Вступ

Розділ 1. Політичний розвиток Австралії на поч. ХХ ст.

1.1. Становлення та розвиток політичної системи Австралії

1.2. Особливості проведення політики в Австралії на поч. ХХ ст.

Розділ 2. Аналіз політичної системи та основних гілок влади в Австралії

2.1. Характеристика сучасної політичної системи Австралії

2.2. Законодавча та виконавча влада Австралії

2.3. Взаємодія виконавчої й законодавчої галузей влади

2.4. Судова влада

Розділ 3. Партійна та виборча система Автралії

2.1. Партійна система Австралії

3.2. Виборча система Австралії

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

На початку ХХІ ст. Австралія являє собою країну зі складною космополітичною культурою, де збереглася расова упереддженість щодо азійських іммігрантів. За показниками кінця 90-х рр. ХХ ст. країна посідала 13-е місце серед учасників Організації економічної співпраці та розвитку (створена у грудні 1960 р. і об’єднує 28 економічно розвинених держав та ЄС у якості особливого члена). Хоча рівень інфляції за споживчими цінами знизився до 1,8 %, безробіття складало 756 тис. чол. на 19,5 млн. чол. населення, а зовнішній борг збільшився до 222 млрд. австралійських доларів.

Таким чином, для сучасної Австралії характерна парадоксальна ситуація: з одного боку країна відноситься до найрозвиненіших в економічному відношенні з ВВП на душу населення у $ 22200 і середньою тривалістю життя населення 79,75 років, а з іншого – зберегла деякі ознаки країн, що розвиваються: сировинні продукти (кам’яне вугілля, глинозем, залізна руда, цинк, мідь, нікель, алмази та ін.) складають головну статтю її експорту, продукція обробної промисловості не витримує конкуренції з відповідними товарами з ЄС, США і Японії, а в найголовніших галузях панує іноземний капітал.

Система органів влади й керування Австралії заснована на принципах федералізму й парламентаризму. Національні законодавчі збори (парламент) складається із двох палат: палати представників, де партія більшості формують уряд, і сенату, у якому кожному штату належить рівне число місць.

Мета роботи полягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з’ясувати основні риси політичної системи Австралії.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

• визначити передумови становлення політичної системи Австралії;
• охарактеризувати основні гілки влади в Австралії;
• дослідити взаємодію виконавчої й законодавчої галузей влади;
• проаналізувати судову владу в Австралії;
• охарактеризувати партійну систему;
• здійснити аналіз виборчої системи Австралії.

Об’єктом дослідження є політичні система Австралії.

Предметом дослідження виступають основні гілки влади в Австралії, їхні функції та діяльність.

Розділ 1. Політичний розвиток Австралії на поч. ХХ ст.

1.1. Становлення та розвиток політичної системи Австралії

Англійський уряд пропонував сформувати центральний федеральний орган управління ще в 1847 р., але зняв цю пропозицію, побоюючись протидії в колоніях. Сприятливі умови для прийняття такого рішення виникли лише в останні два десятиріччя XIX ст., коли завдяки будівництву залізниць союз колоній став виглядати ідеєю, яку можна реально втілити у життя. Ув’язнені, які втекли з французької каторжної колонії Нова Каледонія, нелегально пробиралися до Австралії, і багато з них боялися, що Франція анексує Нові Гебріди. Чутки про інтерес, виявлений Німеччиною до Нової Гвінеї, спонукали уряд Квінсленда зайняти південно-східну частину цього острова в 1883 р. Англійський уряд відразу ж відкинув цю анексію, але в 1884 р. Німеччина приєднала північно-східну частину Нової Гвінеї з прилеглими архіпелагами, і тоді Англія повторно анексувала територію, на яку раніше претендував Квінсленд. На початку 1880-х років федеральна рада, що представляла колонії, отримала право на введення деяких законів, однак вона не мала реальної виконавчої влади і права на збір податків.

Перший федеральний з’їзд зібрався в Сіднеї у 1891 р. Він розробив перший проект конституції, створеної за зразком конституції США, з розподілом владних повноважень між федеральним урядом і урядами штатів. Нижня палата повинна була мати представництво в залежності від чисельності населення кожного штату, тоді як верхня палата представляла штати порівну.

У 1895 р. прем’єр-міністри колоній погодилися скликати другий федеративний з’їзд, щоб подати на розгляд виборців. У 1897 другий федеральний з’їзд прийняв текст, в основу якого було покладено проект 1891 р. Поправки, внесені парламентами колоній, були потім розглянуті на другому і третьому засіданнях. За підсумками референдумів, проведених у трьох південно-східних колоніях — Вікторії, Південній Австралії і Тасманії, проект конституції був прийнятий більшістю виборців. Однак у Новому Південному Уельсі за прийняття проекту було подано всього 5367 голосів, що було набагато менше необхідного мінімуму у 80 000 голосів. Новий Південний Уельс боявся посилення впливу інших, менш населених колоній, а також нав’язування протекціоністського тарифу.

Щоб задовольнити вимоги Нового Південного Уельсу, були прийняті поправки, що стосувалися оподаткування і вибору резиденції федеральної столиці. Другий референдум, проведений у 1899 р., увінчався прийняттям доповненого варіанта конституції у всіх п’яти східних колоніях. Західна Австралія утримувалася до 1900 р. і погодилася ухвалити проект, коли його схвалив англійський парламент. Союзний конституційний законопроект був прийнятий британським парламентом навесні 1900 р., а санкція королеви Вікторії була отримана 9 липня 1900 р.

Прийняття конституції й об’єднання колоній у федеральний союз відкрили австралійської буржуазії шлях до створення вже в 1901 р. загальноавстралійського ринку, що стимулював розвиток всіх галузей економіки. Загальноавстралійський ринок вимагав уніфікації фіску, створення єдиного тарифу. Однак увести єдиний австралійський тариф було не так-те просто, тому що рівень економічного розвитку колоній, що стали штатами об’єднаної держави, був різний, а слідством цього з’явилися розходження у формуванні статей доходу їхніх бюджетів. Якщо в Тасманії надходження від митних і акцизних зборів становили майже половину всього її доходу, то в Новому Південному Уельсі — лише 1/6 частина [7, c. 58-59].

Створення федерації дозволило швидко довести до логічного кінця рух за «білу Австралію». В 1901 р. прем’єр-міністр федерального уряду Е. Бартон підготував законопроект про обмеження імміграції. Обговорення законопроекту у федеральному парламенті показало, що яких-небудь принципових розбіжностей із приводу обмеження імміграції з азіатських країн не було. Представники буржуазії й лейбористи виступали; у повній згоді. Показово в цьому змісті виступ члена палати представників протекціоніста У. Соуера, що сказав, що не варто втрачати часу на обговорення загальних положень законопроекту, оскільки «у цьому залі немає жодного представника, який би наважився. устати й заявити про те, що він заперечує проти ідеї „білої Австралії»».

Слід зазначити, що основні доводи на користь заборони» в’їзду в Австралію вихідців з Азії були расистської користі й: їх повторювали знов-таки з однаковою наполегливістю як буржуазні, так і лейбористські парламентарії. Протекціоніст И. Айзеке, уродженець Австралії, що згодом став «генерал-губернатором країни, аргументував необхідність імміграційних обмежень « що псують і розкладає впливом нижчих рас». Лідер лейбористів, надалі прем’єр-міністр першого лейбористського федерального уряду, Д. Уотсон заявляв: «Заперечення, які я маю відносно змішування кольорових народів з білими людьми Австралії,- хоч я допускаю, що це в значній мірі викликалося причинами економічного характеру, -лежать головним чином у можливості й навіть імовірності расового псування».

Характерний діалог, що відбувся на засіданні сенату 14 листопада 1901 р. між сенатором Сергудом і секатором-лейбористом Пірсом:

«Сенатор Сергуд, учора ввечері сенатор Пірс сказав нам, що цей захід (заборона імміграції з Азії.- К. М.) не можна пояснювати лише тим, що іммігранти становлять конкуренцію нашим робітником, тут є більш високі моральні причини.

Сенатор Пірс. Обома причинами, але головна причина расова» [1, с. 25].

Обґрунтовуючи необхідність обмеження імміграції, прем’єр. Е. Бартон також посилався на расові причини. «Я не думаю, — говорив він на засіданні палати представників 26 вересня 1901 р.,- що доктрина рівності людей коли-або дійсно передбачала й расову рівність» [8, с. 53).

Після дебатів закон про обмеження імміграції був прийнятий федеральним парламентом і 23 грудня 1901 р. уведений у дію королівським указом.

Закон установлював (у ст. 3) категорії осіб, яким заборонявся в’їзд в Австралію:

«1. Будь-яка особа, що не змогла на прохання імміграційної влади написати під диктування й підписати текст, що складається з п’ятдесятьох слів на якій-небудь європейській мові. 2. Будь-яка особа, що, на думку імміграційної влади або міністерства зовнішніх справ, може стати небезпечним для громадського порядку. 3. Ідіоти й душевнохворі. 4. Будь-яка особа, що страждає інфекційною хворобою. 5. Будь-яка особа, присуджена до тюремного ув’язнення на строк не менш року не по політичному обвинуваченню й не одержало амністії. 6. Повії або особи, що живуть за рахунок проституції інших» [ 6, с. 157].

Хоча в тексті закону не втримувалося прямо сформульованих положень про заборону імміграції в Австралію вихідців з Африки, Азії й з тихоокеанських островів, його зміст, звичайно, був саме в цьому.

Відповідальність за виконання закону 1901 р. була покладена на міністерство зовнішніх справ. Роз’ясняючи імміграційній владі окремі статті закону, міністерство, зокрема, писало із приводу застосування першого пункту ст. 3 наступне: «Всі корінні жителі Африки, Азії й Полінезії повинні обов’язково піддаватися випробуванню… Відносно представників білої раси випробування може бути зроблено тільки при особливих обставинах» [6, с. 46].

Вся сукупність мер, що обмежують в’їзд в Австралію іммігрантів з афро-азіатських країн, привела вже в перше десятиліття існування федерації до значного падіння їхньої чисельності на п’ятому континенті. До речі сказати, однієї з таких мір була заборона цим категоріям іммігрантів привозити в Австралію свої родини. Виключення робилося лише для сирійців.

Уже після початку першої світової війни, у жовтні 1914 р., міністерство зовнішніх справ у спеціальному меморандумі так пояснювало свою позицію відносно сирійців (точніше кажучи, це були жителі земель, що входять зараз до складу Лівану): «Питання про те, як бути із сирійцями, доставив міністерству значні труднощі… У той час як думка щодо допуску осіб чорної, коричневої й жовтої рас практично було одностайним, існувала значна розбіжність у рішеннях по питанню про допуск сирійців… Люди, яких ми називаємо сирійцями, походять із тієї частини Туреччини, що розташована в Північній Палестині й головних містах якої Є Бейрут, Дамаск і Тріполі. Вони займають значну частину берегової лінії й заселяють райони гірського Лівану, де ведуть мирну й помірковано заможне життя як хліборобів. Ці люди виглядають смаглявими через темні волосся й жовтуватий відтінок шкіри, але вони набагато ближче до європейського типу… ніж до якого-небудь азіатського… По зовнішньому вигляді їх не можна відрізнити від жителів Південної Італії, Іспанії й Греції… Сирійці всі практично християни й належать або до грецької церкви, або до церкви, пов’язаною з римсько-католицьким» [6, с. 141 — 142].

Расистські настрої були дуже поширені в Австралії в цей час. У письмових і усних виступах державних і суспільних діячів, у газетах і журналах з дивною відвертістю й безсоромністю висловлювалися чисто расистські концепції й погляди. Саме такий характер носили багаторічні дебати із приводу допуску сирійців в Австралію. Докладно аналізувалися антропологічні дані сірійських чоловіків і жінок. Так, сіднейський «Бюлетень», що виступав проти допуску сирійців, писав у січні 1906 р.: «Будучи азіатами, сирійці дійсно білі, схожі на південноєвропейців, що мають темне волосся, і маслиновий колір шкіри…» Про сірійських жінок журнал писав: «Вони привабливі, поки молоді, незважаючи на грубі риси особи». [9, с. 144].

Зрештою сірійські іммігранти, незважаючи на визнане австралійськими расистами зовнішня подібність із південноєвропейськими народами, так і не одержали прав, рівних правам європейських іммігрантів. Їх третирували як «заборонених іммігрантів» поряд із представниками інших азіатських народів. Надання їм невеликих пільг пояснювалося, на наш погляд, насамперед тим, що число сирійців було дуже незначно й неможливо було очікувати скільки-небудь широкої їхньої імміграції в Австралію. Ніяких проблем перебування настільки нечисленної етнічної групи в Австралії не створювало.

Дискримінаційна імміграційна політика у відношенні: азіатських народів не заважала австралійській буржуазії підтримувати торговельні відносини із країнами Сходу. Незважаючи на малу питому вагу торговельних операцій з азіатськими країнами в австралійській зовнішній торгівлі, у цілому вони мали постійну тенденцію до збільшення.

1.2. Особливості проведення політики в Австралії на поч. ХХ ст.

Реакційна внутрішня політика австралійських правлячих: кіл визначала й зовнішню політику країни. Коли на самому початку нинішнього століття Великобританія початку ганебну війну з бурами, Австралія прийняла в ній сама особиста участь. У війні з бурами брало участь 16 тис. австралійських солдатів. Втрати австралійців склали 500 чоловік. Далеко не все в Австралії: уважали дії Англії відносно бурів справедливими. Так,, мельбурнська газета «Сполох» писала: «Той, хто сам трудиться, розуміє, що робоча партія в Иоганнесбурге підтримує Крюгера й страшиться Родса, що це не війна англійця проти бура, а капіталістів проти антикапіталістичного уряду Крюгера» [4, с. 216].

Зі створенням федерації в зовнішній політиці Австралії стали помітно проявлятися мілітаристські тенденції. По видатках на військові потреби розраховуючи на душу населення Австралія до 1912 р.. вийшла на третє місце у світі, поступившись лише Великобританії й Франції. Початком об’єднання збройних сил країни стало» створення в 1901 р. федерального міністерства оборони й призначення генерал-майора Е. Хаттона головнокомандуючим австралійською армією.

Генерал Хаттон запропонував наступну побудову австралійської армії: постійні регулярні чинності, що включають генеральний штаб, артилерійське з’єднання, невеликі інженерні, медичні й допоміжні служби; польові війська, що складаються із шести бригад легкої кавалерії й трьох піхотних бригад, у завдання яких входить захист всієї території Австралійського Союзу; гарнізонні війська, сформовані з добровольців, які в з’єднанні з міліцією забезпечують оборону окремих штатів.

В 1908 р. у першу групу входило 1329 військовослужбовців всіх рангів, у другу-15 445, у третю — 5,5 тис. Якщо буде потреба ці війська могли бути посилені за рахунок членів стрілецьких клубів, чисельність яких до 1908 р. становила 42 899 чоловік [3, с. 327-328].

Росту мілітаристських настроїв сприяло створення Австралійської ліги оборони, на чолі якої стояли відомий лейбористський діяч У. Хьюз і представник об’єднання стрілецьких клубів полковник Кемпбелл. Друкований орган ліги газета «Заклик» пропагувала ідею створення національної гвардії, для того щоб «оборона не була справою уряду або класу, але справою всього народу» [3, с. 333]. Цю ідею підтримав А. Дикин, що представив відповідний проект на розгляд палати представників у грудні 1907 р. Однак нова система організації оборони Австралії була прийнята лише через чотири роки Актом про оборону 1911 р.

Цей акт зберігав основні положення схеми генерала Хаттона, але одночасно вводив принцип обов’язкового військового навчання. Кожний житель Австралії, відповідно до акту, повинен був пройти через наступні етапи військового навчання: від 12 до 14 років -у рядах молодших кадетів; від 14 до 18 років — у рядах старших кадетів; від 18 до 46 років — у рядах чинностей цивільної оборони.

Молодші кадети займалися вишколом 120 годин у рік. Старші кадети повинні були присвячувати вишколу 4 заняття, розрахованих на весь день, 12 занять — на полудня й 24 нічні заняття в рік. Вишкіл чинностей цивільної оборони включав щорічно 16 занять, розрахованих на весь день, з яких не менш восьми повинні були проводитися в таборах. Прийнята система вишколу повинна була напротязі восьми років дати Австралії 200 тис. навчених військовій справі людей.

Що стосується австралійського військово-морського флоту, то принципи його організації досить жваво дебатувалися у федеральному парламенті. Висувалися різні проекти й пропозиції. Одні вважали, що Австралія повинна мати обмежені військово-морські чинності, що лише доповнюють британський флот, наприклад деяке число швидкохідних «москітних» судів. Інші ж висловлювалися за створення власного флоту, що виконує самостійні завдання по захисту країни. При цьому посилалися на те, що Англії у випадку війни буде важко виділити для оборони Австралії потрібні військово-морські чинності. «Зростаюче суперництво з боку іноземних військово-морських чинностей,- писав у газеті „призив» полковник Репингтон, — змушує Англію концентрувати свій флот будинку. Ця змушена концентрація британських військово-морських чинностей докорінно змінює положення Австралії у війні, і змінює його в гіршу сторону… Існують лише одні кошти, за допомогою якого Австралія можуть зберегти свою безпеку,- зробити себе настільки сильної, щоб будь-яка спроба напасти на неї могла бути зірвана» [3, с. 336- 337].

У результаті всіх дискусій було вирішено, що Австралія на свої кошти створить військово-морський флот у складі одного крейсера, двох допоміжних крейсерів, шести міноносців і трьох підводних човнів. Екіпажі всіх судів будуть укомплектовані австралійськими командами.

Внутрішньополітична обстановка в Австралії в період між утворенням федерації й початком першої світової війни характеризувалася посиленням опортунізму й дрібнобуржуазного реформізму в лейбористському русі, усе більше тісним співробітництвом керівництва робочої партії з буржуазними лібералами. Між ними, по суті, не було розбіжностей. Лідери лейборизму не виробили самостійної політичної програми,, а балансували між основними напрямками австралійського буржуазного лібералізму.

Однак нічим примітним, крім найсильнішого загострення: внутріпартійної боротьби (насамперед між керівництвом федеральної лейбористської партії й керівництвом лейбористської партії Нового Південного Уельсу), цей період лейбористського правління не ознаменувався. Спроби здійснити деякі програмні вимоги начебто створення федерального банку, прийняття закону про земельний податок, спрямованої проти великих землевласників, практично ніякого ефекту не мали. Федеральні вибори в парламент, що проходили в травні 1913 р., принесли лейбористам поразка. Новий федеральний уряд сформували ліберали. Прем’єр-міністром став Д. Кук, до речі сказати, що складався в 90-х роках у лейбористській партії [14, c. 107-108].

Розділ 2. Аналіз політичної системи та основних гілок влади в Австралії

2.1. Характеристика сучасної політичної системи Австралії

Австралія – федеральна держава у складі Співдружності, очолюваної Великобританією. Діє Конституція, ухвалена 9 липня 1900 р. Набрала чинності 1 січня 1901 р., з наступними змінами і доповненнями.

Австралія — федерація, яка включає шість штатів і дві території: Новий Південний Уельс (New South Wales), Вікторія (Victoria), Квінсленд (Queensland), Південна Австралія (South Australia), Західна Австралія (Western Australia), Тасманія Australia), Північна територія (Northern Territory), Австралійська столична територія (Australian Capital Territory).

Правова система Австралії зазнала сильного впливу «загального англійського права». Вплив англійського права був офіційно проголошений постановою британської влади, яка визначила, що норми «загального права» і парламентські акти, які діяли в Англії станом на 25 липня 1828 p., підлягають обов’язковому застосуванню в існуючих на той час колоніях. Це призвело до того, що хоча згодом Австралія й набула можливості самостійно формувати свою правову і судову системи, але постановам палати лордів майже завжди надавалась перевага перед рішеннями австралійських судів. Лише в останнє десятиліття австралійське «загальне право» стало розглядатися як самостійна система права, головним джерелом якої визнаються сформоване у судових рішеннях «загальне право» і законодавчі акти.

Австралійське «загальне право», на відміну від законодавства, є єдиним для усіх шести штатів і двох (Північної і Австралійської столичної) територій Австралійського союзу. Єдність його забезпечується Верховним судом Австралії, рішення якого з питань «загального права» — обов’язкові для усіх судів Австралії. Тобто силу прецеденту мають тільки рішення Верховного суду Австралії і верховних судів штатів та територій, їх зобов’язані виконувати всі суди нижчих ланок [8, c. 193-194].

Що стосується законодавства Австралії, то воно складається із законів, що приймаються парламентом Австралійського союзу і окремими штатами. Компетенція Союзу і штатів розмежована Конституцією у такий спосіб, за яким переважна частина суспільних відносин регулюється законодавством штатів. Чинна нині Конституція Австралії визнає також загальну компетенцію Союзу і штатів. Перевага надається законодавству Союзу. Так, предметом регулювання союзного законодавства є питання юрисдикції судів, прийняття і звільнення з роботи, пенсійного забезпечення, шлюбу, банківської справи, авторського права тощо. А законодавство штатів регулює право земельної власності, договірне право, відповідальність за спричинення шкоди тощо.

Щодо судової системи, то австралійська система включає в себе федеративні суди, суди штатів, а також декілька специфічних судових установ з чітко визначеними функціями.

2.2. Законодавча та виконавча влада Австралії

Акт британського парламенту, що створив федеративний Союз, дарував Австралії власну конституцію, що сформулювала принципи розподілу влади між Союзом і окремими штатами. У компетенції федеральних органів влади перебувають в основному традиційні функції «загальнонаціонального» характеру: оборона, зовнішня політика, імміграція, міжнародна торгівля, випуск національної валюти, поштова служба й т.д. Ряд цих функцій носить ексклюзивний характер, більшість же формально збігаються із владними повноваженнями штатів, хоча у випадку розбіжності федерального й місцевого законодавства федеральні закони мають верховенство над законами штатів. За штатами закріплені всі інші повноваження, не делеговані Союзу [7, c. 169-170].

З моменту утворення Австралійського Союзу роль федерального уряду неухильно зростала. Це відбувалося почасти за рахунок прийняття нових виправлень до конституції, хоча на практиці провести подібні виправлення досить важко: для цього потрібно одержати більшість голосів на референдумах у чотирьох із шести штатів, а також проста більшість голосів на загальнонаціональному рівні. Лише вісім із сорока двох запропонованих на референдумах виправлень удалося провести. Деякі з них, проте , усталили влада центрального уряду — наприклад, виправлення 1946 про розширення пільг по соціальному забезпеченню й виправлення 1967 про державну допомогу австралійським аборигенам. Постанови Високого суду, що здійснює нагляд за конституційністю нових законів, також сприяли посиленню федерального уряду. У той же час спроби федерального уряду нав’язати свою волю тим або іншим штатам не одержують підтримки серед виборців.

Національні законодавчі збори (парламент) складається із двох палат: палати представників, де партія більшості формують уряд, і сенату, у якому кожному штату належить рівне число місць.

Главою держави в Австралії номінально є британський монарх, чиї повноваження формально делегуються генерал-губернаторові, призначуваному монархом по поданню австралійського уряду. Цей номінальний глава держави як правило діє лише з відома уряду, зокрема — прем’єр-міністра.

Прем’єр-міністр є лідером партії більшості або коаліцій у палаті представників. Інші міністри обираються зі членів обох палат парламенту, причому більшість із них є членами нижньої палати. Законодавчо встановлюється максимальне число міністрів. За станом на кінець 1998, коаліційний уряд Джона Говарда нараховує максимальне число членів, передбачене поточним законодавством (30 чол.). За традицією, прийнятої обома найбільшими партіями країни, прем’єр-міністр і «старші» міністри (у нинішньому уряді їх налічується 16) формують кабінет, інші ж («зовнішні міністри») лише беруть участь у дискусіях кабінету при розгляді справ, що входять у їхню безпосередню компетенцію.

Існує з найважливіших відомств, які формально не входять у структуру державних установ, володіючи тією чи іншою мірою фінансовою й політичною самостійністю. Серед найбільш значимих — Австралійська пошта, Телстра (телекомунікаційне відомство, чия колишнє монопольне положення було порушено після часткової приватизації, проведеної урядом Говарда) і Австралійська телерадіомовна комісія (здійснює державне теле- і радіомовлення в умовах конкуренції із приватними телерадіомережами) [4, c. 211-212].

Палата представників, як і її британський прототип, визначає склад знову вибраного уряду. По конституції, палата представників повинна складатися із удвічі більшого числа членів, чим сенат, а кожний із шести штатів повинен мати в її складі щонайменше п’ять представників (при цьому Тасманія одержує трохи більше представництво). Крім того, штати й території розбиваються на одномандатні виборчі округи — пропорційно чисельності населення в цих регіонах.

Члени палати представників обираються на строк, що не перевищує трьох років і трьох місяців. Вибори можуть проходити й достроково, якщо уряд втрачає більшість у парламенті й ні однієї з партій або коаліцій не вдається сформувати нову більшість або, що трапляється частіше, якщо уряд, очікуючи гарантований успіх на дострокових виборах, повідомляє про саморозпуск.

Австралійці прямо вибирають членів обох палат федерального парламенту й парламентів штатів/територій (за винятком однопалатного парламенту Квінсленда й двох територій) і членів місцевої ради. При цьому вибори в представницькі органи влади різного рівня проводяться по різних принципах.

В ХІХ ст. Австралія стала першою країною, де дорослим громадянам було надано загальне виборче право (втім, донедавна майновий ценз зберігався при виборах у верхні палати парламентів у ряді штатів і при виборах у деякі органи місцевого самоврядування). Крім того, в австралійських колоніях уперше у світовій історії використовувалися заздалегідь видрукувані бюлетені для таємного голосування. У цей час виборчим правом володіють громадяни, що досягли 18 років. За винятком виборів у більшість місцевих рад, реєстрація виборців і участь у виборах носить обов’язковий характер. Неучасть у виборах без поважної причини (наприклад, через хворобу) карається штрафом. Так що 95%-я явка виборців при виборах у федеральний парламент і парламенти штатів є в Австралії нормою [11, c. 87-88].

На виборах у палату представників у жовтні 1998 коаліційний уряд Ліберальної й Національної партії, що перемогло на виборах лейбористів, знову повернулося до влади. Ліберальна партія одержала 64 місця з 148, а Національна партія — 16 місць, тим самим забезпечивши коаліції 80 місць, необхідних для одержання парламентської більшості в нижній палаті. Лейбористська партія одержала 67 місць і 1 місце одержав незалежний кандидат. Джон Говард, лідер Ліберальної партії, зберіг за собою пост прем’єр-міністра, а Тім Фішер, лідер Національної партії, зберіг пост заступника прем’єра.

Кожний штат має в сенаті по 12 своїх представників, що обираються на 6-річний строк, причому кожні 3 роки корпус сенаторів обновляється наполовину. Вибори в сенат, як правило, присвячені до виборів у палату представників, якщо вони не відбуваються після дострокового розпуску палати. Але навіть при одночасному проведенні виборів в обидві палати парламенту строки перебування їхніх членів у посаді не збігаються. Наприклад, сенатори, вибрані на загальних виборах у жовтні 1998, приступилися до роботи на початку липня 1999, і до цього момент сенат у старому складі формально допрацьовував свій строк. З 1975 дві території мають у сенаті по двох своїх представника, які, на відміну від інших сенаторів, вправі переобиратися одночасно із черговими виборами в палату представників.

Хоча сенат приймає до розгляду всі законодавчі ініціативи, що надійшли з палати представників, конституція закріплює за обома палатами «рівну владу», за винятком ряду особливих випадків: сенат, приміром , не вправі ініціювати фінансові законопроекти. Щоб законопроект одержав силу закону, він повинен пройти однакову процедуру в обох палатах парламенту. У випадку виникнення в палат тривалих розбіжностей по тім або іншому законопроекті передбачена громіздка процедура виходу із законодавчого тупика. Якщо протягом деякого строку сенат двічі відмовляється схвалити представлений законопроект і якщо уряд готовий іти на дострокові вибори, можливий так званий подвійний розпуск парламенту. Це означає, що обидві палати в повному складі повинні переобратися. Якщо ж криза не дозволяється й після подвійних перевиборів, то для розгляду спірного законопроекту може бути проведене спільне засідання обох палат (при цьому палата представників має подвійну чисельну перевагу перед сенатом). У сучасній австралійській історії одночасний розпуск палат відбувався шість разів (останній розпуск в 1987). Єдине спільне засідання палат мало місце після їхнього розпуску в 1974, коли до влади повернувся лейбористський уряд, але при збереженні опозиційного сенату [16, c. 179-180].

Законодавча влада належить федеральному парламенту у складі королеви, представленої генерал-губернатором, сенату в складі 76 сенаторів і палати представників у складі 150 депутатів. 72 члени сенату обираються загальним голосуванням на 6 років (по 12 сенаторів від кожного штату).

Половина складу сенату від штатів оновлюється кожні 3 роки. 4 сенатори (по 2 від територій) обираються загальним голосуванням строком на три роки. Палата представників обирається шляхом загального прямого голосування строком на 3 роки. Кількість депутатів, які обираються в кожному штаті, визначається пропорційно кількості населення відповідного штату, але не повинно бути менше 5 чоловік. Від Північної території в палату представників обирається один представник, від Австралійської столичної території — два представника.

Виконавча влада належить королеві в особі генерал-губернатора і уряду на чолі з прем’єр-міністром. Міністри повинні бути членами парламенту. Вони також є членами Виконавчої ради за посадою.

Кожний штат, який входить в Австралію на федеративних засадах, має свою конституцію, парламент і уряд.

Судова влада в Австралії належить федеральному суду, який іменується Вищим судом Австралії [5, c. 217-218].

2.3. Взаємодія виконавчої й законодавчої галузей влади

На практиці, однак, основні важелі влади перебувають у виконавчій, а не законодавчій галузі. Ефективність різнобічної діяльності уряду, здійснюваної органами виконавчої влади, забезпечується в тому числі й характерним для британського парламентаризму наявністю в парламенті дисциплінованих фракцій політичних партій, які служать сполучною ланкою між урядом і його політичною базою в законодавчому органі. «Задньолавочні» партії більшості або партійної коаліцій завжди є міцною опорою уряду. Вони незмінно усвідомлюють тім, що були вибрані в парламент винятково завдяки своїй партійній приналежності й що їхні шанси на переобрання цілком залежать від ефективності роботи уряду. Встаючи в опозицію до уряду, що представляє їхню партію в парламенті, вони ризикують домогтися його відставки й проведення дострокових виборів. А без партійної підтримки шанси «задньолавочників» на переобрання дуже невеликі (втім, в 1990- е роки бували випадки, коли члени парламенту, не одержавши партійної підтримки, зуміли перемогти на виборах і, всупереч волі своїх колишніх партійних соратників, одержати місця в парламенті). Так що виступати із критикою уряду куди безпечніше на з’їздах своєї парламентської фракції, чим на засіданнях парламенту (причому лейбористи завжди голосують солідарно — відповідно до рішень партійної більшості). У сенаті, як і в палаті представників, члени фракцій строго підкоряються партійній дисципліні — хоча споконвічно передбачалося, що сенатори будуть відбивати інтереси штатів, і хоча бувають ситуації, коли результат голосування жодним чином не відбивається на долі уряду.

Втім, було б помилкою вважати парламент другорядним компонентом державної машини. Парламент залишається формальним і символічним з демократичної системи й залишається у фокусі пильної суспільної уваги. Це арена, на якій з обкатування й одержують популярність національні лідери. Парламент надає трибунові опозиції, чий лідер одержує таку ж зарплату й такі ж привілеї, як член уряду, і чий «тіньовий кабінет» займається тими ж питаннями, що й діючий кабінет. Щодня в робочій порядку денному парламенту виділяється час для розгляду так званих «поточних питань», коли парламентарії заслуховують звіти міністрів про роботу очолюваних ними відомств. Хоча міністри частенько йдуть від гострих тем, що піднімаються членами опозиції, і займаються скоріше саморекламою, відповідаючи на навідні запитання однопартійців-задньолавочників, ці виступи стає гарним приводом для політичних дебатів [12, c. 124-125].

Крім того, сенат, у силу його особливої ролі й можливостей у державній системі, є ефективним чинником обмеження виконавчої влади. Правлячій партії або коаліції важко одержати більшість у сенаті. Баланс сил між проурядовими сенаторами й сенаторами від опозиції звичайно забезпечують незалежні члени сенату або сенатори, що представляють дрібні партії. І хоча відхилення чи сенатом того іншого законопроекту не спричиняє відхід уряду у відставку, скоріше може послужити для уряду приводом пригрозити сенату «подвійним розпуском» з наступними достроковими виборами, можливості уряду в керуванні країною істотно обмежуються, якщо подібні поразки в сенаті стають регулярними. Тому, щоб домогтися проходження законопроектів у сенаті, уряд нерідко змушений містити компромісні домовленості із сенаторами від дрібних партій, а іноді й з опозицією. В останні десятиліття підвищилася також роль сенату як інструмента контролю над виконавчою галуззю влади.

Але й у сенаті міркування політичної доцільності й партійна приналежність залишаються вирішальними факторами. Для здійснення своїх передвиборних обіцянок недавно вибране або впевнене в широкій суспільній підтримці уряд може прямо апелювати до «мандата виборців». Частіше, однак, досягаються компроміси, коли уряд погоджується із пропозиціями опозиції або дрібних партій, що не міняють істоти запропонованого законопроекту [14, c. 243-244].

2.4. Судова влада

Високий суд здійснює нагляд за дотриманням конституційних норм у законодавстві і є апеляційним судом вищої інстанції. До інших судів федеральної юрисдикції відносяться Сімейний суд (створений в 1975 для розгляду сімейних конфліктів, розлучень і рішення питань про опіку й розділ майна), Федеральний суд (створений в 1976 для дозволу широкого кола питань — таких, як банкрутство й адміністративні скарги), Суд трудових відносин (у нинішній формі існує з 1993 для розгляду питань, пов’язаних із взаєминами роботодавців і найманих робітників). Крім цих спеціальних судів, в Австралії не існує інших судів федеральної юрисдикції. Разом з тим суди штатів наділені функціями правового нагляду за федеральним законодавством.

Будучи вищої правонаглядової інстанцією й вищим арбітром по всіх судових справах, прийнятим їм на розгляд, Високий суд грає важливу політичну роль у житті країни. Члени Високого суду — головний суддя й шість суддів — призначаються діючим урядом. Призначені судді іноді можуть бути пов’язані з тією або іншою партією або парламентською фракцією (як коаліційні, так і лейбористські уряди в різний час призначали суддями колишніх генеральних прокурорів), і подібна практика призначення суддів допомагає відтинати тих кандидатів у члени Високого суду, які не розділяють подань кабінету про завдання верховної судової інстанції. Разом з тим це не скасовує принципу незалежності суддів, і багато нових членів суду, як правило, мають великий досвід практичної роботи в судах нижчих інстанцій або в судовій системі штатів. Відповідно до конституційного виправлення 1977, члени Високого суду, досягши 70 років, ідуть у відставку. У противному випадку вони можуть бути звільнені тільки спільним рішенням обох палат парламенту через «доведене неварте поводження або нездатність виконувати свої обов’язки» (чого, втім, ще ніколи не траплялося).

Різні тлумачення Високим судом статті 92 конституції ілюструють політичний зміст його рішень. Дана стаття, що говорить, що «торгівля, комерція й зносини між штатами… повинні бути зовсім вільними», споконвічно була задумана як спосіб боротьби з різними перешкодами для торгівлі між штатами, який була, наприклад, у ранній колоніальний період тарифна система. У першій половині 20 в. ця стаття, завдяки серії тлумачень Високого суду, поступово перетворилася в інструмент обмеження будь-яких форм регламентування економічного життя країни, що двічі — в 1945 і 1948 — був використаний для припинення спроб лейбористського уряду Чифли націоналізувати приватні авіакомпанії й банки. Однак рішенням Високого суду в 1988 настільки широка інтерпретація статті 92 була змінена, і нове тлумачення підтвердило її первісне завдання по забезпеченню умов для створення австралійського «загального ринку».

Суд ухвалив також, що деякі племена аборигенів зберігають «споконвічне право» на території, що вважалися в епоху колонізації повністю відійшли у володіння британської корони [9, c. 157-158].

Розділ 3. Партійна та виборча система Автралії

2.1. Партійна система Австралії

Хоча громадяни Австралії одержали право голосу ще в 1850- х роках, пройшло 40 років, перш ніж у країні зложилися сучасні політичні партії. Народження й майже миттєвий успіх Австралійської лейбористської партії (АЛП) в 1890- х викликав консолідацію консервативної ідеології. До моменту виникнення в 1901 Австралійського Союзу вже сформувалися дві згуртовані групи правлячої еліти — фритредерів і протекціоністів, які в 1910 об’єдналися в ліберальну партію, що, перетерпівши ряд трансформацій, у сучасному виді оформилася до 1944. Як правило, ліберали діють у коаліції з Аграрною національною партією. Після Другої світової війни ніякої іншої партії не вдалося одержати місця в палаті представників, хоча туди проходили окремі незалежні кандидати. Сенатські вибори по багатомандатних округах дають можливість представництва дрібним партіям.

При обов’язковому виборчому праві партії не стурбовані проблемою «явки на вибори». Все більше значення для результату виборчих кампаній має створюваний у ЗМІ імідж партій і особливо партійних лідерів. Левова частина виборчих бюджетів великих партій витрачається на рекламну кампанію в пресі, особливо на телебаченні, причому партії почали освоювати витончені маркетингові технології впливу на конкретні аудиторії за допомогою «прямого поштового розсилання» і «адресної реклами».

Більшість місць у палаті представників фактично закріплено за кандидатами від найбільших партій, і лише 25% місць перерозподіляються залежно від підсумків чергових виборів, і навіть агресивна передвиборна кампанія тої або іншої партії, з використанням найвідоміших політиків у ролі агітаторів або масованої політичної реклами в пресі, реально впливає на долю цих другорядних мандатів.

Дослідження політологів показали, що близько 85% дорослих австралійців ідентифікують себе з якою-небудь політичною партією й що така ідентифікація є досить точним, хоча й не ідеальним, способом прогнозування результатів майбутніх виборів. Кращим індикатором партійної ідентифікації виборців у минулому була приналежність до того або іншого прошарку працездатного населення, коли «блакитні комірці» у своїй масі підтримували лейбористів, а «білі комірці» — лібералів. Однак ця закономірність розмивається в сучасному мультикультурному суспільстві, що відрізняється високим рівнем соціальної мобільності й добробуту. Приміром , лейбористська партія розширила свою соціальну базу за рахунок кваліфікованих фахівців із середнього класу, зокрема зайнятих у державному секторі [15, c. 151-152].

В Австралії існують та функціонують наступні партії:

Австралійська лейбористська партія — АЛП (Australian LabourParty). Правляча партія. Заснована в 1891 р. Входить до Соціалістичного інтернаціоналу. Лідер — Cаймон КРІН. Заступник лідера — Дженні МАКЛІН. Національний голова — Баррі Оуен ДЖОНС. Національний секретар — Джеф УОЛШ.

«Єдина нація». Партія. Створена в 1997 р. Налічує 40 тис. членів. Лідер — Пауліна ХЕНСОН (жін.).

Ліберальна партія Австралії – ЛПА (Liberal Party of Australia). Опозиційна партія. Заснована в 1944 р. Лідер — Джон Уїнстон ГОВАРД (John Winston Howard). Федеральний президент — Тоні СТЕЙЛІ (Toni Staley).

Національна партія Австралії — НПА (National Party of Australia). Заснована в 1916 р. Організаційно оформилась на федеральному рівні в 1919 р. як Аграрна партія. З 1974 р. називалась Національна аграрна партія. В жовтні 1982 р. переіменована в Національну партію Австралії. Лідер — Джон Данкен АНДЕРСОН. Федеральний директор — Пол ДЕЙВІ. Федеральний президент — Хелен ДІККІ (жін.). Друкований орган — щотижнева газета «Кантрімен» (The Countryman).

Партія австралійських демократів (Australian Democrats Party). Заснована в 1977 р. В.о. лідера — Брайан ГРЕЙГ. Заступник лідера — вакансія.

Партія за ядерне роззброєння — ПЯР (Nuclear Disarmament Party — NDP). Створена в червні 1984 р. Голова — Майкл Дейнборо.

Ліберальна партія допускає значний ступінь незалежності своєї парламентської фракції, дозволяючи лідерові виробляти самостійну політику й стратегію й роблячи йому в період виборних кампаній організаційну підтримку. Партія нараховує 70 тис. членів.

Виборний лідер парламентської партійної фракції має широкі повноваження. Лідер особисто призначає членів діючого або «тіньового» кабінету (в АЛП ці посади є виборними). У принципі члени ліберальної партії мають повну волю вибору при голосуванні в парламенті, однак, за винятком рідких випадків внутріпартійних розбіжностей (як правило в сенаті), на практиці партійна дисципліна в лібералів не менш стругаючи, чим в АЛП [11, c. 341-342].

Хоча фракційна боротьба властива ліберальної партії в набагато меншому ступені, чим АЛП, парламентарії формують групи, виходячи з різних підходів до політичних і стратегічних питань. Ці об’єднання іноді відіграють вирішальну роль за підтримкою альтернативних кандидатів на роль партійного лідера. В 1980- е основна лінія поділу проходила між риночниками, так званими «сухими», і більше прагматичними й соціально-орієнтованими «мокрими». В 1990- е відбулося певне перегрупування сил, почасти з тієї причини, що «сухі» узяли гору на інтелектуальному й політичному фронтах, а почасти тому, що парламент покинули лідери фракції «мокрих», що заявили про себе в 1980- х. Нинішню політичну ситуацію в партії можна представити у вигляді широкого спектра — від «помірних», соціально-орієнтованих політиків, до «твердолобих», що вперто відстоює ринкові принципи.

Як показує хід внутрішньополітичних баталій, ідеологія сучасної ліберальної партії являє собою суміш класичного лібералізму, соціального лібералізму, консерватизму й прагматизму. Її фракція в парламенті являє собою досить строкатий ідеологічний конгломерат: від темпераментних захисників вільного ринку до прихильників програм щедрої соціальної допомоги, від соціальних лібертаріанців до консервативних адептів традиційної моралі, від помірних протекціоністів до фанатичних прихильників фритредерства.

Національна партія виражає інтереси аграрного сектора. Вона виникла на гребені руху фермерів і скотарів у період 1914-1922 і аж до 1980- х років називалася аграрною партією. Незважаючи на те, що на виборах Національна партія постійно одержувала не більше 10% голосів виборців, починаючи з 1919 вона вийшла на загальнонаціональну політичну арену й усталила своє положення в парламенті країни завдяки впливу на регіональний електорат. В 1922 партія погодилася ввійти в коаліцію з великою ліберальною партією — противницею лейбористів. Цей союз до цих зі свою міцність, і ліберально-національна коаліція продовжує залишатися ефективною альтернативою лейбористському руху як на загальфедеральному рівні, так і в багатьох штатах. Особливо сильні позиції Національної з у Квінсленді, де вона є основною політичною організацією нелейбористської спрямованості, а також — у меншому ступені — у Новому Південному Уельсі й у Західній Австралії. У Південній Австралії й на Тасманії її позиції традиційно були досить неміцними.

Національна партія нараховує 120 тис. членів і є найбільшою по чисельності політичною партією в країні, що забезпечує їй широку виборчу базу, солідний бюджет (за рахунок членських внесків), і меншу залежність, у порівнянні з іншими партіями, від спонсорської допомоги. Більшість членів партії і її парламентаріїв, що представляють, є вихідцями із провінції. Партія підтримує тісний зв’язок з національними фермерськими й скотарськими організаціями. Місцеві відділення партії мають значну автономію — навіть у питаннях підтримки партійних кандидатів на виборах. Місцеві відділення направляють своїх делегатів на передвиборні ради, голови цих рад формують ядро виконавчої влади штату. Як і в Ліберальній партії, члени парламенту від національної партії можуть самостійно розробляти свою політичну лінію й передвиборну стратегію.

Будучи провідником інтересів сільської глибинки, національна партія підтримує ідею активної участі держави в розвитку комплексу соціальних послуг у сільських районах і в організації системи реалізації сільськогосподарської продукції для підтримки прибутковості аграрного виробництва. Така орієнтація нерідко вступала в протиріччя з ідеологією обмеження державного втручання в економіку, характерної для Ліберальної партії — партнера по коаліції. Втім, з метою збереження життєздатності коаліції Національної партії завжди вдавалося домагатися від Ліберальної партії деяких політичних поступок, хоча сільські виборці незмінно піддавали партію критиці за поступки на користь лібералів. У період знаходження у влади уряду Говарда серйозним політичним випробуванням для Національної партії стало, по-перше, її рішення підтримати загальнонаціональну програму жорсткості контролю за оборотом вогнепальної зброї, що викликало невдоволення сільського збройового лобі й ряду задньолавочників, і, по-друге, спроба знайти вихід з конфлікту між прихильниками прав аборигенів на «споконвічні землі» і власниками пасовищ. У питаннях економічної, соціальної й зовнішньої політики Національна партія схильна займати консервативні позиції [8, c. 512-514].

Австралійські демократи. Регіональна концентрація електорату дозволяє Національній партії при порівняно скромній виборчій базі мати потужну парламентську фракцію. А от Партія австралійських демократів, хоча й одержує, як правило, значну підтримку на загальнонаціональному рівні, але внаслідок географічної розмитості її електорату не має можливості провести значне число кандидатів у нижню палату. Партія, однак, домоглася значного успіху в сенаті, і в цей час 7 її сенаторів відіграють помітну роль у розміщенні політичних сил у верхній палаті. Національна підтримка депутатів від цієї партії в палаті представників досягла піка в 1990, різко знизилася в 1993, згодом — стабілізувалася. Звичайно демократи одержують більше місць у сенаті, ніж у палаті представників.

Австралійські демократи створили свою партію в 1977 прихильники Дону Чіппа, що був міністра ліберального уряду, що вийшов з партії в знак протесту проти політики кабінету Фрезера. Демократи спробували заповнити «нішу» між найбільшими партійними фракціями, і в останні роки завоювали репутацію партії помірно-лівої спрямованості в соціальних і економічних питаннях, у те час як лейбористська партія змістилася до табору проринкових правих. Демократи підтримують ідею приватного підприємництва в рамках соціально-орієнтованої економіки «держави загального добробуту» і завжди виявляли особливу цікавість до проблем утворення й охорони навколишнього середовища. З 1984 демократи забезпечують баланс сил у сенаті й тим самим впливають на законодавчий процес. Партію підтримують в основному кваліфіковані фахівці з вищим утворенням. Партія нараховує близько 2 тис. членів.

Єдині нації. Партія «Єдині нації» в останні роки висунулася на авансцену австралійського політичного життя. На виборах 1996 її лідер Полина Хансон була вибрана в палату представників від Квінсленда, хоча незадовго до цього була вигнана з Ліберальної партії за її позицію в питанні про положення австралійських аборигенів. Ставши членом парламенту, вона привернула увагу преси й потім знайшла чималу популярність у суспільстві завдяки критичним виступам проти земельних прав аборигенів, мультикультурной соціальної політики уряду, високого рівня «нетрадиційної» імміграції (тобто з азіатсько-тихоокеанського регіону) і зниження торговельних тарифів. Очолюване нею рух самоідентифівалася як партія «Єдиних націй Поліни Хансон» і на виборах у Квінсленді в червні 1998 зненацька домоглося широкої підтримки (23% голосів на виборах і 11 місць у парламенті). Проте її амбіції стати політичною фігурою загальнонаціонального масштабу потерпіли крах на федеральних виборах у жовтні 1998: партія не одержала жодного місця в палаті представників (сама Хансон не була переобрана) і лише одне місце в сенаті. Проте за партію проголосувало 8% австралійців, що стало підтвердженням привабливості для виборців її популістської програми й темпераментної критики політичного істеблішменту [12, c. 197-198].

3.2. Виборча система Австралії

Австралійці прямо вибирають членів обох палат федерального парламенту й парламентів штатів/територій (за винятком однопалатного парламенту Квінсленда й двох територій) і членів місцевої ради. При цьому вибори в представницькі органи влади різного рівня проводяться по різних принципах.

Границі виборчих округів звичайно визначаються незалежними комісарами, що припиняє практику, що мала раніше, так званого «джеррімендерінга» — нерівномірного розподілу населення по виборчих округах з метою підтасування результатів виборів. Однак до недавніх пор мало місце непропорційне представництво, обумовлене перевагами виборців сільських районів. Реформи останніх десятиліть привели до того, що нині лише в Західній Австралії дотепер зберігається система переваг для сільських виборців, які, у порівнянні з городянами, мають більшу норму представництва. У нижній палаті федерального парламенту із превалюванням сільських депутатів було повністю покінчене в 1984.

Найпоширеніша виборча система, застосовувана при виборах у палату представників і в усі нижні палати парламентів штатів, крім Тасманії, заснована на принципі преференційного (рейтингового) голосування в одномандатних округах. При рейтинговому голосуванні виборці розставляють кандидатів у виборчому списку в порядку переваги. Якщо жоден з кандидатів не одержує абсолютної більшості перших місць у рейтингу, то кандидат з найменшим рейтингом виключається зі списку, а отримані їм голоси перерозподіляються відповідно до рейтингу кандидата, що зайняв друге місце в списку. Процес виключення кандидатів і перерозподіли голосів триває доти, поки хтось із кандидатів, що залишилися в списку, не набирає абсолютну більшість голосів. При існуючій системі голосування, коли в бюлетені складається список кандидатів у порядку переваги, партії розсилають своїм виборцям спеціальні інструкції з рекомендується рейтингом, що, кандидатів.

Хоча лише найбільші партії мають можливість одержати місце в парламенті, преференційна система голосування в одномандатних округах дає шанс для перемоги й дрібних партій. В обмін на передвиборну підтримку кандидатів великих партій дрібні партії можуть одержати від більших партій деякі політичні дивіденди. Преференційна система дозволяє також партійним коаліціям підтримувати в тім або іншому окрузі конкретних кандидатів без шкоди для альянсу [4, c. 243-244].

При виборах у сенат, хоча й застосовується аналогічна преференційна система, виборча процедура носить більше складний характер, тому що від кожного штату обираються шість членів (або 12 — при загальних дострокових виборах). Кандидати вважаються вибраними, якщо одержують необхідну квоту голосів, складову 1/7 (1/13 при загальних дострокових виборах) від облікового числа виборців плюс один голос. Кандидати, що набрали більше необхідної квоти, одержують «надлишок» голосів, що перерозподіляється на користь інших кандидатів, що зайняли в рейтингу відповідно другого, третє й т.д. місця. Таким чином, при послідовному виключенні зі списку кандидатів, заручившись найменшою кількістю голосів, і при перерозподілі їхніх голосів серед інших кандидатів відповідно до займаними їх місцями в рейтингу визначається необхідне число перемігших кандидатів. Оскільки із занесені у виборчі бюлетені по партійних списках і більшість виборців додержуються передвиборних рекомендацій своїх партій (ця практика в цей час узаконена правом простого підтвердження виборцями рекомендува_ тією або іншою партією рейтингу кандидатів), вибори практично приносять пропорційне представництво. Дану систему, втім, з більшою підставою можна назвати многомандатно-преференциальной.

Виникаючі час від часу вакансії (після смерті або відставки парламентаріїв) заповнюються в кожній із двох палат федерального парламенту по-різному. У палаті представників у цьому випадку проводяться довибори. У сенаті заміна сенаторів виробляється на спільному засіданні палат парламенту відповідного штату. В 1977 було прийняте виправлення до конституції, що вимагає, щоб уникнути дисбалансу партійного представництва в сенаті новий кандидат у сенатори висувався від тої ж партії. Дане положення узаконило старе правило, що, втім, в 1975 двічі порушувалося нелейбористськими адміністраціями штатів, намагались змістити федеральний лейбористський уряд і спровокувати «конституційну кризу» [7, c. 513-514].

Висновки

Отже, Австралія — федеративна держава з формою правління конституційно-монархічної. Монархом Австралії є монарх Великобританії. Як  представник монарха в Австралії є присутнім губернатор. Органи влади Австралії базуються на принципах парламентаризму й федералізму.

Політичний союз Австралії відбувся в 1901 році Британський Парламент ухвалив про створення федеративного Австралійського Союзу. Австралія придбала власну конституцію, у якій закріплене розподіл влади. Пізніше, були прийняті ряд виправлень, які розширили область влади федерального уряду.

Виконавча влада в Австралії представлена генерал-губернатором, призначуваним монархом Британії й прем’єр-міністром, що є лідером партії, що представляє більшість у палаті представників. Інші міністри вибираються зі складу членів обох палат парламенту. Кількість міністрів обмежена — 30 чоловік. Частина міністрів формують кабінет міністрів, інші просто беруть участь в обговореннях.

Законодавча влада побудована по Британській моделі. Палата представників складається із представників кожного штату Австралії, які вибираються на строк не більше трьох років і трьох місяців. Участь у виборах в Австралії носить обов’язковий характер і при відсутності без поважної причини карає штрафом. Тому в Австралії завжди високий відсоток що проголосували.

Судова влада. Верховний суд відповідальний за нагляд по дотриманню конституційних норм, це суд самої вищої інстанції. Крім Верховного суду існують інші суди. Сімейний суд розглядає справи по розлученнях, опіки над дітьми, розділі майна. Суд трудових відносин призначений для дозволу споровши між роботодавцем і найманим співробітником. Федеральний суд розглядає адміністративні справи, справи про банкротстві й ряд інших. Нагляд за федеральним законодавством здійснюють суди штатів.

Список використаної літератури 

1. Андрущенко В. Політологія: наука про політику: Підручник для вищої школи / Василь Григорович Кремень (ред.), Микола Іванович Горлач (ред.). — 3. вид., виправ. та доп. — К.; Х. : Єдінорог, 2001. — 640с.
2. Антоненко В. Г., Бабкін В. Д., Бабкіна Ольга Володимирівна, Бебик В. М., Головатий М. Ф. Політологія: Підручник / Ольга Володимирівна Бабкіна (ред.), Володимир Павлович Горбатенко (ред.). — 3. вид., перероб., доп. — К. : ВЦ «Академія», 2006. — 568с.
3. Бабкіна О. В., Безродний Є. Ф., Горбатенко В. П., Дмитренко С. П., Дорофей В. Т. Політологія: Посібник для студ. вузів / О.В. Бабкіна (ред.), В.П. Горбатенко (ред.). — К. : Видавничий центр «Академія», 2004. — 366с.
4. Балтін В. Політологія: Навч.-метод. посіб. / Національний ун-т харчових технологій. — К. : НУХТ, 2005. — 290с.
5. Бойко О. Д., Горбатенко В. П., Денисюк С. Г., Зеленько Г. І., Коваленко А. О., Корнієнко А. О. Прикладна політологія: навч. посіб. / В.П. Горбатенко (ред.). — К. : Академія, 2008. — 472с.
6. Вегеш М. М., Остапець Ю. О., Бондар В. Л., Буркало В. В., Зан М. П. Політологія: підручник / М.М. Вегеш (ред.). — 3-тє вид., перероб. і доповн. — К. : Знання, 2008. — 384с.
7. Воробйов Є. Політологія: наука про політику: Підручник для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 4. вид., випр. та доп. — К. : Єдінорог, 2002. — 640с.
8. Гелей С. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. — 5-є вид., перероб. і доп.. — К.: Знання , 2004. — 645 с.
9. Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник/ І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь, Ю. В. Підгорецький; Мін-во освіти і науки України. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 289 с.
10. Іщенко М. Політологія: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Черкаський національний ун-т ім. Богдана Хмельницького. — Черкаси : Видавництво ЧНУ, 2004. — 387с.
11. Кузь О. Політологія: Навч. посібник / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ХНЕУ, 2004. — 340с.
12. Країни світу: Америка, Австралія, Океанія/ Авт.-укл. В. М. Скляренко, В. В. Мирошнікова, А. С. Шуклінова, М. О. Панкова. — Харків : Фоліо, 2006. — 316 с.
13. Політологія: Навчальний посібник/ Валентина Штанько, Наталія Чорна, Тетяна Авксентьєва, Лідія Тіхонова,; Мін-во освіти і науки України, Науково-методичний центр вищої освіти. — 2-є вид., перероб. і доп.. — К.: Фирма «ИНКОС»: Центр учбової літератури, 2007. — 287 с.
14. Політологія: Академічний курс: Підручник/ Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. — 2-ге вид., перероб. і доп.. — К.: ВД «Ін Юре», 2006. — 519 с.
15. Холод В. Політологія: Навчальний посібник/ Володимир Холод,. — Суми: Університетська книга, 2001. — 405 с.
16. Шляхтун П. Політологія: Теорія та історія політичної науки: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Петро Шляхтун,; Ред. В. М. Куценко. — К.: Либідь, 2002. – 573 с.