Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Питання до екзамену з «Історії держави і права зарубіжних країн»

1. Предмет, метод і періодизація історії держави і права зарубіжних країн

Історія держави і права, дотримуючись принципу хронології, вивчає структуру, компетенцію, функції органів держави, а також розвиток головних галузей права. Ця дисципліна вивчає право як єдине ціле, державно-правові інститути і правове становище населення у конкретних умовах окремих держав. У літературі є й інші визначення історії держави і права як науки та навчальної дисципліни.

У цьому курсі розглядаються організація влади, державний устрій і становище в ньому особистості, а також первісні основи юриспруденції деяких держав давнини; прослідковується зв’язок права з іншими соціальними нормами, їх вплив на юридичний побут давніх цивілізацій. Знання політичних систем, законів минулого підносить правову культуру, розвиває правосвідомість, дає можливість краще зрозуміти значення державно-правових інститутів у житті суспільства. Таким чином, завданням курсу історії держави і права зарубіжних країн є:

– загальна підготовка студентів у питаннях держави і права, вироблення в них особливого юридичного мислення, необхідного для засвоєння та застосування права;

– створення необхідних передумов для найкращого засвоєння таких дисциплін, як теорія держави і права, історія політичних вчень, державне та міжнародне право, а також інших юридичних дисциплін, включаючи цивільне, кримінальне право і процес;

– сприяння формуванню наукового підходу до процесів, які відбуваються в іншій країні і в усьому світі;

– розвиток вміння вірно і гуманно оцінювати поведінку людей, які за своїм волевиявленням або випадково стали об’єктом чи суб’єктом державно-правової діяльності.

Історія держави і права зарубіжних країн хронологічно вивчає історію державно-правових інститутів окремих держав у рамках чотирьох основних періодів: історії держави і права Стародавнього світу, історії держави і права в епоху Середньовіччя, історії держави і права Нового часу, історії держави і права Новітнього часу. Ця періодизація відповідає чотирьом основним епохам розвитку світової цивілізації, найважливішою частиною якої є держава і право.

2. Державний лад країн з азіатським способом виробництва

«Азіатський спосіб виробництва» виявився дуже застійним щодо більш динамічного ладу країн Середземномор’я.

Ще в VI ст. Аравійський півострів асоціювався з «окраїною світу». На більшій частині «кам’янистої Аравії» кочували племена арабів-бедуїнів, які жили в шатрах і пили верблюже молоко. Лише на півдні та заході існували невеличкі протодержави: Ємен, Мекка, Ятриб (Медіна).

На початку VII ст. у житті арабів-кочівників відбулися значні зміни. Виділилася племінна знать, активно почала розвиватися торгівля, сформувалась єдина північноарабська мова та писемність. Подальша історія арабів пов’язана з іменем Мухаммеда — засновника нової релігії — ісламу (з араб, «іслам» — «покірність Богу»), або мусульманства (від араб, «муслім» — правовірний). Ім’я Мухаммеда стало в один ряд з іменами Будди, Моісея та Христа. Пророк ісламу Мухаммед (570-632) абсолютно реальна й конкретна історична особа. Мусульманство виявилося останньою за часом виникнення світовою релігією. Воно відразу ж було прилаштоване до потреб молодої держави. Мухаммед проголосив необхідність встановлення культу єдиного бога — Аллаха — та нового суспільного порядку. Главою держави повинен був стати пророк — «посланець Аллаха на Землі».

3. Походження і розвиток Арабського Халіфату

Досягнувши високого ступеня політичної централізації та розвитку виробничих сил, Арабський Халіфат на початку IX ст. вступає в період політичного розпаду, причинами якого були: різний рівень економічного розвитку країн, які його утворювали; слабкість економічних зв’язків між окремими областями Халіфату, що відрізнялися одна від одної етнічним складом населення, фізико-географічними умовами, історико-культурними традиціями; народно-визвольні, антифеодальні повстання, які розхитували економічну, воєнну та фінансову міць держави; концентрація земельної власності в руках воєначальників і місцевої феодальної знаті; зменшення ролі общини як податкової одиниці; боротьба всередині класу феодалів. Отож у першій половині X ст. єдиного Халіфату вже не було, однак на обширній території, де колись правили халіфи, на століття утвердився іслам. Із-поміж країн Халіфату його не прийняли тільки Вірменія та Грузія, де вже існували стародавні християнські традиції. Так виникло поняття «арабський світ».

 

4. Суспільний і державний устрій та управління Арабського Халіфату

Державний лад Арабського Халіфату можна визначити як теократичну монархію. На її чолі стояв халіф (з араб. — замісник, намісник, спадкоємець). Він вважався нащадком посланця Аллаха-Мухаммеда, а починаючи з Омейядів (з 661 р.) — замісником Аллаха на землі. У руках халіфа була зосереджена як духовна (імамат), так і світська (емірат) влада. Перших халіфів обирала мусульманська знать, проте невдовзі їхня влада стає спадковою. Першим помічником і радником халіфа був візир. Досить упливовим був начальник охорони халіфа (який відав і поліцією) та особливий чиновник, наділений функціями контролю.

Центральними галузевими органами державного управління були дивани (військових справ, внутрішніх справ, поштової служби та податків тощо).

Верховним суддею держави був халіф. Здійснення ж правосуддя було привілеєм духівництва і місцева влада не мала права втручатися в прийняті ним рішення. Вища судова влада належала колегії найавторитетніших мусульманських богословів, які від імені халіфа з представників духівництва призначали місцевих суддів (кадіїв).

5. Джерела, основні риси і система мусульманського права

Абсолютно незалежною від усіх інших правових систем є система мусульманського права. В її основі (і в основі цивільного права в т.ч.) є шаріат («шлях праведного життя») — сукупність норм мусульманського права (а також релігійних та обрядових настанов і правил), які регламентують поведінку мусульманина в усіх сферах життя (не лише дії, але й думки та почуття). Усі правові приписи пронизані ідеєю обов’язків людини перед Аллахом.

Шаріат закріплює чотири основні групи приписів: 1) норми про релігійну догматику ісламу (у що зобов’язаний вірити мусульманин); 2) норми про основи мусульманської етики і моралі; 3) норми про відносини віруючих з Аллахом; 4) норми поведінки між мусульманами та немусульманами. Дві останні з них становлять «фікх» — нормативну частину шаріату, мусульманське право в широкому розумінні. Джерелами права є:

Коран («читання») — священна книга Ісламу, включає 6 тис. віршів, з яких, за різними джерелами, 200—5000 є правилами поведінки. Мусульманські автори розрізняють строфи, які визначають особистий статус (їх 70), стосуються цивільного права (також 70), фінансів та економіки (10)[30].

Суна — книга оповідей про життя та діяння пророка Магомета, які мають бути взірцем поведінки для віруючих у повсякденному житті; збірник тлумачень Корану богословами і юристами.

Норми Корану та Суни є вічними, беззаперечними, незмінними; це основні джерела мусульманського права, хоча існує думка, що нині вони набули статусу його історичної основи, а догматичну основу складає Іджма.

Іджма — збірка одностайних рішень докторів ісламу щодо вирішення питань, не врегульованих Кораном і Суною. Виходячи з положень Корану та Суни, доктори ісламу встановили норми фікху. Іджма має надзвичайне практичне значення, оскільки саме нею користується каді (суддя); норми Іджми підлягають обов’язковому застосуванню.

Кіяс — висновок за аналогією (виходячи з аналізу випадків життя пророка, які стосувалися аналогічної ситуації, робиться висновок про належну поведінку учасників). Судження за аналогією можна розглядати як спосіб тлумачення й застосування права.

Закони та адміністративні акти приймаються з окремих питань і мають другорядне значення, оскільки вважається, що держава не може творити право, воно створюється Аллахом, а держава є лише слугою права.

Абсолютна більшість норм мусульманського права є імперативними. Система права як така виділена лише наукою і містить норми, що регулюють відносини правовірних з Аллахом, стосунки між людьми, зв’язки між державами або релігійними конфесіями. Окрема група містить приписи щодо особистого статуту, норми деліктного (кримінального) і цивільного права. Цивільне право також містить імперативні приписи: у Корані детально виписані правила щодо власності, угод, зобов’язань.

Для окремих країн мусульманського права характерною є «вестернізація» (осучаснення). Вона проявляється у створенні й застосуванні в тих сферах життя, які не зачіпають «священних основ», спеціальних законодавчих актів, деякі з яких в окремих країнах навіть кодифіковані, що є природним результатом розвитку сучасного світу.

6. Джерела та основні риси римського права

До джерел пізнання можна віднести юридичні пам’ятки, наприклад, кодифікація імператора Юстиніана; твори римських юристів; твори римських істориків, римських ораторів, письменників, сатириків, філософів тощо. Важливим джерелом пізнання є написи на бронзі, камені, дереві, стінах будинків тощо (наприклад, Гераклейська таблиця – бронзова таблиця, яка містила закон про муніципальний устрій). В другій половині XIX ст. ці написи почали публікувати в спеціальному виданні Corpus inscriptionum latinarum (Звід латинських написів). Вивченням написів займається наука епіграфіка. Цінним джерелом пізнання є папіруси. З папірусів можна зрозуміти дію норм праві на практиці, оскільки папіруси досить часто містять договори, що складалися між окремими особами та прослідити місцеві особливості права в окремих провінціях Риму.

Протягом існування Римської держави джерелами правоутворення були: а) звичаї (в архаїчний період); б) закон (в республіканський період – постанови народних зборів; в період принципату – постанови сенату, що виражали волю принцепсів; в епоху абсолютної монархії імператорські конституції). На початку розвитку римського суспільства основним джерелом права визнавалися закони XII таблиць. Так стародавній римський історик Тіт Лівій називав закони XII таблиць «fons omnis publici privatique iuris» джерелом всього публічного та приватного права; в) едикти магістратів; г) діяльність юристів (юриспруденція).

7. Виникнення римської держави і права, їх періодизація

Більшість сучасних дослідників вважають, що Стародавня Римська держава виникла в 753 р. до Р. X., коли було засноване м. Рим. Саме тоді відбулося об’єднання трьох племен (латин, сабін і етрусків), які оселилися в середній частині Апенінського півострова біля річки Тібр, утворивши римський народ. Залежно від форм державного правління та організації влади, виділяють такі періоди (етапи) в розвитку державності Стародавнього Риму:

1)        царський (753-509 рр. до Р. X.)—названий так тому, що в цей час тут правило сім царів, — характеризувався розпадом родового ладу та перетворенням примітивної варварської громади на місто-державу;

2)        республіканський (509-27 рр. до Р. X.) — важлива роль відводилася Сенатові та Народним зборам, державність досягла найвищого розквіту;

3)        імперський (27 р. до Р. X. — 476 р.) — характеризувався встановленням монархічної форми правління та поділявся на два підетапи:

а)         принципат (27 р. до Р. X. — 284 р.) — назва походить від «принцепс» — перший у списку сенаторів; монархія прикривається республіканством, частково зберігаються республіканські традиції та інститути;

б)        домінат (284-476 рр.) — назва походить від «доміус» — владика, правитель; імператор визнається абсолютним монархом, який стоїть над законом.

У 395 р. Стародавній Рим розпадається на дві частини: Західну Римську імперію (зі столицею в Римі) та Східну (зі столицею в Константинополі).

8. Суспільний і державний лад Риму у період республіки

У 509 р. до Р. X. у Римі встановилася республіка, центральними органами якої були Народні збори, Сенат і магістрати.

Народні збори формально вважалися найвищим органом влади й поділялися на три види:

1)        центуріатні коміції- відігравали важливу роль (збори війська), приймали закони, вирішували питання війни та миру, обирали вищих магістратів, виконували судові функції (у злочинах, за які було передбачено смертну кару);

2)        трибутні коміції — збори мешканців територіальних триб, на яких ухвалювалися менш важливі рішення: обирали нижчих магістратів, розглядали скарги громадян, з III ст. до Р. X. набули права приймати закони. Існували два види зборів по трибах: для патриціїв і плебеїв (постанови яких називалися «популісцита»), і лише для плебеїв (постанови називалися «плебісцита»);

3) куріатні коміції-в їх роботі брали участь тільки патриції, але вони спочатку втрачають політичні функції, а згодом і зовсім зникають. Народні збори скликали вищі посадові особи, що головували на них. Важливу роль у Римській державі відігравав Сенат, який був постійним органом і відав фінансами держави, чеканкою монет, розподілом провінцій, керував військовими справами, розглядав законопроекти, затверджував рішення Народних зборів, приймав рішення із зовнішньополітичних питань, затверджував вибори посадових осіб. Посада сенатора була довічною.

Магістрати — сукупність посадових осіб, які виконували різноманітні управлінські та судові функції. Вони обиралися центуріатними зборами чи трибутними коміціями на один рік. Найважливішими принципами організації та діяльності магістратів були: виборність, колегіальність, строгість, відповідальність перед народом, безоплатність. Усі магістрати поділялися на ординарні (звичайні) й екстраординарні (надзвичайні), а ординарні — на вищі та нижчі. Вищими ординарними магістратами були консули (їх було двоє, обиралися на один рік і очолювали всю систему магістрату, стежили за виконанням законів, командували військом, головували в Сенаті й Народних зборах, мали право скасовувати рішення інших магістратів (крім трибунів), вирішували питання управління та ін.), претори (спочатку були помічниками консулів і здійснювали керівництво судочинством, охороною громадського порядку, мали право видавати загальнообов’язкові постанови), цензори (обиралися один раз на п’ять років і встановлювали майновий ценз громадян, складали списки сенаторів, слідкували за дотриманням норм моралі).

До нижчих ординарних магістратів належали: еділи (слідкували за порядком і виконували поліцейські функції, їх було чотири), квестори (провадили досудове слідство в кримінальних справах, завідували державним казначейством, збереженням державного архіву тощо).

9. Суспільний і державний лад Риму у період монархії (імперії)

У період імперії виділяють два етапи: принципат (27 р. до Р. X. — 284 р.) і домінат (284-476 рр.).

На етапі існування держави у формі принципату (від лат. «принцепс», тобто «перший») одночасно діяли дві системи управління — республіканська (слугувала прикриттям імператорської влади) та монархічна. Роль Сенату й інших республіканських інститутів зменшується, а влада принцепса та створеного ним нового державного апарату зміцнюється. Влада принцепса спочатку не була спадковою. Формально він її набував за рішенням Сенату, але згодом він отримує право призначати свого спадкоємця. Поступово й сам Сенат стає підконтрольним принцепсу, позаяк саме він його формує.

Принцепс отримав вищу військову владу, був одночасно консулом, народним трибуном, великим понтифіком, володів правом проголошувати війну та підписувати мир і міжнародні угоди, правом кримінального й цивільного суду. Постанови, видані ним, набувають найвищої юридичної сили. Складовою системи управління принцепса стає «рада друзів», що згодом перетворюється на постійний орган-консиліум, в якому важливу роль починають відігравати юристи.

Окрім звичайної поліції, утворюється таємна (нічна) поліція для боротьби з пожежами. Діють спеціальні агенти для виконання таємних доручень, запроваджується посада фрументарія (основне його завдання — доносити владі про все).

У 324-330 рр. імператор Костянтин на місці грецького м. Візантія побудував нову столицю Риму — Константинополь, куди було переведено деякі центральні державні установи. У 395 р. імперія розділилася на дві частини — Західну Римську імперію та Східну Римську імперію. Кожна з них очолювалась окремими імператорами.

10. Виникнення Спарти. Суспільний і державний лад Спарти

На противагу демократичним Афінам Спарта була своєрідною аристократичною республікою. Причини цього мають глибоке коріння.

 

У XІІ – XІ ст. до н.е. у невелику область на півострові Пелопонес – Лаконіку – ввірвались дорійські племена. Ця область була вже заселена. За Гомером (“Ілліада”), її займали 12 ахейських громад. Однією з них була Спарта на чолі з “царем” Менелаєм. Після відчайдушної боротьби між собою обидва племені уклали союз і створили спільну громаду, яку очолювали два царі – дорійський і ахейський.

Маленька Лаконіка була тісною для нової громади (300 кв. км). Почалися війни з метою захоплення Мессенії, розташованої в центрі півострова. У результаті першої та другої месенських війн під владою Спарти опинилася дуже велика територія з багаточисельним населенням: 200 тис. рабів (ілотів); 32 тис. періеків (особисто вільних, але позбавлених політичних прав); 10 тис. спартіатів (чоловіків-воїнів).

Завоювання поставило перед спартанською громадою нові завдання. Необхідно було створити органи влади, до того часу невідомі ні дорійцям, ні ахейцям. Але первіснообщинний лад ще не був повністю зруйнований. Результатом цього став своєрідний сплав сильної, терористичної за своїми методами державної влади із збереженням пережитків родового устрою. У цій своєрідності – головна особливість Спарти.

11. Виникнення та розвиток держави і права Стародавнього Єгипту

В Єгипті раніше ніж в інших країнах утворилось класове рабовласницьке суспільство і вперше в світі виникла держава. Точних даних, коли це відбулося, немає, але близько ІІІ тис. до н.е. держава в Єгипті вже існувала.

До її утворення населення Єгипту проживало окремими громадами. Громади об’єднувались в області (номи). На ру-бежі ІV-ІІІ тис. до н.е. в Єгипті існувало 40 номів, на чолі яких стояли правителі – номархи. Номархи намагались по-ширити свою владу на всю країну, ведучи постійні війни зі своїми сусідами. Близько ІІІ тис. до н.е. відбулося об’єднання номів.

Спочатку номи об’єдналися в дві самостійні держави: Верхній Єгипет і Нижній Єгипет. У період Раннього царства (XXX-XXVІІІ ст. до н.е.) фараон Нармер (менес) об’єднує Верхній і Нижній Єгипет в єдину державу.

Історія стародавньої єгипетської держави поділяється на декілька періодів: Раннє, Стародавнє, Середнє, Нове і Пізнє царство.

Раннє царство (XXX – XXVІІ ст. до н. е.)

Історія Раннього царства відома погано. Єгипетська держава цього періоду ще нагадує древній і доволі примітив-ний племінний союз. На чолі держави стояв цар, його оточував багатолюдний двір, що складався з великої кількості придворних. Період раннього царства характеризується формуванням державного апарату.

Одним із головних завдань держави цього періоду була організація зрошення в нільській долині.

Стародавнє царство (XXVІІІ – XXІV ст. до н. е.)

Період Стародавнього царства – це час виникнення в Єгипті першої централізованої рабовласницької держави. Але під кінець Стародавнього царства влада фараонів почала слабнути, посилювалась влада номархів. Стародавнє царство розпадається.

Середнє царство (кінець ІІІ тис. до н.е. – 1600 р. до н.е.)

Початок Середнього царства характеризується майже необмеженою владою номархів. Фараони в період розквіту Середнього царства постійно намагались об’єднати державу і зміцнити центральну владу. Вони прагнули обмежити владу номархів, замінюючи старих, незалежних правителів областей новими, що підкорялись царській владі. Але протиріччя в єгипетському суспільстві призвели до послаблення держави, і Єгипет в 1600 р. до н.е. захоплюють азіатські племена гіксосів.

Нове царство (XVІ – XІІ ст. до н.е.)

З поразки і вигнання гіксосів починається період Нового царства.

Внаслідок війн територія Єгипту збільшується, і він стає величезною державою. Багаточисельні війни сприяли розвит-ку рабства. Рабами володіли навіть люди з низьким суспіль-ним становищем – пастухи, ремісники та ін.

Підвищується роль жерців, які стають майже незалеж-ними від центральної влади.

У XІІ ст. до н.е. розпочинається занепад Нового царства, який триває до VІІІ ст. до н.е.

Пізнє царство (VІІ – VІ ст. до н.е.)

Історія Пізнього царства починається в VІІ ст. до н.е. і продовжується до 525 р. до н.е. У цей час ще сильніше проявився поділ суспільства на вільних і рабів.

Привілейованим станом, поряд із жерцями, стають воїни. Військову опору фараонів складали іноземні найманці.

У 525 р. до н.е. війська перського царя Камбіза у битві під Пелузіумі розбили єгипетські війська і завоювали Єгипет.

12. Суспільний і державний лад Афін

Державний лад Афін став прикладом рабовласницької демократії, це той час, коли еталоном олігархії стала політична організація Спарти.

Виникнення Афінської держави легенда пов’язує з іменем грецького героя Тезея.

Серед заходів ,здійснених Тезеєм, що сприяли виникненню держави, першим було об’єднання трьох племен з центром в Афінах. Для керівництва загальними справами нового об’єднання була створена Рада, до якої перейшла частина справ, що раніше знаходились у віданні окремих племен.

Подальші перетворення виразились в оформленні відокремлених соціальних груп. Родова знать, що остаточно закріпила за собою привілеї, створила особливу групу євгатридів, яким було надано виняткове право на заміщення посад. Більшу частину населення складали геомори (землероби), виділялась група ремісників (деміургів).

Наступним кроком до утворення держави було знищення влади базилевса в її минулому значенні і введення нової посади архонта. Спочатку архонти вибирались довічно, потім – на 10 років, а з 683 р. до н.е. щороку обирались 9 архонтів. Один з них – перший архонт-епонім, іменем якого називався рік, очолював колегію, мав повноваження щодо нагляду за внутрішнім управлінням і судові повноваження щодо сімейних справ. Базилевс, який став другим архонтом, виконував жрецькі функції, а також суд у релігійних справах. Третій архонт – полемарх – здійснював командування військом і відав зовнішніми справами. Інші шість архонтів – фесмофети – були охоронцями законів та очолювали розгляд судових справ.

Діяльність архонтів контролювалася ареопагом, який у VІІІ ст. до н.е. замінив Раду старійшин. В ареопазі засідали діючі і відставні архонти, які приймали рішення з військових, жрецьких і судових справ.

13. Історичні умови виникнення і розвитку держави і права в Афінах

Процеси класоутворення та формування держави в Афінах проходили синхронно. Одночасно з виділенням із знаті осіб, які здійснювали функції публічної влади, почалося руйнування основ родового поділу громадян. Уся Аттика була розбита на територіальні округи (наукрії). Громадяни кожної наукрії були зобов’язані спорядити корабель з екіпажем і виставити двох вершників у повному військовому спорядженні. На чолі наукрії стояв притан. Отже, з’явився поділ населення за територіальною ознакою, а також виник новий орган влади (ареопаг), що не був пов’язаний із родоплемінною організацією. У 621 р. до н. е. в Афінах з’являється писане право. Це були закони Драконта. Таким чином, Афіни були найбільш класичною формою: тут держава виникає безпосередньо і переваж-но із класових протиріч, які розвинулись у середині родового суспільства.

14. Загальна характеристика права в Афінах

За формою державного правління Стародавні Афіни були демократичною республікою.

Державний апарат Афінської демократії складався із таких органів влади: народних зборів, ради п’ятисот, геліеї, колегії стратегів і колегії архонтів.

Народні збори (екклесія) були головним і вирішальним органом. Право участі у народних зборах мали всі повноправні афінські громадяни (чоловіки), що досягли двадцятилітнього віку незалежно від їх майнового стану і роду занять.

Головою народних зборів був голова пританів. Голосування було таємним, за винятком виборів на військові посади. Кожен громадянин міг внести на розгляд свій законопроект. Але при цьому він ніс кримінальну відповідальність (аж до смертної кари), коли з’ясовувалось, що його пропозиція протирічить діючим законам і про це не було оголошено заздалегідь. Крім того, будь-який законопроект підлягав попередньому розгляду в раді п’ятисот. Остаточне рішення належало геліеї. Обговорення законопроекту, який пройшов усі попередні стадії, велось у геліеї у формі судового процесу: автор законопроекту виступав обвинувачем старих законів, а їх захисників призначали народні збори. Рішення приймалось більшістю присяжних при таємному голосування.

Серед органів виконавчої влади в Афінах слід відмітити дві колегії: стратегів і архонтів.

Колегія десяти стратегів вибиралась відкритим голосуванням із числа найбільш багатих і впливових громадян.

Основні функції колегії стратегів – верховне керівництво і командування всіма військовими силами афінської держави, фінанси, зовнішні відносини, підготовка до ради п’ятисот і народних зборів, проектів, декретів і розпоряджень.

Під керівництвом колегії архонтів діяв вищий судовий орган –геліея. Геліея, крім чисто судових функцій, виконувала функції у сфері законодавства.

15. Суспільний і державний лад Стародавнього Вавилону

Коли близько 2000 р. до н. е. Месопотамія була захоплена кочівниками — амореями одним з їх опорних пунктів став Вавилон, що був великим поселенням уже в останні століття існування Шумеру. Вигідне географічне положення забезпечило звеличення Вавилону. Він стає столицею невеликого царства. Перші п’ять вавилонських царів значно розширили свої володіння. Шостий цар Вавилону Хаммурапі створює могутню централізовану державу, перемігши в 1763 р до н.е. царя Ларси Рим-Сіна І . Територія держави включала не тільки Шумер, але й увесь район від Перської затоки до Сирії.

Царювання Хаммурапі було ознаменоване успішними війнами, будівництвом, встановленням для всієї країни єдиного культу (бога Мардука), введенням спільного зводу законів.

За формою правління Стародавній Вавилон був монархією за типом східної теократії, що характеризувалася необмеженою владою божественного правителя. На чолі всього державного механізму був лугаль, або патесі-лугаль. У його руках зосереджувалась уся влада, йому належали всі найвищі державні повноваження.

Правитель очолював державний апарат, був верховним воєначальником і найвищим суддею. Особа правителя обожнювалася. Царська влада мала деспотичний характер, і цар міг втручатися в усі відносини між підданими, навіть у їхнє особисте життя.

16. Види злочинів і система покарань за законами царя Хаммурапі

Важливе місце в Законах Хаммурапі відведено злочинам і покаранням. Стосовно загальних понять кримінального права, то вони майже не розкриті. Лише подекуди взято до уваги намір особи, що вчинила злочин, обставини, які виключають, пом’якшують або посилюють відповідальність. Усі злочини, що згадуються в збірнику, можна поділити на декілька груп:

1)        злочини проти особи (вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень, образа, наклеп);

2)        злочини проти власності (пошкодження чи знищення майна, крадіжка, грабіж, розбій);

3)        злочини проти сім’ї (подружня зрада, розпуста, статеві зносини з близькими родичами);

4)        посадові злочини (зловживання службовим становищем);

5)        злочини проти правосуддя (неправдиві свідчення, підкуп свідків).

Закони Хаммурапі зовсім не згадують про державні та релігійні

злочини. Ідеться лише про приховування осіб, які посягають на державний лад. Законодавець, очевидно, замовчує ці тяжкі злочини тільки тому, що смертна кара за них вважалася справою очевидною.

Мета покарання — це, передусім, залякування, тому покарання були надзвичайно жорстокими. Правопорушника, зазвичай, намагалися не перевиховати, а помститися йому, та, по можливості, відшкодувати збитки потерпілому.

Найвищою мірою покарання була страта, що в Законах царя Хаммурапі згадується понад ЗО разів, її видами було: спалення, втеплення, посадження на палю, повішання, розрізання на частини. Часто згадуються члєноушкоджувальні покарання (відрубування ноги, руки; відрізування носа, вуха, язика тощо). Практикувалося таврування злочинців.

Покаранням також було: обернення в рабство, конфіскація майна, заслання, грошові штрафи, відшкодування збитків.

Багато статей Законів Хаммурапі про покарання базувалися на принципі таліону — «око за око, зуб за зуб». Таліон міг бути звичайним (ст. 200), дзеркальним (ст. 230) і символічним (ст. 195). Його застосування відбувалося, коли злочинець і потерпший були рівними. Якщо ж, наприклад, авілум виколов око мушкену, то він сплачував лише грошове відшкодування, а якщо рабу — половину його вартості хазяїну. Загалом покарання (його вид, міра) залежали від кастової належності людини.

17. Правове становище окремих груп населення за законами Хаммурапі

Значна увага приділялася власності на раба. Людина, що вивела за міську браму чужого раба чи сховала раба-втікача, засуджувалася до страти (ст. 15). Цирульникові, що видалив рабу тавро, відрізали пальці (ст. 226). За заподіяння шкоди рабові належало сплатити половину, а за вбивство — повну його вартість (ст. 199).

Основна форма шлюбу — моногамія. Та в разі хвороби, бездітності, нерозсудливої поведінки першої дружини чоловік мігузяти другу. Формою укладення шлюбу був договір між батьками нареченого та нареченої. Якщо не було договору, то не було й шлюбу. Необхідними атрибутами шлюбної угоди був передшлюбний подарунок нареченого сім’ї нареченої. Посаг нареченої залишався її власністю. Викупна плата нареченого батькові нареченої—терхатум. Жінка у Вавилоні була досить шанованою та мала порівняно незалежне становище. Окрім посагу, дружина розпоряджалася подарунками чоловіка, могла вільно укладати різноманітні договори, купувати й орендувати майно, займатися ремеслом, торгівлею, лихварством. Однак у сім’ї вона мала підлегле щодо чоловіка становище.

18. Утворення і розвиток держави і права в Стародавній Індії

У процесі становлення державності відбувається піднесення військових вождів, які, поряд з військовими обов’язками, поступово привласнюють і господарські функції. Раджани вирізнялися багатством, мали право «карати тих, хто заслуговує кари, та підтримувати тих, хто заслуговує підтримки». Посада такого вождя стає спадковою. Навколо нього формувався державний апарат управління, тоді як народні збори та рада родових старійшин відходять на другий план. До такого державного апарату управління належали найближчі родичі й особисті слуги правителя.

Поступово формується і другий важливий елемент державності — розподіл населення за територіальною ознакою.

УІІІ-ІІ тисячоліттях до Р. X. у долині Інду виникає та розвивається культура Мохенджо-Даро і Хараппі, що вже знала державну владу. Однак у середині II тис. до Р. X. ця культура зникає. У ХШ-ХІІ століттях до Р. X. розпочинається новий етап в історії Індії, пов’язаний з проникненням на її територію племен аріїв.

19. Джерела та основні риси права Стародавньої Індії

В Індії, як і в більшості країн Стародавнього Сходу, спершу джерелом права був звичай. Однак, на відміну від інших країн, де звичаєве право поступово замінили державні закони, тут виникають релігійно-правові збірки, укладені різними брахманськими школами як накази порядним людям. Саме тому норми тогочасного індійського права переплітаються з побутовими, моральними, релігійними й іншими установами. Серед таких релігійно-правових збірок, які були санкціоновані державною владою та набули значного поширення, слід згадати: Ірмашастри Раутами й Апастамби (друга половина І тис. до Р. X.), Ічкони Брихаспаті (НІ—IV століття), Закони Наради (IV—V століття), Закони Ману (II ст. до Р. X. — II ст. Р. X.) та ін. Цікава пам’ятка тогочасного права є «Артхашастра» («Наука політики»), в якій вміщено дані про методи управління державою, систему судочинства, різноманітні правові норми. Вважається, що ця збірка була розроблена для правителя його головним радником брахманом Каутильєю.

20. Суспільний і державний лад Стародавньої Індії

За формою правління Стародавня Індія була монархією, що однак відрізнялася від класичної рабовласницької деспотії. Відмінність ця полягала, по-перше, в тому, що у складі Індії постійно існувала низка напівавтономних утворень (князівств, общин), які зберігали свої органи управління та звичаї. По-друге, в Індії, на відміну від деспотичного однодумства, допускалися різні думки. По-третє, центральний апарат був порівняно слабкішим, аніж у решті тогочасних держав. По-четверте, не обожнювалося походження влади верховного правителя. По-п’яте, існували дорадчі органи.

Вершиною всього державного механізму був правитель -раджа, -в руках якого зосереджувалася вся влада та найвищі державні повноваження. Йому підпорядковувалися різні відомства: фінансів, війська, податків; верховні жерці; правителі автономних князівств і общин. Першим і найближчим помічником правителя в управлінні, його довіреною особою, котра очолювала величезну кількість різноманітних чиновників, був головний мантрин. Безпосереднє управління здійснювали вищі посадові особи, що поділялися на декілька категорій: радник — мантрин, вищий сановник — махаматра, сановник-аматья, наглядач-адх’якша. Одних тільки наглядачів було понад 30. Особи, що були державними посадовцями, водночас обслуговували й правителя, тобто розмежування між виконанням державних обов’язків і обслуговуванням особистих потреб правителя не було.

Важливим державним органом були збори царських сановників — мантрипаришад. Він здійснював перевірку всієї системи управління та давав поради правителеві з важливих питань державної політики. З цього органу належали вищі посадовці, аристократія, представники автономних утворень, члени сім’ї раджі. Існувала також таємна рада ч восьми найвпливовіших посадовців. До центрального апарату належали також головний суддя, астролог, воєначальники, посадовці, що відповідали за забезпечення правителя, збирання податків і мита, охоронці державної скарбниці та ін. Упливовою особою був жрець — пурохіта.

21. Зміни у суспільному і державному ладі Японії після революції Мейдзі. Конституція 1889 р.

У другій половині XIX ст. почалася масова колонізація регіонів Тихого океану. Після «опіумних війн» відбулося насильницьке відкриття Китаю для європейської колонізації. Могутнім конкурентом європейців у цьому регіоні стали США. їхні дешеві та якісні товари витісняли європейські.

У 1853 р. біля берегів Японії з’явився американський флот і загрозою бойових дій змусив японські власті відкрити для торгівлі свої порти. Одночасно з такими ж вимогами виступили Англія та Росія.

Проникнення європейців та американців до Японії підірвало авторитет традиційної влади сьогуна, який спирався на князів-землевласників. У 1866 р. помер сьогун Ємоті, який уособлював світську владу, а 1867 р. — імператор (мікадо) Комей, який репрезентував владу релігійну. У країні спалахнула боротьба за владу. Нового імператора Міцухіто підтримували самураї півдня Японії, городяни, селяни.

У січні 1868 р. війська імператора, що мали європейську зброю, розгромили війська сьогуна, а в травні вступили до столиці сьогуна Токіо (Едо). Так імператор об’єднав світську й духовну владу. Роки його правління (до 1912р.) отримали назву Мейдзи («освічене правління»).

Переворот Мейдзи започаткував радикальні соціальні, політичні та економічні зміни в японському суспільстві. Відбулася швидка модернізація країни на основі застосування іноземного досвіду з урахуванням національних традицій, було створено могутній промисловий потенціал із необхідними для цього нововведеннями у політичних інститутах, правових нормах і т. д.

22. Суспільний і державний лад Японії середини XIX ст.

Поступове становлення буржуазної держави почалося в другій половині XIX ст. в Японії, у ході якого абсолютистської монархія перетворювалася в дуалістичну монархію буржуазного типу, не було пов’язане з переможної буржуазною революцією.

Японія до XIX ст. була феодальною країною, процеси розвитку якої були значною мірою загальмовані політикою «самоізоляції» перш за все від «західних варварів». Починаючи з XV ст. зростання ремесла і торгівлі, розвиток міст призводять до створення місцевої ринків, до остаточного затвердження економічної і політичної самостійності можновладних князів — представників великих феодальних будинків — дайме ( «велике ім’я»). Володіння дайме охоплювали провінції або провінцій групу. Вони тільки номінально визнавали влади центрального воєнно-олігархічного уряду, очолюваного сегуном ( «великим полководцем»), представником одного з найбільших і сильних феодальних будинків. Перший сьогунат, що призвів до фактичного усунення від управління японського імператора, який зберігав лише релігійно-ритуальні функції, було встановлено в Японії ще в XII ст.

23. Джерела та основні риси права Стародавнього Китаю

У шанський період провідну роль відігравали етичні норми. Правові норми в цей час ще не відокремилися від релігійно-етичних. Тогочасні норми регулювали переважно внутрішньосімейні відносини та ставлення суспільства до правителя. Що ж стосується законів, то вважається, що перші з них з’являються в VII ст. до Р. X. Відомий бронзовий триножник -Огляд законів (536 р. до Р. X.), який містить перелік покарань за протиправні дії. УIV ст. до Р. X. сановник царства Вей, котрого звали Лі Куй, підготував «Книгу законів царства Вей» — Фацзін, що складалася з таких глав: законів про крадіїв, розбійників, ув’язнення, піймання злочинця, знаряддя тортур. До джерел права того періоду належать також конкретні розпорядження правителів і судові прецеденти.

Право Стародавнього Китаю знало інститут власності, що об’єднував сукупність норм, які регулювали право володіння, користування та розпоряджання землею, рабами й іншим майном. Власність могла бути державною, общинною та приватною. Остання спочатку виникає на рухоме майно, згодом на рабів і лише в VI ст. до Р. X. на землю.

Зобов’язальне право передбачало різні види договорів (купівлі-продажу, дарування, міни, позики, оренди та ін.), виконання яких гарантувалося різними засобами. Приміром, боржники за отриману позику змушені були віддавати в заставу своїх синів. Таких заручників можна було використовувати на будь-яких роботах. Якщо протягом певного часу (зазвичай, трьох років) вони не були викуплені, то ставали рабами. Кредитор мав також право всиновити такого боргового раба чи оженити на своїй доньці.

У шлюбно-сімейному праві домінувала моногамія, але практикувалося й багатоженство, при якому головною дружиною вважалася перша дружина. Саме її старший син вважався першим спадкоємцем. Коли синів не було, право спадкування переходило до інших родичів померлого, і тільки за їх відсутності спадкоємницею ставала дружина. Заборонявся шлюб між: близькими родичами та вільних з рабами. Шлюбна угода укладалася між нареченим і нареченою чи між їхніми сім’ями.

Злочин у Китаї називався «низькість», злочинець — «низька людина», а злочинна дія — «проявом злочинної волі». Правові норми містили перелік дій, що вважалися злочинними, поняття організатора та співучасника злочину, обставин, які обтяжують вину, рецидиву.

24. Виникнення і розвиток держави та права у стародавньому Китаї

Назву країни, котру сьогодні називають Китаєм, запозичено в народів Середньої Азії, що застосовували цю назву щодо одного з народів, який панував у X—XIII століттях у північних районах Китаю. Пізніше вона була поширена на всю країну. Самі китайці цю назву раніше не вживали, а називалися то Чжун Го (Середнє царство), то Чжун Хуа (Середина, що процвітає), то за прізвищем династій. Це позначення з деякими змінами перейшло в західноєвропейську географічну номенклатуру. Звідси походять німецька назва Хіна, французьке Шін, англійське Чайна. Основні періоди в історії Стародавнього Китаю мають традиційні назви за прізвищем династій і царств: Шан (Інь), Чжоу, Цінь, Хань.

Увесь механізм державної влади в Китаї очолював правитель -ван, — який був одночасно верховним воєначальником, верховним жерцем і організатором господарства. Спочатку його влада була частково обмеженою, позаяк при вирішенні важливих питань він мав зважати на думку старійшин, які очолювали певні територіальні общини, та на збори общинників. Не існувало чіткого порядку престоло-успадкування. Владу міг успадкувати брат, племінник, син. Відтак, влада правителя посилюється та стає абсолютною. Він проголошується «сином Неба», верховним власником землі, трон передається в спадок від батька до сина. Царі роздають своїм наближеним значні земельні наділи та привілеї.

Вану підпорядковувався розгалужений і громіздкий державний апарат з великою кількістю урядовців, в основу якого було покладено дворову систему управління, центр якої— палац правителя. Не існувало розмежувань між виконанням державних обов’язків і обслуговуванням особистих потреб царя. І перше, і друге здійснювали одні й ті ж особи.

Першим і найближчим помічником вана, котрий очолював усіх чиновників та виконував різноманітні доручення правителя, був дворецький — сян. Крім нього, були ще три головні радники вана — тайбао, тайші й тайфу. Безпосереднє управління здійснювали вищі посадовці.

25. Суть реформ ШАН Яна у Стародавньому Китаї

Шан Ян (390—338 р. до Р. X.) був головним радником цінського правителя Сяо Гуну. У 359-348 рр. до Р. X. він здійснив низку реформ, які відіграли значну роль у подоланні роздробленості та посиленні центральної влади. Унаслідок цих реформ уперше в історії Китаю узаконювалося право приватної власності на землю, офіційно дозволялася купівля-продаж земельних ділянок, стимулювалося землеробство (ті, хто виробляв багато зерна, звільнялися від виконання державної трудової повинності), обмежувалося вільне ремісництво й торгівля, частина ремісників і дрібних торговців була перетворена на державних рабів, аристократів було позбавлено права спадкування адміністративних посад, запроваджувалася кругова порука з метою дотримання громадського порядку, заборонялася кровна помста, запроваджувалося правило доносів за злочини — за це нагорода, а хто не донесе чи переховає злочинця — зазнає смертної кари, земля була переділена залежно від кількості членів сім’ї, запроваджувались єдині міри та ін.

Після об’єднання Китаю з царством Цінь в 221 р. до Р. X. багато перетворень Шан Яна було поширено на всю країну. Перетворення Шан .Яна спричинили незадоволеність спадкової аристократії, за наполяганням якої його було страчено.

26. Характеристика «Салічної правди» як джерела права франків

Салічна правда  була створена наприкінці V ст. в часи правління короля Хлодвига (481-511) та доповнена його наступниками. Текст оригіналу документа не зберігся, але є його рукописи (понад 80), з яких найбільш ранній датується 740 р. Дослідники поділяють їх на п’ять сімей. Текст Салічної правди написаний вульгарною варваризованою (з франкськими словами та висловами) патиною. За юридичною природою Салічна правда є досить складним документом: більшість її норм належить до звичаєвого права, та деякі з них змінені чи доповнені королівським постановами. Тож основними джерелами Салічної правди стали правові звичаї салічних франків, королівські укази та римське право.

Структурно Салічна правда поділяється на титули, що мають назву (в найстарішому списку (507-511 рр.) таких титулів 62, а в найпізнішому (за Карла Великого (768-814)) — 70), а титули поділяються на параграфи. Деякі з них мають доповнення, зроблені за допомогою королівських указів.

Одним з провідних завдань, яке вирішувала Салічна правда, був захист приватної власності, що прийшла на зміну колективній власності. Незважаючи на те, що Салічна правда використовувалась у тогочасних судах, вона не була збіркою систематизовано викладених правових норм, які стосуються всіх аспектів життя суспільства.

Для цього збірника були характерні: надзвичайно велика казуїстичність, неповнота, фрагментарність, безсистемність, формалізм і партикуляризм. Зміст Салічної правди свідчить про те, що це був збірник ранньофеодального права. Після розпаду Франкської держави, завершення феодалізації та утворення на їїтери-торії багатьох народностей Салічна правда втратила своє значення.

27. Проходження і розвиток франкської держави

Держава франків була першою феодальною політичною структурою на території Західної Європи. Виникла вона внаслідок завоювання великих чужих територій, для панування над якими родовий лад не мав жодних перспектив. Основою держави став союз північно-германських племен, які дістали спільну назву франків. Вони вже давно розпалися на салічні (приморські) та ріпуарські (прибережні). У V ст. Р. X. у салічних франків розпочався процес державотворення. Вони завойовували території сусідніх племен і, зокрема, в VI ст.—майже всю Галію. Саме на території цієї римської провінції була розташована держава франків. Феодальні відносини в державі формувалися в соціальному середовищі, що утворилося з двох основних соціально-етнічних груп: франкської та галло-римської. Перші вступили в епоху феодалізму в процесі розпаду первіснообщинного ладу, а другі ~ під час розпаду рабовласницького суспільства. Нова соціально-економічна формація утворилася під взаємним упливом цих основних шляхів виникнення феодалізму, що прискорювало її становлення. У своєму розвитку держава франків пройшла два основні періоди:

1)        правління Меровінгів (кінець V—VII століть) — нащадків військового вождя (дуче) Меровея;

2)        правління Каролінгів (VIII—IX століття)- наступників меровінзьких королів Карла Мартелла, що в 753 р. здійснив державний переворот і захопив владу у Франкській державі.

28. Зміцнення державного і суспільного ладу Англії у XVIII ст.

На початку XVIIст. економічний і політичний розвиток країни стримувався жорстокими середньовічними правилами й регламентаціями. Найбільш гостре невдоволення зумовила система так званих монополій. Тоді як англійська буржуазія виступала за вільну конкуренцію, монархи продовжували продавати патенти на виключне право виробництва і продаж різних товарів і виробів . Це щороку приносило короні великі доходи. На селі феодальні відносини обмежували можливість розпорядження земельною власністю.

Англійські ділові кола не влаштовувала зовнішня політика перших Стюартів, їхнє прагнення спиратись у своїй боротьбі з парламентом на католицьких монархів континентальної Європи. Яків І пішов на зближення зі старим колоніальним суперником Англії Іспанією, що викликало невдоволення купців і землевласників.

29. Зміни у суспільному і державному ладі Англії у Новітній період.

Особливістю буржуазної революції в Англії було те, що буржуазія в союзі з новим дворянством(джентрі) боролася проти монархії, старої феодальної знаті і панівної церкви. У джентрі, що стали на шлях товар-но-грошових відносин, було значно більше спільного з буржуазією, ніж з феодалами.

Режим протекторату був тісно пов’язаний з особою і авторитетом Кромвеля. Як тільки він помер (3 вересня 1658р.), режим потрапив в тяжкий кризовий стан безвладдя. Призначений наступником батька Річард Кромвель не зміг втримати владу і в 1659р. його змусили відректися від звання і відновити умовну республіку. Громадське невдоволення режимом індепендентів і безвладною республікою одночасно стало настільки значним, що питання про відновлення монархії і історичної конституції в країні стало предметом практичної політики.

В пошуках стабільності виходом стало представлятись повернення на престол династії Стюартів (спадкоємець престолу Карл ІІ знаходився у Франції). Відіграли свою роль і протиріччя в вищому військовому керівництві.

30. Утворення і розвиток англійської держави і права

Пpoтягом VІІІ – X cт. aнглійcькі кopoлі нeoднopaзoвo нaмaгaлиcя oб’єднaти aнглійcькі кopoлівcтвa в єдинy дepжaвy, aлe тільки Eдгap Haйтиxіший (958 – 975 рp.), опиpaючиcь нa цepквy, зyмів пocтyпoвo пoшиpити кopoлівcькy влaдy нa вcю Aнглію.

Kopoлівcькa влaдa нaдaвaлa eнepгійнy підтpимкy зaxoплeнню зeмель y вільниx oбщинників та їx поневолeнню. Oднoчacнo дepжaвa пepeдaлa вeликим зeмлeвласникам cyдoвy, a пoтім й іншy влaдy нaд ceлянaми. Kopoлівcькі пoжaлyвaння зeмлeю і ceлянaми нaбyвaють вce більшoгo poзпoвcюджeння. Саме тоді нaбyвaють peгyляpнoгo xapaктepy дepжaвні пoвиннocті вільниx ceлян.

Пpoтягом ІX – XІ cт. в Aнглії ocтaтoчнo пepeмaгaють фeoдaльні віднocини. B oдній з пaм’ятoк пpaвa – “Пpaвді” кopoля Aтeльтaнa (X cт.), ми знaxoдимo вимoги, щoб кoжнa вільнa людинa мaлa лopдa. Одночасно, лopд відпoвідaє зa пoвeдінкy людeй, які знaxoдятьcя під йoгo зaxиcтoм.

Kopoля бyлo визнaнo вepxoвним влacникoм зeмлі, a зeмлeвласників – її дepжaтeлями aбo бeзпocepeдньo від короля, aбo чepeз іншиx дepжaтелів.

Ha відмінy від пopядків, щo cклaлиcя нa кoнтинeнтaльній чacтині Зaxіднoї Євpoпи, війcькoвy cлyжбy королю мaли відбyвaти нe тільки бeзпocepeдні вacaли, aлe й ті, xтo бyли дepжaтeлями циx вacaлів. Kopoлівcькій влaді вдaлocя дocягти тoгo, щoб cкapги нa pішeння фeoдaльниx cyдів пoдaвaлиcя нe y вищий cyд фeoдaлів, a y кopoлівcькі cyди.

31. Класи і партії в англійській революції середини XVII ст.

Парламент суворо стежив за тим, щоб король не видавав будь-яких законодавчих актів. Незабаром у парламенті утворилися дві політичні партії: торі та віги. Торі відзначалися прихильністю до королівської влади, обстоювали непорушність королівських прав, існуючих порядків. Віги в усіх суперечках захищали парламент і виступали за реформи в економіці, державному устрої та в церкві.

Обидві партії брали активну участь у боротьбі парламенту проти короля. Вона особливо загострилася 1679 p., коли парламентська опозиція (віги) почала вимагати позбавлення прав на престол молодшого брата короля герцога Йоркського, оскільки той був католиком. Проте Карл II не пішов на поступки опозиції та розпустив парламент. Лідера опозиції було страчено. Незважаючи на такі рішучі дії, король не зміг встановити абсолютної влади і зламати опір парламенту.

У лютому 1685 р. Карл II помер. Новим королем став Яків II. Він продовжив політику свого попередника щодо відновлення абсолютної влади, а підтримку у боротьбі проти парламенту сподівався знайти за кордоном, зокрема у французького короля Людовіка XIV. Будучи фанатичним католиком, він призначав своїх одновірців на державні посади після прийняття Декларації про віротерпимість, розпустив парламент і почав правити одноосібно. Обурювала англійців і профранцузька зовнішня політика короля, через яку в опозиції опинились як торі, так і віги. Вони об’єднались у боротьбі за законодавчі права парламенту. Парламентарі таємно запросили на англійський престол правителя Голландії Вільгельма Оранського.

32. Англійська революція середини XVII ст. і утворення республіки. «Інструмент управління»

В Англії складаються об’єктивні (економічні) та суб’єктивні (інтереси буржуазії) передумови до революції, яка розпочалася в середині XVII ст. Вона мала свої особливості:

  • революція розпочалася та відбувалася під релігійним стягом. Роль бойової теорії повстанців відіграла ідеологія пуританізму (від англ. ригіїат, лат. ригіїаз — чистота), гаслами якої були реформи панівної англіканської церкви, очищення її від католицизму, створення своєї общини на чолі з пресвітерами, відновлення давніх вольностей. Під час революції пуритани розділилися на три прошарки (напрямки): пресвітеріани (від грецьк. ргехЬуІегох — старійшин, старійшина; відстоювали інтереси та погляди великої буржуазії: заводчиків, фабрикантів, купців, банкірів), які прагнули встановити в країні парламентську монархію; індепенденти (від англ. — незалежні; представники середньої буржуазії, середнього й дрібного дворянства, заможного селянства, дрібних торговців, ремісників) — погоджувалися з ідеєю конституційної монархії (але припускали можливість встановлення республіки) та вимагали, щоби за вільною людиною були визначені права на свободу слова, совісті, друку та ін.; певеллери (від англ.— урівнювачі; представники від ремісників і вільних селян) — вимагали ліквідації монархічної влади та встановлення демократичної республіки з однопалатним парламентом і загальним виборчим правом;
  • проти абсолютизму англійська буржуазія виступила в союзі з новим дворянством (джентрі), а не з народом;
  • консервативний характер англійської революції, що пояснюється тривалим союзом між буржуазією та більшою частиною великих землевласників.

Основне завдання, що стояло перед англійською революцією, -це ліквідація феодальної влади та встановлення буржуазного панування, забезпечення переходу від однієї суспільно-економічної формації до іншої.

“Знаряддя управління” встановлювало зовні республіканську, а по суті диктаторську систему влади. Законодавча влада “вільної держави Англії, Шотландії і Ірландії” зосереджувалась в подвійному інституті – парламенті і заново заснованому лорді – протекторі. Парламенту належали виключні повноваження змінювати, призупиняти, вводити нові закони, встановлювати податки. Парламент повинен був скликатись регулярно(раз в 3 роки) і самостійно, не можна було розпускати його раніше ніж після 5 місяців його роботи. Право обирати депутатів до нього надавалось особам, які володіли майном вартістю 200 фунтів стерлінгів і яким виповнився 21 рік. Парламент повинен був складатись не менш ніж із 60 членів, “відомих своєю чесністю, богобоязливих і доброї поведінки”.

33. Habeas Corpus Act

У 1679р. в період реставрації Стюартів англійський Парламент прийняв закон, який став важливою складовою частиною некодифікованої британської конституції. За першими його словами він увійшов в історію як Habeas Corpus Act. Він врегулював і остаточно оформив давно відомі англійському праву правила арешту та притягнення обвинувачених до суду. Документ відображав намагання англійської буржуазії захистити свої інтереси від абсолютистського свавілля. Згідно з ним:

  • судді були зобов’язані (за скаргою особи, що вважала свій арешт або арешт будь-якої іншої людини незаконним) вимагати негайного судової перевірки законності арешту чи судового розгляду справи;
  • ув’язнення обвинуваченого могло здійснюватися тільки після пред’явлення наказу зі вказівкою про підстави арешту;
  • у разі затримки судового розслідування закон передбачав можливість звільнення заарештованого під заставу (це положення не поширювалося на боржників, а на практиці ним, хоч і мали право, не могли скористатися незаможні люди);
  • заборонялося незаконне ув’язнення «за морями», тобто незаконне заслання до колоній.

Текст документа містив багато застережень, які практично ігнорували інтереси народних мас і свідчили про вузькокласовий характер акта. Уряду надавалося право призупиняти дію цього Закону, що й використовували панівні класи, коли виникала загроза їхньому пануванню. Та, попри все, Habeas Corpus Act, як і Велика Хартія вольностей та Петиція про права, заклав міцний фундамент захисту особистих прав англійських підданих.

34. «Славетна революція» в Англії та її суть

Восени 1688 р. Вільгельм висадився на англійському узбережжі і рушив зі своєю армією до Лондона. Народ зустрічав його з радістю. Яків утік у Францію. Так в Англії відбувся двірцевий переворот, названий «Славною революцією». Вона завершила тривалу боротьбу парламенту і короля. В країні встановилася парламентська монархія.

Під час вступу Вільгельма III на престол парламентарі вручили йому «Декларацію прав» (Білль про права), в якій було викладено права та обов’язки законодавчої (парламенту) та виконавчої (короля і його міністрів) влади. Декларація забороняла королю видавати закони, збирати податки з народу, скликати армію без згоди на те парламенту. В ній підкреслювалося, що народ має право усунути негідного короля і на його місце посадити іншого, а також змінити порядок спадкоємності престолу.

У період правління Вільгельма III було закладено основоположні принципи англійської політичної системи. Депутати парламенту переобиралися що три роки. Король формував уряд із представників тієї партії, яка мала більшість у парламенті, і почав правити державою через парламент. Змагання партій за владу заклало основу двопартійної системи в Англії.

35. «Конституція» Британської імперії 1931 р.

Вестмінстерський статут 1931 р. — нормативно-правовий акт парламенту Великобританії від 11 грудня 1931 року, що встановив правове становище Домініонів та їх взаємин із Великобританією. Таким чином, була створена правова база Британської співдружності націй (на даний час — Співдружність націй).

У цьому акті вислів «домініон» означає будь-який із домініонів, а саме: домініон Канада, Австралійський союз, домініон Нова Зеландія, Південноафриканський союз, Ірландську вільну державу і Ньюфаундленд.

Ніякі закони, прийняті парламентом того або іншого домініону після набуття чинності цього акта, не будуть недійсними з тієї причини, що вони протирічать праву Англії або постановам якого-небудь існуючого чи майбутнього акта парламенту З’єднаного королівства чи яким-небудь указам, правилам або положенням, прийнятим на підставі якого-небудь з таких актів, і права парламенту домініону будуть включати право відміняти чи поправляти такі акти, укази, правила чи положення, оскільки вони складають частину права домініону.

Цим оголошується і встановлюється, що парламент кожного з домініонів має повне право видавати закони, що мають екстериторіальну дію.

Жоден акт парламенту З’єднаного королівства, прийнятий після набуття чинності цього акта, не буде поширюватись або вважатись таким, що поширюється на домініони, або як складова частина законодавства якогось домініону, оскільки в тому ж акті не буде напевно оголошено, що домініон просив і погодився на його чинність.

36. Джерела та основні риси права феодальної Англії

B eпoxy фeoдaлізмy cфopмyвaлиcь ocнoвні інcтитyти й пpинципи aнглійcькoгo пpaвa. Йoгo джepeлaми бyли cтaтyтнe пpaвo, зaгaльнe пpaвo та cyд кaнцлepa aбo “cyд справедливості”.

Cтaтyтнe пpaвo включaє в ceбe пpaвoві нopми, виклaдeні в aктax пapлaмeнтy і кopoни (кopoлівcькиx xapтіяx, acизax, opдoнaнcax, пpoклaмaціяx, пpoвізіяx), пoчинaючи з Beликoї Xapтії вoльнocтeй 1215 p.

Haпpикінці XІІІ cт. в Aнглії відбyлacь yніфікaція зaгaльнoгo пpaвa. Цьoмy cпpиялa діяльніcть кopoлівcькиx cyдів. Піcля peфopми Гeнpіxa ІІ cyдoві оpгaни cтaли poзглядaти oдні й ті caмі кaтeгopії cпpaв і підпopядкoвyвaлиcь oдним і тим caмим пpaвoвим opгaнaм, щo виxoдили з цeнтpy. Бyлo виpoблeнo кількa видів, тaк званих, “пoчaткoвиx нaкaзів”, бeз якиx нe мoжнa бyлo пoчинaти cпpaвy. У міpy пoтpeби cтвopювaли нoві нaкaзи.

Пepшy cпpoбy yзaгaльнити пpaктикy кopoлівcькиx cyдів зpoбив y 1189 p. гoлoвний cyддя Aнглії P. Глeнвілль y тpaктaті “Пpo зaкoни Англії”. У cepeдині XІІІ cт. зaгaльнe пpaвo дocліджyвaв відoмий юpиcт Г. Бpaктoн y пpaці “Пpo зaкoни і звичaї Aнглії”.

Зaгaльнe пpaвo в Aнглії зaзнaлo пoмітнoгo впливy pимcькoгo пpaвa. Taк, Г. Бpaктoн y 1250 p. вкaзyвaв нa пpинципoвий зв’язoк між pимcьким і aнглійcьким зaгaльним пpaвoм. Cyдді зaгaльнoгo пpaвa, нe знaxoдячи дoпoмoги і відпoвіді в пpeцeдeнтax, звepтaлиcь дo тpaктaтів Г. Бpaктoнa і зacвoювaли дeякі пpинципи pимcькoгo пpaвa. У 1350 p. в oднoмy з aктів підкpecлювaлocь, щo “зaгaльний звичaй і є зaгaльним пpaвoм”.

Зaгaльнe пpaвo випpaвдoвyвaлo cвoю нaзвy тим, щo, пo-пepшe, діялo нa тepитopії вcієї Aнглії. Фeoдaли – імyніcти пoвинні бyли зacтocoвyвaти йoгo нopми. Лишe мaнopіaльні cyди кepyвaлиcь “звичaями мaнopy”, тoбтo міcцeвими. Пo-дpyгe, зaгaльнe пpaвo нe poбилo ніякиx відміннocтeй між кaтeгopіями вільниx під чac poзглядy цивільниx cпpaв.

37. Формування і розвиток англійського буржуазного права

Ocнoвнoю в aнглійcькій юpидичній cиcтeмі є ідeя, щo вжe іcнyючe пpaвo бyдe виявлeнe cyдoвим pішeнням. Cyддя нe cтвopює пpaвo, a лишe відкpивaє йoгo. Пpoтягoм тpивaлoгo чacy пpeцeдeнт нe мaв імпepaтивнoro знaчeння, a тільки з XVІІ cт. cтaв oбoв’язкoвим.

Cyдoвe pішeння, винeceнe y якійcь cпpaві, нaбyвaлo cили зaкoнy для вcіx нacтyпниx aнaлoгічниx cпpaв, і cyддя нe мaв пpaвa відійти від ньoгo.

Для тoгo, щoб cyдoвe pішeння нaбyлo oбoв’язкoвoї cили для пoдaльшиx aнaлoгічниx cпpaв, вoнo пoвиннo бyлo бyти зaнeceнe y збіpник cyдoвиx пpoтoкoлів. Oтжe, зaгaльнe пpaвo виcтyпaлo як cиcтeмa cyдoвиx пpeцeдeнтів для юpидичнoгo peгyлювaння тaкиx віднocин, щo нe пepeдбaчaлиcь зaкoнoм.

Ha пoчaткoвій cтaдії зaгaльнe пpaвo yвібpaлo в ceбe дeякі ідeї й eлeмeнти pимcькoгo тa кaнoнічнoгo пpaвa. Paзoм з тим, зaгaльнe пpaвo пpoтиcтaвлялocь як міcцeвим звичaям, тaк і чyжoзeмнoмy pимcькoмy пpaвy. Boнo відігpaлo вaжливy poль y пoдoлaнні poздpoблeнocті, цeнтpaлізaції yпpaвління і cyдy. Cиcтeмy зaгaльнoгo пpaвa підтpимyвaли вcі cтaни. Цe бyлo oднією з пpичин тoгo, щo Aнглія зaпoбіглa peцeпції pимcькoгo пpaвa.

Kopoнa підтpимyвaлa інcтитyти aнглocaкcoнcькoгo пpaвa. Cyди зaгaльнoгo пpaвa бyли cyдaми кopoни, в ниx зacідaли cтpяпчі кopoля, які бyли пpoвідникaми йoгo пoлітики. У XV cт. cyдді oб’їжджaли кpaїнy в cyпpoвoді влacниx пиcapя, кyxapя, зyпинялиcь y зaмкax, пoміcтяx міcцeвиx зeмлeвлacників.

Heбeзпeкa відтиcнeння нa дpyгий плaн зaгaльнoгo пpaвa pимcьким пpaвoм пізньoгo пepіoдy, щo ocвячyвaлo нeoбмeжeнy влaдy мoнapxa, виниклa зa Гeнpіxa VІІІ. Проте тpaдиції виявилиcь cильнішими. І зaгaльнe пpaвo, як cпeцифічнe aнглійcькe явищe, зміцнилo aнглійcькy дepжaвнy cиcтeмy, бyлo ocнoвнoю юpидичнoю oпopoю державності та cyдoчинcтвa і peгyлятopoм cycпільниx віднocин. Проте пoдaльший їх poзвитoк виcyвaв вce нoві й нoві кaтeгopії cпpaв, які нe мaли cyдoвoгo зaxиcтy в cyдax зaгaльнoгo пpaвa. Taкe cтaнoвищe бyлo випpaвлeнe cтвopeнням cyдy кaнцлepa, aбo “cyдy справедливості”.

38. Реформа виборчого права Англії XIX ст. Причини і наслідки

На початок XIX ст. в Англії вже фактично сформувався механізм конституційної держави. Та з ним різко контрастувало архаїчне виборче право. Воно не було ще загальним, рівним і пропорційним. Наприклад, із 7 300 000 дорослого населення Англії пасивним виборчим правом (правом бути обраним) користувалися лише 150 000 осіб. Багатьох депутатів взагалі не обирали, а призначали. Там, де проходили вибори, перевагу мали землевласники невеликих містечок, які мали право надсилати своїх представників до Палати громад ще з часів Середньовіччя. Деякі з цих, так званих, «гнилих містечок» нараховували лише по два-три десятки виборців. Навпаки, нові великі промислові центри майже не мали представництва. Так, Лондон, кількість виборців якого сягала 50 000 осіб, обирав тільки чотирьох депутатів.

Поштовхом для прийняття нового виборчого законодавства була революція 1830 р. у Франції, під упливом якої в Англії розпочинається боротьба за реформи. Таких реформ у XIX ст. було здійснено три. їхня суть була викладена в Акті про зміну старого представництва в Англії та Уельсі (1832 р.) та Актах про народне представництво 1867р. і 1884р., вона зводилася до такого:

1) право голосу на парламентських виборах отримали:

а)         всі, хто протягом 12 місяців володів нерухомістю, що приносила десять фунтів стерлінгів на рік, і сплатив усі місцеві податки;

б)        наймачі чи власники житлових будинків, які сплачували податок на бідних;

в)         землевласники-фригольдери (дрібні землевласники), копігольдери (орендарі землі), лізгольдери (короткотермінові орендарі), котрі щорічно отримували певний прибуток;

г)         орендарі квартир, які сплачували за квартиру не менше від 10 фунтів стерлінгів і проживали в них не менше за 12 місяців;

2) так звані «гнилі містечка» були позбавлені представництва в Парламенті, а їхні місця були передані новим промисловим центрам. 3)запроваджувався віковий ценз-21 рік;

4)        уводилося таємне голосування (за законом від 1872 р.);

5)        з 1884 р. передбачено покарання за підкуп виборців;

6)        у 1885 р. були створені виборчі округи з визначеною кількістю населення;

7)        діяла мажоритарна система виборчого права (більшості).

Права голосу, як і раніше, були позбавлені жінки, чоловіки молодші за 21 рік, а також особи, що протягом 12 місяців отримували допомогу від приходу.

Важливим наслідком реформ виборчого законодавства стало перетворення політичних партій: торі — на консерваторів, а вігів-на лібералів. З’явилося поняття постійного партійного членства. У 1877 р. партія лібералів оформилась у Національну ліберальну партію, а консерваторів у 1883 р. — в Національний союз консервативних асоціацій. У 1906 р. утворилася лейбористська партія Великобританії як федерація різних організацій.

39. Особливості станово-представницької монархії в Англії

У ХІІ — ХІІІ століттях в Англії сформувалася порівняно сильна централізована монархія. Це призвело до надзвичайного свавілля та деспотизму королівської влади. В особистих та династичних інтересах королі вимагали від населення все більше грошей і повинностей та здійснювали свою політику (особливо зовнішню) незважаючи на інтереси країни. Авторитет королівської влади нерідко використовували на шкоду значної частини панівного класу. Це спричинило опозиційні виступи. Як результат, буквально всі прошарки суспільства — барони, лицарі, міщани, селяни — виступили проти короля за обмеження його влади.

Незважаючи на існуючі обмеження, монарх зберігав усю повноту влади. Це стосувалось навіть фінансів. Корона без згоди парламенту могла вимагати сплати таких податків: “щитових грошей”, талії, стягуваної з розміщених у королівському домені міст, феодальної допомоги, яка належала королю як сеньйору.

Монарх мав право накладати вето на законопроекти. Король міг відстрочити виконання вже прийнятого закону, вилучивши з-під його дії будь-яку особу. Королівські ордонанси і прокламації мали таку саму юридичну силу, що й парламентські закони. Те, що не зачіпали статути, регулювалось актами, які одноосібно видавав монарх.

40. Передумови і основні етапи англійської революції середини XVII ст.

На початку XVII ст. Англія була типовою аграрною країною. 4/5 від 5 000 000 осіб  її населення проживало в селі. Та капіталістичні відносини в цій країні розвивалися значно інтенсивніше, ніж в інших європейських країнах (окрім Нідерландів). Відбувалося накопичення капіталу в промисловості й торгівлі. Однак розвиток капіталу в Англії стримувався: свавіллям у процесі встановлення та збирання податків; свавіллям судової влади, що перебувала в повній залежності від короля; терором і позасудовими розправами «Зоряної палати» й «Високої комісії»»; королівською монополією, що обмежувала свободу торгівлі й урядовими регламентаціями розвитку промисловості; релігійною політикою абсолютизму, що викликала загальне обурення. Отож в Англії складаються об’єктивні (економічні) та суб’єктивні (інтереси буржуазії) передумови до революції, яка розпочалася в середині XVII ст. Вона мала свої особливості:

  • революція розпочалася та відбувалася під релігійним стягом. Роль бойової теорії повстанців відіграла ідеологія пуританізму (від англ. — чистота), гаслами якої були реформи панівної англіканської церкви, очищення її від католицизму, створення своєї общини на чолі з пресвітерами, відновлення давніх вольностей. Під час революції пуритани розділилися на три прошарки (напрямки): пресвітеріани (від грецьк.— старійшин, старійшина; відстоювали інтереси та погляди великої буржуазії: заводчиків, фабрикантів, купців, банкірів), які прагнули встановити в країні парламентську монархію; індепенденти (від англ. — незалежні; представники середньої буржуазії, середнього й дрібного дворянства, заможного селянства, дрібних торговців, ремісників) — погоджувалися з ідеєю конституційної монархії (але припускали можливість встановлення республіки) та вимагали, щоби за вільною людиною були визначені права на свободу слова, совісті, друку та ін.; певеллери (від англ. — урівнювачі; представники від ремісників і вільних селян) — вимагали ліквідації монархічної влади та встановлення демократичної республіки з однопалатним парламентом і загальним виборчим правом;
  • проти абсолютизму англійська буржуазія виступила в союзі з новим дворянством (джентрі), а не з народом;
  • консервативний характер англійської революції, що пояснюється тривалим союзом між буржуазією та більшою частиною великих землевласників.

Основне завдання, що стояло перед англійською революцією, — це ліквідація феодальної влади та встановлення буржуазного панування, забезпечення переходу від однієї суспільно-економічної формації до іншої. У своєму розвиткові вона пройшла такі чотири етапи:

1) конституційний (1640—1642 рр.);

2) Перша громадянська війна ( 1642—1646 рр.);

3) боротьба за поглиблення демократичного змісту революції (1646-1649 рр.);

4) індепендентська республіка (1649-1653 рр.).

41. Суспільний і державний лад Франції періоду третьої республіки

Після придушення Паризької комуни між буржуазними партіями розпочинається суперечка з приводу подальшого розвитку державності, про те, який політичний лад найкраще захистить експлуататорські класи від нової революції. Більшість у Національних зборах, обраних ще до Комуни, становили монархісти.

За конституційними законами, державний лад Третьої республіки 1875 р. базувався на принципі розподілу влад. Конституція передбачала створення двопалатного законодавчого органу (Парламенту) -Національних зборів. Нижня — Палата депутатів — обиралася один раз на чотири роки у кількості 600 осіб. Формально проголошувалося загальне виборче право. Насправді ж, цим правом могло скористатися лише ЗО % французького населення (чоловіки старші від 21 року, а не мали його: жінки, військові та населення колоній). Діяла мажоритарна система виборів у два тури (перший тур — абсолютна більшість, другий — відносна більшість голосів). Верхня палата- Сенат -обирався один раз на дев’ять років у кількості 300 осіб, з яких 75 сенаторів були довічними й обиралися Палатою депутатів, а 225 — особливими колегіями виборців за департаментами. Сенат був постійним органом, його не можна було розпустити, а кожні три роки він оновлювався на одну третину. Сенат, за певних обставин, міг перетворюватися на найвищий суд над президентом. Сенат і Палата депутатів збиралися щороку на сесії, що розпочиналися та закінчувались одночасно (засідання палат могло бути відстрочено президентом, але не більше, ніж на місяць). Приймати закони мали право і Палата депутатів, і Сенат, але без затвердження останнього, жоден з них не міг набрати чинності.

Главою держави був президент, який обирався Національними зборами один раз на сім років і міг бути переобраним. Він володів значними повноваженнями: мав право законодавчої ініціативи; оголошував закони, прийняті обома палатами, стежив за їх виконанням; здійснював помилування; розпоряджався збройними силами; призначав на всі цивільні й військові посади; за згодою Сенату міг розпустити Палату депутатів.

Передбачалось утворення Ради міністрів, але детального визначення її правового статусу Конституційні закони не давали. Зберігалася Державна рада, що була заснована ще за Наполеона І і складалася з представників вищої бюрократії, призначених президентом. Вона виконувала при урядові консультативні функції.

42. Суспільний і державний лад феодальної Франції

Королівство складалось із багатьох феодальних володінь (герцогств, графств, баронств), які формально вважались його частинами, але фактично були повністю або майже незалежними політичними утвореннями. Відповідно, влада короля на місцях була дуже слабкою або була відсутня зовсім. Більш-менш впевнено король почував себе лише в своїх особистих володіннях. Знать чинила опір будь-яким спробам посилити монархію, проте ніколи не виступала проти королівської влади. Під прапором короля знать об’єднувала свої збройні сили, коли потрібно було вести зовнішню або внутрішню (проти “своїх” селян) війну. Представники знаті неодноразово підкреслювали, що Франції потрібний король, але король “слабкий”. Володіння Гуго Капета обмежувались невеликою областю, у центрі якої було місто Париж. Перші Капетінги фактично не мали ніякої влади у королівстві за винятком свого невеликого домену.

Об’єднанню держави заважала її етнічна неоднорідність. Північні і північно-східні регіони (місця найбільш масового розселення франків) були центром формування північно-французької народності. На півдні й у центрі складалась пів-денно-французька народність (тут жили нащадки романизованих галлів).

У Бретані жили кельти, які виселились з Британії після захоплення її англами і саксами. На той час ще не склалась єдина мова, хоча пануючі діалекти (північний і південний) були дуже близькі.

Структура панування визначалася будовою феодальних земельних відносин, які склались у цей період у Франції. Верховним власником усієї землі в державі формально вважався король, але більша її частина знаходилась у великих феодалів у вигляді фьєра. Вони вважались васалами короля, а він їхнім сеньйором.

Відносинами васалітету були охоплені всі представники пануючого класу. Васали короля (герцоги Нормандський, Бургундський, Аквітанський та інші), залишаючи собі домен, передавали значну частину своїх володінь у вигляді фьєрів нижчестоячій групі феодалів. Таким чином, васали короля самі ставали сеньйорами щодо своїх васалів. Останні були зв’язані подібними договорами з нижчестоячою групою феодалів і так до найчисельнішої групи дрібних феодалів – “однощитових” рицарів. Сеньйори були зацікавлені в збереженні васалітету в основному тоді, коли їх становим інтересам загрожувала небезпека і потрібно було об’єднати сили. Звичайно феодальний договір виконувався лише в тій мірі і об’ємі, в якій сеньйор мав реальну силу змусити своїх васалів йому підкорятися.

Перші французькі королі подібних можливостей не мали. Тому їх могутні васали почували себе самостійними правителями.

43. Суть політики якобінської диктатури у Франції

Якобінці, що прийшли до влади в червні 1793 р., були найреволюційнішою силою в історії французької революції. Республіка переживала критичний момент: скорочення виробництва, продовольча криза, голодні бунти, заколоти та змови контрреволюційних сил, натиск інтервентів. Дві третини території Франції (60 департаментів із 83) були захоплені ворогами революції. Урятувати та зміцнити революцію неможливо було без задоволення основних вимог народу.

Якобінці спочатку діяли нерішуче. Зміцненню влади якобінців сприяло швидка розробка (протягом двох тижнів) і прийняття 24 червня 1793 р. нової декларації та нової Конституції. Декларація прав людини та громадянина 1793 р. відрізнялася від попередньої (1789 р.) значно більшим демократизмом і революційністю. Вона, проголошуючи непорушні права людини (рівність, свободу, безпеку, власність та ін.), наголошувала, що уряд повинен забезпечити людині можливість користування ними. Наводився також широкий перелік демократичних свобод: право на зібрання, подачу колективних петицій, свободу совісті тощо. З’являються принципово нові статті: про заборону під страхом смерті монархії, про право народу на повстання проти уряду, якщо останній порушуватиме його права та ін. Декларація 1793 р. стала одним з найдемократичніших документів революції. Та в ній чітко проявлявся і її буржуазний характер. Вона, приміром, закріплювала непорушність приватної власності, розглядала її як природне та невід’ємне право людини.

Декларація прав людини та громадянина 1793 р. була покладена в основу якобінської Конституції, в якій Франція проголошувалася республікою, де верховна влада належала народові. Верховним органом законодавчої влади став Законодавчий корпус, який повинен був складатися з однієї палати. Виконавча влада доручалася Виконавчій раді, порядок формування якої був такий: збори виборців кожного департаменту висували по одному кандидату, з цих 83 кандидатів Законодавчий корпус призначав 24 членів Виконавчої ради. Виборчі права надавалися чоловікам, які досягли 21 року, незалежно від їхнього майнового стану. Місцеві органи державного управління (в комунах, дистриктах, департаментах) теж формувалися на основі виборів. Ця Конституція була схвалена народом у більшості департаментів. Однак різке загострення внутрішньої та зовнішньої ситуації змусило якобінців відмовитися від утілення Конституції. Ситуація, що склалася, вимагала твердого централізованого управління, дійового державного механізму. Так виникає диктатура якобінців.

Вищим органом влади, як і раніше, залишався Національний конвент, який зосередив у своїх руках усю найвищу владу та став єдиним центром управління. Розподілу влад не існувало. Конвент мав право видавати закони та через систему різних комітетів і комісій управляв країною.

44. Суть державно-правових змін у період французької революції кінця XVIII ст.

Відбиттям початкового періоду революції та вичерпного революційного піднесення, яке охопило всю країну, стала «Декларація прав людини і громадянина», прийнята Установчими зборами 26 серпня 1789р.

Закон не має зворотної сили, вважала Декларація. «Ніхто не може бути покараний інакше, як в силу закону, встановленого і обнародуваного до вчинення злочину і законно застосованого» (ст. 8). А сам закон повинен встановлювати «тільки строго і очевидно необхідні кари».

І, нарешті, Декларація підкреслювала неминуче значення права власності, проголошуючи його природним, «непорушним і священним» правом (ст. 17). Нікого не можна позбавити цього права, за винятком, коли того «явно вимагає громадська необхідність», законно засвідчена, і за умови справедливого і попереднього відшкодування.

На початку 1790 р. вступила в силу низка декретів, згідно з якими церковна власність була конфіскована, оголошена національним майном і підлягала продажу з торгів. У результаті вона перейшла до рук буржуазії і частково заможного селянства. Церква була позбавлена права реєструвати шлюби, народження, смерть. Священнослужителі повинні були присягнути новому ладу. Вплив церкви істотно зменшився, вона була поставлена під контроль держави.

Національні збори спішно 13 вересня 1791 р. затвердили Конституцію, яка зберігала за королем значні права. Перша частина — Декларація прав людини і громадянина 1789 р.— стала преамбулою Конституції. Друга її частина була присвячена вищим органам влади.

За формою правління французька держава ставала конституційною монархією. Вища законодавча влада надавалась однопалатному законодавчому корпусу. Громадяни поділялись на активних і пасивних.

45. Виникнення Народного фронту у Франції у 30-ті роки XX ст. і його політика

Спроба фашистського заколоту дала поштовх до зближення соціалістів і комуністів у боротьбі проти фашизм)’. Почались масові антифашистські демонстрації. 12 лютого 1934 р. на заклик соціалістів відбувся політичний страйк з вимогами заборонити фашистські ліги. До участі в ньому комуністи закликали і своїх прихильників. Це стало першою спільною акцією двох партій і започаткувало їх зближення.

Влітку 1934 р. між СФЮ і ФКП підписано пакт про єдність дій. У 1935 р. до них приєдналась частина радикалів.

14 липня 1935 р. була проведена спільна антифашистська демонстрація, її очолили Леон Блюм (соціаліст), Моріс Торез (комуніст), Едуард Далад’є (радикал).

Влітку 1936 р. парламент Франції прийняв 133 закони, які в основному реалізували програму Народного фронту. Так, були заборонені фашистські ліги, прийнято закон про 40-годинний робочий тиждень, про двотижневу оплачувану відпустку, підвищувались пенсії, надавалася допомога по безробіттю. Для покращання становища селян уряд став закуповувати сільгосппродукцію за підвищеними цінами. Встановлювався контроль держави над Французьким банком і залізницями.

Після виконання програми Народного фронту постало питання про подальші шляхи розвитку Франції. Навколо нього розгорілися суперечки між учасниками Національного фронту.

46. Особливості і основні етапи французької революції кінця XVIII ст.

Ідеї та практика державного будівництва в роки Великої Французької революції справили значний уплив на розвиток усього людства, стали основою формування сучасної демократичної держави.

В історії Великої Французької революції виділяють такі основні етапи:

1)        14липня 1789р. — 10 серпня 1792р. — перетворення Франції на конституційну монархію. Провідну роль відігравала велика буржуазія та ліберальне дворянство, що переважали в Установчих зборах;

2)        10 серпня 1792 р.-2 червня 1793 р. — утвердження республіки, проведено більш радикальні антифеодальні заходи, домінувала торговельно-промислова буржуазія;

3)        2 червня 1793 р. — 27 липня 1794 р. — диктатура якобінців, завершується ліквідація феодальної системи, встановлюються капіталістичні відносини, етап найвищого піднесення революції, її кульмінація.

47. Передумови революції у Франції кінця XVIII ст.

Причинами революції були:

  • конфлікт між новими продуктивними силами та феодальними виробничими відносинами (зміцніла буржуазія вже не хотіла миритися з феодально-абсолютистським ладом, не потребувала опіки з боку держави);
  • більшість населення (селянство, міські низи) через численні податки, повинності та безробіття вели злиденне життя. Загальне незадоволення викликала юридична нерівність і станові привілеї (дворянство і духовенство були звільнені від сплати основної маси податків. Лише дворянство могло займати адміністративні та судові посади);
  • загальна криза французького абсолютизму: щорічний дефіцит у королівській скарбниці перевищив 80 000 000 ліврів, а державний борг досяг 4 500 000 000 ліврів, постійно збільшувалися податки, знецінювалися гроші; королівська ж влада витрачала великі гроші на утримання двору, ведення війн та інші потреби;
  • ідеологія французького Просвітництва (погляди Ф. Вольтера, Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро та ін., які піддавали жорстокій критиці «старий порядок» і заявляли про соціальні та політичні претензії непривілейованої частини населення Франції»).

 

48. Характеристика Конституції Франції 1946 р.

Конституція 27 жовтня 1946 року складається з 106 статей. По обсязі вона значно перевищує не тільки конституцію 1875 року, але також обидві конституційні хартії і конституції десятилітнього і довічного консульства, так само як і конституції Другої імперії (1852 і 1870 років). Але вона менш об’ємиста, чим конституція 1848 року і революційні конституції 1791, 1793 і 1795 років.

Норми, що містяться в ній, можуть бути, однак, зведені в три наступні категорії:

Розпорядження, що встановлюють структуру і взаємини Республіки і Французького Союзу (абзаци 16, 17 і 18 преамбули і відділ VIII).

Основні початки, що відносяться до проблем, включається часто в конституції французькими й іноземними установчими збори, хоча ці проблеми не носять конституційного характеру у власному змісті цього слова, а саме:

про публічні права і волі (абзаци 1—-13 преамбули) ;

про місцеві колективи (відділ X);

про міжнародні відносини (абзаци 14 і 15 преамбули і відділ IV).

Норми, що стосуються організації і взаємин державної влади. Вони складають зміст восьми відділів конституції (1, II, III, V, VI, VII, IX, XI) і частково відділу VIII.

49. Причини ліквідації Четвертої республіки у Франції і утворення режиму П’ятої республіки

Режим Четвертої республіки не був стабільним. Значний вплив на розвиток внутрішньополітичних процесів мала «холодна війна». ФКП підтримувала СРСР і це неодмінно впливало на роботу парламенту й уряду. З 1946 р. по 1958 р. змінилось 14 урядів. Наростала напруга у відносинах між комуністами і соціалістами, що згодом призвело до розриву їхніх відносин. Падав життєвий рівень населення. Промисловці були невдоволені проведенням політики націоналізації.

1958 р. став переломним в історії Франції. 1 червня 1958 р. де Голль отримав надзвичайні повноваження і відразу розпустив парламент. У вересні на референдумі французи схвалили конституцію, розроблену де Голлем. За новою конституцією були розширені права президента, який обирався на 7 років. Президент одержав право видавати ордонанси, які мають силу закону, призначати прем’єр-міністра та інших посадових осіб, розпускати національні збори. Президент є головнокомандуючим збройними силами. У країні було впроваджено нову виборчу систему. Був змінений адміністративно-територіальний поділ країни. Колонії перетворювались у заморські департаменти.

Найбільшою партією став деголлівський Союз за нову республіку. Друге місце посіли прихильники де Голля, які не увійшли в Союз — незалежні. Ці дві партії зайняли домінуюче становище в парламенті. У грудні 1958 р. де Голля було обрано президентом.

Головною проблемою П’ятої республіки відразу, звичайно, став Алжир. Головним своїм завданням де Голль вважав відновлення величі Франції. Вона вбачалась йому у вигляді могутньої держави з сильною владою, яка проводить незалежну політику. Колоніалізм він вважав перешкодою для вирішення цього питання.

50. Цивільний кодекс Франції 1804 р. (Кодекс Наполеона)

Одним із завдань Французької революції 1789-1794 рр. було створення єдиної національної правової системи. Мова йшла не лише про створення нового законодавства, але й про його систематизацію. Робилися спроби кодифікувати революційне законодавство, але вони не дали позитивних результатів. Причина невдач — часті зміни груп, які перебували при владі, розбіжності в їхній ідеології та конкретних цілях; тимчасовий, ситуаційний характер багатьох законів; боротьба великої буржуазії проти найрадикальніших вимог найбідніших прошарків суспільства; відсутність чіткого розуміння тих принципів, на яких повинна була здійснюватися кодифікація. І лише після зміцнення влади великої буржуазії, в наполеонівську епоху з’явилися реальні умови для такої кодифікації. У цей період було створено п’ять основних кодексів — Цивільний, Кримінальний, Торговий, Цивільно-процесуальний, Кримінально-процесуальний.

Першим 21 березня 1804 р. прийнято Цивільний кодекс. Він розроблявся за участю Наполеона І й увійшов в історію як кодекс Наполеона. Кодекс складався з трьох книг, які поділялися на титули, глави та статті (всього 2281 стаття).

Цивільний кодекс Франції 1804 р. став класичним зразком норма­тивно-правового акта в континентальній системі права та був повністю або частково рецептований у багатьох країнах (Бельгії, Люксембурзі, Греції, деяких латиноамериканських країнах). З числен­ними змінами він діє і в сучасній Франції. Справджується й оцінка, дана цьому актові його ідеологом — Наполеоном: «Мою дійсну славу складають не сорок виграних мною битв — Ватерлоо їх перекреслило. Та не буде забутий Цивільний кодекс».

51. Державний лад і соціально-економічне законодавство Паризької Комуни. Роль насилля історії

Серед найважливіших слід відзначити «Декрет Комуни про скасування старої армії і заміну її національною гвардією», «Декрет Комуни про невизнання нею влади версальського уряду», «Декрет Комуни про скасування високих окладів державним службовцям», «Декрет Комуни про відокремлення церкви від держави»,« Організація комісій Комуни з управління різними адміністративними службами». Ці документи відображають основні напрямки діяльності Комуни в галузі внутрішньої політики. Перші два характеризують діяльність Комуни по зламу старої державної машини, а наступні — про спробу встановити новий державний лад, що відповідає вимогам основних мас населення.

Соціально-економічне законодавство Паризької Комуни може бути вивчено на основі таких джерел, як «Постанова Комісії праці, промисловості та обміну про реєстрацію безробітних і про надання їм роботи», «Декрет Комуни про передачу майстерень, покинутих господарями, в руки робочих асоціацій», «Постанова Виконавчої комісії про заборону довільних штрафів і незаконних відрахувань із заробітної плати робітників і службовців». Ці документи показують діяльність Комуни щодо робітників, у встановленні нею соціального законодавства.

Однак не менш важливі такі джерела, як «Декрет Комуни про розстрочення погашення комерційної заборгованості», «Декрет Комуни про безоплатне повернення закладених в ломбард предметів першої необхідності». Вони показують, що Комуна дбала не тільки про потреби пролетаріату, але і дрібної буржуазії, що дозволяє переглянути твердження радянських істориків про те, що Комуна була диктатурою пролетаріату і перший пролетарським державою.

Нарешті, «Постанова Комуни про реквізиції порожніх осель» і «Продаж продовольства населенню Парижа за зниженими цінами» показують діяльність Комуни щодо задоволення насущних проблем обложених парижан.

Запровадження цих заходів можливе тільки після здобуття влади, і в «Маніфесті» підкреслено, що комуністи «відкрито заявляють, що їхні цілі можуть бути досягненні тільки насильницьким поваленням всього існуючого суспільного ладу». У кінцевому підсумку, «коли в ході розвитку зникнуть класові відмінності і все виробництво зосередиться в руках асоціації індивідів, тоді публічна влада втратить свій політичний характер. Політична влада у власному розумінні слова — це організоване насильство одного класу для придушення іншого… На місце старого буржуазного суспільства з його класами і класовими протилежностями приходить асоціація, в якій вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх».

52. Суспільний і державний лад Франції періоду другої республіки і другої імперії

Конституція Другої республіки Франції була прийнята 4 листопада 1848 р. Установчими зборами. Це був документ, який відбивав суперечності свого часу, а тому не мав послідовного демократичного характеру. Франція проголошувалася республікою, принципами якої були свобода, рівність, братерство, а засадами-сім’я, праця, власність, громадський порядок. Конституція закріплювала недоторканність особи, житла, свободу совісті, друку, навчання. Однак гарантій здійснення цих прав і свобод Конституція не передбачила.

Державна влада за Конституцією засновувалася на принципах її розподілу. Вищим органом законодавчої влади проголошувалися Національні збори, що обиралися один раз на три роки прямими та загальними виборами таємним голосуванням у складі 750 депутатів. Виборцями могли бути громадяни, котрим виповнився 21 рік. Майновий ценз скасовувався. Збори мали право приймати закони, бюджет, вирішувати питання війни та миру. Та реальної сили й авторитету Національні збори в тогочасних умовах Франції не мали.

Главою виконавчої влади був президент, який обирався загальним голосуванням раз на чотири роки, але не мав права бути переобраним відразу на другий строк. Він мав значні повноваження (законодавчої ініціативи, вето, помилування, призначення та звільнення міністрів, а за порадою останніх — дипломатів, префектів, суддів, прокурорів та ін.). Президент був повністю незалежним від Парламенту, але не мав права його розпускати.

Роблячи незалежними одне від одного президента та Національні збори, Конституція породжувала неминучий конфлікт між ними, а наділяючи президента сильною владою, давала йому можливість розправитися з Парламентом.

У країні була утворена також Державна рада, члени якої при¬значалися Національними зборами один раз на шість років. Вона мала здійснювати попередній розгляд законопроектів. Одночасно Конституція залишила недоторканною всю стару організацію управління, суду тощо.

53. Громадянська війна Півночі і Півдня США. Скасування рабства

Громадянська війна в США 1861—1865 рр. — війна між північними штатами США і 11 рабовласницькими штатами Півдня, які відділилися від Сполучених Штатів Америки і повстали з метою збереження рабовласницького стану на території півдня США.

Війна почалась з битви за Форт Самтер 12 квітня 1861 р. і закінчилась 26 травня 1865 р., коли останні війська конфедератів здалися. Під час війни відбулося близько 2000 битв. Ця війна була найбільшою за масштабом людских втрат серед усіх воєн, де брали участь США.

Війна була логічним наслідком протистояння двох систем — рабства та вільної праці. Першу систему підтримували південні штати, політичною елітою яких були великі плантатори-рабовласники. Для суспільства Півдня характерними були расистські переконання. Ті види робіт, які виконували темношкірі, вважалися негідними білої людини, навіть бідняка. Північні штати навпаки: в їх конституціях рабство було заборонено. Основою сільского господарства там були вільні фермери. Увесь довоєнний час характеризувався намаганням південних штатів розширити територію рабовласництва за рахунок нових штатів. Так, наприклад, у 1820 р. був прийнятий, так званий, Міссурійский компроміс, що поділив территорію на захід від ріки Міссісіпі за паралеллю 36°30′ с.ш. на дві частини — рабовласницька до півдня й вільна до півночі. На півночі прогресивна спільнота намагалася допомагати рабам: видавала антирабовласницьку літературу, організовувала нелегальну втечу рабів до вільних штатів.

Заборона рабства була закріплена 13-ою поправкою до Конституції США, що вступила в силу 18 грудня 1865 (втім, штат Міссісіпі ратифікував цю поправку лише в 1995 р.). У країні були створені умови для прискореного розвитку промислового й сільськогосподарського виробництва, освоєння західних земель, зміцнення внутрішнього ринку. Війна не вирішила всі проблеми що стояли перед країною . Деякі з них знайшли вирішення під час Реконструкції Півдня, що тривала до 1877. Інші проблеми, зокрема надання кольоровому населенню рівних прав із білими, залишалися нерозв’язаними багато десятиліть.

54. Війна за незалежність американського народу. Причини і наслідки

У 70-х рр. XVII1 ст. в Новій Англії (так називалися англійські володіння в Північній Америці) про-живало 2 500 000 осіб, з яких понад 500 000 темношкірих рабів (перші темношкірі раби були завезені сюди з Африки на початку XVI ст., рабів купували за 13-20 доларів, а продавали за 1000). Існувало 13 колоній, які поділялися на три групи:

1) коронні, що перебували під управлінням королівських чиновників (Віргінія, Джорджія та ін.);

2) самоврядні (Коннектикут, Род-Айленд, Массачусетс тощо);

3) приватновласницькі (Пенсільванія, Делавер, Мериленд та ін.).

До середини XVIII ст. колонії мали певну політичну автономію, їхні органи влади в мініатюрі повторювали державний лад Англії. На чолі колоній стояли губернатори, котрі або призначалися королем чи власниками колоній, або обиралися всім населенням. У всіх колоніях існували представницькі органи, що мали право видавати закони, встановлювати податки. Губернатори ж мали право накладати вето на законопроекти, прийняті цими органами.

У міру економічного розвитку колоній, з початком перетворення Англії на велику колоніальну державу, погіршується економічний і політичний статус колоній, загострюються суперечності між ними та метрополією. Англійська буржуазія розглядала колонії як джерело сировини й ринок збуту для промисловості метрополії. Північні та центральні колонії розвивалися подібно до метрополії, тож американська буржуазія ставала суперником англійської буржуазії в торгівлі з індійцями, Вест-Індією, в суднобудівництві тощо.

Протягом ХУІІ-ХУПІ століть Англія, гальмуючи економічний розвиток колоній, вдавалася до заходів, спрямованих на припинення в них зростання промисловості. Законом від 1699 р. був заборонений експорт вовни та вовняних виробів з колоній; закон 1750 р. забороняв спорудження в колоніях домен, прокатних станів; колоністам було заборонено виготовляти підкови, цвяхи, ґудзики, вивозити вичинені шкіри. У 1763 р. заборонили колонізацію земель на захід від Аллеган-ських гір. У 1765 р. законом про гербовий збір були введені податки на всю комерційну, судову й іншу ділову документацію, на періодичну пресу та ін. Така політика метрополії обмежувала інтереси всього населення колоній, тому колоністи багато разів зверталися до королів Англії зі скаргами, петиціями, але бажаного ефекту це не давало.

55. Декларація незалежності США

У середині XVIII ст. суперечності між метрополією й американськими колоніями особливо загострюються. У 1773-1774 рр. складається революційна ситуація, що супроводжувалася протиурядовими виступами американців. 5 вересня 1774 р. колоністи скликають перший Континентальний конгрес, який, поклавши початок створенню загального представницького органу для всіх колоній і закликавши колонії спільно бойкотувати англійські товари, звернувся до короля Георга ІН з адресом про надання колоніям ширших прав. Король віддав наказ придушити виступ колоній і відправив війська. У квітні 1775 р. між колоністами (війська яких очолив Цж. Вашингтон) і англійською армією розпочалися військові дії. У травні 1775 р. зібрався другий Континентальний конгрес (діяв з невеликими перервами до 1779 р.), який, констатувавши стан війни з Англією, прийняв рішення про створення армії. Кожна колонія оголосила себе незалежною. 4 липня 1776 р. було прийнято «Декларацію незалежності», в котрій проголошувалося, що колоніальний гніт суперечить природним правам людини на свободу, життя та прагнення до щастя, а повсталі колонії є вільними та незалежними державами й об’єднуються в Сполучені Штати Америки. Автором Декларації був Т. Джефферсон (1743-1826). Нове державне утворення Англія визнала в 1783 р.

56. Виші органи виконавчої і законодавчої гілок Влади за Конституцією США

Згідно з Конституцією США 1787 р., законодавча влада надавалася Конгресу, що складався з Палати представників і Сенату. Члени Палати представників обиралися на два роки від кожного штату. До кандидатів у представники висували такі вимоги: досягнення 25 років, бути протягом семи років громадянином США і під час проведення виборів проживати в тому штаті, від якого обирався. Кількість представників встановлювалися з розрахунку один не більше, ніж від ЗО 000 мешканців за умови, що кожний штат повинен мати хоча б одного представника.

До Сенату належало обрати по два представники (сенатори) від кожного штату на шість років. Спочатку законодавчими органами штатів, а з 1913 р. — населенням штатів прямим голосуванням. Кожний сенатор мав один голос. Кожні два роки переобиралася третина Сенату. Сенатором могла стати особа, котрій виповнилося 30 років, протягом дев’яти років була громадянином США і на момент виборів мешкала в штаті, від якого обиралася. Головою Сенату був Віце-президент.

Конгрес, загалом, мав значні повноваження, що були ширшими, порівняно зі Статтями конфедерації (видавати закони з регулювання внутрішньої та зовнішньої політики, карбувати монету, керувати роботою поштових відомств, утриманням армії та поліції, оголошувати війну, укладати зовнішні позики, встановлювати одиниці мір і ваги тощо). Кожна палата мала й свої повноваження. Та обсяг їх у Сенату був набагато ширшим, аніж у Палати представників.

Обидві палати було наділено рівними правами в питаннях законодавчої ініціативи та прийняття законів. Кожний законопроект, прийнятий Палатою представників або Сенатом, перш ніж стати законом, направлявся Президентові США. Якщо останній схвалював законопроект і підписував його, він ставав законом. Якщо не схвалював, то повертав зі своїми зауваженнями в ту палату, від якої він вийшов. Палата переглядала законопроект, якщо дві третини її складу знову його схвалювали, то він разом із зауваженнями Президента направлявся другій палаті, де розглядався й в разі його схвалення двома третинам й ставав законом.

Главою держави та главою виконавчої влади, за Конституцією, був Президент. Він обирався двоступеневими виборами, терміном на чотири роки й наділявся величезними повноваженнями — призначав міністрів (секретарів), які відповідали тільки перед ним; був головнокомандувачем збройних сил; здійснював представницькі функції; призначав членів Верховного суду США та суддів федеративної системи; здійснював помилування тощо. Президентом могла бути особа віком від 35 років, яка була громадянином США за народженням та проживала в США не менше від 14 років.

Судова система США мала два рівні: 1) федеральний (Верховний суд, апеляційні суди (їх 11), окружні суди (89); 2) судові системи кожного штату (Верховний суд штату, суди першої інстанції та місцеві суди).

57. Розвиток правового регулювання трудових відносин у США

До середини ХІХ ст. в США точилася боротьба між прибічниками загального права та тими, хто бажав провести кодифікацію права, але уже з другої половини ХІХ ст.. законодавством більшості штатів було прямо встановлено, що загальне право є чинним правом. Загальне право США, зберігаючи концепції, спосіб мислення та теорію джерел англійського права, має риси, які зближують його з романо-германською правовою системою.

Трудові відносини регулюються умовами індивідуальних та колективних договорів, правилами внутрішнього трудового розпорядку підприємств, ратифікованими конвенціями Міжнародної організації праці та судовими рішеннями. Автором встановлено, що закон, як джерело права США, у порівнянні із загальним правом, відігравав і відіграє другорядну роль. Практика прийняття судових рішень свідчить, що домінуючим і головним залишається загальне право. Судова правотворчість була і залишається найголовнішим джерелом права США, а ідентифікація систем загального права створює єдине загальне право, яке за способом застосування є федеральним правом.

Становлення правового регулювання трудових відносин в США вплинули особливості виникнення і розвитку американської держави і права. Трудові відносини ґрунтувалися насамперед на основі договору вільного найму. Соціальне становище працівників було досить тяжким, а тому вони вдавалися до створення спілок, які спочатку були лише організаціями з надання допомоги робітникам у випадку хвороби або погіршення їх матеріального становища. Досить рано такі спілки почали вдаватися до організованих протестів у вигляді страйків та пікетування. Створення і діяльність американських профспілок регулювались судовими рішеннями, які ґрунтувались на теорії “таємної змови”, що не визнавала законність їх існування. Встановлено, що з середини ХІХ ст.. теорія “таємної змови” занепадає, і важливу роль у регулюванні діяльності  профспілок поряд із прецедентним правом починає відігравати закон.

У середині 30-х років ХХ століття Національним законом про трудові відносини профспілку було визнано виключним представником інтересів працівників. Вона отримала право вдаватися стосовно роботодавця до страйків, пікетування та бойкотів. Посередником у вирішенні конфліктів між роботодавцями і профспілками виступають спеціально створені адміністративні органи. Встановлено, що у випадку незгоди однієї із сторін стосовно умов вирішення трудового конфлікту, вона може звернутися до суду. У дисертації зроблено висновок, що активізація діяльності профспілок протягом ХХ ст.. спричинила застосування роботодавцями так званого  “бастингу” – розпуску профспілок. У цілому становлення правового регулювання трудових відносин у США завершилося у 30-і роки ХХ століття.

58. Суть «нового курсу» Рузвельта

Новий курс (англ. New Deal, дослівно — «Нова угода») — заходи із запровадження централізованого планування і стимулювання економіки США, які здійснювались адміністрацією президента США Франкліна Делано Рузвельта задля подолання Великої депресії в період між 1933 і 1940 рр.

Деякі дослідники вказують на те, що через запровадження політики Нового курсу, відновлення економіки після Великої депресії виявилось повільнішим та болючішим ніж очікувалось.Заходи уряду Рузвельта в області сільського господарства сприяли його концентрації і розоренню дрібних фермерів.

Початок діяльності президента співпав із закінченням світової економічної кризи. Інші країни вийшли з кризи без яких-небудь спеціальних заходів, подібних до «Нового Курсу».

Після довгих роздумів Рузвельт в 1938 р. запропонував конгресу нові реформи. Серед них — закон про справедливі умови праці, що дав федеральному урядові право встановлювати мінімальну погодинну ставку заробітної плати і максимальну тривалість робочого тижня. Закон остаточно заборонив дитячу працю. Замість оголошеного Верховним судом у 1936 р. неконституційним закону про регулювання сільського господарства був прийнятий інший. Метою державного регулювання сільського господарства тепер стала боротьба за збереження родючості ґрунту. Для цього фермерам виплачувалися премії за скорочення посівних площ або за введення сівозмін, які щадять землю. Одночасно здійснювався контроль за рівнем виробництва фермерської продукції. На зростання безробіття адміністрація відповіла розширенням громадських робіт.

Найбільші монополісти США, після того, як пройшла вища точка кризи і почалося економічне пожвавлення, виступили проти антикризового законодавства Рузвельта. у 1935—1936 рр. на вимогу монополій Верховний Суд США скасував закони про діяльність НІРА і ААА. Спроба капіталістичного планування у вигляді «Нового Курсу» виявилася неспроможною.

Наслідки «Нового курсу» Рузвельта:

  • Почав працювати соціальний захист
  • Зменшення кількості банків
  • Працевлаштування більшості безробітних
  • Девальвація долара

59. Суть і процедура імпічменту у конституційному праві США

Найбільш чітко процедура імпічменту розроблена конституційним правом США. Право постановки питання щодо притягнення до відповідальності глави держави та формулювання статей звинувачення на його адресу надано нижній палаті парламенту – палаті представників, а фактично – її юридичному комітету. Для цього голосуванням палата представників вирішує питання про те, притягати або не притягати главу держави до відповідальності в порядку імпічменту щодо сформульованих статей звинувачення. Для притягнення необхідно, щоб «за» проголосувала абсолютна більшість присутніх депутатів даної палати. Результати голосування оформляються як «рішення великого журі» з формулюванням «винний» або «невинний». У разі винесення рішення з формулюванням «винний» згідно зі ст. І розд. 3 Конституції США 1787 р.: «Сенату належить виключне право здійснення суду в порядку імпічменту. З цією метою сенатори присягають або дають урочисту обіцянку на засіданні. Якщо підсудним є Президент США, головує Головний суддя. Жодна особа не може бути засуджена без згоди двох третин присутніх сенаторів».

Вважається, що імпічмент стосовно глави держави лише за формою можна вважати судовим процесом. Власне, це політичний процес, метою якого є усунення президента з посади й позбавлення його права обіймати й виконувати будь-яку почесну, відповідальну або оплачувану посаду на службі США. Фактично таке усунення з посади визначає політичну смерть для колишнього президента. До того ж, президентське право помилування у даному разі не застосовується.

З 1787 р., тобто з часу введення в дію Конституції США, імпічмент порушувався 66 разів. Палата представників виносила рішення великого журі про віддання до суду Сенату лише 13 разів. Річард Ніксон повинен був стати у зв’язку з «уотергейтською справою» чотирнадцятим. Уникнути ганебної процедури можна шляхом подачі у відставку, що Р. Ніксон і зробив. По суті справа розглядалась у Сенаті лише один раз стосовно президента Ендрю Джонсона у 1868 р., але для засудження не вистачило одного голосу.

60. Верховний суд США

Верховний суд є найвищою судовою інстанцією США, єдиним судом, створення якого передбачено Конституцією. Його членів призначає Президент «за порадою і згодою Сенату» на довічно. Рішення Верховного суду не підлягають апеляції в жодному іншому суді. Конгрес має право встановлювати кількість суддів Верховного суду та в певних межах вирішувати, які справи підлягають розглядові в ньому, але він не може змінити прав, наданих Верховному судові Конституцією.

61. Американські «Статті конфедерації»

Статті конфедерації – це фактично перша Конституція США 1781р. Хоча в ході війни проти Англії вирішувалися головним чином військові задачі, повсталі колонії, оголосивши себе штатами, активно оформлювали державність. В 1775 – 1778 рр. В усіх 13 штатах були прийняті конституції, які відкривалися заявами, подібними заявам Декларації незалежності. Майже повсюдно були прийняті біллі про права, які проголошували свободу слова, совісті, зібрань, недоторканість особи і ін. Конституції оголошували скасованими привілеї земельної аристократії, забороняли визискувати ренту і ліквідували інші пережитки феодалізму. Політична влада зосередилася в руках буржуазії і плантаторів. 15 листопада 1777 р. Конгрес схвалив першу Конституцію США, яка увійшла в силу під назвою Статті конфедерації і вічного союзу, ратифікована штатами 1 березня 1781 р. Нова республіка була слабко централізована, загальнодержавного президента не передбачалося, за окремими штатами фактично зберігалася майже повна самостійність. Засновувався, щоправда, однопалатний конфедеральний конгрес, але відсутність у нього примусової влади робила його позбавленим реального значення.

В загальному підсумку Статті конфедерації відображали прагнення повсталих проти британського панування американців надійно захистити свої свободи від зловживань центральної влади.

Таким чином, Сполучені Штати являли в цей період не союзну державу, а союз держав, центральний уряд якого не мав достатньо владних повноважень. Вищий орган конфедерації – однопалатний, фактично не володів правом втручатися у внутрішні справи штатів. Вирішення будь-яких питань, що входили до компетенції конгресу передбачало згоду не менш 9 з 13 штатів. Фактично за штатами зберігалася повна самостійність в таких справах, як введення податків і мит, утримання армії і флоту. Природно, саме по собі прийняття Конституції 1781 р. Мало певне позитивне значення, так як знаменувало собою крок уперед на шляху єднання сил незалежності і централізації країни.

62. Взаємовідносини президента і конгресу США у період після другої світової війни

Після другої світової війни США перетворилися в найбільшу мілітаристичну державу. Процес мілітаризації глибоко проникнув в економічне, політичне і громадське життя країни.

У посланні Трумена Конгресу від 6 вересня 1945 р. була висунута широка програма (21 пункт) вирішення соціальних проблем. Зокрема, передбачалося розширити страхування по безробіттю, підвищити мінімум заробітної плати, прийняти закон про «повну зайнятість», розгорнути будівництво дешевого житла для малоімущих, боротися з найбільш відвертими виявами расизму тощо. По суті, це була спроба продовження «нового курсу» Рузвельта за нових, навіть більш сприятливих умов. Але Конгрес, в якому демократи мали в 1945-1946 pp. більшість, не прийняв жодного із запропонованих президентом-демократом законопроектів. Пояснення слід шукати в тому, що більшість конгресменів були ставлениками великих монополій, які зовсім не бажали ділитися власними прибутками з державою та населенням.

Наслідки протистояння президента і Конгресу обернулися певним згортанням соціальних програм, але не повним їх демонтажем. Тим самим повернення до «старих, добрих часів», тобто на рубіж 1929 p.,

374      не відбулося. Держава мусила реагувати на розгортання робітничих та фермерських виступів, викликаних післявоєнною кризою в економіці.

У лютому 1946 р. був прийнятий закон про зайнятість, який покладав на президента обов’язок щорічно інформувати Конгрес про стан економіки. Отримавши президентське послання, Конгрес мав розпочинати розробку щорічних рекомендацій для виправлення най-нагальніших економічних проблем. Цей закон став свідченням проникнення в економічну науку та господарську політику кейнсіанства, тобто учення про державно-монополістичне регулювання капіталістичної економіки засобами підтримки «ефективного попиту» та «максимальної зайнятості» населення за рахунок державних інвестицій.

17 листопада 1947 р. Трумен скликав спеціальну сесію Конгресу для розгляду двох питань: допомога Європі та антиінфляційна програма з 10 пунктів. Програма була торпедована спільними зусиллями конгресменів-республіканців та консервативного крила демократичної партії. Законодавці намагалися виправити становище в економіці за рахунок рецептів 20-х років. У 1947 р. двічі приймалися біллі щодо скорочення оподаткування. Результатом стало скорочення вже наступного року податкових надходжень на 4,8 млрд доларів, що обернулося бюджетним дефіцитом в 1,8 млрд.

Конфлікт законодавчої і виконавчої влади створив практично безвихідну ситуацію. Не бажаючи повністю скочуватися на позиції консервативної більшості Конгресу, президент Трумен водночас не зумів знайти спільну мову з профспілками. Вже у грудні 1945 р. АФП і КПП (найбільші американські профспілки) висловили своє невдоволення курсом президента в галузі внутрішньої політики. У 1946 р. Трумену довелося погрожувати надзвичайними заходами страйкуючим гірникам і залізничникам. Уже в перший день роботи Конгресу США (січень 1947 р.) було винесено на обговорення 11 (!) антиробіт-ничих біллів.

23 червня 1947 p., після подолання президентського вето кваліфікованою більшістю Конгресу, був прийнятий Національний закон про відносини підприємців і робітників (быль Тафта-Хартлі). Згідно з цим законом, уже розпочатий у приватному секторі страйк, якщо він створював «національне надзвичайне становище», міг бути відкладений на 80 днів через звернення в суд.

63. Додатки до Конституції США, прийняті у XX ст.

Додаток XVII (ратифіковано в 1913 р.)

До складу Сенату входять по два сенатори від кожного штату, що обираються народом штату на шість років, кожен сенатор має один голос. Виборщики кожного штату повинні відповідати тим вимогам, що й виборщики  найбільш багаточисельної палати Законодавчих зборів штату.

За відкритої вакансії у представництві того або іншого штату в Сенаті виконавча влада штату призначає вибори з метою заміщення цих вакансій. При цьому законодавчі збори штату можуть уповноважити їх виконавчу владу здійснити тимчасові призначення до тих пір, поки вакансії не будуть заміщені народом через вибори за вказівкою Законодавчих зборів.

Додаток XIX (ратифіковано в 1920 р.)

Право громадян Сполучених Штатів на участь у виборах не повинне заперечуватись або обмежуватись у зв’язку з їх статтю як Сполученими Штатами, так і окремими штатами…

Додаток XX (ратифіковано в 1933 р.)

Розділ І. Термін повноважень Президента і Віце-президента закінчується опівдні двадцятого січня, а термін повноважень сенаторів і представників — опівдні третього січня того року, в який ці повноваження мають закінчитись, якби дана стаття не була ратифікована, з цього ж часу наступає термін повноважень їх наступників.

Розділ III. У випадку смерті новообраного Президента до початку його повноважень Президентом стає новообраний Віце-президент. Якщо Президент не буде обраний на момент, встановлений для початку його повноважень, новообраний Віце-президент буде виконувати обов’язки Президента, доки останній не посяде посаду. У випадку, коли ні новообраний Президент, ні новообраний Віце-президент не посядуть посаду, Конгрес встановлює, хто буде виконувати обов’язки Президента або яким чином має бути обраним той, хто буде виконувати зазначені обов’язки, і така особа буде діяти у такій якості до тих пір, поки Президент або Віце-президент не посядуть посаду.

Розділ IV. Конгрес має право вживати заходів у випадку смерті однієї з тих осіб, з-поміж яких Палата представників обирає Президента, коли право обрання переходить до неї, і смерті однієї з тих осіб, з-поміж яких Сенат обирає Віце-президента, коли право обрання переходить до нього.

Додаток XXII (1951 p.)

Розділ І. Жодна особа не повинна обиратись на посаду Президента більше двох разів, і жодна особа, яка більше двох років заміщала Президента або виконувала його обов’язки протягом того терміну, на який Президентом було обрано іншу особу, не повинна бути обрана на посаду Президента більше одного разу. Ця стаття не стосується, проте, того, хто посідав посаду Віце-президента у момент її внесення Конгресом, а також не повинна бути перепоною для особи, що заміщає Президента або виконує обов’язки Президента здійснювати ці функції увесь залишок встановленого терміну після набрання чинності цієї статті.

Додаток XXV (1967 р.)

Розділ 1. У випадку усунення Президента з посади, його смерті або відставки Віце-президент стає Президентом.

Розділ 2. Кожного разу, коли посада Віце-президента стає вакантною, Президент призначає Віце-президента, який посідає посаду після затвердження його більшістю голосів обох палат Конгресу.

Розділ 3. Кожного разу, коли Президент передає Голові pro tempore (тобто тимчасовому, непостійному) Сенату і спікеру Палати представників свою письмову заяву про те, що він неспроможний здійснювати свої посадові повноваження і обов’язки, до тих пір, поки він не передасть їм письмову заяву про протилежне, такі повноваження і обов’язки здійснюються Віце-президентом у якості виконуючого обов’язки Президента.

Розділ 4. Кожного разу, коли Віце-президент і більшість основних посадових осіб виконавчих департаментів або іншого такого органу, який може бути передбачений Конгресом через закон, передають Голові pro tempore Сенату і спікеру Палати представників письмову заяву про те, що Президент неспроможний здійснювати свої посадові повноваження і обов’язки, Віце-президент негайно бере на себе його посадові повноваження і обов’язки у якості виконуючого обов’язки Президента.

64. Основні права і свободи американських громад за Конституцією США

За конституцією 1787 рі встановлювався ряд цензів. Виборче право регулювалося конституціями штатів, тим самим індіанці, негри, жінки були первісно позбавлені виборчих прав. Для працюючих білих чоловіків існували віковий (25 років), освітній, майновий цензи та ценз осідлості. У 1787 р. з трьохмільйонного білого населення країни виборчим правом могли скористатися не більш як 120 тис. чоловік.

Відзначимо, що в конституції та у 10 поправках («Білль про права») відбилися три головні ідеї американської визвольної війни: народовладдя, громадянська рівність, засудження колоніальної політики. На жаль, наприкінці XVIII ст. ці ідеї історично не могли бути реалізовані у повному обсягу. Фактично конституція була прийнята голосами 2% населення, або близько 8% дорослих білих чоловіків. Корінне на­селення, жінки, негри, рівно як і білі чоловіки, які не подолали численних виборчих цензів, не були допущені до здійснення народовладдя, не користувалися громадянськими правами у повному обсязі або узагалі позбавлялися багатьох громадянських прав.

65. Становлення і розвиток місцевих органів самоврядування в США

Місцеве управління має максимум децентралізації, місцеві представницькі органи діють автономно у межах наданих їм повноважень.

Для вирішення місцевих питань в адміністративно-територіальних одиницях населення обирає раду (правління), як правило на 4 роки, вона складається із 3-7 членів, а в крупних містах – 35-50 осіб.

Крім того, населення обирає деяких посадових осіб – шерифа (в США – це начальник поліції), атторнея (повіреного), який є представником даної адміністративно-територіальної одиниці в суді (він обирається лише в крупних одиницях – графствах), казначея та ін.

Органу загальної компетенції – типу виконкому не створюється, так в США місцевою управлінською діяльністю займаються обрані населенням посадові особи і ті члени ради, яким це доручено.

В містах як правило діють хартії самоуправління (деякі з них даровані монархами століттями назад), відповідно до яких обираються ради і мери.

Мери можуть обиратися радами, або населенням, в останньому випадку мер є більш міцною фігурою, який часто володіє правом вето по відношенню до актів ради, коли мер обраний радою, то він залежить від неї. В деяких містах ради наймають на певний строк (інколи до 12 років) спеціаліста — менеджера для управління, він називається мером або бургомістром.

Ця система не передбачає призначення з центру чиновників на місцях для контролю за діяльністю виборних рад.

Місцеві ради в межах закону, звичаю, складеної практики самостійно вирішують питання, які не входять в компетенцію центральних державних органів. Контроль центру за їх діяльність здійснюється шляхом фінансових ревізій (основну масу у фінансуванні місцевих видатків займають не місцеві податки та доходи, а дотації з державного бюджету), судового контролю (центральні органи можуть звертатися в суд з позовами проти органів місцевого самоврядування).

66. Загальна характеристика Конституції США

4 березня 1789 р. вона була ратифікована 3/4 штатів і вступила в дію. За конституцією 1789 p., конфедерація перетворювалася у федерацію, встановлювався принцип поділу властей і їх взаємного контролю. Законодавчу владу представляє двопалатний парламент — Конгрес. Нижню палату — Палату представників — обирало населення у виборчих округах з рівним числом виборців. Сенат формувався шляхом виборів — по 2 сенатори від штату, незалежно від кількості виборців у кожному штаті. До 1913 р. Сенат обирали парламенти штатів, пізніше — усі виборці штату. Обидві палати отримали рівні права у законодавчій ініціативі та у прийнятті законів.

Головою виконавчої влади ставав Президент. Дискутувалося питання, чи має він обиратися пожиттєво, чи тільки на чотири роки. Перший президент Дж. Вашингтон виставляв свою кандидатуру двічі, оголосивши про небажання балотуватися на третій строк.

67. Правове регулювання суспільних відносин в США у період після другої світової війни

40-50-ті роки в житті США ознаменувалися певним піднесенням в сфері боротьби кольорового населення країни за свої громадянські права. Повернення до мирної праці сотень тисяч демобілізованих темношкірих зумовило більшу організованість суспільного життя афроамериканців. Особливо напруженим було становище в негритянських гетто, де в 1950 р. проживали 4,5 млн чол. (в 27 найкрупніших містах США). Під тиском афроамериканських громадян Верховний Суд США змушений був визнати неконституційність расової сегрегації на суспільному транспорті та в житловому секторі. Так, 3 червня 1946 р. Верховний Суд США визнав «неконституційною» сегрегацію у громадських автобусах на Півдні. В травні 1948 р. Верховний Суд оголосив незаконними приватні обмежувальні договори, що дискримінували кольорових громадян при купівлі чи винаймі житла (тобто практику недопущення темношкірих мешканців у «білі» райони).

У галузі соціальної політики уже в 1961 р. адміністрація Кеннеді намагалася провести закони про федеральну допомогу середній та вищій школі (в країні налічувалося З млн неграмотних дорослих), про надання медичної допомоги престарілим, про зниження безробіття серед молоді, про охорону природи, але усі ці біллі були первісно провалені в Конгресі, оскільки здійснення масштабних федеральних програм вимагало величезних коштів. Це, передусім, призвело б до збільшення федеральних податків чи внутрішніх позик.

68. Принципи розподілу влади за Конституцією США

За конституцією 1789 p., конфедерація перетворювалася у федерацію, встановлювався принцип поділу властей і їх взаємного контролю. Законодавчу владу представляє двопалатний парламент — Конгрес. Нижню палату — Палату представників — обирало населення у виборчих округах з рівним числом виборців. Сенат формувався шляхом виборів — по 2 сенатори від штату, незалежно від кількості виборців у кожному штаті. До 1913 р. Сенат обирали парламенти штатів, пізніше — усі виборці штату. Обидві палати отримали рівні права у законодавчій ініціативі та у прийнятті законів.

Головою виконавчої влади ставав Президент. Дискутувалося питання, чи має він обиратися пожиттєво, чи тільки на чотири роки. Перший президент Дж. Вашингтон виставляв свою кандидатуру двічі, оголосивши про небажання балотуватися на третій строк. За винятком Ф. Д. Рузвельта, який чотири рази обирався президентом (1932, 1936, 1940 та 1944), президенти США перебували на своїй посаді максимально дві каденції. Основне міркування: президент, якого турбують наступні вибори, часто домагається дешевої популярності. Сьогодні вважається, що перший термін перебування при владі новообраний президент виконує основні передвиборні обіцянки, натомість у разі обрання на другий строк він має змогу проводити у життя малопопулярні, але життєво необхідні для країни реформи. Президент виступає главою держави, прем’єр-міністром і головнокомандуючим в одній особі. Він має бути не молодшим за 35 років. Обирається в ході двоступеневого голосування. Раз на чотири роки в «перший вівторок після першого понеділка листопада» обирається колегія виборців, а уже вона і обирає президента. До складання нині діючої двопартійної системи другий тур виборів мав певне значення — кандидатам, щоб за­ручитися голосами колегії виборців, доводилося домовлятися з ними, йти на певні поступки.

Президент і міністри не є членами Конгресу і не залежать від його рішень. Президент не має права законодавчої ініціативи, але протягом 10 днів після прийняття закону зберігає право президентського вето. Це вето може бути подолане кваліфікованою більшістю обох палат.

Третьою гілкою влади стала судова. Конституція встановлювала Верховний Суд для перегляду законів, прийнятих Конгресом. Члени Верховного Суду призначаються сенатом за поданням президента, їх посада є пожитєвою, але тільки «поки їх поведінка є бездоганною». Членам Верховного Суду не можна зменшувати заробітну плату. Згідно із Законом про судовлаштування (1789 p.), питання про неконсти­туційність закону в цілому чи його частини може бути поставлене будь-якою приватною особою чи організацією на тій підставі, що цей            закон порушує якусь гарантію, встановлену конституцією для особи, честі, майна чи інших прав позивача.

69. Загальна характеристика американської правової системи кінця XVIII — XIX ст.

На територію Північної Америки (США) англійське право було внесено переселенцями з Англії. Проте воно зазнало значних змін, що було обумовлено:

1) континентальним розташуванням, незалежним від безпосереднього сусідства з Англією;

2) відсутністю феодального ладу, який пережила континентальна Європа, розвитком буржуазних відносин;

3) наявністю республіканської форми правління і федеративного державного устрою (Англія — монархія, її політичний режим парламентарного типу);

4) потребою (після проголошення незалежності США) створення самостійної правової системи, що пориває зі своїм колоніальним англійським минулим.

Остання обставина виразилася в тому, що у деяких штатах ще до проголошення незалежності США в 1776 р. були прийняті кримінальні, кримінально-процесуальні кодекси, які забороняли посилання на англійські судові рішення. Лише в штатах, що були раніше французькими та іспанськими колоніями (Луїзіана, Каліфорнія), прийняті кодекси романського типу. В решті штатів загальне право проголошено чинним, але в узгодженні зі статутним (законодавчим) правом з пріоритетом прецеденту — судового та адміністративного.

 

70. Вищі органи законодавчої і виконавчої гілок влади Німеччини за Веймарською Конституцією

Германська імперія проголошувалася республікою з федеративною формою державного устрою, яка мала вельми специфічний характер. Веймарська конституція відкидала формулу старої Конституції 1871 про «союзі династій», сприяла роздробленості, засиллю юнкерства на місцях, виявляючи явну схильність до унітаризму. Колишні «союзні держави» отримали назву земель, а своєрідна верхня палата імперського парламенту була названа не бундесратом (Союзною радою), а рейхсратом (Імперським радою).

Землі мали свої законодавчі органи — лапдтагі і свої конституції, які повинні були закріпити, відповідно до ст. 17 Веймарської конституції, республіканську форму правління та загальне, рівне, пряме виборче право при таємному голосуванні. Безпосередньо імперської Конституцією визначався та правовий статус членів ландтагів (ст. 36-39).

Права земель були значно обмежені в області законодавства і у фінансовій сфері. У ст. 6-12 Конституції передбачався складний порядок розподілу законодавчих прав між імперією і землями, заснований на головному принципі — імперське право має перевагу над правом земель (ст. 15).

Ряд сфер суспільного життя — зовнішні відносини, громадянство, митне, поштове та телеграфне справу, пристрій оборони та інші — регулювався виключно законодавством імперії (ст. 6). Цивільне, кримінальне право, судочинство, друк, союзи, збори, торгівля, промисловість, гірнича справа та ін — були віднесені переважно до законодавства імперії (ст. 7). Землі зберігали законодавчу владу з цих питань до тих пір і в тій мірі, в якій імперія не користувалася своїми законодавчими правами. У цьому випадку земельний закон знаходився під загрозою його відміни. Відповідно до ст. 13, «при виникненні сумнівів і розбіжностей у поглядах» згідно із законом, прийнятим в окремій землі, імперія мала право за допомогою Імперської судової палати скасувати його на підставі головного постулату, що «імперське право має перевагу над правом земельних».

71. Механізм влади німецького фашизму

мілітаристських націоналістичних течій, коли антіліберальні, антидемократичні рухи набули загальноєвропейського характеру.

У 1930 р. перемогу на виборах до рейхстагу здобула націонал-соціалістична партія. Апелюючи до національного почуття німців, серед яких панувало невдоволення принизливими умовами Версальського мирного договору 1919 р., і запропонувавши ясну і конкретну програму соціально-економічних перетворень, ця партія стала головною в політичному житті країни. Відповідно до конституції президент П. Гінденбург 31 січня 1933 р. призначив канцлером Німеччини А. Гітлера .

Протягом кількох місяців після приходу до влади фашисти повністю знищили інститути буржуазної демократії, закріплені Веймарською конституцією. Було заборонено всі політичні партії (крім націонал-соціалістичної), розпущено всі громадські організації. Піддавалися жорстоким репресіям усі, хто не були згодні з фашистським режимом.

Закріплюючи одноособову, диктаторську владу, Гітлер 23 березня 1933 р. провів у рейхстазі закон «Про повноваження уряду», який наділив імперський уряд правом видавати акти з будь-яких питань внутрішньої та зовнішньої політики без санкції рейхстагу або президента.

Після смерті президента Гінденбурга в 1934 р. за постановою уряду посаду президента було скасовано, а всю владу сконцентровано в руках рейхсканцлера – Гітлера.

З перших днів приходу до влади Гітлер почав здійснювати свою програму, відповідно до якої Німеччина повинна була добитися нової величі. Її здійснення передбачалося провести в два етапи. На першому – ставилося завдання згуртувати німців в якусь «народну спільноту», на другому – перетворити її на «спільноту бойову».

Специфікою фашистського режиму в Німеччині була особлива форма організації державного управління суспільством . Механізм такого управління складали:

— апарат терору (СА — штурмові загони; СС — охоронні загони; СД — органи державної безпеки; таємна поліція — гестапо; «народний трибунал» та інші органи фашистської юстиції);

— апарат організаційного впливу на населення (націонал-соціалістична партія, націонал-соціалістична жіноча спілка; гітлер-югенд, «трудовий фронт» та ін.);

— апарат пропагандистської обробки народних мас, який формував суспільну думку та ідеологію.

72. Суспільний і державний лад фашистської Німеччини

У 1933-1934 рр. пришвидшився процес централізації внутрішнього державного управління на основі перегляду взаємовідносин імперських і провінційних органів, впровадження унітарної системи державного устрою, ліквідації традиційних елементів федералізму.

До 1935 р. завершився процес створення нацистської держави в Німеччині, який характеризувався такими рисами:

— провідні державні посади обіймали представники військово-фашистських кіл;

— ліквідувалися представницькі установи і форми федеративної державної організації;

— розпускалися всі політичні партії, крім правлячої націонал-соціалістичної;

— ліквідувалися всі конституційні буржуазно-демократичні права і свободи;

— режим законності замінявся терористичною військово-поліцейською сваволею;

— формально не скасована Веймарська конституція втратила чинність.

Таким чином, фашизм – явище, що відрізняється певними особливостями. У Німеччині ці особливості – націоналізм і расизм. Ця теорія ґрунтувалася на ображених національних почуттях. Фашистська організація хотіла повернути втрачену гідність країни .

73. Суспільний і державний лад Німеччини першої половини XIX ст.

На початку ХІХ ст. Німеччина, як і раніше, складалась із багатьох держав з власними митними системами, органами управління, законодавствами, системами мір і ваги. Уряди цих держав мало цікавили проблеми загальнонімецької єдності, в галузі внутрішньої і зовнішньої політики вони керувались лише власними інтересами. До наполеонівських війн абсолютна монархія в цих державах була переважною формою правління.

Розвиток буржуазного цивільного права в Німеччині був досить своєрідним. В умовах збереження в ХІХ столітті економічної, політичної правової роздробленості питання про загальне для всієї Німеччини законодавство, про розробку єдиного для країни права, яке б могло врахувати і відобразити інтереси буржуазії, стояло дуже гостро. Це повною мірою стосувалося цивільного права Німеччини.

У сфері цивільного права політична роздробленість, що тривала аж до 1871 року, зумовлювала правову роз’єднаність, бо в німецьких державах діяли різні джерела права, різні правові системи. Своє право мали не тільки окремі держави, але навіть землі, провінції, міста, села. Крім того, місцеве «партикулярне» право окремих німецьких держав, у свою чергу, було роз’єднаним, суперечливим, феодальним у своїй основі. Наприклад у Саксонії до середини XIX століття продовжували діяти середньовічні збірники права, такі як «Саксонське зерцало», «Магдебурзький збірник» і т.ін.

74. Причини приходу до влади фашистів у Німеччині

У середині 1932 року німецька економіка пройшла нижчу віху кризи. Німецькі монополісти, не відмовляюся від думки використовувати масову базу фашистського руху для установлення своєї урядової диктатури, прагнули тепер змусити фашистів вступити в коаліцію з німецькими націоналістами, тобто з німецькою національною партією і пов’язаними з нею угрупованнями .

Тепер шлях до влади нацистської партії лежав через досягнення уго-ди з націонал-консервативними силами та отримання згоди Гінденбурга на канцлерство Гітлера. Угода з фон Папеном була досягнута завдяки підвищенню політичної ваги лівих сил; Гінденбург призначив Гітлера канцлером під тиском представників великого бізнесу.6 Таким чином. 30 січня нацистський уряд прийшов до влади.

На момент приходу до влади Гітлера в Німеччині існувало два типи населення: одні схилили голови перед нацистським режимом без опору, але й без особливого захвату від самої ідеї та практики політичної боротьби нацистів; інші з головою кинулись у потік ідей і законів, встановлених новим порядком. Перша група — це, як правило, робітничий клас, ліберальна та католицька буржуазія. Не зважаючи па те, що ця частина населення мала добре організовану структуру, особливо робітничий клас, і ставилась до ідей нацизму досить вороже з моменту зародження до 1933 року, вона не виказала гідного опору. Це пояснюється перш за все станом повної апатії і внутрішньої втоми, які були невід’ємною рисою індивідума того часу.

На відміну від робітничого класу, ліберальної і католицької буржуазії, нижчі прошарки середнього класу (ремісники, службовці, власники крамничок) із захватом сприйняли ідею приходу нацистів до влади. Причини такого ставлення даної частини населення до ідей нацизму потрібно шукати в соціальному характері цієї групи.

Соціальна база нацистської партії поповнювалась також за рахунок колишніх військових: ті, хто повернувся з війни, вважали, що вони заслуговують більш справедливої участі, ніж та, що випала на їх долю. Зокрема, це стосувалось молодих військових і офіцерів, які за час війни звикли віддавати накази, і влада ними відчувалась як дещо цілком природне. Вони не могли змиритись зі становищем дрібного службовця або комівояжера.

Німецькі магнати як соціальна база нацизму підтримували його виключно з економічних міркувань. Вони зіткнулися з парламентом, у якому сорок відсотків усіх депутатів були представниками від соціалістичних і комуністичних партій, які в свою чергу висловлювали невдоволення існуючою на той час соціальною системою. Привілейовані класи розраховували на те, що влада нацистів зможе направити загрожуючий їм емоційний заряд в інше русло, і в той же час поставить націю на службу їх власним економічним і політичним інтересам.

Успіху Гітлера на посаді фюрера нації сприяв також той факт, що республіка з її демократичними інститутами ще не стала звичною формою державного устрою. Цим пояснюється ностальгія народу, який втомився від революційних потрясінь і війни, по подібній монарху політичній фігурі як єднальному початку нації. Німецький фюрер зміг замінити колишнього імператора Вільгельма II в душах німецьких громадян.

75. Джерела і основні риси права феодальної Німеччини

Сповільнені темпи розвитку феодалізму на німецьких землях зумовили тривале збереження там пережитків звичаєвого права, що відповідало інтересам землевласників. Безліч князівств заважала встановленню єдиних норм права. Майже у кожній частині країни діяли свої правові звичаї, з яких панівний стан намагався закріпити ті, що оберігали їхні привілеї.

У XІІ – XVІ ст. у правотворчості велику роль відігравали шефени – члени феодальних судів. Вони зобов’язані були не тільки з’ясовувати фактичну сторону справи, усвідомлювати й оцінювати докази, а й у разі потреби “відшукувати права”. Тому навіть коли випадки були однаковими, шефени могли виносити найрізноманітніші вердикти, враховуючи інтереси феодалів.

У XІІІ ст. з’явились приватні записи права, такі як “Саксонське зерцало” і “Швабське зерцало”. Джерелами їх були норми звичаєвого і канонічного права, а також норми, запозичені з кодексу Юстиніана. Автором “Саксонського зерцала” вважають одного з магдебурзьких шефенів Ейке фон Репхофа.

Звичаєве право, що діяло в Німеччині тривалий час, умовно можна розділити на три частини: право феодалів, селянське право і міське.

Партикуляризм ленного, земського і міського права, відсутність єдиного зводу імперських законів змушували суддів дедалі частіше звертатись до дигестів і кодексу Юстиніана.

Наприкінці XV ст. звід римського права був офіційно визнаний імператором як діюче джерело цивільного права. Це положення зберігалось майже чотири століття. Щодо найскладніших казусів шефенам дозволялось брати консультації в університетах. Свої висновки професори права давали у формі проекту рішення, інколи обов’язкового для суду. Вони також визначали межі використання римського права, давали свої коментарі.

76. Розгром фашистської Німеччини і утворення ФРН и НДР

Після того, як Німеччина зазнала поразки у Другій світовій війні, її державність була припинена, від території Німеччини відокремлені великі території, а решта була розділена на 4 зони окупації: радянську, американську, британську та французьку. 1949 року на територіях американської, британської та французької зон окупації створена Федеративна Республіка Німеччина (ФРН), на території радянської зони окупації — Німецька Демократична республіка (НДР).

1959 року у НДР почалася колективізація сільського господарства та роздержавлення численних дрібних підприємств. До 1960 року приватне володіння землею довели від 52% у 1958 до 8%. На підтримку Східної Німеччини Микита Хрущов вимагав від західних держав фактичного її визнання, погрожуючи закрити доступ до Західного Берліна. Однак до 1970-х років «захід» відмовлявся визнати НДР, наполягаючи на об’єднанні Німеччини у відповідності до повоєнних домовленостей. Водночас все більше мешканців Східної Німеччини іммігрувало у Західну, 1961 року — близько 207 тисяч громадян. У серпні того самого року уряд НДР, аби блокувати потік біженців, наказав спорудити бетонну стіну і загородження з колючого дроту між Східним і Західним Берліном.

77. Революція у Німеччині і утворення Веймарської республіки

Веймарська республіка — історична назва німецької держави на честь конституційного Національного зібрання, що засідало в Веймарі.

Виникла в 1919 році в результаті Листопадової революції. У перші роки її політичне життя визначала парламентська більшість, що складалася з соціал-демократів, Німецької демократичної партії і Партії центру. СДПН вже відійшла від своїх колишніх революційних ідей. Демократія функціонувала. Спроби повалення державного ладу з метою встановлення соціалізму були придушені. Приватна власність залишилася недоторканною.

Але вже в 1920-і стало видно, наскільки крихка республіканська база серед населення. Економічна криза, інфляція, окупація Руру і спроби фашистського перевороту чітко показали в 1923, що у Веймарській республіці демократи знаходяться в меншості.

78. Особливості станово-представницької і абсолютної монархії у Німеччині

У кінці XV ст. і першій половині XVІ ст. у Німеччині настає період розквіту господарської діяльності. Але розвиток господарства йшов дещо іншим шляхом, ніж в Англії і Франції. Ні одне місто в Німеччині не стало господарським центром, яким був, наприклад, Лондон в Англії. Економічний розвиток Німеччини відрізнявся великою нерівномірністю її окремих регіонів. В Англії і Франції розвиток торгівлі призвів до централізації, у Німеччині – до об’єднання інтересів навколо місцевих центрів, що сприяло політичній роздробленості.

У XVІІ ст. у князівствах панував абсолютизм, який відрізнявся від централізованих абсолютних монархій Заходу.

Як і станово-представницька монархія, абсолютизм склався не на всій території імперії, а в межах окремих князівств.

Князівський абсолютизм був вираженням повного успіху феодальної реакції, перемогою над буржуазним рухом, підкоренням слабої німецької буржуазії князям.

У другій половині XVІІ ст. найбільшими абсолютиськими державами були Прусcія і Австрія, які суттєво відрізнялись одна від одної: Пруссія була переважно протестантською країною, а Австрія – католицькою. Хоча прусська держава складалась із декількох окремих держав, її населення було німецьким або онімеченим, тоді як Австрія складалась із земель, заселених різними національностями. Між обома країнами існував постійний антагонізм, особливо в питанні про те, кому повинна належати керівна роль у Німеччині.

79. Суспільний і державний лад СРСР за Конституцією 1936 р. і Конституцією 1977 р.

Конституцію, прийняту 5 грудня 1936 р. надзвичайним з’їздом рад, називали конституцією соціалізму, що переміг. Прийняттю її передувало тривале, майже піврічне обговорення проекту на партійних зборах, зборах трудових колективів і за місцем проживання. В Україні в обговоренні взяло участь до 13 млн. чол. Партапарат поставив черговий рекорд в організаційно-масовій роботі.

Конституція замінювала багатоступінчасті вибори прямими при таємному голосуванні. Категорія так званих «позбавленців» («лишенцев»), тобто осіб, штучно усунутих з політичного життя через належність до «експлуататорських прошарків населення», ліквідовувалась. Селяни отримували рівні з робітниками права обирати й бути обраними в усі органи влади. Виборчі округи в містах формувалися не за виробничими одиницями (завод, фабрика), а, які в селі, за територією проживання. Іншою ставала система функціонування влади: з’їзди рад різного рівня замінювалися інститутом сесійних засідань місцевих і верховних (республік і Союзу) рад. Нові ради набували деяких рис парламентської влади.

До конституції 1936 р. вперше увійшло положення про керівну і спрямовуючу роль комуністичної партії / політичній системі. Це відповідало дійсності. Партійний апарат був нервовим вузлом тоталітарної держави.

Проголошення побудови розвинутого соціалізму зумовило прийняття нової Конституції СРСР (1977 р.) і Конституції УРСР (1978 р.), з приводу чого були організовані небачені за своїми масштабами пропагандистські кампанії. У них були задіяні всі управлінські структури, всі партійні, радянські, комсомольські функціонери, депутати, чисельний ідеологічний актив. У всенародному обговоренні проекту Конституції СРСР, за даними партійних органів, в Україні взяло участь понад 35 млн осіб, тобто все без винятку доросле населення. В обговоренні проекту республіканського Основного Закону взяло участь 32 млн осіб. До комісій з підготовки проекту Конституції УРСР, до партійних і радянських органів, редакцій газет, на телебачення і радіо надійшло понад 8 тис. пропозицій і редакційних зауважень щодо основних положень і статей проекту Конституції. Звичайно, усе це подавалося пропагандою як «торжество радянської демократії», «прояв високої політичної активності громадян в умовах розвиненого соціалізму», «свідоцтво громадської зрілості усіх радянських людей», але насправді творилося партійними й радянськими апаратниками.

80. Суть політики військового комунізму. Червоний террор

У період громадянської війни була створена централізована державна і партійна структура. Піком централізаторства став «главкізм».У 1920 р. існувало 50 главків, підпорядковувався ВРНГ, що координував суміжні галузі і займалися розподілом готової продукції — Главторф,Главкожа, Главкрахмал та ін Споживча кооперація була також централізована і підпорядкована Наркомпродові. У період «воєнного комунізму» булавведена загальна трудова повинність, мілітаризація праці.

У результаті проведення політики «воєнного комунізму» були створені соціально-економічні умови для перемоги Радянської республіки над інтервентами і білогвардійцями. У той же час для економіки країни війна і політика «воєнного комунізму» мали тяжкі наслідки.

Червоний терор — заходи, які здійснювалися більшовиками проти широких соціальних груп, що були оголошені «класовими ворогами», або звинувачувалися в «контрреволюційній» діяльності.

Згідно Декрету «про червоний терор» від 5 вересня 1918 року, «червоний терор» ставив перед собою завдання боротьби з контрреволюцією, спекуляцією й злочинами за посадою шляхом ізолювання «класових ворогів» у концентраційних таборах і шляхом фізичного знищення «всіх осіб, причетних до білогвардійських організацій, змов і заколотів».

81. Скасування кріпосного права в Росії. Формування буржуазної держави та права

Селянська реформа 1861р. — буржуазна реформа, яка відмінила кріпацтво в Росії і поклала початок капіталістичній формації в країні. Основною причиною реформи стала криза феодально-кріпосницької системи. Кримська війна 1853—1856 pp. виявила гнилість і безсилля кріпосної Росії. В обстановці селянських заворушень, що особливо посилилися під час війни, царизм пішов на скасування кріпацтва. 19 лютого 1861 р. в Петербурзі Олександр II підписав Маніфест про скасування кріпацтва і «Положення про селян, які виходять з кріпосної залежності», що складалися із 17 законодавчих актів.

Основний акт — «Загальне положення про селян, що вийшли з кріпосної залежності» — містив головні умови селянської реформи: селяни отримували особисту свободу і право вільно розпоряджатися своїм майном; поміщики зберігали власність на всі землі, що належали їм, однак зобов’язані були надати в користування селянам «садибну осілість» і польовий наділ «для забезпечення їхнього побуту і для виконання їхніх обов’язків перед урядом і поміщиком». За користування надільною землею селяни повинні були відбувати панщину або сплачувати оброк і не мали права відмовитися від цього протягом 9 років.

Основну суму поміщик отримував від держави, якій селяни повинні були віддавати її протягом 49 років щорічними викупними платежами. Маніфест і «Положення» були обнародувані з 7 березня по 2 квітня (у Петербурзі та Москві — 5 березня). Побоюючись невдоволення селян умовами реформи, уряд прийняв ряд запобіжних засобів (передислокація військ, відрядження на місця представників імператорської свити, звертання Синоду і т. д.). Селянство, незадоволене кабальними умовами реформи, відповіло на неї масовими заворушеннями.

82. Соборне Уложення 1649 р. В Росії (загальна характеристика)

Соборне Уложення 1649 р. відноситься до числа найважливіших історичних пам’ятників феодальної Росії. Прийняте на Земському соборі 1648 – 1649 р., воно тоді вже було надруковано в Москві тиражем у 1200 екземплярів, (після чого не раз перевидавалося і ще в 30-х рр. XIX в. було включене в Повне зібрання законів Російської імперії. Таким чином, протягом майже двохсот років Соборне Уложення доповнюється і змінюється новими законодавчими актами та офіційно розглядається, як діюче законодавство.

XVII сторіччі, особливо друга половина його, в історії Росії ознаменувалося великими зрушеннями в соціально-економічному розвитку країни. Разом зі зміцненням власності на землю і розширенням прав поміщика на працю селян і холопів спостерігалося значне зростання ремісничого виробництва в містах, з’явилися перші підприємства мануфактурного типу, поглиблення поділу праці неминуче вело до росту товарного оберту в країні і зовнішній торгівлі. Економічний розвиток і різке загострення боротьби кріпаків і посадських низів, обумовлене значним посиленням експлуатації народних мас феодалами і купцями, неминуче приводили до поступового подолання пережитків феодальної роздробленості країни в економічній області і висували перед панівним класом і самодержавством завдання подальшої централізації держави.

Соборне уложення 1649 р. закріпило монопольне право, посаду на ремесло і торгівлю, включивши в державне “тягло” “білі слободи”. За посадом було закріплено все його населення, були повернені втікачі, а перехід з посаду в посад заборонявся.

83. Розвиток радянського законодавства в 30-ті — 50-ті рр.

У нечувано стислі терміни протягом 1921-1927 pp. було створено кодекси й інші рівнозначні їм законодавчі акти з основних галузей радянського права. Кодифікація в Україні базувалася на принципі єдності радянського законодавства. Основним її методом була рецепція законодавства РСФРР, а дещо пізніше — і законодавства со­юзного. Прийняття у 1924 р. Конституції СРСР, Основ судоустрою Союзу РСР і союзних республік, Основних начал кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік призвели до ще більшої централізації влади, управління й правового регулювання. Постановою РНК УСРР від 15 липня 1924 р. було створено Комісію з розгляду законодавчих проектів, на яку покладалося завдання щодо попереднього розгляду й відповідності з чинним законодавством СРСР і УСРР усіх законодавчих актів.

Конституція УРСР 1937 p., проголосивши принцип соціалізму “від кожного за його здібністю, кожному — за його працею”, намагалась зовні максимально збільшити подібність радянського устрою до устрою демократичних держав.

84. Утворення і розвиток російської централізованої держави (XIV — XVII ст.)

Утворення Московської держави пов’язане із формуван-ням російської народності. Перша літописна згадка про Москву датується 1147 р.

У другій половині XІV ст. у північно-східній Русі посилилась тенденція до об’єднання земель. Центром об’єднання стало Московське князівство, яке виділилось із Володимира -Суздальського ще в XІІст.

Централізація привела до суттєвих змін у державному апараті і державній ідеології. Великий князь став називатися царем за аналогією з ординським ханом чи візантійським імператором. Русь прийняла від Візантії атрибути православної держави, державну і релігійну символіку. У XV ст. митрополит на Русі став призначатися без згоди візантійського патріарха.

Посилення влади великого князя (царя) відбувалось паралельно з формуванням нової системи державного управління – приказно- воєводської. Для неї були характерні централізація і становість. Вищим органом влади стала Боярська дума, що складалась із світських і духовних феодалів. Це був аристократичний дорадчий орган.

До середини XVІ ст. остаточно склалась багатонаціональна російська держава. На вершині державної ієрархічної піраміди знаходилась царська влада, не обмежена ні політично, ні юридично. Цар видавав статути, укази, судебники. Він був вищим джерелом державної влади.

85. Держава і право Росії XIX — початку XX ст.

Система джерел права в цей період поповнюється новими елементами – постановами Ради міністрів і думками Державної ради. Ці форми хоч і носили підзаконний характер, але мали обов’язкову силу для всіх виконавчих органів. З’являється велика кількість актів, які називаються “Тимчасові правила”. Виникаючи як надзвичайні, спрямовані на конкретну ситуацію, акти набували характеру законів. Визначення “Тимчасові” найбільш адекватно відображало направленість законотворчості в період реформ.

Поряд з постановами Рада міністрів видавала також положення, які мали статусний, правовстановлюючий характер і які часто визначали структуру і функції заново створених органів влади і управління.

В великій кількості видавались укази, як правило, направлені на проведення конкретних правових акцій і перетворень. При реформуванні системи державних органів або створенні нових приймались акти, що мали назви установ. В назвах найбільш фундаментальних актів використовується термін “закон”.

Кодифікаційна робота проводилась цілим рядом установ: особливим відділенням державної канцелярії (по виданню Зводу Законів), департаментами Сенату, Державною радою і Державною думою, Радою міністрів і окремими міністерствами і управліннями. Керівництво цією роботою здійснював Сенат, поряд з яким було створено Юридичну нараду, яка керувала всією кодифікаційною діяльністю.

В роки війни процесуальне і судове право зазнає змін, які були викликані надзвичайними обставинами. Судочинство в військово-польових судах здійснювалось в особистому порядку: короткострокове слухання, відсутність захисту, корпоративність складу суду, неможливість оскарження.

Новим явищем стала адміністративна юстиція – прототип арбітражу, поява якої була обумовлена розвитком адміністративно-господарських відносин і зв’язків.

86. Суспільний і державний лад франків

Суспільний лад франків відображений у пам`ятці їхнього права – Салічній правді, складеній у часи Хлодвіга І. За формою це перелік правових звичаїв, які фіксують суспільний лад як родового, так і ранньокласового періодів.

У цей час франки перебували на стадії ранньокласового суспільства. Їхня сусідська община – марка – колективно володіла землею, її члени були рівноправними вільними селянами-воїнами. Франки переймали прийоми римської агротехніки, були ознайомлені з латиною, мали деякі уявлення про римське право, набирали до себе на службу римських поселенців.

Орна земля була у колективній власності марки і періодично перерозподілялась між общинниками. Земельний наділ франка не вилучався. Рілля вважалась володінням, а не власністю. Ліси, луки, вигони для худоби перебували у спільному користуванні общини.

За Салічною правдою франк міг мати у власності присадибну ділянку, будинок. Община складалась з великих сімей, між якими існували родинні зв`язки. Заможні сім`ї мали рабів, як домашню прислугу, і напіввільних литів (ремісників). Згадуються також ковалі, конюхи, виноградарі. Якщо вільна дочка франка виходила заміж за раба, вона втрачала свободу.

Найважливіші життєві питання общини вирішували збори її повноправних членів. Тільки вони могли прийняти в общину нового жителя. Франки щороку призивались на військові збори (березневі поля). На них король проводив огляд ополчення, діставав від нього схвалення своїх рішень.

87. Утворення СРСР. Суспільний і державний лад СРСР

Х з’їзд партії (березень 1921 р.) обговорив доповідь Сталіна з національного питання. В ній наголошувалось на невідкладності заходів, спрямованих на подолання соціально-економічної і культурної нерівності народів. А він виступив за адміністративний переділ Росії. Ця настанова призвела до серйозних ускладнень в ряді районів, зокрема на Закавказзі.

В березні 1922 р. представники вищих органів влади Азербайджану, Вірменії і Грузії затвердили договір про створення федеративного Союзу Радянських Соціалістичних республік, який у грудні 1922 року перетворився в Закавказьку соціалістичну республіку (ЗСФСР).

В радянських республіках у 1922 р. були скликані з’їзди Рад. Вони прийняли рішення про утворення СРСР. 30 грудня 1922 року відбувся І з’їзд Рад СРСР. Він затвердив конст. Документи: Декларацію Договір Російської, Української , білоруської, закавказької республік про утворення СРСР. Було створено першу радянську Конституцію, яка була затверджена на ІІ всесоюзному з’їзді Рад у січні 1924 р. Конституція проголосила, що СРСР є «добровільним об’єднанням рівноправних народів, що за кожною республікою забезпечене право вільного виходу з Союзу.

В 1925 р. на ІІІ зїзді Рад було оформлено входження в Союз Середньої Азії.

88. Судова реформа у Росії 1864 р.

Судова реформа 1864 р. — реформа судової системи і судочинства; найпослідовніша з буржуазних реформ 60—70-х pp. Проводилася на основі судових статутів, прийнятих 20 листопада 1864 p.: «Установа судових установлень», статути карного і цивільного судочинства, статут про покарання, що накладаються мировими суддями. На околицях Росії статути вводилися зі значними змінами; остаточно процес було завершено лише до 1896 р.

У судових статутах відображено ряд буржуазних принципів судоустрою і судочинства: відділення суду від адміністрації, незмінність суддів і слідчих, створення суду присяжних, установа адвокатури, проголошення гласності й змагальності процесу, вільної оцінки доказів; виборність деяких судових органів (мирових судів). Разом з тим реформа зберегла кілька елементів колишнього станового суду: участь у процесі станових представників, особлива підсудність справ вищих посадових осіб, збереження селянських, «інородчеських» і духовних судів тощо. Були створені дві системи судів — мирові та загальні. Мирові суди розглядали дрібні карні і цивільні справи.

Створювалися мирові суди в містах і повітах. Як правило, кожний повіт складав мировий округ (усього було створено 108 округів), що розділявся на мирові дільниці. Дільничі мирові судді здійснювали правосуддя одноосібно. Вибиралися мирові судді (дільничі і почесні) повітовими земськими зборами (в столицях — міськими думами) і затверджувалися на посаді 1-м департаментом Сенату. Апеляційною інстанцією для дільничих суддів був з’їзд мирових суддів, що складався з усіх мирових суддів (у тому числі й почесних мирових суддів) округу. Система загальних судів включала окружні суди і судові палати (одна на кілька судових округів).

89. Судебник 1497 р. в Росії (загальна характеристика)

Для управління таким великим князівством був потрібен певний кодекс. Норми звичайного права і князівська судова практика Російської Правди виявилися вже недостатніми для управління Московським князівством. Тоді Іван III вирішив створити свій кодекс. В 1497 році він створив цей кодекс, який був названий Судебником. Судебник уклав в собі 68 статі.

Головною метою Судебника були розповсюдження юрисдикції великого князя на всю територію централізованої держави, ліквідація правових суверенітетів окремих земель, доль і областей. До моменту ухвалення Судебника далеко не всі відносини регулювалися централізовано.

Судебник вніс одноманітність в судову практику Російської держави, відрегулював організаційно-системні відносини судової влади — раніше найпоширенішим способом судового розгляду був поєдинок, тепер вводяться елементи розслідування, а також збору і обліку свідчень свідків (хоч би і здобутих в тортурах). В Судебнику формулюється вперше надзвичайно важлива принципова ухвала про те, що Судебник є не правом судових і адміністративних органів, не їх прибутковою статтею, а їх обов’язком; рішучим чином проводиться погляд про те, що приватний інтерес повинен поступатися кримінальній вимозі держави, а особистий інтерес судового органу — інтересу сторони в процесі. Фіксуються численні зловживання судових і адміністративних посадовців і приймаються заходи до їх усунення.

Немало місця уділено системі кримінальних покарань за різні злочини. Під злочином судебник розуміє не тільки нанесення матеріального або морального збитку, “образу”. На перший план висувається захист існуючого соціального і правового порядку. Злочин — це перш за все порушення встановлених норм, розпоряджень і разом з тим волі государя, яка нерозривний зв’язувалася з інтересами держави.

Система покарань по судебнику ускладнюється, формується нова мета покарання: страхання і ізоляція злочинця. Метою властей стає демонстрація їх всесилля обвинуваченим, над душею і тілом. Вищою мірою покарання була смертна страта, яка могла бути відмінений помилуванням з боку государя. Процедура страти перетворюється в свого роду спектаклю, з’являються нові види страт і покарань. Для покарань сталі характерними жорстокість і невизначеність їх формулювання. Тілесні покарання застосовувалися як основний або додатковий вигляд. Найпоширенішим виглядом була “торгова страта”, тобто биття батогом на торговій площі. Окрім страхання, ці види покарань виконували важливу функцію символіста — виділення злочинця із загальної маси, “позначення” його.

Судебник 1497 року мав і іншу мету — закріпити нові громадські порядки, зокрема, поступове висунення дрібних і середніх феодалів — дворян і дітей боярських. На догоду цим соціальним групам він вніс нові обмеження в судову діяльність кормленщиків, а головне, поклав початок загальному закріпаченню селян, так стаття 57 Судебника встановила правило Юрьева дня (певний і дуже обмежений термін переходу селян). Судебник сформулював економічні основи життя Росії: був визначений статус вотчини і маєтків, принципи власності і власті.

90. Революція 1917 р. в Росії і виникнення радянської держави і права (Декрети про мир, землю та ін.)

На початок 1917 року страйки охопили біля 676 тис. Робітників. 25 лютого страйк став політичним в Петрограді, Москві та ін. Містах. Страйками керували Ради робітничих і солдатських депутатів. 28 лютого царський уряд було повалено. У Державній Думі було створено Тимчасовий комітет, який на переговорах 2 березня з виконкомом Петроградської Ради робітничих і селянських депутатів досяг угоди про створення Тимчасового уряду до скликання Установчих зборів, які мали визначити форму правління Росії.

Рішення про Установчі збори було компромісом між Державною Думою і Радами, оскільки жодна із сторін не могла претендувати на те, щоб стати владою в Росії, після відречення царя Миколи ІІ. У програмі Тимчасового уряду проголошувалось про негайну підготовку до проведення річного прямого і таємного голосування до Установчих зборів, які мали встановити форму правління і приймати Конституцію. Були продекларовані свобода слова, друку, мітингів, недоторканість особи і таке інше.

Формальним приводом для проведення повстання був той факт, що Тимчасовий уряд не проводить виборів до Установчих зборів, хоча вибори були призначені на 28.ХІ. Керівництво партії більшовиків вирішило захопити ваду в день відкриття роботи ІІ з’їзду Рад робітничих і солдатських депутатів, а тому пропонувало включити в порядок денний роботи зїзду Рад питання про мир, землю, владу, і робітничий контроль. 25 жовтня партія більшовиків здійснила військовий переворот, взявши владу до своїх рук в Петрограді Другий з’їзд Рад робітничих і селянських депутатів прийняв запропонований Леніним Декрет про мир, землю, Декларацію прав народів Росії. Було обрано новий Центральний комітет (виконавчий) та створено уряд — Раду народних комісарів, на чолі з Леніним. Цей уряд теж називався Тимчасовим, оскільки він мав функціонувати до скликання Установчих зборів, вибори яких були призначені на 12 листопада.