Вступ

Актуальність вирішення проблеми захисту інформаційних ресурсів обумовлюється зростанням доступу до мереж загального користування окремих категорій протиправно налаштованих громадян, певною вразливістю окремих мереж, зростанням попиту з боку злочинних елементів на здобування або руйнування інформації, що циркулює в спеціальних мережах зв’язку, системах управління військами та озброєнням, на блокування публічних державних інформаційних ресурсів в мережі Інтернет, інформаційних ресурсів об’єктів критичної інфраструктури, а також вразливістю загальних ефірних теле- та радіоканалів громадського віщання.

Окремі питання забезпечення інформаційної безпеки у напрямку реалізації державної інформаційної політики через відповідну відомчу політику інформаційної безпеки розглядались в роботах І.В. Арістової, М.В. Карчевського, Б.А. Кормича та ін. [1-3].

Дослідження інформаційної політики держави в умовах радикальної зміни під впливом наукових досягнень рівня важливості інформації для соціальної співдії набуває в системі її національної безпеки пріоритетного значення.

Сучасна взаємозалежність світу, особливо економічна, обмежує суверенітет держави: єднальним для суспільства ядром стають системи цінностей та управління, які потребують більше зусиль відповідно для відтворення та ефективності і захисту, — і для його гарантування в умовах нині переважаючої орієнтації міжнародних відносин на ідеологічне (концептуальне) протиборство необхідна передусім ефективна інформаційна політика (далі -ІП).

Мета роботи — розглянути вплив інформаційних технологій на методи інформаційних дій та інформаційну безпеку як аспекту державної інформаційної політики в єдиному інформаційному просторі.

Об’єктом є теоретичні аспекти інформаційної політики держави.

Предметом — основні поняття інформаційної політики держави та їх особливості.

Для досягнення мети були поставлені такі завдання:

• проаналізувати наукову літературу й узагальнити елементи категоріальної структури інформаційної політики;
• визначити та уточнити основні поняття інформаційної політики держави та їх особливості;
• визначити теоретичні положення, що пов’язані із категоріями інформаційної політики.

Розділ 1. Політика інформаційної безпеки в системі інформаційного забезпечення

1.1. Характеристика системи забезпечення інформаційної безпеки

Загалом, в Україні створена й функціонує структурно повна система забезпечення інформаційної безпеки. Функції та повноваження відповідних державних органів закріплені в нормативно-правових актах різного рівня — Конституції України, Законах України, Указах Президента України, Постановах Кабінету Міністрів України, інших, у т. ч. відомчих нормативних актах. Водночас розподіл функцій між окремими суб’єктами системи та схема їх взаємодії потребують удосконалення [4].

Інформаційна безпека є невід’ємним напрямком розбудови інформаційного суспільства, розвиток якого повинен йти не тільки через нарощування технологічних можливостей здійснення інформаційного обміну, але й  через  глибоке усвідомлення усіма суб’єктами інформаційних відносин — власниками інформації та її користувачами, виробниками інформаційних технологій і засобів, постачальниками послуг, державою — необхідності здійснення всіх заходів щодо захисту інформаційних ресурсів та забезпечення інформаційної безпеки держави.

У світі розвитку засобів масової інформації, інформаційної техніки технології «холодної війни» оживають в новій якості і стають усе більш масштабними і політично результативними у вигляді інформаційного протиборства (далі — ІП) — форми боротьби сторін шляхом використання спеціальних методів, способів і засобів впливу на інформаційне середовище сторони, що протистоїть, і захисту власного задля досягнення поставлених цілей. Поняття «інформаційне протиборство» включає весь спектр конфліктних ситуацій в інформаційно-психологічній сфері, аж до відкритого протистояння соціальних систем. До ІП можна віднести будь-які форми соціальної і політичної конкуренції, в яких для досягнення результату перевага віддається засобам і способам інформаційно-психологічної дії. Економічна, соціальна, політична нестійкість, розвиток інформаційних технологій призвели принципово до нових загроз потенційного використання інформаційно-технічних досягнень у цілях, несумісних з підтримкою безпеки інформаційного простору і стабільності функціонування сучасного суспільства. На цій підставі, в умовах глобалізації інформаційного суспільства, проблема інформаційної безпеки як аспекту державної інформаційної політики (далі — ДІП) є актуальною і набуває все більш соціально значущого характеру.

В Україні захист інформації розглядається як система правових, організаційних, технічних та інших заходів, спрямованих на забезпечення збереження не тільки інформації з обмеженим доступом, а й відкритої інформації, необхідність захисту якої визначається Законом [5].

Ці заходи поширюються також на інформаційні ресурси, системи та технології, на засоби їх забезпечення. Вони призначені для підтримки інформації у такому стані, вона зберігає свою фізичну та логічну цілісність, доступність (неможливість блокування) і використовується відповідно до встановленого регламенту.

Аналіз нормативно-правових актів України показує, що відомча політика у сфері захисту інформації визначається пріоритетністю національних інтересів, має за мету зробити неможливою реалізацію погроз по відношенню до інформації і здійснюється шляхом виконання положень, вказаних в законодавстві і положень Концепції технічного захисту інформації, а також програм розвитку захисту інформації і окремих проектів [6].

1.2. Теоретичні аспекти інформаційної політики держави

Динаміка соціального життя другої половина ХХ та ХХІ століття людства визначається інформаційним розвитком. Бондаренко В.О. та Литвиненко О. В. пишуть, що інформаційна політика і її безпекова складова сьогодні найбільш важливі в системі національної безпеки, оскільки економіка та суспільна інфраструктура є інформатизовані, тобто всі його сфери діяльності можуть бути поставлені під загрозу саме в інформаційний спосіб[1]. Вплив останнього на індивідуально-колективну свідомість та технічну сферу вимагають від держави планувати, організовувати та втілювати інформаційну політику. Наукову міждисциплінарну основу інформаційної політики як галузі знань складає інформаційний підхід, який об’єднує методологічний та теоретичний інструментарій філософії, соціальних й лінгвістичний наук, право- та природознавства. Якщо ж сфокусувати його в єдине положення, яке є підставою для аналізу інформаційних відносин, зваживши на те, що людина як свідомий учасник соціальної взаємодії може бути як їх об’єктом, так і суб’єктом, то отримаємо: суспільство пронизане масовими інформаційними взаємодіями у стандарті суб’єкт-об’єкт та суб’єкт-суб’єкт.

Під політикою тут розуміється «діяльність з керівництва та управління суспільством на основі публічної влади»[2, с.356]. Сутністю політики ж бо є не влада, але — управління соціальними інтересами за допомогою влади. Інформаційна політика спрямована також на управління соціальними інтересами — створенням, поширенням, зберіганням та захисту інформації. Управління постає як постійно триваюча комунікація між учасниками інформаційних відносин; політичні суб’єкти цих відносин намагаються максимально багато передати образ себе і своєї діяльності в інформаційний простір. У таких умовах і проводиться інформаційна політика, яка є для такого суб’єкта: 1. у широкому розумінні — особливою сферою життєдіяльності індивіда й суспільства, пов’язаною з відтворенням і поширенням знань, які задовольняють інтереси соціальних груп і суспільних інститутів; 2. у вузькому розумінні — діяльність суб’єкта зі здійснення своїх інтересів у суспільстві за допомогою формування, перетворення, зберігання й передачі всіх видів інформаційних ресурсів. Держава є головним суб’єктом регулювання інформаційних відносин. Інформаційна політика держави — це регулювання згідно мети і завдань, що відображають її національні інтереси, за стратегічними напрямами їх досягнення та за допомогою відповідного їм комплексу заходів стану національного інформаційного простору. Інформаційна політика держави має на увазі комплекс державно-інституціональних нормативно-правових актів і технологій формування й обігу інформаційних потоків, у яких інформація виступає як об’єкт управління. Вона — важлива складова політики держави і охоплює всі царини життя суспільства.

ІП можна класифікувати на гуманітарну та технічну за критерієм об’єкта її спрямованості; на ліберальну та консервативну за критерієм ступеня обмеження доступу до інформації[3, с.25]; за сферами життя суспільства на економічну, технічну, соціальну тощо та видами політики — внутрішньо- та зовнішньополітичну; за часом — довго-, середньо- та короткострокову; за простором втілення на локальну, національну, глобальну.

Оскільки інформаційні відносини пов’язані з інформаційною інфраструктурою, за допомогою якої виробляють, використовують, передають та зберігають інформацію і технології завдяки інформаційним ресурсам, і здійснюються їх учасниками — внутрішньо- чи зовнішньополітичними — у межах колективної свідомості з її стереотипами та в рамках системи управління, то всю цю єдинопов’язану такими відносинами організовану сукупність, в якій постійно і триває згадана комунікація — процеси передачі та інші дії з інформацією, називають інформаційним простором[4].

Часто зустрічається таке поняття як національний інформаційний простір та єдиний інформаційний простір. Групою українських аналітиків перший розуміється як «сфера (об’ємний простір), у якій здійснюються інформаційні процеси і на яку поширюється юрисдикція України»[5,с.51]. Інший колектив дослідників розуміє його так: це «вся сукупність інформаційних потоків як національного, так й іноземного походження, які доступні на території держави»[6,с.6]. Це формовані ЗМК та інформаційними мережами потоки. Поняття другого розуміється як «сукупність національних інформаційних ресурсів та інформаційної інфраструктури, що дозволяють на основі єдиних принципів і загальних правил забезпечувати інформаційну взаємодію громадян, суспільства і держави…»[4,с.14]. Інформаційний простір згідно своєї суті є об’єктом ІП — саме там здійснюються всі важливі для неї відносини.

Основною його характеристикою є динамічність, змінність, яку спричиняють активність аудиторії (СІ). Російські дослідники Сухотєрін Л. та Юдінцев І. класифікують її стосовно певних тем інформаційного процесу за критерієм часової тривалості. Існує п’ять видів коливань їх активності: 1. денне; 2. тижневе; 3. місячне; 4. річне; 5. надцятилітнє (у період від більше, ніж рік до десятиліть і століть) [7,с.14]. До чинників змінності інформаційного простору також потрібно додати активність суб’єктів та ступінь важливості внесених повідомлень. Його структура така: інформаційні інфраструктура, ресурси і потоки та правила організації, визначені ІП держави.

Предмет інформаційної політики держави вужче можна визначити як управління інформаційним простором. Метою такого управління є такий стан і перспектива його розвитку, які б підтримували безпечне функціонування суспільства. Завданнями у загальному переліку (кожна держава може мати свої особливості) відтак постають (однаковими загалом у різних дослідників): розробка методологічного і теоретичного інструменту вивчення інформаційних відносин, власних інформаційно-телекомунікаційних технологій, захист та доступність інформаційних ресурсів, розбудова інформаційного права та інформаційної інфраструктури, захист останньої та національної свідомості, організація роботи державних інститутів та сприяння громадській самоорганізації в інформаційній сфері, формування єдиного інформаційного простору та врахування регіональних особливостей, підготовка кадрів для роботи з інформацією, інформування суспільства про діяльність держави та розвиток суспільства. Стратегічними напрямами досягнення мети і завдань інформаційної політики є такі два, оскільки інформація стосується людини і техніки: гуманітарний та техніко-технологічний.

Динаміку інформаційного простору визначає важливість об’єкта інформаційного процесу (ОІП), активність щодо нього суб’єктів інформаційного процесу (СІП) та аудиторії (СІ). ОІП це — «продукт взаємодії двох чи більше СІП, своєрідний посередник цієї взаємодії»[7, с.219]. Згідно ст. 8 Закону України «Про інформацію» ОІП є документована або публічно оголошувана інформація про події та явища в галузі політики, економіки, культури, а також у соціальній, економічній, міжнародній та інших сферах. ОІП виявляється в темах, які обговорюють ЗМК і які є наслідком відносин у суспільстві. Темами можуть бути все різноманіття світу: явища природи, люди, їх відносини тощо, — які становлять інтерес для суспільства та системи управління і СІП. Останні намагаються здійснити свій вплив через зміну у вигідному для себе напряму розвитку інформаційного простору на різноманітні об’єкти. До цих об’єктів можна віднести індивідуальну, групову і масову свідомості, інформаційну інфраструктуру та інформаційні ресурси, систему цінностей, соціальні інститути тощо, а загалом — населення та організації.

Суб’єктами інформаційного процесу в умовах багатоголосної комунікації є державні інститути та ЗМК, різноманітні недержавні організації, також — приватні особи чи громадяни. Чим відрізняється у такому разі СІП від суб’єкта інформаційної політики? Звичайно можливістю приймати рішенню стосовно регулювання інформаційних відносин. Уповноваженими у такому випадку є тільки органи державної влади. Навряд чи можна говорити про суб’єктність приватних чи громадських організації, залучених до урядових програм інформаційної політики. У першу чергу це стосується інститутів ЗМК. Щодо них перебільшено використовують назву «четверта влада». Суб’єкти ІП можна класифікувати за рівнями організації, видами гілок та напрямами діяльності влади. Згідно першого критерію для кожної держави це будуть суб’єкти інформаційної політики місцевого, регіонального та центрального рівнів; другого — законодавчі, виконавчі, судові; третього — політичні, економічні, культурні, безпекові тощо. Однак ЗМК дуже важливі для ІП. Вони є суб’єктами інформаційного процесу чи суб’єктами динаміки інформаційного простору. Їх можна класифікувати за формою власності на державні, приватні та змішані та за видом каналу комунікації на друковані, голосові (радіо) та візуально-голосові (телебачення) суб’єкти інформаційної політики.

Українські дослідники наголошують, що інформаційна політика держави має збалансовувати «інтереси особистості, суспільства і держави»[8,с.166] Інтереси особи полягають у дотриманні прав людини і громадянина на доступ і використання інформації та у захисті персональних даних і від шкідливої інформації; суспільства — у демократичному режимі правової і соціальної держави, що забезпечує інтереси особи; держави — у забезпечення суверенітету і безпеки держави, стабільності та правопорядку у суспільстві, умов для розвитку          інформаційної інфраструктури, забезпечення конституційних прав на інформацію.

Принципи інформаційної політики з проаналізованої літератури можна навести такі: пріоритету національних інтересів (ІП має сприяти їх реалізації), пріоритет прав людини і громадянина (ІП не має їх порушувати), законності (дотримання законів у здійсненні ІП), відкритості (ІП має обговорюватися у суспільстві), баланс інтересів особи, суспільства та держави (баланс між свободою та безпекою), рівності інтересів (ІП створює і регламентує однакові правила гри для кожного учасника інформаційних відносин), системності (ІП враховує наслідки рішень), пріоритетності національного виробника (ІП сприяє його розвиткові), соціальної орієнтованості (ІП має спрямовуватися на забезпечення соціальних інтересів громадян), право на державну таємницю та захист персональних даних.

Оскільки ІП пов’язана із безпекою держави, то важливим її теоретичним аспектом є поняття «інформаційна безпека» та «інформаційна загроза». З міркувань коректності висловлювань українською мовою словосполучення «забезпечення безпеки», що вкорінилося у текстах досліджень ІП, з огляду на змістовну тавтологічнічність краще вживати слова «підтримка» чи «охорона». Загально поняття інформаційна безпека держави можна розуміти як захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства та держави від можливих та дійсних загроз з міркувань необхідності виживання та розвитку[9;10;5]. ІП має на меті саме інформаційну безпеку.

Інформаційна загроза (ІЗ) — наступний теоретичний аспект ІП, без якого важко розуміти інформаційну безпеку. ІЗ — це небезпечний вплив на інформаційний простір або завдання шкоди інформаційним інтересам особи, суспільства чи держави[11,с.24]. Об’єктами ІЗ можуть бути всі елементи інформаційного простору як інфраструктура, інформаційні ресурси, ЗМК тощо. Загальний перелік загроз може бути такий: нерозвиненість інфраструктури та права, активність зовнішніх та внутрішніх чинників загроз, незахищеність та поширення небезпечної інформації, цензура, інформаційний тероризм тощо.

Важливим і малодослідженим аспектом ІП є інформаційний суверенітет держави (ІСД). Його поняття, як похідне від поняття державний суверенітет, можна визначити як «виключне право держави самостійно і незалежно визначати національні інтереси та політику в інформаційній сфері»[11,с.2]. Додати можна також і можливість управляти інформаційним простором згідно чинного законодавства. Основою ІСД є здатність системи інформаційної політики забезпечити досягнення мети ІП. Вона забезпечується правом власності держави на інформаційні інфраструктуру та ресурси, режимом доступу до останніх, власновиробленими технологіями, міжнародним правом тощо. Однак зрозуміло, що сучасні технології змінюють умови ІСД: захищеність інформації — відносний стан, переважно за критерієм часу і розповсюдженості, імператив якої можна сформулювати як «секретна довше, розповсюджена менше».

Вище описане дозволяє визначити загальну та організаційну системи ІП. Визначення системи ІП можна дати таке: це — сукупність взаємовідносин органів державної влади зі здійснення управління інформаційним простором з метою підтримки безпеки функціонування суспільства. Попереднє зауваження: до загальної системи ІП не включатимуться недержавні організації та приватні особи, оскільки як соціальні актори вони не приймаються рішень, хоч і можуть здійснювати вплив на інформаційний процес, тому вони є його суб’єктами; ЗМК необхідно включати до системи ІП, оскільки вони є посередниками передачі інформації. Загальна система ІП складається із суб’єкта та об’єкту ІП, СІП, ОІП: держави, інформаційного простору, ЗМК та обговорюваних тем. Організаційна система ІП складається з органів державної влади, які підтримують інформаційну безпеку. Загально це є: інститути глави держави, парламенту, вищого виконавчого органу влади, міністерства, відомства спеціального призначення (в Україні таким, наприклад, є СБУ та ) та спеціалізовані органи державної влади (в Україні таким, наприклад, є Консультаційна рада з питань інформатизації при Верховній Раді України, у Росії — Постійна палата з державної інформаційної політики).

Організаційна система ІП є складовою частиною загальної системи ІП. ІПД має важливий правовий аспект. Нормування функціонування інформаційного простору є необхідною умовою його управління. Кожна держава по-своєму провадить процес правового забезпечення ІП. Метою нормотворення є підведення об’єкту регулювання під поняття та визначення правил і наслідків діянь.

Розділ 2. Державна інформаційна політика і становлення
інформаційного суспільства в Україні

2.1. Основні засади інформаційної політики

Інформація є основою будь-якого інформаційного ресурсу. При їх використанні на ринку вони перетворюються на інформаційні продукти, які за втілення у бази даних і передачі постають як основа інформаційних послуг. Розглянемо поняття продукту та послуг на інформаційному ринку.

Інформаційний продукт у своїй основі має інформаційний ресурс. У законі України про інформацію (ст.1) подані визначення інформаційних продуктів та послуг — «Інформаційні продукти (продукція) — це матеріалізований результат інформаційної діяльності, передбачений для задоволення інформаційних потреб громадян, державних органів, підприємств, організацій». Йому властиві такі риси як нематеріальний характер має більшу вартість, ніж його матеріальний носій (дискета, папір тощо), безпосередній чи опосередкований вплив споживача на виробництво продукту, неможливість визначеної кількісної оцінки не тільки цінності, але й вартості продукту[12].

У загальному розумінні послуга — це дія виконавця, узгоджена з клієнтом, яка чиниться з метою використання останнім для задоволення його потреб. Основними особливостями послуг є такі: нематеріальний характер послуг; значна диференціація якості та цін на ринку, галузеві різниці; нездатність послуг до збереження для подальшого продажу; пряма чи опосередкована участь споживача у виробництві послуги. Інформаційну послугу можна відтак розуміти як будь-які дії суб’єктів — створення, обробка, передача, збереження, надання інформації — із забезпечення споживачів інформаційними продуктами. Прикладами інформаційних послуг можуть зокрема бути такі: передача по цифровим мережам інформації, збір та її обробка, консультування, видавництво, послуги ЗМІ, проектні розробки та інші.

Загроза інформаційній безпеці — явище, дія негативних чинників або процес, через які: соціальні об’єкти інформаційної безпеки частково або повністю втрачають можливість реалізувати свої інтереси в інформаційній сфері; порушується нормальне функціонування, здійснюється руйнація або стримується розвиток технічних об’єктів інформаційної безпеки.

Система забезпечення інформаційної безпеки України — організована державою сукупність суб’єктів (державних органів, посадових осіб, громадських організацій, окремих громадян), об’єднаних цілями та завданнями захисту національних інтересів України в інформаційній сфері, які здійснюють узгоджену діяльність у межах законодавства України.

Основними принципами забезпечення інформаційної безпеки України є:

• пріоритет прав людини;
• верховенство права;
• пріоритет договірних (мирних) засобів у вирішенні інформаційних конфліктів;
• адекватність заходів захисту національних інтересів України в інформаційній сфері реальним та потенційним загрозам;
• громадський контроль за діяльністю органів державної влади, що входять до системи забезпечення інформаційної безпеки України;
• додержання балансу інтересів особи, суспільства, держави, їх взаємна відповідальність;
• чітке розмежування повноважень та функцій органів державної влади в системі забезпечення інформаційної безпеки України.

Для формування збалансованої державної інформаційної політики, здійснення комплексу узгоджених заходів щодо захисту національних інтересів України в інформаційній сфері створюється система забезпечення інформаційної безпеки України.

Правову основу функціонування та розвитку системи забезпечення інформаційної безпеки України складають: Конституція України, Концепція (основи державної політики) інформаційної безпеки України, закони України, інші нормативно-правові акти, що регулюють відносини в інформаційній сфері.

2.2. Основні елементи політики інформаційної безпеки

Основними елементами системи забезпечення інформаційної безпеки України є: громадяни України; Верховна Рада України; Президент України; Рада національної безпеки і оборони України; Кабінет Міністрів України; міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, зокрема, Міністерство освіти і науки України, Міністерство культури й мистецтв України, Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України, Державний комітет зв’язку та інформатизації України, Державний комітет архівів України, Департамент спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації Служби безпеки України; Національна Рада України з питань телебачення і радіомовлення; Конституційний Суд України, суди загальної юрисдикції; Генеральна прокуратура України; Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, обласні державні адміністрації, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації; органи місцевого самоврядування; інші державні органи та організації; засоби масової інформації; політичні партії та рухи; громадські організації; професійні спілки; заклади академічної науки та освіти; неурядові дослідницькі організації, інші організації та установи, що здійснюють діяльність в інформаційній сфері.

Система забезпечення інформаційної безпеки України виконує наступні основні функції, що розподіляються між її окремими елементами.

 

1. Створення та забезпечення діяльності державних органів — елементів системи забезпечення інформаційної безпеки України, що включає:

• створення правових засад для побудови, розвитку та функціонування системи;
• формування організаційної структури системи та її окремих елементів, визначення та раціональний розподіл їх функцій;
• комплексне забезпечення діяльності елементів системи: кадрове, фінансове, матеріальне, технічне, інформаційне та ін.;
• підготовку елементів системи до виконання покладених на них функцій згідно з призначенням.

2. Управління діяльністю системи забезпечення інформаційної безпеки України, що включає:

• вироблення стратегії та планування конкретних заходів щодо забезпечення інформаційної безпеки;
• організацію і безпосереднє керівництво системою та її структурними елементами;
• оцінку результативності дій, витрат на проведення заходів щодо забезпечення інформаційної безпеки та їх наслідків.

3. Здійснення планової та оперативної діяльності щодо забезпечення інформаційної безпеки України, що включає:

• визначення національних інтересів в інформаційній сфері та їх пріоритетів;
• прогнозування, виявлення та оцінку можливих загроз, дестабілізуючих чинників та конфліктів в інформаційній сфері, причин їх виникнення, а також наслідків їх ескалації;
• запобігання та усунення впливу загроз та дестабілізуючих чинників на національні інтереси в інформаційній сфері;
• локалізацію, деескалацію та розв’язання інформаційних конфліктів;
• ліквідацію наслідків інформаційних конфліктів або впливу дестабілізуючих чинників.

4. Міжнародне співробітництво в сфері інформаційної безпеки, що включає:

• розробку нормативно-правової бази, що регулює інформаційні відносини між державами та їх взаємодію в галузі інформаційної безпеки;
• входження в існуючі та утворення нових двосторонніх і багатосторонніх структур (організацій), діяльність яких спрямована на спільне вирішення проблем інформаційної безпеки;
• участь у роботі керівних, виконавчих підрозділів та підрозділів забезпечення цих структур (організацій), спільне проведення планових та оперативних заходів.

Повноваження, функції та схему взаємодії елементів системи забезпечення інформаційної безпеки України визначають: Конституція України, Концепція (основи державної політики) інформаційної безпеки України, закони України, акти Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, інші нормативно-правові акти, що регулюють відносини в інформаційній сфері.

Визначення (уточнення) та розподіл (перерозподіл) повноважень і функцій органів державної влади, побудова більш раціональної схеми їх взаємодії здійснюються на основі функціонального обстеження цих органів, всебічного обґрунтування організаційних заходів, що пропонуються, з урахуванням нових умов, потреб і можливостей їх ресурсного забезпечення.

Діяльність системи забезпечення інформаційної безпеки України є відкритою для контролю відповідно до чинного законодавства.

Розділ 3. Основні напрями та заходи державної політики забезпечення інформаційної безпеки України

Державна політика інформаційної безпеки України визначається, виходячи з пріоритетності національних інтересів України в інформаційній сфері, та здійснюється шляхом реалізації відповідних стратегій і програм у сфері інформаційної безпеки згідно з чинним законодавством.

Основними напрямами державної політики інформаційної безпеки України є:

• забезпечення конституційних прав і свобод громадян в інформаційній сфері;
• формування відкритого й безпечного інформаційного простору;
• забезпечення захисту інформаційного простору України від негативного зовнішнього впливу;
• якісне інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування;
• перетворення виробництва інформаційної продукції та послуг на потужний чинник економічного зростання України;
• інтеграція України до світового інформаційного простору;
• збереження власної культурної ідентичності за умов посилення процесів глобалізації;
• створення умов для ефективної діяльності системи забезпечення інформаційної безпеки України.

Серед першочергових заходів по забезпеченню інформаційної безпеки України необхідно здійснити наступні.

1. З метою забезпечення конституційних прав і свобод громадян в інформаційній сфері необхідно:

а) внести зміни та доповнення до чинного законодавства:

• до Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кримінального кодексу України, якими встановити адміністративну та кримінальну відповідальність посадових осіб, засновників ЗМІ, умисні дії яких перешкоджають журналістам у виконанні ними своїх службових обов’язків чи пов’язані зі встановленням цензури;
• до Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, до Цивільного та Кримінального кодексів України, якими передбачити: (1) верхню межу сум компенсацій заподіяної моральної шкоди та/або підвищення розміру державного мита до 5% від суми позовних вимог; (2) чіткі критерії визначення розміру компенсації заподіяної моральної шкоди; (3) розмежування оцінок журналістів та звинувачень, що можуть не відповідати дійсності; (4) створення Комісій з питань журналістської етики (досудові органи), які надають експертні висновки, що могли б враховуватися судами при прийнятті рішень; (5) скасування статей 125 “Наклеп” і 126 “Образа” Кримінального кодексу України. Справи про поширення відомостей, що не відповідають дійсності, принижують честь і гідність особи, надалі проводити лише в рамках цивільного судочинства;
• до Законів України “Про податок на додану вартість”, “Про державну підтримку ЗМІ і соціальний захист журналістів”, “Про оподаткування прибутку підприємств”, “Про Єдиний митний тариф”, інших законодавчих актів, якими передбачити пільгове оподаткування українських ЗМІ (крім видань еротичного, рекламного, розважального характеру); скасувати ПДВ на папір та друкування (на всьому технологічному циклі); ввізне мито на газетний папір, поліграфічне обладнання; податок на прибуток на добровільні пожертвування, гранти, благодійні внески, що надаються ЗМІ; вартість розповсюдження преси встановити залежно від ваги видання та відстані його доставки, але не вище граничних розцінок, встановлених Кабінетом Міністрів (крім видань еротичного, рекламного, розважального характеру);
• ухвалити Закон України “Про захист персональних даних”, яким заборонити їх поширення без дозволу особи; узгодити його основні положення з Директивою 95/46/ЄС Європейського Парламенту та Ради ЄС від 24 жовтня 1995р. “Про захист (прав) фізичних осіб у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних та про вільну передачу таких даних”. Підписати і ратифікувати Конвенцію Ради Європи від 21 січня 1981р. №108 “Про захист (прав) фізичних осіб у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних”;
• скасувати положення статті 27 Закону України “Про Національну Раду України з питань телебачення і радіомовлення”, якими Раді надається право (за погодженням з Міністерством фінансів) встановлювати максимальні рівні розцінок за рекламу;
• до Цивільного кодексу України, якими визначити особливості захисту особистих немайнових прав, прав на інтелектуальну власність у мережі Інтернет, захистити права на реєстрацію власних доменних імен, що відповідають прізвищам відомих осіб, компаній;

б) вжити організаційних заходів:

• відмовитися від надання вибіркових пільг для розповсюдження друкованих ЗМІ, передбачити такі пільги лише для дитячих, наукових та освітніх видань;
• посилити контроль над діяльністю монополістів в окремих сегментах інформаційного простору, провести їх поетапну демонополізацію. Провести тендер на визначення кількох компаній, які б займалися розповсюдженням друкованих ЗМІ, заборонити їм відмовлятися від розповсюдження видань з будь-яких, окрім фінансових, причин. Скасувати рішення про обмеження кількості Інтернет-провайдерів, які здійснюють передачу даних за кордон;
• здійснювати перевірки ЗМІ лише згідно із заздалегідь оприлюдненим планом, не частіше одного разу на рік;
• забезпечити максимальну відкритість, парламентський контроль за розслідуванням тяжких злочинів проти журналістів, можливість (у випадку необхідності) звернення за допомогою до зарубіжних урядових і неурядових організацій.

2. З метою формування відкритого й безпечного інформаційного простору необхідно:

а) внести зміни та доповнення до чинного законодавства:

• ухвалити Концепцію роздержавлення ЗМІ, якою передбачити: (1) поступову, протягом двох-трьох років передачу прав засновників від держави до державних госпрозрахункових підприємств, з наступною приватизацією; (2) обмеження, а потім і припинення бюджетного фінансування ЗМІ після їх роздержавлення; (3) заборону в подальшому органам державної влади та місцевого самоврядування, підприємствам з бюджетним фінансуванням засновувати ЗМІ, крім інформаційних видань та web-сайтів в Інтернет; (4) передбачити в приватизаційних зобов’язаннях можливість певного обсягу державного мовлення на радіо- та телеканалах з програмами освітнього, учбового і культурологічного характеру;
• до Законів України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, “Про телебачення і радіомовлення”, якими рекомендувати ЗМІ здійснювати попередню правову експертизу матеріалів, що можуть містити інформацію, потенційно здатну завдати моральної шкоди;
• ухвалити Закон України “Про обмеження поширення засобами масової інформації порнографії, жахів і насильства”, яким передбачити: (1) визначення понять “порнографія”, “насильство”, “жахи”; (2) створення спеціальної Комісії з питань захисту громадської моралі (на основі вже діючої експертної комісії Міністерства культури й мистецтв) з числа державних службовців, громадських діячів, вчених, діячів культури, представників політичних партій і громадських організацій. Комісія повинна приймати рішення щодо наявності насильства, жахів та порнографії в кінофільмах, телепередачах тощо та про заборону їх показу в загальнодоступних кінотеатрах, на загальнодоступних і загальнонаціональних телеканалах; (3) здійснення продажу еротичних видань виключно в спеціалізованих магазинах, лише для повнолітніх, у закритому спеціальними обкладинками вигляді; (4) класифікацію кіно-, відео- телефільмів за категоріями, враховуючи ступінь їх можливого негативного впливу на громадську мораль. Категорія А — показ по телебаченню лише після 22:00, у кінотеатрах — лише громадянам від 18 років; категорія Б — показ по телебаченню лише після 24:00., у кінотеатрах — громадянам від 21 року; категорія В — показ виключно в спеціальних кінотеатрах та по спеціальних каналах телебачення; категорія С — заборона розповсюдження і показу в Україні; (5) уточнення відповідальності за поширення порнографії в мережі Інтернет, встановлення вікових обмежень доступу до порнографічних web-сайтів;
• до Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кримінального кодексу України, якими посилити адміністративну та кримінальну відповідальність за показ і розповсюдження кіно- і відеопродукції без ліцензії;
• ухвалити Закон України “Про психологічний захист населення” для зменшення негативного інформаційного впливу на індивідуальну та суспільну свідомість;

б) вжити організаційних заходів:

• створити систему суспільного (публічно-правового) телебачення, фінансування якої передбачити за рахунок абонентської плати власників телевізорів;
• посилити контроль за виконанням чинного законодавства в інформаційній сфері;
• рекомендувати прийняти Хартію етики журналіста, в якій викласти основні морально-етичні та корпоративні правила поведінки журналістів; створити спеціальний, обраний усіма журналістами, видавцями, орган (Рада з питань діяльності ЗМІ), який би визначав порушення зазначених правил та вживав до порушників заходів громадського осуду;
• регулярно проводити парламентські слухання з питань поширення порнографії, жахів, насильства в інформаційному просторі України;
• створити умови для виробництва спеціальних пристроїв, що обмежують доступ неповнолітніх до порнографічних web-сайтів; встановити спеціальні фільтри на комп’ютерах в органах державної влади, освітніх закладах, бюджетних установах;
• утворити державну науково-дослідну структуру для вивчення впливу новітніх релігійних практик на психічне здоров’я людини та інформування громадськості про можливі загрози.

3. З метою забезпечення захисту інформаційного простору України від негативного зовнішнього впливу необхідно:

а) внести зміни та доповнення до чинного законодавства:

• ухвалити Закон України “Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах”, яким передбачити: (1) вимоги та правила захисту інформації в цих мережах (зокрема, в інформаційних системах органів державної влади та місцевого самоврядування, автоматизованих системах управління військових формувань), що є власністю держави, або інформації з обмеженим доступом, захист якої гарантується державою; (2) обов’язкові умови захисту інформації при наданні послуг передачі даних, у т.ч. з використанням Інтернет; (3) проведення законного моніторингу мереж передачі даних виключно на засадах національного та міжнародного законодавства, зокрема, положень резолюцій Ради Європи ENFOPOL 98; зобов’язати Інтернет-провайдерів зберігати відомості про Інтернет-трафік протягом півроку та надавати свідчення про нього за рішенням суду;
• ухвалити новий розділ Кримінального кодексу України, в якому визначити види комп’ютерних злочинів та встановити кримінальну відповідальність за їх вчинення: (1) несанкціонований доступ до інформації в автоматизованих системах (АС); (2) несанкціонований доступ до програмних засобів АС; (3) умисне порушення цілісності, спотворення, блокування, знищення інформації в АС; (4) умисне спотворення чи знищення програмних засобів в АС; (5) несанкціоноване використання інформації з АС; (6) умисне порушення функціонування АС;

б) вжити організаційних заходів:

• провести комплексну експертизу впровадження в Україні стандартів Міжнародної організації стандартів (ISO) в галузі криптографічного захисту інформації;
• створити умови для виробництва вітчизняного програмного забезпечення для використання в органах державної влади та місцевого самоврядування, оснащених комп’ютерними системами, в яких зберігається та обробляється інформація з обмеженим доступом;
• розробити правила закупівлі комп’ютерів, програмного забезпечення для їх використання в органах державної влади;
• правоохоронним органам надавати допомогу та рекомендації державним органам, суб’єктам господарювання та окремим користувачам стосовно боротьби з комп’ютерними вірусами та комп’ютерною злочинністю; створити web-сайт з вільним доступом, на якому б оприлюднювалася така інформація;
• у складі Міністерства внутрішніх справ створити підрозділи для боротьби зі злочинністю в сфері новітніх інформаційних технологій (комп’ютерною злочинністю); розробити програму підготовки (перепідготовки) кадрів для потреб цих підрозділів;
• створити умови для зацікавлення страхових компаній у впровадженні страхування від наслідків комп’ютерних злочинів та інших інформаційних ризиків.

4. З метою якісного інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування необхідно:

а) внести зміни та доповнення до чинного законодавства:

• до Кодексу України про адміністративні правопорушення, якими встановити адміністративну відповідальність державних службовців за невиконання статті 32 Закону України “Про інформацію”, в т.ч. заборонити їм на певний час займати посади на державній службі;
• до статті 27 Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, статті 34 Закону України “Про телебачення і радіомовлення”, якими передбачити повідомлювальний принцип акредитації журналістів при органах державної влади, їх вільний доступ на брифінги, прес-конференції посадових осіб за редакційними посвідченнями;
• до статті 32 Закону України “Про інформацію”, якими визначити необхідність відповіді на інформаційні запити та звернення громадян, подані електронною поштою;

б) вжити організаційних заходів:

• створити цілісну систему інформаційно-аналітичної підтримки діяльності органів державної влади, яка б виконувала наступні функції: (1) автоматизація процесу збору, обробки та використання інформації, електронний документообіг; (2) формування бази даних центральних і місцевих органів державної влади, органів місцевого самоврядування; (3) здійснення оперативного інформаційно-аналітичного забезпечення керівництва держави в надзвичайних (нештатних) ситуаціях, зокрема, через створення мережі ситуаційних центрів; (4) формування бази даних типових моделей вирішення проблемних ситуацій за різними напрямами державного управління, в т.ч. на основі досвіду інших країн; (5) сприяння координації діяльності органів державної влади з використанням можливостей системи. Передбачити: можливість доступу громадян до відкритої інформації в системі; захист її від несанкціонованого доступу (організаційно-адміністративні заходи, програмні та інженерно-технічні засоби); адаптованість системи до світових інформаційних мереж; єдині нормативно-правові, програмні, технічні, лінгвістичні вимоги до неї;
• затвердити програму підготовки (перепідготовки) державних службовців для освоєння ними новітніх інформаційних технологій, отримання знань і практичних навичок щодо захисту інформації;
• впровадити практику публічного обговорення проектів нормативно-правових актів Кабінету Міністрів, міністерств, центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій; публікувати тексти проектів нормативно-правових актів у центральній та місцевій пресі відповідно, практикувати обговорення запланованих державних рішень на радіо і телебаченні;
• розповсюдити практику організації “гарячих телефонних ліній” на рівень місцевих державних адміністрацій, публікувати в місцевій пресі звіти про виконання заходів, яких було вжито (аналогічні звіти про дії Уряду оприлюднювати в газеті “Урядовий кур’єр”);
• створити web-сайти всіх міністерств, центральних органів виконавчої влади, обласних державних адміністрацій, на яких розміщувати: відомості про організаційну структуру, склад та основні види діяльності установи, номер “гарячого телефону”; тексти нормативних актів, прийнятих установою; оперативну інформацію; важливі повідомлення; бланки документів;
• щорічно публікувати звіти міністерств, центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування про проведену роботу та структуру витрат бюджетних (позабюджетних) коштів;
• створити єдину систему зв’язків із громадськістю; при місцевих державних адміністраціях утворити Громадські ради, на засідання яких виносити актуальні питання регіонального розвитку та шляхи їх вирішення; до складу Громадських рад можуть входити представники політичних партій, громадських організацій, вчені, підприємці, представники ЗМІ.

5. З метою перетворення виробництва інформаційної продукції та послуг на потужний чинник економічного зростання України необхідно:

а) внести зміни та доповнення до чинного законодавства:

• до Законів України “Про податок на додану вартість”, “Про оподаткування прибутку підприємств”, “Про Єдиний митний тариф”, інших законодавчих актів, якими встановити податкові пільги для діяльності в сфері виробництва і розповсюдження новітніх інформаційних технологій, програмного забезпечення, виробництва комп’ютерів, Інтернет-ринку;
• до Закону України “Про державний бюджет на 2001р.” (і далі), якими забезпечити через захищені статті державного бюджету пріоритетне фінансування Національної програми інформатизації відповідно до визначених потреб;
• ухвалити Закони України “Про електронні документи і електронний документообіг”, “Про електронний цифровий підпис”, до їх прийняття ухвалити відповідні Укази Президента України;
• ухвалити Закон України “Про Інтернет-видання”, яким визначити правовий статус, особливості діяльності, повідомлювальний порядок реєстрації Інтернет-видань;

б) вжити організаційних заходів:

• створити робочу групу із залученням представників компаній, що працюють у сфері новітніх інформаційних технологій, для: (1) розробки Концепції та Державної програми розвитку Інтернет в Україні; (2) підготовки законопроектів з цих питань; (3) розробки механізмів захисту інформації, моніторингу та фільтрації протиправної інформації; (4) розгляду питань адміністрування національного домену .ua;
• v впровадити систему підготовки (перепідготовки) висококваліфікованих кадрів у сфері інформаційних технологій, у т.ч. за кордоном (за рахунок іноземних програм технічної допомоги). З особами, які направляються за кордон, укладати контракт, що передбачає відшкодування витрат держави у випадку їх неповернення до України. Укладати договори з країнами, куди від’їджають українські фахівці, щодо надання їм гарантій (трудових, пенсійних, соціальних, на інтелектуальну власність). Вирішити питання щодо компенсації українській стороні витрат на підготовку фахівців у випадку їх виїзду за кордон, спрощення візових процедур для забезпечення контактів цих фахівців з родичами, розподілу податків від їх доходів;
• сприяти ініціативі Інтернет-провайдерів щодо Інтернет-підтримки середніх навчальних закладів, особливо в сільській місцевості;
• модернізувати та реконструювати інформаційну інфраструктуру, зокрема, лінії зв’язку (подальше впровадження оптико-волоконих ліній, цифрового сегменту), мережі передачі даних, збільшити кількість електронних АТС;
• збільшити кількість годин у шкільних програмах на вивчення та опанування навичками роботи в Інтернет, розробити та видати шкільні підручники з цього предмету, продовжити роботу по комп’ютеризації шкіл. У межах кошторисів на утримання шкіл передбачити оплату Інтернет-послуг. Регулярно проводити всеукраїнські олімпіади з комп’ютеризації для школярів і студентів. Надати їх переможцям пільги для вступу до ВНЗ та зарахування на роботу. У ВНЗ ввести додаткові курси, пов’язані з вивченням Інтернет; спільно із зацікавленими Інтернет-провайдерами створити спеціальні учбові web-сайти з різних предметів (математики, фізики та ін.);
• створити організацію, яка б здійснювала реєстрацію доменних імен зони .ua;
• створити умови для впровадження електронної системи купівлі квитків, бронювання номерів в готелях, електронної комерції тощо.

6. З метою інтеграції України до світового інформаційного простору необхідно:

а) внести зміни та доповнення до чинного законодавства:

• узгодити основні положення законопроектів “Про кабельне, ефірно-кабельне телебачення і телеінформаційні мережі”, “Про телекомунікації”, “Про міжнародний обмін масовою інформацією”, “Про національні інформаційні ресурси”, “Про діяльність у сфері інформатизації” з принципами законодавства Європейського Союзу;
• ратифікувати Європейську Конвенцію про транскордонне телебачення;

б) вжити організаційних заходів:

• приєднатися до стандартів ISO в галузі новітніх інформаційних технологій;
• організувати мовлення каналу супутникового телебачення для трансляції на зарубіжні країни, забезпечити його державне фінансування; створити іномовні інформаційні ресурси про економічний, науковий, освітній, культурний, туристичний потенціал України;
• сприяти обміну ефірним часом у FM-діапазоні між радіостанціями світових столиць і України; розповсюдженню державних офіційних видань за кордоном; визначити підготовку новин для закордонних інформаційних агентств однією з пріоритетних функцій Укрінформу;
• розвивати співпрацю з Генеральним директоратом Європейської Комісії “Інформаційне суспільство”;
• взяти участь у конкурсі ЄС: проекти для програми IST (Information Society Technologies);
• з метою просування позитивного іміджу України у світовий інформаційний простір, запровадити цільові програми “Світові зірки України” (створення web-сайтів, закордонні поїздки відомих у світі українців, поширення матеріалів через ЗМІ тощо); залучити громадські організації, незалежних експертів до обговорення проблем інтеграції України до світового інформаційного простору, підготовки та проведення окремих заходів;
• створити інформаційні центри при посольствах України із залученням джерел спонсорського фінансування їх діяльності. Визначити одним із пріоритетів нової Державної програми співпраці з українською діаспорою залучення інформаційного, культурного потенціалу українців за кордоном;
• організувати систему професійної підготовки з інформаційних технологій для державних службовців, які представляють Україну за кордоном. Проводити перепідготовку на курсах PR співробітників посольств і закордонних представництв (радників з питань преси та інформації, прес-аташе, радників з питань культури та освіти). При Дипломатичній академії МЗС України організувати вищі курси міжнародних PR-технологів;
• створити умови для організації неурядового Фонду, який сприяв би формуванню позитивного міжнародного іміджу України. Його засновниками можуть бути крупні вітчизняні бізнесові структури, зацікавленні у просуванні своєї продукції на зовнішні ринки, впливові громадські організації та ЗМІ.

7. З метою збереження власної культурної ідентичності за умов посилення процесів глобалізації необхідно:

а) внести зміни та доповнення до чинного законодавства:

• внести зміни та доповнення до Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, якими встановити, що видання, які мають закордонні аналоги, повинні містити не менше 50% інформації українського походження;

б) вжити організаційних заходів:

• забезпечити виконання Державної програми розвитку національного книговидання та преси; передбачити державне фінансування реконструкції та розвитку поліграфічної бази;
• створити умови для підвищення конкурентоспроможності українських ЗМІ, якості їх технічної оснащеності, підвищення фінансової спроможності; підвищити рівень соціального захисту працівників ЗМІ;
• створити Національну систему інформаційних ресурсів, електронні каталоги центральних і регіональних бібліотек, архівів (до 2004р. їх основні фонди перевести в електронний вигляд) та забезпечити доступ до них через Інтернет; збільшити кількість інформаційно-пошукових систем, які б могли здійснювати повноцінний пошук українською мовою, мовно адаптованих програмних продуктів;
• посилити боротьбу з контрабандою іноземних друкованих видань та книг, аудіо-, відео-, кіно- та іншої інформаційної продукції.

Висновки

Із вище проаналізованого можна зробити такі висновки. Категоріальну структуру інформаційної політики держави як галузі знань складають такі елементи: поняття, класифікація, предмет, мета, завдання, об’єкти, принципи та система інформаційної політики; суб’єкти інформаційного процесу та політики; інформаційна інфраструктура, ресурси, простір, безпека, загроза, суверенітет, право, ринок, продукт та послуга.

Теоретичними положеннями, що пов’язані із категоріями ІП, є такі: управління для ІП постає як постійно триваюча комунікація між учасниками інформаційних відносин та їх регулююче нормотворення; основною характеристикою інформаційного простору є спричинена активністю аудиторії та суб’єктів інформаційного процесу щодо його об’єкту динамічність, змінність; предметом ІП держави є управління інформаційним простором, метою — безпечний стан і перспектива його розвитку; загальна та організаційна системи ІП керуються визначеними інтересами особистості, суспільства і держави в інформаційних відносинах та їх необхідним балансом при розробці та здійсненні ІП на основі її принципів і завдань.

З метою створення умов для ефективної діяльності системи забезпечення інформаційної безпеки необхідно:

• посилити роль РНБО України як головного органу координації та контролю на міжвідомчому рівні у сфері інформаційної безпеки; питання інформаційної безпеки розглядати на засіданнях РНБО України не рідше одного разу на рік198; у структурі Апарату РНБО України створити Управління проблем інформаційної безпеки, на яке покласти функції моніторингу загроз інформаційній безпеці України, підготовки заходів щодо їх запобігання та локалізації;
• перед прийняттям організаційних рішень проводити функціональне обстеження діючих органів державної влади. Відповідні укази глави держави повинні включати додатки, в яких визначаються повноваження, функції та схема взаємодії органів державної влади, що утворюються або реформуються;
• провести комплексне функціональне обстеження всіх державних органів, що утворюють систему забезпечення інформаційної безпеки України, з метою уникнення дублювання ними окремих функцій (ліквідації надмірних структур), забезпечення виконання повного переліку функцій, необхідних для забезпечення ефективної роботи цілісної системи. Подати Президентові України конкретні пропозиції щодо структурних змін у системі державних органів, а також зміни та доповнення до положень, що визначають засади їх діяльності;
• утворити в структурі обласних державних адміністрацій управління реалізації державної політики інформатизації.

Список використаної літератури

1. Баранов А. Информационный суверенитет или информационная безопасность? // Національна безпека і оборона. — 2001. — № 1. — С. 70-76
2. Бойченко О.В. Політика інформаційної безпеки в системі інформаційного забезпечення ОВС України // Форум права. – 2009.- №1.- Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2009-1/09bovzou.pdf
3. Гнатцов О. Політико-управлінські аспекти інформаційних ресурсів у системі забезпечення державної безпеки // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2004. — № 3. — С. 485-492
4. Державна політика Росії в сфері інформаційної безпеки // Політичний календар. — 2000. — № 9. — С. 26-35
5. Дзьобань О. Інформаційно — енергетична концепція еволюції в контексті проблем національної безпеки // Людина і політика. — 2004. — № 2. — С. 122-129
6. Концепція (основи державної політики) інформаційної безпеки України // Національна безпека і оборона. — 2001. — № 1. — С. 50-59
7. Литвиненко О. Інформаційна безпека — складова національного суверенітету // Політика і час. — 1997. — № 4. — С. 32-36
8. Литвиненко О. Інформація і безпека // Нова політика. — 1998. — № 1. — С. 47-49
9. Олійник О. Державна інформаційна політика та інформаційна безпека України: політико-правові аспекти // Право України. — 2005. — № 5.- С.108-111

• Сенченко М. Інформаційна війна: методи впливу інформаційної зброї / Сенченко М. // Вісник Книжкової палати. — 2006. — № 12. — С. 3 — 8
• Соснін О. Неодмінна складова суверенітету: Інформаційна культура суспільства в контексті інформаційної безпеки України / О.Соснін // Політика і час. — 2002. — № 7. — С. 33-40
• Соснін О. Проблеми правового регулювання інформаційної діяльності дипломатії / О. Соснін // Зовнішні справи. — 2009. — № 2. — С. 40-43
• Соснін О. Проблеми правового регулювання інформаційної політики в Україні // Віче. — 2008. — № 20. — С. 22-26