банку;
• системи внутрішнього контролю та аудиту;
• характеру взаємозв’язків банку з клієнтами та кредиторами тощо [11].

З метою реалізації контролю за фінансовим станом банків другого рівня центральний банк встановлює економічні нормативи їх діяльності. Економічні нормативи діяльності банків (economic ratios; regulatory ratios for banks) – показники, встановлені Національним банком України з метою регулювання банківської діяльності на основі безвиїзного нагляду для здійснення моніторингу діяльності окремих банків і банківської системи в цілому. Національний банк України встановлює наступні економічні нормативи, що є обов’язковими до виконання всіма банками:

1. Нормативи капіталу: мінімального розміру регулятивного капіталу – Н1 (500 млн. грн. за деякими винятками для банків, які отримала ліцензію до 11.07.2014); достатності (адекватності) регулятивного капіталу – Н2 (не менше 10%); достатності основного капіталу Н3 – (не менше 7%)
2. Нормативи ліквідності: миттєва ліквідність – Н4 (не менше 20%); поточна ліквідність – Н5 (не менше 40%); короткострокова ліквідність – Н6 (не менше 60%).
3. Нормативи кредитного ризику: максимального розміру кредитного ризику на одного контрагента – Н7 (не більше 25%); великих кредитних ризиків – Н8 (не більше 8-ми кратного розміру регулятивного капіталу); максимального розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих одному інсайдеру – Н9 (не більше 25%).
4. Нормативи інвестування: інвестування в цінні папери окремо за кожною установою – Н11 (не більше 15%); загальної суми інвестування – Н12 (не більше 60%) [2].

Для визначення рейтингу банку другого рівня використовуються рейтингові оцінки. Система CAMELS (CAMELS) – офіційно визнана система рейтингування банків, яку широко використовують наглядові органи багатьох країн світу. Система CAMELS є бальною та ґрунтується на поєднанні бухгалтерського та експертного підходів. Нагляд за банками, що ґрунтується на оцінках ризиків за цією рейтинговою системою, полягає у визначенні загального стану банку на підставі єдиних критеріїв, що охоплюють усі напрями його діяльності. Метою оцінки банків за рейтинговою системою CAMELS є визначення їх фінансового стану, якості операцій та менеджменту, виявлення недоліків, що можуть призвести до банкрутства банку та вимагають посиленого контролю з боку органів банківського нагляду, а також вжиття відповідних заходів для виправлення недоліків і стабілізації фінансового стану банку. Основою рейтингової системи CAMELS є оцінка ризиків і визначення рейтингових оцінок за такими основними компонентами:

• Достатність капіталу – Capital Adequacy (C) – оцінка розміру капіталу банку з точки зору його достатності для захисту інтересів вкладників і підтримки платоспроможності.
• Якість активів – Asset Quality (A) – спроможність забезпечити повернення активів, вплив проблемних кредитів на загальний фінансовий стан банку.
• Менеджмент – Management (M) – оцінка методів управління банком з точки зору ефективності діяльності, методів управління та контролю.
• Надходження – Earnings (E) – достатність доходів банку для перспективного розвитку та зростання.
• Ліквідність – Liquidity (L) – здатність банку забезпечити своєчасне та повне виконання своїх зобов’язань.
• Чутливість до ринкового ризику – Sensitivity to Risk (S) – ступінь реагування банку на зміну ситуації на ринку [8].

Комплексна рейтингова оцінка за рейтинговою системою CAMELS визначається для кожного банку відповідно до рейтингових оцінок за зазначеними шістьма компонентами. Рейтингова система дає можливість оцінити всі фактори, за якими оцінюється якість управління, фінансовий стан і якість операцій кожного банку. За рейтинговою системою CAMELS для кожного банку встановлюється цифровий рейтинг за шістьома компонентами, а комплексна рейтингова оцінка визначається на підставі рейтингових оцінок за кожним із цих компонентів. Кожен компонент рейтингової системи оцінюється за п’ятибальною шкалою, де оцінка «1» є найвищою, а оцінка «5» – найнижчою. Комплексна рейтингова оцінка банку визначається за такими критеріями:

• оцінка «1» – стан банку «сильний»;
• оцінка «2» – стан банку «стабільний»;
• оцінка «3» – стан банку «задовільний»;
• оцінка «4» – стан банку «слабкий, критичний»;
• оцінка «5» – стан банку «незадовільний» [8].

2. Платіжна система як елемент кредитної системи держави

Невід’ємним елементом кожної кредитної системи є платіжні системи, які її обслуговують. Платіжна  система  — це платіжна  організація,  учасники платіжної  системи  та сукупність відносин,  що виникають між ними при проведенні  переказу  коштів.  Проведення  переказу  коштів  є обов’язковою функцією, що має виконувати платіжна система. Обов’язковою функцією, що має виконувати платіжна система, є проведення переказу коштів. Правила платіжної системи мають установлювати організаційну структуру платіжної системи, умови участі, порядок вступу та виходу із системи, управління ризиками, порядок ініціювання та здійснення переказу і взаєморозрахунків за цим переказом у системі, порядок вирішення спорів учасників між собою та між учасниками і користувачами, систему захисту інформації, порядок проведення реконсиляції. Реконсиляція   —  процедура  контролю,  яка  полягає  в
ідентифікації та перевірці виконання кожного переказу за допомогою
щонайменше трьох показників, визначених платіжною системою [13].

Учасниками платіжної системи є:

• платіжна організація – юридична особа, що визначає правила роботи платіжної системи, а також виконує інші функції щодо забезпечення діяльності платіжної системи та несе відповідальність згідно з чинним законодавством та укладеними договорами;
• учасник платіжної системи – юридична особа, що на підставі договору з платіжною організацією надає послуги користувачам платіжної системи щодо проведення переказу коштів за допомогою цієї системи та відповідно до законодавства України має право надавати такі послуги;
• оператор послуг платіжної інфраструктури – клірингова установа, процесингова установа та інші особи, уповноважені надавати окремі види послуг в платіжній системі або здійснювати операційні, інформаційні та інші технологічні функції щодо переказу коштів;
• користувач платіжної системи – юридична або фізична особа, якій надається послуга платіжної системи щодо виконання переказу коштів учасником платіжної системи.

Реєстр платіжних систем, систем розрахунків, учасників цих систем та операторів послуг платіжної інфраструктури веде Національний банк України.

Розрізняють внутрішньодержавні та міжнародні платіжні системи.    Внутрішньодержавна платіжна  система  —  платіжна система,  в якій платіжна  організація  є  резидентом  та  яка  здійснює  свою діяльність  і  забезпечує  проведення  переказу  коштів виключно в межах певної держави.

В Україні для забезпечення внутрішньодержавних міжбанківських розрахунків використовується Система електронних платежів (СЕП), яку створив і адмініструє Національний банк України. Це система типу «брутто», тобто кожен платіжний інструмент безпосередньо впливає на коррахунки учасників СЕП.

Міжнародна  платіжна  система  —  платіжна  система,  в  якій платіжна організація може бути як резидентом, так і нерезидентом і яка здійснює свою діяльність на території двох і більше  країн  та забезпечує  проведення  переказу  коштів  у  межах  цієї платіжної системи,  у  тому  числі  з  однієї  країни в іншу. До таких систем належать «SWIFT», «TARGET» та ін.

Важливим інструментом валютного ринку виступає Спів­товариство всесвітніх міжбанківських фінансових телекомунікацій (Society for Worldwide Interbank Financial Telecommunication — SWIFT) , яке було створено в 1973 р. 239 бан­ками 15 країн. Це кооперативне товариство, що забезпечує комунікаційну платформу, продукти і послуги зв’язку більш ніж 10000 банківським організаціям і діє у 212 країнах.

Організація перебуває під наглядом центральних банків так званої групи G-10 починаючи з 1998 року. Оскільки організація зареєстрована у Бельгії, то основні регулюючі функції виконує Національний Банк Бельгії. Для банків — учасників системи СВІФТ були розроблені між­народні стандарти, які систематизують різноманітні вимоги до інформації, призначеної для електронної обробки. У біль­шості країн, банки яких беруть участь у системі, створено національні пункти, через які замовлення передаються в між­народні розрахункові центри, а через їх посередництво — на місце призначення.

Україна також співпрацює з СВІФТ. Перші вісім українських банків було підключено до мережі СВІФТ у вересні 1993 року [5].