Вступ

Історик, етнограф, письменник, суспільно-політичний діяч. Істотним здобутком української думки XIX ст. були його дослідження специфіки характеру українського народу, зокрема праця «Дві руські народності», опублікована в 1861 р. у журналі «Основа». Костомаров подав майстерний нарис історичних умов, які витворили з близьких колись племен східнослов´янської групи дві окремі й відмінні народності, національні типи з різними вдачею, психологією, різним світоглядом і громадським ідеалом. Зазначену працю М. Драгоманов влучно назвав «азбукою українського націоналізму», оскільки вона тривалий час слугувала своєрідним арсеналом аргументів у суперечках українців і росіян із приводу історико-політичного тлумачення самобутності українського народу.

Історичні концепції М.І.Костомарова протягом уже більше півтора сторіч викликають  суперечки, що не припиняються. У роботах дослідників він з’являється як селянський, дворянський, дворянсько-буржуазний, буржуазний, ліберально-буржуазний, буржуазно-націоналістичний, революційно-демократичний історик. Крім цього, як демократ, соціаліст і навіть комуніст, панславіст, українофіл, федераліст; історик народного життя, народного духу, історик-народник, історик-правдолюбець. А так само, історик-романтик, історик-лірик, історик-художник, белетрист, історик-артист, філософ і соціолог.

На підставі історичних, етнографічних, психологічних, релігійних даних і спостережень Костомаров здійснив спробу науково обґрунтувати найсуттєвіші національні відмінності російського і українського народів. При цьому він вказував дві основні причини, що вирішально вплинули на формування самобутнього характеру українців: 1) географічне положення України («перший привід відмінності»), або особливість її геополітичного положення, завдяки якому вона весь час співіснувала з іншими народностями як «кордонна цивілізація»; 2) недостатня розвинутість (упродовж усієї історії) в Україні державно-правових інституцій і, як наслідок, — державно-правових традицій, що було зумовлено бездержавним чи напівдержавним розвитком українського народу. Ці причини постійно впливали на формування самобутності українців.

1. Політико-правові погляди М.І. Костомарова

У поглядах на державу М. Костомаров виходив з того, що всяка влада походить від Бога й не може бути абсолютною, самодержавною.

Становленню і зміцненню в Росії монархічної форми правління, за М. Костомаровим, сприяло прийняття християнства, яке передбачало освячення влади зверху, а також татаро-монгольське панування, зацікавлене у створенні сильного апарату та одній довіреній особі для збору данини. Таку особу було знайдено серед московських князів.

Перевагу він віддає такому республіканському устрою, де влада є виборною, змінною та підзвітною народним зборам, а відносини між народами будуються на федеративних засадах. Для М. Костомарова – федерація в поєднанні з республіканською формою правління булла найдоцільнішою формою державного устрою. Він вважав її традиційно слов’янською формою, що має свої початки ще в Київській Русі і дає змогу поєднати прагнення українського народу до політичної самостійності та застерегти його від появи експлуататорських класів.

Суть слов’янської федерації М. Костомаров вбачав у тому, щоб кожна слов’янська держава – польська, литовська, українська, білоруська, російська – була самостійною та щоб у них був спільний виборний орган для вирішення загальних справ.

Костомаров вказував на специфіку українського національного характеру, яка виявляється в таких ознаках:

Особисте свавілля, прагнення до свободи за непевності (невизначеності) її форм. Ця особливість характеру була «відмінною рисою південноруського суспільства, починаючи з найдавніших часів дотепер». Крім цього — нечіткість мети, непостійність, поривчастість руху. За натурою «південнороси» не схильні до насильства, однак для політики вони теж малопридатні: їм бракує холодного розрахунку, твердості у поступі до намічених цілей; вони не привчені до опозиції.

«Південнороси» звикли чути в себе чужу мову і не цураються чужоземців. Цей дух терпимості, відсутності національної зверхності перейшов пізніше в характер козаків і залишився, за автором, у народі донині.

«Перевага особистої свободи». У політичній сфері «південнороси» здатні були «створювати добровільні компанії (товариства), які існували доти, доки в них була потреба». Ці товариства були міцні настільки, наскільки їх існування не перешкоджало незмінному праву особистої свободи. «Общинна психологія», тобто підпорядкування особи владі общини, була, за Костомаровим, не властива для української народності [7, c. 102].

Громада для українців — зовсім не те, що община для росіян. Громада — це добровільна сходка людей: хто хоче, той бере в ній участь, а хто не хоче, той не бере. Так було в Запорозькій Січі: туди приходили і йшли звідти за власним бажанням, добровільно. За народними уявленнями, кожен член громади є сам по собі незалежною особистістю, самобутнім власником. Він зобов´язаний громаді тільки тією мірою, якою тримаються зв´язки між її членами для взаємної безпеки всіх і вигод кожного. «Малорос за своєю природою більш трудолюбивий, ніж великорос, і завжди таким постає, як тільки бачить вільний вихід своїм діянням». Духовний склад, ступінь почуття, його засоби чи склад розуму, спрямування волі, погляд на духовне і суспільне життя, все, що утворює норов і характер українського народу, — «є сокровенними, внутрішніми причинами, його особливостями, які дають життя і цілісність його тілу».

Очолювати як кожну окрему державу, так і їхній союз у цілому мали виборні особи. В усіх суб’єктах федерації мали бути впроваджені однакові основні закони, система мір, єдина грошова система, свобода торгівлі та ліквідація внутрішніх митниць, єдина центральна влада, якій належить управління збройними силами та зовнішніми зносинами при збереженні повної автономії кожного суб’єкта федерації щодо внутрішніх установ, внутрішнього управління, судочинства та народної освіти.

Ідеалом Костомарова є федеративна демократична слов’янська республіка, у якій будуть втілені ранньохристиянські ідеї повної соціальної справедливості, волі, рівності й братерства. Федеративна держава повинне управлятися обраними на чотири роки президентом і конгресом, мати загальну армію, грошову систему, здійснювати загальне керівництво зовнішніми відносинами. Костомаров прагнув до розвитку національної самосвідомості українського народу, твердження в ньому ідеї власної самобутності й самоцінності, що вперше намагався вивести із глибин духу й характеру українського народу.

Поряд з історичними проблемами Костомаров багато часу приділяв питанням етнографії, брав активну участь у роботі Археографічної комісії, цікавився археологією й філологією. Сучасники звертали увагу на феноменальну пам’ять історика, глибину й просторість його знань, зауважували, що «у розумовому відношенні це була рідко обдарована людина».[6, c. 35-36]

Творча спадщина вченого величезна й різноманітно. Основну його зі становлять історичні монографії й дослідження, також у нього входять літературні твори (поезія, проза, драма), критичні, полемічні й публіцистичні статті, переклади, записи народних пісень, етнографічні нариси, мемуари, епістолярні матеріали.

Роботи М.І. Костомарова одержали популярність і визнання не тільки в Росії й Україні, але також у країнах Західної Європи, у США, Канаді: 150-річчя від дня народження Костомарова за рішенням ЮНЕСКО широко відзначалося в усьому світі.

У 1994- 2002 рр. у Москві вийшло саме повне на сучасний момент зібрання творів ученого у вісімнадцяти томах (передбачається випуск ще одного). Опубліковані не тільки провідні історичні праці Костомарова, але й маловідомі статті й замітки, загублені в газетах і журналах XІ в. У багатьох з них історик торкається насущних проблем суспільного розвитку, які, за свідченням сучасників, до останніх днів життя хвилювали його.

Розглядаючи формування й розвиток суспільно-політичних поглядів Костомарова, не можна не торкнутися його відносини до влади, народу, державному устрою, визвольному руху 1860- х — початку 1880- х рр., так само як і подання історика, що стосуються сфер народної освіти, університетського утворення, печатки.

Однак, головним аспектом суспільно-політичного світогляду М.Костомарова, що робить визначальний вплив на його творчість і діяльність, представляється інтерес до проблем слов’янських народностей Російської імперії, що гостро проявились в XІ в. у зв’язку з ростом національної самосвідомості.

Життєвий шлях М.І. Костомарова був нерозривно пов’язаний з Великоросією і Малоросією, історії й населенню яких він приділяв особливу увагу у своїх дослідженнях.

Російська імперія історично зложилася як багатонаціональна. До початку XІХ ст. росіяни становили тільки 53% від усього населення країни, що нараховує близько 37 мільйонів чоловік. На частку українців і білорусів доводилося по 21,8% і 8% відповідно. Таким чином, три східнослов’янських етноси разом становили близько 83% усього населення імперії. Що залишилися 17% ділили між собою, головним чином, народи Прибалтики, поляки, євреї, кримські татари й німці. Територіальні зміни першої третини XІХ століття сприяли збільшенню числа поляків в імперії до 7- 8%, євреїв (понад 2,5%), фінів (близько 1,8%), частка росіян п понизилася до 45% [2, c. 132-133].

Займаючись вивченням вітчизняної історії, М.І. Костомаров аналізував проблеми взаємин росіян, українців і поляків, детально досліджував особливості їхніх національних характерів, виявляв об’єднуючі народи тенденції розвитку, визначав причини міжетнічних конфліктів. Тема слов’янства (а точніше, тема цих трьох слов’янських етносів) проходить червоною ниткою через всю творчу спадщину вченого, проявляючись у його історичних дослідженнях, художніх творах, у суспільно-політичних, полемічних роботах.

У відношенні до монархічної влади погляди Костомарова поступово мінялися. Програмні документи Кирило-Мефодіївського суспільства підкреслювали зло самодержавства, необхідність його скасування. Він побачив, що монархія виявила можливість корисних змін і перетворень. Історик продовжував сподіватися, що в майбутньому відбудеться перехід до республіканського пристрою, але він буде поступовий і безболісний.

В області міжетнічних відносин Костомаров виступав за рівноправність всіх народностей і рас, за визнання національного самовизначення за всіма національностями, за вільний і незалежний розвиток всіх слов’янських народів.

Як син російського поміщика й селянки-українки М.І. Костомаров не мав етнічно об’єктивних причин для переходу в табір захисників інтересів тільки одного із цих народів. Дитинство майбутнього історика пройшло в слободі, де українські й російські народні традиції тісно переплелися. У дозрілих літах історик цілком міг бачити у своєму народженні в російсько-українському прикордонні Божий промисел, що визначив зв’язок подальшої його долі, як з Росією, так і з Україною [3, c. 14-15].

2. Значення ідей М.І. Костомарова для державно-правового будівництва в Україні

Діяльність таємної політичної організації «Братства св. Кирила і Мефодія», засновником якої був Костомаров, стала важливою віхою розвитку української політичної думки. М.І. Костомаров розробляє програмний документ цієї організації «Закону Божого (Книга буття українського народу)».

Одним із засновників і найактивніших учасників Кирило-Мефодіївського товариства був професор М. Костомаров. рушійними силами української історії він уважав народні маси, їхню самосвідомість: що свідомішим є народ, то скоріше він знайде самого себе і через самореалізацію самовизволиться. Думки М. Костомарова про федерацію, республіканський лад, громадянські свободи, що творили його політичну концепцію, були обґрунтовані ним у програмі кирило-мефодіївців та в окремих статтях.

Основні положення цього документу, це так званий ідеал суспільного життя, спроба пристосувати форми політичного життя до національного характеру українського народу, модель побудови суверенної держави, що відповідала б традиційним уявленням українців про волю, правду, право на гідне існування особистості в суспільстві.

М.І. Костомаров доводив, що через федерацію слов’янських народів держави їх, слов’ян, зможуть отримувати самостійне державне життя, отримати право на державу про яку марило не одне покоління українського народу. Його ідеї здобули продовження і в наш час, оскільки питання про виникнення федерації, і зараз використовується в політиці як один із шляхів отримання державної самостійності, і по-перше, економічної незалежності.

Федералізм як політико-правова ідея стає в Україні протягом століть. одною із основних частин демократичних програм, політичних теорій.

Костомаров визначав, що початок федерації в історії слов’янських племен не був притаманним лише Їм. Він проявляється усюди де моральні принципи не були зруйновані насильницьким з’єднанням або, « де внаслідок з’єднання несприятливих сил людини для підтримки єдності оборотів долі, частини не прийняли характеру зовсім окремих один від одного цілих, і не розійшлися на своєму шляху в різні сторони» [8, c. 141].

З певною часткою впевненості можна затверджувати, що до 1846 р. Н.И. Костомаров мислив себе більшою мірою  великорусом, у той же час, усвідомлюючи, що мати його — українка. Активна діяльність у Кирило-Мефодіївськім суспільстві й розплата за це змінили світогляд історика. У власних очах і очах громадськості він став українцем. Говорячи про успіх лекцій М.І. Костомарова в Петербурзькому університеті, H.A. Бєлозерська відзначала: «Але як не велике було поклоніння юрби, ще більше захоплювалися ним студенти й малоруси, які пишалися ним, як талантом, що з’явився серед них».

Робота в журналі «Основа» ще більше зміцнила Костомарова в думці про щиросердечну приналежність до українців, у той же час, зберігаючи право називатися росіянином. Слов’янин, росіянин, але українець, — так можна сформулювати його розуміння власної національної ідентифікації в зрілих літах. Адже Костомаров визнавав, що великоруси, малоруси (українці) і білоруси — це три галузі російського народу.

Виступаючи за державну й культурну незалежність України, Костомаров підкреслював необхідність тісного союзу слов’янських народів. Єдність у різноманітті, диференціація без дезінтеграції — можливо, це найбільш близьке формулювання тої мети, до якого, по думці історика, варто прагнути спільно й росіянином, і українцям.

Розглядаючи федеральну теорію М.І.Костомарова необхідно визначити, що пропонований федеральний союз незалежних держав по змісту більш поєднує елементи так необхідні для формування сучасної конфедерації. Костомаров писав: − «Ми приймаємо, що всі слов’яни повинні між собою поєднатися…Щоб був один сейм або рада слов’янська де б сходилися депутати усіх Речей Посполитих і там розважали б і рішали такі діла, котрі належать до цілого союзу Слов’янського…».

Ідеї Костомарова М.І. про верховенства права особистості, федерацію держав, яка дає можливість самостійно розвиватися кожній державі і одночасно проводити спільну економічну політику будуть втілені нащадками [9, c. 158].

Україна отримала незалежність не таким шляхом як пропонував Костомаров, але на той час коли зароджувались його ідеї, відбувалося як теоретичне, так і практичне прагнення громадськості України до самостійності. Прогресивніст ідеї вченого було те, що на перше місце було виведено національне питання, при цьому не йшлось про протиставлення народів, а про їх спільну боротьбу з національну незалежність кожного з них.

На сучасному етапі розвитку українського суспільства актуальніше ставиться питання удосконалення системи місцевого самоврядування, що раніше також підкреслював Костомаров.

В своїх працях він розглядав і показав позитивні сторони цієї форми, вказував на її наслідки для формування відносин між державою та громадянами. Для становлення більш розвинутого суспільства Костомаров обґрунтував питання переваги елемента самоврядування − економічно політичної децентралізації.

Проголошенням Костомаровим ідеї національної держави в політико-філософських концепції лібералізму виникає як доповнення до ідеї правової держави. Захищаючи територіальну єдність і політичну цілісність національна держава не може одночасно не захищати інтереси приватної особи, її політичні й економічні свободи.

В своїх працях М.І.Костомаров підкреслював на забезпечення особистої свободи людини, забезпечення недоторканності особи, повагу її гідності. Також він наголошував на необхідність обмеження державної влади непорушними та невідчужуваними правами людини, найважливіших із яких є право на гідне існування [10, c. 134-135].

Проаналізувавши політико-правову теорію М.І.Костомарова, можна зробити висновок, що вирішення проблем прав і свобод індивідуума, ефективності державного устрою є актуальними в усі часи. Добробут людини (чи особисто, чи в складі спільноти-народу) повинен бути головною метою сучасної соціальної держави.

Підсумовуючи вищезазначене, зазначимо, що Костомарова відстоював ідею федеративності, наполягав на здобуття незалежності України та збереження притаманній їй культурних, духовних та національних цінностей.

Політико-правові ідеї лібералізму Костомарова зіграли видатну роль в розвитку державного будівництва нової міцної та незалежної України.

Кінець ХХ − початок ХХІ століття ознаменувався для України, тим що вона стала незалежною, повністю ліберальною (практично такою, якою її хотів бачити раніше М.Костомаров), країною з ринковою економікою, демократичною владою та європейською орієнтацією.

Висновки

Підсумовуючи творчу спадщину видатного політичного діяча та науковця М.І Костомарова, необхідно підкреслити ідейно-політичний внесок його в розвиток ідей європейського лібералізму та просвітництва на Україні в XIX столітті.

Суспільно-політичні погляди М. Костомарова формувалися під впливом імперських реалій епохи. Діяльність історика в сферах науки, політики, мистецтва зробила визначальний вплив на розвиток і еволюцію його ідей і переконань. Але, перетерплюючи зміни в частковостях, суспільно-політичні погляди Костомарова залишалися постійними у своїй основі.

З дитячого років і до глибокої старості Костомаров був віруючою, православною людиною, переконаним гуманістом, що виступає активним супротивником постулату: «ціль виправдує засобу». Маючи велику базу знань в області історії, Костомаров уважав, що позитивні зрушення в суспільному розвитку відбуваються повільно й поступово. Революційні події, спрямовані на прискорення цього процесу, викликають дестабілізацію порядку й згубні потрясіння в країні, несуть руйнування й нещастя. Тому історик завжди виступав проти політичного радикалізму й нігілізму.

Він уважав, що для досягнення реального поліпшення життя коштує менше уваги приділяти модним, але абстрактним поняттям «гласність, прогрес», але більше сприяти зімкненню суспільства заради виконання конкретних історичних завдань.

В області соціальної сфери Костомаров виступав за скасування кріпосництва, бачачи необхідний і справедливим, щоб народ звільнили «не по одному ім’ю, але щоб користувався перед законом однаковими правами із дворянством». Як учений, він ставив своїм завданням дослідження історії народу, а не державного життя, особлива увага приділила виявленню етнографічних, лінгвістичних, історико-культурних особливостей росіян і українців.

У відношенні до монархічної влади погляди Костомарова поступово мінялися. Програмні документи Кирило-Мефодіївського суспільства підкреслювали зло самодержавства, необхідність його скасування. В 1860- е рр. історик розвивав ідею про те, що російське самодержавство є продуктом зовнішнього впливу, далеким східнослов’янському миру.

Він щиро вірив, що республіканське правління «є найкращий, бажаніший лад людського суспільства». Але під впливом реформ 1860- х рр., реакції влади на Балканські події другої половини 1870- х рр., в умовах посилення революційно-демократичних настроїв у суспільстві, Костомаров став більше терпимим до самодержавства. Він побачив, що монархія виявила можливість корисних змін і перетворень. Історик продовжував сподіватися, що в майбутньому відбудеться перехід до республіканського устрою, але він буде безкровним і безболісним.

В області міжетнічних відносин Костомаров виступав за рівноправність всіх народностей і рас, за визнання національного самовизначення за всіма національностями, за вільний і незалежний розвиток всіх слов’янських народів.

Список використаної літератури

1. Биля-Сабадаш І. О., Дашковська О. Р., Демиденко Г. Г., Литвинов О. М., Лук’янов Д. В., Максимов С. І.. Історія вчень про державу і право: підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого / Г.Г. Демиденко (ред.), О.В. Петришина (ред.). — Х. : Право, 2008. — 240с.
2. Демиденко Г. Історія вчень про право і державу: Підруч. для студ. юрид. вищих навч. закл.. — Х. : Консум, 2004. — 431с.
3. Захарчук А.С. Теоретико-правові засади вітчизняного державотворення // Бюлетень Міністерства юстиції. − 2006. − №1. − С.11-21.
4. Кормич А. Історія вчень про державу і право: Навч. посібник / Одеська національна юридична академія. — О. : Юридична література, 2003. — 336с.
5. Костомаров Н.И. Исторические произведения. Автобиография /Сост. и авт.В.Замлинский. − К.: Изд-во при КГУ, 1989. − 735 с.
6. Лук М. Микола Костомаров: історіографія та соціальна філософія українського романтизму // Молода нація. Альманах. — 2002. — № 1. — С. 28-89
7. Мироненко О. Історія вчень про державу і право: навч. посіб. / О. М. Мироненко, В. П. Горбатенко. — К. : Академія, 2010. — 454 с.
8. Мірошниченко М. Історія вчень про державу і право: Навч. посіб. / Національна академія внутр. справ України. — К. : Атіка, 2004. — 223с.
9. Тимошенко В.І. Розвиток теорії держави в політико − правовій думці України і Росії (кінець ХІХ − початок ХХ ст.): Монографія. − К.: Інститут держави і права ім. Корецького НАН України, 2004. − 358 с.
10. Чорновол І. Політичні аспекти народницької історіографії: від М. Костомарова до М.Грушевського // Молода нація. Альманах. — 2000. — № 3. — С. 132-159