Вступ

1. Об'єктивна сторона перевищення влади або службових повноважень

2. Об'єкт перевищення влади або службових повноважень

3. Суб'єктивна сторона перевищення влади або службових повноважень

4. Суб'єкт перевищення влади або службових повноважень

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність дослідження. Негативним і небезпечним явищем, існування якого впливало і продовжує впливати на процеси становлення та розвитку соціальної правової держави є, поза сумнівів, злочинність у сфері службової діяльності. На жаль, коло проблем, пов’язаних з проявами злочинності у сфері службової діяльності, корупції та хабарництва, почали викликати науковий інтерес і вивчатися нещодавно, оскільки радянська влада довгий час не визнавала взагалі такого поняття, як “корупція”, натомість використовувалися терміни “хабарництво”, “зловживання службовим становищем”. Тим самим заздалегідь були приречені на невдачу як спроби вивчення цього явища, так і загалом боротьба з ними. За цих історичних традиційних умов вирішення питання зміцнення законності та правопорядку, утвердження правової підзвітності та підконтрольності службових осіб на сьогодні вимагає цілеспрямованої, продуктивної і системної роботи всіх правоохоронних органів, глибокого науково-теоретичного вивчення злочинів у сфері службової діяльності, вироблення міцного кримінально-правового підґрунтя протидії їм.

Загалом злочином у сфері службової діяльності може бути визнано будь-який умисний злочин, що вчинюється службовою особою органу державної влади або місцевого самоврядування з використанням влади чи свого службового становища, або будь-якою іншою особою, з корисливих мотивів, іншої особистої зацікавленості або для задоволення інтересів третіх осіб.

Одне з найважливіших місць у системі запобігання цим злочинним діянням посідає Кримінальний кодекс України, який в розділі 17 Особливої частини “Злочини в сфері службової діяльності” передбачає відповідальність за такі злочини, як: зловживання владою або службовим становищем (ст. 364); перевищення влади або службових повноважень (ст. 365); службове підроблення (ст. 366); службова недбалість (ст. 367); одержання хабара (ст. 368); давання хабара (ст. 369); провокація хабара (ст. 370).

Як слушно зауважив О. Литвак, “попереджуваний та виховний ефект кримінального законодавства — одна з форм його реалізації. І, безперечно, цей ефект буде тим значимішим, чим досконалішим (у всіх аспектах) буде Закон” [56, с. 107]. Таким чином, удосконалення кримінального законодавства і механізмів його застосування є особливо важливим і практично необхідним.

Очевидним є те, що система злочинів у сфері службової діяльності потребує компромісного вирішення, зокрема важливою представляється кримінально-правова характеристика такого злочину, як перевищення влади або службових повноважень.

Суттєвий внесок у вирішення проблем вивчення та характеристики перевищення влади або службових повноважень зробили у своїх працях такі вчені, як М. Горбатова, Л. Прохоров, М. Прохорова, С. Нікулін, В. Навроцький, Ю. Александров та ін.

Водночас окремі питання залишились недостатньо дослідженими або недослідженими взагалі.

Тема: „Перевищення влади або службових повноважень (ст. 365 КК)”.

Метою дослідженняє науковий аналіз питань, що існують у теорії та практиці характеристики такого злочину, як перевищення влади або службових повноважень, а також визначення шляхів удосконалення та підвищення ефективності судочинства в цій категорії справ з урахуванням положень міжнародно-правових стандартів та новел у нормативній базі України. Визначена мета дослідження зумовила необхідність розв’язання таких завдань:

— розкрити об'єктивну сторону перевищення влади або службових повноважень;

— визначити об'єкт перевищення влади або службових повноважень;

— показати суб'єктивну сторону перевищення влади або службових повноважень;

— охарактеризувати суб'єкт перевищення влади або службових повноважень.

Об’єктом дослідженняє частина положень кримінального законодавства України, яке регулює відповідальність за перевищення влади або службових повноважень.

Предметом дослідженняє характеристика зазначеного злочину в сучасному кримінальному законодавстві.

Методи дослідження: для досягнення окресленої мети були використані загальний діалектичний метод наукового пізнання дійсності, а також спеціальні методи дослідження, а саме: історико-правовий; порівняльно-правовий; структурного і системного аналізу; статистичний метод; метод узагальнення та інші. При цьому наведені методи використовувалися з урахуванням їх взаємозв’язку та взаємозалежності, що забезпечує повноту, всебічність та істинність наукових результатів.

Практичне значення результатівпроведеного курсового дослідження полягає в тому, що висновки та пропозиції, які містяться у ньому, можуть бути використані для подальшого удосконалення кримінального законодавства щодо злочинів у сфері службової діяльності. Результати дослідження можуть бути використані для подальших наукових розробок цієї проблематики.

1. Об'єктивна сторона перевищення влади або службових повноважень

Кримінальне законодавство України встановлює кримінальну відповідальність тільки за конкретні суспільне небезпечні винні діяння (дію або бездіяльність), передбачені законом як злочин (ч. 1 ст. 2, ч. 1 ст. 11 КК) [2]. Як і будь-який акт вольової поведінки людини, злочин являє собою єдність його зовнішніх (об'єктивних) і внутрішніх (суб'єктивних) властивостей і ознак. Зовнішня сторона злочину утворює його об'єктивну сторону, а внутрішня — його суб'єктивну сторону [13, с. 44].

Визнаючи нерозривний зв'язок об'єктивних і суб'єктивних ознак злочину, наука кримінального права в той же час вивчає їх окремо, що необхідно для їх більш глибокого розуміння. Такий підхід дозволяє глибше пізнати об'єктивну і суб'єктивну сторони злочину, що складають у реальній дійсності єдиний і неподільний акт злочинної поведінки [13, с. 45].

При виявленні злочину ми насамперед стикаємося з його об'єктивними ознаками: конкретним актом поведінки суб'єкта у виді дії чи бездіяльності, що завжди здійснюється у певній об'єктивній обстановці, у певному місці і в певний час. Цей акт поведінки завжди відбувається відповідним способом, наприклад, крадіжка з об'єктивної сторони виражається в таємному викраденні чужого майна (ст. 185), грабіж — у відкритому викраденні такого майна (ст. 186). Злочин завжди тягне за собою певні суспільне небезпечні наслідки, тому що в результаті його вчинення завдається істотна шкода суспільним відносинам, охоронюваним кримінальним законом (наприклад, вбивство своїм наслідком має смерть людини — статті 115-119, крадіжка, грабіж, шахрайство — статті 185, 186, 190 — заподіюють майнову шкоду власнику) [13, с. 46]. Причому діяння (дія чи бездіяльність) перебуває у причинному зв'язку із суспільне небезпечними наслідками. Ці ознаки притаманні будь-якому злочину як явищу реальної дійсності. Без цих ознак злочину бути не може. Вони мають місце завжди, у всіх випадках, коли вчиняється злочин.

Іноді злочин вчиняється з використанням тих або інших предметів матеріального світу: технічних пристосувань, вогнепальної або холодної зброї, підроблених документів чи інших засобів. Їхнє вибіркове використання багато в чому дозволяє злочинцю більш успішно вчинити злочинний намір, заподіяти більш тяжку шкоду.

В об'єктивних ознаках виявляються як фактичні, так і соціальні властивості злочину, передусім його суспільна небезпечність. Об'єктивні ознаки, які притаманні всім злочинам, вивчаються Загальною частиною кримінального права, а індивідуальні ознаки конкретних злочинів, наприклад, бандитизму, шахрайства, хуліганства, — Особливою частиною [15, с. 70].

Викладене дозволяє зробити висновок, що об'єктивна сторона злочину — це зовнішня сторона (зовнішнє вираження) злочину, що характеризується суспільно небезпечним діянням (дією чи бездіяльністю), суспільно небезпечними наслідками, причинним зв'язком між діянням і суспільно небезпечними наслідками, місцем, часом, обстановкою, способом, а також засобами вчинення злочину [15, с. 71].

Усі ознаки об'єктивної сторони злочину з погляду їх описування (закріплення) у диспозиціях статей Особливої частини КК можна поділити на дві групи: обов'язкові (необхідні) і факультативні.

До обов'язкових ознак належить діяння у формі дії або бездіяльності. Без діяння, інакше кажучи, без конкретного акту суспільне небезпечної поведінки людини, не може бути вчинений жоден злочин.

Діяння завжди або безпосередньо вказується в диспозиції статті Особливої частини КК, або однозначно випливає з її змісту і, таким чином, виступає обов'язковою ознакою об'єктивної сторони складу злочину. Тому встановлення ознак такого діяння (дії чи бездіяльності) є обов'язковим у кожній кримінальній справі.

До факультативних ознак об'єктивної сторони складу злочину належать: суспільно небезпечні наслідки, причинний зв'язок між діянням і суспільно небезпечними наслідками, місце, час, обстановка, спосіб і засоби вчинення злочину [24, с. 123].

Ці ознаки, фактично притаманні злочину як явищу реальної дійсності, далеко не завжди вказуються в законі як ознаки конкретного складу злочину. Так, диспозиції складів шпигунства (ст. 114), незаконного поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами (ст. 263), хуліганства (ст. 296) та ін. не містять вказівок на конкретні суспільно небезпечні наслідки, які необхідно було б встановлювати при вирішенні питання про притягнення особи до кримінальної відповідальності [24, с. 123].

Так само далеко не завжди в статтях Особливої частини КК указуються спосіб, місце, час, обстановка вчинення злочину. Отже, зазначені ознаки об'єктивної сторони складу злочину є не обов'язковими, а факультативними.

Однак якщо суспільно небезпечні наслідки, місце, час, спосіб, обстановка і засоби вчинення злочину прямо вказані у диспозиції статті Особливої частини КК або однозначно випливають з її змісту, то вони набувають значення обов'язкових ознак об'єктивної сторони складу злочину і їх встановлення в такому випадку є обов'язковим.

Розглянемо значення об'єктивної сторони злочину.

По-перше, об'єктивна сторона є елементом складу злочину і входить до підстави кримінальної відповідальності. Тому особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності лише тоді, коли у вчиненному нею діянні встановлені всі ознаки об'єктивної сторони складу злочину.

По-друге, ознаки об'єктивної сторони багато в чому визначають суспільну небезпечність злочину. Характер діяння, спосіб його вчинення, місце, час, обстановка вчинення злочину, тяжкість суспільне небезпечних наслідків, що настали, є найважливішими показниками суспільної небезпечності як соціальної властивості злочину. У цьому зв'язку об'єктивні ознаки діяння враховуються передусім при рішенні питання про криміналізацію тих чи інших діянь, тобто визнанні їх злочинними і караними самим законодавцем. Крім того, наприклад, тяжкість наслідків, спосіб вчинення злочину багато в чому визначають суворість покарання, встановленого в санкціях статей Особливої частини КК за відповідні злочини.

По-третє, об'єктивна сторона має важливе значення для правильної кваліфікації злочину. Аналіз об'єктивної сторони дає можливість встановлювати інші елементи й ознаки складу злочину: об'єкт, якому заподіюється шкода даним злочином, відповідну форму вини, мотив, мету злочину, які не завжди вказуються в диспозиціях статей Особливої частини КК, і, таким чином, правильно кваліфікувати вчинене.

По-четверте, об'єктивна сторона має важливе значення для розмежування злочинів, а також відмежування злочинних діянь від незлочинних. Так, крадіжка, грабіж, розбій (суміжні злочини) розрізняються між собою за способом вчинення злочину. Хуліганство, відповідальність за яке встановлена в ст. 296, тобто грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом, відрізняється від адміністративне караного дрібного хуліганства за об'єктивною стороною.

По-п'яте, врахування ознак об'єктивної сторони дозволяє суду в кожному конкретному випадку правильно визначити ступінь тяжкості вчиненого злочину (ст. 65) і відповідно до цього призначити покарання, що відповідає вчиненому [24, с. 124-125].

Посадовими називаються злочини, що їх вчинюють посадові особи з використанням наданих ним законом прав і повноважень на шкоду інтересам служби або невиконання чи неналежне виконання ними своїх посадових обов'язків [36, с. 138].

Усі посадові злочини посягають на державне чи громадське управління як певну систему суспільних відносин. Безпосередніми об'єктами цих злочинів, поряд з державним чи громадським управлінням, можуть бути також відносини власності, система господарювання, громадська безпека та деякі інші важливі соціальні цінності і блага.

Залежно від конкретних особливостей окремих посадових злочинів та їх законодавчої конструкції всі вони віднесені за ознаками безпосереднього об'єкта посягання до різних глав Особливої частини Кримінального кодексу. В чинному Кримінальному кодексі України посадовими є злочини, передбачені статтями 364-370. Певну кількість цих злочинів вчинюють посадові особи з використанням своїх посадових Повноважень або з невиконанням чи неналежним виконанням своїх посадових обов'язків [36, с. 139].

Головним у визначенні посадових злочинів є ознаки суб'єкта — посадової особи. Відповідно до закону (ст. 364 КК) посадовими визнаються особи, які постійно чи тимчасово виконують функції представників влади, а також обіймають постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форм власності посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов'язків, або виконують такі обов'язки за спеціальним повноваженням. Таке визначення поняття посадової особи не дуже вдале [2].

На думку автора, кращим було б таке: посадовою особою є особа, наділена владними юридичними повноваженнями відносно певного кола осіб — надавати їм певні права чи покладати на них певні обов'язки. Не можуть визнаватися посадовими особи, які виконують власне технічні обов'язки, заборони-дозволи чи контроль (кондуктори, вахтери, охоронці тощо) [14, с. 27].

Певне суспільно небезпечне діяння може бути визнане посадовим злочином і кваліфікуватися за відповідною статтею Кримінального кодексу лише у тому випадку, якщо воно вчинене посадовою особою, тобто особою, яка була наділена повноваженнями представника влади або виконувала обов'язки, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських функцій. Якщо на певну особу у встановленому порядку такі обов'язки покладені не були, то ця особа не може бути відповідальною за посадові злочини [14, с. 29].

Пленум Верховного Суду України роз'яснив, що до представників влади належать працівники державних органів і установ, які наділені правом у межах своєї компетенції пред'являти вимоги, а також приймати рішення, обов'язкові для виконання фізичними та юридичними особами незалежно від Їх відомчої належності чи підлеглості [93, с. 84].

Організаційно-розпорядчі обов'язки — це функції по здійсненню керівництва галуззю промисловості, трудовим колективом, ділянкою роботи, виробничою діяльністю окремих працівників на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форм власності. Такі функції, зокрема, виконують керівники міністерств, відомств, державних, колективних чи приватних підприємств, державних, колективних чи приватних установ і організацій. Їх заступники, керівники структурних підрозділів (начальники цехів, завідуючі відділами, лабораторіями, кафедрами, їх заступники тощо), керівники дільниць (майстри, виконроби, бригадири і т.п.).

Адміністративно-господарські обов'язки — це повноваження по управлінню чи розпорядженню державним, колективним чи приватним майном (встановлення порядку його зберігання, переробки, реалізації, забезпечення контролю за цими операціями тощо). Такі повноваження у тому чи іншому обсязі є у начальників планово-господарських, постачальних, фінансових відділів і служб, їх заступників, завідуючих складами, магазинами, майстернями, ательє, їх заступників, керівників відділів цих підприємств, відомчих ревізорів і контролерів тощо [93, с. 85].

Особа є службовою не тільки тоді, коли вона виконує відповідні функції чи обов'язки постійно, а й тоді, коли вона їх виконує тимчасово або за спеціальним повноваженням за умови, що ці обов'язки чи повноваження покладені на неї у встановленому законом порядку правомочним органом або посадовою особою.

Посадовими можуть бути визнані лише ті особи, коло повноважень яких визначено в ч. 1 ст. 364 КК, за умови, що такими повноваженнями вони були наділені у встановленому порядку (призначені чи обрані на посаду) або виконували певні обов'язки за спеціальним розпорядженням, вказівкою відповідних органів або осіб. Не можуть бути визнані посадовими особи, які видавали себе за осіб, наділених певними адміністративно-владними повноваженнями, або самовільно присвоїли собі певні звання чи повноваження. Дії таких осіб, що видавали себе за посадових, пов'язані із заподіянням злочинної шкоди громадянам або державі, кваліфікуються як шахрайство за ст., або ст. 353 КК як самовільне присвоєння влади або звання посадової особи [84, с. 73].

Згідно із законодавчим визначенням посадовими особами були визнані: механік комбінату комунальних підприємств, наглядач кладовища, інспектор оперативної частини ВТУ, черговий помічник спецкомендатури РВВС, лісничий. Для визнання особи посадовою не має значення, постійно чи тимчасово вона обіймала певну посаду, була призначена на цю посаду чи обрана, працювала за платню чи безоплатно. Посадовими визнаються також особи, які виконують посадові обов'язки на громадських засадах. Посадовою особою є, наприклад, керівники самодіяльної туристської групи за умови, що вони були затверджені керівниками походу відповідною організацією (установою), яка проводить такий похід чи мандрівку [84, с. 74].

Не визнаються посадовими особи, які виконують у державних або громадських організаціях, установах чи на підприємствах не організаційно-розпорядчі або адміністративно-господарські функції, а функції виробничо-професійні або тільки професійні (лікарі, вчителі, адвокати тощо). При цьому для кваліфікації діяння вирішальне значення мас не найменування посади чи установи (організації), а характер обов'язків, що їх виконує певна особа. Тому для правильної кваліфікації посадового злочину необхідно чітко визначити правовий статус притягнутої до відповідальності особи, коло її посадових повноважень і характер покладених на неї обов'язків [84, с. 74].

Лікар, який отримує від хворого винагороду за виконання своїх професійних обов'язків, а не за виконання функцій посадової особи не може бути визнаний суб'єктом посадового злочину. Безпідставно, наприклад, був засуджений за ч. 2 ст. 368 КК С., який працював завідуючим хірургічним відділенням районної лікарні і не раз одержував від оперованих ним хворих винагороду за якісне проведення операцій та за післяопераційний догляд [86, с. 28].

Судова колегія Верховного Суду України, розглянувши справу, зазначила, що С. отримував винагороду не за виконання функцій посадової особи, а за належне виконання ним професійних обов'язків. На цій підставі судова колегія Верховного Суду України ухвалені судові рішення щодо С. скасувала і справу провадженням закрила за відсутністю в його діях складу злочину [86, с. 29].

Необгрунтовано були визнані посадовими особами прийомоздавальник багажу на залізничній станції, фельдшер наркологічного кабінету поліклініки районної лікарні, провідник залізничного вагона, оскільки особи, що обіймають такі посади, не наділені організаційно-розпорядчими або адміністративно-господарськими повноваженнями і фактично таких функцій не виконують.

Характерна особливість посадових злочинів полягає в тому, що вони завжди проявляються як спосіб використання наданих особі за посадою повноважень для виконання покладених на неї обов'язків. Посадова особа може бути відповідальною лише в межах наданих їй прав і покладених на неї обов'язків. Будь-яке інше суспільно небезпечне діяння, не пов'язане з виконанням особою своїх посадових обов'язків або з використанням наданих їй повноважень, не може кваліфікуватися як посадовий злочин [84, с. 75].

Пленум Верховного Суду України роз'яснив, що діяння може кваліфікуватися як посадовий злочин у випадках, коли дії винної особи були зумовлені її службовим становищем і перебували у зв'язку зі службовими повноваженнями цієї особи. Діяння, не пов'язані з використанням особою своїх посадових повноважень, кваліфікуються як злочини проти особи, власності, громадського порядку. Зокрема, згідно із законом за ст. 367 КК кваліфікуються дії осіб, які не є посадовими, хоч вони працюють у державних або громадських організаціях, установах чи підприємствах торгівлі, транспорту, медицини і т, ін., що обслуговують населення [87, с. 130].

Разом з тим і дії осіб, які не є посадовими, кваліфікуються за ст. 367 КК лише в тому разі, коли ці особи одержують незаконну винагороду шляхом вимогательства за виконання своїх безпосередніх службових обов'язків, пов'язаних з обслуговуванням населення. Якщо ж ці особи одержують винагороду із застосуванням і внаслідок обману, то їхні дії кваліфікують за ст. 353 КК як шахрайство [87, с. 130].

Особливість посадових злочинів полягає і в тому, що суспільна сфера вчинення їх не має обмежень. Аналіз слідчо-судової практики та керівних постанов Пленуму Верховного Суду України свідчить, що посадові злочини вчинюються у всіх сферах господарської, культурної та громадської діяльності. Пленум у своїх керівних роз'ясненнях вказав, що:

1) дії службових осіб виправно-трудових закладів, які пов'язані з незаконною передачею засудженим заборонених предметів, за наявності необхідних ознак злочину і залежно від обставин справи можуть кваліфікуватися за сукупністю злочинів, передбачених статтями 365 КК;

2) дії працівників контрольно-ревізійного апарату, а також інших посадових осіб, які з корисливої чи іншої особистої заінтересованості умисно приховують розкрадання і нестачі, кваліфікуються як зловживання посадовим становищем, а якщо такі дії були поєднані із співучастю в розкраданні або з хабарництвом — за сукупністю ст. 365 КК та розкрадання або хабарництва;

3) шахрайство, вчинене посадовою особою, якщо вона з метою обману чи зловживання довір'ям зловживала владою або посадовим становищем, слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених відповідними частинами статей 353 і 365 КК;

4) сприяння посадовою особою підприємств (організацій) торгівлі та інших організацій у скуповуванні і перепродажу товарів або інших предметів завідомо для спекуляції кваліфікується за сукупністю за ст. 365 і ст. 354 КК, а якщо таке вчиняють за хабар — ще й за ст. 368 КК;

5) дії посадових осіб, які допустили внаслідок зловживання владою чи посадовим становищем або халатності введення в експлуатацію нових і реконструйованих підприємств, цехів, агрегатів, комунальних та інших об'єктів без очисних споруд, коли при цьому заподіяно істотну шкоду державним чи громадським інтересам, мають кваліфікуватися за ст. 367 КК, а при забрудненні водойм чи атмосферного повітря — і за ст. 241 КК [87, с. 131].

Притягнення до кримінальної відповідальності за посадовий злочин (як і за будь-який інший) вимагає повного і всебічного дослідження всіх обставин вчинення злочину, встановлення всіх ознак складу злочину. Пленум Верховного Суду України вимагає, щоб у справах про посадові злочини глибоко досліджувалися обставини справи про перевищення влади чи посадових повноважень, були забезпечені повнота, всебічність і об'єктивність попереднього слідства, щоб вирок грунтувався на доказах, ретельно перевірених у ході судового розгляду. При цьому необхідно з'ясувати всі фактичні обставини, в тому числі посадове становище і коло повноважень особи, обвинуваченої у вчиненні посадового злочину, її поведінку до вчинення злочину, мотив, мету і характер вчинених дій, їх зв'язок з посадовим становищем притягнутої до відповідальності особи та наслідки, що настали. До кримінальної справи мають додаватися колії положень, інструкцій та інших документів, що розкривають характер повноважень посадової особи [88, с. 155].

Але ці вимоги Пленуму Верховного Суду виконуються не завжди. Необгрунтовано була засуджена, наприклад, за ч. 1 ст. 365 КК Р. Вона була визнана винною в тому, що, працюючи начальником райсількомунгоспу, фіктивно оформила Г. на роботу сторожем і одержала через його дружину 439 крб. 95 коп. нарахованої заробітної плати. Ці гроші вона використала на виробничі потреби, закупивши різне обладнання та інвентар для райсількомунгоспу. Ці дії Р. суд кваліфікував як зловживання службовим становищем із заподіянням державним інтересам істотної шкоди. Президія обласного суду, розглянувши справу, визнала таку кваліфікацію дій Р. необгрунтованою і вказала на те, що Р. використала нараховані Г. гроші на виробничі потреби. Як свідчить акт інвентаризації, обладнання, придбане Р., є в райсількомунгоспі. Отже, фіктивно оформивши на роботу Г. і використавши нараховану йому заробітну плату для придбання обладнання, Р. не мала корисливої мети або іншої особистої заінтересованості. Таким чином, як зазначила президія, засудження Р. за ч. 1 ст. 365 КК є необгрунтованим через відсутність у її діях передбаченого цією нормою складу злочину. На цій підставі президія обласного суду вирок щодо Р. скасувала із закриттям провадження у справі [77, с. 95-96].

Зловживання владою або службовим становищем (ст. 364) [2]. Закон визначає зловживання владою або службовим становищем як умисне, з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах або в інтересах третіх осіб, використання службовою особою влади чи службового становища всупереч інтересам служби, якщо воно заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб.

Об'єктивна сторона цього злочину має три обов'язкових ознаки:

1) використання службовою особою влади або службового становища всупереч інтересам служби, яке полягає у певних дї'ях або бездіяльності суб'єкта;

2) настання наслідків у вигляді істотної шкоди правоохоронюваним інтересам;

3) причинний зв'язок між діянням і наслідками [39, с. 72].

Повноваження службової особи визначаються її компетенцією, встановленою у відповідних законах, положеннях, статутах та інших нормативних актах, якими регламентуються права і обов'язки особи, яка обіймає ту або іншу посаду або тимчасово чи за спеціальним повноваженням виконує обов'язки на цій посаді. Тому згідно із законом службовим зловживанням може бути визнане лише таке діяння службової особи, яке визначалося її службовим становищем і було пов'язано із здійсненням нею прав і виконанням обов'язків, якими ця особа наділена відповідно до обійманої посади [39, с. 73].

Отже, не буде складу цього злочину, якщо службова особа, домагаючись потрібного їй рішення, використовує не свої повноваження, а особисті зв'язки, свій авторитет, дружні або родинні відносини з іншими службовими особами тощо.

Конкретні форми зловживання службовим становищем дуже різні, оскільки воно може вчинятись у різних сферах. Найбільш розповсюдженими з них є:

• незаконна експлуатація праці підлеглих у власних інтересах;
• використання службового становища у процесі приватизації державних підприємств;
• зловживання при реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності;
• нецільове використання фінансових коштів або службових приміщень, обладнання, транспорту;
• потурання вчиненню злочинів та їх приховування тощо [39, с. 75].

У всіх цих та подібних їм випадках зловживання владою або службовим становищем може бути кваліфіковане за ст. 364 лише за умови, якщо відповідальність за таке діяння не передбачена іншими нормами, що містять спеціальні склади цього злочину, об'єктом яких є не загальний порядок здійснення службової діяльності, а інші суспільні відносини (власність, господарська діяльність, інтереси правосуддя тощо). Так, в Особливій частині КК більше ніж 70 норм (ч. 2 ст. 149, ст. 159, ч. 2 ст. 169, ст. 207, ч. 2 ст. 256, ст. 423 та інші), в диспозиціях яких вказано на вчинення злочину з використанням службового становища [2]. Стаття 364 співвідноситься з подібними статтями як загальна і спеціальна норми, тому при вирішенні питання про кваліфікацію застосовується спеціальна норма.

Перевищення влади або службових повноважень (ст. 365). Перевищення влади або службових повноважень — це умисне вчинення службовою особою дій, які явно виходять за межі наданих їй прав, чи повноважень, якщо вони заподіяли істотну шкоду охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб.

Об'єктивна сторона цього злочину полягає:

1) в перевищенні влади або службових повноважень шляхом вчинення активних дій, які виходять за межі наданих суб'єкту прав чи повноважень;

2) в заподіянні істотної шкоди охоронюваним законом інтересам;

3) наявності причинного зв'язку між діянням та його наслідками [35, с. 49].

Обсяг прав і повноважень службової особи визначається її службовою компетенцією, яка закріплюється у різних нормативних актах (законах, статутах, положеннях, наказах, інструкціях тощо). Тому, щоб вирішити питання про те, чи виходять дії службової особи за межі наданих їй повноважень, необхідно з'ясувати, яким саме нормативним актом вони регулюються, і які положення цього акту були порушені.

У судовій практиці найбільш характерними випадками перевищення службових повноважень визнаються:

а) вчинення дій, які входять до компетенції будь-якої іншої (а не даної) службової особи;

б) вчинення дій, які могли бути вчинені даною службовою особою, але лише за наявності особливих обставин (в особливих випадках, в особливій обстановці, з особливого дозволу, в особливому порядку);

в) вчинення дій одноосібне, тоді як вони могли бути вчинені тільки колегіально;

г) вчинення дій, на які жодна службова особа і за жодних обставин законом не уповноважена [35, с. 50].

Службове підроблення (ст. 366). Під службовим підробленням закон розуміє внесення службовою особою до офіційних документів завідомо неправдивих відомостей, інше підроблення документів, а також складання і видачу завідомо неправдивих документів [3].

Предметом цього злочину є офіційні документи, тобто та інформація, яка зафіксована у формі, передбаченій законом на будь-якому матеріальному носії (папері, магнітної, кіно-, відео- або фотоплівці, дискеті тощо) з метою її зберігання, використання або розповсюдження і яка складається або видається службовими особами від імені державних органів, органів місцевого самоврядування, а також підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності для посвідчення фактів, що мають юридичне значення, офіційні документи повинні бути складені у відповідній формі і мати всі необхідні реквізити (підпис, штамп, печатку тощо) [3].

Офіційними можуть бути визнані і приватні документи за умови, якщо вони передані і знаходяться у веденні (діловодстві) відповідних органів або установ.

Об'єктивна сторона підроблення може полягати в одній з таких дій:

1) внесення до документів неправдивих відомостей;

2) інше підроблення документів;

3) складання неправдивих документів;

4) видача неправдивих документів [43, с. 115].

1. Внесення до документів неправдивих відомостей означає поміщення інформації, що не відповідає дійсності, в справжній документ, який при цьому зберігає всі ознаки і реквізити справжнього.

2. Підроблення документів передбачає повну або часткову зміну змісту документа або його реквізитів шляхом виправлень, підчисток, дописок, витравлювань та іншими подібними способами.

3. Складання неправдивих документів — це повне виготовлення документа, що містить інформацію, яка не відповідає дійсності.

4. Видача неправдивих документів — це надання фізичним або юридичним особам документів, зміст яких повністю або частково не відповідає дійсності і які були складені службовою особою, яка їх видала, чи іншою особою [43, с. 116].

Аналіз зазначених дій свідчить, що за способом свого вчинення підроблення може бути матеріальним — внесення різних змін в справжній документ, і інтелектуальним — складання неправдивого за змістом, але справжнього за формою документа.

За частиною 1 ст. 366 злочин визнається закінченим з моменту вчинення вказаних дій незалежно від того, чи спричинили вони наслідки і чи був використаний підроблений документ [2].

Якщо підроблення було вчинено службовою особою лише як готування до вчинення іншого злочину або винний намагався використати підроблений ним документ для вчинення іншого злочину, але не довів його до кінця з причин, що не залежать від його волі, його дії кваліфікуються за сукупністю — за статтями 366, 14 або 15 і тією статтею Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за відповідний злочин. За сукупністю слід кваліфікувати і випадки, коли підроблений службовою особою документ використовується нею для вчинення іншого закінченого злочину. Однак, якщо підроблення є необхідною ознакою іншого складу злочину (наприклад, ч. 2 ст. 372) або утворює спеціальний склад злочину (наприклад, ч. 2 ст. 158), дії винного додатково кваліфікувати за ст. 366 не потрібно [67, с. 322].

Службова недбалість (ст. 367). Недбалість — це невиконання або неналежне виконання службовою особою своїх службових обов'язків через несумлінне ставлення до них, що заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам окремих юридичних осіб [2].

Об'єктивна сторона недбалості характеризується:

1) невиконанням (бездіяльність) або неналежним виконанням (дія) службових обов'язків через несумлінне ставлення до них службової особи;

2) настанням наслідків у вигляді істотної шкоди (ч. 1) або тяжких наслідків (ч. 2);

3) причинним зв'язком між неналежною поведінкою по службі та наслідками, що настали [5, с 195].

Вказівка закону на несумлінне ставлення службової особи до своїх службових обов'язків, передусім, характеризує злочинну поведінку (дію або бездіяльність) при недбалості. Вона означає, що за наявності об'єктивної можливості діяти так, як того вимагають інтереси служби, службова особа безвідповідально ставиться до виконання своїх обов'язків, у зв'язку з чим виконує їх неналежним чином (неякісне, неточно, неповно, поверхнево, несвоєчасно тощо) або взагалі не виконує службові обов'язки, які входять до її компетенції [5, с. 196].

Для об'єктивної сторони недбалості необхідно встановити:

а) нормативний акт, яким визначається компетенція службової особи;

б) коло службових обов'язків, покладених на неї цим актом у встановленому порядку;

в) яким способом і які конкретні дії суб'єкт повинен був здійснити за даних обставин;

г) чи мав він реальну можливість виконати ці дії;

д) в чому виразилися допущені ним порушення і

е) які наслідки вони спричинили [15, с. 196].

Хабарництво включає в себе три самостійних склади злочину: одержання хабара (ст. 368), давання хабара (ст. 369) і провокацію хабара (ст. 370) [2].

Одержання хабара (ст. 368) — це одержання службовою особою в будь-якому вигляді хабара за виконання чи невиконання в інтересах того, хто дає хабар, чи в інтересах третьої особи будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи службового становища [2].

Хабар як предмет цього злочину — це незаконна винагорода матеріального характеру, яка може являти собою майно, в тому числі вилучене з вільного обороту (гроші, в тому числі в іноземній валюті, цінні папери, матеріальні цінності), право на майно (документи, що дають право на одержання майна або право вимагати виконання майнових зобов'язань тощо), будь-які дії майнового характеру (передача майнових вигод, відмова від них або від права на майно, безкоштовне надання послуг майнового характеру тощо) [55, с. 234].

Послуги, пільги і привілеї, що не мають матеріального змісту, не можуть визнаватися предметом одержання хабара. Не може розглядатися як хабар і надання службовій особі таких матеріальних послуг, які нею повністю оплачуються. Одержання як хабар майна, збут, придбання або зберігання якого містять склад самостійного злочину (наприклад, зброї, наркотичних засобів), тягне за собою відповідальність за сукупністю злочинів.

Об'єктивна сторона злочину полягає в одержанні хабара в будь-якому вигляді. Способи одержання і давання хабара можуть бути різними, однак можна виділити дві основні форми:

1) просту (відкриту) і

2) завуальовану (приховану) [55, с. 235].

У першому випадку предмет хабара безпосередньо вручається службовій особі без будь-якого прикриття, а у другому хабар маскується під зовні законну угоду (під виглядом виплати зарплати, премії, гонорару, повернення боргу тощо) і має вигляд цілком законної операції.

Відповідальність за одержання хабара настає лише за умови, що службова особа отримала його:

а) за виконання або невиконання будь-якої дії з використанням наданої їй влади або службового становища і

б) в інтересах того, хто дає хабар або в інтересах третьої особи. З цих положень закону випливає:

1) за хабар службова особа може вчинити активні дії або може утриматися від їх вчинення;

2) дія або бездіяльність повинні бути пов'язані зі службовим становищем особи [55, с. 237].

Причому судова практика відносить до таких не тільки ті, які безпосередньо входять в коло службових обов'язків службової особи, але і ті, які вона хоч і не мала повноважень вчинити, але завдяки своєму службовому становищу могла вжити заходів до їх вчинення іншими службовими особами.

Об'єктивна сторона злочину вичерпується самим фактом одержання хабара. Тому не має значення, виконала або, навпаки, не виконала службова особа обіцяні нею дії (бездіяльність).

Для складу цього злочину не має значення також і те, чи мала намір службова особа виконати або ні обіцяні дії (бездіяльність). Не впливає на кваліфікацію і та обставина, чи передали хабар до вчинення службовою особою зумовлених хабаром дій (бездіяльності) — так званий хабар-підкуп, або після їх вчинення — хабар-винагорода [55, с. 238].

Якщо незаконна винагорода була одержана у зв'язку з виконанням особою не службових, а суто виробничо-професійних обов'язків, склад одержання хабара відсутній. За наявності необхідних умов такі дії кваліфікуються за ст. 354 КК [2].

Якщо вчинені службовою особою за хабар дії (бездіяльність) самі по собі є злочинними (службове зловживання, підроблення тощо), вчинене належить кваліфікувати за сукупністю.

Під інтересами особи, яка дає хабар, або інтересами третіх осіб розуміють різні інтереси (підвищення по службі, одержання нагороди, майна тощо) як того, хто сам дає хабар, так і будь-яких інших фізичних або юридичних осіб.

Одержання хабара визнається закінченим з моменту прийняття службовою особою хоча б частини хабара. При цьому не має значення, чи одержала службова особа хабар для себе особисто або для близьких їй осіб і як фактично був використаний предмет хабара. Якщо службова особа лише створювала умови (підшуковувала співучасників, обговорювала суму і місце вручення хабара тощо) або виконала певні дії, спрямовані на одержання хабара, але не отримала його з причин, що від її волі не залежали, вчинене слід кваліфікувати як готування до одержання хабара або замах на цей злочин.

Давання хабара (ст. 369) нерозривно пов'язано з його одержанням і полягає в передачі службовій особі матеріальних цінностей, права на майно або у вчиненні на її користь дій майнового характеру за виконання (невиконання) в інтересах того, хто дає хабар або третіх осіб, дій з використанням службового становища [2].

Предмет давання і одержання хабара повністю співпадає. Хабар може передаватися в будь-якій формі — відкритій або завуальованій.

Об'єктивна сторона цього злочину вичерпується самим фактом передачі хабара, тому для кваліфікації не має значення, хто є власником матеріальних благ, що передаються як хабар, — той, хто його дає, або інші особи; діє він з власної ініціативи або від імені (за дорученням, проханням) та в інтересах інших осіб; чи є ці особи фізичними або юридичними. Якщо предмет хабара викрадений або здобутий іншим злочинним шляхом, дії того, хто дає хабар, кваліфікуються за сукупністю [65, с. 337].

Давання хабара є закінченим злочином з моменту прийняття службовою особою хоча б його частини. Якщо запропонований хабар не прийнятий, відповідальність настає за замах на давання хабара.

Провокація хабара (ст. 370) — це свідоме створення службовою особою обставин і умов, що зумовлюють пропонування або одержання хабара, щоб потім викрити того, хто дав або взяв хабара [2].

З об'єктивної сторони провокація хабара полягає в штучному створенні службовою особою таких обставин і умов, що зумовлюють або пропозицію, або одержання хабара. Способи провокації можуть бути самими різними (натяки, пропозиції, поради, рекомендації, умовляння тощо). Тому є підстави вважати, що злочин, передбачений ст. 370, є, як правило, різновидом підбурювання, виділеного в спеціальну норму щодо хабарництва. Однак провокація матиме місце і за відсутності ознак підбурювання, коли винний штучно створює умови для давання-одержання хабара, діючи при цьому потайки (лише натяками, поволі, нишком) [65, с. 338].

Те, що давання чи одержання хабара відбулися у зв'язку з провокацією, не виключає відповідальності того, хто дав чи одержав хабара. Якщо ж службова особа не тільки спровокувала давання чи одержання хабара, але й організувала вчинення цих злочинів чи сприяла їхньому вчиненню, її дії слід додатково кваліфікувати і як співучасть у хабарництві за ст. 27 і статтями 368 і(або) 369 КК [2].

2. Об'єкт перевищення влади або службових повноважень

Правильне вирішення питання про об'єкт злочину має важливе теоретичне і практичне значення. Саме об'єкт дозволяє розкрити соціальну сутність злочину, з'ясувати його суспільне небезпечні наслідки, сприяє правильній кваліфікації діяння, а також відмежуванню його від суміжних суспільне небезпечних посягань [24, с. 122].

Об'єкт відіграє істотну роль і для визначення самого поняття злочину, значною мірою впливає на зміст об'єктивних і суб'єктивних його ознак, є вихідним при кваліфікації злочинів, побудові системи Особливої частини КК. Усе це дає змогу зробити висновок, що проблема об'єкта злочину є однією з основних у науці кримінального права.

Загальновизнано, що об'єктом злочину завжди виступає те благо, якому злочином завдається реальна шкода чи створюється загроза заподіяння такої шкоди. В науці кримінального права найбільш визнаною є точка зору, згідно з якою об'єктом будь-якого злочину є охоронювані законом про кримінальну відповідальність суспільні відносини. Висновок про те, що об'єктом злочину є суспільні відносини, ґрунтується і на чинному законодавстві (див., наприклад, статті 1, 293 і 296 КК). Однак у статтях КК найчастіше містяться вказівки не на сам об'єкт злочину, а на окремі елементи охоронюваних законом суспільних відносин (наприклад, статті 185-190, 115-119) або на різні правові норми, що регулюють відповідні суспільні відносини (наприклад, статті 208, 214 та ін.) [41, с. 188].

Об'єктом злочинів є не будь-які суспільні відносини, а лише ті, які поставлені під охорону закону про кримінальну відповідальність. Тому не тільки безпосереднім і родовим, але й загальним об'єктом усіх злочинів є не вся сукупність суспільних відносин, а тільки ті із соціально схвалених відносин, які законодавець поставив під охорону кримінального законодавства. Природно, що при цьому йдеться тільки про найважливіші, найзначущі для інтересів суспільства і держави суспільні відносини, яким злочинні посягання можуть завдати значної шкоди [41, с. 189].

У свою чергу, загальним об'єктом злочину є не постійна система суспільних відносин (раз і назавжди дана), а рухлива (змінювана), що залежить від закону про кримінальну відповідальність (наприклад, у зв'язку з криміналізацією чи декриміналізацією суспільне небезпечних діянь змінюється і вся система суспільних відносин, яка створює загальний об'єкт кримінально-правової охорони).

Отже, об'єктом будь-якого злочину, зрештою, завжди є об'єктивні відносини між людьми, які існують у суспільстві і охороняються законом про кримінальну відповідальність. Ці відносини досить різноманітні (економічні, соціальні, політичні й ін.) і регулюються в суспільстві різними соціальними нормами (нормами права, моралі, звичаями) [41, с. 190].

Суспільні відносини, як об'єкт злочину, мають об'єктивний характер, тобто існують поза і незалежно від нашої свідомості, а значить, і незалежно від кримінального закону, і є первинними стосовно нього.

Отже, суспільні відносини, котрі виступають об'єктом злочину, є первинними не тільки щодо закону про кримінальну відповідальність, але й щодо самого злочину. Злочин завжди посягає на об'єктивно існуючий об'єкт, на певну реальність. Не можна посягати на те і завдавати шкоди тому, чого ще немає в об'єктивній реальності. Навіть більше, внаслідок злочинного посягання не тільки завдається реальної шкоди охоронюваним суспільним відносинам, але й, у свою чергу, створюються нові — кримінально-правові відносини. Ці відносини складаються вже між злочинцем і державою з приводу вчиненого ним злочину [41, с. 190].

Таким чином, об'єктом злочину є ті суспільні відносини, на які посягає злочин, завдаючи їм певної шкоди, і які поставлені під охорону закону про кримінальну відповідальність.

Для правильного з'ясування сутності об'єкта злочину і "механізму" злочинного посягання на нього важливо визначити структуру суспільних відносин і взаємодію між різними елементами їх складових частин.

У філософській і правовій науці загальновизнано, що структурними елементами суспільних відносин є:

1) суб'єкти (носії) відносин;

2) предмет, з приводу якого існують відносини;

3) соціальний зв'язок (суспільно значуща діяльність) як зміст відносин [50, с. 64].

Структура будь-яких суспільних відносин завжди незмінна. Включення до структури якихось інших, органічно не властивих їй елементів (наприклад, зовнішніх умов виникнення відносин), як і виключення з її складу будь-яких обов'язкових елементів, призводить до того, що відносини втрачаються, зникають або ж замінюються якимись іншими, більш загальними поняттями. З другого боку, розглядаючи структуру суспільних відносин, слід зазначити, що вона є не просто сумою частин, з яких складається, а цілісною системою елементів, які її утворюють і які відповідним чином пов'язані і взаємодіють один з одним [50, с. 64].

До складу будь-яких суспільних відносин входять їх суб'єкти (учасники відносин). Безсуб'єктних відносин у реальній дійсності не існує. Якщо немає учасників відносин, то не існує і самих відносин, які завжди являють собою певний соціальний зв'язок між самими учасниками.

Суб'єктами суспільних відносин може бути сама держава, різні об'єднання громадян, юридичні і фізичні особи. Встановлення учасників суспільних відносин, або (що одне й те саме) їх суб'єктного складу, а також їх соціальних функцій у самих відносинах, у багатьох випадках дає можливість визначити і ті суспільні відносини, що є об'єктом того чи іншого злочину. Цю властивість суб'єктів у суспільних відносинах нерідко використовує і сам законодавець як для окреслення меж чинності кримінального закону, так і для вказівки на ті суспільні відносини, які є об'єктом конкретного злочину [50, с. 65]. Так, у ст. 328 зазначено, що відповідальність за розголошення державної таємниці несуть лише особи, яким відомості, що становлять державну таємницю, були довірені або ж стали відомі у зв'язку з виконанням службових обов'язків. У статті 154 також безпосередньо закріплено, що відповідальність за примушування жінки чи чоловіка до вступу в статевий зв'язок може нести лише особа, від якої жінка чи чоловік були матеріально або службове залежні [68, с. 376].

Отже, правильне визначення суб'єктного складу і з'ясування соціальної ролі особи в ньому не тільки сприяє визначенню кола тих відносин, які охороняються конкретною кримінально-правовою нормою, але й дає можливість з'ясувати їх зміст, оскільки в соціальних функціях особи відбивається як зміст, так і характер соціальних зв'язків у відносинах.

Предметом суспільних відносин справедливо називають усе те, з приводу чого або у зв'язку з чим існують і самі ці відносини. Тому предметом суспільних відносин можуть бути насамперед різного роду фізичні тіла, речі (природні об'єкти, різні товари чи предмети, що не мають ознак товару), а також сама людина. Наприклад, в об'єкті такого злочину, як ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст. 139), хвора людина — лише предмет охоронюваних законом відносин, а їх суб'єктами є медичні працівники [68, с. 377].

Усі суспільні відносини залежно від особливостей їх предмета необхідно поділяти на дві групи — матеріальні і нематеріальні. Відносини, до складу яких входить матеріальний предмет (майно, ліс, водойми, дикі тварини тощо), називають матеріальними. У нематеріальних відносинах функції предмета виконують вже інші соціальні цінності (наприклад, державна влада або духовні блага) [50, с. 68].

Обов'язковим структурним елементом будь-яких суспільних відносин є соціальний зв'язок, що його справедливо розглядають і як зміст самих відносин. Такий висновок обумовлений тим, що соціальний зв'язок є ніби дзеркалом внутрішньої Структури суспільних відносин, у ньому виявляються його сутність і соціальні властивості.

Під соціальним зв'язком, як правило, розуміють певну взаємодію, певний взаємозв'язок суб'єктів. Тому соціальний зв'язок притаманний лише людині і являє собою одну з форм загального зв'язку і взаємодії. Зовні соціальний зв'язок найчастіше знаходить свій вияв у різних формах людської діяльності. Форми цієї діяльності можуть бути різноманітними: нормальна робота підприємств торгівлі, громадського харчування, підприємств служби побуту; раціональне використання природних ресурсів; забезпечення безпечних умов праці на виробництві, нормальна службова діяльність та ін. У деяких випадках соціальний зв'язок, як і самі суспільні відносини, може виявлятися не тільки у вигляді діяльності. Він також може існувати в "застиглій", пасивній формі, наприклад, у вигляді "позицій" особи щодо інших осіб у формі правового або соціального статусу громадян, у вигляді соціальних інститутів і т. ін. [50, с. 70]

Викладене дозволяє зробити важливий у практичному відношенні висновок про те, що для з'ясування сутності соціального зв'язку необхідно встановити зміст діяльності (поведінки) суб'єктів відносин.

Соціальний зв'язок як елемент суспільних відносин завжди знаходиться в нерозривному зв'язку з іншими їх структурними елементами. З одного боку, на його зміст впливають суб'єкти суспільних відносин, бо він є певною формою їхньої взаємодії і взаємозв'язку; з другого — його не можна розглядати у відриві від предмета суспільних відносин, яким завжди виступає те, з приводу чого або у зв'язку з чим виникають і функціонують суспільні відносини [50, с. 72].

Отже, і сам соціальний зв'язок завжди виникає й існує у зв'язку з тими чи іншими предметами суспільних відносин. Тому слід визнати, що соціальний зв'язок завжди має предметний характер. Безпредметного соціального зв'язку в суспільстві бути не може. Важливо зауважити й те, що соціальному зв'язку, як і суспільним відносинам, завжди властивий об'єктивний характер. Він існує як щось дане, реальне, наявне і лише в такому вигляді виступає як елемент об'єкта злочину.

Суспільні відносини, на які посягають злочини і які є об'єктами таких злочинів, дуже різноманітні. Тому з'ясування усіх видів об'єктів та їх наукова класифікація є необхідними, адже вони сприяють більш повному розкриттю сутності, а також соціально-правової значущості об'єктів, дають змогу визначити їхній вплив на розвиток кримінального законодавства і вдосконалення практики його застосування [72, с. 123].

У науці кримінального права найпоширенішою є триступенева класифікація об'єктів "за вертикаллю" (загальний, родовий і безпосередній). Ця класифікація цілком відповідає потребам практики, дуже логічна, бо вона Грунтується на співвідношенні філософських категорій "загального", "особливого" і "окремого" [74, с. 58].

Загальним тут є вся сукупність суспільних відносин, які охороняються кримінальним законом (загальний об'єкт), особливим — окремі однорідні за своїми властивостями групи цих відносин, які охороняються певною сукупністю кримінально-правових норм (родовий об'єкт), окремим — конкретні суспільні відносини, які охороняються конкретними кримінально-правовими нормами від конкретних злочинних посягань (безпосередній об'єкт). Така класифікація дає змогу визначити об'єкти кримінально-правової охорони на різних рівнях їх узагальнення [74, с. 59].

Так, загальний об'єкт утворює сукупність усіх суспільних відносин, що поставлені під охорону чинного закону про кримінальну відповідальність. У цю сукупність входять різні за своєю сукупністю відносини (життя і здоров'я людей, мирне співіснування держав, економічна і політична основа держави, власність і система господарювання та ін.).

Таким чином, загальний об'єкт охоплює різноманітні суспільні відносини, які значною мірою різняться між собою за своєю соціальною значущістю, сферою дії тощо. Загальний об'єкт злочину має важливе значення для визначення природи і сутності злочинів, ступеня їх суспільної небезпечності, відмежування від незлочинних діянь та ін.

Під родовим (груповим) об'єктом розуміють об'єкт, яким охоплюється певне коло тотожних чи однорідних за своєю соціальною і економічною сутністю суспільних відносин, які через це повинні охоронятися єдиним комплексом взаємозалежних кримінально-правових норм [74, с. 61].

Таким чином, родовий об'єкт являє собою менш високий (усереднений) рівень узагальненості суспільних відносин, які охороняються кримінальним законом. Причому, як це випливає зі сформульованого поняття, групування суспільних відносин здійснюється не довільно, а на підставі об'єктивно існуючих критеріїв, які обумовлюють їх тотожність або однорідність. Такими критеріями є різні елементи суспільних відносин, які охороняються, їх соціальне призначення в них (суб'єкти або предмети відносин, зміст і особливість соціального зв'язку) [74, с. 61].

Основою ж такої класифікації суспільних відносин справедливо визнається та чи інша сфера державного або громадського життя. Тому родовими об'єктами слід визнавати відносини власності, систему господарювання, відносини, що забезпечують належний суспільний порядок і моральність та ін.

Значення родового об'єкта злочину полягає насамперед у тому, що він дає можливість провести класифікацію всіх злочинів і кримінально-правових норм, які встановлюють відповідальність за їх вчинення. Саме ця його властивість була покладена в основу побудови Особливої частини КК, що дозволило законодавцю в цілому правильно об'єднати в межах одного розділу КК норми, в яких встановлюється відповідальність за посягання на тотожні чи однорідні суспільні відносини [74, с. 62].

Так, до розділу VI Особливої частини КК України "Злочини проти власності" включені норми, які встановлюють відповідальність за злочинні посягання на ті суспільні відносини, що покликані забезпечити недоторканність власності. До розділу XVIII Особливої частини КК "Злочини проти правосуддя" включені норми про відповідальність за посягання на існуючу в нашій державі систему правосуддя [3].

Найбільше значення як для правотворчої, так і для правозастосовної діяльності має безпосередній об'єкт злочину. Під ним слід розуміти ті конкретні суспільні відносини, які поставлені законодавцем під охорону певної статті Особливої частини КК і яким завдається шкоди злочином, що підпадає під ознаки конкретного складу злочину [50, с. 75].

З цього визначення насамперед випливає, що безпосереднім об'єктом, так само, як загальним і родовим, можуть бути визнані тільки суспільні відносини, а не будь-які блага і цінності. Тому необґрунтованими є спроби підмінити суспільні відносини, що виступають об'єктом злочину, будь-якими іншими соціальними явищами: "елементами суспільних відносин", їх "матеріальним вираженням", тим, що стоїть за безпосереднім об'єктом; "умовами нормального функціювання соціального встановлення", що охороняються кримінальним законом, та ін. При такому визначенні безпосереднього об'єкта він ніби випадає з цілісної системи суспільних відносин [50, с. 75].

Отже, хоч на якому б рівні узагальнення ми розглядали об'єкт злочину, ним завжди є суспільні відносини, що охороняються законом. Однак питання про те, які суспільні відносини можуть бути визнані об'єктом конкретного злочину, вирішується не наукою кримінального права чи правозастосовною практикою, а тільки законодавцем шляхом прийняття або скасування того чи іншого закону. Завдання ж науки кримінального права і судової практики полягає в тому, щоб встановити ті суспільні відносини, які визначені законодавцем як безпосередній об'єкт злочину, і розкрити їх справжній зміст.

Слід зазначити, що законодавець лише в деяких випадках вказує на безпосередній об'єкт у самому КК. Так, стаття 111 прямо передбачає, що державна зрада — це таке діяння, що завдає шкоди суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України [3]. У більшості випадків у статтях КК відсутні якісь вказівки щодо безпосереднього об'єкта конкретного злочину, і тоді для його з'ясування необхідний ретельний аналіз складу певного злочину. Встановлення безпосереднього об'єкта злочину має важливе значення для з'ясування характеру і ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину, правильної його кваліфікації, дає можливість якнайточніше провести розмежування між суміжними злочинами [50, с. 77].

У теорії кримінального права широко відома також і класифікація безпосередніх об'єктів злочинів "за горизонталлю". Сутність цієї класифікації полягає в тому, що на рівні безпосереднього об'єкта виокремлюють основний (головний) і додатковий об'єкти. Необхідність такої класифікації виникає тоді, коли один і той же злочин одночасно завдає шкоди кільком суспільним відносинам. Наприклад, при розбої — ст. 187, — страждає власність і життя або здоров'я людини; при перевищенні влади або службових повноважень, якщо воно супроводжувалося насильством над особою — ч. 2 ст. 365, — об'єктами виступають відносини власності і особа потерпілого [89, с. 203].

Такі злочини мають кілька безпосередніх об'єктів, з яких законодавець, як правило, вирізняє один, найбільш важливий, що зрештою і визначає суспільну небезпечність цього злочину, структуру відповідного складу і його місце в системі Особливої частини КК. Такий об'єкт традиційно називають основним безпосереднім об'єктом. Цей об'єкт завжди входить до складу родового об'єкта злочину. Тому з'ясування цього об'єкта дає змогу правильно визначити місце тієї чи іншої кримінально-правової норми в системі Особливої частини КК [50, с. 78].

З іншого боку, встановлення цього об'єкта в конкретно вчиненому злочині дозволяє визначити ту кримінально-правову норму, за якою повинне кваліфікуватися скоєне суспільне небезпечне діяння. Тому цей об'єкт є визначальним як при виборі місця для тієї чи іншої норми в системі Особливої частини, так і для кваліфікації вчиненого "багатооб'єктного" (назвемо його так умовно) злочину. Необхідно також зазначити, що основним безпосереднім об'єктом є ті суспільні відносини, які насамперед і головним чином прагнув поставити під охорону законодавець, приймаючи закон про кримінальну відповідальність. Звідси випливає, що основний безпосередній об'єкт відображає й основний зміст того чи іншого злочину, його антисоціальну спрямованість. Він більшою мірою, ніж інші об'єкти, визначає ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину і тяжкість наслідків, що настали або могли настати [50, с. 79].

Додатковим безпосереднім об'єктом є тільки ті суспільні відносини, яким поряд із основним об'єктом завдається або виникає загроза заподіяння шкоди. Таким об'єктом можуть бути лише відносини, поставлені законодавцем під охорону закону, або, іншими словами, відносини, визначені як такий об'єкт самим законодавцем.

Додатковий безпосередній об'єкт може бути двох видів: обов'язковий (необхідний) і необов'язковий (факультативний) [74, с. 68].

Додатковий обов'язковий об'єкт — це такий об'єкт, що в даному складі злочину страждає завжди, у будь-якому випадку вчинення певного злочину. Цьому об'єкту, як і основному, завжди заподіюється шкода внаслідок вчинення злочину. Так, у складі розбою основним безпосереднім об'єктом є власність, а додатковим — життя або здоров'я людини [74, с. 69].

Додатковий факультативний об'єкт — це такий об'єкт, який при скоєнні певного злочину може існувати поряд з основним, а може бути відсутнім (наприклад, відносини власності і здоров'я громадян при хуліганстві). Встановлення того, що внаслідок певного злочинного посягання заподіяно шкоди також і факультативному об'єкту, за всіх інших рівних умов, є свідченням більшої суспільної небезпеки скоєного діяння і повинне враховуватися при визначенні міри покарання винному [74, с. 69].

Додатковий об'єкт, так само як і основний безпосередній об'єкт, має важливе значення для визначення соціальної сутності вчиненого злочину, для встановлення тяжкості наслідків, що настали чи могли настати. Ця властивість додаткового об'єкта часто використовується законодавцем для виокремлення кваліфікованих складів, наприклад, вимагання, поєднане з насильством, небезпечним для життя чи здоров'я особи (ч. 3 ст. 189), або для утворення самостійних складів злочинів (наприклад, бандитизм — ст. 257) [74, с. 70].

Суспільна небезпека перевищення влади або службових повноважень проявляється у тому, що в результаті його вчинення службова особа виходить за межі наданої влади чи службових повноважень і вчиняє дії, яких вона не може вчинити на займаній посаді або взагалі не може вчинити як службова особа чи просто як людина. Серед таких дій найбільш небезпечними є перевищення службовою особою влади або службових повноважень, поєднане із застосуванням насильства, в результаті чого страждають не лише інтереси служби і авторитет влади, а й заподіюється значна шкода таким невід'ємним благам людини як життя, здоров'я, честь, гідність. Такого роду перевищення влади або службових повноважень нерідко перетворюється в акти катування, яке вчинюється з метою отримати від потерпілого певні відомості чи визнання, залякати його або примусити до будь-якої дії, принизити в очах інших людей [10, с. 35].

Маючи кримінальний характер, воно грубо порушує Конституцію України якої передбачено, що "ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню" [1]. Підвищена суспільна небезпека таких діянь обумовлюється ще й тим, що потерпілий практично позбавлений можливості вжити адекватних заходів до захисту своїх прав, ефективно протистояти свавіллю, яке вчиняється від імені влади і з використанням владних можливостей. Такого роду діяння на сьогодні особливо характерні для діяльності службових осіб силових структур [74, с. 71].

Основний безпосередній об'єкт перевищення влади або службових повноважень аналогічний з основним безпосереднім об'єктом зловживання владою або службовим становищем. Обов'язковим додатковим об'єктом цього злочину, якщо він поєднаний із застосуванням насильства або болісними і такими, що ображають гідність потерпілого, діями (ч. 2 ст. 365 Кримінального Кодексу) є здоров'я і гідність особи [2].

Факультативним додатковим об'єктом перевищення влади або службових повноважень можуть бути права та свободи людини і громадянина, власність або інші блага.

Пленум Верховного Суду України роз'яснив, що як перевищення влади або посадових повноважень кваліфікуються:

а) вчинення дій, які є компетенцією іншої посадової особи даного відомства чи посадової особи іншого відомства;

б) вчинення дій одноособово, тоді як вони могли бути здійснені лише колегіально;

в) вчинення дій, які дозволяються тільки в особливих випадках, з особливого дозволу і з особливим порядком проведення, — за відсутності цих умов;

г) вчинення дій, які ніхто не має права виконувати або дозволяти [5, с.378].

Для кваліфікації діяння за ст. 366 КК досить одного з цих різновидів перевищення посадовою особою влади або наданих їй посадових повноважень.

Обсяг, зміст і межі наданих посадовій особі прав і повноважень є однією з головних ознак складу злочину, передбаченого ст. 366 КК, і предметом доведення в конкретній справі. Коло повноважень, що надаються посадовій особі, визначається не тільки законом, а й підзаконними актами, статутами, інструкціями, наказами. Для кваліфікації злочину завжди потрібно певно і чітко визначити правовий статус посадової особи і межі її повноважень. Тільки після цього можна буде зробити правильний висновок — вийшла ця посадова особа за межі наданих їй прав і повноважень чи ні [5, с. 378].

Якщо при цьому з'ясується, що правовий статус конкретного працівника державної, громадської або приватної організації, установи чи підприємства взагалі не визначено, його права і повноваження ніяким чином не регламентовано, то певні дії цієї особи в такому випадку не можуть бути визнані перевищенням влади, прав та повноважень і кваліфікуватися за ст. 366 КК.

Якщо такі дії містять ознаки іншого складу злочину (проти особи, власності і т. ін.), вони повинні кваліфікуватися за статтями КК, що передбачають відповідальність за такі злочини.

Кваліфікація діяння за ст. 366 КК можлива лише в разі вчинення посадовою особою дій, які будь-яким чином пов'язані з її посадовими повноваженнями. Протиправні дії посадової особи, ніяким чином не поєднані з її посадовими обов'язками, не можуть кваліфікуватися як перевищення влади або посадових повноважень за ст. 366 КК [2].

Для кваліфікації діяння за ст. 366 КК не має значення постійно чи тимчасово виконувала посадова особа покладені на неї обов'язки, була вона призначена на посаду чи обрана, обіймала посаду за штатним розкладом чи на громадських засадах, працювала за плату чи безоплатно. Зокрема, народні дружинники (члени громадського формування з охорони громадського порядку), громадські помічники дільничних інспекторів міліції, громадські інспектори ДАІ та інші представники громадськості, які виконують функції представників влади і мають спеціальні повноваження на таку діяльність, при явному виході за межі наданих їм прав і повноважень несуть відповідальність за ст. 366 КК [5, с.379].

Наприклад, за ч. 2 ст. 366 КК були кваліфіковані дії Катаргіна. Виконуючи обов'язки громадського інспектора рибнагляду, Катаргін помітив, що К. з 9-річним сином з, човна незаконно ловлять рибу сіткою. Катаргін вирішив затримати їх, але К., незважаючи на неодноразові вимоги Катаргіна, човна не зупинив і став маневрувати, щоб уникнути затримання. Катаргін кілька разів вистрелив з малокаліберної гвинтівки вгору. Коли і це не зупинило К., Катаргін став стріляти то по один, то по другий бік човна, намагаючись перешкодити маневруванню. Від останнього пострілу куля влучила в металеву частину човна і розірвалася. Її осколками К. було поранено в голову, від чого він помер. Розглянувши справу, Пленум Верховного Суду вказав, що Катаргін виконував обов'язки посадової особи на громадських засадах. Отже вчинені ним дії із застосуванням зброї, які явно виходили за межі прав і повноважень, наданих йому як громадському інспекторові, мають кваліфікуватися за ч. 2 ст. 366 КК [2].

Обов'язковою ознакою злочину, передбаченого ч. 1 ст. 366 КК, є заподіяння істотної шкоди державним, громадським чи приватним інтересам окремих громадян внаслідок перевищення влади або посадових повноважень.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України, істотною шкодою державним чи громадським інтересам або охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян, заподіяною при перевищенні влади або посадових повноважень, можуть визнаватися прямі матеріальні збитки, упущена вигода, порушення охоронюваних законом політичних, трудових, житлових, особистих і майнових прав та інтересів громадян, підрив престижу представників влади та управління, створення обстановки, що утруднює установі, організації, підприємству здійснення основних функцій, порушення громадського порядку та ін [5, с.382].

Якщо внаслідок перевищення влади або посадових повноважень посадова особа протиправно заволоділа державним, колективним чи індивідуальним майном громадян або умисно знищила чи пошкодила таке майно. Її дії кваліфікують за сукупністю ст. 366 КК і статей КК, які передбачають відповідальність за злочини проти державної і колективної чи індивідуальної власності [5, с. 382].

Перевищення влади або посадових повноважень, якщо воно супроводилося насильством, застосуванням зброї або болісними і такими діями, що ображають особисту гідність потерпілого, кваліфікуються за ч. 2 ст. 366 КК [2]. Пленум Верховного Суду України роз'яснив, що ч. 2 ст. 366 охоплює застосування посадовою особою при перевищенні влади або посадових повноважень як фізичного, так і психічного насильства.

Фізичне насильство при перевищенні влади або посадових повноважень може бути виявлене в незаконному позбавленні волі, нанесенні удару, заподіянні побоїв, вчиненні дій, характерних для мордування, заподіянні легких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень. Психічне насильство при перевищенні влади або посадових повноважень може виявлятися в реальній погрозі заподіяти фізичне або інше насильство щодо потерпілого чи його близьких. Заподіяння внаслідок перевищення влади або посадових повноважень тяжких тілесних наслідків чи вбивства, вчинених як умисно, так і з необережності, підлягають кваліфікації за сукупністю ч. 2 ст. 366 КК і статей КК, які передбачають відповідальність за вбивство чи тяжкі тілесні ушкодження, вбивство чи заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, вчинені посадовою особою при перевищенні меж необхідної оборони, підлягають кваліфікації відповідно за ст. 124 КК і додаткової кваліфікації за ст. 366 КК не потребують [2].

Самогубство особи або замах на самогубство, що стали наслідком перевищення влади або службових повноважень, підлягають кваліфікації за сукупністю 2 ст. 366 та ст. 120 КК [2].

Застосування посадовою особою насильства під час провадження дізнання чи попереднього слідства кваліфікується за ч. 2 ст. 127 КК [2].

За ч. 2 ст. 366 КК діяння кваліфікується за ознакою перевищення влади або посадових повноважень із застосуванням зброї у випадках, коли посадова особа застосувала предмети, призначені для ураження живої цілі, тобто вогнепальну зброю, в тому числі гладкоствольну, або холодну зброю. Що стосується кваліфікації дій, пов'язаних з незаконним застосуванням зброї посадовими особами, які мають право володіти нею, то при цьому повинні враховуватися положення нормативних актів, які встановлюють підстави і порядок застосування зброї такими особами.

Необгрунтовано, зокрема, був визнаний винним у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 366 КК Ю. Він запропонував водієві Ж., що керував у стані сп'яніння автомобілем ГАЗ-21, зупинитися, але Ж. не підкорився цим вимогам і почав тікати вулицями міста, без освітлення, перевищуючи швидкість руху. Ю. зробив попереджувальний постріл, але Ж. не зупинився. Тоді Ю. зробив кілька пострілів у колеса, одним з яких поранив Ж. Судова колегія Верховного Суду України, розглянувши справу, вказала, що зазначені дії Ю. відповідають вимогам ст. 15 Закону України "Про міліцію" щодо застосування зброї для зупинки транспортного засобу, якщо водій своїми діями створює загрозу життю чи здоров'ю громадян. За таких обставин, як зазначила колегія, визнання Ю. винним у вчиненні злочинів, передбачених ч. 2 ст. 366 КК, є необгрунтованим, тому вирок суду та інші судові рішення щодо нього підлягають скасуванню, а справа — закриттю за відсутністю у діях складу злочину [10, с. 409].

Заподіяння потерпілому тілесних ушкоджень, побоїв або смерті при застосуванні зброї не є обов'язковою ознакою ч. 2 ст. 366 КК. Разом з тим демонстрація посадовою особою зброї або погроза словами застосувати її не можуть бути визнані перевищенням влади або посадових повноважень за обтяжуючих обставин і кваліфікуватися за ч. 2 ст. 366 КК [2].

Не може кваліфікуватися за ч. 2 ст. 366 КК як перевищення влади або посадових повноважень із застосуванням зброї використання посадовою особою при вчиненні діяння таких предметів, як сигнальні або стартові пістолети, вибухові пакети, гумові кийки, газові балончики і т.п., оскільки вони не є зброєю.

Якщо внаслідок перевищення влади або посадових повноважень потерпілому були заподіяні тяжкі наслідки, діяння кваліфікується за ч. 3 ст. 366 КК. Кваліфікуюча ознака ч. 3 ст. 366 КК (тяжкі наслідки) має таку саму характеристику, як і тяжкі наслідки у ч. 2 ст. 365 [13, с. 60].

Перевищення влади або посадових повноважень (ст. 366 КК) має багато спільних ознак із зловживанням владою або посадовим становищем (ст. 365 КК): обидва ці злочини вчинюються лише посадовими особами, умисно і у сфері службової діяльності. Відрізняються ці злочини лише характером вчинюваних посадовою особою дій. Зловживання владою або посадовим становищем характерне тим, що посадова особа вчинює дії, які вона має право вчинювати за посадою, дії, передбачені її посадовим статусом. Але посадова особа при цьому зловживає своїми правами і діє всупереч інтересам служби, прагнучи отримати від цього матеріальну або іншу особисту вигоду [13, с. 60].

Злочин, передбачений ст. 365 КК полягає не в тому, що посадова особа чинить недозволені їй дії, а в тому, що вона прагне використати ці дії у своїх інтересах, погоджуючись із заподіянням шкоди інтересам служби. Злочин, передбачений ст. 365 КК, утворює не заподіяна шкода чи її розмір, а спосіб заподіяння цієї шкоди — використання влади чи посадових повноважень для задоволення своїх корисливих чи інших особистих інтересів [5, с. 386].

В.А. Клименко, М.І. Мельник та М.І. Хавронюк наводять приклад із судової практики справу Р., який, працюючи механіком комбінату комунальних підприємств, тричі виділяв громадянам автобус для поїздок до м. Ленінграда, за що отримав від них 2320 крб. і привласнив їх. Автори роблять висновок, що Р. перевищив свої посадові повноваження, оскільки привласнив гроші, чого не мав права робити. На їх думку Р. таким чином вийшов за межі наданих йому прав. Автори помиляються, вважаючи, що злочин Р. полягає не у привласненні грошей, а в тому, що він виділив громадянам автобус, на що він як механік комбінату мав повноваження, але використав їх на свою користь, всупереч інтересам служби [9, с. 110].

Перевищення влади або посадових повноважень (ст. 366 КК), навпаки, характеризуються тим, що посадова особа вчинює дії, які не передбачені її посадовим статусом, здійснює повноваження, які не надані їй законом. Але не можна думати, що це взагалі будь-які дії, які ніякого зв'язку з посадою винної особи не мають. Так вважають, зокрема, В.А. Клименко, М.І. Мельник І М.І. Хавронюк, стверджуючи: "Зрозуміло, що ніхто не має права розкрадати майно, вимагати хабара, ґвалтувати жінку, катувати, ображати особисту гідність потерпілого і т.п.". Перевищення влади чи посадових повноважень може кваліфікуватися за ст. 366 КК лише тоді і там, де і коли певна особа діяла як посадова. Якщо громадянин, який працює прокурором, на своїй садовій ділянці наніс побої підліткам, які залізли у садок за яблуками, то дії цього громадянина не можна вважати перевищенням влади прокурором. Такі дії повинні кваліфікуватися як вчинення громадянином злочину проти здоров'я особи за ч. 1 ст. 121, 122 КК, оскільки вони ніякого зв'язку з посадою прокурора не мають. Полісоціальність особи вимагає, щоб у кожному конкретному випадку чітко і певно визначалося, в якій своїй якості діяла та чи інша особа, оскільки у кожному окремому випадку вона може бути то прокурором, то глядачем (у театрі), то чоловіком, батьком і сином (вдома), пасажиром (у літаку, в метро), покупцем (у магазині) і т. ін [9, с. 112].

Отже не може бути перевищенням влади чи посадових повноважень вчинення будь-якого злочину (наприклад, зґвалтування, хуліганство та деякі інші), який ніякого зв'язку з посадовими повноваженнями не має. Крім того, вчинюючи такі діяння, особа ніяким чином не може використати надані їй законом права і повноваження. Тому такі злочини не можуть кваліфікуватися як злочини посадові.

3. Суб'єктивна сторона перевищення влади або службових повноважень

Суб'єктивна сторона злочину — це внутрішня сторона злочину, тобто психічна діяльність особи, що відображує ставлення невідомості і волі до суспільно небезпечного діяння, котре нею вчиняється, і до його наслідків [52, с. 171].

Зміст суб'єктивної сторони складу злочину характеризують певні юридичні ознаки. Такими ознаками є вина, мотив та мета вчинення злочину. Вони тісно пов'язані між собою, проте їх зміст і значення у кожному випадку вчинення злочину неоднакові.

Вина особи — це основна, обов'язкова ознака будь-якого складу злочину, вона визначає саму наявність суб'єктивної сторони і значною мірою її зміст. Відсутність вини виключає суб'єктивну сторону і тим самим склад злочину [52, с. 172].

Проте в багатьох злочинах суб'єктивна сторона потребує встановлення мотиву і мети, що є її факультативними ознаками. Вони мають значення обов'язкових ознак лише в тих випадках, коли названі в диспозиції закону як обов'язкові ознаки конкретного злочину.

Особливості деяких складів злочинів визначають необхідність з'ясування емоцій, які відчуває особа при вчиненні суспільно небезпечного діяння. Вони різняться за своїм характером, змістом, часом виникнення. Більшість із них перебувають за межами суб'єктивної сторони злочину, тому що зовсім не впливають на формування її ознак (каяття у вчиненому, страх покарання та ін.) або вплив їх настільки малий, що не має істотного значення при формуванні у свідомості особи мотиву вчинення злочину (співчуття, жалість і т.ін.). Однак деяким із них закон надає значення ознаки суб'єктивної сторони [52, с. 173].

Так, відповідно до статей 116 і 123 КК [2] стан сильного душевного хвилювання виконує істотну роль у формуванні мотиву вчинення таких злочинів і входить до змісту суб'єктивної сторони.

Встановлення всіх ознак суб'єктивної сторони — це завершальний етап у констатації складу злочину як єдиної підстави кримінальної відповідальності. Тому з'ясування суб'єктивної сторони має важливе значення. По-перше, вона виступає обов'язковим елементом будь-якого складу злочину, а її наявність чи відсутність дає можливість відмежувати злочинне діяння від незлочинного [52, с. 174].

Наприклад, відсутній склад злочину, передбачений ст. 286 КК, при невинному заподіянні навіть тяжких наслідків, що сталися в результаті дорожньо-транспортної пригоди або у разі вчинення діяння з необережності, якщо відповідальність за нього в законі встановлена лише при наявності умислу. Так, відсутність умисної вини виключає кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину (ст. 383) або завідомо неправдиве показання (ст. 384) [2]. Відсутність певного мотиву або мети також може виключати склад злочину і кримінальну відповідальність.

Наприклад, відсутність корисливих мотивів або інших особистих інтересів виключає застосування ст. 357 КК за викрадення, привласнення, вимагання документів, штампів, печаток, заволодіння ними шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем або їх пошкодження. По-друге, суб'єктивна сторона істотно впливає на кваліфікацію злочинів і дозволяє відмежовувати тотожні злочини за об'єктивними ознаками, наприклад, умисне вбивство (ст. 115) від вбивства через необережність (ст. 119). По-третє, зміст суб'єктивної сторони істотно впливає на ступінь тяжкості вчиненого злочину, ступінь суспільної небезпечності особи суб'єкта і тим самим на призначення покарання [68, с. 126].

У ст. 62 Конституції України закріплений важливий принцип, відповідно до якого кримінальна відповідальність настає лише тоді, коли буде доведено вину особи у вчиненні злочину. Це конституційне положення знайшло своє втілення в КК України. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ч. 2 ст. 2 КК) [2].

Законодавче закріплення цього положення є важливою гарантією додержання законності в діяльності правоохоронних органів і суду. Положення ст. 2 КК знайшли своє подальше закріплення в ст. 23, де вперше в нашому законодавстві наведено загальне визначення поняття вини, і в статтях 24 і 25, що визначають поняття умислу та необережності і називають їх види. Більш детально ознаки суб'єктивної сторони конкретизуються в нормах Особливої частини КК. Це свідчить про недопустимість у нашому праві об'єктивного ставлення за вину, тобто відповідальності особи за вчинене суспільно небезпечне діяння і його наслідки без встановлення вини.

Таким чином, законодавство України закріплює форми вини і вказує на те, що їх конкретний прояв можливий лише у вчиненні суспільно небезпечного діяння. Отже, вина — це не тільки обов'язкова ознака суб'єктивної сторони, а й передумова кримінальної відповідальності і покарання [68, с. 127].

Суб'єктивна сторона службового зловживання характеризується умисною або змішаною формою вини. Діяння вчиняється тільки з прямим умислом, а щодо наслідків, передбачених частинами 1 і 2 ст. 364 — вина може бути у формі умислу або необережності.

Обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони злочину є мотив:

1) корисливі мотиви;

2) інші особисті інтереси;

3) інтереси третіх осіб [78, с. 90].

1. Корисливі мотиви мають місце, коли службова особа, використовуючи своє службове становище, прагне отримати незаконну майнову вигоду від вчиненого внаслідок збагачення або позбавлення від матеріальних витрат. Службове зловживання, вчинене з корисливих мотивів і яке заподіяло майновий збиток, за характером і способом заподіяння такого збитку слід відрізняти від заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовим становищем, відповідальність за яке передбачена ч. 2 ст. 191 КК [2].

При службовому зловживанні матеріальна шкода може являти собою як реальний майновий збиток, так і упущену вигоду, тоді як у випадках, передбачених ст. 191, вона виражається тільки у реальному (прямому) збитку. При заволодінні майном (ст. 191) винний незаконно і безвідплатно обертає на свою користь чуже майно, використовуючи для цього службове становище як спосіб такого заволодіння [78, с. 91].

При службовому зловживанні (ст. 364) винний хоч і отримує майнову вигоду або позбувається матеріальних витрат, однак це не пов'язано з протиправним і безвідплатним обертанням (вилученням з фондів) майна на свою користь (наприклад, винний приховує шляхом заплутування обліку нестачу, що утворилася внаслідок недбалості, з метою уникнути матеріальної відповідальності) [68, с. 130].

2. Інші особисті інтереси — це прагнення одержати вигоду нематеріального характеру, зумовлене такими мотивами, як кар'єризм, протекціонізм, сімейність, бажання прикрасити дійсне становище, зробити взаємну послугу, заручитися підтримкою в розв'язанні будь-якого питання, приховати свою некомпетентність тощо. До інших особистих інтересів можуть бути також віднесені такі мотиви, як помста, заздрість, пихатість, прагнення уникнути відповідальності за допущені помилки та недоліки в роботі тощо.

3. Під інтересами третіх осіб слід розуміти прагнення службової особи протиправним шляхом догодити начальству, надати переваги або пільги чи звільнити від передбачених законом обов'язків родичів, членів сім'ї, знайомих чи будь-яких інших осіб [78, с. 93].

При кваліфікації діяння за ст. 364 досить встановити наявність хоча б одного з указаних мотивів, їх відсутність свідчить про вчинення лише службового проступку, а в окремих випадках — недбалості.

У частині 2 ст. 364 встановлена відповідальність за те саме діяння, якщо воно спричинило тяжкі наслідки, а в ч. 3 — за вчинення службового зловживання працівником правоохоронного органу. Згідно зі ст. 2 Закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» від 23 грудня 1993 р. правоохоронними є органи прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, митні органи, органи охорони державного кордону, органи державної податкової служби, органи і установи виконання покарань, державної контрольно-ревізійної служби, рибоохорони, державної лісової охорони, а також інші органи, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції [5].

Отже, для кваліфікації за ч. 3 ст. 364 необхідно, щоб:

а) злочин був вчинений службовою особою;

б) службова особа була працівником правоохоронних органів;

в) в діянні особи були об'єктивні та суб'єктивні ознаки службового зловживання [78, с. 94].

Покарання за злочин:

— за ч. 1 ст. 364 — виправні роботи на строк до двох років або арешт на строк до шести місяців, або обмеження волі на строк до трьох років, із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років;

— за ч. 2 ст. 364 — позбавлення волі на строк від п'яти до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років;

— за ч. 3 ст. 364 — позбавлення волі на строк від п'яти до дванадцяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією майна [3].

З суб'єктивної сторони перевищення влади або службових повноважень характеризується умисною або змішаною формою вини. При цьому діяння може бути вчинене тільки умисно, оскільки службова особа усвідомлює, що її дії явно (тобто безперечно і очевидно для неї самої) вийдуть за межі наданих їй повноважень і бажає цього. Щодо наслідків можлива як умисна, так і необережна форма вини. Мотиви і цілі вчинення таких дій можуть бути різними і на кваліфікацію злочину не впливають [94, с. 34].

У частині 2 ст. 365 встановлена відповідальність за перевищення влади або службових повноважень, якщо воно супроводжувалося:

1) насильством;

2) застосуванням зброї або

3) болісними і такими, що ображають особисту гідність потерпілого, діями [3].

1. Насильство може бути як фізичним, так і психічним. Фізичне насильство може полягати в незаконному позбавленні волі, нанесенні удару, побоїв, легких та середньої тяжкості тілесних ушкоджень, вчиненні дій, характерних для мордування, а психічне насильство — у створенні реальної загрози застосування фізичного насильства щодо потерпілого або його близьких.

Якщо фізичне насильство при перевищенні влади або службових повноважень виразилося в умисному нанесенні тяжких тілесних ушкоджень або умисному заподіянні смерті, то дії винного кваліфікуються за ч. 3 ст. 365 як такі, що призвели до тяжких наслідків і за сукупністю з іншими статтями КК, які передбачають відповідальність за ці злочини. Необережне заподіяння смерті чи тяжкого тілесного ушкодження або доведення особи до самогубства охоплюються ч. 3 ст. 365 і додаткової кваліфікації не потребують [89, с. 518].

2. Застосування зброї означає як фактичне використання її вражаючих властивостей для фізичного впливу на потерпілого, так і психічний вплив шляхом погрози заподіяння зброєю шкоди життю або здоров'ю, якщо у потерпілого були реальні підстави побоюватися виконання цієї погрози. Під зброєю у ч. 2 ст. 365 розуміють предмети, призначені для ураження живої цілі. Зброя може бути вогнепальною (нарізною або гладкоствольною), холодною, газовою, пневматичною, сигнальною. Якщо службова особа володіє зброєю незаконно, то її дії потрібно кваліфікувати і за ст. 263 КК [89, с. 467].

3. Під болісними слід розуміти дії, що заподіюють потерпілому особливий фізичний біль та моральні страждання. Вони можуть бути пов'язані з протиправним застосуванням спеціальних засобів (наручників, гумових палиць, сльозоточивих газів тощо), тривалим позбавленням людини їжі, питва або тепла, залишенням її у шкідливих для здоров'я умовах тощо.

Під такими, що ображають особисту гідність потерпілого, діями розуміють умисне приниження його честі та гідності, виражене в непристойній формі.

У частині 3 ст. 365 встановлена відповідальність за дії, передбачені частинами 1 або 2 цієї статті, якщо вони спричинили тяжкі наслідки.

Покарання за злочин:

• за ч. 1 ст. 365 — виправні роботи на строк до двох років або обмеження волі на строк до п'яти років, або позбавлення волі на строк від двох до п'яти років, із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років;
• за ч. 2 ст. 365 — позбавлення волі на строк від трьох до восьми років із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років;
• за ч. 3 ст. 365 — позбавлення волі на строк від семи до десяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років [89, с. 519].

Суб'єктивна сторона підроблення за ч. 1 ст. 366 характеризується тільки прямим умислом, а за ч. 2, де кваліфікуючою ознакою є настання тяжких наслідків, вина щодо останніх може бути умисною і необережною.

Суб'єктом підроблення може бути тільки службова особа. Тому, якщо його вчиняє приватна особа, то залежно від конкретних обставин справи відповідальність наступає за ст. 358 або іншими статтями КК [94, с. 36].

У частині 2 ст. 366 встановлена відповідальність за службове підроблення, якщо воно спричинило тяжкі наслідки. Тому, якщо винний вчинив службове підроблення, маючи умисел на спричинення тяжких наслідків, які не настали з причин, що не залежали від його волі, дії винного слід кваліфікувати за ст. 15 і ч. 2 ст. 366 — як замах на кваліфікований вид службового підроблення [2].

Покарання за злочин:

• за ч. 1 ст. 366 — штраф до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеження волі на строк до трьох років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років;
• за ч. 2 ст. 366 — позбавлення волі на строк від двох до п'яти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років [2].

Суб'єктивна сторона недбалості частіше за все виражається у необережній формі вини як щодо діяння, так і щодо його наслідків. Можлива і змішана форма вини — умисел щодо діяння і необережна форма вини щодо наслідків цього діяння [94, с. 37].

Не виключається недбалість і в тих випадках, коли умисно порушуючи свої службові обов'язки, винний передбачає і хоч не бажає, але свідомо припускає заподіяння істотної шкоди або настання тяжких наслідків (наприклад, цінний вантаж, що прибув нв станцію, був розкрадений внаслідок того, що начальник цієї станції хоч і передбачав таку можливість, але не виконав обов'язків і не виставив охорону, вважаючи без жодних на те підстав, що про збереження вантажу має піклуватися вантажоодержувач). У таких випадках недбалість відрізняється від службового зловживання відсутністю у винного мотивів, передбачених ст. 364 КК [2].

Суб'єктом недбалості може бути тільки службова особа. Однак, якщо вона порушує не службові, а суто професійні обов'язки, її дії не можуть кваліфікуватися за ст. 367 і містять (при наявності інших ознак) склад іншого злочину (статті 131, 137, 140 тощо) [2].

У частині 2 ст. 367 встановлена відповідальність за те саме діяння, якщо воно спричинило тяжкі наслідки.

Покарання за злочин:

• за ч. 1 ст. 367 — штраф від п'ятдесяти до ста п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років;
• за ч. 2 ст. 367 — позбавлення волі на строк від двох до п'яти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та зі штрафом від ста до двохсот п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або без такого [49, с. 116].

Суб'єктивна сторона одержання хабара характеризується прямим умислом і наявністю корисливого мотиву. Особливістю суб'єктивної сторони цього злочину є наявність тісного зв'язку між умислом одержувача хабара і того, хто дає хабар, оскільки і той, і інший повинні усвідомлювати, що має місце давання-одержання хабара [49, с. 116].

Якщо особа, яка передає службовій особі незаконну винагороду, не усвідомлює, що вона дає хабар (наприклад, помилково вважаючи, що вона забов'язана сплатити штраф), то і службова особа за одержання хабара відповідати не може. За наявності для цього підстав вона може нести відповідальність за інший злочин (службове зловживання, обман покупців і замовників тощо). Дії службової особи, яка отримала гроші або інші цінності ніби для передачі їх іншій службовій особі як хабар, а насправді мала умисел їх привласнити, слід кваліфікувати не як одержання хабара, а як шахрайство (ст. 190) і службове зловживання (ст. 364), а за наявності для цього підстав і як підбурювання до замаху на давання хабара (ч. 4 ст. 27, ч. 2 ст. 15 і ст. 369) [49, с. 117].

У частині 2 ст. 368 передбачені такі кваліфікуючі ознаки злочину:

1. Одержання хабара у великому розмірі.

Відповідно до п. 1 примітки до ст. 368 таким слід вважати хабар, розмір якого у двісті і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Великим хабар є і тоді, коли службова особа систематично отримує хабарі дрібними сумами (так звані «побори», «такси», «данина»), але вчинене охоплюється єдиним умислом винного, спрямованим на незаконне збагачення у великому розмірі і, отже, являє собою продовжуваний злочин (ч. 2 ст. 32). Якщо умисел був спрямований на одержання хабара у великому розмірі, але з причин, що не залежать від волі винного, була отримана лише частина зумовленого хабара, його дії слід кваліфікувати як замах на одержання хабара у великому розмірі [49, с. 118].

2. Одержання хабара службовою особою, яка займає відповідальне становище.

Згідно з п. 2 примітки до ст. 368 до таких відносяться особи, посади яких згідно зі ст. 25 Закону України «Про державну службу» віднесені до третьої, четвертої, п'ятої та шостої категорій, а також судді, прокурори і слідчі, керівники, заступники керівників органів державної влади та управління, органів місцевого самоврядування, їх структурних підрозділів та одиниць [49, с. 118].

3. Одержання хабара за попередньою змовою групою осіб.

Виходячи з положень ч. 2 ст. 28, яка не вимагає для цієї форми співучасті обов'язкового співвиконання, одержання хабара за попередньою змовою групою осіб має місце там, де у вчиненні злочину брали участь дві або більше службових особи, які домовилися про спільне одержання хабара або до, або після надходження пропозиції про давання хабара, але до його отримання. При цьому не має значення, як були розподілені ролі між співучасниками і чи всі вони або один (чи деякі) з них мали б виконати (не виконати) дії, зумовлені хабаром. Злочин є закінченим з моменту прийняття хабара хоча б одним з учасників групи. Якщо кожний з учасників групи усвідомлював, що хабар одержаний у великому або особливо великому розмірі, то всі несуть відповідальність за це діяння незалежно від того, в якому розмірі отримав хабар кожний з них особисто [49, с. 120].

4. Одержання хабара повторно повинно відповідати ознакам повторності, зазначеним у ст. 32 і має місце тоді, коли згідно з п. З примітки до ст. 368 особою раніше вчинено одержання чи давання хабара [49, с. 120].

Одержання службовою особою одного хабара в декілька прийомів не утворює повторності, як і одержання хабара одночасно від двох або більше осіб. Однак, одночасне одержання хабара від кількох осіб визнається повторним, якщо хабар передається за вчинення (невчинення) дій в інтересах кожної з них і службова особа усвідомлює цю обставину.

5. Одержання хабара, поєднане з вимаганням.

У пункті 4 примітки до ст. 368 вимаганням хабара визначається як вимога службовою особою хабара з погрозою вчинення або невчинення з використанням влади чи службового становища дій, які можуть заподіяти шкоду правам чи законним інтересам того, хто дає хабар, або умисне створення службовою особою умов, за яких особа вимушена дати хабара з метою запобігання шкідливим наслідкам щодо своїх прав і законних інтересів. Для вимагання хабара характерні такі особливості:

а) ініціатором давання-одержання хабара завжди виступає службова особа — хабароодержувач;

б) вимога давання хабара носить або характер прямої (відкритої) погрози, або певним чином маскується, але при цьому створюються умови, що переконують того, хто дає хабар, в наявності реальної небезпеки заподіяння шкоди його законним інтересам і необхідності в зв'язку з цим дати хабар;

в) погроза спрямована на адресу лише законних прав і охоронюваних законом інтересів того, хто дає хабар;

г) дії (бездіяльність), вчиненням яких погрожує службова особа, зумовлені її службовим становищем [49, с. 122].

За частиною 3 ст. 368 відповідальність настає за одержання хабара в особливо великому розмірі або службовою особою, яка займає особливо відповідальне становище. Особливо великий розмір хабара визначається в п.1 примітки до ст. 368 сумою, яка у п'ятсот і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Питання кваліфікації одержання хабара за цією кваліфікуючою ознакою вирішуються аналогічно тим, які були викладені щодо великого розміру хабара [15, с. 75].

До службових осіб, які займають особливо відповідальне становище п. 2 примітки до ст. 368 відносить тих з них, які зазначені в частині першій ст. 9 Закону України «Про державну службу», та осіб, посади яких згідно із ст. 25 цього Закону віднесені до першої та другої категорій [8].

Покарання за злочин:

— за ч. 1 ст. 368 — штраф від семисот п'ятдесяти до однієї тисячі п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк від двох до п'яти років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років;

— за ч. 2 ст. 368 — позбавлення волі на строк від п'яти до десяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією майна;

— за ч. 3 ст. 368 — позбавлення волі на строк від восьми до дванадцяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією майна [49, с. 124].

З суб'єктивної сторони давання хабара вчиняється тільки з прямим умислом, причому винний усвідомлює, що передає незаконну винагороду саме як хабар.

Суб'єктом цього злочину може бути як приватна, так і службова особа. Якщо остання використовує для давання хабара своє службове становище, вона несе відповідальність і за ст. 364 КК [2].

Кваліфікуючою ознакою давання хабара є повторність (див. п. З примітки до ст. 368) [2].

Покарання за злочин:

— за ч. 1 ст. 369 — штраф від двохсот до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеження волі на строк від двох до п'яти років;

— за ч. 2 ст. 369 — позбавлення волі на строк від трьох до восьми років з конфіскацією майна або без такої [2].

У частині 3 ст. 369 сформульовані умови звільнення від кримінальної відповідальності особи, яка дала хабар. Закон називає дві таких умови:

1) якщо стосовно особи, яка дала хабар, мало місце його вимагання (п. 4 примітки до ст. 368);

2) якщо мала місце добровільна заява особи про давання нею хабара [2].

Щодо цієї ознаки в ч. З ст. 369 зазначено, що особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо після давання хабара вона добровільно заявила про те, що сталося, до порушення кримінальної справи щодо неї органу, наділеному законом правом на порушення кримінальної справи.

Таким чином, для звільнення особи від кримінальної відповідальності тут необхідно, щоб:

а) заява була зроблена до органу, наділеному правом на порушення кримінальної справи. Закон не вимагає, щоб особа, яка дала хабар, особисто з'явилася до цього органу, тому вона може зробити заяву шляхом надсилання листа поштою, по телефону, через родичів, начальника тощо;

б) заява повинна бути зроблена до порушення кримінальної справи саме щодо особи, яка дала хабар;

в) заява повинна бути зроблена до моменту порушення кримінальної справи. Однак, уявляється, що законодавець мав на увазі не сам по собі факт (момент) порушення справи, а обізнаність про це того, хто дав хабар;

г) заява повинна бути добровільною і може бути зроблена з будь-яких мотивів, але не в зв'язку з тим, що відповідним органам стало відомо про факт давання хабара;

д) звільненню від відповідальності підлягає тільки той, хто дав хабар (виконавець давання хабара) [45, с. 208].

Інші співучасники підлягають відповідальності на загальних підставах.

Провокація хабара може бути вчинена тільки шляхом активних дій, спрямованих на створення обставин і умов, що обумовлюють пропозицію чи одержання хабара, і визнається закінченим злочином з моменту вчинення цих дій незалежно від того, чи було фактично передано або одержано хабар [45, с. 209].

З суб'єктивної сторони винний діє тільки з прямим умислом (завідомо, свідомо), керуючись при цьому різними мотивами (помста, кар'єризм, заздрість, пихатість, прагнення уславитися як «борець» з корупцією, поліпшити показники в роботі тощо) і переслідуючи спеціальну мету — викрити того, хто дав або взяв (або того та іншого) хабара [45, с. 209].

Суб'єктом провокації хабара є тільки службова особа. Коли приватна особа схиляє іншу особу до одержання чи давання хабара, вона відповідає за підбурювання до злочину за ч. 4 ст. 27 і за статтями 368 або 369 КК [2].

Від провокації хабара слід відрізняти випадки законного викриття хабарництва (так званий «контрольований хабар»), коли внаслідок заяви особи, якій службова особа пропонує дати хабар або у якої вимагає його, або через заяву службової особи, якій пропонують хабар, здійснюється оперативна діяльність для викриття хабарництва.

У частині 2 ст. 370 передбачена відповідальність за провокацію хабара, вчинену службовою особою правоохоронного органу [2].

Покарання за злочин:

• за ч. 1 ст. 370 — обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлення волі на строк від двох до п'яти років;
• за ч. 2 ст. 370 — позбавлення волі на строк від трьох до семи років [45, с. 210].

4. Суб'єкт перевищення влади або службових повноважень

Питання про суб'єкта злочину, по суті справи, є питанням про особу, яка вчинила злочин і підлягає кримінальній відповідальності. Це випливає і з назви розділу IV Загальної частини КК: "Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб'єкт злочину)" [43, с. 104].

Частина 1 ст. 18 визначає, що "суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність" [3].

Отже, суб'єкт злочину як елемент складу злочину характеризується трьома обов'язковими ознаками: це особа фізична, осудна, яка досягла певного віку [43, с. 104].

Передусім суб'єктом злочину може бути тільки фізична особа, тобто людина. Цей висновок фактично закріплений у статтях 6, 7 і 8 КК, де говориться, що нести кримінальну відповідальність можуть громадяни України, іноземці й особи без громадянства. Тому не можуть бути визнані суб'єктом злочину юридичні особи (підприємства, установи, громадські організації і т. ін.). Якщо на якомусь підприємстві внаслідок порушення певних правил виробництва, правил охорони праці загинули люди, кримінальній відповідальності підлягає не підприємство, а конкретно винні в цьому службові особи. Це передбачено багатьма статтями КК, зокрема статтями 172, 223, 271 та ін. [3]

Пропозиції, які зустрічалися в юридичній літературі, стосовно передбачення в новому КК кримінальної відповідальності юридичних осіб, не дістали підтримки законодавця.

Як зазначено в ч. 1 ст. 18, обов'язковою ознакою суб'єкта злочину є осудність особи. У частині 1 ст. 19 вказано, що "осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними" [2].

Отже, осудність — це здатність особи під час вчинення злочину усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Чинне кримінальне законодавства виходить з того, що лише осудна особа може вчинити злочин і, отже, може підлягати кримінальній відповідальності [43, с. 106].

Злочин завжди є актом поведінки свідомо діючої особи.

Здатність особи під час вчинення злочину усвідомлювати свої дії (бездіяльність) означає правильне розуміння фактичних об'єктивних ознак злочину (об'єкта, суспільно небезпечного діяння, обстановки, часу і місця, способу його вчинення, його суспільно небезпечних наслідків). Здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) повинна бути пов'язана зі здатністю контролювати, керувати своїми вчинками. Тут свідомість і воля взаємозалежні і лише в сукупності визначають характер поведінки особи в конкретній ситуації. Питання про осудність особи виникає тільки у зв'язку з вчиненням нею злочину. Саме щодо нього необхідно з'ясувати, чи здатна особа правильно оцінювати суспільно небезпечний характер вчиненого діяння, його суспільно небезпечні наслідки і керувати своїми діями (бездіяльністю) [43, с. 106].

Стан осудності — це норма, типовий стан психіки людини, характерний для її певного віку. Як правило, стан осудності презюмується, бо він характерний для переважної більшості людей. Тому на практиці питання про встановлення осудності виникає тільки при наявності сумнівів у психічній повноцінності особи, яка вчинила передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння. Із станом осудності пов'язане і досягнення (реалізація) мети покарання [43, с. 107].

Відповідно до ч. 2 ст. 50 покарання "має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами". Тільки осудна особа здатна правильно усвідомлювати сутність скоєного злочину, атому розуміти обґрунтованість і справедливість призначеного покарання. Лише за таких умов призначене покарання багато в чому визначає подальшу поведінку засудженого, спонукає його не вчинювати нових злочинів.

Важливість встановлення осудності особи обумовлена тим, що осудність є передумовою вини, а без доведення вини не може бути кримінальної відповідальності і покарання.

Згідно з ч. 1 ст. 18 суб'єктом злочину може бути тільки фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК може наставати кримінальна відповідальність [2]. Цей вік визначається саме до часу вчинення злочину. Тому дуже важливо при розслідуванні і розгляді кримінальної справи встановити точний вік особи (число, місяць, рік народження). У тому ж разі, коли відсутні документи, що підтверджують вік, необхідне проведення судово-медичної експертизи.

Скоєння суспільно небезпечного діяння особою, яка не досягла на час вчинення злочину визначеного законом віку, свідчить про відсутність суб'єкта злочину, а, отже, про відсутність складу злочину, внаслідок чого виключається і кримінальна відповідальність. У частині 1 ст. 22 прямо зазначено, що "кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років" [2]. Цей вік називають загальним віком кримінальної відповідальності. У частині 2 цієї ж статті встановлюється знижений вік кримінальної відповідальності — чотирнадцять років — за окремі, прямо перелічені законом злочини.

Серед цих злочинів зазначені, наприклад, такі, як:

• умисні вбивства (статті 115-117 КК),
• умисне нанесення тяжких тілесних ушкоджень (ст. 121; частини 3 статей 345,346, 350, 377, 398);
• диверсія (ст. 113),
• бандитизм (ст. 257),
• зґвалтування (ст. 152),
• крадіжка, грабіж і розбій (статті 185, 186, 187) і деякі інші [25, с. 74].

Передбачений ч. 2 ст. 22 КК перелік злочинів, за які настає відповідальність з чотирнадцяти років, є вичерпним.

Аналіз цих злочинів дає підставу для висновку, що законодавець знизив вік кримінальної відповідальності за дві групи злочинів:

а) насильницькі злочини;

б) майнові злочини [39, с. 98].

В основу зниження віку кримінальної відповідальності за ці злочини покладені такі критерії:

1) рівень розумового розвитку, свідомості особи, який свідчить про можливість уже в чотирнадцять років усвідомити суспільну небезпечність і протиправність злочинів, перерахованих у ч. 2 ст. 21 КК;

2) значну поширеність більшості з цих злочинів серед підлітків;

3) значну суспільну небезпечність (тяжкість) більшості з цих злочинів [39, с. 99].

Особа у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років не відповідає за злочини, за які встановлюється відповідальність з шістнадцяти років, навіть якщо вона брала в них участь як співучасник. У цих випадках особа у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років може нести відповідальність тільки коли в його конкретних діях містяться ознаки іншого злочину, за яке законом встановлена відповідальність з чотирнадцяти років.

Наприклад, якщо неповнолітній у віці до шістнадцяти років бере участь разом з іншими особами, що досягай шістнадцяти років, у такому злочині як примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов'язань шляхом насильства, небезпечного для життя і здоров'я (ч. 3 ст. 355), то він може відповідати тільки за вчинення, наприклад, тяжкого тілесного ушкодження за ст. 121 [3].

У ряді випадків кримінальна відповідальність можлива лише за злочини, вчинені повнолітніми особами, тобто особами, які досягай вісімнадцятирічного віку, бо за характером цих злочинів їх фактично не можуть вчинити неповнолітні. До таких злочинів слід віднести, наприклад, ухилення від призову на строкову військову службу (ст. 335), втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність (ст. 304) [2].

Суб'єкта злочину, в якого є такі загальні ознаки, як фізична осудна особа, яка досягла встановленого законом віку кримінальної відповідальності, називають загальним суб'єктом злочину. Відсутність хоча б однієї з цих ознак виключає суб'єкта як елемент складу, а отже, виключає склад злочину і кримінальну відповідальність.

Поряд з поняттям загального суб'єкта КК передбачає і поняття спеціального суб'єкта. Частина 2 ст. 18 визначає, що спеціальним суб'єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб'єктом якого може бути лише певна особа [39, с. 100].

Таким чином, спеціальний суб'єкт — це особа, яка крім обов'язкових загальних ознак (фізична осудна особа, яка досягла певного віку) має додаткові спеціальні (особливі) ознаки, передбачені в статті Особливої частини для суб'єкта конкретного складу злочину. Ознаки спеціального суб'єкта доповнюють загальне поняття суб'єкта злочину, виступаючи як додаткові. Ці спеціальні ознаки можуть бути різними, наприклад, службове становище, професія (лікар), певна діяльність (підприємець), родинні відносини (мати новонародженої дитини) та інші [39, с. 100].

У більшості випадків ознаки спеціального суб'єкта прямо зазначені в законі. Так, у статтях КК про злочини, передбачені статтями 364-370, йдеться про те, що вони можуть бути вчинені тільки службовими особами. Більше того, у примітці 1 до ст. 364 дається законодавче поняття службової особи. А в статті 375 зазначається, що спеціальними суб'єктами цього злочину є судді, винні в постанові завідомо неправосудного вироку, рішення, постанови [68, с. 521].

В інших же випадках спеціальний суб'єкт у законі може бути прямо і не названий, але скоєний злочин припускає його наявність. Так, у ст. 371 КК прямо не сказано, хто є суб'єктом завідомо незаконного затримання, приводу або арешту [2]. Однак очевидно, що ці злочини можуть бути вчинені лише працівниками правоохоронних органів або суду, які наділені правом застосовувати затримання, привід або арешт.

Найчастіше ознаки спеціального суб'єкта законодавець вказує при описуванні основного складу злочину. Так, у ч. 1 ст. 114 передбачено, що суб'єктом шпигунства може бути тільки іноземець чи особа без громадянства, а в ст. 117 прямо вказується, що відповідальність за вбивство своєї новонародженої дитини під час пологів або відразу після пологів несе тільки мати цієї дитини [39, с. 102].

Однак нерідкісними є випадки, коли ознаки спеціального суб'єкта використовуються законодавцем і при описуванні кваліфікованих (особливо кваліфікованих) складів злочинів. Так, у ч. 2 ст. 368 кваліфікуючою ознакою одержання хабара є здійснення цього злочину службовою особою, яка обіймає відповідальну посаду.

Таким чином, ознаки спеціального суб'єкта певною мірою є обмежувальними, бо вони визначають, що той чи інший злочин може вчинити не будь-яка особа, а тільки та, яка має такі ознаки. Тому особи, які не мають таких ознак, не можуть нести відповідальність за конкретним кримінальним законом, у якому зазначений спеціальний суб'єкт. Так, якщо у вбивстві дитини разом з матір'ю новонародженої дитини брали участь і інші особи, вони несуть відповідальність не за ст. 117, а за ст. 115 (за просте чи навіть кваліфіковане вбивство) [39, с. 103].

Згідно зі ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України [1].

Перевищення влади або службових повноважень є небезпечним злочином, який вчинюється у сфері службової діяльності і посягає на охоронювані законом права й інтереси окремих громадян, інтереси юридичних осіб, державні та громадські інтереси.

Суди в основному вирішують справи про такі злочини з додержанням вимог закону. Проте в їх діяльності є й недоліки, пов’язані з неправильним розумінням об’єктивної сторони і кваліфікуючих ознак цього злочину, відмежуванням його від суміжних злочинів. Допускаються помилки при призначенні покарання [77, с. 328].

З метою забезпечення однакового застосування судами законодавства у справах зазначеної категорії Пленум Верховного Суду України постановляє:

1. Звернути увагу судів на те, що належне здійснення правосуддя у справах про перевищення влади або службових повноважень повинно максимально сприяти захисту охоронюваних законом прав та інтересів окремих громадян, інтересів юридичних осіб, державних і громадських інтересів, зміцненню законності та правопорядку.

2. При розгляді справ про перевищення влади або службових повноважень суди відповідно до вимог ст. 161 Кримінально-процесуального кодексу України повинні, зберігаючи об’єктивність і неупередженість, створювати необхідні умови для виконання сторонами їхніх процесуальних обов’язків та здійснення наданих їм прав, зокрема щодо з’ясування всіх фактичних обставин справи; службового становища й кола повноважень особи, обвинувачуваної у вчиненні злочину; мотиву, мети і характеру вчинених дій, їх зв’язку зі службовим становищем зазначеної особи та наслідками, що настали; даних, що характеризують цю особу, її поведінку до вчинення злочину.

Суди зобов’язані вимагати від органів досудового слідства долучення до матеріалів кримінальних справ про перевищення влади або службових повноважень копій нормативно-правових актів, положень, інструкцій, інших документів, що розкривають характер повноважень службової особи.

3. Судам необхідно мати на увазі, що виконавцем (співвиконавцем) злочину, відповідальність за який передбачена ст. 365 Кримінального кодексу України, може бути лише службова особа. При вирішенні питання про те, чи є особа службовою, потрібно виходити з положень, що містяться у примітках 1 і 2 до ст. 364 КК [6].

Відповідальність за ст. 365 КК настає лише за умови, що дії службової особи були зумовлені її службовим становищем і пов’язані з її владними чи службовими повноваженнями. Якщо такого зв’язку не встановлено, дії винного за наявності до того підстав можуть кваліфікуватися за статтями названого Кодексу, що передбачають відповідальність за злочини проти особи, власності, громадського порядку тощо [39, с. 106].

Організаторами, підбурювачами, пособниками перевищення влади або службових повноважень можуть визнаватись як службові, так і не службові особи. Дії таких співучасників потрібно кваліфікувати за відповідними частинами статей 27 та 365 КК [2].

4. Відповідно до ч. 1 ст. 365 КК перевищенням влади або службових повноважень визнається умисне вчинення службовою особою дій, які явно виходять за межі наданих їй прав чи повноважень, якщо ними заподіяно істотну шкоду охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб.

При вирішенні питання про те, чи є вихід за межі наданих прав або повноважень явним, суди мають враховувати, наскільки він був очевидним для службової особи і чи усвідомлювала вона протиправність своєї поведінки. Мотиви та мета вчинення таких дій можуть бути різними і на кваліфікацію злочину, як правило, не впливають.

Ставлення службової особи до наслідків вчинюваних нею дій можливе як умисне, так і необережне.

5. Судам необхідно відмежовувати перевищення влади або службових повноважень від зловживання владою або службовим становищем. В останньому випадку службова особа незаконно, всупереч інтересам служби використовує надані їй законом права і повноваження (ст. 364 КК) [6].

Під перевищенням влади або службових повноважень треба розуміти:

а) вчинення дій, які є компетенцією вищестоящої службової особи цього відомства чи службової особи іншого відомства;

б) вчинення дій, виконання яких дозволяється тільки в особливих випадках, або з особливого дозволу, або з додержанням особливого порядку, – за відсутності цих умов;

в) вчинення одноособово дій, які могли бути вчинені лише колегіально;

г) вчинення дій, які ніхто не має права виконувати або дозволяти.

6. Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 365 КК, є заподіяння істотної шкоди охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб [13, с. 54].

Згідно з п. 3 примітки до ст. 364 КК шкода, якщо вона полягає в спричиненні матеріальних збитків, визнається істотною за умови, що вона в 100 і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Якщо шкода полягає у заподіянні суспільно небезпечних наслідків нематеріального характеру, питання про її істотність вирішується з урахуванням конкретних обставин справи. Зокрема, істотною шкодою можуть визнаватися порушення охоронюваних Конституцією України чи іншими законами прав та свобод людини і громадянина (право на свободу й особисту недоторканність та недоторканність житла, виборчі, трудові, житлові права тощо), підрив авторитету та престижу органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, порушення громадської безпеки та громадського порядку, створення обстановки й умов, що утруднюють виконання підприємством, установою, організацією своїх функцій, приховування злочинів [13, с. 55].

При вирішенні питання про те, чи є заподіяна шкода істотною, потрібно також ураховувати кількість потерпілих громадян, розмір моральної шкоди чи упущеної вигоди тощо.

У разі заподіяння поряд із матеріальними збитками і шкоди нематеріального характеру загальна шкода від злочину може визнаватись істотною навіть у випадку, коли зазначені збитки не перевищують 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

7. Відповідальність за кваліфіковані види перевищення влади або службових повноважень настає лише за наявності всіх ознак злочину, передбачених ч. 1 ст. 365 КК, і хоча б однієї кваліфікуючої ознаки, передбаченої ч. 2 або ч. 3 зазначеної статті [13, с. 57].

При цьому необхідно мати на увазі, що перевищення влади або службових повноважень, супроводжуване насильством, застосуванням зброї або болісними й такими, що ображають особисту гідність потерпілого, діями (ч. 2 ст. 365 КК), як правило, вже за змістом цих дій свідчить про заподіяння істотної шкоди охоронюваним законом правам та інтересам громадян.

8. Насильство при перевищенні влади або службових повноважень може бути як фізичним, так і психічним. Якщо фізичне насильство полягає в незаконному позбавленні волі, завданні побоїв або ударів, заподіянні легких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень, у мордуванні, а психічне – у реальній погрозі заподіяння фізичного насильства щодо потерпілого чи його близьких, дії винної особи потрібно кваліфікувати за ч. 2 ст. 365 КК [2].

9. Болісними й такими, що ображають особисту гідність потерпілого (ч. 2 ст. 365 КК), необхідно вважати дії, які завдають йому особливого фізичного болю чи моральних страждань. Вони можуть полягати у протиправному застосуванні спеціальних засобів (наручники, гумові кийки, отруйні гази, водомети тощо), тривалому позбавленні людини їжі, води, тепла, залишенні її у шкідливих для здоров’я умовах, використанні вогню, електроструму, кислоти, лугу, радіоактивних речовин, отрути, а також у приниженні честі, гідності, заподіянні душевних переживань, глумлінні тощо.

10. Тяжкими наслідками при перевищенні влади або службових повноважень (ч. 3 ст. 365 КК) визнаються заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень або смерті, доведення його до самогубства, спричинення матеріальних збитків, які у 250 і більше разів перевищують неоподатковуваний мінімум доходів громадян (п. 4 примітки до ст. 364 КК), розвал діяльності підприємства, установи, організації, їх банкрутство, створення аварійної ситуації, що потягла людські жертви, тощо.

11. Умисне заподіяння смерті чи тяжкого тілесного ушкодження при перевищенні влади або службових повноважень кваліфікується за сукупністю злочинів – за ч. 3 ст. 365 КК та однією з таких його статей: 112, 115, 121, 348, 379, 400, а вчинення таких дій через необережність охоплюється ч. 3 ст. 365 КК і додаткової кваліфікації за ст. 119 чи ст. 128 КК не потребує [2].

Умисне вбивство або умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, вчинене службовою особою при перевищенні меж необхідної оборони, кваліфікується за ст. 118 або ст. 124 КК [13, с. 59].

Якщо перевищення влади або службових повноважень призвело до самогубства потерпілого чи спроби його вчинити, наслідком якої стало тяжке тілесне ушкодження, дії службової особи підлягають кваліфікації за ч. 3 ст. 365 КК і додаткової кваліфікації за ст. 120 цього Кодексу не потребують.

12. У разі, коли при перевищенні влади або службових повноважень фізичне насильство полягало в катуванні, відповідальність за яке передбачена ч. 1 ст. 127 КК, вчинене охоплюється ч. 2 ст. 365 цього Кодексу. Якщо ж катування містило ознаки злочину, відповідальність за який передбачена ч. 2 ст. 127 КК, дії службової особи необхідно кваліфікувати за сукупністю злочинів – за ч. 2 ст. 127 і ч. 2 ст. 365 КК [2].

Перевищення влади або службових повноважень, поєднане з незаконним позбавленням особи волі (ч. 1 або ч. 2 ст. 146 КК), кваліфікується за ч. 2 ст. 365 КК, а якщо таке позбавлення волі потягло тяжкі наслідки (ч. 3 ст. 146 КК), – за ч. 3 ст. 365 КК. Вчинення цих злочинів організованою групою належить кваліфікувати за сукупністю ч. 3 ст. 146 і ч. 3 ст. 365 КК [2].

13. При вирішенні питання про кваліфікацію дій службової особи за ч. 2 ст. 365 КК за ознакою застосування зброї треба враховувати, що нею визнаються предмети, призначені для ураження живої цілі, і що вона може бути як вогнепальною (у тому числі гладкоствольною), так і холодною. Застосування зброї передбачає не тільки заподіяння чи спробу заподіяння за її допомогою тілесних ушкоджень або смерті, а й погрозу нею [13, с. 60].

Розглядаючи справи, пов’язані з незаконним застосуванням зброї службовими особами, які мають право володіти нею, суди зобов’язані керуватися нормативними актами, що визначають підстави й порядок її застосування цими особами.

У разі застосування службовою особою при перевищенні влади або службових повноважень зброї, якою вона володіла незаконно, її дії необхідно додатково кваліфікувати за ст. 262 або ст. 263 КК.

14. Суди повинні мати на увазі, що перевищення влади або службових повноважень, поєднане з умисним знищенням чи пошкодженням чужого майна без обтяжуючих обставин (ч. 1 ст. 194, ч. 1 ст. 347, ч. 1 ст. 352, ч. 1 ст. 378, ч. 1 ст. 399 КК), кваліфікується за відповідною частиною ст. 365 КК і додаткової кваліфікації за переліченими статтями про злочини проти власності не потребує [77, с. 321].

Якщо перевищення влади або службових повноважень було поєднане з діями, відповідальність за які передбачена частинами другими зазначених статей, а також ч. 3 ст. 399 КК, вчинене винним має кваліфікуватися за сукупністю злочинів.

15. Коли службова особа перевищила владу або службові повноваження з метою запобігти шкідливим наслідкам, більш значним, ніж фактично заподіяна шкода, і їх не можна було відвернути іншими засобами, її дії як вчинені в стані крайньої необхідності відповідно до ст. 39 КК не можуть бути визнані злочинними.

16. Питання про відповідальність службової особи, яка перевищила владу або службові повноваження на підставі наказу чи розпорядження керівника, і це потягло шкідливі наслідки, вирішується з урахуванням вимог ст. 41 КК [2].

17. Звернути увагу судів на те, що злочини, відповідальність за які передбачена ч. 2 ст. 157 КК (перешкоджання здійсненню виборчого права), ч. 2 ст. 162 (порушення недоторканності житла), статтями 371–373 (завідомо незаконні затримання, привід або арешт, притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності, примушування давати показання) та ч. 2 ст. 376 КК (втручання в діяльність судових органів), являють собою спеціальні види перевищення влади або службових повноважень. Кваліфікація дій виконавців і співучасників цих злочинів ще й за ст. 365 цього Кодексу можлива лише за наявності реальної сукупності останніх [77, с. 323].

18. Члени громадських формувань з охорони громадського порядку під час її здійснення мають спеціальні владні повноваження, а отже, виконують функції представників влади. У зв’язку з цим за наявності в їхніх діях ознак перевищення влади або службових повноважень вони притягаються до відповідальності за відповідною частиною ст. 365 КК [2].

19. Військова службова особа за перевищення влади чи службових повноважень несе відповідальність за ст. 424 КК.

20. Призначаючи покарання особам, винним у перевищенні влади або службових повноважень, суди мають неухильно виконувати вимоги ст. 65 КК щодо індивідуалізації покарання, а саме враховувати характер вчиненого діяння, тяжкість наслідків, що настали, дані про особу винного та інші обставини, які пом’якшують чи обтяжують покарання [77, с. 324].

Оскільки позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю в усіх частинах ст. 365 КК передбачене як обов’язкове додаткове покарання, суди можуть не застосовувати його лише за наявності умов, визначених ст. 69 КК, з обов’язковим наведенням у вироку мотивів прийнятого рішення.

При розгляді справ про злочини, передбачені ч. 2 або ч. 3 ст. 365 КК, суди повинні з’ясовувати, чи є у підсудного військове, спеціальне звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас, і відповідно до ст. 54 КК вирішувати питання про доцільність позбавлення засудженого звання, рангу, чину, класу і зазначати про це у вироку [2].

21. Відповідно до вимог статей 23 і 232 КПК судам необхідно в кожній справі виявляти причини й умови, які сприяли перевищенню влади або службових повноважень, і реагувати на них шляхом винесення окремих ухвал (постанов).

22. Визнати такою, що втратила чинність, постанову Пленуму Верховного Суду України від 27 грудня 1985 р. № 12 “Про судову практику в справах про перевищення влади або посадових повноважень” (зі змінами, внесеними постановами Пленуму від 4 червня 1993 р. № 3 та від 3 грудня 1997 р. № 12) [77, c. 326].

Висновки

Згідно зі ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Перевищення влади або службових повноважень є небезпечним злочином, який вчинюється у сфері службової діяльності і посягає на охоронювані законом права й інтереси окремих громадян, інтереси юридичних осіб, державні та громадські інтереси.

Перевищення влади або службових повноважень, тобто умисне вчинення службовою особою дій, які явно виходять за межі наданих їй прав чи повноважень, якщо вони заподіяли істотну шкоду охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб, — карається виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавленням волі на строк від двох до п'яти років, із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Перевищення влади або службових повноважень, якщо воно супроводжувалося насильством, застосуванням зброї або болісними і такими, що ображають особисту гідність потерпілого, діями, — карається позбавленням волі на строк від трьох до восьми років із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони спричинили тяжкі наслідки, — караються позбавленням волі на строк від семи до десяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

З об'єктивної сторони злочин може вчинятися у формі; 1) перевищення влади або 2) перевищення службових повноважень, які завдали істотної шкоди.

Злочинний характер дій службової особи при перевищенні влади або службових повноважень виражається у тому, що службова особа вчиняє те чи інше діяння по службі, яке не входить до її компетенції. Саме у цьому полягає принципова відмінність цього злочину від зловживання владою або службовими повноваженнями, при якому службова особа в межах її повноважень, визначених законом, використовує їх всупереч інтересам служби. На відміну від загального складу зловживання владою або службовим становищем (ст. 364) перевищення влади або службових повноважень не може проявлятися у бездіяльності. Його об'єктивну сторону характеризує лише вчинення службовою особою дії.

Перевищення влади проявляється в діях службової особи, яка маючи владні повноваження стосовно підлеглих або більш широкого кола осіб, під час виконання своїх владних чи організаційно-розпорядчих функцій виходять за межі цих повноважень.

Перевищення службових повноважень — це дії службової особи, яка не має владних функцій і виходить під час виконання своїх адміністративно-господарських функцій за межі своїх повноважень, або дії службової особи, яка має владні повноваження, але у конкретному випадку перевищує не їх, а інші свої повноваження, або перевищує свої владні повноваження стосовно осіб, які не входять до числа підлеглих.

Судова практика виходить з того, що як перевищення влади або службових повноважень кваліфікуються: а) вчинення дій, які є компетенцією вищої службової особи даного відомства чи службової особи іншого відомства; б) вчинення дій одноособове, тоді як вони могли бути здійснені лише колегіальне; в) вчинення дій, які дозволяються тільки в особливих випадках, з особливого дозволу і з особливим порядком проведення. — за відсутності цих умов; г) вчинення дій, які ніхто не має права виконувати або дозволяти.

Перевищення влади або службових повноважень утворює склад злочину, передбаченого ст. 365, лише у випадку вчинення службовою особою дій, які явно виходять за межі наданих їй законом прав і повноважень. Явний вихід службової особи за межі наданих їй повноважень слід розуміти як відкритий, очевидний, ясний для всіх, у т.ч. для винного, безсумнівний, відвертий. Для того, щоб визначити, чи мало місце перевищення службовою особою влади, або службових повноважень, необхідно з'ясувати компетенцію цієї службової особи і порівняти її із вчиненими діями.

Повноваження, за межі яких виходить службова особа при їх перевищенні, повинні бути передбачені відповідним нормативно-правовим актом: законом, декретом, указом, постановою, статутом, положенням, інструкцією, правилами тощо. Якщо з'ясується, що службова особа діяла в межах своїх службових повноважень, її дії не можуть бути кваліфіковані за ст. 365.

Можливі випадки, коли службова особа, хоча й виходить за межі наданих їй повноважень, робить це у зв'язку з надзвичайними обставинами, коли затягування часу для одержання спеціального дозволу потягло б тяжкі наслідки. Якщо дії такої службової особи в умовах надзвичайних обставин нормативно-правовими актами не врегульовані, вчинене необхідно розглядати з урахуванням положень про крайню необхідність або виправданий ризик (ст. ст. 39 і 42).

Для застосування ст. 365 необхідно, щоб дії винної службової особи були зумовлені її службовим становищем і перебували у зв'язку із службовими повноваженнями щодо потерпілого. За відсутності такого зв'язку дії винного підлягають кваліфікації за статтями КК, що передбачають відповідальність за злочини проти життя та здоров'я особи, власності, громадського порядку та моральності тощо.

Обов'язковою ознакою об'єктивної сторони цього злочину є заподіяння істотної шкоди. Про поняття цієї ознаки див. коментар, викладений у Загальних положеннях до цього розділу. Момент закінчення злочину, передбаченого ст. 365, пов'язується з настанням істотної шкоди.

Суб'єктом перевищення влади або службових повноважень може бути лише службова особа.

Якщо злочини, передбачені відповідними статтями Особливої частини КК (зокрема, ст. ст. 371, 372, 373, 424), являють собою спеціальні види перевищення влади або службових повноважень, відповідальність за них можуть нести лише точно вказані у цих випадках службові особи (спеціальні суб'єкти). Кваліфікація дій виконавців і співучасників зазначених злочинів ще й за ст. 365 можлива лише за наявності реальної сукупності діянь.

З суб'єктивної сторони розглядуваний злочин характеризується умисною формою вини. Ставлення ж суб'єкта до наслідків може бути як умисним, так і необережним Службова особа за будь-якої форми перевищення влади чи службових повноважень усвідомлює, що дії, які вона вчинює, виходять за межі наданих їй законом владних чи інших службових повноважень, і бажає їх вчинити. При цьому винна особа передбачає настання істотної шкоди (ч. 1 ст. 365), наслідки застосування насильства, факт застосування зброї і т.п. (ч. 2 ст. 365) або настання тяжких наслідків (ч. 3 ст. 365) і бажає (прямий умисел) чи свідомо допускає (непрямий умисел) їх настання або передбачає лише можливість настання зазначених наслідків і легковажно розраховує на їх відведення або не передбачає можливості їх настання, хоч повинна була і могла їх передбачити (відповідно, злочинна самовпевненість і недбалість стосовно наслідків і змішана форма вини загалом стосовно перевищення влади або службових повноважень).

Мотиви не мають значення для кваліфікації розглядуваного злочину. Але їх встановлення є важливим для визначення покарання.

Кваліфікованими видами злочину є: 1) перевищення влади або службових повноважень, яке супроводжувалось насильством;

2) перевищення влади або службових повноважень, яке супроводжувалось застосуванням зброї; 3) перевищення влади або службових повноважень, яке супроводжувалось болісними і такими, що ображають особисту гідність потерпілого, діями (ч. 2 ст. 365).

Насильство при перевищенні влади або службових повноважень, передбаченому ч. 2 ст. 365, може бути як фізичним, так і психічним. Фізичне насильство полягає у незаконному позбавленні волі, заподіянні удару, побоїв, легких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень, вчиненні дій, характерних для мордування, а психічне насильство — у створенні реальної загрози заподіяння фізичного насильства або інших насильницьких дій щодо потерпілого чи його близьких. Погроза вчинити вбивство охоплюється ч. 2 ст. 365 і додаткової кваліфікації за ст. 129 не потребує.

Болісніші і такими, що ображають особисту гідність потерпілого. слід вважати дії, що завдають йому фізичного болю і моральних страждань. Болісні дії можуть бути пов'язані з незаконним застосуванням спеціальних засобів — наручників, гумових кийків, сльозоточивих газів, водометів тощо. Дії, що ображають особисту гідність потерпілого, можуть виражатися, зокрема, в умисному приниженні честі і гідності, вираженому в непристойній формі.

Під зброєю у ч.2 ст. 365 слід розуміти предмети, призначені для ураження живої цілі, тобто вогнестрільну, холодну зброю та деякі інші її види. Не можуть визнаватися зброєю в розумінні ч. 2 ст. 365 сигнальні, стартові пістолети, вибухові пакети та інші імітаційно-піротехнічні та освітлювальні засоби, які не містять у собі вибухових речовин та сумішей, предмети, які мають господарське або інше призначення (сокира, столовий ніж) або не мають ніякого призначення, але пристосовані для нанесення тілесних ушкоджень (загострена палка), предмети, визнані законодавством спеціальними засобами (гумові кийки, ручні газові гранати, газові балончики) і службові собаки.

Застосування зброї передбачає не тільки заподіяння нею тілесних ушкоджень або смерті, а й погрозу зброєю.

Для кваліфікації дій службової особи, яка застосувала зброю при перевищенні влади або службових повноважень, за ч. 2 ст. 365 не потрібно фактичного нанесення шкоди здоров'ю чи позбавлення життя потерпілого.

Для наявності вказаного кваліфікованого виду перевищення влади або службових повноважень слід встановити, що застосування зброї було незаконним, тобто службова особа застосувала зброю Всупереч положенням, передбаченим спеціальними нормативно-правовими актами, що встановлюють підстави і порядок застосування зброї. Працівники правоохоронних органів та інші службові особи, які у зв'язку з виконанням службових обов'язків заподіяли шкоду нападаючому чи затриманому, у т.ч. шляхом застосування зброї, не несуть за це кримінальної відповідальності, якщо діяли з дотриманням закону.

Особливо кваліфікуючою ознакою розглядуваного злочину є перевищення влади або службових повноважень, яке спричинило тяжкі наслідки (ч. 3 ст. 365). Про поняття тяжких наслідків див. коментар, викладений у Загальних положеннях до цього розділу.

Умисне заподіяння смерті внаслідок перевищення влади або службових повноважень повинно кваліфікуватися за сукупністю злочинів, передбачених ч. З ст. 365 та відповідними статтями, що передбачають відповідальність за умисне вбивство (зокрема, ст. ст. 112, 115, 348, 379).

Необережне заподіяння смерті, умисне або необережне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження охоплюється ч. З ст. 365 і додаткової кваліфікації за ст. 119, 121 або 128 не потребує. Водночас, умисне вбивство чи умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, вчинене службовою особою у разі перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, підлягає кваліфікації лише за ст. ст. 118 або 124.

Якщо перевищення влади або службових повноважень призвело до самогубства потерпілого чи спроби його вчинити, наслідком якої стало тяжке тілесне ушкодження, дії службової особи підлягають кваліфікації за ч. З ст. 365 і додаткової кваліфікації за ст. 120 не потребують.

Список використаних джерел

1. Конституція України, прийнята 28 червня 1996 р. //Відомості Верховної Ради України. – 1996. — № 30
2. Кримінальний Кодекс України від 5 квітня 2001 року № 2341-ІІІ
3. Кримінальний кодекс України. Кримінально-процесуальний кодекс України. — К.: Юрінком Інтер, 2005. — 478 с.
4. Кримінально-процесуальний кодекс України. Офіційний текст. — К.: Юрінком Інтер, 2005. — 240 с.
5. Конституційне законодавство України: Законодавчі акти. Коментар. Офіційне тлумачення/ Ред. кол.: Н.М. Гайдук, В.І. Андрейцев, В.К. Андрушко та ін.. — К.: Атіка, 2000. — 894, с.
6. Постанова Пленуму Верховного суду України „Про судову практику у справах про перевищення влади або службових повноважень” від 26.12.2003 N 15
7. Постанова Пленуму Верховного суду України „Про судову практику у справах про хабарництво” від 26.04.2002 N 5
8. Про державну службу: Закон України, N 3723-ХІІ від 16 грудня 1993 року (Із змінами, внесеними згідно із Законом N 2493-III від 07.06.2001)
9. Андрусів Г. В., Бантишев О. Ф., Романюк Б. В. Кримінальне право України. Особлива частина: Посібник для підготовки до іспитів. — К.:Вид. Паливода А.В., 2002. — 292 с.
10. Андрушко П. П. Зловживання владою або службовим становищем (ст.364 Кримінального кодексу України): кримінально-правова характеристика // Вісник Верховного Суду України. — 2005. — № 1. — С. 32-36
11. Антологія української юридичної думки / НАН України, Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького; ред. Ю. С. Шемшученко. — К. : Юридична книга, 2005 — Т. 10
12. Бантишев О. Ф. Кримінальне право України у питаннях і відповідях: посібник. — К.: Видавець Паливода А. В., 2008. — 280 с.
13. Бантишев О. Ф. Відповідальність за злочини у сфері службової діяльності: Питання кваліфікації злочинів, передбачених розділом ХVII Кримінального кодексу України: Навчальний посібник. — К. : Вид. дім "Ін Юре", 2003. — 115 с.
14. Бантишев О. Ф. Злочини у сфері службової діяльності (питання кваліфікації): Навчальний посібник. — К. : МАУП, 2002. — 127 с.
15. Бантишев О. Відповідальність за злочини в сфері службової діяльності // Юридичний журнал.- 2003- № 7(13)- С.69- 77
16. Бондарєв В. В. Щодо призначення кримінального покарання у виді службового обмеження для військовослужбовців // Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 11. — С. 39-41
17. Брич Л., Навроцький В. Ознаки посадової особи та кваліфікація господарських злочинів, вчинених нею // Підприємство, господарство і право. — 2001. — № 1 — С.58-62
18. Брич Л., Навроцький В. Ознаки посадової особи та кваліфікація господарських злочинів, вчинених нею // Підприємство, господарство і право. — 2001. — № 2 — С.68-69
19. Вереша Р. В. Кримінальне право України: Загальна частина: навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. — К.: Центр учбової літератури, 2008. — 959, с.
20. Вереша Р. В. Суб’єктивні елементи підстави кримінальної відповідальності: Підручник. — К. : Атіка, 2006. — 739, с.
21. Виконавче провадження. Законодавство. Судова практика: зб. нормат. актів /ред. В. С. Ковальський. — 2-е вид. перероб. і допов. — К.: Юрінком Інтер, 2009. — 383 с.
22. Галахов А.В. Превышение власти или служебных полномочий: Вопросы уголовно-правовой квалификации. — М.: Юридическая литература, 1978. — 95 с.
23. Грудзур О. Предмет злочинів, пов'язаних із хабарництвом // Підприємництво, господарство і право. — 2008. — № 8. — С. 116-119
24. Грудзур О. Об'єкт злочинів у сфері службової діяльності // Підприємництво, господарство і право. — 2009. — № 12. — С. 121-125
25. Гуторова Н. Службова особа як суб'єкт злочинів проти державних фінансів //Підприємництво, господарство і право. — 2001. — № 12. — С. 72-74
26. Дулов А.В. Основы расследования преступлений, совершенных должностными лицами. — М.: Народная освита, 1985. – 174 с.
27. Задоя К.Судова практика у справах про перевищення влади або службових повноважень: окремі проблеми та зауваження щодо її вдосконалення // Підприємництво, господарство і право. — 2008. — № 10. — С. 133-136
28. Залялова, І. Втручання в діяльність працівника правоохоронного органу, вчинене службовою особою з використанням свого службового становища // Підприємництво, господарство і право. — 2006. — № 2. — С. 124-126
29. Заруба П. Кримінально-правовий аналіз суб'єктів злочинів у сфері приватизації // Підприємництво, господарство і право. — 2006. — № 6. — С. 119-122
30. Здравомыслов Б.В. Должностные преступления. Понятие и квалификация. М.: Юридическая литература, 1995. — 167 с.
31. Зливко С. Функції Державної кримінально-виконавчої служби України // Підприємництво, господарство і право. — 2009. — № 12. — С. 30-32
32. Кальман О. Науково-практичний семінар з проблем упередження службових злочинів у сфері господарської діяльності //Право України. — 2005. — № 1. — С. 129-131
33. Квициния А.К. Должностные преступления. — М.: Росийское право. — 1992. — 222 с.
34. Клименко В.А., Мельник Н.И., Ховронюк Н.И. Уголовная ответственность за должностные преступления. — К.: Блиц-информ, 1996. – 214 с.
35. Ковальський В. С. Кримінальне право України: Посібник. -К.: Прецедент, 2006. — 147, с.
36. Коржанський М.Й. Кваліфікація злочинів. – К.:Атіка, 2002. – 640 с.
37. Коржанский Н.И. Квалификация следователем должностных преступлений: Учебное пособие. — Волгоград, 1986. – 176 с.
38. Кравчук С. Й. Економічна злочинність в Україні: курс лекцій. — К.: Кондор, 2009. — 280, с.
39. Кримінальне право України. Загальна та Особлива частини: Навчальний посібник. — К.: Істина, 2007. — 385, с.
40. Кримінальне право України. Особлива частина.// За ред. М.І. Бажанова, В.В.Сташиса, В.Я. Тація. — К., Юрінком Інтер, 2002. – 496 с.
41. Кримінальне право України: Заг. частина: Підручник / Александров Ю. В., Антипов В. І., Володько М. В. та ін.; Відп. ред. Кондратьєв Я. Ю.; Наук. ред. Клименко В. А. та Мельник М. І. — К., Правові джерела, 2002. – 432 с.
42. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студ. юрид. вузів і фак. — Х.: Право, 1997. — 366, с.
43. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник. -К.: Юридична думка , 2004. — 351, с.
44. Кримінальне право України: Особлива частина — розділи І, ІІ : практикум / В. Д. Гвоздецький, Г. І. Зубець, О. В. Зайчук та ін. ; за заг. ред.: В. К. Матвійчука ; М-во освіти і науки України. — Вид. 2-ге, переробл. та допов. — К. : КНТ, 2008. — 252, с.
45. Кримінальне право України: Особлива частина: підручник / А. П. Бабій; за заг. ред. Є. Л. Стрельцова. — 4-те вид., перероб. і доп. — Харків : Одіссей, 2009. — 494, с.
46. Кримінальне право України: Особлива частина: підручник / М-во освіти і науки України; за ред. : В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — 3-є вид., перероб. і доп. — К.: Юрінком Інтер, 2007. — 622, с.
47. Кримінальне право України. Особлива частина / За ред. М.І. Бажанова, В.В.Сташиса, В.Я. Тація. — К., Юрінком Інтер, 2002. – 496 с.
48. Кримінальне право України: Особлива частина: Підручник для студ. юрид. вузів і фак. — К.: Юрінком Інтер, 1999. — 891 с.
49. Кримінальне право України: Особлива частина: Підручник. -К.: Юридична думка , 2004. — 654, с.
50. Кримінально-виконавче право України : Загальна та Особлива частини: Навчальний посібник. — К.: Юрінком Інтер, 2002. — 446 с.
51. Кримінальний кодекс України. Практика судів України з кримінальних справ 2007-2008 / Ак-я правових наук України, Нац. юридична ак-я України ім. Я. Мудрого ; За заг. ред. В. В. Сташиса. — К.: Юрінком Інтер, 2009. — 383, с.
52. Кримінальний кодекс України: науково-практичний коментар / відп. ред. Є. Л. Стрельцов. — Вид. 6-те, перероб. та доп. — Харків: Одіссей, 2009. — 814, с.
53. Кримінальний процес України: практикум / В. Т. Нор, Н. Р. Бобечко, В. П. Бойко та ін.; за ред. : В. Т. Нора ; М-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І. Франка. — К. : Ін-Юре, 2008. — 231, с.
54. Кримінологія: Загальна та Особлива частини: підручник / І. М. Даньшин; ред. В. В. Голіна ; М-во освіти і науки України, Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. — 2-ге вид., перероб. і доп. — Харків : Право, 2009. — 285, с.
55. Кузнєцов В. О. Кримінальне право України: повний курс у схемах та таблицях: навч. посібник для студ. вищих навч. закладів. — К.: Кондор, 2009. — 458 с.
56. Курс кримінально-виконавчого права України: Загальна та Особлива частини: Навчальний посібник. — К.: Юрінком Інтер, 2000. — 302, с.
57. Лазаренко В. Заходи запобігання злочинам у сфері службової діяльності працівників кримінально-виконавчих установ // Підприємництво, господарство і право. — 2008. — № 2. — С. 123-126
58. Леонов Б. Особливості об’єктивної сторони складу злочину "бездіяльність військової влади" // Підприємництво, господарство і право. — 2003. — № 5. — С. 94-97
59. Лобойко Л. М. Стадії кримінального процесу: Навчальний посібник. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 186 с.
60. Матишевський П. С. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студ. юрид. вузів і фак. — К.: А.С.К., 2001. — 347 с.
61. Мельник М.І. Корупція: сутність, поняття, заходи протидії. — К.: Атіка, 2001. — 304 с.
62. Мельник М. Хабарництво в сфері підриємства //Предпринемательство, хозяйство и право. — 1997 — № 10 — С. 10-17
63. Мельник М. Дача хабара: проблемні питання кваліфікації і звільнення від відповідальності //Предпринемательство, хозяйство и право.- 1999 — № 4 — С. 37-40
64. Михеєнко М. М. Кримінально-процесуальне право: Тези лекцій. / М.М.Михеєнко, В.В.Молдован, В.П.Шибіко; Відп. ред. І.Д.Борис. — К.: Вентурі, 1997. — 350, с.
65. Навроцький В. О. Кримінальне право України: Особлива частина: Курс лекцій. — К.: Знання, 2000. — 771 с.
66. Назаров В. В., Омельяненко Г. М. Кримінальний процес України: Навчальний посібник. — Вид. 2-ге, доп. і переробл. — К.: Атіка, 2007. — 584 с.
67. Науково-практичний коментар до Кримінального Кодексу України. 2-ге вид., переробл та доповн.// Відп. ред. С.С. Яценко. – К.: А.С.К., 2002. – 968 с.
68. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України/ Ред.: С.С. Яценко,. — 4-те вид., перероб. та доп.. -К.: А.С.К., 2005. — 841, с.
69. Науково-практичний коментар Кримінального Кодексу України від 5 квітня 2001 року.// За ред. М.І.Мельникова, М.І. Хавронюка. – К.: Каннон, А.С.К., 2003. – 1104 с.
70. Ніколаєнко Н. Кваліфікація злочинів, що стосуються втручання у діяльність посадових осіб // Право України. — 2004. — № 6. — С. 92-95
71. Оробець К. Поняття правосуддя як об'єкта злочину // Підприємництво, господарство і право. — 2005. — № 12. — С. 164-166
72. Оробець К. Властивості суб'єктів злочину за кримінальним правом України // Підприємництво, господарство і право. -2006. -№ 2. — С. 121-123
73. Питання боротьби зі злочинністю: збірник наукових праць / Редкол.: В. І. Борисов (гол. ред.) та ін; Академія правових наук України, Ін-т вивчення проблем злочинності. — Харків : ТОВ "Кроссроуд, 1997 — Вип. 16. — 2008. — 303, с.
74. Погорецький М. А. Кримінально-процесуальні правовідносини: структура і система: Монографія. — К.: Арсіс, 2002. -156, с.
75. Попелюшко В. Предмет доказування в кримінальному процесі (процесуально-правові та кримінально-правові аспекти). — Острог, 2001. — 196 с.
76. Правоохоронна та судова система України: довідкове видання: нормативно-правові акти наведено станом на 1 червня 2008 р. / укл. : Є. О. Ковальчук: Бурун Книга, 2008. — 351, с.
77. Практика судів України з кримінальних справ 2001-2005/ За заг. ред. В. Т. Маляренка, В. В. Сташиса; Верховний Суд України, Академія правових наук України, Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. -К.; Харків: Юрінком Інтер, 2005. — 462, с.
78. Савченко А. В. Сучасне кримінальне право України: Курс лекцій. — К.: Видавець ПАЛИВОДА А. В., 2006. — 635, с.
79. Светлов А.Я. Ответственность за должностные преступления. — К.: Наукова думка, 1988. — 303 с.
80. Селецький С. І. Кримінальне право України (Особлива частина): Навчальний посібник для студ. юрид. вузів і юрид. фак-тів. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 502, с.
81. Сиротін П. Корупція — це небезпечно //Прокуратура. Людина. Держава. — 2004. — № 1(31) — С.21-26
82. Скора Л. Службова особа як суб`єкт протидії законній господарській діяльності (ст. 206 КК України) // Підприємництво, господарство і право. — 2006. — № 7. — С. 42-45
83. Собовий О. Актуальні проблеми боротьби з корупцією // Бюлетень мін. Юст. України — 2003 — № 5 — С. 96-103
84. Старцев О. Посадова особа — державний службовець як суб'єкт юридичної відповідальності // Підприємництво, господарство і право. — 2001. — № 4. — С. 73-76
85. Стрельцов Е.Л. Уголовное право Украины: Общая и особенная части.- Х.: Одессей, 2002. — 672с.
86. Судова практика розгляду кримінальних справ про службові злочини з ознаками корупційних діянь (статті 364, 365 та 368 Кримінального кодексу України), а також справ про адміністративну відповідальність за порушення вимог Закону від 5 жовтня 1995 р. "Про боротьбу з корупцією" // Вісник Верховного Суду України. — 2009. — № 7. — С. 24-33
87. Сутність дій як ознаки об'єктивної сторони складу злочину, передбаченного ст. 109 Кримінального Кодексу України // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 2. — С. 129-132
88. Сучасне кримінальне право України: нормативно-правові документи та судово-слідча практика: Хрестоматія. — К. : Видавець ПАЛИВОДА А. В., 2005. — 491, с.
89. Тертишник В. М. Науково-практичний коментар до Кримінально-процесуального кодексу України. — К.: А. С. К., 2007. — 1056 с.
90. Тертышник В.М. Проблемы теории и практики доказывания на досудебных стадиях современного уголовного процесса. — Сумы: ИПП "Мрия-1" ЛТД, 1995. -195 с.
91. Тимчук О. Причинний зв'язок у службових злочинах // Підприємництво, господарство і право. — 2001. — № 12. — С. 82-84
92. Удалова Л. Д. Теорія та практика отримання вербальної інформації у кримінальному процесі України: монографія. — К. : Видавець ПАЛИВОДА А. В., 2005. — 321, с.
93. Фріс П. Л. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник. -К.: Атіка, 2004. — 486, с.
94. Фролова О. Г. Злочинність і система кримінальних покарань (соціальні, правові та кримінологічні проблеми й шляхи їх вирішення за допомогою логіко-математичних методів): Навч. посіб. для студ. вуз. — К. : АртЕк, 1997. — 205, с.
95. Хавронюк М. Загальні службові злочинні діяння: особливості їх визначення у кримінальних законах європейських держав // Підприємництво, господарство і право. — 2005. — № 4. — С. 124-128
96. Хавронюк М. Особливості кримінальної відповідальності вищих посадових осіб, суддів та інших чиновників: конституційний досвід європейських держав з республіканською формою правління // Підприємництво, господарство і право. -2006. -№ 2. — С. 110-117
97. Хавронюк М. І. Судово-практичний коментар до Кримінального кодексу України: Чинне законодавство зі змінами та доповненнями станом на 15 листопада 2005 року (відповідає офіційному тексту). — К. : Юрисконсульт, 2006. — 550 с.
98. Хашев В. Інтереси служби в контексті зловживання владою або службовим становищем : проблема визначення // Підприємництво, господарство і право. — 2002. — № 1. — С. 85-86
99. Хохлова І. В. Кримінальне право України (Особлива частина): Навчальний посібник. — К. : Центр навчальної літератури, 2006. — 685 с.
100. Юзефович В. Розслідування кримінальних справ за фактами вчинення посадових злочинів // Право України. — 2000. — № 9. — С. 54-55