Вступ

Наукове осмислення субкультур та контркультур у сучасній культурології почалося в 60-х роках XX ст. До цього проблеми субкультур досліджувалися, як правило, в рамках концепції соціалізації відповідними науковими галузями — соціологією, соціальною психологією та культурантропологією. Зважаючи на те, що культура — це концентрований та упорядкований досвід діяльності конкретно-історичної, соціальної, етнічної спільноти людей в обмеженому часом і місцем просторі, об´єднаних спільними інтересами, потребами, цінностями, нормами й стереотипами, було введено поняття «субкультура» [3, с. 245].

Кожне суспільство має певну сукупність культурних зразків, які приймаються та усвідомлюються всіма його членами. Цю сукупність прийнято називати домінуючою культурою (або всезагальною), яка функціонує на суспільному рівні. Суб´єктом культури на цьому рівні виступає суспільство як виразник певно визначених культурних цінностей. Разом з тим суспільство включає деякі групи людей, які розвивають певні культурні комплекси, що не сприймаються всіма членами цього суспільства. Ці культурні комплекси відображають груповий рівень функціонування культури, а особа, носій специфічних уявлень, свого «особистого» культурного досвіду, — особистісний рівень.

Кожна з груп людей розвиває свої способи поведінки, які відрізняють її від усього іншого суспільства, створює власну культуру. Як правило, субкультури функціонують саме на груповому рівні. У будь-якому соціумі існують соціальні групи (колективи), що мають орієнтацію на культурні цінності, норми та традиції, які відрізняються від загальноприйнятих норм і традицій переважної більшості населення. Тому культурні зразки, які тісно пов´язані із загальною домінуючою культурою і разом з тим відрізняються від неї своїми специфічними рисами, називаються субкультурами.

1. Поняття контркультури і її прояв у сучасній Україні

Протягом конкретної культурно-історичної епохи панують певні стилі, культурні тенденції, традиції тощо. Одночасно, в межах однієї культурно-історичної епохи співіснуть свої елітарна, народна і масова форми культури. Інколи може відбуватися процес, коли виникає протилежна пануючій форма культури. Такий процес розцінюється як народження контркультури.

Термін “контркультура” був уведений у науковий обіг у 1972 р. американським соціологом Теодором Розсаком, який розумів під ним сукупність різноманітних духовних віянь, спрямованих проти пануючої культури [3, с. 247].

Поява терміна була пов’язана з молодіжними рухами 60–70-их років ХХ ст. – хіпі, бітників та інших студентських радикальних угруповань. Їх характерними рисами була опозиція офіціозу, заперечення загальновизнаних норм і цінностей. Урешті-решт, контркультура як форма духовного протесту молоді проти ідеалів споживацького суспільства знаменувала собою відверту відмову від стандартів та стереотипів масової культури. Її характерною ознакою було негативне ставлення до існуючої буржуазної культури.

Несприйняття буржуазних цінностей із найбільшою силою проявилось у студентських виступах у Парижі весною 1968 р. Незадоволення студентів викликала зарегламентована система вищої освіти. Крім того, молодь прагнула більшої свободи стосунків. Студенти прагнули говорити про все відверто. Особливо це стосувалося сексу. Були висунуті гасла: «Заборонити заборони!», «Займатися коханням, а не війною!» тощо. Критикували студенти і капіталізм як «суспільство однакових можливостей» [3, с. 248]. Протягом півтора місяців студентські заворушення охопили Сорбонну, яка стала центром руху. Втручання поліції спровокувало студентські барикади. Разом із тим, поміркованість та відповідальність по обидва боки барикад допомогли уникнути кривавих сутичок. Події весни 1968 р. у Франції ввійшли в історію як найбільший бунт молоді ХХ століття в розвинутій капіталістичній країні.

Відтоді культурологія й оперує поняттям «контркультура». Отже, контркультура – це соціокультурні настанови, що протистоять фундаментальним принципам, пануючим у конкретній культурі [7, с. 142].

У 60-і роки ідеї К. Мангайма здобули підтримку у молодіжній культурі, що стверджувала себе через комплекс ідей, норм і цінностей, які суперечили панівній у суспільстві культури. Це протистояння отримало назву контркультури. Поняття «контркультури» вживається в літературі як загальне позначення різних за ідейно-політичною орієнтацією цінностей груп молоді, що протиставляються офіційним цінностям. Цей протест має різні форми – від пасивних до екстремістських. Загальнодемократична мета поєднується з анархізмом, лівим радикалізмом; це спосіб життя, пройнятий культурним нігілізмом, технофобією, релігійними пошуками [3, с. 249].

Контркультура і комплекс явищ, що позначає це поняття, були предметом активного обговорення на Заході в середині 60-х років. Факт цей засвідчено появою двох філософсько-художніх бестселерів: книг Т. Розака «Формування контркультури» 1969 року і Ч. Рейча «Позеленіла Америка» 1970 року, де контркультуру вперше було представлено як ідеологічно впорядковане цілісне світосприйняття стилю поведінки та способу життя. Самовизначення контркультури здійснюється у формі зіставлення ідеології та політичної практики нових лівих. Причини і характер молодіжного бунту Т. Розак прагне подати як такі, що мають надполітичний характер культурного феномену неполітичного руху. Богемність Т. Розак визначає як загальну межу, що об’єднує бітників, гіпі та инші молодіжні субкультури [3, с. 249].

Контркультура, за Т. Розаком, поєднує в собі нову ліву соціологію Ч. Мілза, фройдо-марксизм Р. Маркузе, анархізм П. Гудмана, апокаліптичний містицизм Н. Брауна, дзен-будистську психотерапію А. Вотса та окультизм Т. Ліри. Якщо розглядати контркультуру у вузькому значенні, то це те, що об’єднує всі форми молодіжного протесту другої пол. ХХ століття, – особливий тип свідомости, світовідчуття і способу життя [3, с. 250]. Найвпливовіші діячі контркультури не належали до молодого покоління.

У кінці ХХ ст. культурологи звернули особливу увагу на цей феномен і його роль у історичній динаміці.

В історії культури складаються такі ситуації, коли локальні комплекси цінностей починають претендувати на певну універсальність. Вони виходять за межі власного культурного середовища, проголошують нові ціннісні й практичні настанови для широких суспільних спільнот. Це і є контркультурні тенденції.

Культура зовсім не розвивається шляхом простого нарощування духовних скарбів. Якби процес культурної творчості йшов плавно, без поворотів та складних мутацій, людство мало б на сьогодні розгалужену монокультуру. В Європі б, зокрема, все ще експансіоністськи розгортала б себе антична культура.

Насправді ж культурний процес породжує нові культурно-історичні епохи, які відрізняються одна від одної радикально. В культурі постійно відбуваються парадигмальні зміни. Ці глибинні перетворення породжує контркультура.

Контркультура постійно виявляє себе у вигляді механізму культурних новацій. Вона, таким чином, володіє величезним потенціалом оновлення. Народження нових ціннісних орієнтирів є провісником нової культури.

Протистояння панівній культурі, народження нових ціннісних і практичних настанов – процес, постійно відтворюючий себе у світовій культурі. Наприклад, народження християнства є за суттю своєю контркультурний феномен, що виник у зіткненні новонародженої християнської Церкви з Римською імперією. Про те, що християнство було тоді контркультурним феноменом, свідчить той факт, що проти нього виступали стародавні письменники, філософи, армія, потужна, велика держава. Незважаючи на це, християнство тоді не лише вистояло, але й перемогло. Тією ж мірою відхід від християнської культури передбачає спочатку зміну ціннісних настанов. Російський науковець І.Ільїн відзначає, що «європейська культура ХІХ ст. є по суті вже світська, секуляризована культура: світська наука, світське мистецтво, світська правосвідомість, світське за осмислюванням господарство, світське сприйняття світу й тлумачення світобудови. Культура нашого часу все більше відділяється від християнства, але й не тільки від нього – вона взагалі втрачає релігійний дух, і сенс, і дар» [3, с. 252].

Усяка нова культура, культура конкретної культурно-історичної епохи виникає в процесі усвідомлення кризи попередньої соціокультурної парадигми. Контркультурними, наприклад, були рух кініків у античній епосі, єретичний рух у добу Середньовіччя.

Наприклад, у Європі в кінці епохи Просвітництва з’явилися дивні молоді люди. Вони виглядали вельми екзотично. Багато хто з них носив плащ і кинджал. Ці люди відкидали такі очевидні цінності епохи, як матеріальний добробут, розмірність і розкошування життя, прозаїчний розрахунок і здоровий глузд. Напроти, вони за прозою реальності бачили зовсім інший світ – примарний, радісний, невимірний і спіритуальний. Багато людей відмовлялися жити за заповітами батьків. Вони піддівали сумніву й навіть висміювали їхні традиції та закони. Мало хто здогадувався тоді, що Європа стоїть на порозі нової культурно-історичної епохи – романтизму. Як підмітив А. Доброхотов, “німецькі романтики таки гостріше за інших свої сучасників відчули, що все, що відбувається, – це зовсім не тимчасове відхилення від ідеалів Просвітництва, а якийсь природний і глибинний результат їх розвитку” [3, с. 252].

Отже, сама контркультура була концептом людей середнього віку, які внесли її в середовище молоді, оскільки вірили, подібно до Мангайма, в месіанську роль молодого покоління. Осередком контркультури як культурного феномену були общини гіпі, що сповідували ідею про трансформацію суспільства за власним прикладом.

Українське суспільство знаходиться зараз також у процесі контркультурного розмежування. Народжуються нові соціокультурні групи, що мають специфічний менталітет, спосіб життя, ціннісні настанови. Безсумнівне одне: становлення нової культури у нашій країні неможливе без тривалої смуги контркультурних феноменів.

2. Соціологічне розуміння девіантної поведінки

Під девіантною (лат. Deviatio – відхилення) поведінкою слід розуміти:

1) вчинок, дії людини, що не відповідають офіційно встановленим чи фактично сформованим у даному суспільстві нормам (стандартам, шаблонам);

2) соціальне явище, виражене в масових формах людської діяльності, які не відповідають офіційно встановленим чи фактично сформованим у даному суспільстві нормам (стандартам, шаблонам) [1, с. 4].

У першому значенні девіантна поведінка переважно предмет психології, педагогіки, психіатрії. В другому значенні – предмет соціології і соціальної психології. Зрозуміло, таке дисциплінарне розмежування відносне.

Вихідним для розуміння відхилень служить поняття «норма».

У теорії організації склалося єдине – для природних і суспільних наук – розуміння норми як межі, міри припустимого (з метою збереження і зміни системи). Для фізичних і біологічних систем – це припустимі межі структурних і функціональних змін, при яких забезпечується схоронність об’єкта і не виникає перешкод для його розвитку. Це – природна (адаптивна) норма, що відбиває об’єктивні закономірності збереження і зміни системи [1, с. 5].

Спеціальні соціологічні теорії досліджують окремі соціальні феномени як підсистеми конкретної суспільної системи, залежності об’єкта вивчення від соціального цілого і взаємозв’язку з іншими соціальними процесами (підсистемами).

Предметом подібних теорій можуть виступати соціальні явища й інститути у визначеній сфері суспільного буття (праця, політика, побут, дозвілля) чи ж «наскрізні», властивим різним сферам.

Функціонально частки соціологічні теорії служать методологією пізнання окремих соціологічних процесів, спільностей, інститутів і методологічною основою емпіричних досліджень.

Соціологія девіантної поведінки відноситься до «наскрізних» теорій. Специфіка її предмету полягає в тому, що коло досліджуваних явищ історично мінливе і залежить від сформованих у даний момент у конкретному суспільстві соціальних норм.

Існування кожної системи (фізичної, біологічної, соціальної) є динамічний стан, єдність процесів збереження і зміни. Девіації (флуктуації в неживій природі, мутації – у живий) є загальною формою, механізмом, способом мінливості, а, отже, і життєдіяльності, розвитку кожної системи. Чим вище рівень її організації (організованості), чим система динамічні, тим більше значать зміни як засіб збереження (по вираженню І. Пригожіна – «порядок через флуктуації») [9, с. 388].

Оскільки функціонування соціальних систем нерозривно зв’язано з людською життєдіяльністю (предметною колективною свідомою діяльністю суспільної людини), соціальні девіації реалізуються в кінцевому рахунку також шляхом девіантного поводження.

Об’єктами дослідження виступають різні види відхилень:

Культурні і психічні відхилення. Соціологів цікавлять насамперед культурні відхилення, тобто відхилення даної соціальної спільності від норм культури. Психологів же цікавлять психічні відхилення від норм особистісної організації: психози, неврози і так далі. Люди часто намагаються зв’язувати культурні відхилення з психічними. Наприклад, сексуальні відхилення, алкоголізм, наркоманія і багато інших відхилень у соціальному поводженні зв’язують з особистісною дезорганізацією, інакше кажучи з психічними відхиленнями. Однак особистісна дезорганізація далеко не єдина причина поводження, що відхиляється. Звичайно психічно ненормальні особистості цілком виконують усі правила і норми, прийняті в суспільстві, і, навпаки, для особистостей, психічно цілком нормальних, бувають характерні дуже серйозні відхилення. Питання про тім, чому це відбувається, цікавить як соціологів, так і психологів [9, с. 389].

Індивідуальні і групові відхилення:

— індивідуальні, коли окремий індивід відкидає норми своєї субкультури;

— групове, розглянуте як конформне поводження члена девіантної групи стосовно її субкультури (наприклад, підлітки з важких родин, що проводять велику частину свого життя в підвалах. «Підвальне життя» здається їм нормальною, у них існує свій «підвальний» моральний кодекс, свої закони і культурні комплекси. У даному випадку в наявності групове відхилення від домінуючої культури, тому що підлітки живуть відповідно до норм власної субкультури) [9, с. 389].

Первинне і вторинне відхилення. Під первинним відхиленням мається на увазі поводження особистості, що відхиляється, що у цілому відповідає культурним нормам, прийнятим у суспільстві. У даному випадку чинені індивідом відхилення так незначні і терпимі, що він соціально не кваліфікується девіантом і не вважає себе таким. Для нього і для навколишніх відхилення виглядає просто маленькою витівкою, чи ексцентричністю на худий кінець помилкою.

Вторинним відхилення називають відхилення від існуючих у групі норм, що соціально визначається як девіантне.

Культурно схвалювані відхилення. Поводження, що відхиляється, завжди оцінюється з погляду культури, прийнятої в даному суспільстві. Варто виділити необхідні якості і способи поводження, що можуть привести до соціально схвалюваних відхилень:

— зверхінтелектуальність. Підвищена інтелектуальність може розглядатися як спосіб поводження, що приводить до соціально схвалюваних відхилень лише при досягненні обмеженого числа соціальних статусів. Інтелектуальна посередність неможлива при виконанні ролей великого ученого чи культурного діяча, у той же час зверхінтелектуальність менш необхідна для актора, чи спортсмена політичного лідера;

— особливі схильності. Дозволяють виявляти унікальні якості на дуже вузьких, специфічних ділянках діяльності.

— зверхмотивація. Багато соціологів вважають, що інтенсивна мотивація часто служить компенсацією за чи позбавлення переживання, перенесені в чи дитинстві юності. Наприклад, існує думка, що Наполеон мала високу мотивацію до досягнення успіху і влади в результаті самітності, випробуваного їм у дитинстві, чи Нікколо Паганіні постійно прагнув до слави і пошани в результаті перенесених у дитинстві нестатку і глузувань однолітків;

— особистісні якості — особистісні риси і властивості характеру, що допомагають досягти узвишшя особистості;

— щасливий випадок. Великі досягнення — це не тільки яскраво виражений талант і бажання, але і їхній прояв у визначеному місці й у визначений час [9, с. 391].

Культурно засуджувані відхилення. Більшість суспільств підтримує і винагороджує соціальні відхилення, що виявляються у формі екстраординарних досягнень і активності, спрямованої на розвиток загальноприйнятих цінностей культури. Порушення ж моральних норм і законів у суспільстві завжди строго засуджувалося і каралося.

Соціальна норма визначає історично сформований у конкретному суспільстві межу, міру, інтервал припустимого (дозволеного чи обов’язкового) поводження, діяльності людей, соціальних груп, соціальних організацій. У відмінності від природних норм фізичних і біологічних процесів соціальні норми складаються як результат адекватного чи перекрученого відображення у свідомості і вчинках людей об’єктивних закономірностей функціонування суспільства. Тому вони або відповідають законам суспільного розвитку, будучи «природними», або недостатньо адекватні їм, а інколи вступають у протиріччя через перекручений – класово обмежене, релігійне, суб’єктивістське, міфологізоване – відображення об’єктивних закономірностей. У такому випадку аномальною стає «норма», «нормальні» же відхилення від її [9, с. 392].

Ось чому соціальні відхилення можуть мати для суспільства різні значення. Позитивні служать засобом прогресивного розвитку системи, підвищення рівня її організованості, подолання застарілих, консервативних чи реакційних стандартів поведінки. Це – соціальна творчість: наукове, технічне, художнє, суспільно-політичне. Негативні – дизфункціональні, дезорганізують систему, підриваючи часом її основи. Це – соціальна патологія: злочинність, алкоголізм, наркоманія, проституція, суїцид.

Границі між позитивним і негативним девіантної поведінки мінливі в часі і просторі соціумів. Крім того, одночасно існують різні «нормативні субкультури» (від наукових співтовариств і художньої «богеми» до співтовариств наркоманів і злочинців).

Соціальна норма знаходить своє втілення (підтримку) у законах, традиціях, звичаях, тобто у всьому тому, що стало звичкою, міцно ввійшло в побут, у спосіб життя більшості населення, підтримується суспільною думкою, відіграє роль «природного регулятора» суспільних і міжособистісних відносин. Англійський мислитель Клайв С. Льюїс схильний бачити в моральних нормах свого роду «інструкції», «що забезпечують правильну роботу людської машини» [1, с. 24]. Усвідомлення неминучості відхилень у поводженні частини людей не виключає необхідності постійної боротьби суспільства з різними формами соціальної патології. Під соціальним контролем у широкому соціологічному змісті розуміється вся сукупність засобів і методів впливу суспільства на небажані (відхиляючі) форми поводження з метою їхній елімінування чи мінімізації.

Висновки

Контркультура — сукупність прийнятних в групі культурних зразків, які протилежні зразкам домінантної культури  і кидають їй виклик. Контркультура – це поняття культурології, яким визначаються прагнення людини до безпосередності, насолоди, розкріпачення підсвідомого. Ознайомлення з працями теоретиків контркультури, наприклад Герберта Маркузе та Жан-Поля Сатра, дає можливість ширше уявити її соціально-історичний зміст.

Отже, сама контркультура була концептом людей середнього віку, які внесли її в середовище молоді, оскільки вірили, подібно до Мангайма, в месіанську роль молодого покоління. Осередком контркультури як культурного феномену були общини гіпі, що сповідували ідею про трансформацію суспільства за власним прикладом.

Під девіантною  поведінкою слід розуміти: 1) вчинок, дії людини, що не відповідають офіційно встановленим чи фактично сформованим у даному суспільстві нормам (стандартам, шаблонам); 2) соціальне явище, виражене в масових формах людської діяльності, які не відповідають офіційно встановленим чи фактично сформованим у даному суспільстві нормам (стандартам, шаблонам).

У першому значенні девіантна поведінка переважно предмет психології, педагогіки, психіатрії. В другому значенні – предмет соціології і соціальної психології.

Список використаних джерел

1. Бондарчук О. І. Психологія девіантної поведінки. – К.: Міжрегіон. акад. упр. персоналом, 2006. – 88 с.
2. Герасимчук А. А. Соціологія: Навчальний посібник.. — К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2003. — 245 с.
3. Культурологія: Навчальний посібник В. Л. Петрушенко, Л. А. Пинда, Є. А. Подольська; ред.: В. М. Пічі. — 4-е вид., стериотип. — Львів: Магнолія 2006, 2007. — 357, с.
4. Лукашевич М. П. Соціологія: Загальний курс: Підручник.. — К.: Каравела, 2006. — 407 с.
5. Пшеничнюк О. В. Соціологія: Посібник для підготовки до іспитів. — К.: Вид. Паливода А. В., 2005. — 169, с.
6. Сасіна Л. О. Соціологія: Навчальний посібник. — Харків: ВД «ІНЖЕК», 2005. -206 с.
7. Соціологія : Словник термінів і понять /Є. А. Біленький, М. А. Козловець, І. В. Саух, В. О. Федоренко та ін.; За ред. Є. А. Біленького, М. А. Козловця. — К.: Кондор, 2006. — 370 с.
8. Соціологія: Підручник /За ред. Володимира Пічі,. — 3-тє вид., стереотип.. -Львів: Новий Світ. — 2006. — 277 с.
9. Соціологія: Підручник /Ред. Віктор Городяненко,. — 3-те вид., перероб. і доп.. — К.: Академія, 2006. — 542 с.
10. Черниш Н. Соціологія: Курс лекцій. — Львів, 1998. — 362 с.