Вступ

Згідно  п. в ч. 1 ст. 50 Закону України «Про авторське право і суміжні права» під плагіатом розуміється оприлюднення  (опублікування),  повністю   або частково,  чужого  твору під іменем особи,  яка не є автором цього твору. Тобто, законодавець називає наступні ознаки, за якими використання твору може бути визнано як «плагіат», а саме:

1) оприлюднення (опублікування твору) повністю або частково чужого твору;

2) твір оприлюднюється під іменем особи, яка не є автором цього твору.

У доктрині права інтелектуальної власності проводиться розмежування між грубим «стовідсотковим» плагіатом, при якому чужий твір привласнюється повністю або практично повністю, і плагіатом «замаскованим», при якому плагіатор намагається сховати своє діяння або привласнити якісь істотні оригінальні елементи твору, що став жертвою плагіату.

Слід зазначити, що згідно із чинним законодавством у сфері авторського права твір може бути визнаний плагіатом не залежно від обсягу незаконного використання твору, оскільки кваліфікуючою ознакою плагіату є незаконне повне або часткове оприлюднення  (опублікування) чужого  твору під іменем особи,  яка не є автором цього твору.

Другою ознакою плагіату є оприлюднення (опублікування твору) чужого  твору під іменем особи,  яка не є автором цього твору.

1. Поняття та причини виникнення плагіату

Плагіатом називається навмисне привласнення авторства на чужий твір науки, літератури чи мистецтва в цілому або частково. У цивілізованих правових державах плагіат цілком справедливо розцінює юриспруденція як кримінальний злочин, а людина, що постраждала від крадіжки своєї інтелектуальної власності, має право на відшкодування в судовому порядку завданих їй матеріальних і моральних збитків. При цьому слід мати на увазі, що плагіатом не вважається запозичення теми або сюжету твору, а також ідей, які складають зміст наукової праці, якщо не була одночасно запозичена і форма їх вираження. Це правильно і справедливо хоча б з огляду на те, що одинакові або дуже схожі теми, сюжети та ідеї інколи незалежно виникають у головах різних людей, а тому звинувачення кого-небудь у плагіаті можуть виявитися в подібних випадках безпідставними та незаслужено образливими. Якщо б навіть й існували такі запозичення чиїх-небудь творчих здобутків, то на цьому рівні співставленням результатів інтелектуальної праці факт плагіату не можна ні довести, ні спростувати переконливим чином. Важливим є і те, що від ідеї чи сюжету до завершеного твору веде дуже довгий і важкий шлях, сповнений творчих пошуків, прикрих помилок і дійсно вагомих здобутків.

Докорінним щодо плагіату є питання про його причини, обумовленість, стимули і т.п., тобто все широке розмаїття факторів цього ганебного феномена. У першому наближенні вони можуть бути поділені на дві великі групи — суб’єктивні та об’єктивні за своєю природою чи сутністю чинники плагіаторства. Слід зауважити, що суб’єктивні, внутрішньо-особистісні спонуки до плагіату повинні розгядатися першими. Як лише злодійкувата людина здатна поцупити те, що „погано лежить”, так і спокуситися плагіатом може лише особистість, у закапелках духовного світу якої приховується моральна гнилизна.

Першорядна роль серед суб’єктивних факторів плагіату належить, поза всяким сумнівом, марнославству, хворобливій амбітності, прагненню визнання, шани та самоствердження за будь-яку ціну, навіть з реальним ризиком бути звинуваченим в аморальності та шахрайстві. У науці це посилюється тим, що публікаційна активність має, як правило, своїм прямим чи опосередкованим наслідком здобуття вчених ступенів і звань, успішне просування в ієрархії посад, пов’язане з усім цим розширення адміністративно-владних повноважень та впливу на колег, неухильне підвищення добробуту тощо. Зростання масовості науки тягне за собою насичення її посередностями , а це, у свою чергу, посилює спроби наукових аутсайдерів зміцнювати свої позиції різними негожими засобами, зокрема й плагіатом.

Серед об’єктивних передумов плагіату значну роль відіграє відносно погана обізнаність наукової спільноти (а тим більше — широкої громадськості) щодо творчості окремих вчених, головних ідей та змісту їх праць. Це спонукає наукову посередність, нездар та ледарів вдаватися до плагіату, неначебто провокує їх на крадіжку чужої інтелектуальної власності. Саме цим, наприклад, пояснював К. Маркс (1818-1883) той факт, що численні шанувальники англійського економіста і до того ж пастора Т. Мальтуса (1766-1834) навіть не підозрювали, що перше видання його книги „Про народонаселення” (якщо залишити поза увагою чисто декларативну її частину) було майже повністю списане у англійського економіста Дж. Стюарта (1712-1780), а також у двох священнослужителів — Уоллеса і Таунсенда [7, с. 365].

Зовсім не випадково, треба думати, ми час від часу дізнаємося про плагіат у дисертаціях, — і кандидатських, і докторських. Прикрий парадокс полягає в тому, що якраз у цих працях, які мають вирішальне кваліфікаційне значення і є надзвичайно важливими для кожного науковця, оскільки прямим чином впливають на його місце в науці й подальшу долю, саме в дисертаціях існують найбільш сприятливі умови для плагіату, бо коло їх читачів (не лише до, а й після захисту) є дуже обмеженим. Через це схопити за руку злодійкуватого дисертанта досить складно, але пильність та широка обізнаність багатьох вчених допомагають це зробити. Свого часу Вища атестаційна комісія при Раді міністрів СРСР досить регулярно повідомляла про факти плагіату в дисертаціях різного наукового профілю. Так, наприклад, кандидат філософських наук В.Є. Руденко був позбавлений вченого ступеня за те, що „припустився значних текстуальних запозичень з двох кандидатських дисертацій без посилань на них” [3, с.15]. До речі, тема його дисертації — “Творчий характер праці в умовах НТР”. Великі за своїм обсягом запозичення (близько 50 сторінок тексту) були виявлені також у дисертації Г. Рахімової на здобуття вченого ступеня доктора медичних наук [2, с. 23].

Подібний же „режим найбільшого сприяння” стосується і міжнародного плагіату, коли результати оригінальних досліджень неправомірно використовуються і привласнюються вченими інших країн. Сприятливі умови для такого плагіату спричиняються двома важливими обставинами — інтернаціональним характером наукової істини та наявністю досить серйозних міжнаціональних мовних бар’єрів у світовій науці. Якщо до цього ще додати прискорене зростання кількості наукової інформації, то стає зрозумілими, що плагіатор-міжнародник фактично опиняється поза межами дійового контролю (в цьому відношенні) з боку наукової спільноти. І навряд чи варто дивуватися тому, що американський професор Х. Чен із університету штату Огайо ризикував у своїй книзі „Теорії електромагнітних хвиль” переписати не якісь невеличкі фрагменти, а повністю чотири глави з монографії радянського фізика Ф. Федорова „Оптика анізотропних середовищ” [1].

2. Види плагіату та методи його обмеження

У міру того, як розвивалася і ускладнювалася наука, не марнували часу і плагіатори. Вони поступово винайшли і успішно застосовували, поряд з ординарним плагіатом, більш витончені і „респектабельні” способи привласнення результатів чужої розумової праці. Досить розповсюдженим став, наприклад, плагіат, який можемо називати сором’язливим. Сутність його полягає в тому, що результати чужих наукових пошуків, які оформлені як наукові праці (вже опублікованих чи ще ні), плагіатор викладає іншими словами і в іншому порядку, — зрозуміло, без посилань на дійсне джерело цієї інформації та його автора. Застосування відомої ще зі школи форми переказу свідчить про те, що плагіатор неначе б соромиться своїх намірів і дій, не наважується грубо і відверто поцупити чуже. Разом з тим використання цього літературного прийому має на меті застрахувати шахрая від можливих звинувачень у „науковому злодійстві”, а в разі порушення кримінальної справи — утруднити слідству та суду доведення його вини.

Інколи зустрічається по-своєму „респектабельний” плагіат іншого ґатунку, який можна визначити як „джентльменський», оскільки плагіатор не забуває згадати про дійсного автора, час від часу присмачуючи значні запозичення з чужого твору посиланнями на ті чи інші його фрагменти. Нехитромудрий замисел такого поводження з оригінальною науковою працею полягає в тому, що не лише важко стає вичленити з писанини плагіатора прямі запозичення, диференціювати авторські думки від крадених, а й усуваються формальні підстави для звинувачень у плагіаті, бо відповідних посилань досить багато і незаконно привласнювати чужі авторські права неначебто ніхто й не збирався. Та насправді це зовсім не так, бо в такому разі плагіатор фактично пхається у співавтори без жодних підстав, прагне, якщо не викрасти, то хоча б переполовинити істинне авторство.

Прямою протилежністю „джентльменського” плагіату (лише за формою реалізації та зухвалою надмірністю амбіцій) є плагіат, що, мабуть, краще всього позначити як критиканський. Якщо плагіатор-джентельмен прагне стати на один рівень з дійсним автором і погоджується практично з усіма його думками, концепціями, теоретичними схемами, аргументами тощо, то плагіатор-критикан діє зовсім інакше. Це не просто злодійкувата, а ще й дуже амбітна, занадто претензійна особистість, яка прагне стати (принаймні в очах читачів і публіки) вище дійсного автора. Тому чужу інтелектуальну власність такий плагіатор краде під безперервний акомпанемент її більш чи менш нищівної критики.

Дякуючи енгельсівському „Анти-Дюрингу”, ми знаємо, який своєрідний метод маскування численних запозичень з творів Гегеля обрав свого часу німецький філософ Є. Дюринг (1833-1921). Безперервно, наполегливо і дошкульно звинувачуючи „якогось Гегеля” в тому, що він на „гегелівському жаргоні” розповсюджував „гегелівську заразу”, всілякі „нерозумні ідеї” та „гарячкові нісенітниці”, Є. Дюринг у той же час шляхом використання іншої термінології старанно протягав контрабандою ідеї Гегеля в свої твори, перш за все — в „Курс філософії”, виданий в 1875 р., часто-густо перекручуючи та вульгаризуючи їх зміст. „Куди ми не поглянемо, — писав Ф.Енгельс, — усюди наштовхуємося на яку-небудь гегелівську „незрозумілу ідею”, яку він без найменшого сорому видає за свою власну, до коренів проникаючу науку”[6, с.67]. За димовою завісою брутальної лайки на адресу Гегеля цей автор „шляхом простої анексії”, як іронізує Ф.Енгельс, нічтоже сумняшеся зводив гегелівські „гарячкові нісенітниці” на високий п’єдестал своїх власних „істин в останній інстанції”. До сказаного тут слід додати, що методологічні знахідки Є. Дюринга в галузі плагіату не були знецінені подальшим прогресом науки. Так, скажімо, в колишньому Радянському Союзі за ширмою критики оригінальних концепцій і наукових праць зарубіжних авторів дехто з послідовників Є. Дюринга (щодо критиканського плагіату) займалися досить успішними крадіжками чужої інтелектуальної власності та убогою писаниною з претензіями стати десь навіть вище тих, кого вони критикували і всіляко паплюжили.

Одним із видів добре завуальованого плагіату є зазіхання на чужу інтелектуальну власність, що кваліфікується як примус до співавторства. Сутність цього аморального явища, нерозривно пов’язаного з прогресуючою інституалізацією і бюрократизацією науки, полягає в тому, що до дійсного автора „прилипають” і його співавтори, і ті, хто насправді підготовкою відповідного наукового твору не займався. Якщо вдатися тут до юридичних аналогій, то просто плагіат у різних його формах можна уподібнити крадіжці, тоді як примус до співавторства з його силовим тиском скоріше нагадує грабунок або розбій. Зовсім не випадково змушення до співавторства переслідується в кримінальному порядку і кваліфікується як форма плагіату.

Можливість приневолювання до співавторства в різних ситуаціях зумовлюється різними конкретними причинами, але попри всі відмінності і специфічність цих причин є у них також вельми істотний „загальний знаменник”: залежність автора від інших осіб у хащах організаційно-управлінських структур науки. Найчастіше примушення до співавторства виступає як зловживання службовим становищем керівника стосовно підлеглого.

У більшості випадків плагіат, являє собою, посягання на цілісність твору. Автор має право протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню або  іншій зміні твору чи будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі та репутації автора (п. 4 ч. 1 ст. 14 Закону України «Про авторське право і суміжні права», ч. 1 ст. 439 ЦК України). Це право безпосередньо пов’язано з особистістю автора, які проявляються безпосередньо в самому творі. Автор має право вимагати, щоб його думки, які втілені у творі, не видозмінювались, не спотворювались, а суспільство вправі претендувати на користування результатами творчості людського розуму у їх первинних формах.

Способи цивільно-правового захисту наводяться у ч. 1ст. 52 Закону України «Про авторське право і суміжні права». Так, в разі «порушення будь-якою особою авторського права і (або) суміжних прав, недотриманні передбачених договором умов використання творів і (або) об’єктів суміжних прав, використанні творів і об’єктів суміжних прав з обходом технічних засобів захисту чи з підробленням інформації і (або) документів про управління правами чи створенні загрози неправомірного використання об’єктів авторського права і (або) суміжних прав та інших порушеннях особистих немайнових прав і майнових прав суб’єктів авторського права і (або) суміжних прав суб’єкти авторського права і (або) суміжних прав мають право:

а) вимагати визнання та поновлення своїх прав, у тому числі забороняти дії, що порушують авторське право і (або) суміжні права чи створюють загрозу їх порушення;

б) звертатися до суду з позовом про поновлення порушених прав та (або) припинення дій, що порушують авторське право та (або) суміжні права чи створюють загрозу їх порушення;

в) подавати позови про відшкодування  моральної  (немайнової) шкоди;

г) подавати позови про відшкодування збитків (матеріальної шкоди), включаючи упущену вигоду, або стягнення доходу, отриманого порушником  внаслідок порушення ним авторського права і (або) суміжних прав, або виплату компенсацій;

д) вимагати припинення підготовчих дій до порушення авторського права і (або) суміжних прав, у тому числі призупинення митних процедур, якщо є підозра, що можуть бути пропущені на митну територію України чи з її митної території контрафактні примірники творів,  фонограм,  відеограм,  засоби  обходу  технічних  засобів захисту, в порядку, передбаченому Митним кодексом України;

е) брати участь в інспектуванні виробничих приміщень, складів, технологічних процесів і господарських операцій, пов’язаних з виготовленням примірників творів, фонограм і відеограм, щодо яких є підстави для підозри про порушення чи загрозу порушення авторського права і (або) суміжних прав, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України;

є) вимагати, в тому числі у судовому порядку, публікації в засобах масової інформації даних про допущені порушення авторського права і (або) суміжних прав та судові рішення щодо цих порушень;

ж) вимагати від осіб, які порушують авторське право і (або) суміжні права позивача, надання інформації про третіх осіб, задіяних у виробництві та розповсюдженні контрафактних примірників творів і об’єктів суміжних прав, а також засобів обходу технічних засобів захисту, та про канали їх розповсюдження;

з) вимагати прийняття інших передбачених законодавством заходів, пов’язаних із захистом авторського права та суміжних прав.

Висновки

Як висновок, можна сказати, що плагіат як один з видів порушення авторських прав має давню історію. Навіть в античні часи окремими мислителями припускалися у своїх творах текстові запозичення з праць інших авторів. Ця тенденція пройшла через віки, має місце і сьогодні. Окремими авторами інколи порушується культура наукового пошуку,  узагальнення, обробки та висвітлення результатів наукового пошуку. Наявність плагіату свідчить про поверхове знання автором предмета дослідження та відсутність своєї думки з даного питання.

Звісно, проблема виявлення логічних суперечностей у текстових документах знаходиться у площині професійних інтересів різних юридичних й інформаційно-аналітичних організацій, що мають відповідати за захист авторських прав, прав інтелектуальної власності. Але очевидним є і той факт, що для вирішення такого роду проблем сьогодні необхідна концентрація зусиль фахівців з комп’ютерних технологій, професіоналів-філологів, зокрема, і соціологів, які мають можливість надати конструктивні рекомендації щодо діагностики та запобігання поширення подібного роду девіацій.

Список використаної літератури

1. Зеленецький, В. Публічний аналіз плагіату, наклепу та фальсифікацій // Юридичний Вісник України. — 2011. — № 30. — С. 6
2. Мовчун А. Про плагіат: як не стати крадієм чужого інтелекту [Текст] / Антоніна Мовчун // Початкова школа. — 2012. — № 6. — С. 50-51
3. Право інтелектуальної власності: Науково-практичний коментар до Цивільного кодексу України / За заг. ред. М.В. Паладія, Н.М. Мироненко, В.О. Жарова. — К.: Парламентське вид-во, 2006.
4. Право інтелектуальної власності: Науково-практичний коментар до Цивільного кодексу України / За заг. ред. М.В. Паладія, Н.М. Мироненко, В.О. Жарова. — К.: Парламентське вид-во, 2006.
5. Рабінович П. Протидія плагіату в юриспруденції — актуалізована функція правового наукознавства (роздуми у зв’язку із новітньою монографією академіка В. Зеленецького) [Текст] / П. Рабінович // Право України. — 2012. — № 9.- С.401-406
6. Селіванов А. Плагіат як небезпечне явище для юридичної науки [Текст] / Анатолій Селіванов  // Юридичний Вісник України. — 2012. — № 13 (квітень). —  С. 6
7. Тарнашинська Л. Обережно, плагіат! Методи пошуку «креатину» (читай: креативу) [Текст] / Людмила Тарнашинська (Введено зміст) // Слово і час. — 2009. — № 9. — С. 103-109