ВСТУП

В наш час, коли загальновідомо, що без управління, без нагляду, без законів, і, звичайно ж, без органів, які виконують всі ці функції неможливе життя в державі.

Наукова розробка цієї теми досить-таки значна. Спочатку теорія розподілу влади в своїх працях розробили Джон Локк і Шарль Луї Монтеск’є. У Росії в дореволюційний період розподіл державної влади на три гілки можна знайти в роботах А.І. Єлістратова, М.М. Ковалевського, М.М. Сперанського, Б.Н. Чичеріна та інших. У радянський період ця тема розглядалася не як теорія розподілу влади, а як поділ функцій між державними органами. У пострадянський період теорії поділу влади приділялася велика увага.

Мета роботи полягає в тому, щоб усвідомити всі основні інститути, процеси цього питання. У роботі будуть розглянуті питання, що стосуються поняття та принципів механізму держави.

Поняття і призначення механізму держави, його співвідношення з апаратом держави

Держава — це історично виділилися з товариства і обумовлена ​​його економічним ладом політична організація суверенної публічної влади, яка виражає і захищає загальні інтереси власників основних засобів виробництва, а також забезпечує виконання спільних справ, що випливають із природи суспільства.

Механізм держави — є система державних органів, за допомогою яких реалізується державна влада, забезпечується державне керівництво обществом.

У широкому сенсі механізм держави включає в себе три складові частини: державні установи, державний апарат і державні підприємства.

Державні установи — це такі державні організації, які здійснюють безпосередню, практичну діяльність з виконання функцій держави в різних сферах: економічній, соціальній, культурній тощо

Державні підприємства засновуються для здійснення господарської діяльності з метою виробництва продукції, або його забезпечення, виконання різних робіт і надання численних послуг для задоволення потреб суспільства.

У більш вузькому сенсі механізм держави нерідко ототожнюють з апаратом держави, що представляє собою складну систему органів, що розрізняються своїм місцем в загальній структурі апарату, характером і обсягом компетенції, формами і методами діяльності.

У свою чергу, орган держави є первинним елементом державного апарату. Органи державного апарату, пов’язані між собою відносинами субординації і координації, будучи носіями владних повноважень, беруть участь у вирішенні найбільш загальних завдань держави і здійсненні його функцій.

Кожен державний орган є щодо самостійне, структурно відособлене ланка державного апарату, створюване державою з метою здійснення строго певного виду державної діяльності, наділена відповідною компетенцією і спирається в процесі реалізації своїх повноважень на організаційну, матеріальну і примусову силу государства.

Ряд авторів виділяє три основні форми діяльності державних органів: правотворчу, спрямовану на розробку і видання нормативно-правових актів; правоісполнітельного, як форму владної діяльності органів держави по реалізації норм права; правоохоронну — форму правової діяльності держави, яка забезпечує дотримання правових норм.

Основними специфічними ознаками, що характеризують поняття органів держави, є наступні:

— Здійснюють від імені держави його завдання і функції за допомогою певного виду діяльності у дорученій сфері;

— Володіють владними повноваженнями, ніж та відрізняються від державних установ і підприємств;

— Мають певну компетенцію, тобто закріплену сукупність завдань, функцій, прав і обов’язків (правочинів);

— Характеризуються певною структурою, тобто будовою за видами окремих служб і чисельним складом (штатам) і мають територіальний масштаб діяльності;

— Утворюються в порядку, встановленому законом.

Наділення державних органів повноваженнями державно-владного характеру є найбільш суттєвою ознакою державного органу. У сукупності з іншими ознаками він дозволяє провести досить чітку різницю між державними органами, з одного боку, і державними організаціями (підприємствами і установами), а також недержавними органами і організаціями з іншого боку.

Основна властивість державного органу, якісно його характеризує, полягає в тому, що він може видавати юридичні акти, обов’язкові для виконання тими, кому вони адресовані, застосовувати заходи примусу, переконання, заохочення для забезпечення вимог цих актів, здійснювати нагляд за їх реалізацією.

Апарат соціально-демократично орієнтованої держави, принципи його організації та діяльності

В основі побудови і функціонування державного апарату будь-якої країни лежать об’єктивні і суб’єктивні чинники. Вони зумовлюють найбільш важливі особливості його внутрішньої будови, структури, характеру, форм і методів діяльності, значною мірою сприяють з’єднанню його різних складових ланок в єдину систему. Апарат будь-якої держави — це не механічне поєднання його окремих органів, а їх чітко організована, строго впорядкована цілісна система. У число факторів, що роблять вирішальний вплив на функціонування та сталий розвиток державного апарату як єдиної, цілісної системи, входять: спільність економічного підгрунтя різних державних органів і організацій — системи господарства і різних форм власності на засоби виробництва; єдність політичної основи державних органів, організацій і установ; наявність в деяких країнах єдиної офіційної ідеології; морально-політична й ідейна єдність різних частин суспільства; наявність загальних принципів побудови і функціонування різних державних органів — складових частин державного апарату; спільність кінцевих цілей і завдань, що стоять перед різними державними органами і організаціями.

До числа факторів, багато в чому зумовлюють функціонування державного апарату як єдиної системи, слід віднести також такі, які пов’язані із забезпеченням усіх ланок бюджету єдиними організаційними, фінансовими, а при необхідності і примусовими засобами, загальної спрямованістю їх діяльності на проведення політичної лінії і вираження інтересів всього суспільства, правлячого класу або класів, окремих соціальних верств.

Під принципами організації і діяльності державного апарату слід розуміти найбільш важливі, ключові ідеї і положення, що лежать в основі його побудови і функціонування. Вони розкривають соціально класову сутність, соціальний зміст і призначення, основні цілі і завдання державного апарату. Принципи організації і діяльності державного апарату розроблялися, обгрунтовувалися і втілювались у життя в процесі всієї багатовікової діяльності державного механізму.

Одні з них, що стосуються в основному діяльності державних апаратів багатьох країн, приживалися і розвивалися. Інші, пов’язані найчастіше до процесу організації і діяльності державних апаратів окремих країн, у міру змін, що відбуваються відпадали.

Разом з тим незалежно від особливостей окремих держав і відбуваються в низ змін в організації і діяльності державних апаратів різних країн є загальні принципи. Це не означає, зрозуміло, що вони завжди не тільки формально проголошуються, а й повністю реалізуються. Важко назвати державу, в якому б всі або хоча б основні принципи організації та діяльності державного апарату не тільки декларувалися теоретично, але і повністю реалізувалися б практично. Однак, тим не менше, загальні принципи, а точніше — загальні вимоги, що пред’являються до процесу організації і діяльності державних апаратів різних країн, існують і в тій чи іншій мірі реалізуються.

Серед такого роду принципів слід назвати:

1. принцип пріоритету прав людини;
2. принцип законності і конституційності;
3. принцип дотримання високих етичних вимог членами парламентів і чиновниками, їх повної політичної лояльності;
4. принцип гласності, що забезпечує інформаційність населення про що відбуваються державно-правових процесах.

Дані та інші їм подібні принципи знаходять своє законодавче закріплення в конституційних актах і в спеціальних законах. Одним з таких принципів є принцип законності і конституційності організації і діяльності державного апарату.

Слід зауважити, що, володіючи не тільки юридичним, але і політичним характером, законність і конституційність виступають як основний метод функціонування різних державних органів і організацій. Стосовно до діяльності державного апарату різних країн законність і конституційність означають здійснення усіх властивих державним органам і посадовим особам функцій в суворій відповідності з діючою конституцією, звичайними законами і підзаконними актами, відповідно до встановленої в законодавчому порядку компетенції.

Принцип законності і конституційності означає також забезпечення суворого і неухильного виконання підлеглими їм органами, організаціями і установами діючих нормативно-правових актів, боротьби з корупцією, а також з усякого роду порушеннями прав і свобод громадян, громадських організацій, трудових колективів.

Слід зауважити, що законності і конституційності як явища і поняття поза зв’язком з конкретним суспільством і державою не існує. Це абстракція. Законність і конституційність завжди співвідносяться з певними типами держави і права, з певним характером і рівнем розвитку суспільства.

Виходячи з цього, у вітчизняній і зарубіжній науковій літературі законність і конституційність розглядають, як правило, не взагалі, а стосовно рабовласницькому, феодальному, капіталістичному і соціалістичному типам держави і права.

Основу будь-якої законності і конституційності становлять конституції різних держав, а також закони, прийняті в їхньому розвитку. Наявність чіткого, добре розвиненого, що відповідає безперервно змінюється і все більш зростаючим вимогам практічес54ой життя законодавства є принципово важливою і необхідною умовою послідовного зміцнення законності і конституційності в діяльності як окремих державних органів, так і всього державного механізму в цілому.

Суворе і неухильне дотримання законності і конституційності має бути неодмінним вимогою, принципом діяльності не тільки державних, але і недержавних органів, установ і організацій.

У числі найважливіших принципів організації і діяльності державних апаратів різних країн, поряд з принципами-вимогами оптимальності їх побудови, ефективності функціонування, політичної лояльності, законності і конституційності, величезне значення мають прінціпи- вимоги, що стосуються високого професіоналізму державних службовців різних рангів, а також дотримання ними відповідних етичних норм.

Правоохоронні органи у механізмі української держави

В апараті держави особливе місце посідають органи держави спеціального призначення (контрольні й правоохоронні органи, місця позбавлення волі, збройні сили тощо). Серед органів спеціального призначення юридична наука особливу увагу приділяє правоохоронним органам.

Зазвичай у буквальному розумінні «правоохоронну діяльність» мають вести буквально всі — громадяни, юридичні особи, органи законодавчої, виконавчої, судової влади тощо. Але для переважної більшості суб’єктів суспільних відносин подібна діяльність не є основною. Головні їх завдання — вирішення питань економіки, культури, науки, обороноздатності тощо.

Правоохоронні органи — це державні органи, основною (спеціальною) функцією яких є забезпечення законності та охорона правопорядку, боротьба з правопорушеннями, охорона законних прав та інтересів громадян, юридичних осіб, суспільства і держави в цілому.

Характерними рисами правоохоронних органів є:

• здійснення ними зазначених вище функцій, які в сукупності називаються правоохоронною діяльністю;
• наявність у них для виконання зазначених функцій відповідних державно-владних повноважень, зокрема можливості видавати правові акти (в основному індивідуального характеру), обов’язкові для виконання тими, кому вони адресовані;
• можливість безпосередньо застосовувати різні заходи примусу (затримання особи, арешт, позбавлення волі тощо);
• перебування їх діяльності під особливим державним контролем і наглядом, здійснення її лише на основі закону і в установленому ним порядку.

Правоохоронну діяльність за своєю структурою можна поділити на:

• попередження виникнення умов і причин суспільно-небезпечного явища;
• припинення процесу його розвитку;
• ліквідацію його наслідків.

Правоохоронною діяльністю займаються органи прокуратури, органи внутрішніх справ, служби безпеки, митні органи, органи державного кордону, органи державної податкової служби, державної контрольно-ревізійної служби та інші органи, які здійснюють правозастосовчі або правоохоронні функції.

Прокуратура — спеціальний орган державного управління, наділений правоохоронними й контрольно-наглядовими функціями. На прокуратуру покладаються: підтримання державного обвинувачення в суді; представництво інтересів громадян та держави в суді; нагляд за законністю ведення оперативно-розшукової діяльності, слідства, дізнання, виконання кримінальних покарань.

Служба безпеки — державний правоохоронний орган спеціального призначення. Його завдання — захист незалежності, конституційного ладу, територіальної цілісності та обороноздатності країни від розвідувально-підривної діяльності служб іноземних держав, а всередині країни — від підривної діяльності злочинних організацій та груп; боротьба з мафією та корупцією.

Органи внутрішніх справ — правоохоронні органи виконавчої влади, призначені для захисту економіки та навколишнього середовища від злочинних посягань, охорони законності й правопорядку в країні та захисту прав і свобод людини.

Основні завдання органів внутрішніх справ:

1) захист прав і свобод громадян, інтересів суспільства й держави від протиправних посягань, охорона суспільного порядку та забезпечення громадянської безпеки;

2) боротьба зі злочинністю;

3) попередження злочинів, їх припинення, розкриття та розслідування, розшук осіб, що скоїли злочини, вжиття заходів щодо усунення причин і умов вчинення правопорушення;

4) забезпечення безпеки дорожнього руху;

5) охорона й захист державних об’єктів, майна всіх видів власності.

Органи державної податкової служби — органи виконавчої влади, до основних завдань яких належить: здійснення контролю за додержанням податкового законодавства, правильністю обчислювання, повнотою і своечасністю сплати до бюджетів, державних цільових фондів податків і зборів, запобігання злочинам та іншим правопорушенням, віднесеним законом до компетенції податкової міліції, їх розкриття, припинення, розслідування.

Органи юстиції. — органи виконавчої влади, призначені для організації здійснення державної правової політики. Відповідно до законодавства вони наділені значними повноваженнями у сфері правоохоронної діяльності, хоча в цілому їх функції не зводяться до останньої, а також не забезпечуються можливістю застосування державного примусу. Основними завданнями органів юстиції є розробка проектів законів, їх зміна та доповнення; систематизація законодавства та підготовка пропозицій щодо його кодифікації; забезпечення організаційної діяльності судів; керівництво нотаріатом, судово-експертними установами, загальне керівництво РАЦСами та діяльністю державної виконавчої служби; організація правового навчання населення тощо.  

  Список використаних джерел

1. Комаров С.А. Загальна теорія держави і права в схемах і визначеннях. -М .: Юрайт, 1998, 64 с..
2. Білоус А.О. Політико-правові системи: світ і Україна: Навч. посіб. – К.: Асоціація молодих українських політологів і політиків, 2007. – 200 с.
3. Венгеров А. Б. «Теорія держави і права: підручник для юридичних вузів». — М .: 1998
4. Футей Б. Становлення правової держави: Україна 1991 – 2001 рр. – К.: Юрінком Інтер, 2001.

5. Гуценко К.Ф., Ковалёв М.А. Правоохранительные органы: Учебник для юридических вузов и факультетов. 2-е изд., испр. И доп. – М: Зерцало, «ТЕИС», 1996.