Зміст

Вступ

Розділ 1. Економічний потенціал як фундамент соціально — економічного розвитку суспільства

1.1. Змістовне визначення економічного потенціалу країни

1.2. Критерії та підходи до оцінки потенціалу національної економіки

Розділ 2 . Інтегральна оцінка економічного потенціалу України

2.1. Індекс вимірювання компоненту вітчизняного геополітичного потенціалу

2.2. Основна характеристика структурних складових потенціалу соціально-економічного розвитку України

2.3. Визначення перспектив економічного зростання України з урахуванням вихідних умов її геополітичного розвитку

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми. Сучасні події в Україні актуалізують питання вибору стратегії подальшого розвитку країни. Але ж яким би не був вибір, до змін країна підійде з конкретно існуючими ресурсами та економічним потенціалом. За рахунок саме ефективного використання ендогенних ресурсів та потенціалів регіонів можливий стрімкий ріст економіці в цілому. Для того щоб економічно вірно розпорядитися ними потрібно чітко знати їх кількісну наявність. Таким чином, підвищення ефективності використання економічного потенціалу регіону обумовлює необхідність його кількісного та якісного виміру та оцінки.

Сучасний стан економіки України характеризується значним руйнуванням основних елементів економічного потенціалу. Нераціональне використання природних ресурсів, відсутність належної соціальної політики, несформованість умов для науково-технічного розвитку країни, непродумане використання механізмів, методів та організаційних форм залучення робочої сили до системи господарських відносин призвели до фактичного розпаду продуктивних сил, не забезпечення належного відтворення їх елементів.

Недосконала політика використання економічного потенціалу України не тільки не сприяє позитивному розвитку економічних процесів, а й виступає як самостійний чинник поглиблення кризи.

Таким чином, нині існує необхідність дослідження проблем, пов’язаних із впливом економічного потенціалу та процесу його використання на розвиток економічної системи, її окремих підсистем та елементів.

Над питаннями оцінки економічного потенціалу регіону працювали вчені в різні історичні періоди. Серед них можна виділити Б.М. Мочалова, О.Ф. Балацького, О.М. Тищенко, М.А. Хвесика, Л.М. Горбача, П.П. Пастушенко, Д.В. Клинового, Т.В. Пепу, О. Климахіну та ін.

Метою дослідження є розкриття сутності економічного потенціалу, визначення його внутрішньої структури, шляхів комплексного використання та вдосконалення наявного економічного потенціалу і його нарощування у майбутньому.

Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання наступних завдань:

· з’ясувати основні методологічні принципи дослідження сутності економічного потенціалу;

· комплексно проаналізувати структуру економічного потенціалу, дати політекономічну характеристику окремих його елементів;

· розкрити механізм використання економічного потенціалу України наприкінці 90-х рр. — на початку ХХІ ст.;

· вивчити й узагальнити теорію і практику світового досвіду щодо визначення та використання економічного потенціалу і обґрунтувати шляхи вдосконалення використання економічного потенціалу України та його відтворення в головних елементах в умовах економічного зростання.

Об’єктом дослідження є процес формування, відтворення та використання економічного потенціалу країни.

Предмет дослідження — сутність, структура, оцінка та механізм використання економічного потенціалу України.

Розділ 1. Економічний потенціал як фундамент соціально — економічного розвитку суспільства

1.1. Змістовне визначення економічного потенціалу країни

З виходом України на траєкторію економічного зростання у суспільстві загострився інтерес до проблем його реалізації. Актуальності набувають питання тривалості, якості та керованості такого росту. Все відчутнішим стає інтерес до зв'язку показників зростання з типом державної політики, що реалізується в суспільстві, та економічною теорією, яка через свою нормативну функцію впливає на вибір політиків.

Завдяки тісному зв'язку науки та політики остання й набуває ознак послідовності у довготривалому періоді, зазнає можливості власного оновлення через удосконалення форм та інструментів. В цьому контексті й відбувається постановка цілей та визначення шляхів їх досягнення, тобто утворюються передумови для формування стратегії суспільного розвитку.

Уточнюючи нашу позицію з цього питання, відмітимо, що ми розрізняємо об'єктивні передумови формування стратегії розвитку суспільства та їх реалізацію, яка завжди відбувається не тільки як суб'єктивна діяльність, а й діяльність, що практично ніколи не збігається з тими об'єктивними умовами, які утворюються вищезгаданим поєднанням теорії та практики. Ця розбіжність і є однією з глибинних причин виникнення потенціалу розвитку суспільства.

До речі, сучасне відродження інтересу до політичної економії, що відбувається в університетських центрах Росії, несе з собою розуміння того, що будь-яке суспільне протиріччя виступає результатом відсутності адекватності суб'єктивної оцінки об'єктивному змісту даної конкретної ситуації. Така неадекватність у кожній конкретній ситуації спричиняє появу невикористаних можливостей, втрачених вигод тощо як наслідок недооцінки існуючих факторів, ресурсів, наявної кон'юнктури та ін., що залишається доступним для використання у майбутньому періоді.

Продовжуючи характеристику наших вихідних позицій, зауважимо, що зв'язок економічної науки та управлінської практики є сьогодні необхідною умовою формування ефективної державної стратегії, в той час, як відсутність такого зв'язку є тільки достатньою умовою. Це, так би мовити, є філософсько-методологічною передумовою того, що зазвичай пов'язують з діяльністю держави з формування стратегії розвитку суспільства. На неї, зокрема, й спирається економічна наука, намагаючись розв'язати ті чи інші питання суспільного розвитку [14, c. 33-34].

Разом з тим у сучасній економічній науці домінує уявлення про стратегію розвитку як підхід до проблеми недостатнього розвитку, який до того ж залежить від використаної моделі економічного зростання. Таке ставлення до стратегії цілком відповідає парадигмі неокласичного аналізу, що ставиться до держави як до своєрідного механізму, корисність якого виміряється здатністю останнього коригувати "неспроможності" чи "провали" ринку. В цьому контексті потреба суспільства у стратегії розвитку виявляється цілком зумовленою спроможністю ринку знаходити оптимальні шляхи для розширеного відтворення продуктивних сил суспільства.

Теоретична цінність такого підходу неодноразово зазнавала критики з боку інших шкіл економічного аналізу, справедливо вважаючих, що протиставлення ринку та держави не має ніякого відношення до реальної дійсності. Остання, навпаки, демонструє повну інтеграцію цих двох інститутів суспільства, ознакою якої є хоча б те, що параметри ринку, поширеність ринкових відносин завжди залежатиме від позиції держави, стратегічних пріоритетів політичних сил, які формують уряд.

Так, наприклад, домінування консервативно налаштованих політиків, як правило, приводить до поширення дії ринкового механізму, розповсюдження його на соціальну сферу. Водночас протилежна тенденція вже неоднаразово демонструвала свій потенціал у країнах Заходу, коли примус державного планування та послідовне втілення в життя стратегії розвитку визначали високі темпи зростання загального добробуту суспільства.

Зазначені зміни у ставленні до держави, доцільності її втручання у справи приватного сектора починалися як реакція на той кризовий стан, в якому опинялося суспільство внаслідок свого надмірного покладання на "вільну гру ринкових сип". При цьому слід розрізняти теоретичну аргументацію економічної науки щодо доцільності запровадження моделі активної держави як базовий елемент існування ефективної економічної організації та її практичну спрямованість на вирішення завдань, що витікають з потреб суспільства.

В першому випадку ми маємо враховувати те, що в економічній науці завжди існувало ставлення до держави, як До організації з виключно високим позитивним потенціалом, ступінь використання якого вже сама по собі є свідченням досягнення певної ефективності використання ресурсів суспільства. Такий розвиток спричинив виникнення теорії держави добробуту та затвердження парето-ефективності як універсального положення економічної теорії. Положення, яке сьогодні пов'язується не стільки з певною школою економічної думки чи її напрямом, скільки сприймається як самодостатнє, навіть тоді, коли воно перетворюється на елемент системи консервативного погляду на суспільну організацію (за яким, як відомо, роль держави в економіці мінімізована).

Практична спрямованість теоретичного економічного аналізу, що набула свого найвищого рівня у т. з. функціональному підході, виходила не з довгострокових, фундаментальних цілей існування суспільства, де виключного значення набуває проблема підтримання пропорцій чи передбачених наслідків суспільного розвитку, а з обмежених у часі та кількісно визначених завдань.

Важливим напрямом регіонального розвитку в сучасних умовах стає мале підприємництво. Саме з ним сьогодні пов'язують розвиток регіональних ініціатив в економіці, набуття нею рис, що притаманні європейській економічній організації. Вважається, що природна залежність малого та середнього підприємництва від територіальних особливостей перетворює його не тільки у важливий фактор економічного розвитку, а й у потужний інструмент змін самої економічної організації. До того ж — інструмент, що легко піддається стратегічному плануванню[11, c. 15-16].

У свою чергу, стримуючий вплив може виходити з двох основних передумов:

1) об'єктивна, як результат неадекватної політики і помилок у галузі планування і прогнозування розвитку;

2) суб'єктивна, як результат цілеспрямованої діяльності, пов'язаної зі спробами уповільнення темпів економічного зростання в короткостроковій перспективі (у разі так званого "перегріву економіки").

Однак, у будь-якому разі, розробка стратегії розвитку (регіонального чи загальнодержавного) має враховувати ті можливості, що надають регулюванню економіки форми організації господарської діяльності. їх аналіз дає змогу вважати такі форми значним елементом виробничого потенціалу країни, та відповідно — ставитися до нього як до об'єкта впливу держави з огляду на пріоритети стратегічного розвитку країни [11, c. 18].

1.2. Критерії та підходи до оцінки потенціалу національної економіки

Зростання економіки будь-якої держави повинно забезпечувати умови для розвитку бізнесу, підключенню різноманітних інноваційних факторів, що в свою чергу сприятимуть надходженню все більшої кількості прямих іноземних інвестицій, формуванню конкурентних переваг держави. Поняття конкурентоспроможності економіки досить давно є об’єктом досліджень багатьох економістів та урядовців, оскільки якість оцінок і ступінь їх відповідності економічним реаліям досить чітко позначається на прийнятті стратегічних рішень держави на всіх рівнях економіки.

Для оцінки конкурентоспроможності національної економіки застосовують кількісні (hard data) та якісні (survey data) методи, зокрема кількісні методи базуються на використанні математичних та статистичних методах аналізу показників, в свою чергу якісні методи використовують соціологічні і експертні.

Найавторитетнішими інститутами, що займаються дослідженням конкурентоспроможності країн світу є Інститут менеджменту та розвитку (IMD; Лозана, Швейцарія) та Світовий економічний форум (СЕФ; Давос, Швейцарія), результати оцінки яких публікуються в Щорічнику світової конкурентоспроможності IMD та Доповіді про глобальну конкурентоспроможність СЕФ. Кожен з інститутів при складанні повної картини конкурентоспроможності економіки країн та регіонів користується власною методологією дослідження. Тому трапляється певне розходження між дослідженими показниками та результатами оцінки[5, c. 139].

Стосовно оцінки конкурентоспроможності країни СЕФ базується на таких показниках: загальні показники конкурентоспроможності країни – ефективність державного управління, інфраструктура, макроекономічна стабільність, охорона здоров’я та шкільна освіта; показники ефективності економіки країни – вища та після вузівська освіта, рівень розвитку інформаційно – комунікативних технологій,ринок товарів, ринок приці, фінансовий ринок, розмір ринку, ефективність ринку; показники інноваційного потенціалу економіки країни – розвиненість бізнесу, інновацій, що визначають індекс зростання конкурентоспроможності(Growth Competitiveness Index, GCI). В подальшому індекс зростання буде замінено М. Портером на індекс конкурентоспроможності бізнесу (Business Competitiveness Index, BCI), що базується на детальному дослідженні мікроекономічних аспектів в тій чи іншій країні, та в 2006 році за методикою професора Колумбійського університету Ксав’є Сала-і-Мартіна розраховується індекс глобальної конкурентоспроможності (Global Competitiveness Index, GCI), який поєднує як макро-, так і мікроекономічні фактори.

Таким чином, на даний час обидві методики розрахунку конкурентоспроможності країни, вдало виконують своє призначення та застосовуюься при складанні всесвітньовідомих рейтингів The World Competitiveness Yearbook та The Global Competitiveness Report та передбачають визначення місця кожної з країн відносно інших. Результати оцінки створюють підґрунтя для формування національних стратегій розвитку. Крім того, міжнародні організації використовують рейтинги при формуванні програм допомоги країнам, що розвиваються, та з перехідною економікою[2, c. 168-169].

Розділ 2 . Інтегральна оцінка економічного потенціалу України

2.1. Індекс вимірювання компоненту вітчизняного геополітичного потенціалу

Сучасна світова політика зіткнулась з впливом двох протилежних тенденцій. З одного боку, посилюється взаємозалежність міжнародного співтовариства, що визначається тенденцією до формування всесвітнього, глобального ринку. З іншого боку, піднімається хвиля нового націоналізму.

Українську геостратегію визначають нині три головні парадигми, взаємодія яких і є конфігурацією зовнішньополітичних орієнтацій країни: Євразійська, Євроатлантична та Чорноморська (Південно-Східна) парадигми. Всі вони мають досить глибокі історичні корені і зумовлені рядом геополітичних чинників, що свідчить про їх об'єктивність і важливість для існування держави. Вони є традиційними для політичного життя країни. Кожного разу, коли Україна діставала можливість жити власним життям, вона мала визначатися насамперед у цих напрямках: з ким боротись, кому протистояти, а з ким укладати угоди і союзні відносини. Історія свідчить, що кожен з напрямків не може бути для України переважаючим, бо з усіх трьох сторін сюди йшли як війська для загарбання, так і досягнення цивілізації.

Як незалежна держава, Україна має знову визначитись у цих напрямках. У громадській думці йде запекла боротьба між прихильниками насамперед західного і північно-східного векторів. Визначення національного інтересу України в цьому питанні є стратегічним вибором, і це рішення позначиться на долі держави на десятиріччя вперед.

Аналіз глобальної геополітичної ситуації свідчить про існуючу необхідність створення ненасильницького світу, цивілізованих відносин між народами, зміцнення чинників довір’я, виключення військових дій з арсеналу засобів вирішення суперечок.

Необхідно відокремити ще один аспект, що здатний через збіг обставин ускладнити геополітичну обстановку, який пов’язаний із зростанням в світовій політиці ролі ісламського фактору. Європейська цивілізація впродовж всієї історії неодноразово конфліктувала з ісламською цивілізацією. Сучасному ісламу притаманне значне піднесення впливу в світовій політиці. Арабсько-ізраїльський конфлікт, іранська революція, перемога моджахедів в Афганістані, активізація ісламського фундаменталізму – все це сприяє непередбаченості нової системи міжнародних відносин [4, c. 2].

Основні критерії геополітичного положення України детерміновані її розташуванням між кількома полюсами тяжіння, що характеризуються різним ступенем політичної, економічної та військової могутності. Зважаючи на це, робиться висновок, що для України надзвичайної ваги набуває необхідність вироблення загальних підходів до поняття багатополюсності світу не з позицій протистояння окремих полюсів, блоків, диктату одних держав щодо інших, а з точки зору створення умов для побудови системи трансконтинентального і в перспективі глобального співробітництва з метою вирішення ключових соціально-економічних, гуманітарних, екологічних, інших проблем, загострення яких може становити небезпеку як для окремих держав, так і для людської спільноти в цілому.

Результати порівняльного аналізу свідчать, що впродовж 2001-2004 рр. темпи зростання ВВП України були вищими за середні по країнах СНД (табл.1), проте вже з 2005 р. цей показник є нижчим. Серед країн СНД нижчими за Україну темпами у 2005-2008 рр. розвивалася лише економіка Киргизстану. Порівняно з країнами СНД і «новачками» ЄС динаміка зростання ВВП в Україні може бути схарактеризована як нестабільна.

Таблиця 1. Темпи зростання ВВП країн СНД та «новачків» ЄС (% до попереднього року)

В українській економіці, що впродовж вересня 1999 — вересня 2008 рр. демонструвала позитивну динаміку, водночас спостерігалися ознаки порушення макроекономічної рівноваги, оскільки зростання не було зумовлене стабільними довгостроковими факторами. Економічне зростання стало не результатом системних внутрішніх реформ, а наслідком впливу сприятливих чинників короткострокового характеру, як зовнішнього, так і внутрішнього походження[1, c. 26-27].

Рис. 1. Динаміка зміни обсягів ВВП у 2000-2009 рр. (% до попереднього року)

Підставою для такого твердження є надвисока волатильність траєкторії макроекономічної динаміки (рис.1), яка не демонструє чітко окресленої домінанти розвитку, а щорічні темпи приросту ВВП коливалися від 5,9 % у 2000 р. та 5,2 % у 2002 р. до 12,1 % у 2004 р. і мали хвильовий характер упродовж 2005-2009 рр.

Разом з тим, становлення української державності передбачає розробку концепції зовнішньополітичної поведінки країни, на засадах адекватно усвідомлених національних інтересів. Концепція зовнішньої політики України викладена у таких документах, як “Декларація про державний суверенітет” (липень 1990 р.) і “Акт проголошення незалежності України” (серпень 1991 р.). Офіційна позиція Міністерства закордонних справ України спирається на те, що зафіксовано в існуючих нормативно-правових документах, а концептуально представлено в “Основних напрямках зовнішньої політики України”, “Концепції (основах державної політики) національної безпеки України”, у “Програмі діяльності Кабінету Міністрів” тощо. Існують також концептуальні розробки Міністерства закордонних справ щодо відносин з кожною країною, з якою Україна підтримує дипломатичні взаємини. Базовими документами зовнішньої політики України є Конституція України та “Основні напрямки зовнішньої політики України”, де визначені національні інтереси української держави, завдання та головні засади її зовнішньополітичної діяльності [8, c. 171-172].

2.2. Основна характеристика структурних складових потенціалу соціально-економічного розвитку України

Економічний розвиток України протягом семи минулих років характеризується позитивною економічною динамікою. За цей час середній темп приросту ВВП становив 7,5 % і був вищим, ніж у світовій економіці. Причому ідеться не лише про зростання показників обсягів згідно зі статистичними даними, а й про реальне зростання споживання у країні. Нині за обсягами споживання ми досяг-ли рівня 1990 року, але змінилася його структура. За наповненням споживання є виключно ринковим. Тобто існує реальний споживчий вибір, якого не було на початку 90-х років.

За темпами й чинниками економічного зростання цей період був великою мірою неоднорідним.

Перший етап — 2000—2004роки. Характеризувався високою динамікою економічного зростання (6 %—12 % на рік), що було зумовлене цілим комплексом взаємопов'язаних чинників в українській економіці. До таких слід віднести:

— вільні виробничі потужності, які можна було задіяти для випуску товарів;

— надлишок робочої сили на підприємствах;

— наявність на економічному ринку імпортних товарів низької та середньої якості, які можна було замінити вітчизняними товарами;

— додаткові доходи підприємств, які були отримані у процесі монетизації господарського обігу.

Зростання випуску продукції на вільних виробничих потужностях свідчило про те, що вітчизняні підприємства в цей час змогли адаптуватися до ринкових умов. Значна частка вітчизняних підприємств, зорієнтованих на внутрішній ринок, мала високі адаптивні можливості. Вони адаптувалися по-різному. При цьому використовувалися такі традиційні способи адаптації, як економія витрат за рахунок зменшення споживання енергії, сировини і матеріалів, зниження оплати праці, спроби здійснення виходу на нові ринки, поширення інформації за допомогою реклами, створення нових видів продукції, що враховують потреби споживачів, упровадження нових технологій тощо. Але традиційних методів адаптації підприємств до нових ринкових умов було недостатньо. У кризових умовах вітчизняні підприємства почали використовувати так звані нетрадиційні для збалансованої ринкової економіки методи адаптації[13, c. 25-26].

Класичними прикладами нетрадиційних методів адаптації були: бартер, взаємозаліки, ухилення від сплати податків, виплата зарплати в "конвертах". До подібних методів належать отримання певних привілеїв шляхом лобіювання в органах влади необхідних рішень щодо підприємств певної галузі.

Такі нетрадиційні методи адаптації були зумовлені наслідками неадекватної макроекономічної політики, реалізованої в державі. Незважаючи на поширення традиційних і нетрадиційних для ринкової економіки методів адаптації, які забезпечили виживання підприємств у країні, в реальному секторі було здійснено головне завдання — збережено матеріальну структуру підприємств, а також трудові ресурси, які стали базовими для подальшого економічного зростання. І коли макроекономічна і макрофінансова політика позначилися більшою адекватністю, підприємства одразу підтримали національну економіку шляхом випуску необхідної продукції. Така адекватніша щодо підприємств макроекономічна політика дала їм можливість активно використовувати класичні методи ринкової адаптації. Йдеться про впровадження нових технологій у виробництві, випуск нових продуктів і поліпшення їх якості, освоєння нових ринків і т. д. Що стосується нетрадиційних методів адаптації, вони дещо змінилися. Вітчизняні підприємства різко скоротили використання бартеру і взаємозаліків у зв'язку із значною монетизацією економіки. Водночас вони почали більшою мірою використовувати так звані схеми оптимізації оподаткування тощо.

Другий етап — 2005—2007роки. Характеризувався уповільненням зростання ВВП майже удвічі. Таке уповільнення зумовлене: вичерпанням резервів "відновлюваного зростання", на яких ґрунтувався підйом першого етапу; завищеним реальним обмінним курсом гривні, за яким ціновий захист внутрішнього ринку вже не компенсує недостатню конкурентоспроможність національних товаровиробників.

Низька конкурентоспроможність національних товарів стримує розширення внутрішнього попиту. Розрахунки свідчать про те, що для збереження економічної динаміки на рівні 7 %—8 % на рік приріст внутрішнього кінцевого попиту має становити не менш як 10 %—12 % на рік, а його внесок у приріст ВВП — 50%—60 %.

Однак сектор промисловості, зорієнтований на товарне покриття внутрішнього попиту, в цілому недостатньо конкурентоспроможний для збільшення пропозиції відповідно до зростання попиту. У процесі зміцнення гривні ця суперечність проявляється у прискореному зростанні імпорту та, відповідно, в уповільненні економічного зростання[15, c. 44-45].

Експортно-сировинний сектор зорієнтований на світові ціни, які визначаються доходами споживачів продукції цього сектору. Підприємства цього сектору економіки формують певні анклави, які складаються з успішних та фінансово стійких підприємств. їх успішний економічний стан слабо поширюється за межами цих анклавів. Наприклад, продукція металургійних підприємств, яка успішно продається за кордоном, не знаходить стабільного попиту всередині країни.

Річ у тому, що в Україні нині вкрай мало підприємств, яким потрібен високоякісний метал. Попит на високоякісну металеву продукцію нерегулярний та неритмічний. З другого боку, слід знати, наскільки вітчизняні виробники здатні забезпечити наших металургів необхідною продукцією. На жаль, підприємств, які можуть забезпечити металургів устаткуванням найвищого рівня, небагато. Прагнучи зберегти конкурентоспроможність на світових ринках, експортоорієнтовані підприємства купують якісний промисловий імпорт. Цей сектор економіки не створює мультиплікаційний попит на внутрішньому ринку. Експортоорієнтовані підприємства створюють свої банки, свої системи розрахунків. Вони також значною мірою пов'язані з іноземною фінансовою установою й не мають особливих потреб у послугах наших фінансових та банківських установ. Цей процес розпочався ще тоді, коли в умовах трансформаційної кризи наша фінансово-банківська система була дуже слабка й ненадійна.

Таким чином, експортно-сировинні підприємства не зорієнтовані на внутрішній попит. Приміром, щодо поставок вугілля, руди, енергії, то вони майже не взаємодіють з іншими секторами економіки.

Концентрація доходів в експортоорієнтованому секторі визначила відповідні пропорції у розподілі капіталу та інвестицій. В умовах, коли близько 75 % інвестицій в основний капітал промисловості здійснюється за рахунок власних коштів, розподілення доходів між секторами економіки визначає і пропорції капіталовкладень. Переважна більшість інвестицій (60 %) промисловості у 2002— 2006 роках припадала на експортно-сировинний сектор і лише 20 % — на обробні внутрішньоорієнтовані галузі. Якщо у підприємств-експортерів спостерігається надлишок капіталу щодо можливостей його ефективного використання (про що свідчить використання лише половини доходів для власних інвестицій), то у підприємств, орієнтованих на внутрішній ринок, спостерігається одночасно нестача капіталу і низька інвестиційна привабливість. Не відтворюється навіть капітал, що працює. Норма введення нових потужностей в секторі протягом 2001 —2004 років становить 3 % на рік.

Як свідчать прогнозні розрахунки, світова кон'юнктура експортно-сировинних галузей може забезпечити в середньостроковій перспективі (2011—2013 роки) темпи економічного зростання близько 3 % на рік. Навіть за збереження відносно сприятливої кон'юнктури спостерігатиметься сповільнення економічного зростання. Воно становитиме 3 %—4 % на рік[9, c. 47-48].

В українській економіці можна виокремити три сектори, які визначають особливості її розвитку.

Перший сектор охоплює переважно енергосировинні галузі, які залишились у спадок від радянської економіки. Остання через підвищену ресурсомісткість переробних галузей потребувала потужних сировинних секторів. Про таку економіку говорили, що вона має обтяжливу структуру. Такий сировинний сектор, успадкований українською господарською системою, почав працювати здебільшого на експорт, оскільки внутрішній попит на його продукцію був обмежений. Він став головним постачальником валюти до держави і був зорієнтований на світові ціни. У ньому існують переважно низькоефективні підприємства, які за зниження світових цін стають збитковими. При тому устаткуванні та персоналі на цих підприємствах із підвищенням ступенів обробки ще швидше зростають витрати. Тому для низькоефективних підприємств найвигіднішим є продаж сировини. Та в цілому, незважаючи на відсталість технології та організації, висока дохідність тут зумовлена низькими цінами на ресурси, що купуються на внутрішньому ринку, і низькою, порівняно з конкурентами, оплатою праці, однак вищою, ніж в інших секторах економіки.

У цьому секторі концентрується основна маса накопичень та інвестиційних ресурсів.

З огляду на слабкість фінансових ринків і низьку віддачу в інших галузях ці ресурси здебільшого вкладали у власний розвиток або використовували непродуктивно (наприклад, утримання футбольних клубів, які витрачають величезні валютні кошти на купівлю іноземних гравців та тренерів).

Другий сектор економіки зорієнтований на внутрішній ринок. Він включає галузі обробної промисловості, будівництва, сільського господарства, торгівлі та інші сфери, які продають продукцію на внутрішньому ринку за порівняно низькими цінами і зорієнтовані на низькі доходи підприємств та населення. Продукція таких галузей є конкурентоспроможною лише за низького рівня доходів. При підвищенні доходів підприємств і населення внутрішній попит переключається на імпортну продукцію, яка є якіснішою.

Тому, коли йдеться про підвищення конкурентоспроможності продукції національного виробництва, насамперед маємо на увазі галузі другого сектору. Водночас цей сектор економіки менш привабливий для інвесторів, ніж перший. Підвищення конкурентоспроможності потребує більших витрат і більше часу на їх відшкодування. Немає також упевненості в тому, що продукція, в яку вкладені кошти для поліпшення її якості, зможе завоювати ринки. Тобто існують високі ризики для інвесторів.

Окрім того, цей сектор не має істотних інвестиційних ресурсів. Зростання доходів підприємств і населення, зайнятого в цьому секторі, не приводить до такого самого зростання обсягів виробництва, оскільки це зростання збільшує попит на імпортну продукцію.

Тому представники цього сектору обстоюють підвищення протекціоністських бар'єрів і зниження курсу національної валюти.

У цьому секторі задіяно переважну частину робочої сили і виробничого апарату, він не має надійних інвестиційних джерел для підвищення конкурентоспроможності, тому саме ця проблема може розглядатися у промисловості та грошово-кредитній політиці нашої держави як пріоритетна.

Третій сектор у нашій економіці охоплює ті сфери діяльності, які функціонують за рахунок занижених цін, що регулює держава. До нього належать ті галузі, які продають свою продукцію на внутрішньому ринку за цінами, значно нижчими від тих, що існують на зовнішніх ринках. До цього сектору належать підприємства теплоенергетичної галузі, ті, що здійснюють залізничні перевезення, житлово-комунальні господарства, так звана соціальна сфера тощо. Великою мірою цей сектор, обслуговуючи внутрішній ринок, споживачем якого є населення з низькими доходами, не може працювати за ринковими правилами. Цей сектор як пережиток старої планової системи господарювання не має жодних джерел для власного розвитку. Він зберігається досі через побоювання виникнення соціального напруження, що може бути спровоковане підвищенням цін до економічно обґрунтованого рівня. Перехід на ринкові відносини у цьому секторі призведе до зростання цін та зниження і без того низьких доходів населення. Вже зараз можна спостерігати, як підвищення цін на енергоносії призводить до зростання соціального напруження в суспільстві.

Саме низькі ціни на енергоносії та тарифи на житлово-комунальні послуги дають можливість платити низьку заробітну плату бюджетникам і низькі пенсії пенсіонерам. [6, c. 93-94]

Таким чином, можна констатувати, що в українській економіці мають місце великі структурні деформації, зумовлені нерозвиненою інституційною структурою та адміністративним регулюванням цін. І тому пріоритетом соціально-економічного розвитку має стати усунення перекосів у структурі економіки в цілому та в окремих секторах.

З такими деформаціями держава не може мати стійкого економічного зростання. Неринковий сектор створює неоднакові умови для конкуренції. Він спонукає втручання держави в економіку і гальмує економічне зростання. Скорочення неринкового сектору у промисловості передбачає також усунення з галузей підприємств, що мають від'ємну додану вартість і від'ємне чисте накопичення. Після підвищення цін на енергоносії частка таких підприємств, за нашими прогнозами, може зрости від 37 % до 50 %.

Починаючи з 2000 р. відновлення зростання ВВП передусім зумовлене впливом чинників з боку попиту, а саме:

— прискоренням розвитку світової економіки (обсяг світового ВВП у 2000 р. зріс на 4,7 % проти 2,5 % у 1998 р. та 3,5 % у 1999 р.), що сформувало сприятливу кон'юнктуру на зовнішніх ринках металургійної та хімічної продукції — основних товарних груп українського експорту, вартісні обсяги якого збільшилися на 18,8 %, започаткувавши в Україні формування експортно орієнтованої моделі економічного зростання (рис. 2);

— проведенням першої грошової приватизації великих інвестиційно привабливих виробничих комплексів за низькою номінальною вартістю активів, що зумовило зростання обсягів інвестицій;

— зростанням прибутків суб'єктів господарювання (у 1,2 раза порівняно з 1999 р.), що стало однією з причин збільшення інвестиційного попиту;

— ліквідацією заборгованості із пенсійних виплат і першим істотним скороченням обсягів заборгованості із зарплат.

Рис. 2. Динаміка зміни обсягів ВВП та складових попиту у 2000-2009 рр. (% до попереднього року)

Падіння української економіки у 2009 р. стало закономірним результатом якості економічного зростання у докризовий період, що було зумовлене переважно двома факторами. Це — зростання цін на український експорт як наслідок прискорення темпів зростання світової економіки, а також високий внутрішній попит, який стимулювали м'яка монетарна політика та істотне збільшення банківського кредитування за рахунок іноземного капіталу. Погіршення економічної ситуації у світі закономірно, враховуючи високий рівень вразливості української економіки, спричинило розгортання в нашій країні системної економічної кризи. Істотне зменшення обсягів виробництва відбулося в усіх основних секторах економіки, крім сільського господарства (завдяки рекордному врожаю 2008 р.), що спричинило падіння ВВП на 20,3 % у І кв. та на 17,8 % у ІІ кв. 2009 р. порівняно з відповідними періодами попереднього року. Значне скорочення експортних надходжень наприкінці 2008 р. призвело до відчутної девальвації гривні[2, c. 171-172].

Цілком очевидно, що економіка України є найбільш вразливою саме до таких глобальних макроекономічних дисбалансів, які виникли в результаті нестабільного зростання світових цін на сировину та існування надлишкової ліквідності на світових ринках капіталу, а також внутрішніх структурних дисбалансів, закладених у докризовий період.

Дослідження окремих макропоказників дає підстави стверджувати, що деформація структури економіки України зумовлена порушенням основних відтворних пропорцій, що знаходить підтвердження в ході аналізу утворення і розподілу доходів в Україні (див. табл. 2).

Таблиця 2. Утворення і розподіл доходів в Україні ( % до ВВП)

Можна констатувати, що в Україні відбувається гіпертрофоване нарощування оплати праці, що зумовлює деформації макроекономічних пропорцій ВВП і обмежує можливості подальшого економічного розвитку.

Важливим показником якості економічного зростання попередніх років є тенденції розподілу ВВП за витратами (див. табл.3). Вони свідчать про зсув, починаючи з 2005 р., у розподілі кінцевих споживчих витрат на користь домашніх господарств та зниження валового нагромадження основного капіталу як головного чинника технологічного оновлення та структурних змін реального сектору економіки України.

Таблиця 3. Структура валового внутрішнього продукту за категоріями кінцевого використання, %