Вступ

Тема розвитку політичної системи в Україні особливо актуальна на сучасному етапі трансформаційних перетворень у нашій країні, адже відомо, що становлення багатопартійної системи, розміщення партій та різні конфігурації їх об’єднань на політичному ландшафті країни, будучи одним із критеріїв розвиненої політичної системи суспільства та її атрибутів, існують лише в демократичних країнах з належним правовим регулюванням та наявністю громадянського суспільства. На жаль, Україна поки що, лише прагне до подібного правового регулювання і громадянського суспільства, тому що тут немає ще багатопартійної системи у справжньому розумінні цієї дефініції. Але розбудова незалежної України як демократичної і правової держави своєрідно втілюється й у становленні та розвитку політичного плюралізму та багатопартійності. Все це надає особливої актуальності зазначеній проблемі та зумовлює необхідність дослідження передумов і особливостей формування та трансформації політичної системи України.

У суспільно-політичних процесах, до яких відносяться процеси державного управління, ключове значення відводиться людському виміру, потребам та інтересам людей, що помітно впливає на визначення перспектив обрання різноманітних сценаріїв і напрямків розвитку.

Тому метою цієї роботи є аналіз проблем трансформації політичних систем сучасного, традиційного та постсучасного суспільства.

Політичні системи сучасного, традиційного та постсучасного суспільства

У якості основного критерію класифікації Г. Алмонд і Б. Пауелл використовують ступінь структурної диференціації і культурної секуляризації.

За цим критерієм всі політичні системи були поділені на три великі класи: 1) примітивні системи з хиткою політичною структурою, які характеризуються мінімальною структурною диференціацією і домінуванням парафіяльної політичної культури; 2) традиційні системи з диференційованими політикоуправлінськими структурами, що характеризуються переважанням підданської політичної культури, і 3) модерні системи з диференційованою політичною інфраструктурою і партисипаторною політичною культурою [4, с. 215].

У класі модерних політичних систем, окрім перехідної і вже практично неіснуючої форми античного міста-держави (де, на думку вчених, виникли певні компоненти політичної інфраструктури і політичної культури сучасного типу), варто виокремити 1) мобілізаційні демократичні, 2) мобілізаційні тоталітарні й авторитарні, а також 3) домобілізаційні демократичні й авторитарні системи.

В сучасній західній політичній науці сьогодні розрізняють такі типи політичних систем:

— військові та громадянські;

— консервативні й ті, що трансформуються;

— закриті й відкриті (в основу покладено ступінь і глибину зв’язків із зовнішнім світом);

— завершені й незавершені (основний критерій – наявність усіх складових);

— мікроскопічні, макроскопічні та глобальні;

— традиційні й модернізовані;

— демократичні, авторитарні й тоталітарні [3, c. 46-47].

Існуючі типології політичних систем є умовними. «Чистого» типу політичних систем не існує. Всі вони є результатом наукового осмислення й інтелектуальних зусиль людей, що живуть у певний час і в певному місці. До того ж політична система суспільства — це складне соціально-природне утворення, особливості якого визначаються історичними, економічними, культурними та іншими умовами.

Проте всі політичні системи характеризуються своєю функціональною спроможністю. Функціональним аспектом політичної системи суспільства є політичний режим.

Інституціональні особливості політичної системи України складаються як історично, так і під впливом факторів, що змагаються в суперечливому суспільно-трансформаційному процесі. Особливості системи політичних інститутів сучасної України характеризують наступні риси:

а) хитка рівновага політичної системи, її податливість у бік нестабільності та конфліктів між основними політичними акторами, в тому числі в структурі державного апарату та між різними регіонами;

б) поки що низькі темпи соціальних процесів і недостатня готовність до сприйняття соціальних новацій; багато в чому це пояснюється молодістю системи, майже відсутністю традицій і досвіду самостійного функціонування держави. До того ж історичні традиції державного суверенітету практично не пов’язані з сучасними проблемами суспільства;

в) централізованість з елементами регіоналізації та децентралізації політичної системи України; система не здійснює повного комплексу функцій, необхідних для забезпечення сталого розвитку суспільства;

г) властивість ознак «перехідної» правової системи — від неправового до правового типу політичної системи, в якій методи нормативного правового регулювання переважають над методами безпосереднього використання цільових актів органів політичної влади.

І все ж для більшості населення політична система здебільшого є легітимною і водночас такою, що діє в умовах надзвичайної суспільної ситуації. Причому надзвичайність обставин поки що характеризує усі сфери суспільства:

— природне (фізичне й біологічне) середовище, промисловість й сільське господарство, де ще панують нераціональні моделі природокористування і внаслідок чого значних втрат зазнає загальний генофонд народу;

— економіка має перекіс у бік деградації структур відтворення структур життєдіяльності соціуму;

— сфера культури, передусім освіти, не забезпечує повноцінного відтворення загальної культури, не відповідає прогресивним стандартам та потребам прискореного соціального розвитку; спостерігається подальша ерозія масової «практичноїморалі», перебування людей в ситуації «культурного шоку», пов’язаного з швидкими змінами панівних офіційних міфів і відсутністю чіткої національної ідеї;

— не сформована система ефективних відносин України з іншими державами і міжнародним співтовариством [1, c. 240].

Особливістю політичної системи сучасної України є також перехід до впровадження консенсусної моделі вирішення соціальних конфліктів, миролюбність і неагресивність, несформованість власної системи забезпечення національних інтересів.

Політична система України поки що не здатна забезпечити зростання рівня і якості добробуту основних верств населення. Політична система України є світською, на відміну від атеїстичної або релігійної.

Політична система України етатизована (одержавлена) із заниженим інтелектуальним рівнем політики, з перебільшенням «реформованої» традиційної номенклатури, що включена в контроль над «каналами розподілу» суспільних ресурсів і «нуворишів», здатних «стимулювати» в необхідному для них напрямку діяльність політиків і бюрократичного апарату. Цим багато в чому пояснюється те, що Україна станом на 2008 р. посіла 118 місце з 180 країн світу за індексом сприйняття рівня корупції.

В структурі політичних інститутів і політичній організації України провідне місце займає держава, яка є сувереном влади (верховенством влади в межах державних кордонів і незалежності ззовні) і поки що традиційно зберігає монополію щодо репрезентації всього суспільства. Нинішній стан державної влади знаходить своє відповідне відображення в чиновниках, армії, адміністративних органах, органах правопорядку, судах та ін.

Водночас держава об’єктивно є всеосяжною, універсальною політичною організацією суспільства, що має оберігати економічні основи суспільства, охороняти умови використання всіх ресурсів: людських, матеріальних, природних в інтересах розвитку всього суспільства, утримувати в покорі супротивників і порушників законів, піклуватися про вчасне усунення соціальних суперечностей [4, c. 58].

Висновки

Підбиваючи підсумки, можна зробити висновок, що сучасні типології політичних систем враховують не тільки характер держави, але і спосіб відтворення політичної сфери в цілому. Вони вже давно відійшли від врахування лише формальних конституційних характеристик держави (демократія чи тоталітаризм, президентське чи парламентське правління).

Набагато більше уваги приділяється структурі й особливостям політичного процесу. Використання політико-системного підходу у вивченні державного управління дозволило порівняльній політології перебороти традиційну обмеженість досліджень рамками розвинутих країн Європи й Америки і проаналізувати специфічні особливості незахідного політичного процесу. По суті, теоретики політико-системного аналізу розробили методологію, яка дозволяє охоплювати і порівнювати політичні системи будь-якого типу і рівня розвитку.

Найперспективнішим напрямом побудови політико-системних класифікацій є вироблення тривимірних координатних типологій політичних систем, які дозволяють перебороти лінійно-східчасте конструювання систем за критерієм вищі/нижчі. Особливу увагу в подальших дослідженнях варто приділити осмисленню „координатного” місця посткомуністичних і пострадянських держав, нестандартність яких дуже часто не вміщується в традиційні класифікаційні схеми.

Список використаної літератури

1. Ільчишин Л. Політичний процес: сутність та методологія дослідження в зарубіжній політичній науці // Вісн. Львів. ун-ту. — 2005. — Вип. 8. — С. 239-246. — (Сер.: Філос. науки).
2. Політичні інститути та процеси в умовах трансформації українського суспільства / За заг. ред. А.Пойченка, В.Ребкала. — О.: ОРІДУ НАДУ, 2006.
3. Політичні партії як суб’єкт формування політико-управлінської еліти в умовах політичної модернізації: Навч. посіб. / НАДУ. К.: Парлам. вид-во, 2008. — 416 с.
4. Інституціональні особливості та технології сучасних політичних процесів : Курс лекцій і метод. матеріалів до модуля навч. дисципліни / Уклад. : Е. А. Афонін, В. М. Козаков, Л. М. Усаченко. — К. : НАДУ, 2008. — 108 с.
5. Бортейчук Р. Теоретичні аспекти системного моделювання суспільно-політичних процесів в Україні // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2008. — № 3. — С. 219-229
6. Іванілов О. Принцип альтернативності як чинник функціонування сучасних політичних систем // Політичний менеджмент. — 2008. — № 5. — С. 25-35
7. Лещенко В. Трансформація політичної системи та роль політичних еліт у розвитку суспільства // Віче. — 2009. — № 11. — С. 25-28
8. Мазіна А. Політична система як наукова категорія та суспільно-політичний феномен // Стратегічні пріоритети. — 2007. — № 4. — С. 56-61
9. Опанасюк В. Забезпечення стабільності політичної системи у взаємовідносинах політичного класу і нації // Політичний менеджмент. — 2008. — Спеціальний випуск. —  С. 172-182
10. Русанду Й. Політична система і громадянське суспільство: консесус інтересів // Політичний менеджмент. — 2008. — № 4 : Спеціальний випуск. — С. 100-108
11. Стець С. Політична система та політичне лідерство — процеси взаємодії // Віче. — 2009. — № 10. — С. 30-32
12. Тіньков А. Політична корупція в системі державного управління: українські реалії // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2010. — № 1. — С. 227-234
13. Харченко Л. Консолідація політичної еліти як фактор розвитку політичної системи України // Вибори та демократія. — 2010. — № 4. — С. 82-88