Вступ

Однією з найдискусійніших проблем сучасного документознавства є визначення структури цієї науки та її місця серед інших наукових і навчальних дисциплін. Н. М. Кушнаренко стверджує, що документознавство — це «метанаука для всіх наук документно-комунікативного циклу» [5, c. 153].

Для узагальнюючої науки про документ пропонується декілька варіантів назв: інформаційно-комунікаційна наука (А. В. Соколов), документаційно-інформаційна наука (Г. М. Щвецова-Водка [14]), документознавство (Ю. М. Столяров, Н. М. Кушнаренко, А. А. Соляник, Н. Б. Зінов’єва [3]), а згодом — документологія (Ю. М. Столяров [11-13], Н. М. Кушнаренко [5]).

Динаміка теоретичних пошуків розвивається в напрямі розуміння науки про документ як комплексу наукових дисциплін документально-комунікаційного циклу, пізніше — як комплексної наукової дисципліни, нарешті — як інтегрованої науки. Ці підходи свідчать про розуміння об’єктивності інтеграційних процесів у розвитку наукових напрямів, що досліджують документ.

Найвагоміший внесок у розробку загальнодокументознавчих питань зробили Ю. М. Столяров, Н. М. Кушнаренко, Н. Б. Зінов’єва, С. Г. Кулешов, Г. М. Швецова-Водка, М. С. Слободяник та ін.

Термін «документ» став активно застосовуватися в інформаційно-комунікаційній діяльності порівняно недавно, наприкінці ХІХ-початку XX ст. Він був уведений у науковий обіг відомим бельгійським ученим Полем Отле, у значенні, близькім до широкого значення поняття «книга».

Поль Отле (1868—1944) і його найближчий сподвижник і однодумець Анри Лафонтен (1854—1943) є основоположниками документації як практичної діяльності і прикладної наукової дисципліни, їхні погляди й ідеї знайшли практичне втілення в діяльності Міжнародниого інституту документації, створеного в 1895 р. За рішенням Міжнародного конгресу по документації (Париж, 1937) на базі інституту була створена Міжнародна федерація по документації (МФД), що існує з 1938 р. по дійсний час.

Пояснюючи поняття «книга» і «документ», П. Отле писав: «Книга (Biblion або Document, або Gramme) — це термін, який вживають умовно для вираження всього обсягу поняття документа. Він містить у собі не одну тільки книгу у власному значенні слова, рукописну або друковану, але й журнали, газети, рукописи і графічні репродукції будь-якого роду, креслення, гравюри, карти, схеми, діаграми, фотографії і т.д. [6, c.73].

Відзначаючи цей факт і спираючись на весь зміст «Трактату про документацію», А. Сускі робить висновок про те, що документом Отле називав «будь-який носій семантичної інформації, незважаючи на те, чи має він утілення субстанціальне або енергетичне». Введення терміна «документ» пояснюється тим, що поняття «документ» було ширше за своїм обсягом, ніж «книга», тому що не мало на увазі обмежень ні з боку матеріальної сутності предмета, на якому записувалася (або за допомогою якого передавалася) інформація, ні з погляду знакової системи, що застосовувалася для запису змісту.

Якщо порівняти це розуміння з тим, що було широко відомо і розповсюджене наприкінці XIX—початку XX ст., то можна зробити такі висновки:

1. П. Отле повернув терміну «документ» його первісне, найширше значення (засіб передачі інформації, рівний засобу навчання).
2. На ототожнення документа і книги вплинуло таке відоме значення документа: «те, що записано, що зафіксовано в книзі».
3. На розширення сукупного обсягу книги-документа шляхом включення в нього адміністративних архівних документів вплинуло найбільш розповсюджене значення поняття «документ — акт, що засвідчує юридичний факт, що підтверджує яке-небудь право».

Концепція Н. М. Кушнаренко приваблює тим, що тлумачить документознавство як дуже широку галузь знання, у якій досліджується все, що стосується документа. Такий підхід логічно продовжує погляди Поля Отле, засновника науки під назвою «документація» (або «документологія»). Концепція С. Г. Кулешова відрізняється чіткістю щодо змісту і меж як загального, так і спеціального документознавства.

Мета роботи – розглянути внесок Поля Отле в розвиток документаційної науки.

Об’єктом роботи – розвиток документаційної науки.

Предметом дослідження є роль Поля Отле в розвитку документаційної науки.

Методологічну основу дослідження складають емпіричні та теоретичні методи пізнання, а саме: інформаційний, історичний, структурний, термінологічний, системний, структурно-діяльнісний підходи, абстрагування, аналіз та синтез, індукція та дедукція, сходження від абстрактного до конкретного та ін.

Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел. Основний текст містить 26 сторінок, список використаних джерел налічує 14 найменувань.

Розділ 1. Теоретико-методологічні засади визначення науки про документ

1.1. Етап інституалізації науки про документ

Наука — це спеціалізований вид пізнавальної діяльності, спрямований на продукування нових достовірних знань. Вона існує в трьох основних проявах: а) як сукупність знань; б) як спеціальна пізнавальна діяльність; в) як сукупність соціальних інститутів, що забезпечують виконання такої діяльності.

Наука про документ як сукупність знань про документ і документну діяльність через недостатню визначеність власного об’єкта, предмета, структури, законів, закономірностей, методів і понятійно-категоріального апарату є наукою, яка перебуває на стадії свого формування.

Науку про документ прийнято називати документознавством. Цей термін у своїй основі має сполучення двох слів — «документ» і «знавство», які в поєднанні означають сукупність знань про документ. Поняття «документознавство» — багатоаспектне, структурно розгалужене, торкається різних проявів функціонування документа, не має однозначного тлумачення, як, власне, і базове поняття «документ».

Наука про документ у своєму становленні і розвитку пройшла декілька етапів, яскравим виявом яких є формування її назви: документаційна наука, книго-архіво-музеєзнавство, бібліологія, документологія, документалістика, діловодство, загальне та спеціальне документознавство. Протягом багатьох десятиліть тривають дискусії щодо точного визначення назви науки, однак і понині це питання залишається не вирішеним через динамічні процеси диференціації та інтеграції наукових дисциплін, що вивчають документ [1, c. 14].

Визначитися щодо її назви не зміг навіть основоположник науки про документ — бельгійський учений Поль Отле. У своєму «Трактаті про документацію» (1934 р.) він використовував декілька назв: документаційна наука, бібліологія, документологія. Учений зазначав: «Ми потребуємо нині не лише Бібліографії, опису книг, але й Бібліології, тобто загальної науки і технології документа. Знання про Книгу, Інформацію і Документацію упродовж тривалого часу перебувають в такому стані, в якому була біологія сто років тому. У той час існували численні, не пов’язані між собою, науки про життя, загальним предметом вивчення яких були живі істоти і життя (фізіологія, ботаніка, зоологія).

Біологія об’єднала всі ці часткові науки в одну загальну. Нині стосовно Книги, ми маємо праці з риторики, бібліотекознавства, бібліографії, книгодрукування. Однак ми ще не створили Бібліологію, тобто узагальнюючу науку, в якій би системно висвітлювалася вся сукупність даних щодо виробництва, зберігання, розповсюдження та використання рукописів і документів різного роду. Ця загальна наука могла б стати могутнім засобом подальшого осмислення і розуміння основоположних засад окремих документознавчих дисциплін… Необхідно сконцентрувати зусилля на створенні Бібліології із самостійних наук, вилучивши з них усі загальні теоретичні і практичні знання. Настав час запровадження Бібліології — теоретичної, порівняльної, генетичної та абстрактної науки, яка б охоплювала всі наявні книги і всі форми документів. Як соціологія, синтез наук про суспільство, що сформувалася на базі часткової соціології, як існує теоретична і прикладна механіка, має бути створена і Бібліологія — синтез усіх наук про Книгу, незалежно від будь-яких часткових аспектів вивчення Книги». Детальне цитування основоположних ідей засновника інформатики і документології пов’язане з тим, що тривалий час праці П. Отле були малодоступними для українських учених.

Лише завдяки російському перекладу вибраних творів П. Отле, здійсненому вперше у 2004 р., є реальна можливість ознайомитися зі змістом «Трактату про документацію». Заслуга бельгійського вченого полягає в тому, що він першим сімдесят років назад обгрунтував об’єктивну необхідність синтезованої науки про документ. Згідно з концепцією П. Отле, документологія — це наука, яка синтезує загальні знання про книгу і документ, у сучасному розумінні — про опубліковані і неопубліковані документи. Однак до реалізації ідеї формування інтегрованої науки вчені повернулися лише через більше ніж півстоліття потому [2, c. 10].

«Проникнення» документів у всі сфери людської діяльності — науку, практику, освіту, управління тощо — зумовило об’єктивне зростання їх типо-видового розмаїття, формування документних потоків, масивів, систем документів і документації. Поняття «документ» набуває багатозначності. Через переважання процесів диференціації над процесами інтеграції протягом багатьох століть інтенсивніше розвиваються наукові дисципліни, що вивчають специфіку створення та функціонування окремих видів і типів документів. Поняття «документ» розглядається в різних концепціях по-різному, формуючи переважно самостійні, хоча й суміжні та споріднені напрями документознавчих досліджень.

Питання щодо необхідності формування узагальнюючої науки про документ у всіх його проявах першим із сучасних фахівців порушив російський учений-енциклопедист Ю. М. Столяров. По суті, вчений став фундатором сучасного документознавства як узагальнюючої науки, що синтезує теоретичні надбання всіх дисциплін документально-комунікаційного циклу — інформатики, документалістики, книгознавства, соціальних комунікацій тощо [12, c. 74].

Слід віддати також належне представникам вітчизняної бібліотечної науки, які у своїй більшості зрозуміли об’єктивну необхідність широкого розуміння поняття «документ» і розвитку документознавства як інтегрованої наукової і навчальної дисципліни. Зауважимо, що за часів П. Отле саме бібліотечні фахівці відіграли головну роль у драматичній долі документології, оскільки категорично виступили проти неї. Нинішні бібліотечні фахівці мають справу не лише з книгою, а й з іншими видами і різновидами документів — об’єктами професійної діяльності. Ще більшою мірою це стосується сучасних документознавців, спеціалістів у галузі інформації, підготовка яких здійснюється в межах відносно нової навчальної спеціальності «Документознавство та інформаційна діяльність» у вищих навчальних закладах ІІІ-ІV рівнів акредитації. Фахівець-документознавець, спеціаліст у галузі інформації має володіти знаннями про документи всіх без винятку видів, різновидів і типів, а не лише про управлінські документи, як це було прийнято за часів курсової підготовки діловодів — працівників канцелярій.

Слід зазначити, що із загальної теорії документа (вже п’ятим виданням) Харківська державна академія культури видала підручник, а навчальний посібник — Краснодарський державний університет культури і мистецтв. За відсутності фундаментальних наукових праць і широкого розповсюдження навчальних видань, саме підручник Н. М. Кушнаренко і навчальний посібник Н. Б. Зінов’євої відіграли провідну роль в утвердженні широкого розуміння документа і документознавства в науковому, виробничому, освітньому, управлінському просторі країн СНД. Поглибленій розробці наукових основ документознавства сприяли також монографічні дослідження С. Г. Кулешова і Г. М. Швецової-Водки[14]. Зокрема, заслуга С. Г. Кулешова [4] полягає в теоретичному обгрунтуванні процесів диференціації документознавства на загальне і спеціальне, специфіки управлінського документознавства як одного з основних видів документознавства загалом10. У працях цих авторів значна увага приділяється визначенню функцій, властивостей, ознак документа, питанням класифікації і типології документів, особливостям окремих їх видів і типів (зокрема управлінських документів і друкованих видань), закономірностям формування і використання документних потоків, масивів, фондів, ресурсів тощо.

З поглибленням процесів диференціації та з розвитком наукових дисциплін, об’єктом вивчення яких є документ, стає очевидним, що вони мають багато спільних теоретичних положень, які повторюються в кожній із наук, що вивчають окремі види документів. Як і за часів П. Отле, виникає необхідність формування інтегрованої наукової дисципліни, яка б синтезувала загальні знання про документ.

Нині наука про документ перебуває на етапі свого активного розвитку: у науковому й освітньому просторі стверджується широке розуміння її суті; уточнюються її об’єкт, власний предмет, структура, методи, закони і закономірності, зв’язки з іншими науковими дисциплінами; розробляється понятійний апарат, що формує терміносистему. За наявністю і рівнем розвитку цих складових можна визначити статус науки про документ як молодої науки на новому етапі своєї інституалізації [7, c. 65].

1.2. Основоположник документаційної науки — Поль Отле.

Вище були розглянуті основні етапи становлення документознавства, тому тепер доцільно перейти до людини, яка внесла поняття «документознавство» до світової історії. Ця геніальна людина – бельгійський вчений Поль Отле.

Він пропонував назвати науку, що вивчає документну діяльність, бібліологією або документологією, що було пов’язано з ототожненням книги і документа.

Поль Марія Гислен Отле, бельгієць, народився у Брюсселі 23 серпня 1868 року в дуже заможній родині. В юності Поль вирішив стати адвокатом та вступив до Лувенського університету. Після довгих міркувань він відмовився увійти в еліту юристів. У п’ятнадцять років у Отле виявився талант до створення документів і до їх класифікації. В 1890 році він став доктором права і все ж таки розпочав адвокатську діяльність. Однак судова практика була йому не до душі. Отле сподобалися ідеї філософа-позитивіста Спенсера, який намагався створити «абсолютно єдину систему пізнання». Філософські ідеї Спенсера змінили світосприйняття Отле, і поступово привели його до розуміння того, що всі данні про універсальну систему знань в змозі дати бібліографія [9, с.7].

Апелюючи до наукової спадщини відомого вченого, багато дослідників охоче заносять його до рангу основоположників документаційної науки, бібліології, документології, документознавства, інформатики та інших дисциплін. Безперечно, сучасні термінологічні дискусії щодо змісту названих понять ускладнюють однозначність твердження і розрізнення їхніх тлумачень, утім, якщо існують подібні припущення, варто шукати безпосередні й опосередковані чинники таких висновків. Та найпоширенішою є думка про заснування ним науки під назвою документація.

У зв’язку з захопленням ідеями Спенсера, праці П. Отле відзначаються наслідуванням основних ідей позитивізму. Прагнення універсалізувати, уніфікувати, математично прорахувати й вирішити процеси документування свідчать про прийняття й освоєння методології О. Конта (1789 – 1857) і Г. Спенсера (1820 – 1903), що базується на упевнених завіряннях можливостей вибудувати єдину, позитивну, ідеальну науку (соціальну фізику чи соціологію) – «сукупність універсальних і очевидних, безсумнівних і необхідних положень, систематично організованих, виведених залежно від предмета безпосередньо чи опосередковано, і така, що дає внутрішню освіту його властивостям, а також законам дії», науково-методичний арсенал якої складуть набутки природничо-технічних наукових знань [1, с.15]. Серед усього наукового здобутку П.Отле, спеціально чи опосередковано присвяченого документології, особливо поціновуємо «книгу про книгу» (за визначенням автора) – «Трактат про документацію» (1934), що став своєрідним підсумком роздумів автора щодо змісту науки про документ. За визначенням самого автора, «Трактат про документацію» присвячено «загальному викладу понять, що належить книзі чи документові».

Вивчення праць П. Отле робить цілком очевидним полісемантичне розуміння терміна документація при оперуванні ним. Окрім його тлумачення стосовно наукової дисципліни, трапляється дефініціювання в значенні сукупності документів та функції документування. Обмеження значеннєвого простору поняття документація відбувається через перелік її складових.

Документацією виступають:

1) окремі документи,

2) бібліотека як колекція самих документів,

3) бібліографія (описання і класифікація документів),

4) документальні архіви (досьє, матеріали документації),

5) адміністративні архіви, що містять будь-які документи установи,

6) архіви давніх документів (рукописи, у т. ч. юридичні документи громадських організацій, приватні, комерційні документи),

7) документи, відмінні від бібліографічних і графічних (музичний твір, надписи на камені, кіно, фільм, фільмотека, фонограф, диск, дискета),

8) музейні колекції (експонати, зразки, моделі та ін. тривимірні об’єкти),

9) енциклопедія як діяльність із кодифікації й узгодження інформації.

Аналізуючи авторське бачення змісту поняття документація, легко, як зазначає В.В. Бездрабко, переконатися в тому, що запропонований перелік охоплює різні за етимологією, природою, змістовим навантаженням категорії – факт і процес. В одній низці маємо об’єкт (види документів) і дії (описання і кваліфікація), проваджені з ними, що є порушенням звичної формальної логіки. Недосконалість подібної диференціації документації додатково засвідчує складність класифікації носіїв інформації, тобто документів у найширшому розумінні, зокрема виокремлення із усієї розмаїтої ознакової палітри тих із них, що могли б стати об’єктами, спільними для типологізування і відмінними для класифікування. А тверде переконання П. Отле, що документація не може бути самодостатньою, бо вона набуває цінність і значущість лише тоді, коли є потенціальна чи актуальна потреба в її існуванні [1, с.16]. Говорячи про умови побутування документації, науковець скеровує думку на важливість досягнення вищого ступеня упорядкування т.зв. «документальних організмів». Такими виступають загальні публічні та спеціальні бібліотеки, бюро або служби документації, приватні бібліотеки тощо. Розгляд функційного призначення кожної з них постає однією з основних тем багаторічних наукових пошуків дослідника.

Фундаментальні праці науковця містять таке розуміння документології: наука, методологія, методи, які розглядають «будь-який документ із найзагальніших і одночасно найрізноманітніших позицій»; «узагальнююча наука, що охоплює систематизовану сукупність фактів і явищ, які належать виробництву, зберіганню, обігу і користуванню текстовими і будь-якими іншими документами»; у майбутньому самостійна наука, покликана «вивести із полону емпіризму методи і засоби документарно-комунікаційної діяльності»; теоретична, порівняльна наука, що застосовує «достатньо абстрактні методи дослідження, об’єктом якої є всі без винятку текстові і будь-які нетекстові документи».

Термінологічні авторські пошуки для означення нової галузі знань про документ виявилися у синонімічності пропозицій назвати дисципліну майбутнього, окрім документології, ще книго-архіво-музеєзнавством, бібліологією, і, зрештою, документаційною наукою чи документацією. Безперечно, нове дискурсивне утворення (за М. Фуко) призвело до розповсюдження ідей П. Отле та їхнього укорінення серед гуманітарних наук документації. Вчений постійно прагне застосувати ключові поняття соціології, психології, філософії й інших загальних гуманітарних наук до яскраво виражених процесів у сферах масових комунікацій, суспільної організації, економіки. Продуктом активних і тривалих дебатів дослідника з колегами стала спроба теоретично довести реальність і доцільність запропонованих ним наукових проектів [1, с.17].

Слідуючи задуму окреслити межі бібліології, П. Отле апелює до термінологічних роз’яснень лексем biblion, documentum, grapho, liber. Розвинута модернізмом загальна критика традиційного тлумачення будь-якого терміна була підтримана П. Отле і знайшла втілення у промовистих термінологічних роздумах. На відміну від поширеної у сучасній науці думки про ототожнення П. Отле книги і документа, сам дослідник чітко розумів відмінність між ними, прямо вказуючи на більш широке значення другого з них.

Слід зазначити, що П. Отле вклав широкий зміст у поняття книга, котре стало збірною назвою для, власне, книг, часописів, газет, відбитків, репродукцій, графічних творів, креслень, гравюр, карт, схем, діаграм, фотографій. Утім, усвідомлюючи усталеність поняття в традиційному сприйнятті, дослідник наполягав на активнішому розроблені тієї бібліологічної термінології, яка б починалася з кореня Document.

Звідси походить низка однокореневих слів, багато з яких чи не вперше були запропоновані бельгійським науковцем.

Документ як предмет, що означає знак, носій; документація як дія документування і сукупність документів, а пізніше – наука про документ; документаліст – фахівець із документації; документувати – процедура щодо створення і користування документа; документальний – той, що належить документації; документарій – інститут документації, документотехніка – техніка документації та ін. були запропоновані ученій спільноті для обговорення з метою дійти згоди щодо найважливіших традицій лексем наукової мови і її неологізмів. Багато з цих термінів виявилися нездатними вписатися в існуючу практику, парадигму знань чи несвоєчасними, для того, щоб бути ними прийнятими освоєними.

Продовжуючи обстоювати узагальнені тлумачення понять книга і документ, учений кинув доволі сміливий виклик галузям знань про документ, прагматично запропонувавши об’єднати всі «часткові науки в одну загальну науку» — бібліологію чи документологію. Усвідомлення безперспективності механічного сполучення галузей знань змусило П. Отле шукати шляхи їхньої інтеграції [1, с.18].

Загальні об’єкти вивчення, термінологія, фундаментальність поняття і закони, узагальнені й систематизовані знання, спільні методи ведення досліджень, зв’язки між суміжними чи спорідненими науковими дисциплінами мали, на думку вченого, уможливити творення бібліології. Заява про те, що ядром творення документології повинні стати риторика, бібліотекознавство, бібліографія, книгодрукування, чітко визначає не лише першочергові інтереси ученого, але й розуміння ним природи загальної науки про документ.

Розділ 2. Основні концепції документаційної науки П.Отле

2.1. Проблеми класифікації управлінських документів П.Отле

Найважливішим інструментом пізнання документації на рівні установи П. Отле вважав її класифікацію. Напрямок руху документів став основним критерієм їхньої диференціації. Завдяки цьому з документального загалу було відокремлено вхідні і вихідні документи. Останні також представляли собою диференційовані утворення. Приміром, вихідна управлінська документація передбачала наявність таких підвидів: 1) документи, що віддзеркалюють офіційні відносини між установами; 2) документи внутрішнього обігу; 3) документи контрольного характеру, призначені для об’єктивного вивчення, що стосується осіб, установ вивчення і практичних заходів, побутування яких зумовлено потребами управлінської сфери. Продовженням організування документообігу і важливою супровідною частиною, як і для бібліотечних установ, мав слугувати довідковий апарат, зокрема загальний адміністративний каталог. Відтак передбачалися збирання і фіксація всіх необхідних, тематично укладених даних про діяльність установи, вилучені із документів. Структурно каталог мав об’єднати: а) інформацію про діяльність установи; б) урядові розпорядження, інструкції [1, с.21].

В. В. Бездрабко піддає критиці запропоновану класифікацію управлінської документації, зауважуючи недосконалість її термінологічного означення, форми, вибудованій при порушеннях принципів системності і комплексності, так само, як і форму загального адміністративного каталогу.Таким чином, авторське представлення теорії на виклик практики різних галузей (архівної, бібліотечної, музейної, управлінської і т. ін.) містило «нове бачення й обговорення аспектів світу знань, книг і бібліотек, а також тієї соціальної інфраструктури, частиною якої вони були», і стало «новим дискурсивним утворенням, для якого зручно використати термін документація». Коментуючи термін документація у вживані П. Отле, дослідники відмічають, що він знаходив ширше трактування, аніж те, що історично визначалося сферою його народження і первинного побутування – спеціального бібліотекознавства і середовища циркуляції наукової і технічної інформації.

Класифікація для існування в реальному вимірі, як зазначав основоположник науки про документ Поль Отле, повинна бути виражена. Її вираження може бути лише синтетичним. Вона повинна об’єднувати одночасно краще з того, що принесла наукова термінологія, нотація, схематичне зображення, вимір і стандартизація, математика [1]. Проблеми класифікації управлінських документів вперше були сформовані російським науковцем проф. К. Г. Мітяєвим у середині 60-х років минулого століття. Потреба в поділі документів на окремі групи та системи документації були розглянуті ним у нерозривному зв’язку з діловодними процесами: складанням номенклатури справ та організацією пошуку документів [2]. Упровадження на початку 80-х років в діловодство комп’ютерної техніки, створення уніфікованих форм документів та систем документації спричинили навіть формування окремого напряму, який отримав назву документна систематика. Основні методологічні засади цього напряму були опубліковані російським ученим А. М. Соковою. Для побудови систем документації дослідниця обрала вид документа як об’єктивно існуючу групу документів, що характеризується єдністю функцій в соціальному середовищі, єдністю номіналу та єдністю часу, в якому він існує [8, c. 19].

2.2. Внесок Поля Отле в розвиток документології

Поля Отле передбачав сучасний розвиток засобів комунікації, значення інформаційної діяльності у творчій праці й сформулював багато положень сучасної інформатики.

Вчений Поль Отле запропонував розширити прийняті тоді книжкові рамки бібліотечної справи й бібліографії за рахунок включення не тільки журнальних статей, але й газетних повідомлень, статистики, фірмової реклами, гравюр, фотографій, схем, діаграм і.т.п. Всі ці джерела інформації Отле став іменувати «документами», розуміючи під документом «усе, що графічними знаками зображує який-небудь факт або ідею». Ясно, що добуток печатки, поряд з первісною графікою й живописом, охоплюється поняттям «документ». Згодом поняття «документ» було розширено ще більше, аж до того, що слона в зоопарку стали йменувати «документом». Віднесення до документів гербаріїв і зразків мінералів, етнографічних експонатів і історичних реліквій тепер уже загальноприйнято. Таким чином, межі документального каналу стали погано розрізнятись, і потреба в досить широкій типізації документів зробилася гострої. Спробуємо задовольнити цю потребу. Для початку потрібно виробити логічно строгу дефініцію поняття «документ».

Документ — це стабільний речовинний об’єкт, призначений дня використання в соціальній значеннєвій комунікації як завершене повідомлення. У цьому визначенні враховані наступні відмітні ознаки документа:

1. Наявність значеннєвого змісту, оскільки всяке соціально-комунікаційне повідомлення є носієм змісту; безглузді повідомлення є шумами, а не повідомленнями.
2. Стабільна речовинна форма, що забезпечує довгострокову схоронність документа; «писане вилами на воді» документом не вважається.
3. Призначення для використання в комунікаційних каналах. Документальний статус може бути доданий об’єктам, що спочатку не призначалися для комунікаційних цілей. Історико-культурні, етнографічні, археологічні артефакти зізнаються документами, тому що вони несуть зміст, що з бути «прочитаний», розшифрований, подібно тексту.
4. Завершеність повідомлення. Ця ознака теж відносний, вона обумовлений областю використання документа. Незавершене, фрагментарне повідомлення не може бути повноцінним документом у комунікаційних каналах. Але вимога завершеності не абсолютно, оскільки незакінчені літературні твори, ескізи, начерки, чернетки можуть виступати як документи, що характеризують творчий процес їхнього творця (письменника, ученого, художника), і у зв’язку із цим здобуває самостійну документальну цінність [6, c. 8].

На основі цього визначення можна розпізнати документи й відрізнить їх від інших матеріальних предметів.

Далі — наступна типізація документів. Виходячи зі знакової форми, розрізняються:

1. Що читаються, точніше — людиночитаємі документи, це — твори писемності природною мовою або штучними мовами;
2. Іконічні (греч. ікон — зображення) документи, що несуть образи, подібні за формою позначуваним об’єктам (картини, малюнки, піктограми, фотографія, кінофільми, діапозитиви, голограми й т.п.);

З. Ідеографічні документи, це документи, які використовую умовними позначками. У їхньому числі географічні карти, ноти, креслення, схеми, герби, емблеми, ордена.

Перераховані три типи документів взаємопроникаємі, оскільки на практиці сполучать всі три способи запису.

Далі їх можна підрозділити на:

• Опубліковані документи, призначені для широкого суспільного використання й розмножені із цією метою поліграфічними засобами;
• Неопубліковані документи, що представляють собою рукопису, машинопису, графіку, живопис.

Ще три типи документів:

4. Символьні документи (документи трьох вимірів) — речовинні об’єкти, що виконують документальні функції — музейні експонати, історичні реліквії, архітектурні пам’ятники;
5. Аудіальні (звучні, фонетичні) документи — різні звукозаписи;
6. Машинозчитувані документи — тексти, нанесені на магнітні носії або оптичні диски.

Кожний документ являє собою елемент упредметненої соціальної пам’яті, а фонди документів (бібліотечних, архівні, звукозаписів, зображень, нотні, картографічні, музейні й т.д.) розглядаються як основне довгострокове сховище (ДВХ) соціальної пам’яті. Уважається, що саме в цих фондах зосереджені всі знання, добуті людиною із часу винаходу писемності, тобто за останні 5 тисяч років. Документальні фонди — головна цитадель книжкової культури, а спілкування за допомогою документів — найважливіший комунікаційний канал [10, c. 70].

Поль Отле говорив про те, що документознавство повинне вивчати весь спектр документів, займатися всією повнотою архівної, документальної діяльності, що стосується всіх сфер життєдіяльності суспільства. Таким чином, документознавство він розглядав, як комплексну науку, де управлінська документація є лише однієї з галузей загальної документації, що існує на стику бібліотекознавства, архівознавства, бібліотечної справи й музеєзнавства.

Висновки

Документознавство є науковою дисципліною, сформованою на базі архівознавства. Воно виникло як результат усвідомлення архівістами значення добре організованої документації для гарного архівного фонду й отримало самостійне значення.

В умовах сучасного інформаційного суспільства, коли на рубежі ХХ-ХХІ  століть головною цінністю стала інформація (у широкому змісті цього слова), колишнє трактування документа зжило себе. Сьогодні документ — це не просто об’єкт, що містить інформацію, але, — один зі способів комунікації. Документ — комплексне поняття, невіддільне від інформаційної системи в цілому. Документ сьогодні здобуває багатозначність і багатофункціональність, розглядається в різних аспектах, проникає в усі сфери людської діяльності, що розширює його типовий спектр, а значить і професійну сферу діяльності фахівця в області документознавства. П. Отле дає тлумачення документу як будь-якому матеріальному носію (речовому об’єкту) інформації.

Не дивлячись на недовгу історію існування, документознавство пройшло великий шлях свого становлення. Насамперед треба зазначити що саме видатний вчений Поль Отле заклав фундамент для розвитку цієї дисципліни.

Питання щодо визначення документознавства та його місця у системі наук належать до числа найбільш дискусійних та актуальних для сучасної бібліотечної освіти. За останні роки минув шлях від включення документознавства у число обов’язкових загально професійних дисциплін до заміни його документологією. Останнє рішення пояснюється необхідністю відмежуватися від так званого «традиційного документознавства», котре сформувалося у надрах архівознавства. В той же час термін «документознавство» вже затвердився у якості позначення наукового та освітнього напрямку , заснованого на широкій трактовці документа ( як будь-якого матеріального носія з записаною на ньому соціальною інформацією).

Документознавство, як й інші молоді наукові дисципліни, маючи широкий практичний вихід у різних галузях людської діяльності, підійшло до стану, коли необхідність узагальнень і розроблення власної теоретичної бази стала нагальною потребою і неодмінною умовою подальшого розвитку.

Також слід зазначити, що документознавство належить до розряду молодих наук, воно ще остаточно не сформувалось як наукова дисципліна. Слід додати що документознавство, також, не має чітко сформованої структури.

На сучасному етапі, документознавство є науковою дисципліною, яка виникла з традиційного документознавства. Єдине, що можна сказати з упевненістю це те, що назва «документознавство» добре закріпилася саме за сучасною його частиною. Воно має більш високу теоретичну забезпеченість, розглядає термін «документ» у широкому значенні.

Отже, документом, у широкому значенні, визнається будь-який матеріальний об’єкт, що несе закріплену (або зареєстровану) інформацію, яку можна використовувати для вивчення якого-небудь фізичного або інтелектуального явища. Цей об’єкт визнається достатнім свідченням, засобом доведення відповідного явища. Від всіх інших матеріальних об’єктів реального світу його відрізняють: не енергетичний, а субстанціональний носій, що дозволяє закріплювати інформацію для передачі її в часі, і обмеженість даних об’єктів певними правилами, створеними людиною, тобто наявність попереднього відбору для включення в інформаційні ресурси, можливість виділення даного об’єкта з навколишнього середовища, наявність певного особливого підходу до вивчення даного об’єкта в тім аспекті, що передбачений цілями підприємства і завданнями менеджменту.

Оцінюючи внесок П. Отле у розвиток науки про документ, варто стримано погодитися з Ю. М. Столяровим у тому, що йому належить прогностика значної кількості ідей, реалізованих упродовж ХХ ст., а до деяких людству ще належить дійти. Розвиток західноєвропейської науки про документ у ХХ ст. нерозривно пов’язаний із організаційними, теоретичними проектами й ідеями П. Отле. Визначаючи найбільшу значущість його праць для документаційної науки, інформатики, погодьмося з їхньою впливовістю і на вітчизняну науку. Д. А. Балика, М. М. Рубакін, М. В. Русинов, Л. Б. Хавкіна та багато інших науковців стали активними дослідниками документаційної науки у виконанні бельгійського вченого, тим самим сприяючи укоріненню її стрижневих ідей у межах бібліотекознавства, бібліографознавства, книгознавства. Зазначена термінологічна різниця тлумачень документології відображає сьогочасні дослідницькі інтенції вчених, які прагнуть відтворити переломлення змісту модерного загального документознавства в когнітивних процесах і надати йому певного сенсу. Утім, більшість із них дотримується засадної думки про синтезоване, інтегроване, міждисциплінарне положення походження документології, покликаної узагальнити знання про документ. Дискусія про значущість наукових ідей П. Отле для розвитку науки про документ залишається актуальною. Втім, лише примирення двох протилежних точок зору – про пересічність і незаперечність значень дозволить створити простір успішного й об’єктивного, зваженого підходу щодо виявлення міри їхньої надчасовості та перспективності.

Сучасне документознавство має на своєму рахунку багато прогресивних концепцій та теорій. Його представники ведуть нескінченну працю з розширення його бази, ними написано багато книг та статей, котрі високо оцінені світовим науковим товариством. Питання розвитку та функціонування документознавства є дуже актуальними на наш час і потребують детальнішого його вивчення, де особливе значення треба приділити саме змісту та структурі цієї наукової дисципліни.

Список використаної літератури

1. Бездрабко В.В. Поль Отле і наука про документ. // Бібліотекознавство. Документознавство. Інформологія. — 2008– №2. – С.14-24
2. Бєлоусова І.О. Основні етапи розвитку документознавства // Актуальні питання документознавства: історія та сьогодення: Матеріали І регіональної науково-практичної конференції. – Луганськ: Альма-матер. – 2008. – С.10 – 13.
3. Зиновьева Н. Б. Документоведение: Учеб.-метод. пособие. — М.: Профиздат, 2001. — 208 с.; Кулешов С. Г. Документознавство: Історія. Теоретичні основи. — К.: УДНДІАСД; ДАКККіМ, 2000. — 161 с.; Швецова-Водка Г. М. Документ і книга в системі соціальних комунікацій. — Рівне: РДГУ, 2001. — 438 с.: іл.
4. Кулешов С.Г. Документознавство: Історія. Теоретичні основи. / УДНДІАСД, ДАККІМ. – К., 2000. – 162 с.
5. Кушнаренко Н. Н. Документоведение: Учеб. для вузов. — 5-е изд., стереотип. — К.: Знання, 2004. — 459 с.
6. Отле П. Библиотека, библиография, документация: Избранные труды пионера информатики / Рос. гос. б-ка. Пер. с англ. и франц. Р. С. Гиляревского и др.; Предисл., сост., коммент. Р. С. Гиляревского. — М.: ФАИР-ПРЕСС, Пашковдом, 2004.- 350 с.
7. Плешкевич Е.А. Традиционное и нетрадиционное документоведение: о чистоте идей, а может быть и рядов // НТБ. – 2005. – № 6. – С.65 – 70.
8. Слободяник М. Структура сучасного документознавства // Вісник Книжкової палати. – 2003. – № 4. – С.18 – 21
9. Столяров Ю. М. Соціальні комунікації: розвиток в інформаційному просторі // Вісн. ХДАК: Зб. наук. пр. — Х., 2000. — Вип. 2. — С. 4-7.
10. Столяров Ю. Н. О новой научной дисциплине — документологии — и ее предмете // Інформаційна та культурологічна освіта на зламі тисячоліть: Матеріали міжнар. конф. до 70-річчя ХДАК / Харк. держ. акад. культури. — Х., 1999. — Ч. 2. — С. 66-71.
11. Столяров Ю.Н. Документный ресурс / Ю.Н. Столяров. – М., 2001. – 110с.
12. Столяров Ю.Н. Теория относительности документа /Ю. Н. Столяров // НТБ. – 2006. — №7. – С.73-78.
13. Сукиасян Э.Р. От документа — к ресурсу /Э.Р Сукиасян // Науч.техн. информ. – Сер.1. — 2007. — №7. – С.28-29.
14. Швецова-Водка Г. До питання про історію розвитку документознавства // Вісник Книжкової палати. – 2008. – № 7. – С. 15 – 16.