Вступ

ХХ століття привнесло цілий ряд нових тим і настроїв у політичну й правову науку Заходу. Розвиток спеціалізації в сфері наукової діяльності привело до виділення політології у відносно самостійну галузь досліджень і її розмежуванню із правими науками. Але взаємозв’язок і взаємовплив зберігся.

Дві світові війни, що почалися в Європі й виникнення цілого ряду глобальних проблем, що ставлять під погрозу саме існування людства, привнесли неабияку дозу песимізму в традиційний західний раціоналізм, поставивши під сумнів ідею прогресу. Роботи О. Шпенглера й А. Тойнбі, що одержали широкий резонанс, дали імпульс поширенню настроїв кризисності розвитку західної культури й наближення її заходу.

По демократичних ідеалах і цінностям був нанесений серйозний удар працями Г. Москі, В. Парето, Р. Міхельса й М. Вебера, які послужили методологічною основою для створення численних елітарних концепцій. У ХХ столітті елітарність політичного керування вже не підлягали сумніву. Теорія ж «технократії» (Дж. Бернхем, О. Тоффлер) намагався скоріше довести сумісність коректного використання ідеї «народоправства» з фактичною елітарністю політичних систем західних демократій.

Плюралістичні концепції розглядають індивіда як потенційно суспільного громадянина та виходять із активної участі громадян у найважливіших інституціональних сферах, пошуку яких приділяється вирішальна роль. у плюралістичній концепції політика розглядається як конфлікт груп інтересів в їх боротьбі за ухвалення рішення на основі компромісу з метою задоволення своїх інтересів. Ш. Ейзенштадт вважає, що основні розходження в сучасному політичному дискурсі спостерігаються між плюралістичними та тоталітарними концепціями політики. Результатом є проголошення конституцій і втілення їх положень у конституційно-демократичних режимах; затвердження представлених інститутів як гарантії відкритості політичного процесу; встановлення верховенства права та незалежності судової влади [7, с. 39].

Концепція плюралістичної демократії дуже поширена в сучасному світі. Теорія плюралістичної демократії була найвпливовішою у 60-70 роках XX ст. (Р. Аллен, Р. Даль, М. Дюверже, Р. Дарен-дорф, Д. Рісмен), хоча термін «плюралізм» введено у політичний обіг у 1915 р. англійським соціалістом Г. Ласкі. Відповідно до цієї теорії класи у сучасному буржуазному суспільстві зникли. Сучасне буржуазне суспільство складається з різних взаємодіючих «страт» — прошарків. Вони виникають у результаті спільності тих або інших інтересів (професійних, вікових, матеріальних, духовних, релігійних та ін.). Оскільки ці інтереси не антагоністичні, то й відносини між стратами позбавлені антагонізму.

Поняття «плюралістична демократія» часто вживається поряд з поняттям «ліберальна демократія» для характеристики демократичної системи, заснованої на виборах у представницькі органи. Цей термін відноситься до демократичного правління, при якому суспільні запити формулюються групами осіб, об’єднаних спільними інтересами. У такому вигляді плюралістична демократія може розглядатися як альтернатива парламентарної демократії та будь-якій формі мажоритаризму.

1. Основні принципи теорії плюралістичної демократії

Теорія плюралістичної демократії — теорія, за якою сучасне суспільство є сукупністю соціальних верств, що виникають внаслідок спільності тих чи інших інтересів. Для їх виявлення і вираження створюються чисельні суспільні організації. Всі вони намагаються здійснити свої інтереси шляхом тиску на політичну владу. Таким чином, усі соціальні верстви через свої організації беруть реальну участь у здійсненні влади. Завдання держави полягає в тому, щоб правильно координувати і погоджувати зусилля всіх об’єднань.

Теорія «плюралістичної демократії» була найвпливовішою у 60—70 роках XX ст. (Р. Аллен, Р. Даль, М. Дюверже, Р. Дарендорф, Д. Рисмен), хоча термін «плюралізм» введено у політичний обіг у 1915 р. англійським соціалістом Г. Ласкі. Відповідно до цієї теорії класи у сучасному буржуазному суспільстві зникли. Сучасне буржуазне суспільство складається з різних взаємодіючих «страт» — прошарків. Вони виникають у результаті спільності тих або інших інтересів (професійних, вікових, матеріальних, духовних, релігійних та ін.). Оскільки ці інтереси не антагоністичні, то й відносини між стратами позбавлені антагонізму.

Практика сучасної демократії викликає певні суперечності. Насамперед, це пов’язано з дискусійністю самого питання про те, що становить сутність демократії. Варто зазначити, що в сучасній політичній науці немає єдиної загальновизнаної теорії демократії як і немає єдиного розуміння поняття „демократія”.

Схожа ситуація спостерігається і навколо теорії демократії. В сучасній політичній науці представлені різноманітні концепції, теорії та моделі демократії, зокрема,  конкурентна теорія демократії,  мажоритарна концепція, теорія партисипаторної  демократії або демократії  участі, теорія консенсуальної демократії та теорія елітарної демократії, плюралістична теорія тощо.

Вагоме місце серед перерахованих теорій посідає саме плюралістична концепція демократії, яка з’являється в лоні ліберально-демократичного напряму, і є однією з найпровідніших ідейно-політичних концепцій сучасності [3, c. 54].

Концепція плюралістичної демократії з’являється у шестидесяті роки ХХ століття і набуває значного поширення упродовж наступних 20-30 років. До суто прагматичних аспектів теорії плюралістичної демократії належать принципи розподілу влади, відкритості прийняття політичних рішень на рівні представницьких органів за умов, якщо електорат володіє усією повнотою інформації щодо вирішуваних питань, можливостями здійснювати вплив на процес вироблення рішень.

Теорія плюралізму отримала широке розповсюдження, насаперед, в американській політичній науці, про що свідчать роботи таких її представників, як К. Левенштайн, Р. Даль, К. Дойч тощо. На думку авторів цієї теорії, внутрішню структуру сучасного суспільства характеризують дрібні соціальні утворення і групи, які зорганізовані за принципом „загального інтересу”. Відносини між групами виступають як відносини боротьби „конфліктуючих інтересів”, однак, ця боротьба не підриває економічне підгрунтя існуючого ладу. Змагання відбуваються між великою кількістю груп, зокрема, політичною, економічною, науковою, культурною, релігійною, адміністративною, ідеологічною тощо. Конкуруючи між собою ці групи ніби в кінцевому рахунку врівноважують одна іншу, завдяки чому забезпечується деяка демократичність правління, неможливість встановлення диктатури тією чи іншою групою, враховуючи „тиранію більшості”.

Отже, як ми бачимо, концепція плюралістичної демократії переносить акцент із загальної маси виборців на організовані групи інтересів, відповідно до плюралістичної концепції, демократія являє собою форму правління, яка дозволяє багатоманітним суспільним групам вільно висловлювати свої інтереси і знаходити у конкурентній боротьбі компромісні рішення, які і відображають баланс цих різноманітних інтересів.

Аналізуючи теоретичний доробок представників плюралістичної концепції демократії, можна виділити наступні й найбільш загальні положення даної концепції:

— суспільство складається з багаточисельних груп, які об’єднані особливими спільними економічними, релігійними, етнічними або культурними інтересами;

— групи постають головними суб’єктами політики, вони намагаються вплинути на владу;

— визнається конкуренція між групами за вплив на прийняття урядових рішень;

— в суспільстві існують різноманітні, незалежні від уряду центри влади – фірми, університети, партії тощо;

— політична воля народу, виражена у рішеннях влади, являє  собою компроміс між різними груповими інтересами;

— держава виступає як нейтральний арбітр між суперниками-групами інтересів, а власне державні структури децентралізовані таким чином, щоб забезпечити групам інтересів відкритий доступ до чиновників.

Проте, свого роду „ахілесовою п’ятою” плюралістичної теорії демократії постає уявлення про те, що всі політичні сили здатні об’єднатись і прийняти рішення з урахуванням інтересів всіх груп. Ця теорія абсолютизує нейтральність держави і ігнорує той факт, що економічно сильні групи інтересів організовані краще, більш активні, і відповідно, мають більше можливостей впливу на владу, аніж найменш забезпечені групи населення [7, c. 65].

Ми вважаємо за доцільне звернути увагу на недоліки плюралістичної концепції демократії. До недоліків ліберально-демократичної теорії плюралістів можна віднести, зокрема, наступне:

• ідеалізація дійсності, перебільшення групової ідентифікації населення та участі громадян в групах інтересів;
• ігнорування або недостатнє врахування нерівності політичного впливу різних суспільних груп і, насамперед, пріоритетного впливу на владу бізнесу, бюрократії, профспілок, військово-промислового комплексу;
• гальмування активної соціальної політики – найефективніші реформи і соціальні програми втілювались за умов, несприятливих для груп інтересів тощо.

Не зважаючи на власні недоліки, плюралістична концепція демократії знайшла своє визнання та застосування в багатьох країнах світу. Зазвичай, сучасні ліберальні демократії розглядаються як плюралістичні. Практичне втілення плюралістичних демократій було б неможливим поза наявності міцного та виваженого підґрунтя – теоретичної бази, створеної плюралістами.

Для відображення спеціальних інтересів створюються відповідні зацікавлені групи — «групи тиску». Це професійні спілки, асоціації підприємців, пацифістські та патріотичні організації, релігійні, спортивні та культурні об’єднання. Кожна «група тиску» діє у власних інтересах, а не керується загальною метою. Для задоволення інтересів соціальних страт, яких вони представляють, «групи тиску» беруть участь у політичному житті, використовують загальне виборче право, право на об’єднання в політичні партії та суспільно-політичні організації, прагнуть одержати доступ до засобів масової інформації з метою формування громадської думки.

Механізм політичної влади, прийняття урядом тих чи інших політичних рішень у таких умовах є результат взаємодії різних політичних сил, їх конкуренції, «вільної гри», що сприяє виявленню «загального інтересу», встановленню класового миру. У зв’язку з цим політична система розглядається як певний баланс сил між конфліктуючими економічними, професійними, релігійними, етнічними та іншими групами й асоціаціями. Кожна з них впливає на формування політики, проте жодна з них не має монополії на владу. Відбувається «дифузія» політичної влади між урядовими і неурядовими інститутами. Різні суспільні інтереси, у тому числі інтереси трудящих, у такий спосіб максимально враховуються. Вважається, що завдяки такому плюралізму здійснюється народовладдя.

Звідси випливає положення про роль держави при «плюралістичній демократії»: держава є лише знаряддя узгодження інтересів різних груп, нейтральний арбітр між конкуруючими політичними групами, покликаний не допустити переваги одних над іншими, тобто охороняти умови вільної політичної конкуренції. При цьому діяльність «зацікавлених груп» зображується як не пов’язана з державою: переговори з іншими групами, укладення угод — колективних договорів профспілок із підприємцями — це різні форми тиску на інші групи.

При всій стрункості теорія «плюралістичної демократії» має внутрішні протиріччя і слабкі місця. Насамперед, нереальною є настанова на об’єднання всього населення в «групи тиску», на їх рівність у впливі. Хоча бажаним проголошується залучення як можна більшої кількості громадян до «груп тиску», більшість із них приречена на пасивність у політичному процесі.

Наприкінці 70-х — 80-і роках XX ст., у зв’язку із занепадом популярності теорії «плюралістичної демократії», деякі її давні прихильники (Г.Парсонс, Р.Даль) перейшли на позиції теорії елітарної демократії [5, c. 56-57].

2. Доктрини технократії і конвергенції

Технократія — мереттократичне суспільство, де влада належить науково-технічним спеціалістам та ідеологія створення такого суспільства.

Дж. Берхем і його книга «Революція менеджерів» (1941) є помітною віхою в історії технократичних доктрин. Дж. Берхем стверджував, що в результаті бурхливого технократичного прогресу відбулася революція в політичній владі й державному керуванні. Висунувся новий правлячий клас — менеджери. Вони не тільки зайняли командні пости в рамках підприємств і корпорацій, але й зосередили у своїх руках політичну владу.

Держава усе більше перетворюється у власність менеджерів — головних контролерів засобів виробництва, нових фактичних власників. На основі свого дійсно відповідального положення в державі менеджери стають привілейованим класом, одержуючи машини, будинку й користуючись іншими пільгами й привілеями. Монополізуючи систему утворення, вони відтворюють себе як особливу касту.

У майбутньому, уважав Дж. Бернхем, на планеті встановитися єдине технократична держава на чолі з комітетом директорів -технократів.

Олвін Тоффлер народився в 1928 році в Нью-Йорку. В 1970 -1990 р. Олвін Тоффлер опублікував книги, що стали на Заході науково — літературним бестселером: «Футурошок» (1970 ), «Екоспазм» (1975 ), «Третя хвиля» (1980 ), «Передумови й прогнози» (1984), «Змішання влади» (1990 ). У них утримується аналіз трансформації індустріального суспільства в нову цивілізацію.

Олвін Тоффлер з головну тенденцію в еволюції західного суспільства 60 — 80 років: помітне прискорення як у темах утворення продукції, так і в діалектику соціальних зв’язків, і в обміні ідеалами.

Найважливіший рушійною силою суспільних змін він називає технологію, а ядром удосконалювання технології — знання (ліформація ) [2, c. 37-38].

Американський мислитель ділить історію людства на три періоди, або хвилі:

1) аграрну, початок який поклало минулих 10 тисяч років тому землеробська революція.

2) індустріальну, що тривала близько 300 років;

3) пов’язану з розвитком інформаційних технологій третю хвилю, що почалася в другій половині XX століття в США й  потім Західну Європу, що захопила.

Знання підкорили силу й багатство й стали визначальним фактором функціонування суспільства й всіх його інститутів, включаючи владу. Тому боротьба за контроль над інформацією становить серцевину конфлікту суперіндустріальному суспільстві.

Під напором знань руйнується система представницької демократії, у цій формі, що породила індустріальна епоха. Зростаюча соціальна неоднорідність суспільства розмиває саму основу ідеї представницької демократії — поняття маси. Олвін Тоффлер уважає, що виникаюча мозаїчна демократія більшою мірою  орієнтується на окремого індивіда. У зв’язку з ускладненням інформації число осіб, що приймає рішення, крім чиновників- керівників, включаються вчені й практики. У підсумку, бюрократія втрачає колишню монополію на ухвалення рішення й перестає бути замкнутим станом.

Політичне життя суспільства третьої хвилі будуватися на основі трьох ключових принципів:

— принцип меншостей, що повинен замінити принцип більшості. Замість колишнього суспільства, у якому кілька великих блоків (класів, партій …) утворювали більшість, виникає конфігуративне суспільство, у якому тисячі меншостей мають високу соціальну мобільність.

— Принцип напівпрямої демократії. У суспільстві третьої хвилі відбудеться відмова від представницької демократії. Він думав, що вся політична система, у якій центральне місце займали партії, застаріла. Підвищення освітнього рівня й сучасна техніка дають можливість громадянам самостійно (крім законодавчих органів) виробляти багато політичних рішень, які будуть мати юридичну чинність.

— Принцип поділу відповідальності в прийнятті рішень, що допоможе усунути перевантаження, що блокує діяльність інститутів влади. Дотепер   занадто багато рішень приймається на національному рівні й занадто мало на місцевому й міжнародному.

Олвін Тоффлер назвав свою теорію «практопією» — практичною утопією.

В 60 — 70 р. технократичні теорії розвиваються таким ученими й політичними діячами як Г. Саймон («Науково керована держава»), Б. Беквіт («Концепція експертократії»), З. Бжезинський («Технотроне суспільство»).

Вони зображують технократію як засіб для рішення глобальних проблем (екології, енергетичної, продовольчих, війни й миру, демографічних) і перебудови держави [8, c. 96].

«Конвергенція» від грецького зближати, сходитися в одній крапці). Дана теорія виникла в 50 -60 роки XX сторіччя і її представники: Дж. Гелбрейт, Р. Арон, у другій половині — Х. Сорокін і ін.

Вони затверджували, що починається конвергенція капіталізму й соціалізму, запозичаючи друг у друга позитивні риси й переборюючи негативні сторони, вони зіллються в єдиному постіндустріальному суспільстві.

Капіталізм розів’є планування й державне регулювання економіки, що дозволить нейтралізувати несприятливі наслідки ринкової стихії. А соціалізм повинен був змінити зайву жорстокість централізованого керівництва й вступити в стадію лібералізації.

Прихильники цієї концепції думали, що подібна конвергенція — наслідок сучасної науково-технічної революції.

Політична влада в цьому суспільстві, відповідно до даної теорії, втрачає свій класовий характер. У ньому керують не підприємці, а менеджери, керуючий особливий шар, що виникає в ході НТР.

3. Ідеологія “нових лівих”

В той самий час у перехідних суспільних системах, а також у країнах з високою соціально-класовою поляризацією населення, де висока питома вага і вплив маргінальних верств, суперечки ідеологій є провідною лінією в еволюції політичних режимів. Тут значне місце займають радикалістські ідеології (марксизм-ленінізм, неотроцкізм, різні напрямки фашистської ідеології, ідейні модифікації «нових лівих» і реакційних, фундаменталістських вчень тощо), які пропонують «хірургічні» методи для вирішення суспільних і політичних протиріч.

У цих доктринах відображені погляди радикально настроєних верств дрібних власників, інтелігенції, студентства. Звинувачуючи робітничий клас у втраті революційності, вони проголошують єдиною революційною силою маргінальні верстви, по суті, дрібну буржуазію. Концепціям масових рухів 60—70-х років, відомих під назвою «нові ліві», властиві утопічність, ультраліва фразеологія, крайній ідейний еклектизм.

Теоретичні погляди «нових лівих» стосовно соціалізму можна умовно поділити на «нову ліву теорію революції» і погляди лівих радикалів на сутність і основні риси майбутнього суспільства. У працях Г. Маркузе. О. Негта. Р. Дучке, С. Кармайкла та інших наголошується на політичному насиллі, руйнуванні, запереченні. «Теорія соціалізму», визначення шляхів його побудови постають, як правило, у вигляді вказівок на те, чого при соціалізмі не повинно бути  [9, c. 75-76].

В 60-70-х роках XX ст. теоріям масового руху, відомим під назвою нових лівих, властива утопічність, ультраліва фразеологія, крайній ідейний скептицизм. Теорії «нових лівих» умовно можна поділити на «нову ліву теорію революції» і погляди лівих радикалів про суть та основні риси майбутнього суспільства. У працях Герберта Маркузе, Отто Негті, Рема Дучке, Стіва Кармайкла та ін. звеличується політичне насильство, руйнування, розбещеність тощо.

При повному замовчуванні таких принципових проблем, як економічна структура майбутнього суспільства, управління економічним і соціальним життям, суспільні інститути й організації, їх місце і роль у суспільстві.

Ідеологи «нових лівих» намагаються поєднати марксистське вчення про соціалізм з фрейдизмом. Особливо яскраво це виявилося в концепції Е. Фромма. Його розуміння соціалізму, що зводиться до самовдосконалення особи, «революції в собі», близьке до релігійних принципів «очищення душі», «боротьби з гріхом».

Погляди «лівих радикалів» щодо соціалістичних перетворень у післяреволюційний період ще більш заплутані та еклектичні. В їхніх роздумах про майбутнє суспільства вихідною є категорія відчуження. Вважається, що його подолання — важлива мета революції. Деякі автори вважають, що відчуження є біологічною якістю людської природи. а отже, практично не може бути подолане. Обстоюється необхідність усунення будь-яких форм державного контролю над економічним і політичним життям, заміна його «самовизначенням», що повинно сприяти повному розкріпаченню індивіда. Як правило, виявляється негативне ставлення до будь-яких масових політичних організацій, замовчується питання про структуру державної влади і долю приватної власності.

У середовищі нових суспільних рухів останнім часом набула поширення концепція «лібертарного соціалізму». Вона формується навколо центральної ідеї — індивідуальної свободи (в її індивідуалістичному розумінні). Послідовний лібертаризм передбачає недовір’я до будь-якої влади і авторитету, заперечення позитивної ролі держави і політичних партій. Він негативно ставиться до централізованих, ієрархічних організацій на національному і місцевому рівнях. Визнаються тільки горизонтальні суспільні зв’язки. Ідеальним вважається суспільство повністю добровільних автономних дрібних комун, вільних у своїй діяльності від плануючого центру.’ Надії на прогресивний розвиток «лібертарний соціалізм» пов’язує головним чином зі стихійною діяльністю мас, з ініціативою знизу, самоорганізацією. Такі ідеї та вимоги випливають із анархо-соціалізму П.-Ж. Прудона, М. Бакуніна, П. Кропоткіна [11, c. 102-103].

Сучасний лібертаризм відрізняється від «класичного» анархо-соціалізму. Він дедалі більше спирається не на ідеологію традиційної анархічної думки, а на сучасні ідейні теорії, що віддають данину анархізмові. Так, екзистенціалізм навів нові аргументи на користь суб’єктивістського тлумачення свободи, франкфуртська школа заперечує історичну роль робітничого класу. Прихильники сучасного лібертаризму спрямовують увагу на такі соціальні проблеми, як екологічна криза, спосіб життя, розвиток та індивідуалізація особи, культура. Головна ставка робиться вже не на насилля, терор як метод розв’язання соціальних суперечностей, а на реформи, експеримент, на заміну існуючих структур іншими. В цілому сучасний «лібертарний соціалізм» виступає як випрямлений варіант анархо-соціалізму. Він здатний до взаємодії з лібералами, соціал-демократами і навіть з комуністами.

Концепції лівих радикалів висловлюють інтереси певних верств робітників, інтелігенції і особливо молоді.

З початку 90-х років лівий радикалізм зазнає істотних змін. Ліві радикали дедалі більше розривають з екстремізмом, тріскучою ультралівою фразеологією, крайньою еклектичністю, тобто змішуванням, механічним сполученням різнорідних поглядів, теорій. Один а німецько-американських соціологів Еріх Фромм соціальну теорію будував на ревізії традиційних положень фрейдизму шляхом об’єднання їх з положеннями філософської антропології і марксизму. Розуміння гуманного, справедливого суспільства зводилось до самоудосконалення особистості, революції в собі, близьке до релігійних принципів очищення душі, боротьби з гріхом тощо.

Ще в кінці 70-х років формується концепція Біля Райха, що допускала одним з шляхів звільнення трудящих здійснення «сексуальної революції». Порушення моральних устоїв розглядалося як заперечення капіталізму і його цінностей. Ставилося завдання надати статевим проблемам революційний характер, сексуальний опір молоді трансформувати у революційний рух проти капіталістичного ладу суспільства. Звідси, молодь — гегемон соціальної революції. Практично концепція виявилася утопічною. Ліворадикальні погляди Касто Касторнадісо допускають перепону у створенні соціально справедливого суспільства сучасну технологію, якій генетично властиві відносини панування і гноблення. Взагалі, ліворадикальні погляди неминуче ведуть до лівого екстремізму, анархічного індивідуалізму і расового соціалізму. Стверджується, наприклад, що створення гуманного, справедливого суспільства в США — мета не всіх трудящих, а найбільш радикальної частини темношкірого населення. З 90-х років у ліворадикальних концепціях вважається вхідною категорією майбутнього суспільства — відчуження. Відстоювання необхідності усунення будь-якої з форм державного контролю над економічним і політичним життям та заміна «самовизначенням», що повинно сприяти повному розкріпаченню індивіда. Проявляється негативне ставлення до будь-яких масових політичних організацій, замовчується питання про структуру державної влади і долі приватної власності тощо [6, c. 52].

Висновки

Отже, розвиток змішаної економіки, активізація функції соціальних послуг, відмирання репресивно-каральної функції держави перетворює її з класово-антагоністичної на державу загального благоденства.

Теорія плюралістичної демократії. Ця теорія також спирається на положення і висновки соціології, але використовується не сфера економічної та соціальної діяльності держави, а її політична система. Представники цієї теорії Г. Ласкі, М. Дюверже, Р. Дарендорф, Р. Ален та інші вважають, що сучасна держава являє собою сукупність соціальних груп і прошарків, які виникають внаслідок певних інтересів. Для захисту своїх інтересів ці спільноти утворюють різні об’єднання громадян, які, своєю чергою, через свої «зацікавлені групи» чи «групи тиску» впливають на політичну владу, домагаючись реалізації своїх інтересів (потреб).

Теорія конвергенції. Сутність цієї теорії зводиться до того, що в світі існують дві протилежні системи; капіталізм і соціалізм. Вони поступово зближаються, втрачають відмінності між собою і на певному етапі розвитку зливаються в постіндустріальне суспільство. Ця теорія виникла в 50-60-х рр. XX ст.; її основоположниками були Р. Арон, Д. Гелбрейт, П. Сорокін, Я. Тінберген та ін. Ця теорія втілюється в життя, зокрема в незалежних державах колишнього Радянського Союзу.

Доктрини технократії. Нині посилюється вплив науки і техніки на політичне життя в різних країнах, зростають місце і роль науково-технічних працівників у державному управлінні. На цій основі й виникають різні теорії технократії. Сутність цих теорій зводиться до того, що в політиці повинні управляти інженери, техніки, науковці, менеджери та інші керівники науки і виробництва, як це вони роблять в економіці. Представниками цієї теорії були Т. Веблен, Г. Скот, Ф, Тейлор, Г. Саймон, Д. Бел, Б. Беквіт, Ж. Бжезінський та інші.

Список використаної літератури

1. Кузь О. Політологія: Навч. посібник / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ХНЕУ, 2004. — 340с.
2. Мадіссов В., Ларченко Л., Степіко В., Діденко Л. Історія розвитку політичної думки: Курс лекцій. — К. : Либідь, 1996. — 174с.
3. Обушний М. Політологія: Довідник/ Микола Обушний, Анатолій Коваленко, Олег Ткач; За ред. Ми-коли Обушного; КНУ ім. Т. Г.Шевченка. — К.: Довіра, 2004. — 599 с.
4. Основи демократії: підручник. – К.: Ай-Бі, 2002. – 684 с.
5. Політологія: Академічний курс: Підручник/ Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. — 2-ге вид., перероб. і доп.. — К.: ВД «Ін Юре», 2006. — 519 с.
6. Політологія: Навчальний посібник/ Валентина Штанько, Наталія Чорна, Тетяна Авксентьєва, Лідія Тіхонова,; Мін-во освіти і науки України, Науково-методичний центр вищої освіти. — 2-є вид., перероб. і доп.. — К.: Фирма «ИНКОС»: Центр учбової літератури, 2007. — 287 с.
7. Пугачев В. П. Политология. Справочник студента. – М.: Слово, 1999. – 576 с.
8. Сучасна західна політологія: короткий нарис історії і теорії. – К.: НМКВО, 1991. – 88с.
9. Трипольський В. О. Демократія і влада. – К.: Парламентське вид-во, 1999. – 176 с.
10. Холод В. Політологія: Навчальний посібник/ Володимир Холод,. — Суми: Університетська книга, 2001. — 405 с.
11. Шляхтун П. Політологія: Теорія та історія політичної науки: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Петро Шляхтун,; Ред. В. М. Куценко. — К.: Либідь, 2002. – 573 с.