1. Періодизація, умови, форми господарювання та основні риси господарств первісної доби

Первісна доба — найтриваліша в історії людства. Вона тривала з появи перших людей до виникнення стародавніх цивілізацій (IV- III тис. до н. ери). Первісне суспільство поділяється умовно на кам'яний (палеоліт, мезоліт, неоліт), мідно-бронзовий і залізний віки. Кожному із цих етапів людського життя були притаманні певні риси, особливості, здобутки матеріальної культури, заняття та знаряддя праці.

Так, палеоліт (давній кам'яний вік) був найдовшим періодом. Для нього були характерними примітивні знаряддя праці, збиральництво, мисливство, рибальство, як основні види господарювання, що свідчило про його привласнювальний характер. В цей час людина навчилася видобувати і підтримувати вогонь — одне з найвизначніших її досягнень. З'явилися постійну житла. Палеоліт збігається із найважчим в історії людству льодовиковим періодом.

У мезоліті (середньому кам'яному віці) вдосконалювалися знаряддя праці первісних людей. Були винайдені лук і стріли. З'явився найдавніший транспорт — водний (плоти, човни).

Під час перехідного періоду від мезоліту до неоліту (протонеоліт) зароджуються відтворюючі форми господарювання у тваринництві. Першими прирученими тваринами були собака, свиня і бик. В цей час виникає землеробство, перші постійні поселення людей.

Для неоліту (новий кам'яний вік) притаманне утвердження відтворювальних форм господарювання. Відбувається "неолітична революція". Відтворююче господарство стає цінуючим. Основні заняття людей — землеробство, тваринництво, гончарство та інші. В цей час з'являється наземний транспорт — віз, сани. Худоба використовується як тяглова сила. З'являється система обміну.

Визначальними рисами мідно-бронзового віку було існування відтворюючого господарства, швидкий розвиток орного землеробства, тваринництва, посилення поділу праці на землеробство, скотарство, ремесло. Обмін набуває постійного характеру, стає регіональним.

Ранній залізний вік характеризувався співіснуванням бронзових і залізних знарядь праці. В цей час відбувається перехід від мотики до сохи та плуга, з'являються залізні ножі, серпи, лемеші, круглі жорна. Бурхливо розвиваються ремесла — ковальство, гончарство. Зростає продуктивність сільського господарства, розвивається птахівництво. Для раннього залізного віку характерний швидкий розвиток торгівлі.

Вдосконалення знарядь праці, суспільний поділ праці, а також торгівля створили передумови для виникнення державних утворень — центрів світової цивілізації. В цілому ж господарство первісної доби мало натуральний характер.

2. Особливості розвитку меркантилізму в українській соціально-економічній думці кінця XVII – початку ХVIII ст.

Ідеї меркантилізму набули поширення у більшості європейських країн. Водночас особливості соціально-економічного розвитку кожної з них неминуче вплинули на специфіку національних меркантилістських концепцій та рекомендацій щодо господарського розвитку.

Певні риси меркантилізму були притаманні соціально-економічній думці України в кінці XVI — на початку XVII ст. Водночас вона відрізнялась від західноєвропейських меркантилістських концепцій самобутнім та оригінальним підходом до вирішення проблем господарського життя.

Розвиток торговельно-промислової діяльності в Україні, зростання грошової ренти, стягнення з населення грошових податків, необхідних для утримання війська та інших державних видатків, загострили проблему збільшення кількості грошей в обігу.

Економічна політика гетьмана України з 1648 p., державного діяча та полководця Богдана Хмельницького містила елементи меркантилізму, що виявилось у активному втручанні державної влади у господарське життя, стимулюванні експорту товарів через систему пільг місцевим підприємцям та купцям, обмеженні вивезення готової продукції, особливо коштовностей, встановленні захисних мит з метою нагромадження в країні золота та срібла. Від гетьманського управління українське купецтво отримувало універсали про охорону особи і майна, а також пільги у користуванні міським торговельним інвентарем, будівлями і спорудами тощо. Важливого значення у своїй діяльності Б. Хмельницький надавав розвитку міських ремесел і мануфактурної промисловості. За його правління видавались укази та універсали, спрямовані на розвиток внутрішньої торгівлі та охорону купецьких прав. Зовнішня торгівля розросталась за рахунок укладення довгострокових торговельних угод та зміцнення економічних зв´язків з іншими країнами, що сприяло пожвавленню економічного розвитку України.

Господарські погляди доби меркантилізму знайшли відображення в творах українського вченого, філософа, державного діяча Єлисея Феофана Прокоповича (1677-1736), професора етики, а згодом ректора Києво-Могилянської академії. Вважаючи, що етика належить до практичних наук, Ф. Прокопович включав до кола її проблем економіку та політику. При цьому перед економікою вчений ставив завдання вивчення господарських звичаїв на рівні домашнього господарства або окремого маєтку, а перед політикою — питання економічного розвитку на загальнодержавному рівні.

Зазначаючи, що "економіка і політика відрізняється лише своєю сферою", автор виходив з того, що державне управління "…підлягає іншим правилам внаслідок більших труднощів у цьому (державному), ніж у тому, господарчому управлінні" [1, с. 42].

Як і сучасні йому західноєвропейські та російські меркантилісти, Ф. Прокопович відстоював ринковий шлях розвитку, був прихильником доктрини активного торговельного балансу, що знайшло відображення в епістолярній спадщині вченого та в проектах реформ, спрямованих на обґрунтування необхідності розвитку вітчизняної промисловості, сільського господарства, торгівлі, удосконалення системи державних органів управління тощо.

3. Завершення формування світового господарства та його вплив на економіку провідних країн Європи та США в І третині ХХ сторіччя

У 1919-1929 pp. американська економіка була на піднесенні: США виробляли промислових товарів набагато більше, ніж Франція, Великобританія, Італія, Німеччина, Японія разом. Ця країна домоглася таких успіхів тому, що вона першою взяла курс на переобладнання основних засобів виробництва. Обновлялися основні галузі економіки: хімічна, електрична, приладобудівна, автомобільна, радіотехнічна. Стандартизація, тобто масовий випуск деталей, вузлів, став звичайним явищем у верстатобудівній, автомобільній та інших галузях. Система Тейлора, чи конвеєризація, дала змогу підприємцям наситити товарами національний і світовий ринки.

Промислово-фінансові групи Рокфеллера, Дюпона, Меллона процвітали. Щодо темпів розвитку не мали собі рівних нафтова, автомобільна, електротехнічна галузі промисловості. Якщо до першої світової війни США відставали по вивозу капіталу від ряду країн Європи, то у 20-х роках, випередивши всіх, збільшили його у 5 разів. Такі промислові гіганти, як "Дженерал Електрик", "Форд", "Дженерал Моторе" почали будівництво заводів-філій у багатьох країнах світу. Вони збудували за кордоном десятки заводів у країнах Латинської Америки, Європи, Канаді. До великої депресії (1929 p.) західна півкуля відчувала на собі фінансовий вплив монополій США. Наприкінці 1929 p. американський капітал контролював 1/3 гірничорудної промисловості Канади. Американці зайняли першість і у світовій торгівлі. Використовуючи плани Дауеса, Юнга, вони взяли під свій контроль промисловий потенціал Німеччини.

Якщо Великобританія, Франція, Німеччина домоглися відносної стабілізації лише в 1924 p., то США зуміли подолати потрясіння наслідків першої світової війни уже в 1920 p. З того часу і до 1929 p. в США продовжувалося невпинне економічне піднесення. Чисті прибутки монополій США досягли 55,5 млрд дол., або в 1,5 раза більше, ніж у роки першої світової війни. Будувалися нові фабрики і заводи. Виплавлення сталі зросло з 49 до 61,7 млн т, видобуток нафти — з 723 до 1007 млн барелів, виробництво електроенергії — 371,4 до 116,7 млрд кВт/год. На фоні розорених війною Великобританії, Франції, особливо Німеччини, США були процвітаючою країною, яка виробляла промислової продукції на 10% більше, ніж усі індустріальні країни разом. На початку 1929 p. Америка давала 48% світового промислового виробництва. У тому самому році у США випущено 5337 тис. автомашин, що вії разів більше, ніж до війни. Найбільше їх продукували на заводах "Форд", "Крайслер" та "Дженерал Моторе" (82%) [5, с. 96].

Зросла роль США у світовому експорті капіталу. Інвестиційні вкладення США за кордоном досягли в 1929 p. 27,7 млрд дол., з них в Латинську Америку — 3462 млн дол., Канаду — 2010 млн дол.. Західну Європу — 1353 млн дол. На той самий час американські монополії повністю підпорядкували собі 14 країн Латинської Америки (з 20, що тоді були незалежними державами). Американські бізнесмени відсунули англійських капіталовкладників в Канаді на другий план, їхні інвестиції в цій країні перевищували англійські в 4,5 раза, 1/3 гірничорудних підприємств та фабрик стали власністю США, 73 % мексиканської нафти опинилися в руках американських корпорацій. Вони також швидко проникли в європейські країни. У 1928 p. "Дженерал Моторе" відкрила автомобільні заводи у 18 містах Європи, Канади, Латинської Америки, "Форд" — у Великобританії, Франції, Німеччині, Італії, Бельгії, Данії, Ірландії. Великобританія вперше за 300 років поступилася першістю у світовій торгівлі США [5, с. 97].

Прискореними темпами розвивалися й інші галузі промисловості США, зокрема радіотехнічна, побутової техніки (пилососи, холодильники, пральні машини тощо). В країні зростали міські конгломерації з великою кількістю населення. Якщо в 1920 p. обширних урбанізованих районів налічувалося 58, у яких проживало 36 млн жителів, то в 1930 p. — 97 районів з чисельністю населення 55 млн чол. В індустріальних районах США зосередилося 45% усього населення країни [5, с. 98].

Сільське господарство США в 1920-1929 pp. відставало від бурхливого розвитку промисловості. Проте в аграрному секторі країни також відбувалися структурні перетворення. З одного боку, йшов швидкий процес витіснення дрібних виробників з землеробства, а з іншого — продовжувалася індустріалізація американських ферм. 547 тис. господарств було продано за несплату податків і боргів. Мільйони фермерів переселялися в міста. В цілому сільське господарство США в 20-х роках не мало собі рівних у світі щодо кількості випущеної продукції, технічного устаткування та продуктивності праці. Саме США направляли безплатно із своїх запасів великі партії продуктів розореній війною Європі, іншим країнам світу [5, с. 98].

У ці роки в США позначився різкий перехід сільського господарства від екстенсивного до інтенсивного способу виробництва. Державний земельний фонд вичерпався. Роздавання гомстедів за символічну ціну (10 дол.), що тривало понад 50 років, остаточно припинилося. У конкурентній боротьбі виживали лише ті фермери, які застосовували на своїх полях найдосконалішу техніку, штучні та хімічні добрива, найновіші досягнення агрономічної науки. Хоч і з великими труднощами, сільське господарство Америки оновлювалося, вдосконалювалося, підтягувалося до швидких темпів розвитку промислового виробництва. Вже в кінці 20-х років на полях фермерів США з'явилося 920 тис. тракторів і 61 тис. комбайнів. Однак тракторами, за американською статистикою, у той час були забезпечені лише 13,5 % господарств, а комбайнами — 1 %. Проте процес переходу сільського господарства США з мануфактурної стадії в індустріальну розпочався, хоч і повільно, але остаточно і безповоротно [5, с. 99].

Британська імперія у роки першої світової війни не тільки не розпалась, а й розширилася за рахунок німецьких колоній. У домініонах (Індія, Австралія, Канада, Південна Африка, Нова Зеландія) завдяки зростаючим інвестиціям англійських корпорацій виникли сучасні галузі економіки. До 1929 p. банкірам вдалося нормалізувати національну валюту — фунт стерлінгів, довівши його до довоєнного рівня. Було відновлено золотий стандарт.

Проте одним з найбільших недоліків післявоєнної економіки Великобританії була її залежність від імпорту сільськогосподарської продукції та промислової сировини. В країну ввозили понад 60 % потрібних харчових продуктів, 100% бавовни, 2/3 залізної руди, 9/10 вовни тощо. Дисбаланс між імпортом і експортом негативно впливав на загальний стан господарства країни. Частка Великобританії у світовій торгівлі в 1929 p. становила всього 11% (порівняно з 1913 p. — 14%) [5, с. 100].

Господарство Німеччини після першої світової війни опинилося у скрутному становищі. Версальський договір довів його до банкрутства. Лише за 2 роки країна повинна була виплатити державам Антанти 20 млрд золотих марок. Оскільки таких грошей Німеччина не мала, то контрибуцію союзники стягували натурою, їм було передано 5 тис. паровозів, 150 тис. вагонів, 140 тис. корів, сільськогосподарські машини, автомобілі, верстати, оптику тощо. Німеччина зобов'язана була забезпечувати країни Антанти хімікатами, будівельними матеріалами, великою рогатою худобою та іншими товарами. Політична дестабілізація, різке падіння життєвого рівня народу, економічний крах — такою була Німеччина в перші післявоєнні роки.

Німеччина втратила зовнішні ринки, звузилися внутрішні ринки через розвал економіки. Занепало сільське господарство у зв'язку з відсутністю достатньої кількості хімічних добрив. Скорочувалося промислове виробництво. Імпорт і експорт становили лише 1/3 довоєнного рівня. Частка німецького експорту скоротилась у 1923 p. до 6% (порівняно з 1913 p. — 13%). Катастрофічне становище в основних галузях економіки було причиною краху кредитно-фінансової системи Німеччини. Інфляція, повне знецінення національної валюти (паперових грошей) зумовили зниження, з одного боку, рівня зарплати робітників і службовців, а з іншого — неможливість сплати Німеччиною контрибуції союзникам.

Стурбовані критичним станом німецького господарства, США, Франція, Великобританія вирішили оздоровити економіку Німеччини. 16 серпня 1924 p. на Лондонській конференції держав-переможниць для Німеччини був прийнятий репараційний план Дауеса, розроблений міжнародіНйм комітетом Чарльза Г. Дауеса (віце-президента США в 1925-1929 pp.). План передбачав надання позик і кредитів, їйереважно американських, на відбудову господарства та І оздоровлення фінансів Німеччини. Передбачалося, що підЦЙвесення економіки допоможе Німеччині справно сплачува|їїї репарації Великобританії та Франції, які, у свою чергу, |яа цей рахунок покриють воєнні борги США в період перістої світової війни. Причому наголошувалося, що основна рмаса промислової продукції з Німеччини повинна спрямовуватися торговими каналами в СРСР, щоб, як було рапіше, не витіснити англійські та французькі товари з міжнародних ринків. Згідно з планом Дауеса СРСР повинен був за промислові товари здійснювати сировинні поставки в Німеччину. План Дауеса діяв до 1929 p. Вклавши в економіку Німеччини 27 млрд золотих марок, він сприяв стабілізації господарського життя країни. З інфляцією було покінчено. Німеччина не лише подолала розруху, а й збільшила випуск промислової продукції на 13% порівняно з 1913 p. Найбільше інвестицій надходило з США (70%), які вкладали їх, як правило, в оновлення основного капіталу важкої промисловості. Це дало змогу Німеччині випередити Великобританію, збільшивши експорт машин та індустріального устаткування на світовий ринок. За період дії плану Дауеса Німеччина виплатила репарацій менше 10 млрд золотих марок, причому за рахунок спеціальних облігацій німецьких залізниць та промисловості, підвищення непрямих податків. Зросла роль Німеччини не тільки у світовій торгівлі, а й у розвитку таких галузей економіки, як хімія та електроніка. Однак всі ці успіхи були введені нанівець внаслідок світової економічної депресії 1929-1933 pp. [5, с. 101-102]

Версальський договір зміцнив позиції французької економіки. Мільярдні репарації стабілізували французьку національну валюту, дали можливість спорудити чимало гідроелектростанцій в Альпах та Піренеях. З'явилися нові промислові центри на півдні країни, в містах Бордо, Марселі, Ліоні, Тулузі, на околицях Парижа. З колоній, які за територією у 20 разів перевищували метрополію, надходила у великих кількостях сировина. Туди у кінці 20-х років Франція експортувала близько 40 % своєї промислової продукції. Для такого товарообміну будувалися нові та реконструювалися старі порти. Найшвидше розвивалися хімічна, автомобільна, авіаційна, нафтопереробна, приладобудівна, електромеханічна галузі промисловості.

Проте у легкій промисловості спостерігався застій, крім виробництва предметів розкоші, якими у всі часи славилися висококласні французькі спеціалісти. Отже, за темпами зростання промислового потенціалу Франція випередила всі країни світу. Обсяг індустріального виробництва наприкінці 20-х років перевищив довоєнний (1913 p.) на 8%.

Сільське господарство відставало від динамічного розвитку промисловості. В аграрному секторі переважали дрібні ферми. Вони не мали відповідного технічного забезпечення. У сільськогосподарському виробництві переважала ручна праця. Все це зумовило слабку конкурентоспроможність французьких сільськогосподарських товарів на європейських ринках. За таких обставин французькі селяни розорялися, йшли в міста, шукаючи роботу на промислових підприємствах. Відзначалися стабільністю лише великі ферми, власники яких застосовували механічні методи обробітку землі. В цілому сільськогосподарський сектор, відстаючи в агротехнічному відношенні, був на рівні довоєнного (1913 p.). Велика депресія 30-х років порушила нормальний ритм розвитку господарського життя Франції [5, с. 103].

4. Неокейнсіанські теорії економічного зростання. Посткейнсіанство

Коли виробництво відбувається у неокласичних умовах змінних пропорцій і постійного ефекту масштабу виробництва, суперечності між природним і гарантованим темпами зростання просто неможливі. Система може пристосуватися до будь якого темпу зростання робочої сили і врешті решт наблизитися достану пропорційного розширення.

Моделі зростання покликані пояснити характер впливу факторів виробництва та інших чинників на створений продукт, визначити частку і значення кожного фактора у збільшенні продукту. Розробка неокласичних теорій економічного зростання розпочалася у 50-60-ті pp. XX ст. у відповідь на появу неокейнсіанських моделей зростання. Теорії зростання підтвердили суттєві модифікації неокласичної концепції в цілому: перехід до аналізу макроекономічних проблем, зокрема процесів суспільного відтворення, розширення меж мікроекономічного аналізу, дослідження умов збалансованого зростання.

Прихильники неокласичної традиції будували моделі економічного зростання на основі виробничої функції, розробленої американським математиком Ч. Кобом та економістом П. Дугласом у 1928 р. Теоретичною засадою неокласичної виробничої функції Коба — Дугласа був факторний аналіз виробництва на мікроекономічному рівні, формалізований вигляд якої представлений формулою

Y = AKULP,

де У — обсяг виробленої продукції;

А — коефіцієнт, що враховує додаткові умови виробництва;

К у L — фактори виробництва — капітал та праця;

а, Р — показники еластичності У щодо збільшення кожного з факторів, які мають такий економічний зміст: у разі збільшення фактора К (L) на 1 % обсяг продукції збільшується на а % ($ %) за умови постійного іншого фактора — L (К); сума показників а та Р дорівнює одиниці [7, с. 178].

Подальші дослідження факторів економічного зростання засвідчили, що не лише збільшення обсягів залученого капіталу і чисельності працездатного населення, а й інші фактори визначають його темпи. Дослідження Дж. Кендрика, що охопило 1869-1957 pp., засвідчило, що вплив традиційних факторів — землі, праці й капіталу — формує менш ніж 50 % приросту обсягу виробництва, а більшу частину забезпечує використання нефізичних факторів: рівень технологій, освіти, макроекономічна стабільність, рівень відкритості економіки. Основні фактори зростання були виявлені Е. Денісоном у праці "Джерела економічного зростання" (1962), де вчений дослідив залежність обсягів виробленої продукції від якісних змін праці та засобів виробництва: технічного прогресу як такого, зростання рівня концентрації виробництва, підвищення кваліфікаційного та освітнього рівня робітників, вдосконалення організації виробництва й управління тощо. За підрахунками Р. Солоу, у середині XX ст. внесок фактора технічного прогресу в економічне зростання перевищував 80 %, і тільки 20 % змін припадало на приріст зайнятості та обсягів інвестицій. При цьому під технічним прогресом розуміють усю сукупність якісних змін факторів економічного зростання, а саме: підвищення рівня освіченості та кваліфікації робочої сили, економію на масштабі виробництва, нові форми організації виробництва, технічні винаходи й технологічні вдосконалення [7, с. 179].

Перехід неокласичної економічної теорії до дослідження умов і факторів економічного зростання означав трансформацію традиційного статичного підходу в динамічний. Можливість існування стійкої динамічної рівноваги доводиться у праці Дж. Міда "Неокласична теорія економічного зростання" (1961).

На новій теоретичній основі відбувається відродження докейнсіанських методів боротьби з безробіттям — Дж. Мід закликає відновити гнучке реагування цін (передусім грошових ставок зарплати) на зміни в умовах попиту і пропозиції. Практичні рекомендації стосуються реформування існуючої структури і механізму функціонування ринку праці задля надання йому більшої гнучкості та мобільності. Вчений, як і монетаристи, вважає профспілки монопольними утвореннями на ринку праці, що диктують ціни на робочу силу, а тому припускає можливість обмеження прав профспілок [7, с. 180].

У післявоєнний період з 50-х pp. XX ст. теорії зростання розвивалися в умовах сталих темпів збільшення реального продукту, на відміну від довоєнного депресивного стану. У Західній Європі та Японії підйом був пов´язаний з американською допомогою за планом Маршалла, а у самих США — з військовими діями в Кореї. Неокейнсіанська модель Харрода — Домара надзвичайно перебільшувала нестійкість і нестабільність ринкової економіки і недооцінювала сили, що спричинюють її зростання. Із середини 50-х pp. XX ст. розпочався новий етап розвитку теорій зростання, під час якого провідну роль відігравала модель зростання Р. Солоу.

Основи моделі зростання Р. Солоу були викладені в його статті "Внесок у теорію економічного зростання" (1956). Р. Солоу дійшов висновку, що основною причиною нестійкості економіки в неокейнсіанській моделі Харрода — Домара є фіксована величина капіталомісткості, що відбиває жорстке співвідношення між факторами виробництва — працею і капіталом. Звичайно, в Роберт Мертон Солоу (р. н. 1924 р.) — американський економіст, народився у Нью-Йорку. Вступив до Гарвардського університету за спеціальністю соціологія та антропологія, а після повернення до університету (після призову до збройних сил США під час Другої світової війни) зацікавився економікою. Одержавши ступінь доктора наук у Гарварді, з 1950 р. викладає в Массачусетському технологічному інституті. Р. Солоу щастило на вчителів — у Гарварді його наставником був видатний економіст, майбутній Нобелівський лауреат 1973 р. В. Леонтьев, а у Массачусетсі — не менш відомий майбутній Нобелівський лауреат 1970 р. П. Самуельсон. Основною сферою інтелектуального пошуку Р. Солоу завжди була макроекономіка, причому підхід ґрунтувався на побудові багатофакторних моделей на основі використання статистичних методів та теорії ймовірностей. Наукові праці Р. Солоу — журнальні статті і розділи у колективних монографіях, найвідомішими з яких є "Лінійне програмування й економічний аналіз" (разом з П. Самуельсоном і Р. Дорфманом) (1958) і "Теорія зростання: виклад" (1969) [7, с. 181-182].

За внесок у розвиток теорії економічного зростання в 1987 p. P. Солоу присудили Нобелівську премію. Крім наукових досліджень і викладацької діяльності Р. Солоу займався практичною діяльністю в державному секторі. Він був членом Ради економічних консультантів при президентові США, працював у державній комісії з вивчення проблем доходів населення, а у 1975-1980 pp. обіймав посаду директора Федерального резервного банку Бостона.

Відповідно до принципів неокласичної теорії пропорції між капіталом і працею мають бути змінними і визначатися виробниками, що мінімізують витрати, залежно від цін на фактори виробництва.

Характерні риси моделі Р. Солоу:

— врахування трьох факторів: запасу капіталу (на одного працівника, тобто капіталоозброєності), зростання населення та технологічного прогресу;

— визначення факторів короткострокової дії (запас капіталу і зростання кількості населення) та довгострокової дії (технологічний прогрес);

— надання пріоритетного значення не зростанню продукту як такого (У), а зростанню продуктивності праці (у = V / L);

— визнання існування стійкого рівня капіталоозброєності k.

Замість фіксованого співвідношення капіталу та праці (К / L) Р. Солоу включив у свою модель лінійно-однорідну виробничу функцію

Y = f(K, L).

Розділивши обидві частини на L і позначивши дохід на одного працівника Y / L через у, а капіталоозброєність К / L через fe, одержимо:

y=f(k) [7, с. 184].

Передбачається, що населення зростає незмінним темпом л, а інвестиції становлять постійну частку доходу, що обумовлена нормою заощадження.

де k = К І L — капіталоозброєність; 8 — норма заощадження; п — постійний темп зростання населення.

Формулювання рівняння звучить так: приріст капіталоозброєності одно-j го працівника дорівнює надлишку інвестицій (заощаджень) над забезпеченням капітальними благами всіх додаткових працівників.

Якщо sf (k) = nk, то капіталоозброєність залишається сталою: dk = 0, тобто економіка зростає без будь-яких структурних зрушень і змін співвідношення факторів, що означає збалансоване зростання [7, с. 184].

Модель Солоу доводила, що вища норма заощаджень забезпечує вищу капіталоозброєність робітника, а значить і вищий темп збалансованого зростання. Однак зростання не є самоціллю, оскільки збільшення норми заощадження суттєво обмежує споживання. Тому наступним кроком, логічно обумовленим моделлю, було визначення умов оптимального для суспільства економічного зростання. Цей крок майже одночасно, на початку 60-х pp. XX ст., незалежно один від одного здійснили кілька економістів — Дж. Мід, М. Алле, Дж. Робінсон та інші, але першим був американський економіст Е. Фелпс. Саме йому належить термін "золоте правило нагромадження капіталу", введений у широкий науковий вжиток. Основне питання Фелпса — який оптимальний обсяг капіталу повинне мати суспільство, розвиток якого має траєкторію збалансованого зростання?

Сутність "золотого правила" ось у чому: критерієм визначення норми заощаджень має бути максимізація добробуту суспільства, тобто якнайбільше споживання. Правило виконується за передумови про рівність граничного продукту капіталу та обсягу вибуття капіталу (амортизації). "Золотому правилу" відповідає така норма заощаджень, за якої формується стійка капіталоозброєність, але за умови максимізації споживання [7, с. 185].

Неокласичні моделі економічного зростання використовувались як інструмент економічного прогнозування та аналізу економічної ефективності виробництва. Вони підтверджувалися реальними даними в умовах відносно рівномірного зростання обсягів виробництва, бо тільки за такої передумови екстраполяція (перенесення на майбутнє виявлених у попередній період тенденцій) може надавати достовірні прогнози. Теорії зростання неокласиків не пояснюють внутрішньої природи і механізму науково-технічного прогресу, а саме економічне зростання трактується швидше як техніко-економічний, а не соціально-економічний процес. За такого підходу поза увагою дослідників залишається циклічний характер розвитку ринкової економіки, зокрема кризові спади виробництва, а також нерівномірний характер інновацій в умовах науково-технічної революції, що зумовлює нерівномірність розвитку окремих галузей та економіки певної країни в цілому. Однак саме за допомогою моделі Солоу стало можливим дослідити вплив на економічне зростання різних модифікацій виробничої функції, технічного прогресу, зміни норм заощаджень та оподаткування, а згодом — враховувати неоднорідність і "вік" капітальних благ та зміни грошової маси.

Об´єктивним підґрунтям для чергового теоретичного переосмислення наукової спадщини Дж.М. Кейнса є, передусім, своєрідність його фундаментальної праці "Загальна теорія". Час, що пройшов після її виходу, лише підтвердив те, що ця книга занадто глибока і складна для її однозначних інтерпретацій. Жодне з її існуючих тлумачень не є незаперечним. Тому представники нової генерації посткейнсіанців виступили проти усталеної в післявоєнний період монополії ортодоксів-неокейнсіанців на інтерпретацію Кейнсових ідей. Вони заявили, що послідовники Дж.М. Кейнса — Дж. Хікс, Е. Хансен, П. Семюелсон — насправді "перекрутили" справжній зміст теорії Кейнса, підмінивши його "хіксіанською моделлю", яка має дуже мало або зовсім не має нічого спільного з тим, що думав і писав Кейнс [7, с. 187].

Посткейнсіанці виступили з різкою критикою прихильників "хіксіанського кейнсіанства", яким, був властивий дещо спрощений погляд на економіку, згідно з яким вона може зазнавати або безробіття, або інфляції (крива Філліпса), тобто не передбачали стану стагфляції та засобів боротьби з нею. Хіксіанці ігнорували зміни цін, фактори невизначеності, невпевненості та ризику, недосконалість інформації та вплив усіх цих явищ на інвестиційні процеси. Помилково, на думку нової генерації кейнсіанців, розглядати теорію Кейнса традиційно як статичну, а не динамічну теорію. Економічну нестабільність критики ортодоксального кейнсіанства пов´язували переважно з фінансовою нестабільністю економіки. Перегляду оцінки теорії Кейнса у такій площині було присвячено багато робіт, найголовнішими серед яких є такі праці: Р. Клауер "Кейнсіанська контрреволюція: теоретична оцінка" (1965), А. Лейонхуфвуд "Про кейнсіанську теорію і теорію Кейнса" (1968), С. Вайн-трауб "Сучасна економічна думка" та ін. [7, с. 188]

Критика молодими американськими економістами ортодоксального кейнсіанства виявилася співзвучною і викликала розуміння з боку іншої течії всередині кейнсіанського напрямку — нової англійської кембриджської школи, відомої під назвою "лівого кейнсіанства". Ця школа на чолі з видатною англійською економісткою Джоан Вайолет Робінсон та її прихильниками, економістами італійського походження Ніколасом Калдором та П´єро Сраффою ще у 40-50-ті pp. вважалася радикальним теоретичним відхиленням від кейнсіанської ортодоксії. Ними були обґрунтовані положення про необхідність поєднання проблеми ефективного попиту з обмеженням діяльності монополій, проведенням соціальних реформ та отриманням військових витрат. Прихильники лівого кейнсіанства, апелюючи до теоретичної спадщини Д. Рікардо, очолили на цій теоретичній основі "антимаржиналістську революцію". Вони виступили з гаслом створення нової цілісної теоретичної концепції, яка б завершила "кейнсіанську революцію". Щодо оцінки ортодоксальної версії кейнсіанства, то Дж. Робінсон вважала її "незаконнонародженою", такою, що вульгаризує вчення Кейнса. Значний вплив на цю школу і, особливо, на погляди Джоан Робінсон мав у свій час марксизм, зокрема Марксова теорія суспільного відтворення. У країнах Західної Європи наукові надбання нової кембриджської школи набули особливої популярності в умовах піднесення теоретичного радикалізму та інтересу до марксистських ідей в кінці 60-х — на початку 70-х pp. XX ст. [7, с. 190]

Саме внаслідок поєднання двох ідейних течій — американського нетрадиційного кейнсіанства та англійського лівого кейнсіанства відбулося формування посткейнсіанства — сучасної форми еволюції кейнсіанського напряму. Представники посткейнсіанства, як американської, так і англійської течій, поставили за мету завершити "кейнсіанську революцію" з урахуванням нових історичних умов розвитку ринкової системи господарювання. Одночасно, виступаючи на противагу неоконсервативній хвилі неокласичного відродження, вони прагнули створити власний новий синтез макро- і мікроекономічної теорії.

В структурі посткейнсіанства розрізняють дві основні течії. Течії посткейнсіанства розрізняються за такими ознаками:

— мають різні ідейно-теоретичні джерела;

— мають суттєві методологічні особливості;

— відрізняються за теоретичним змістом [7, с. 190].

Посткейнсіанці виступили з ніщивною критикою ортодоксального кейнсіанства, передусім вихідної моделі підтримання ефективного попиту, коли регулювання недостатнього ефективного попиту використовується для боротьби з безробіттям, а надлишкового попиту — навпаки, для боротьби з інфляцією. Вони доводили неспроможність антициклічних кейнсіанських програм, піддали критиці ортодоксальних економістів за відсутність у них інструментів боротьби з інфляцією та стагфляцією, за ігнорування ними ролі грошового фактора як в теоретичних дослідженнях, так і в практичних програмах. Таким чином, у 70-х pp. нове теоретичне відгалуження кейнсіанського напряму у вигляді посткейнсіанства зробило серйозну заявку на оновлення макроекономічної теорії з урахуванням новітніх змін економічних реалій.

5. Розкрити зміст категорій і понять

Акціонерне товариство— господарське товариство, статутний капітал якого не може бути меншим ніж 1250 мінімальних заробітних плат і який поділено на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості. Акціонерні товариства створюються в формі публічних або приватних товариств.

Економічна криза— відносне надвиробництво товарів, які не знаходять збуту внаслідок обмеженості платоспроможного попиту населення.

Додаткова вартість— це вартість, створена працівниками понад вартість робочої сили і безкоштовно привласнена власником засобів виробництва. Виходячи з цього, вартість товару (W) можна виразити так:

W = с + V + т, де с — вартість сировини, V — вартість робочої сили, т — додаткова вартість.

Вперше наукове обґрунтування вартості дав Адам Сміт. Він є родоначальником трудової теорії вартості. Найглибше обґрунтування суті додаткової вартості дав К. Маркс. Маркс виділяє 2 види додаткової вартості- абсолютну та відносну.

Капітал— за визначенням класичної економіки — один із факторів виробництва, усе те, що використовується для виробництва, але беспосередньо не споживається в ньому (за винятком повільної амортизації). На відміну від іншого фактора виробництва, землі й природних ресурсів, капітал складається з раніше виробленого продукту. Терміном капітал стали називати у період становлення капіталізму гроші, що їх підприємці вкладали в розвиток свого виробництва з метою отримання прибутку.

Теорія відтворення.Відтворення – це процес відновлення використаних чинників виробництва (природних ресурсів, робочої сили, засобів виробництва), шляхом їх подальшого виробництва. Відтворення означає безперервне повторення процесів виробництва, розподілу, обміну і споживання. Суспільство не зможе існувати і розвиватися, якщо не буде постійно відтворювати всі чинники виробництва – сировину, засоби виробництва, робочу силу. В ринкових умовах господарювання відтворення можливе за умови, що всі товари, які виробляються, будуть продані, а всі засоби виробництва і предмети споживання — відшкодовані. Ця умова передбачає дотримання певних народногосподарських пропорцій. В економічній теорії розроблено декілька моделей відтворення (господарського кругообігу). Найбільш відомими є: модель відтворення Франсуа Кене (перша відома спроба розглянути процес виробництва в масштабах суспільства), марксистська теорія відтворення суспільного капіталу, моделі економічного обороту продуктів і доходу. Модель відтворення Франсуа Кене, французького економіста, засновника школи фізіократів, базується на його теорії класів, які він виділив в залежності від їх участі в створенні і привласненні чистого продукту. Згідно з цією теорією нація складається із трьох класів: продуктивного, власників і безплідного. Продуктивний клас, до яких він відносив виробників сільськогосподарської продукції (фермерів і найманих ними робітників), створює чистий продукт. Клас власників (король, сеньйори, церква) привласнюють чистий продукт. Безплідний клас – це громадяни, які не зайняті в сільському господарстві, не привласнюють і не створюють чистий продукт, вони лише перетворюють сільськогосподарський продукт в іншу натуральну форму.

Теорія цінності— філософське вчення про природу і спосіб буття цінності, цінності і оцінки, оцінки і пізнання. Встановлює класифікацію цінностей, їх ієрархію. Встановлюють логічну сутність і специфіку оціночних суджень і деонтичних висловлювань. Виникла в кінці 19 ст. Базис — філософія І.Канта. У 60-х роках 19 ст. Г.Лотце висунув категорію цінності. Він же сформулював вихідні положення теорії цінностей.

Економічна система— сукупність усіх видів економічної діяльності людей у процесі їх взаємодії, спрямованої на виробництво, обмін, розподіл, споживання товарів і послуг, на регулювання економічної діяльності.

Соціально справедливе суспільство— Економісти і соціологи не мають єдиної думки про те, що розуміти під соціальною справедливістю, як кваліфікуваті її. Найчастіше соціальна справедливість розуміється як прояв справедливості в сфері розподілу багатств, длаг і доходів між члетами суспільства. Як правило, виділяються чотири основні підходи до проблеми соціальної справедливості з точки зору розподілу благ: "елітарний" –усі члени суспільства отримують однакові блага, тобто має місце рівний розподіл благ між індивідами; "утилітарний" – товари і послуги розподіляються таким чином, що максимізувати; користь усіх членів суспільства, тобто дається більше благ тому, хто зуміє зазнати більшої насолоди від них; звичайно, якщо усі члени суспільства були б одинакові, то утилітарна і егалітарна позиції співпадали б; "Роулсіанський" (на основі концепції Роулса) – максимізується користність найбільш забезпечених осіб, що досягається за рахунок підвищення продуктивності та ефективності праці високооплачуваних робітників; у результаті створюються умови для більшого перерозподілу коштів на користь найбідніших членів суспільства; "ринковий" – справедливість встановлюється ринком: результати конкуренних ринкових процесів справедливі тому, що вони винагороджують тих, хто більш здібний і працьовитий; справедливою є така величина доходу, яка відповідає ефекту від вкладення праці і капіталу у виробництво, що визначено на основі основі ринкових критеріїв. Поняття "соціальна справедливість" правомірно розглядати як важливу соціоекономічну цінність суспільства, без якої неможливо забезпечити ефективний економічний розвиток. Ідея відповідальності, адекватності, еквівалентності величини доходу витратам праці і капіталу становить основний зміст соціальної справедливості (чи несправедливості). Соціальна справедливість відображає оцінку реально існуючої системи розподілу і формування доходів, її становлення з оптимальними принципами організації сфери розподілу доходів і заробітку.

Трансформація капіталізму— теорії трансформації капіталізму беруть початок від творів основоположника американського інституціоналізму Т. Веблена, в яких висувалася думка про перехід економічної та політичної влади до так званих технократів. В період між двома світовими війнами ідеї трансформації проповідували американські економісти А. Берні та Г. Мис. Вони трансформацію капіталізму пов'язували із зростанням ролі корпорацій і навіть висунули теорію "корпоративного капіталізму", згідно з якою капіталізм нібито трансформується в нове суспільство, в якому влада належатиме професіоналізм менеджерам корпорацій.

Особливо широкого розповсюдження теорії трансформації капіталізму набули після другої світової війни, зокрема з 50-х років.

Картелізована економіка— база для соціального реформування. Теоретики, які обгрунтовували нову програму соціальних реформ (К. Шіллер, Х. Еренберг, Л. Пашке), зазначали, що побудова соціально-ринкового господарства була орієнтована на створення міцної картелізованої економіки. Формування «змішаної економіки» має на меті створення такої економіки, яка б поєднувала посилення (під контролем держави) конкуренції на мікрорівні і планування на макрорівні.

Теорія “ультра-імперіалізму” — термін "імперіалізм" в багатьох відношеннях схож на колоніалізм, тому що обидва описують практично ідентичні явища. Різниця є, однак, у Йенса Флеммінга, відповідно до заступництвом. На його думку, не увесь колоніалізм спрямований на створення імперії. У той же час до категорії імперіалізм включає в себе не тільки прямі форми панування, але і непрямої частки утриманців (економічний контроль, тощо). Рано 1902/12, сформулював антитезу "імперіалізму", що можливе мирне ультра-імперіалізму. Це означає, що імперіалізм можна подолати за його kriegstreibenden протиріч — і дійсно притаманні системі всередині самого капіталізму.

Демократичний соціалізм— це система суспільних відносин, що розвиваються, де на основі удосконалювання форм виробничого і економічного самоврядування, вивільнення від експлуатації праці забезпечується розкриття творчих сил людей і зростання добробуту народу.

6. Тести

1. Що є предметом дослідження дисципліни “Економічна історія та історія економічних учень”?

а) історичний процес виникнення, розвитку та зміни економічних ідей і концепцій, що домінують у суспільстві в певний історичний період характерних для різних економічних систем – правильна відповідь;

б) дослідження особливостей розвитку світової економічної науки;

в) аналіз і висвітлення теоретичної спадщини економічної науки і моделей ринкової економіки;

г) зародження економічної думки і розвиток національних господарств.

2. Практичне значення “Економічної історії та історії економічних учень” полягає у тому, що:

а) сучасна економічна теорія як певний симбіоз різних економічних концепцій становить основу економічної політики;

б) можна визначити модуль побудови ринкової економіки;

в) допомагає вирішити проблеми, що виникають в економіці – правильна відповідь;

г) координує діяльність різних суб’єктів економіки.

3. Який підхід до періодизації дисципліни використовується при її вивченні у навчальних закладах?

а) оснований на вивченні розвитку відносин обміну діяльністю і її результатами;

б) оснований на технологічному підході до можливостей задоволення потреб;

в) оснований на аналізі зміни формацій;

г) цивілізаційний, оснований на поступальному розвитку суспільства – правильна відповідь.

4. Якщо економічні узагальнення основуються на фактах, то такий метод аналізу називається:

а) основним;

б) гіпотетичним;

в) логічним;

г) наукової абстракції;

д) аналітичним;

е) дедуктивним;

є) індуктивним – правильна відповідь.

5. Економічна модель є:

а) інструментом для економічних прогнозів;

б) комплексом економічних принципів;

в) відображенням того, як функціонує економіка і її конкретні сфери;

г) тим конкретним якісним і кількісним рівнем розвитку економіки, до якого слід прямувати – правильна відповідь.

6. Важливу роль у підготовці промислового перевороту у Німеччині відіграла:

а) реформа по звільненню селян в сільському господарстві від кріпосної залежності і перехід на капіталістичний шлях розвитку;

б) будівництво залізничних доріг;

в) часткова ліквідація економічної роздробленості шляхом створення Митного союзу – правильна відповідь;

г) кредитна система і мобілізація капіталів.

7. У своїх працях Ф. Ліст стверджував, що система А. Сміта і його послідовників була:

а) “системою національної економіки”;

б) “системою приватної економіки” — правильна відповідь;

в) “системою державної економіки”;

г) “системою індустріальної економіки”.

8. На якій стадії економічного розвитку за Ф. Лістом треба застосовувати політику протекціонізму?

а) скотарській;

б) аграрно-землеробський;

в) аграрно-промисловій;

г) найвищого розвитку промисловості і індустріалізації – правильна відповідь.

9. Яка з нижче вказаних цих фаз в історії господарського розвитку за Б. Гільдебрандом, є зайвою?

а) натуральне господарство;

б) грошове господарство;

в) товарне господарство – зайва фаза;

г) кредитне господарство.

10. Історична школа Німеччини розглядає в якості предмету економічного аналізу:

а) сферу виробництва;

б) сферу виробництва і сферу обігу;

в) економічні і неекономічні фактори;

г) сільське господарство;

д) економічні закони і продуктивні сили — правильна відповідь.

Список використаних джерел

1. Базилевич В.Д. Історія економічних вчень. — К.: Знання-Прес, 2004. – 587 с.
2. Єременко В. Історія економічної науки. — К.: ІВЦ Держкомстату, 2002. — 553 с.

3. История экономических учений (современный этап); Учебник /Под ред. А.Г.Худокормова. — М.: Экономика, 2001. — 452 с.

4. Історія економічних учень. Навчальний посібник /Базилевич В.Д., Гражевська Н.І., Гайдай Т.В., Леоненко П. М., Нестеренко А. П. — К.: Знання, 2004. — 1300 c.

5. Історія економічних учень: Навч. посіб. / Л.Я. Корнійчук — К.: КНЕУ, 2001. -564 с.

6. Мешко І. Історія економічних учень. Основні течії західноєвропейської та американської економічної думки: Навч. посіб. — К.: Основи, 2004. — 342 с.

7. Мочерний С.В., Довбенко М.В. Економічна теорія: Підручник для студентів вищих закладів освіти. — К.: Академія, 2004. – 856 с.

8. Титова Н.Е. История экономических учений. — М.: ВЛАДОС, 2007. — 288 с.

9. Юхименко П.І., Леоненко П.М. Історія економічних учень. — К.: "Знання-Пресс", 2000. — 514 с.