Вступ

Проблема демократії на її сучасному рівні — одна з головних в політології. Нині в західному світі їх багатоманітність, складність, безпосередня зумовленість політичною практикою, неоднаковість у різних країнах визначають різноманітність і суперечливість як підходів до вивчення, так і існуванням численних концепцій у науці. Усі вони так чи інакше враховують характер суспільства як постіндустріального. Більшість політологів виходять з того, що основною характеристикою демократії є відкритий характер прийняття рішень через представницькі органи влади, тобто процес цей на будь-якому рівні здійснюється за участю обраних представників народу.

Р. Даль запропонував використовувати новий термін – «поліархія» (гр. poli – множинність, arche – влада). Невід’ємними ознаками поліархії, за Далем, є такі характеристики політичної системи, як плюралістичність і опозиційність. У центрі наукової уваги – проблеми трансформації політичних систем, співвідношення свободи, рівності та демократії. Автор терміну “поліархія”, під якою розуміється особливий тип політичного режиму, що характеризується двома основними ознаками: плюралістичністю і опозиційністю. Основні роботи – “Вступ до теорії демократії” (1956), “Плюралістична демократія в США” (1967), “Поліархія: участь і опозиція” (1971), “Демократія в США” (1972), “Демократія, свобода та рівність” (1986).

«Поліархія: участь і опозиція» (1971) – відома політична робота, що присвячена проблемі визначення характеристик інституціонального аспекту демократії.

1. Роберт  Даль — прихильник плюралістичної теорії демократії

Р. Даль відзначає, що поява в середині – наприкінці ХХ ст. цілої низки теорій демократії (ціннісної, раціонально-утилітарної, інституціональної, економічної, модернізаційної та ін.) призвела до розмивання змісту самого поняття «демократія», під яким стали розуміти і форму політичної організації суспільства, засновану на визнанні народу основним джерелом влади, і певний філософський, світоглядний ідеал людського буття, і форму політичної участі, і моделі діяльності різних суспільних інститутів, і багато чого іншого. Тому для характеристики демократії саме як форми політичного режиму (на відміну від «демократії» як ідеального типу влади), американський політолог Р. Даль запропонував використовувати новий термін – «поліархія» (гр. poli – множинність, arche – влада). Невід’ємними ознаками поліархії, за Далем, є такі характеристики політичної системи, як плюралістичність і опозиційність [5, с. 474].

Прихильником плюралістичної теорії демократії є політолог Р. Даль. Сутність його аргументів зводиться до таких положень:

— демократія плюралістична допускає існування великої кількості організованих інтересів;

— організовані інтереси конкурують між собою у володінні політичною владою і впливом;

— конкуруючі інтереси взаємно контролюють один одного і обмежують владу;

— плюралістична конкуренція інтересів веде до суспільної рівноваги, щонайкраще враховує суспільні і групові інтереси під час прийняття політичних рішень [5, с. 475].

Концепція Р. Даля підтримує систему політичного управління, яка забезпечує відкрите суперництво політичних груп за владу.

2. Основні положення плюралістичної моделі  демократії Роберта Даля

Межі, в яких демократичні уряди приймають і втілюють у життя колективні рішення, постійно зміщуються. Навіть упродовж коротких періодів часу ці межі зсуваються. Упродовж тривалих періодів зміни виявляються величезними і надзвичайно вагомими. Якщо ми визначаємо демократичну державу як державу, котра дає своїм громадянам змогу користуватися порівняно високим ступенем колективного контролю над урядовими рішеннями, втілюваним чи то безпосередньо під час зборів громадян, чи то побічно через обраних ними представників, чи то, можливо, іншими засобами, – то сучасні демократичні держави сформовані трьома фундаментальними змінами, а четверта зміна перебуває у стадії розвитку [3, с. 622].

Першою зміною було переміщення місця локалізації демократичної держави від міста-держави до нації-держави, чи до країни. Другою – гігантське розширення демократичними урядами масштабів здійснюваних ними програм і політик. Третьою зміною, яка відбулася зовсім нещодавно, було величезне зростання числа як країн, так і громадян, котрі живуть при демократичному правлінні. Четверта зміна полягає в тому, що демократичні уряди дедалі більше втягують у недемократичні міжнародні системи.

Перша зміна відбулася так давно, що чимало людей, можливо, уже й не усвідомлюють її. Більшість демократів вважають найвідповіднішим для демократичного уряду місцем перебування країну, незалежно від того, чи вона така маленька, як Ісландія, чи така велика, як Сполучені Штати, Індія, чи, припустімо, у цьому випадку, Китай. Хоча ця точка зору широко визнана, вона ігнорує чи відкидає майже двадцятидвостолітню історію колишніх переконань і реалій. Приблизно від V ст. до н.е. і до XVIII ст. н.е. демократичні та республіканські ідеї і форми їх реалізації вважалися застосовуваними тільки до дуже маленьких державних утворень – найчастіше, до міст-держав. Навіть тоді, коли держава поширювалася поза межі первісних кордонів міста, як це відбулося із Римом, – його політичні інститути здебільшого зберігалися, незважаючи на те, що ці структури більше не підходили для якоїсь значної участи мас в управлінні надзвичайно розрослою республікою [3, с. 623].

Переконаність у тому, що народоправство повинно бути незначним, зберігалася ще в 1787 році, коли творці американської конституції зібралися для опрацювання основного закону, призначеного для республіки, якій судилося владарювати над величезною й дедалі ширшою територією. Багато делегатів, включно з одним із головних творців конституції Джеймсом Медісоном, чітко усвідомлювали, що те, що вони намагалися створити, суперечить загальноприйнятій думці. Безумовно, ніхто з делегатів усерйоз не ставив під сумнів тезу про те, що демократичний уряд може бути придатним для державних утворень, достатньо невеликих, щоб дати змогу громадянам збиратися разом. Щоправда, їхній досвід діяльности в урядах колоній дозволяв вважати, що певний тип народовладдя може бути доречним і на ширшому просторі. Однак те, що народне правління може існувати в масштабах союзу 13 штатів, видавалося надзвичайно сумнівним – тим більше, у разі подальшого розширення американських кордонів, що, як тоді вважали всі, повинно було тривати й надалі [3, с. 623].

Разом із тим, до 30-х років XIX століття, коли Алексіс де Токвіль відвідав Сполучені Штати, стара доктрина втратила чинність – переважно завдяки тому, що демократія (за стандартами того часу) таки існувала в цій державі. Явним місцем перебування демократичного уряду тепер стала країна.

Звичайно, це екстраординарне розширення простору вимагало нового набору політичних інститутів, які ніколи не існували в старіших республіках – наприклад, системи представництва плюс політичні партії, плюс розмаїття асоціацій (груп інтересів, як ми б сказали сьогодні), що Токвіль розцінив як річ життєво важливу, а водночас достославну.

Упродовж минулого сторіччя масштаб демократичних правлінь зріс і в іншому вимірі: демократичні уряди неймовірно розширили сферу своїх програм і політики. Вони роблять сьогодні більше, значно більше, аніж робили колись. Обсяги цього розширення сфери діяльності демократичних урядів розкриваються, зокрема, величезним зростанням кількості програм і напрямків політики, що вимагають урядових витрат, грошових перерахувань, джерел доходів, регулювань тощо. Якщо подивитися на сферу діяльности уряду з трохи іншої точки зору, демократичні уряди розширили свої функції також і щодо захисту прав громадян, їхніх привілеїв і надання їм соціальних послуг.

Зміна у сфері діяльності уряду чітко виявляється в екстраординарному збільшенні урядових доходів і витрат. Загальні урядові витрати, вимірювані часткою ВВП (у нинішніх цінах), зросли від 1913 до 1992 року у Франції з 8,9% до 50,1%, у Голландії – з 8,2% до 54,1%, у Великій Британії – з 13,3% до 51,2%, у США – з 8% до 38,5% [3, с. 624]. Від 1950 до 1990 року податки (у відсотковому відношенні до ВВП) виросли в 17 европейських країнах на 40%. Загальні урядові грошові надходження збільшилися тут майже на 70%. У 1990 році грошові надходження цих урядів складали в середньому 45% від ВВП, коливаючись від 64% у Швеції і приблизно 56% у Норвеґії і Данії до 34% у Греції. Урядові грошові надходження були високими навіть у найбідніших европейських демократичних країнах: 38% у Портуґалії й Іспанії і 34% у Греції [3, с. 624].

Навіть такі політичні лідери, як Роналд Рейган у США і Маргарет Тетчер у Великій Британії, які відверто ганили податковий тягар і державу благоденства, здійснили незначне скорочення урядових доходів і витрат. Серед 19 найдавніше існуючих демократичних країн загальні витрати урядів перебували в середньому на рівні, дещо меншому від половини ВВП, у 1990 році, і залишилися незмінними в 1997 році. Крайні показники обсягу цих витрат коливалися від приблизно 60% від ВВП у Швеції до приблизно 31% у Японії і Сполучених Штатах.

Хоча деякі класичні ліберали висловлювали побоювання з приводу того, що зростання сфери реалізації урядових програм і напрямків політики може завдати величезної шкоди індивідуальним свободам громадян і зрештою навіть поставити під загрозу виживання демократичних інститутів – досвід, схоже, руйнує їхні побоювання. Факти насправді свідчать про те, що ці відносини можуть бути навіть прямо протилежними. Саме в зрілих демократіях, де існують найвпливовіші, з точки зору їхньої ролі в економіці, уряди, цивільні та політичні свободи є найзабезпеченішими [3, с. 625].

З огляду на те, що значну частину своїх витрат великі уряди скеровують на охорону здоров’я, освіту, підтримку рівня доходів громадян тощо, не дивно, що ці країни одержують найвищі оцінки за різними показниками соціального розвитку [3, с. 625]. Найбільші уряди є, схоже, найкращими. Автори одного нещодавнього дослідження про те, як функціонують уряди у 152 країнах, після вимірювання обсягів суспільного сектора за такими показниками, як грошові нарахування, субсидії, державне споживання у відсотках від ВВП і зайнятість у суспільному секторі у відсотках від загальної чисельності населення, дійшли висновку: “Хоча більші уряди стягають більше податків, вони краще виглядають майже за кожним показником їхнього функціонування. Відомості про те, що чим більший уряд, тим вища його якість, є одним із головних результатів нашого дослідження” [2, с. 54].

Гадаю, що ми можемо зробити досить певний висновок про те, що зростання сфери діяльності уряду не завдає фундаментальної шкоди демократичним інститутам і політичним свободам, які для них необхідні. Можуть бути наведені вагомі докази того, що вони зміцніли завдяки непрямим чинникам.

Ми всі усвідомлюємо, що демократичні чи переважно демократичні уряди встановлені сьогодні в найбільшій кількості країн за усю світову історію. У 1900-1909 роках у світі було 8 демократичних країн, що складало 17% усіх держав. У 1940-1949 роках було 25 демократичних країн, тобто 33% усіх тодішніх держав світу. При цьому, до 1920-30-х років загальною для демократичних (за тогочасними уявленнями) країн практикою було надання виборчих прав тільки чоловічому населенню. Хоча дещо відмінні між собою критерії і методи, використовувані для визначення демократій, дають сьогодні дещо відмінні результати, більшість спроб провести межу між демократичними і недемократичними країнами демонструють приблизно однаковий перелік країн. Залишивши певну свободу для остаточного визначення межі, яка розділяє демократичний і недемократичний уряди, я нарахував станом на 1994-1997 роки приблизно 86 країн (тобто 45% від загального числа зі 192 існуючих у світі країн), які визначив би як “демократичні” [3, с. 626].

Звичайно, оскільки загальна кількість держав також зросла у кілька разів, глобальна експансія демократії може зберегти темпи тільки зі збільшенням числа країн у світі. Якби таке збільшення відбулося, це було б усе ще цікавим і важливим явищем. Однак відсоток країн світу, що мають демократичні уряди, зріс також, коли йдеться про частку населення світу, яке живе при демократичних режимах. У 1997 році 57,3% усього населення земної кулі жили при демократичних урядах. 22,6% населення всіх країн припадало на старі демократичні держави, і 34,7% – на “нові демократії”, у тому числі 5,6% – на країни з демократією високого рівня, 1,1% – на “загалом демократичні країни”, 28% – на найменш демократичні країни і 0,04% – на мікродержави з демократичними режимами (тобто держави з числом громадян, меншим від 500 тис. осіб). Населення одного лише недемократичного Китаю складає 21,2% усього світового населення. Ще 21,4% населення світу припадає на всі інші недемократичні країни. Якщо підсумувати всі ці дані, ми можемо з достатньою підставою дійти висновку про те, що значно більша, аніж будь-коли в історії людства, кількість людей володіє сьогодні змогою чинити колективний контроль над рішеннями власних урядів [3, с. 627].

Зовнішнє втручання і вплив, ворожий демократичним інститутам, зменшилися, у той час як міжнародна підтримка демократії зросла. Найзначніше джерело відверто антидемократичного втручання, насамперед у Центральній Європі, впало разом із Совєцьким Союзом; млява підтримка з боку США військових режимів у Латинській Америці зазнала істотних змін у 80-х роках, розвернувшись на 180 градусів; міжнародні організації, від ООН до Світового банку, почали, хай несміливо, але все ж підтримувати демократизацію. Світовий клімат, таким чином, став сприятливішим для утворення і виживання демократичних урядів.

Більшість катастроф демократичних режимів у XX столітті відбувалися внаслідок військових переворотів, що було найпомітніше в Латинській Америці. Однак за останні чверть століття військові диктатури дискредитували себе політичними, економічними, а в Аргентині навіть військовими невдачами. Таким чином, найпоширеніша внутрішня загроза демократії і головне джерело переворотів істотно послабшали, у той час як контроль над військовими і поліцією з боку обраних цивільних лідерів посилився.

Коли демократичні інститути утверджуються в країні, де широко розповсюджені антидемократичні переконання, а демократичні погляди слабкі, демократичні уряди навряд чи можуть вистояти, особливо в періоди криз і напруженостей, що їх час від часу зазнають усі країни. Упродовж XX століття в різних країнах відбулися величезні зміни в співвідношенні сили демократичних і антидемократичних ідеологій і переконань. У першій половині століття істотно послабшала підтримка монархії, спадкової аристократії та олігархії, які були доти найпоширенішими формами недемократичного правління. Упродовж наступної чверті століття основні недемократичні ідеології та системи правління, які їх підтримували – фашизм, нацизм, совєцький комунізм – були остаточно зруйновані їхніми власними фатальними провалами у військовій, економічній і політичній галузях. Хоча антидемократичні ідеології на кшталт крайнього націоналізму і релігійного фундаменталізму є постійними перешкодами для демократизації в низці країн, загалом на світовій арені вони позбавлені привабливости, притаманної демократії. Значення демократичних ідей у створенні і збереженні легітимности влади виявляється у тій наполегливості, з якою авторитарні уряди намагаються замаскувати суть своїх режимів псевдодемократичною риторикою [3, с. 628].

Гострі культурні конфлікти служать серйозною перешкодою для стабільності демократичного правління. Відповідно, глобальна експансія демократії відбулася переважно у країнах, що відзначаються порівняно високим ступенем культурної гомогенності, або ж там, де культурні розходження існують у такій формі, яка не породжує надмірного конфлікту. До того ж, у деяких країнах, як-от Південна Африка, де існує значний потенціал культурного конфлікту, переходові до демократії та її подальшій консолідації сприяє ретельна розробка електоральних домовленостей і політичних практик, що заохочують радше політичну виваженість і компроміс, аніж дискримінацію і конфлікт.

І нарешті, поширення капіталістичних ринкових економік і заміна ними в деяких країнах економічних систем централізованого управління допомогли створити соціальні структури, настанови і запити, сприятливіші для демократичних переконань, для демократичного способу дій і демократичних інститутів. У багатьох країнах світу ринковий капіталізм виявився фактором, який стимулював економічне зростання, підвищення рівня життя і формування ширшого середнього класу. Розвиток середнього класу збільшує потребу в багатьох атрибутах цивільного суспільства, сприятливих для появи і стабілізації демократичних інститутів: освіти, свободи запитів і комунікації, прав власності, верховенства права, політичної участи, поваги прав опозиції та низки інших атрибутів, які безпосередньо чи непрямо допомагають підтримати демократичні політичні інститути. Таким чином, глобальне поширення ринкового капіталізму супроводжується глобальним збільшенням числа країн, що характеризуються існуванням цивільних суспільств, сприятливіших для демократичних інститутів [зворотнім боком ринкового капіталізму в довготерміновій перспективі є, з демократичної точки зору, створення масштабної нерівності в розподілі ресурсів. Вона може бути використана і використовується для створення перешкод у політичній рівності громадян чи підривання її [1, с. 60-61].

Глобалізація має багато аспектів: культурних, економічних, політичних, військових. Її прояви різноманітні: подорожі, міграція, мова, засоби зв’язку, одяг, архітектура, популярна музика і безліч інших. Пророкувати, який вплив чинитиме глобалізація у новому сторіччі на демократію, видається мені неможливим. Але, безумовно, її наслідки будуть глибокими – можливо навіть, з точки зору наступних поколінь, революційними.

Два тісно пов’язані один з одним аспекти глобалізації мають особливий стосунок до перспектив демократії. Один з них – загальносвітове поширення ринків, ринкових економік і ринково зорієнтованих підприємств; інший – ріст міжнародних громадських організацій, як всесвітніх, так і регіональних, які мають у своєму розпорядженні значні можливості впливу на рішення окремих урядів з важливих питань чи усунення їх від цих рішень [3, с. 629].

Деякі спостерігачі стверджують, що невдовзі чимало важливих функцій, здійснюваних зараз у межах окремих країн ринковими економіками і демократичними урядами, будуть перехоплені міжнародними організаціями, або ж їхня реалізація окремими урядами буде суттєво ускладнена економічними процесами міжнародного масштабу. У цьому сенсі ознакою майбутнього всіх країн, включно з існуючими нині демократичними державами, є нещодавня роль Міжнародного валютного фонду у визначенні політики азійських країн – від Південної Кореї до Індонезії – у період економічної кризи. МВФ не лише перебуває поза прямим контролем з боку тих країн, яким надає допомогу. За своїми цілями і багато в чому за своєю практикою ця організація також перебуває поза прямим контролем з боку яких-небудь демократичних лідерів. Разом з тим, ще від 30-х років фіскальна політика розглядалася як життєво важливий інструмент, що дозволяв демократичному урядові адекватним чином забезпечувати добробут своїх громадян, особливо перед загрозою економічних спадів і високих рівнів безробіття. Подібно до МВФ, Європейський центральний банк свідомо задуманий таким чином, щоб залишатися непідвладним впливові демократично обраних лідерів у країнах-учасницях цієї організації.

Хоча ЕЦБ і МВФ є прикладами екстремального характеру, вони демонструють деякі можливі наслідки глобалізації як економічних процесів, так і бюрократичних організацій. З одного боку, глобалізація робить ту чи іншу країну значно уразливішою перед впливом міжнародних економічних сил, як-от ринки капіталу, майже миттєве переміщення капіталу і раптові зміни вартості валюти окремих країн. З іншого боку, ця уразливість, у свою чергу, знижує можливості країни в переговорному процесі, коли їй протистоїть, скажімо, МВФ. Власне, МВФ каже: або приймайте наші умови, або втратите нашу допомогу. Позбутися допомоги МВФ рівнозначно для окремих країн значними втратами, а іноді вони можуть навіть опинитися на межі катастрофи демократії. Погодитися з умовами МВФ означає, що країна повинна слухатися МВФ і виконувати ухвалену ним програму [3, с. 629].

Альтернативна точка зору полягає в тому, що принаймні упродовж наступної половини сторіччя і пізніше місцеві, регіональні і національні уряди більшості країн, особливо демократичних, будуть, як і раніше, зберігати значний контроль над багатьма важливими функціями: освітою, соціальним забезпеченням, виплатами по трансфертах, медичним обслуговуванням, дорогами, станом вулиць і швидкісних магістралей, транспортом, житловим господарством, міським плануванням тощо [3, с. 670].

Окрім усього іншого, до I Світової війни Сполучені Штати і більшість європейських країн були навіть більше інтегрованими в міжнародну економіку, ніж сьогодні, але, разом з тим, функції національних і місцевих урядів були тоді далеко не тривіальними. Дійсно, сьогодні люди в демократичних країнах можуть жадати від своїх урядів не менших, а більших дій просто для того, щоб протистояти ворожому впливові міжнародних ринків. Таким чином, якість і характер функціонування демократичних урядів у цих національних і субнаціональних утвореннях залишатиметься питанням першорядної ваги. Справді, значення субнаціональних структур може зрости в міру того, як деякі функції, здійснювані національними урядами, будуть передаватися на нижчі рівні, так би мовити, дрібнішим утворенням з демократично обраними урядами, як це відбулося нещодавно в Шотландії та Валлії, і як може, мабуть, відбутися у Франції.

Деякі спостерігачі наполягають на тому, що демократія може у відповідний момент поширитися на міжнародні організації. Щоб представити цю точку зору в історичній перспективі, дозвольте мені знову повернутися до більш ранньої історії підпорядкування місцевих утворень національним урядам. Архаїчне стійке переконання, що демократія може існувати тільки в малих утвореннях на кшталт держави-міста, було, як я згадав, цілком замінено модерним переконанням: за допомогою системи представництва демократія зможе поширитися на значно більші утворення, а саме – на “державу-націю” чи на країну. У результаті цієї зміни демократичне правління розцвіло в масштабах, що виходили далеко поза межі того, що вважалося будь-коли можливим відповідно до традиційної точки зору. Таким чином, як стверджують деякі автори, демократична теорія і практика, розширившись до масштабів міжнародних урядів, переміститься на певний цілком новий рівень, який, властиво, є глобальним.

Р.Даль розглядає міжнародні уряди як системи прийняття рішень політичними і бюрократичними елітами, котрі діють з дуже високим ступенем автономії в межах, установлених статутами, договорами й іншими міжнародними угодами. Урядові бюрократії в межах окремих країн створюють аналогічну проблему; треба визнати, що завдання урівноваження демократичним контролем необхідності незалежних експертних суджень є споконвічною проблемою. Водночас, засоби забезпечення підзвітності внутрішньої бюрократії перед демократично обраними лідерами значно надійніші та різноманітніші, аніж засоби, що забезпечують підзвітність міжнародних владних еліт. І здатність зацікавлених сил, на які внутрішні бюрократії впливають своїми рішеннями, реагувати і змінювати їхнє рішення, на мою думку, набагато більша. Ігнорувати ці відмінності, розглядаючи їх лише як проблему “міри впливу”, – це все одно, що сказати, наче різниця між зануренням у теплу ванну і стрибком у киплячу воду полягає лише в температурі. У політичному житті найважливішою відмінністю є “питання міри” [3, с. 672]. Навіть питання про відмінності між демократичними і недемократичними урядами – це “питання міри”. Але для більшості з нас ці відмінності мають величезне значення. Як і у випадку з демократичними урядами в окремих країнах, незважаючи на недоліки міжнародних організацій, їхній внесок у суспільне благополуччя значний і може стати ще більшим. Для прикладу вкажемо на внесок, реальний чи потенційний, у розв’язання міжнародних конфліктів, у поліпшення охорони здоров’я, у підвищення економічного зростання, у контроль за станом довкілля, у вирішення проблеми глобального потепління, у забезпечення громадянських прав і навіть, в окремих випадках, у демократизацію і забезпечення демократичної стабільності.

Висновки

Отже, сутність аргументів Р. Даля зводиться до таких положень:

— демократія плюралістична допускає існування великої кількості організованих інтересів;

— організовані інтереси конкурують між собою у володінні політичною владою і впливом;

— конкуруючі інтереси взаємно контролюють один одного і обмежують владу;

— плюралістична конкуренція інтересів веде до суспільної рівноваги, щонайкраще враховує суспільні і групові інтереси під час прийняття політичних рішень.

Концепція Р. Даля підтримує систему політичного управління, яка забезпечує відкрите суперництво політичних груп за владу.

У західній політологічній теорії є різні варіанти концепції плюралістичної демократії. Наприклад, А. Лейпхарт досліджує демократію в багатоскладових суспільствах; він назвав цей тип демократії, співсуспільною демократією. Ця форма демократії дає можливість досягти стабільного правління в умовах полі-етнічних, багатонаціональних суспільств. її характерні ознаки: влада здійснюється коаліцією політичних лідерів, через що досягається союз інтересів (ліберальні моделі побудовані на принципі конкуренції інтересів); «взаємне вето», що є гарантом інтересів меншості; пропорційність — головний принцип представництва; автономність кожної групи коаліції у вирішені внутрішніх справ. Ця форма демократії має елемент елітаризму, тому що передбачає співробітництво політичної еліти.

Список використаних джерел

1. Даль Роберт А.   Введение в экономическую демократию /Вступ. ст. В. Б. Размустова. — М.: Наука: СП «ИКПА». —   — 124 с.
2. Даль Роберт. О демократии /Под. ред. О.А.Алякринского. — М.: Аспект Пресс, 2000. — 203, с.
3. Історія вчень про право і державу. — Харків: Право, 2005. — 909, с.
4. Логвина В. Л. Політологія. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 303 с.
5. Політологія /За ред. О .В. Бабкіної, В. П. Горбатенка. — Вид. 2-ге, перероб., доповн. — К.: Академія, 2003. — 526, с.
6. Політологія /Микола Гетьманчук, Віктор Грищук, Ярина Турчин; за заг. ред. М. П. Гетьманчука. — К. : Знання, 2011. — 415 с.
7. Цюрупа М. В. Основи сучасної політології. — К.: Кондор, 2009. — 349, с.